Особливості соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями



Скачати 251.22 Kb.
Дата конвертації11.04.2016
Розмір251.22 Kb.
Автор статті: Константинова Леся Миколаївна, соціальний педагог Мошнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Черкаської районної ради Черкаської області
Особливості соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Черкаси


2010

ВСТУП


Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей з обмеженими функціональними можливостями, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації діти з обмеженими функціональними можливостями виявилися найбільш незахищеною категорією населення.

Таких дітей у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами прирікає інвалідів на повну ізоляцію: їх не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про ніх дуже мало на сторінках періодики. Значною мірою це обумовлено нашим минулим. Соціальна й інформаційна політика тоталітарної держави ігнорувала проблеми інвалідів, не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю, створенню пристосованої до їхніх можливостей архітектурного середовища.

Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслугованні, спілкуванні, придбанні професійних навиків. Засвоєння дітьми з обмеженими функціональними можливостями соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відношень потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів та зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри по реабілітації, учбові заклади тощо). Розробка цих заходів повинна базуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціалізації.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Актуальністю цієї проблеми зумовлений вибір теми статті: «Особливості соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями».

У статті Гикавої Г. [2] висвітлюються принципи та шляхи реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. Розкриваються специфічні закономірності соціалізації даної категорії дітей.

Колективна праця за редакцією Капської А.Й. [7] є узагальненням форм, методів та шляхів реалізації основних завдань у роботі з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Досліджуються принципи і закономірності реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. Розкривається зміст реабілітації та висвітлюється соціуму у соціалізації дітей-інвалідів.

Ковальчук С. [4] підкреслює значення профілактики самотності в осіб з обмеженими можливостями. Наголошує на важливості подолання проблеми самоізоляції та самотності шляхом самореалізації дитини – інваліда.

Перфільєва М.В. [5] у своїй статті розкриває виняткову роль впливу сім’ї на процес соціалізації неповносправних дітей.

У праці Ілляшенко Т. [3] розглядається процес інтеграції дітей з особливими освітніми потребами і єдиний освітній простір. Висвітлюються проблеми які виникають на шляху інтеграції дітей з обмеженими функціональними можливостями у масовій загальноосвітній школі. Розкриваються позитивні сторони наближення навчального закладу до місця проживання дитини.

Стаття Сабат Н. [6] «Соціально-педагогічний аспект інклюзивного навчання» та репортаж Валеник Н. [1] із Усеукраїнського «круглого столу» «Інклюзивна освіта: за і проти» розкривають головні аспекти впровадження інклюзивної освіти у загальноосвітній школі. Аналізують процес впровадження інклюзивної освіти як засіб соціалізації дітей з особливими освітніми потребами та дітей, з обмеженими функціональними можливостями. Висвітлюють всі «за і проти» впровадження інклюзії у масовій загальноосвітній школі.

Огляд джерел дозволяє стверджувати, що особливості соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями та дітей, з особливими освітніми потребами надзвичайно складний та багатогранний процес, який потребує чимало зусиль зі сторони держави, зміни ставлення соціуму до вищеозначеної проблеми шляхом гуманізації суспільства.

Мета написання статті: розглянути особливості соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Завдання:


  • Розглянути суть соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями;

  • Визначити роль сім`ї у соціалізації дітей з обмеженими можливостями;

  • Дослідити шляхи інтеграції дітей з особливими потребами у загальноосвітній школі;

  • Проаналізувати інклюзивну освіту як складову успішної соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями.



  1. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими функціональними можливостями

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Особистість дитини-інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми, що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. Це стосується інвалідів з дитинства з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, комплексними порушеннями психофізичного розвитку.

«Існує чимало теоретичних класифікацій відхилень у здоров’ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є британська шкала обмеження можливостей:



  • недуга – втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів аномальної структури, що утруднює діяльність;

  • обмежена можливість – втрата здатності (внаслідок дефекту) виконувати певну діяльність в межах того, що вважається нормою для людини;

  • недієздатність – внаслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормальної ролі, виходячи із вікових чи соціальних факторів.»[7, 331]

Тому у соціальній роботі з дітьми з функціональними обмеженнями варто виділити низку загальних і специфічних закономірностей. До таких закономірностей слід віднести: «зміну сутності державної політики стосовно дітей з обмеженими можливостями і вироблення певних механізмів для їх реалізації.» [2, 33]

Серед заходів щодо реабілітації дітей-інвалідів можна виділити такі:



  1. Програмно – методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ.

  2. Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, які працюють з дітьми з обмеженими можливостями.

  3. Розвиток Центрів реабілітації дітей з обмеженими можливостями і створення нових.

  4. Створення нових освітніх моделей для дітей-інвалідів. [2, 34]

Однією із таких новітніх освітніх моделей можна назвати інклюзивну освіту.

Варто зауважити, працюючи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями слід керуватися такими принципами:



  • дотримання прав дитини;

  • надання державних гарантій у сфері соціального обслуговування;

  • забезпечення рівних можливостей щодо отримання соціальних послуг і їхньої доступності для дітей;

  • доступність всіх видів соціального обслуговування;

  • орієнтації соціального обслуговування на індивідуальні потреби дитини-інваліда;

  • пріоритетність заходів із соціальної адаптації дітей-інвалідів;

  • відповідальність органів державної влади, органів місцевого самоуправління за дотримання прав дітей-інвалідів у сфері соціального обслуговування. [2, 35]

Разом з тим, для забезпечення соціальної допомоги і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями фахівцям, які працюють з даною категорією дітей, слід забезпечити «допустиме і доцільне посередництво між особистістю дитини, сім`ї, з одного боку, і суспільством, з рівними державними і громадськими структурами – з іншого; виконувати своєрідну роль «третьої особи», зв’язуючої ланки між дитиною і мікросередовищем, між дитиною з обмеженими можливостями і здоровим дітьми, сім’єю і суспільством; впливати на спілкування дитини і її відносини у мікросоціумі, стимулювати, спонукати дитину до тієї чи іншої діяльності, яка буде сприяти її прогресивному розвитку; допомагати сім`ї, котра виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, організовувати спеціалізовані види реабілітації». [7, 352-353]

Вивчаючи особливості роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями можна визначити ряд специфічних закономірностей:



  • залежність ефективності соціально-педагогічної реабілітації дитини з обмеженими можливостями від мобілізації потенціалу сім`ї;

  • реалізація індивідуальної програми реабілітації для кожної дитини з обмеженими можливостями згідно з її реабілітаційним потенціалом;

об’єднання зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб сім`ї дитини, з проблемами здоров’я і розвитку [7, 353 - 355].

Досліджуючи проблему реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями варто зауважити, що реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім’ї спеціальною допомогою відразу після появи у неї ознак відхилень у розвитку.

При цьому, сам процес реабілітації є багатогранним і має чітко визначений зміст:


  • «Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

  • Реабілітація – наступний етап після адаптації.

  • Реабілітацію дитини не можна розглядати у відмежуванні від сім`ї, яка зобов’язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

  • Соціальна реабілітація – непереривний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з’явитися нові якісні характеристики дитини. Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну категорію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етапу.» [7, 357].

Тому, для успішної соціалізації дитини з обмеженими функціональними можливостями важливо, вчасно надати фахову адаптивно-реабілітаційну допомогу сім`ї в якій виховується така дитина. Така допомога має бути не скільки глибоко психологічною, скільки комплексною, широкою за обсягом. Оскільки включає в себе не тільки реабілітацію, яка має носити циклічний характер, а й забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення, максимального розкриття її потенціалу для навчання.

  1. Роль сім`ї в соціалізації дитини з обмеженими можливостями

Інвалідність - це проблема не лише інваліда, його сім’ї, але і найближчого оточення. Батьки, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями, не можуть позбавитися почуття провини. У благополучних сім’ях дитину часто занадто опікують, не готують до самостійного життя, а в неповних або конфліктних сім’ях, навпаки, вихованню та навчанню таких дітей та догляду за ними не приділяють належної уваги. Батьки стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням та підтримкою контакту, розв’язанням конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім’ї. Наявність у сім’ї однієї дитини з явними ознаками інвалідності часто негативно позначається на житті інших дітей, на їх майбутньому шлюбі.

Саме цим і пояснюються особливості соціально-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів. Завдання соціального педагога – в тому, щоб створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано.

Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями є однією з актуальних проблем суспільства. Сьогодні все більша кількість батьків відмовляється віддавати свою дитину, яка має обмежені можливості, в заклади інтернатного типу.

Залишившись фактично поза державною системою освіти, такі сім’ї та їхні діти не мають можливості своєчасно отримувати повноцінну реабілітаційну допомогу, що істотно впливає на міжособистісні відносини в сім’ї та інтеграцію дитини з обмеженими можливостями в суспільство.

В кожному суспільстві, незалежно від суспільно-економічного ладу та стану культури, сім’я є тією суспільною ланкою, яка задовольняє самі важливі потреби її членів.

Сім’я через існуючи в ній внутрішні зв’язки забезпечує умови, що дозволяють дитині прилаштуватися до навколишнього світу і соціалізуватися, розвиває вміння, здібності та інтереси, забезпечує захищеність своєї дитини у різноманітних її формах. [5]

Поява в сім’ї дитини з певними психічними чи фізичними вадами є причиною психологічних стресів батьків. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми сім’ї надається допомога соціального педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини.

Тому, «в основі соціально-педагогічної допомоги дітей-інвалідів є патронаж сім`ї, головна мета якого – збереження її цілісності і основних функцій.< …> патронаж сім`ї, яка виховує дитину з особливими потребами, - це система регулярної допомоги батькам у вихованні дитини і нагляді за нею, організації міжособистісних стосунків, нормального ритму життя, індивідуального фізичного комфорту, правового захисту.» [7, 339]

Роль сім’ї в соціалізації дитини-інваліда не заперечлива. Члени родини зазвичай забезпечують їй умови життя, опіку, виховання та освіту, передають досвід, навчають нормам суспільного життя. Сім’я створює умови, які включають в дію компенсаторні механізми дитини і сприяють мобілізації та реалізації фізичних та психічних ресурсів.

Труднощі, які виникають у сім’ї з появою дитини-інваліда або набуття ним інвалідності супроводжують сім’ю все життя, хоча і всі сім’ї мають деякі труднощі у вихованні своїх дітей, але це труднощі іншого характеру. [5]

Сім’я в якій виховується дитина з обмеженими функціональними можливостями повинна бути готова до того, що стадії розвитку такої дитини не подібні до розвитку здорових дітей. Діти з обмеженими можливостями повільно досягають певних життєвих етапів, а іноді і зовсім не досягають.

Тому, сім’ї, що мають дітей-інвалідів, прагнуть до підтримки контактів з родинами, які мають дітей з схожими захворюваннями. Така позиція батьків значно розширює кругозір і можливість допомоги своїм дітям. Часто батьки створюють громадські організації, які вирішують проблеми дітей-інвалідів по тому чи іншому захворюванню.

Частіше самі близькі родичі стають найкращими психотерапевтами, повертаючи віру в сенс життя і віру в самого себе у дитини-інваліда створюючи особливий психологічний клімат його існування у сім’ї. Кожен успіх, кожне досягнення дитини – це успіх всієї родини. [5]

Фактом, який негативно впливає у суспільстві на виховання в сім’ї дитини-інваліда є непереборний страх здорових людей перед чимось аномальним. Це дійсно перепона, яку потрібно подолати. Необхідно не тільки підготувати дитину-інваліда до життя в суспільстві здорових людей, але й підготувати суспільну думку до того, що інвалід – такий же повноцінний член суспільства, як і здорові люди.

Процес соціалізації такої дитини повинен здійснюватися з ранніх років життя. Дитина-інвалід повинна відвідувати дитячі установи поряд зі здоровими дітьми. Це допомагає не тільки йому, але й навчає його малих однолітків сприйманню інвалідності не як чогось незвичного, від чого потрібно відокремитися. У дітей з раннього віку буде формуватися інша установка, ніж та, яка дуже часто зустрічається у їхніх батьків.

Тому метою соціально-реабілітаційної роботи є пристосування сім’ї, яка має дітей з відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити проблеми дитини. Для такої сім’ї фахівцями має бути розроблена індивідуальна програма, що відповідає потребам і стилям життєдіяльності сім’ї. [5]

Таким чином, для розв’язання проблем дітей-інвалідів мало вирішити психологічні проблеми дитини та батьків. Головна проблема адаптації дітей з обмеженими можливостями закладена у суспільстві, в його ставленні до дітей з певними потребами як до рівноправних членів суспільства. Стабілізація такого соціального інституту, як сім’я, повинна здійснюватися як на державному рівні, так і на особистісному – стати завданням кожної свідомої людини.

Не заперечний той факт, що брати і сестри інвалідів – особливі діти. Залежно від взаємин у сім’ї вони можуть бути опорою і захистом не тільки своїм рідним, але й багатьом хворим людям, оскільки здатність до співчуття вихована у них з дитинства. З них можуть вийти прекрасні лікарі, вчителі, справжні, а не випадкові соціальні працівники. Проте може статися й навпаки – не отримавши підтримки в добрих починаннях, можуть зламатися і відмовитися від хворого брата або сестри. Ось чому в своїй діяльності соціальний педагог повинен працювати не тільки з дітьми-інвалідами, а й обов’язково з їхніми братами, сестрами, друзями, однолітками. Тому підхід до реабілітації лише дитини-інваліда, незважаючи на її оточення не може дати відповідного результату.

Тому, дітям з обмеженими можливостями потрібні здорові діти для швидкої соціальної адаптації, підтримки та спілкування, а здоровим дітям – хворі, щоб у них виховувалося живе співчуття. Неможливо виховати здатність співчувати в умовах, коли здорові діти практично ізольовані від хворих однолітків.

Отже, можна сказати, що інтегроване виховання дітей з обмеженими функціональними можливостями у загальноосвітній школі передбачає не тільки навчання в інтегрованих класах. Практичний досвід такого навчання вже є в багатьох країнах, а результати інтегрованого навчання важко переоцінити, оскільки змінюється ставлення до хворих не тільки у дітей, котрі навчаються з ними в одному класі, а й у багатьох учнів школи.




  1. Інтеграція дітей з особливими потребами у загальноосвітній школі

Удосконалення шляхів соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями є однією з головних педагогічних завдань. Сприйнятливість особистості до виховних впливів забезпечується наявністю достатнього рівня розвитку її свідомості, почуттів, характеру та навичок поведінки. Беручи до уваги зазначене вище, основним завданням виховання молоді визначаємо такі: формування відповідних знань, переконань, світогляду, волі та моральних почуттів.

Людина розвивається у взаємодії та під впливом довкілля, тобто засвоює та відтворює культурні цінності і соціальні норми, що і є результатом її соціалізації, а також саморозвитку та самореалізації в тому оточенні, в якому вона перебуває.

Аномалії розвитку дітей з обмеженими функціональними можливостями своєрідно впливають на формування соціальних зв'язків дітей, на розвиток їхніх пізнавальних можливостей та трудової діяльності. Перш за все, спостерігається значна ізольованість дитини від дитячого колективу. У цих дітей виявляється надмірна несміливість, сором'язливість, недооцінювання власних сил, можливостей, свого місця серед оточуючих.

Одним з найактуальніших питань сьогоднішньої системи освіти є інтеграція дітей з обмеженими функціональними можливостями та особливими потребами у єдиному освітньому просторі.

«Зазначимо, що кожна країна має свій досвід спеціального навчання цих дітей і пройшла різний шлях до інтеграції їх у загальноосвітній школі.»[3, 26]

Якщо говорити про те, яку категорію дітей слід вважати: «дитина з особливими освітніми потребами» можна визначити такі категорії: « діти з обмеженими можливостями здоров’я», «діти з особливостями психофізичного розвитку, «діти-інваліди».

«Зупинимося на визначеннях, які дає ЮНІСЕФ, та їх тлумаченні. Так, у практиці цієї установи поширене «діти-інваліди» (або діти з обмеженими можливостями). Воно застосовується до тих, «у яких діагностовано середні або складні порушення функцій організму». Але існує й інше визначення – «особливі освітні потреби», що «діагностуються у дітей з легшими станами, які можуть бути невиявленими до початку шкільного віку, і, насамперед, визначаються як порушення здібностей у навчанні». [3, 27]

В умовах існування двох освітніх систем – загальноосвітньої масової і спеціальних шкіл – проведення межі між їхніми контингентами ставить у нерівні умови всіх тих дітей, які більшою чи меншою мірою потребують кваліфікованої педагогічної допомоги, адже « в одній школі працюють фахівці з корекційної педагогіки, застосовують реальні засоби допомоги дитині з тими чи іншими порушеннями (відповідна програма і методика навчання), а у загальноосвітній тим часом, крім задекларованого, але малодієвого індивідуального підходу до дітей із труднощами у навчанні та з особливостями поведінки нічого запропонувати не можуть.» [3, 28]

Незаперечно позитивним в інтеграції спеціальної і масової школи і пріоритетним для реалізації, є:


  1. Наближення навчального закладу до місця проживання дитини з особливими потребами, позбавлення її відірваності від сім`ї та ізоляція в замкненому середовищі дітей з такими самими проблемами;

  2. Зближення двох освітніх систем – єдиний шлях забезпечення корекційною допомогою усіх тих дітей, які її різною мірою потребують.

«Визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової, середньої та вищої освіти для дітей та молоді позначилось на створенні у багатьох країнах світу інтегрованих структур (мейстримінг) - спільного навчання дітей-інвалідів із здоровими дітьми. Принцип рівних можливостей у соціальній роботі означає надання соціальної допомоги незалежно від категорії інвалідності» [7,339]

Об’єднучою ідеєю для пошуку і впровадження більш досконалої освітньої системи стосовно аномальних дітей мусить виступити їх соціальна реабілітація як головна мета спеціальної освіти. Досягнення цієї мети на науково-педагогічному рівні потребує створення нових освітніх стандартів, відповідних корекційно-методичних засобів, нової структурної організації, розробки чітких нормативів для системи соціальної реабілітації на всіх етапах навчання і розвитку школярів з психічними та фізичними вадами. Лише своєчасне розв’язання всіх цих складних проблем забезпечить оптимальні умови навчання і виховання аномальних дітей з тим, щоб сприяти найкращій їх підготовці до самостійного активного суспільного життя.

Для спрямування уваги в русло згаданих проблем виокремимо основні показники нинішньої кризової ситуації у спеціальній освіті:


  • соціальне маркування аномальної дитини як дитини з дефектами;

  • штучна ізоляція дитини в особливому соціумі;

  • жорсткість і безваріативність форм одержання освіти і системи спецустанов;

  • майже повне виключення сім’ї з процесу навчання і виховання дітей з психічними і фізичними вадами.

Гуманне ставлення до дітей з обмеженими функціональними можливостями та дітей, з особливими освітніми потребами має стати точкою відліку і для вирішення державою відповідних патронажно-захисних проблем, і для вдосконалення навчально-виховного процесу в спеціальних закладах та загальноосвітніх школах.

Спеціальна освіта лише тоді буде оптимальною, коли школярі не відчуватимуть себе відлученими від спільного громадського життя, коли особистісно центроване навчання повністю витіснить навчання дефектоцентроване.

В процесі сумісного навчання діти з обмеженими функціональними можливостями усвідомлюють, що вони засвоюють систему учбових умінь спільну з учнями масової школи: читання, письмо, рахунок тощо. Відмінність же полягає в оригінальності тих предметно-навчальних операцій, на основі яких формуються ці вміння. Така операційна нетотожність не повинна пов’язуватись у свідомості школяра з почуттям його малоцінності, а, навпаки, це має межувати десь з його виключністю. Вже сама своєрідність організації спеціальної освіти свідчить про творчий характер навчання школяра з певними вадами. Суб’єктивний ступень творчого компоненту такого учня вищий від аналогічного ступеня нормальної дитини.

У аномального учня розуміння того, що йому визначений інший, більш складний шлях розвитку, має набути особистісного смислу. І, що важливо, він повинен досягти таких соціальних стандартів, які адекватні нормальному типу. За такого підходу в школярів з розумовими та сенсорними вадами значно підвищуватиметься соціальна позиція й рівень самооцінки.

У нашій країні, «щоб хоч якось впроваджувати включення у світовий процес інтеграції дітей згаданої категорії, пішли легшим, але найменш ефективним шляхом <…> . Практично це виявилося у навчанні дітей з особливими освітніми потребами (за згодою чи вимогою батьків) у масовій загальноосвітній школі, де для них не створено жодних умов» [3, 30]

Проте, «наше суспільство далеке від розв’язання цієї проблеми. Альтернативою до ізоляції людей з обмеженими можливостями від суспільства, на нашу думку, є створення у звичайних школах та університетах умов для навчання таких дітей. Зокрема для дітей зі збереженим інтелектом, які не потребують спеціального навчання, але мають вади опорно-рухового апарату і труднощі з пересуванням – необхідно збудувати пандуси, облаштувати ліфти, спеціально обладнати кабінети, спортзали, поставити зручні меблі. Для дітей із вадами зору можна створити спеціальні класи у звичайній школі. Це дасть змогу враховувати їх індивідуальні особливості в навчанні й водночас сприятливе спілкування зі здоровими дітьми.» [4,11]

Варто зауважити, що процес інтеграції дітей з особливими освітніми потребами та дітей, з обмеженими функціональними можливостями в єдиному загальноосвітньому просторі – це незворотній процес на сучасному етапі розвитку суспільства і його гуманістичних цінностей. Разом з тим цей процес може вважатися повноцінним, якщо забезпечує три неодмінні умови:


  • навчання кожної дитини відповідно до її особливих освітніх потреб і розвитку;

  • можливість дитини відвідувати навчальний заклад, живучи в сім`ї, а батькам – виховувати власну дитину;

  • розширення кола спілкування дитини та підвищення її соціальної адаптації.

Реалізація цих умов потребує зламу стереотипів та оволодіння новими формами роботи всіма учасниками педагогічного процесу.

  1. Інклюзивна освіта складова успішної соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Розвиток світового громадського руху на захист прав дітей з обмеженими можливостями вимагає розробки та запровадження альтернативних моделей спеціальної освітньої системи, уможливлення виховання неповносправних дітей серед їхніх здорових ровесників, починаючи з дошкільної освіти і до здобуття ними професійної підготовки.

За кордоном ці питання вирішуються активніше, що зумовлено більшою кількістю, порівняно з Україною, напрацювань. Соціальна педагогіка в європейських країнах має давні традиції. Для цього застосовуються дієві практичні здобутки соціальної політики. Але в Україні, не зважаючи на прийняті закони про громадянські права, діти з функціональними обмеженнями нерідко стикаються з низкою суспільних стереотипів, їх часто вважають такими, що дуже відрізняються від решти категорій осіб, аж до маргіналізації.

Тому, варто звернути увагу на інклюзивну освіту дітей з обмеженими функціональними можливостями.

«Сучасна соціально-педагогічна наука послуговується терміном «інклюзія» для опису процесу навчання дітей з обмеженими функціональними можливостями в масових загальноосвітніх школах. <…> Поняття inclusion за кордоном (США, Канада, Великобританія), де 50-річний досвід соціальної інтеграції нетипових дітей, приходить на зміну поняттю «інтеграція». Адже механічне поєднання (інтеграція) в одному класі дітей з особливими потребами і звичайним розвитком не означає повноцінної участі перших в житті класу. Часто інклюзію ототожнюють з інтеграцією, однак вона є місткішим поняттям.» [6,43]

Інклюзивне навчання передбачає, що всі молоді люди навчаються разом у звичайній школі, яка змінюється.

Важливо, що при інклюзивному навчанні не треба віддавати дитину в спеціалізовані школи далеко від дому – діти отримують можливість проживати разом з батьками. Діти з обмеженими функціональними можливостями отримують повноцінну ефективну освіту для того, щоб жити повноцінним життям, погляди і думки таких дітей стають важливими для оточуючих.

«Мета інклюзивної школи – дати всім дітям можливість повноцінного соціального життя, активної участі в колективі, тим самим забезпечуючи найбільш повну взаємодію і турботу один про одного як членів співтовариства.»[6,43]

Науковці виокремлюють такі базові принципи інклюзивного навчання:

«цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень;

кожна людина здатна відчувати і думати;

кожна людина має право на спілкування і на те, щоби бути почутою;

всі люди відчувають потребу один в одному;

істинна освіта може здійснюватися лише в контексті реальних взаємин;

всі люди потребують підтримки і дружби ровесників;

для всіх, хто навчається, досягнення прогресу може бути радше в тому, що

вони можуть робити, а не в тому, чого не можуть;

різноманітність посилює всі сторони життя людини.» [6,44]

Тому в інклюзивній школі кожного сприймають і вважають важливим для колективу, дітей з особливими потребами підтримують ровесники й інші члени шкільного співтовариства з метою задоволення їхніх індивідуальних освітніх потреб.

Інклюзія означає розкриття кожного учня за допомогою освітньої програми, яка є достатньо складною, однак відповідає її здібностям; враховує потреби, спеціальні умови і підтримку, що необхідні для досягнення успіху.

У зв’язку з процесом упровадження інклюзивної освіти виникає цілий ряд проблем.



  1. «Недостатня готовність навчальних закладів до повноцінного забезпечення інклюзивної освіти, починаючи із забезпечення фізичного простору для осіб, які, наприклад, мусять пересуватися на візочках, закінчуючи навчальною й методичною літературою для навчання дітей із проблемами зору чи слуху, затримкою розумового розвитку тощо.

  2. Неготовність наших педагогічних працівників, класних керівників, учителів-предметників до викладання ряду дисциплін для дітей, які мають певні обмеження.

  3. Соціально-психологічні проблеми, які пов’язані з дискримінацією дітей з особливими потребами, зі стигматизацією. Тобто коли дитина з певними вадами знаходиться в класі зі звичайними учнями, то часто вона має конфлікти і проблеми в спілкуванні. Крім того, мають місце й випадки цькування такої дитини, її відторгнення. » [1,46]

Тому варто чітко визначити роль самої дитини з обмеженими можливостями у класі і не допускати дискримінації такої дитини, залучивши до спільної праці всіх учасників навчально-виховного процесу. Зазвичай, діти працюючи під час уроку в «команді» допомагають один одному і, як правило, такі стосунки переносяться і на перерви, та позаурочний час.

«Важливо викорінювати невірні уявлення про інклюзію, а саме думку, що для інклюзії достатньо вже самої присутності дитини в школі: фокусування не на меті, а на діях; думка, що мовчазне відсиджування - альтернатива участі; коли основною спрямованістю освітніх послуг виступає засвоєння програмних вимог, а не задоволення індивідуальних потреб вихованців.» [6,45]

Варто зауважити, що у процесі впровадження інклюзивної школи повинні діяти певні правила: всі учні в школі рівні, всі діти впродовж дня мають рівний доступ до процесу навчання; у всіх учнів повинні бути рівні можливості для встановлення і розвитку важливих соціальних зв’язків.

Тому інклюзивна школа «вимагає: формування позитивної громадської думки, законодавчого, нормативно-правового, наукового та навчально-методичного забезпечення й термінової підготовки кадрів, підвищення фахового рівня педагогів саме в цьому напрямі» [1,47]

В такому випадку варто сказати, що не хвороба створює обмеження діяльності, а умови життя, що їх може запропонувати суспільство людям з обмеженими можливостями. Умови рівних можливостей досяжні лише в тому суспільстві, де інвалідність розглядається через соціальну концепцію, де відсутня дискримінація інвалідів словами й діями здорових людей. Інклюзія враховує потреби, а також і спеціальні умови та підтримку, необхідну учням і вчителям для досягнення успіху.

Розглянувши низку питань щодо особливостей соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями ми дійшли висновку:



  1. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими функціональними можливостями складний і багатогранний процес. В Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей-інвалідів в суспільство. Ставлення суспільства до дитини з обмеженим функціональними можливостями є певним мірилом його цивілізованості. Головне завдання реабілітації дітей-інвалідів - невпинна гуманізація суспільної свідомості. Велику роль у реабілітації дітей з обмеженими можливостями, створення благополучних соціальних умов для нормальної життєдіяльності інвалідів, людей з різним рівнем порушень фізичного чи розумового розвитку відіграє рівень усвідомлення важливості цієї проблеми і суспільстві.

  2. Сім’я, на сьогодні, є провідним компонентом соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями. Формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини головне завдання не тільки суспільства, а насамперед, сім’ї. Тому, побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей шляхом розширення сфери спілкування, організація дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організація оздоровлення забезпечується у повній мірі в тому випадку, коли дитина перебуває в сім’ї, а не в інтернатному закладі, де на сьогодні створені не найкращі умови для успішної соціалізації дитини з обмеженими можливостями.

  3. Діти з обмеженими функціональними можливостями – це не тільки діти-інваліди з різними фізичними вадами зі збереженим інтелектом, це і діти з різними психофізичними вадами, які не мають статусу інваліда, проте, потребують не меншої уваги, індивідуального підходу та інтеграції в єдиний освітній простір. Проблеми пов’язані з інтеграцією дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітній школі, насамперед, виникають тому, що державна політика щодо таких дітей малоефективна. Відсутність методично-освітніх програм та недостатнє забезпечення кваліфікованими спеціалістами у масовій загальноосвітній школі, не дають повністю реалізувати освітні потреби даної категорії дітей, що, звичайно, не сприяє успішній соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями та особливими освітніми потребами. Проте інтеграція вищеозначеної категорії дітей у єдиний освітній простір явище беззаперечне і вимагає лише часу.

  4. Ідеологія інклюзивного навчання виключає будь-яку дискримінацію дітей, забезпечує рівне ставлення до всіх, водночас створює необхідні умови для учнів з особливими освітніми потребами. Навчання в класах залучення корисне для всіх дітей. Так, діти з особливими освітніми потребами можуть отримувати такий соціальний досвід, як і їхні здорові однолітки. В таких умовах діти без вад уже з раннього віку починають розуміти, з якими труднощами зіштовхуються люди з обмеженими функціональними можливостями, стають чутливими до потреб інших, милосерднішими, толерантніше сприймають людські відмінності, набувають впевненості, що кожен може подолати перешкоди і досягти успіху. Наявність у звичайному класі учня з особливими потребами стає однією з умов сприяння особистісного розвитку однолітків та сприяє успішній соціалізації дитини з обмеженими функціональними можливостями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. Валентик Н. Інклюзивна освіта: за і проти [ Репортаж з Усеукраїнського «круглого столу» «Психолого-соціально-педагогічні аспекти інклюзивної освіти: за і проти»]/ Наталія Валентик //Директор школи. – 2010 - №14-15. С.- 45 – 58.

  2. Гикава Г. Реабілітація дітей з обмеженими функціональними можливостями/ Галина Гикава // Соціальний педагог. – 2009. - №1. – С.33-36.

  3. Ілляшенко Т. Інтеграція дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітній заклад / Тамара Іллященко // Соціальний педагог. – 2009. - №5. – С. 26 – 35.

  4. Ковальчук С. Профілактика самотності в осіб з обмеженими можливостями/ Світлана Ковальчук // Соціальний педагог. – 2009 - №7. – С.9-13.

  5. Перфільєва М.В. Вплив сім’ї на процес соціалізації неповносправних дітей/ Майя Володимирівна Перфільєва (наукові конференції)[Електронний ресурс]. – Систем.вимоги: Pentium – inside; Windovs 2007/Vista/ХР – Режим доступу: URL: http://intkonf.org/perfileva-mv-vpliv-simyi-na-protses-sotsializatsiyi-nepovnospravnih-ditey/ . - Вплив сім’ї на процес соціалізації неповносправних дітей.

  6. Сабат Н. Соціально-педагогічний аспект інклюзивного навчання/ Надія Сабат// Соціальний педагог. – 2008. - №3. – С.42 – 46.

  7. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями //Соціальна педагогіка: Підручник/ За ред. проф. Капської А. 3-є вид. перероб. і доп. – К.: - 2006. – С. 329 - 368.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка