Організація навчально-виховної роботи в інтернатних закладах Остапчук І. C., головний спеціаліст уон рода



Сторінка1/4
Дата конвертації11.04.2016
Розмір0.71 Mb.
  1   2   3   4
Організація навчально-виховної роботи в інтернатних закладах

Остапчук І.C., головний спеціаліст

УОН РОДА

За Наказом Міністерства освіти і науки України та Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21 вересня 2004 року N 747/460 «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування», інтернатними закладами називаються дитячі будинки та загальноосвітні школи-інтернати всіх типів і форм власності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Наказ дає таке визначення інтернатного закладу: «навчально-виховні або виховні заклади, що забезпечують дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, умови для проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки, готують дітей до самостійного життя». Наказом передбачені такі типи інтернатних закладів:

— дитячий будинок — навчальний заклад інтернатного типу, що забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного та шкільного віку, а також тих, які перебувають у родинних стосунках;

— загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. В нашій області – це КЗ «Олександрійська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІст.»;

— спеціалізована школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію обдарованих дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. ;

— спеціальна загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання, соціальну адаптацію та корекцію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

— загальноосвітня санаторна школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад звідповідним профілем, що забезпечує виховання, навчання та лікування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують тривалого лікування.

Інтернатні заклади створюються для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у яких вони перебувають від трьох років до здобуття базової чи повної загальної середньої освіти, а в разі необхідності

— до повноліття, на повному державному утриманні за рахунок коштів відповідних бюджетів та інших, не заборонених законодавством, джерел фінансування. Головними завданнями інтернатних закладів є:

— забезпечення утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

— забезпечення всебічного розвитку, фізичного, соціального та психічного здоров'я вихованців;

— створення умов, сприятливих для проживання дітей, їх навчання та виховання;

— забезпечення соціального захисту, медико-психолого-педагогічної реабілітації та соціальної адаптації вихованців;

— реалізація прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на належні умови проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки їх до самостійного життя та праці.

Вихованцями інтернатного закладу, відповідно до Наказу, можуть бути такі категорії дітей, як:

— діти-сироти;

— діти, відібрані у батьків за рішенням суду;

— діти, батьки яких позбавлені батьківських прав чи (або) засуджені, перебувають під арештом у період слідства, визнані недієздатними, перебувають на тривалому лікуванні, а також батьків, місцеперебування яких невідомо, чи з інших причин не беруть участі в утриманні та вихованні своїх дітей;

— підкинуті та безпритульні діти, які перебували в притулках для неповнолітніх, центрах соціально-психологічної реабілітації дітей. Отже, судячи вже із самого визначення інтернатного закладу, його вихованці повинні мати умови для різнобічного розвитку, здобуття нормального рівня освіти та повинні після виходу із закладу бути підготованими до самостійного життя. Але такі умови в інтернатних закладах України не цілком виконуються. Причини та наслідки цього невиконання , на мою думку, такі.

Життя дитини у інтернатному закладі має такі недоліки.



  • Неправильна організація спілкування усередині колективу, збереження авторитарного стилю виховання.

  • Високий ступінь регламентованості життя вихованців, відсутність можливості вільно розподіляти і використовувати часовий простір і дії.

  • Ізольованість дітей в межах одного простору, обмеженість контактів із представниками суспільства із зовні, що фактично унеможливлює соціалізацію вихованців.

  • Відсутність диференційованого підходу до дітей, обмеженість врахування психологічних, фізичних особливостей.

  • неврахування психологічного стану вихователів шкіл-інтернатів, притулків, дитячих будинків, що виявляється в проявах неадекватних, жорстоких дій по відношенню до дітей.

Зокрема, з поміж чинників, що призводять до специфічного психічного розвитку дітей, дослідники вважають найвпливовішими:

  • своєрідну систему спілкування дорослих з дітьми,

  • часту заміну вихователів,

  • недостатню увагу до формування особистісного практичного життєвого досвіду дітей,

  • звуження навколишнього середовища,

  • відсутність особистісно-орієнтованого підходу до дітей.

В інтернаті дитина постійно спілкується з однією й тою самою достатньо вузькою групою однолітків, при чому вона сама не може надати перевагу іншій групі, що може зробити будь-який учень звичайної школи. Але одночасно вона й не може бути виключена з неї. Належність до визначеної групи однолітків при цьому виявляється начебто безумовною. Це призводить до того, що стосунки між однолітками складаються не як приятельські, дружні, а по типу родинних, як між братами та сестрами. Таку безумовність у спілкуванні з однолітками у дитячому закладі інтернатного типу можна, з одного боку, розглядати як позитивний фактор, що сприяє емоційній стабільності, захищеності, коли група однолітків виступає певним аналогом сім’ї, а з іншого боку, подібні контакти не сприяють розвитку навичок спілкування з однолітками, вміння налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомою людиною, адекватно оцінити свої якості, необхідні для виборного, дружнього спілкування.

Більше того, відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, котре було б адекватним для дітей, що виховуються в закладі, є серйозною перешкодою на шляху їх взаємодії з іншими та з оточуючим світом загалом.

І.В. Дубровіна, зокрема, зазначає: «…дорослий відіграє цілковито виключну роль у розвитку особистості дитини. У дитячому закладі інтернатного типу дефіцит спілкування дитини з дорослим призводить до гіпертрофії, надцінності цієї потреби, до практично повної залежності емоційного благополуччя дитини від ставлення до неї дорослого».

За Розенцвейгом, становленню адекватних форм поведінки дитини стосовно дорослих сприяє нормальне протікання процесу ідентифікації з батьками, котре у дітей, що виховуються не в сім’ї, виявляється порушеним. В умовах інтернатного закладу неможливо відтворити механізм ідентифікації, що повністю повторює сімейну ідентифікацію. До того ж питання щодо доцільності заміни ідентифікації з батьками ідентифікацією з працівниками закладу достатньо складне і не має однозначного розв’язання.

Набула поширення практика використання різних типів покарань від мовних образ, до переведення «некерованих» осіб до психіатричних закладів закритого типу. Основи колективного виховання, що домінують в інтернатних закладах не забезпечують  розвиток здібностей кожного вихованця.

Напевно, ви погодитесь зі мною, що в інтернатних закладах спостерігається надмірна опіка дітей, яка призводить до незнання ними своїх обов'язків. Результатом є формування у переважної більшості вихованців державних закладів хибної уяви про свої соціальні ролі, як сироти.

Через вищеперераховані особливості життя дітей у інтернатних закладах, а також через особливості життя і виховання цих дітей до потрапляння до цих закладів (що власне і стають причинами необхідності вилучення їх із того середовища, в якому діти перебували раніше), у вихованців формуються певні психологічні особливості і потреби.

Зупинюсь на психологічних особливостях та потребах дітей, які є вихованцями інтернатних закладів.

Інтернатні заклади відрізняються особливим контингентом дітей, здебільшого педагогічнозанедбаних. О. Поляновська відзначає такі поширені характеристики дітей у інтернатних закладах: «Вони відстають у своєму психічному розвитку, мають низьку пізнавальну активність, у них не сформувалися пізнавальні інтереси, рівень їхніх знань також значно нижчий, порівняно з учнями загальноосвітньої школи». Схожої думки з цього приводу дотримується  М.Донник: «…діти, позбавлені батьківського піклування, що виховуються в закладах інтернатного типу, характеризуються досить невисоким рівнем розумового, психічного, фізичного розвитку; бажають кращого показники розвитку особистості, спостерігаються порушення статевої ідентифікації, з’являється схильність до вживання наркотиків, алкоголю й куріння». Ф. Мустаєва змальовує проблемні характеристики цих дітей ще більш серйознішими: у них досить високі показники психічних розладів, розвитку депресивних станів та апатії, недорозвиненість емоційної сфери, зниження рівня мислення, підвищення рівня збудженості, фіксуються специфічні поведінкові прояви.

Діти потрапляють до такого закладу уже з певними сформованими соціальними навичками поведінки, мають свої переконання, інтереси, які формувались в більшості не за сприятливих умов розвитку та становлення їх особистості. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зустрічаючись із проблемою неможливості задовольнити свої потреби та інтереси, часто намагаються задовольнити їх тим шляхом, який є можливим. Інколи навіть трапляється так, що цим шляхом стає злочин.

Крім психологічних проблем дітей, що опинилися у інтернаті, які сформувалися ще до потрапляння дитини до закладу, існує безліч проблем, які формуються уже як наслідок перебування дитини у ньому. Особливості становища вихованця інтернату стають негативними чинниками впливу на психіку дитини, що саме перебуває у стадії розвитку та формування різноманітних рис характеру та навичок спілкування, подолання життєвих проблем тощо.

Ще одним із наслідків виховання в інтернатному закладі є порушення соціальної адаптації, що може призвести в одних випадках до зниження активності, яке веде до апатії та більшого інтересу до речей, ніж до людей, в інших випадках до гіперактивності з відходом в асоціальну та кримінальну поведінку, а в деяких випадках може проявлятися тенденція поводитися зухвало в суспільстві, намагаючись привернути до себе увагу, не вміючи створити міцні емоційні зв’язки.

У дітей, що живуть в умовах виховання дитячого будинку на повному державному забезпеченні, з’являється позиція утримання («нам повинні», «дайте»), відсутні ощадливість і відповідальність. На думку О. Поляновської, «така позиція може призвести до негативних утворень в структурі особистості учня, а саме домінування нижчих мотивів при постановці мети, невміння продумувати засоби для виконання дій, вузькості інтересів та їх нестійкості».

У вихованців інтернатів через особливості життя в цих закладах з’являються проблеми спілкування. По-перше, умови життя у інтернаті передбачають постійне перебування в оточенні інших дітей та вихователів. Діти-сироти, що перебувають в інтернатних закладах, не мають можливості для усамітнення, навіть тоді, коли виникає таке бажання. О. Поляновська зазначає, що така ситуація часто призводить до погіршення настрою дітей, небажання займатися  колективною  справою, емоційного виснаження. Марія Донник також вважає відсутність вільного місця, де дитина могла б бути наодинці із собою суттєвою проблемою: «Кожній людині необхідний особливий стан душі, відокремлення, коли формується самосвідомість. Відсутність умов для внутрішньої зосередженості стандартизує певний тип особистості».

Спостерігається відставання в становленні інтимно-особистісного спілкування з однолітками: контакти з однолітками виражені слабко, вони дуже одноманітні, малоемоційні і зводяться до простих звернень і вказівок. В основі такого відставання лежить відсутність емпатії, тобто співчуття, співпереживання, вміння і потреби розділити свої переживання з іншою людиною.

М. Донник також відзначає, що спостарігаються такі своєрідні особливості щодо спілкування дітей-вихованців інтернатних закладів – контакти цих дітей поверхові, нервові та спішні (діти-вихованці інтернатних закладів домагаються уваги до себе, але й одночасно її відкидають). Потребуючи уваги та любові, вони не вміють поводити себе таким чином, щоб до них ставилися згідно з цією потребою. Досвід спілкування, що формується хибним чином, призводить до того, що дитина, позбавлена батьківського піклування, займає стосовно інших негативну позицію. Особлива проблема, з якою також стикаються діти-сироти – це феномен «ми» в умовах інтернатного закладу (вихованці охороняють один одного, але всі разом шукають вигоди від оточення). Явище, коли формується своєрідна психологічна позиція «ми», вихованці інтернату, та «вони» – суспільство за межами цього закладу.

Марія Донник взагалі вважає, що найважливіша проблема дітей, що виховуються в інтернаті – це відсутність любові та ласки батьків і родичів, у результаті чого формується депривація особистості. Ту ж думку простежуємо у працях Галини Бевз. Коли дитина залишається без захисту й підтримки близьких, вона може зупинитись у своєму розвитку і навіть регресувати (повернутися на ту стадію розвитку, на якій дитина почувалася комфортніше). Г. Бевз наголошує на такому явищі, як прихильність – щоб нормально розвиватися, дитина орієнтується на «подібну істоту свого виду», тобто дитині потрібна постійна значуща фігура, природно якою є мати або батько. Відсутність прихильності та необхідність постійно пристосовуватися призводять до зниження активного ставлення до життя, за якого не формуються соціально значущі цінності та орієнтири, а створюються умови для зростання конформізму – схильності уникати прийняття самостійних рішень, пасивності, пристосовницької орієнтації до запропонованих стандартів оцінок та поведінки.

Щодо наслідків виховання не в сімейному середовищі, Дубровіна відзначає також що «…підвищена цінність сім’ї та відсутність досвіду життя у ній призводять, з одного боку, до ідеалізації сім’ї, образу сім’янина, а з іншого – до гіпертрофії негативної моделі сім’ї. При цьому позитивний ідеальний образ сім’ї розмитий, не наповнений конкретними побутовими деталями, а негативний, навпаки, гранично конкретизований та емоційно насичений». Це може негативно впливати на формування уявлень про майбутнє сімейне життя. Наслідки цього простежуються на практиці у таких фактах: випускники інтернатних закладів часто мають значні труднощі у створенні сім’ї та збереженні її стабільності, вони важко входять у батьківську сім’ю чоловіка чи жінки, не можуть побудувати повноцінних стосунків із дружиною/чоловіком, зводячи все або до сексуальних стосунків, або до якихось вимог, що відірвані від реальності, швидко вичерпують початкову прив’язаність і не вміють розвивати вміст подружніх стосунків.

Варто звернути увагу на думки Ю. Бондаренко, викладені нею у статті «Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу». У статті вона зосереджує увагу на феномені «життєва компетентність», яка «належить до ключових компетентностей та виявляється через спроможність вирішувати життєві проблеми різноманітного характеру в контексті конкретної ситуації життєдіяльності людини, оволодівати життєвими й соціальними ролями». На думку фахівців з психології, медицини й фізіології, сформованість у людини життєвої компетентності сприяє її успішній самореалізації, виконанню найважливіших функцій життєдіяльності, забезпеченню фізичних, психічних та духовних потреб. Несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл-інтернатів стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів, так як відображається на усьому їхньому подальшому житті. Щодо особливостей учнів, які перебувають у школах-інтернатах, то Ю. Бондаренко зазначає, що серед них є діти, які стали жертвами психічного, фізичного й сексуального знущань; ті, що мають шкідливі звички (палять, вживають алкоголь, виявляють схильність до токсикоманії). Дослідження свідчать, що вихованці шкіл-інтернатів характеризуються нестійкою, неоднозначною самооцінкою, високим рівнем тривожності, імпульсивності, агресивності, наявністю комплексу неповноцінності, відчуття малоцінності своєї особистості. У багатьох вихованців значно деформована емоційна сфера (емоційна закритість, невміння виразити свої емоції, агресія, емоційна неврівноваженість, схильність до неадекватних реакцій). Для них характерні: відсутність позитивного досвіду ставлення до здоров’я, несформованість уявлення про способи його збереження; вузька часова орієнтація на мотивацію, яка виражається в прагненні жити сьогоднішнім днем, що деморалізує особистість, не створює установки на подолання труднощів, побудову життєвих планів, а спричинює ситуативність, імпульсивність у діях і вчинках; невміння спілкуватися та встановлювати відносини як з однолітками, так і з дорослими (досвід перебування під впливом вуличних компаній, конфліктність відносин з однолітками й вихователями, перебування в закритих кооперативних колективах, обмеженість відносин); відсутність життєвих навичок, навичок швидкої адаптації до самостійного прийняття рішень, подолання життєвих труднощів і проблем. Зазначене свідчить про несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл інтернатів, що стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів.

Несформованість життєвої компетенції, проблеми спілкування, педагогічна занедбаність, порушення емоційно-вольової сфери, незадоволена потреба у любові близьких та прихильності є тими чинниками, які визначають завдання та особливості спілкування педагога з дітьми у інтернатному закладі.

Процес виховання дитини в інтернатному закладі

Варто зазначити, що одним із найскладніших наслідків виховання в дитячих будинках є порушення емоційно-вольової сфери. Порушення подібного роду проявляються найчастіше в підвищеній тривожності, емоційній напрузі, психічній втомі, емоційному стресі, підвищеній агресивності, недовірливості, емоційній холодності та ін. О. Поляновська вважає необхідним приділяти особливу увагу та працювати саме з цією особливістю стану дітей: «Якщо вчасно не звернути увагу на подібні прояви або неправильно їх оцінити, це може спонукати до розвитку в дитини неврозів та психічних розладів, які можуть в подальшому вплинути на інтереси особистості, мотиви її поведінки та визначати вчинки учня».

Подолання негативних стереотипів у свідомості й поведінці більшості вихованців вимагає не тільки певного часу й зусиль педагогів, а й застосування відповідних реабілітаційних методик. Головна соціальна і психолого-педагогічна ідея, покладена в основу діяльності закладів інтернатного типу, полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх дітей і підлітків в оволодінні освітою, у гармонійному розвитку, громадській діяльності відповідно до природних задатків, схильностей, здібностей і таланту. Це має створити необхідні умови для активного саморозвитку і самовдосконалення людини як активного творця нових вимірів суспільного розвитку. Тут варто зазначити думку дослідників, що навчальна та трудова діяльність повинна бути націлена на досягнення успіху, що посилює мотивацію саморозвитку особистості. Дитина отримує уявлення про сильні сторони свого розвитку, і спираючись на них досягає високого рівня загальноосвітньої та початкової підготовки. Різноманітні види діяльності дозволяють дітям включитися до навчально-трудового процесу відповідно до індивідуальних особливостей.

Потрібно систематично проводити з дітьми роботу, щоб максимально знизити рівень соціальної дезадаптації. Поляновська рекомендує грати з дітьми в рольові ігри, у яких ігрова ситуація наближена до життєвої. При вивченні різних тем на уроках варто обов’язково наводити приклади з життя, де діти зможуть використати ті чи інші знання, вчити дітей прийомам самовдосконалення та саморозвитку, розробляти проекти, спрямовані на вирішення проблем, які можуть у них виникнути після закінчення закладу.

Дубровіна також пропонує програвати життєві ситуації в ході групових занять для розвитку спілкування з однолітками (зокрема це можуть бути різні конфліктні ситуації). Для цього вона пропонує використовувати різноманітні ігрові завдання. Взагалі Дубровіна стверджує, що «…вміння психолога «працювати» в реальній життєвій ситуації, використовувати будь-яку подію в житті вихованців для просування їх у психічному розвитку, зміни їхніх стереотипних установок є одним з найбільш ефективних способів роботи…» з дітьми в інтернатних закладах. Крім того, Дубровіна вважає корисним навчати дитину не лише правильно поводитись у різних ситуаціях, але й вміти начебто вийти за межі актуальної життєвої ситуації. Для цього можна проводити з дітьми різноманітні ігри, в яких вони повинні уявляти собі, що буде робити їхній одноліток (з якими, зазвичай, ідентифікується дитина), чим може закінчитися той чи інший його вчинок. Проте Дубровіна зазначає важливу деталь щодо сприйняття дітьми такої форми роботи, як групові заняття. Ставлення до групових занять у вихованців інтернатних закладів може виявитися негативним, адже вони майже постійно відчувають перевантаження спілкуванням. Для боротьби з цим чинником (перевантаженням) автор пропонує такі психологічні методи, як аутогенні тренування та розвиток навичок саморегуляції.

Щодо того, яким чином уникнути формування у дітей такого явища як позиція утримання, О. Поляновська пропонує: привчати дітей до посильної побутової праці (поливати квіти у класній кімнаті, слідкувати за чистотою в ній); на уроках трудового навчання виготовляти вироби, які діти зможуть використати (коробочки, іграшки, годівнички для птахів); на уроках математики пропонувати задачі, де в змісті простежується цінність людської праці; на уроках читання пропонувати тексти про життя різних людей, з описом того, як складалась їх доля, як вони йшли до досягнення успіху та ін.

Одним із шляхів виховання в школі-інтернаті є позакласна виховна робота. Позакласною роботою є організовані і цілеспрямовані заняття з учнями, які проводяться школою спільно з позашкільними закладами в позаурочний час для поглиблення та розширення знань, умінь та навичок, розвитку самостійності, індивідуальних здібностей, нахилів учнів, а також задоволення їх інтересів і забезпечення розумного відпочинку. Складаючи органічну частину життя школи-інтернату, позакласна діяльність допомагає дітям успішно навчатися, виробляти в них навички суспільно корисної праці, свідому дисципліну, колективізм, розвиває ініціативу, сприяє моральному, розумовому, фізичному вихованню, естетичному вихованню школярів, задовольняє їх культурні потреби і направляє їх активність в русло корисної діяльності. Позакласна виховна діяльність робить життя школярів змістовнішим, цікавим, цілеспрямованим, заняття – радісними і яскравими, культура поведінки учнів значно виростає. Покращуються форми взаємостосунків на основі гуманності.

У вирішенні завдань формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості позакласна робота в школі-інтернаті є необхідним і систематичним доповненням до уроків. Її слід розглядати як одну з умов всебічного розвитку особистості учня. Основні напрямки позакласної виховної роботи: освітня позакласна робота, суспільно-соціальна робота, техніко-трудова робота, спортивно-туристична робота. В психологічному аспекті особливо важливий такий напрямок як суспільно-соціальна робота: «Її мета – формування світогляду, пояснення учням найважливіших політичних подій, залучення їх до суспільного життя, патріотичне, правове, економічне виховання, виховання на народних традиціях. Вся ця робота пов’язана з формуванням моральності».

Цю роботу можна проводити в різноманітних організаційних формах, які можна об’єднати в три групи:

- Гурткові форми занять, що об’єднують групи учнів для проведення з ними позакласної діяльності за відповідним планом і програмою протягом певного періоду. Щодо гурткової роботи, треба зазначити, вона буде доцільна, якщо діти займатимуться у гуртках з власної волі та бажання.

- Масові заходи, які охоплюють зразу значну кількість учнів в якості слухачів, глядачів, учасників.

- Індивідуальна робота з окремими учнями, яким даються ті чи інші завдання.

Для більш ефективної організації позакласної роботи та вибору найдоречнішої із запропонованих форм роботи, Поляновська зазначає, що «…обов’язково потрібно враховувати індивідуальні особливості, щоб вчасно виявити відхилення, які з’являються у поведінці, а також спрогнозувати шляхи їх подолання». Науковці АПН України розробили схему вивчення вихованця протягом навчального року. Відповідно до схеми, вивчення має бути як загальним, так і індивідуальним. Вивчаються стан здоров’я, психічного фізичного розвитку, знання, навчальні і трудові вміння, навички культурної поведінки, особливості поведінки, порушення поведінки.

Загальні принципи, яких рекомендовано дотримуватися при роботі з вихованцями інтернатних закладів, такі:



  • Визнавати цінність кожної дитини;

  • Ставитися до дитини як до особистості;

  • Уникати «ярликування»;

  • Не давати обіцянок, які неможливо виконати;

  • Демонструвати позитивні моделі поведінки;

  • Не підтримувати проявів небажаних якостей;

  • Демонструвати позитивне ставлення до всіх дітей;

  • Поважати думку, почуття та добровільний вибір дитини;

  • Акцентувати увагу дитини на власних позитивних якостях та здобутках;

  • Надавати працівникам інтернату інформаційну та методичну підтримку.

Бажаю вам досягти успіхів у навчанні і вихованні дітей із шкіл-інтернатів. Дякую за увагу.

Сучасні підходи до організації корекційної та виховної

діяльності  з дітьми з особливими потребами 
в умовах спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка