Опорний конспект лекцій з дисципліни „ політологія м. Кременчук 2007 Тема політологія як наука про закономірності розвитку І функціонування політичного життя суспільства



Сторінка1/4
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0.91 Mb.
  1   2   3   4


Міністерство освіти та науки України

Кременчуцький льотний коледж НАУ



В.Д. БРАТЕНШІ

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни
ПОЛІТОЛОГІЯ”

м. Кременчук

2007

Тема 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ



І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

СУСПІЛЬСТВА.


  1. Політика та її соціальність.

  2. Суб’єкти політики.

  3. Предмет політології.


1. Політика та її соціальність.
Виділити політологію із системи суспільствознавчих наук як специфічну наукову дисципліну дуже важко. По суті не існує уніфікованого загальноприйнятого визначення предмета цієї науки.

Невизначеність і розмитість його меж посилюється різноманітністю ідейно-політичних позицій, методологічних принципів, способів дослідження політичних проблем.

Звичайно, з самого терміна „політологія” випливає, що це знання про політику.

У більш загальному й універсальному вигляді політика – це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної.

В літературі маємо і більш конкретні визначення політики. А саме, що це сфера взаємовідносин між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Подібна концепція виходить з того, що найсуттєвіше в політиці – це устрій державної влади. Згідно з поглядами М.Вебера, політика означає надію брати участь у владі або впливати на її розподіл між державами, а також у межах однієї держави – між групами людей.

Трапляється і таке сучасне визначення політики. Це, як пише Ж.Фрейнд, причинно зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства.

Він вказує, що політика дає суспільству його структури, форми, створює інститути, закони, правила, змінює ситуацію і дає змогу людині адаптуватися в умовах, що змінюються у часі і просторі.

Отже, політику розуміють по-різному. Розглянемо найбільш поширені варіанти.

Уже в середні віки італійський мислитель Н.Макіавеллі визначав політику як боротьбу між законом і силою. Закон порожній, якщо він не спирається на силу. Сила, якщо вона навіть незаконна, забезпечивши собі існування в державі, прагне нарядитися в одяг закону.

Близьким до поглядів Макіавеллі, проте все ж своєрідним, є поняття політики, сформульоване в ХІХ ст.: Політика – це мистецтво використання можливостей.

Слід думати, що таке розуміння виникло за велінням часу. Буржуазний лад зруйнував ідеалістичні принципи аристократії і зажадав, щоб первинним був визнаний прагматичний розгляд проблеми: правдою є те, що корисне.

Розуміння політики як мистецтва використання можливостей не позбавлене раціонального зерна. В політиці важливі не тільки принципи, а й компроміси, не тільки науковий розгляд, а й лавірування та інтуїція.

Визначення політики як майстерності зорієнтоване на максимум, однак політика може бути як успішною, так і невдалою. В цьому слабкість визначення політики як майстерності.

Щодо розуміння причин, які зумовлюють політику, є дві точки зору. Згідно з однією, а вона йде ще від Платона та Арістотеля і досить поширена в сучасній політології, політика ототожнюється із суспільним способом існування.

Тобто жити в суспільстві означає жити політично, оскільки політика виступає як загальна форма соціальних зв’язків. Сама ж соціальність ґрунтується на розумінні суспільства як єдності індивідів, а зв’язок між ними – свідомо встановлені договірні відносини на грунті державності.

Інший підхід – марксистський. Він виходить з того, що суспільство формується в процесі спільної діяльності людей та обміну нею. Отже соціальність створюється не державним об’єднанням, а спільною участю людей у праці. Звідси – первісні форми суспільного життя – „дополітичні”, оскільки суспільство було соціально однорідним.

Коли ж утворюються різноманітні соціальні групи зі своїми специфічними цілями і прагненнями, приватні інтереси відокремлюються від спільного інтересу, починають протистояти йому. Цілісність такого суспільства набуває характеру проблеми, розв’язання якої вимагає особливого виду діяльності – політики. Марксизм пов’язує політику виключно з класовими інтересами. Звідси висока революційність марксизму.

Спочатку політика виникла як боротьба родів і племен за існування. З плином часу масштаби суспільних груп зросли до розуміння глобальної спільності людства. Політика перетворилась на засіб забезпечення інтересів великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів, націй.

Об’єкт політики необмежений, тому існує чимало сфер політики: економічна, соціальна, національна, екологічна, аграрна, військова, культурно-освітня та ін. За спрямованістю відрізняють внутрішню і зовнішню політику держави.

Таким чином, політика – це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання й утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.

Як одна із сфер суспільного життя, політика взаємодіє з іншими, відчуваючи їх вплив. Без перебільшення можна сказати, що політика є найбільш динамічна сфера суспільної системи.

В свою чергу, вона робить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування економічних та інших інтересів, якими вони визначаються, а також всієї системи соціальних факторів і протиріч, через які пробивають собі шлях пріоритетні економічні інтереси.

Згадаємо В.Ульянова, який говорив, що „найважливішою політикою для нас є економіка”.

Серед факторів, що визначають політику, істотне місце посідають соціально-психологічні. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивідів. За певних умов ці фактори можуть стати вирішальними, наприклад, якщо йдеться про феномен натовпу.

Досить відчутний вплив цього фактору в політичному лідерстві. А якщо взяти національний характер, то він дуже часто визначає форми боротьби за національне самовизначення.


2. Суб’єкти політики.
Політика – не тільки компонент соціальної системи. Вона сама собою є структурою, що здатна забезпечити володарювання. Так, знаряддям здійснення влади є політична система як система взаємодіючих інститутів, домінуючим серед яких виступає держава.

Оскільки політика – це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів. Реальним суб’єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин.

У політиці можна виділити чотири рівні суб’єктності.

1) Цілісна, організована велика соціальна група, яка утворилася на основі етнічної або соціально-класової диференції. Це може бути нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демографічна група тощо.

2) Організація великої суспільної групи. Це державні інститути, партії, профспілки, народні фронти, жіночі й молодіжні рухи та ін. Такі організації відіграють роль зачинателів, керівників і виконавців політичної діяльності, а також виступають як безпосередній суб’єкт політики.

3) Органи і ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами конкретних політичних рішень і діяльності. Особливе значення мають і центри організацій.

4) Конкретний індивід. Він є найбільш повним, багатим і неповторним виявом суб’єкта політики. Ним може бути і визначна особа, і звичайна людина, як талановита, так і посередня. Важливо, щоб цей індивід впливав на політичні процеси.

3. Предмет політології.
Кожна із складових політики прямо чи опосередковано є предметом суспільних наук. Політологія є феноменом, що інтегрує всі суспільні науки (в т.ч. філософію, соціальну психологію, історію, економічні науки) в певну цілісну систему.

Розрізняють два підходи у визначенні предмета політології: універсалістськи-сумативний і аналітико-концептуальний.

Перший підхід – це сукупність різноманітних науково-дисциплінарних рішень. В результаті політологія розуміється як сукупність політичних знань, які виробляють всі суспільні науки.

Тут, власне, має місце екстенсивна, універсалістська інтерпретація політології, розгляд її як просто збільшення або зменшення політичних знань через призму окремих суспільних наук.

По суті, політологія розглядається в широкому розумінні, при якому фактично йдеться про заперечення самостійного предмета.

Аналітично-концептуальний підхід розглядає політологію як певну єдність найбільш суттєвих щодо даного явища рис і ставить перед нею завдання систематизувати матеріал, визначити загальну логіку і вузлові моменти аналізу, координувати спільні зусилля різних наук.

При такому підході можна виділити дві основні тенденції.

Перша розглядає політологію як загальну науку про державу, демократію або політичну владу. Інакше кажучи, вона розглядає політологію як державознавство.

Прихильники другої тенденції ставлять у центр уваги політичної науки не владу, не політику, не політичний процес, а політичну систему, яка має зв’язок з економічною і соціальною системою суспільства.

Нарешті, існує точка зору, згідно з якою предметом політології є і діалектика влади, і володарювання, і теорія політики, і динаміка політичних інститутів, і історія політичних учень.

Загалом, на наш погляд, саме вона дає найбільш адекватне уявлення про предмет політології як самостійної наукової дисципліни.

Вона включає в себе політичну теорію, історію політичної думки, науку про владу, політичні партії, громадські організації та суспільно-політичні рухи, інститути демократії і політичні режими, дослідження відносин між соціальною структурою суспільства, з одного боку і політичною поведінкою його складових – з іншого.

Політологія покликана розкрити основні елементи суспільно-політичної системи у їх взаємодії в політичному процесі. Вона вивчає управління в контексті суспільно-політичної дійсності.

До предмета політології належать політична свідомість і політична культура – важливі фактори політичних орієнтацій і поведінки широких мас.

Звичайно, більшість названих проблем вивчається філософією, соціологією, правовою наукою.

Політологія інтегрує політичні аспекти цих дисциплін, а отже передбачає певною мірою міждисциплінарний підхід до предмета дослідження.

Враховуючи усе це, визначаємо політологію як науку, що вивчає спрямування і зміст політичного процесу, його суб’єкти і рушійні сили, ідейні доктрини. При цьому центральною є проблема влади.

Тема 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ



ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ.


  1. Політична думка Стародавнього світу.

  2. Становлення політичної науки Нового часу.

  3. Раціоналістичні концепції політики.

  4. Марксистські погляди на політику.



1. Політична думка Стародавнього світу.
2.1.1. Проблеми держави в країнах Стародавнього Сходу.
Спочатку соціально-політичні уявлення у стародавніх греків, китайців, індусів, вавілонян, євреїв і персів, як свідчать тогочасні джерела, що дійшли до наших днів, мали спільний релігійно-міфологічний характер, хоч у межах того спільного типу світогляди позначалися своєрідністю.

Так, у „Рігведі” (священних книгах стародавніх індусів) усі події розглядалися як вияв світового порядку, дотримання якого вважалося правильним шляхом і засвідчувало виконаний обов’язок.

У цілому тенденція відходу від первісного релігійно-міфологічного уявлення до більш чи менш раціонального погляду на світ взагалі і державу зокрема простежується у Стародавньому Сході в ХІ-VІІІ ст. до н.е.

Результати цієї тенденції подаються у вигляді вчень Конфуція, Мо Цзи у Китаї, Будди – в Індії, Заратустри – в Персії, проповідей єврейських пророків.

Яскравими представниками раціоналізації китайської політичної думки були легісти, вчення яких формувалося протягом ІХ-VІІ ст. до н.е.

Теоретики легізму (Дзин Чань, Шан Ян та ін.), відкидаючи давні традиції, виступили з обґрунтуванням китайської доктрини політики і закону.

Їхня увага була зосереджена на створенні сильної централізованої авторитарної держави, яка могла б регулювати дуже багато сторін суспільного і приватного життя населення.

Легісти виступили з обґрунтуванням таких ідей як державна монополія в ряді галузей виробництва і торгівлі, наділення адміністративного апарату економічними функціями, кругова порука серед населення і чиновництва (поряд з принципом особистої відповідальності чиновника за свої справи), систематичний контроль держави за поведінкою і настроєм населення, екзаменаційна система заміщення посад у бюрократичному апараті, цензурний нагляд за бюрократією.

Відкинувши конфуціанські уявлення про державу як про велику сім’ю, легісти розглядали державне правління як постійну війну між правителями і підданими.

Таємничість намірів і дій правителя, обдурювання підданих та ін. є, за вченнями легістів, необхідними умовами успіхів політики як внутрішньої війни.

Легістська доктрина в ряді своїх суттєвих аспектів була сприйнята офіційно державною ідеологією і практикою, зберігаючи зовнішні конфуціанські атрибути.

У Стародавній Персії, якщо вірити грецькому історику Геродоту (його праця „Історія”), існували досить розвинуті уявлення про різні форми держави. Геродот, зокрема, повідомляє про погляди семи змовників при обговоренні питання щодо майбутнього устрою держави. Троє виступаючих (перські вельможі Отан, Мегабіз і майбутній цар Дарій) висловилися відповідно за демократію, олігархію і монархію. І кожний обґрунтував свою позицію.

Четверо інших змовників приєдналися саме до заклику Дарія встановити самодержавну форму правління. Питання, яке обговорювалося, було вирішено, таким чином, на користь монархії, а на світанку наступного дня Дарій, як повідомляє Геродот, придбав собі перське царство.

2.1.2. Політичні доктрини античності.

В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди.



Ранній період (ІХ-VІ ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності.

В цей період спостерігається раціоналізація політичних уявлень ( у творчості Гомера, Гесіода і особливо знаменитих „семи мудреців”, до яких належить також Солон), формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт).



Другий період (V – перша половина IV ст. до н.е.) – це час розквіту старогрецької філософської, а також політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля.

Третій період (др. половина IV-ІІ ст. до н.е.) – період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди цього періоду відбиті в ученнях Епікура, стоїків і Полібія.
Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Солон (близько 638-559 рр. до н.е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами.

Солон виступив тією компромісною фігурою, якій однаково довіряли сторони, що вели між собою боротьбу. Він був вибраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями.



В 594 році до н.е. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса.

Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою.

Заснувавши Раду (до складу якої входило по 100 членів від кожної з афінських філ), він значно підірвав панівну роль ареопагу, колишнього оплоту аристократії.

Запроваджена Солоном цензова демократія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявив небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.



Піфагор (580-500 рр. до н.е.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливого для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів.

Згідно з піфагорійцями, люди в своїх різноманітних взаєминах повинні дотримуватися певної міри справедливості як рівної віддачі за рівне, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опиняються.

Ідеалом піфагорійців була держава, в якій панував би справедливий закон. Найбільшим злом піфагорійці вважали безвладдя.

Геракліт (бл. 544 – бл.470 рр. до н.е.), знаменитий античний філософ-діалектик, вважав, що демократія – це правління „нерозумних” і гірших. Відкидаючи демократію, Геракліт виступив прибічником аристократії. Але під аристократією він розумів не родову знать, а аристократію духу.

Демокріт (460-370 рр. до н.е.) – найбільш визначний представник атомістичного матеріалізму. Він розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Демокріт був прихильником демократії.

„Мистецтво керувати державою” Демокріт характеризував як найкраще з мистецтв. Він рекомендував докладно вивчати політичне мистецтво і допускати до керівництва лише тих, хто знає справу, має відповідні знання та якості.



Сократ (469-399 рр. до н.е.) займався пошуком раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивної природи і моралі, моральної політики і права. В плані практичної політики сократівський ідеал означає правління знаючих, тобто обґрунтування принципу компетенції в державному управлінні.

Сократ був принциповим прибічником законності. Принцип законності Сократ використав як один із суттєвих критеріїв своєї класифікації і характеристики різних форм державного ладу і правління. По суті, він дав базові визначення форм правління: царства, тиранії, аристократії, плутократії, демократії.

Судячи з Платонового твору-діалогу, Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Поняття громадянства, згідно його уяви, – добровільне.

В галузі політичної філософії працями „Держава”, „Політика”, „Закон” прославився Платон (427-347 рр. до н.е.).

Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними лише кращими зусиллями не можуть наблизитися до досконалості.

Ідеальна держава трактується Платоном в праці „Держава” як максимально можливе втілення ідей світу в суспільно-політичному житті, тобто в полісі. Ідеальна держава як правління кращих і благородних – аристократичне державне утворення.

Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші – тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Кожна з цих форм держави, за Платоном, гине через внутрішні, властиві її власному типу протиріччя і зловживання.

У праці „Політика” Платон характеризував політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання полягає в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. У цьому випадку, вважає Платон, для правителів немає значення – правлять вони, дотримуючись законів чи без них, добровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті. Розраховувати на це ніколи не буде правильним.

В усіх інших державах, на чолі яких немає справжніх правителів, слід керуватися писаними законами і вітчизняними звичаями.

У праці „Політика” порушуються проблеми типології політичних лідерів.

Платон виділяє такі види правління як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія – це царська влада, протизаконна – тиранія; законна влада небагатьох – аристократія, незаконна – олігархія; демократія з законами і без них.

Платон високо цінував політичне знання і політичне мистецтво. Саме володіння політичним мистецтвом відрізняє справжнього правителя від усіх інших, які мають владу.

Великим античним мислителем, який заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни, був Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Політична тематика висвітлена в його працях „Політика”, „Афінська політика”, Етика”, „Риторика”.

Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Арістотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику.

Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе крім політики етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу.

Соціально-політична і державно-правова проблематика висвітлюються Арістотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей.

В своєму розумінні і визначенні держави Арістотель виходив з ідеальних параметрів античного поліса. Те, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілкування греків.

Погляди Арістотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал – опис конституційного устрою 158 грецьких міст – держав.

Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому. (Монархія, аристократія і політея, тобто влада середнього класу).

Поганими, неправильними способами правління Арістотель вважав тиранію, олігархію і крайню демократію. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо.

За своєю формою держава, за Арістотелем, є організацією і певною сукупністю громадян. Громадянин – це той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотель вважав, що політея є найбільш правильною формою держави і забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі.

З усіх форм демократії Арістотель схвалює помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси висока оцінка реформ Солона, від якого починається демократія в Афінах.

Велику увагу Арістотель приділяв вченню про державні перевороти, дослідженню рушійних елементів, внутрішньо властивих кожній формі держави, і засобів їх нейтралізації.


2.1.3. Римське право і політика.
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображує суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму.

Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди – царський (754-509 рр. до н.е.), республіканський (509-27 рр. до н.е.), імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.).

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб’єктами політичного життя і залишалися об’єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгоралася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н.е. плебеї вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона.

У Римі були прийняті знамениті закони – „ХІІ таблиць”.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки.

Так, уявлення Демокріта про прогресивний розвиток ідей, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті й розвинуті Титом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н.е.) у поемі „Про природу речей”.

Його погляди на політику і державу теоретично відобразили нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої він жив і діяв.


Знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н.е.) приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці „Про державу”, „Про закон”, „Про обов’язки”, численні політичні і судові публікації.

Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб.

Держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність, як загальний правовий порядок.

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Критерій розрізнених форм державного ладу Ціцерон вбачав у „характері і волі” тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство, про справедливість і правдивий Закон, про природне право, про громадянина як суб’єкта держави і права.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму та римського права було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади.

Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм міжнародного правового характеру, наприклад, море визнавалося „спільним для всіх”.

Історична зумовленість політичної думки стародавнього Риму означає в той же час її історичну обмеженість. Разом з тим, теоретичні досягнення цієї думки використовувались в наступних концепціях, модифікуючись і набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму – принципи розподілу влади.

Особливо треба відзначити роль Ціцерона, котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття „держава”, яка в майбутньому здобула багато прихильників.

Пильний інтерес до ідей Ціцерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Ціцероні свого великого предтечу.


2. Становлення політичної науки Нового часу.
2.2.1. Проблеми теорії політики в епоху Відродження.
Культура, філософія, політична думка Відродження (Ренесансу) синтезували спадщину двох животворних джерел – античності та середньовіччя, в результаті чого народилася оригінальна і культура, і філософія, і політологія.

Мислителі епохи Відродження та Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які б забезпечували подальший суспільний розвиток.

У період Відродження виразно виявився інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром уваги – на розкриття тих сторін їхніх політико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка яких відповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:



  • гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV – середина XV ст.), який протиставляв середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом;

  • неоплатонічний (середина XV – перша третина XVI ст.), пов’язаний з постановкою проблем буття, в т.ч. соціального;

  • натуралістичний (середина XVI – поч. XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Відродження зародилось і розвинулося в Італії. Для нього характерними були гуманізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повнокровного буття людини на Землі. Епоха Відродження створювала грунт для виховання освічених висококультурних індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове гуманне і розумне суспільство.

Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян.

Звернення ідеологів Відродження до античних джерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки, соціально-політичні доктрини феодального суспільства.

Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти щастя власними силами.

У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, стоїків, скептиків, епікурійців.

Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю.

Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов’язок.

У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, справедливості, обмеженні чи ліквідовані привілеї.

Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держави, законність державної влади.

В епоху Відродження суспільне життя нерозривно пов’язувалось з побутовим індивідуалізмом.

Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущині суспільного життя італійського міста, тісно пов’язаний з інтересами нових суспільних прошарків.

Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали прагнення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.

Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні – одні тягнулися до пополанської (від лат. populus – народ) комуни, успадкованої від ХІІІ-XIV ст., інші були цезаристами.

Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів.

Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на „натовп”, „чернь”, „плебс”, як правило, збігалися по суті. „Натовп” завжди сприймався як нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів.

В політичній свідомості гуманістів чітко протистояли „множинність” і „вибрані”, примітивність і вченість, сліпота і зрячість, буденність та „велич” душі.


2.2.2. Протиставлення політики богослов’ю.
Для розвитку наукового суспільствознавства потрібно було розчистити шлях і тому боротьба проти схоластики в політології стала першочерговим завданням суспільно-політичної думки.

Її розпочали італійські вчені і політичні діячі. Своїми виступами проти теологічних теорій держави і права вони готували фундамент нового політико-правового світогляду, який пізніше був названий юридичним.

Його основу становили положення про те, що божественне право замінюється людським, а держава заступає в свідомості людей церкву.

Західноєвропейська політико-правова свідомість періоду середньовіччя розглядала суспільні, в тому числі політичні, відносини як такі, що започатковані церквою і натхнені божим одкровенням.

Згідно з юридичним світоглядом, ці відносини створені державою і ґрунтуються на праві. Для юридичного світогляду обов’язковими є ідея рівності всіх перед законом, природне право та договірне походження держави.

Італійське Відродження характеризувалося поєднанням гуманізму з реформістським рухом. У гуманізмі була закладена ідея перегляду панування церкви в суспільстві.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка