Олена Злобіна. Обистість як суб’єкт соціальних змін



Скачати 200.58 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір200.58 Kb.

Олена Злобіна.

ОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН

– К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – 400 с.

Зміст

Переднє слово ....3

Вступ ..5

Розділ І. Особистість у соціологічному вимірі .19

1.1. Категорія “особистість” в соціологічній теорії .21

1.2. Особистість і суспільство: теоретичний екскурс .36

1.3. Особистість і суспільство: соціально-історичний екскурс .70

Розділ ІІ. Проблема особистісної суб’єктності в координатах зовнішніх і

внутрішніх трансформацій 101

2.1. Безсуб’єктність порядку проти суб’єктності змін 103

2.2. Особистість як суб’єкт життєтворчості 118

2.3. Суспільні трансформації й переструктурація картини світу 133

Розділ ІІІ. Суспільна криза та особливості адаптивної поведінки 159


3.1. Інтерналізація соціальних реалій у психологічних конструктах 161

3.2. Динаміка адаптивних процесів: трансформації ідентичностей

і типи поведінкових стратегій 175

3.3. Перебіг особистісних адаптацій: досвід емпіричного дослідження 193

3.4. Адаптаційний потенціал: особистість за умов “подвійної” кризи 210

Розділ ІV. Особистісна активність у контексті соціоструктурних перетворень 227


4.1. Образ українського суспільства: на перетині минулого і сьогодення 229

4.2. Рухливість соціальної структури і динаміка особистісної суб’єктивності 258

4.3. Образи суб’єктів соціальних перетворень як складова змін 274


Розділ V. Особистісна активність у контексті образно-символічних перетворень 297

5.1. Суб’єктивні координати соціальних перетворень: досягнення та втрати 299

5.2. Уявлення про успіх як регулятор поведінкових стратегій 315

5.3. Особистість у внутрішніх змінах: “еталонний” і реальний

портрети учасника трансформацій 327

5.4. Реальне, нормальне і бажане життя сучасного українця 339

Підсумки................................................................................................................................................353


Замість післямови. Що день прийдешній нам готує? 361

Покажчик імен 369

Література 374
Вступ

Традиційно у соціологічному теоретизуванні розрізняють загальні теорії, автори яких намагаються відповісти на запитання, як конституюються “суспільство”, “культура”, “соціальне” тощо, й теорії, котрі безпосередньо пов’язані з емпіричними даними і виробляють концептуальні конструкти на підставі інтерпретацій матеріалів досліджень, що зрештою зумовлює науковий дискурс конкретних сфер соціології. Водночас існує ще один жанр соціології, який А.Норо запропонував назвати як “Діагноз часу”. Йдеться про спробу дістати відповіді на запитання: хто ми та який зараз час? Такий діагноз є невід’ємною складовою класичної спадщини (згадаймо хоча б “аномію” Е.Дюркгейма чи “трагедію культури” Г.Зіммеля) і нагальною потребою соціологічного аналізу сучасного українського суспільства.

Сьогодні українська соціологія активно розвивається в усіх трьох зазначених жанрах. Тотальні зміни пострадянського простору не просто аналізуються соціологами на рівні дослідницької теорії. Самі ці зміни сприяли оновленню соціологічного мислення, насамперед визнанню плюральності соціального знання. Це спричинило появу досліджень, що застосовували різні парадигми для аналізу конкретних соціальних явищ. Оновлення соціологічного знання супроводжувалося збільшенням міждисциплінарних соціологічних досліджень і змінами у традиційній соціологічній проблематиці. Передусім йдеться про те, що соціальні зміни в суспільстві, які раніше вивчали переважно в контексті марксистських уявлень, постали перед дослідниками як поле для різноманітних поглядів і тлумачень. З’явилася можливість вивчати процес соціальних трансформацій не лише як зіткнення інтересів великих соціальних груп, що їх у соціології традиційно розглядали як головні суб’єкти соціальних перетворень. Легітимності набув і особистісний зріз проблеми, коли предметом дослідження є вплив індивідуальних суб’єктів на оновлення соціальної системи. Завдяки соціологічному дискурсу з’явилися праці, присвячені вивченню того, що інколи називають хомографією суспільства і соціографією людини.

Свого часу К.Мангейм, під таким кутом зору розглядаючи взаємозв’язок розвитку особистості й суспільства, зазначав: роль соціологічної теорії полягає, по-перше, в тому, щоб сформувати уявлення про світ, в якому житиме нова генерація, щоб розбудити й культивувати здібності особистості, які можуть стати їй у пригоді у цьому світі. По-друге, соціологічне знання має слугувати “виробництву” індивідів, здатних суттєво розвинути наявну суспільну форму. Йдеться не просто про “розвиток людини, пристосованої до ситуації сьо-

8

годення, а людини, здатної діяти як агент соціального розвитку до вищого рівня” [1, c.113]. Тобто маємо ситуацію взаємозалежності особистісних і суспільних змін, яка характеризується, поза іншим, тим, що рух суспільства стає елементом безпосереднього життєвого досвіду індивіда.



Звертаючись до принципу побудови диспозиційної структури В.Ядова, котрий тлумачить диспозиції як функції взаємодії потреб і ситуацій, маємо підстави констатувати, що зміна соціальної ситуації, яку раніше вважали сталим системотвірним елементом спрямованості, й системи ціннісних орієнтацій особистості за нових умов неодмінно зумовлює внутрішню перебудову суб’єктивної картини світу і, відповідно, змінює поведінкову активність.

Своєю чергою, суспільний рух у такі моменти не є поступовим і спрямованим у певному напрямі. Вектор суспільних змін радше утворюється з діяльності людей, які мають різноманітні інтереси, пристосовуються до безлічі різнопорядкових ситуацій, що зрештою акумулюється в певному загальному підсумку. Ці зміни стосуються кожної складової соціуму, кардинально руйнуючи й перетворюючи соціальний простір. Такі моменти в історії виникають періодично, й спроби осмислити їхню суб’єктивістську складову вже здійснювалися в соціології. Свого часу Д.Рісмен, згадуючи Осінь Середньовіччя Й.Хейзінги, зазначав, що той відтворює картину страждань, конфлікту цінностей і виникнення нових форм, коли сама логіка розвитку змушувала людей жити за умов, що сприяли виникненню нової свідомості. Тому “мірою розвитку їхньої самосвідомості й індивідуальності вони мали зробити так, щоб почуватися як удома в цьому світі за нових умов. І вони й досі мають чинити так” [2, c.128]. Нині “чинити так” мають пересічні українці, а осмислити цей процес намагається українська соціологія.

Якщо соціолог вивчає минулу трансформаційну добу, він трактує процеси суспільних змін, оперуючи історично визначеними траєкторіями, звертається до аналізу результату, а не процесу. В такому контексті співучасть особистісного суб’єкта в процесі соціальних змін доволі складно відрефлексувати як окремий чинник суспільного розвитку. Це стає можливим лише за часів історичних перетворень, коли в поле зору соціолога водночас потрапляють і соціальні структури, і індивіди, а зв’язок між суспільством і особистістю набуває відчутних ознак взаємної детермінації. Саме в такі моменти соціологічні дослідження дають змогу всебічно зафіксувати дію особистісного чинника.

9

Досі світова соціологія практично не мала соціологічних проектів такого типу. Можна згадати хіба що праці представників Франкфуртської школи, зокрема вивчення авторитарної особистості. І це зрозуміло, адже періоди війн і революцій не надто сприяють соціологічним студіям. Нині соціологи чи не вперше від моменту виникнення емпіричної соціології дістали унікальну можливість не лише спостерігати, а й вивчати під час польових досліджень реальні соціальні зміни трансформаційної доби та внесок у цей процес різних соціальних суб’єктів, зокрема і роль особистості як суб’єкта соціальних змін.



Предметом вивчення стає насамперед стан масової свідомості, суспільні настрої, міра готовності населення приймати нові соціальні порядки, готовність пристосовуватися до ситуації перетворень. Без вивчення цих процесів неможливо скласти адекватне уявлення про перспективу подальших перетворень суспільства, бо вони значною мірою зумовлені впливом не лише соціальних інституцій чи діями елітарних груп, а й якістю “людського матеріалу”, який, на думку Ю.Левади, потребує, по-перше, аналізу сучасного стану “масової” людини, а по-друге — характеристики можливих її трансформацій [3, c.8]. “Людський матеріал” при цьому можна розглядати у різних контекстах. З одного боку, це маса, що відчуває вплив перетворювальних і руйнівних чинників і “поглинає” їх, гальмує й пристосовує до звичного способу життя і свідомості. З іншого — це конкретні люди, чий життєвий світ руйнується разом зі світом соціальним. Під цим кутом соціальні трансформації розглядають радше не в масовому, а в індивідуальному зрізі як зміни у системі особистість–суспільство.

У широкому сенсі йдеться насамперед про характер, сутність і наслідки соціальної адаптації людей, що за сучасних умов має подвійну природу і дістає відображення “не так у прийнятті окремих елементів, як у соціальному й психологічному освоєнні цілісної системи суспільних відносин (адаптація до нового устрою), а також у соціальній і психологічній здатності пережити ситуацію переходу від одних суспільних порядків до інших (адаптація до перехідної кризи)” [4, c.4]. Суперечливість моменту полягає в тому, що негативне ставлення до нових реалій життя не обов’язково свідчить про неадаптованість до самого процесу змін. У ситуації адаптації перебуває як суспільство загалом, так і кожна людина. До одних соціальних змін люди звикають доволі швидко, інші стихійно видозмінюють, окремі новації на разі зовсім не сприймаються людьми й не закріплюються в соціальному житті. Отже, соціальний простір не може зміню-

10

ватися без участі в цьому процесі індивідуальних і групових суб’єктів. Саме вони виступають творцями нового й експертами інновацій, дають їм “путівку в життя” або гальмують укорінення їх.



Це, втім, не означає, що індивідуальний суб’єкт завжди свідомо творить суспільні зміни. Йдеться про те, що люди під час суспільних перетворень опиняються в ситуації “подвійної детермінації”. З одного боку, це потреба долання перешкод, пов’язаних із руйнуванням звичних інституціональних засобів забезпечення нормального життя. Така стимуляція потребує конкретних поведінкових реакцій, бо загрожує стабільності життєвого світу загалом, а з іншого — маємо, так би мовити, позитивну стимуляцію, коли ситуацію сприймають у категоріях можливостей, а не необхідності. Поява у соціальному просторі нових життєвих можливостей ставить людину перед вибором між новим і ризикованим та усталеним і перевіреним. Чи скористатися новими можливостями — вирішує сама людина. Відповідно до особистісного вибору в суспільстві генерується низка типових стратегій адаптації, що репрезентують різну міру активності пристосування. Тобто сам процес перетворень “вмикає” механізм самостійного прийняття рішень і пошуку засобів життєздійснення. Завдяки такій активації індивідуальних суб’єктів вони стають важливим чинником оновлення соціальної структури, створення нових економічних та політичних реалій, зміни характеру взаємодії громадян і держави тощо. Як зауважує П.Штомпка: “Немає демократії без демократично налаштованих і компетентних громадян, немає капіталізму без підготовлених підприємців, немає відкритого обміну ідеями без зацікавлених учасників... Таким чином, культурні зміни і, як наслідок, зміна складу розуму, життєвих позицій і мотивацій соціальних акторів — необхідна складова реформи інституцій” [5, c.4]. Отже, рівень готовності населення до майбутніх перетворень є одним із провідних чинників, що визначають темпи і напрям подальшої реструктурації соціуму.

Власне, процес реструктурації має всеосяжний характер, бо охоплює й суспільство, й індивіда. Точкою перетину цих змін виступає життєвий світ, який можна розглядати в суспільному й особистісному аспектах. Соціологічний підхід має поєднувати обидва аспекти під час аналізу різних боків життєвого світу. Так, виокремлюючи економіко-політичні страти, життєвий світ можна характеризувати ззовні, з огляду на фактичне становище людини в стратифікаційному просторі. В суб’єктивному розрізі слід розглядати самооцінку цього становища. Самооцінка, своєю чергою, формується на підставі

11

цінностей і є передумовою виникнення певного інтересу: зберегти незмінним або підвищити свій статус. Як зазначав Л.Гордон, усі складові соціального розвитку в перехідному суспільстві набувають специфічної атрибутивної властивості — поєднання здобутків і втрат [6, c.32]. Саме на ній грунтуються узагальнені оцінки, а зрештою, виникають групи, котрі агрегують подібні індивідуальні інтереси, що в подальшому веде до оновлення стратифікаційного простору.



Як бачимо, життєвий світ при цьому розглядають не лише у традиційному для соціологічного підходу інтерсуб’єктивному вимірі, коли він репрезентує світ спільних значень, а й у вимірі власне суб’єктивному, де відбувається формування нових конфігурацій цих значень, які згодом спрямовуватимуть поведінкову активність індивідуальних і групових суб’єктів. Відповідно й дослідження ролі індивідуального суб’єкта потребує застосування різних, інколи конкурентних стратегій соціологічного дослідження. Відоме протистояння феноменологів і позитивістів збагатило соціологію щонайменше розумінням того, що “детальне вивчення “життєвого світу” діяча принаймні так само важливе, як і пошук законоподібних регулярностей” [7, c.143]. Відповідно класична дилема — розуміння чи пояснення — набуває у контексті нашого дослідження нового звучання, адже щоб пояснити те, що відбувається на рівні суспільства, важливо зрозуміти й те, що відбувається на рівні особистості. Р.Рорті слушно зауважує: “Пояснення” — це просто таке розуміння, якого ми прагнемо з метою передбачення і контролю. Воно не протистоїть чомусь, що називається “розумінням”, як абстрактне протистоїть конкретному або штучне — природному...” [8, c.164].

Свого часу В.Ядов на прикладі вивчення тенденцій змін соціальних ідентичностей продемонстрував ефективність політеоретичних пояснень, залучивши до аналізу теорії різного рівня з різних дисциплін. Теорії маргіналізації й нестабільних систем, марксизм і психоаналіз, феноменологічний і біхевіористський підходи, теорії атрибуцій і культурної травми давали можливість мірою інтерпретації конкретних даних “нарощувати” теоретичні пояснення в пошуках переконливого тлумачення феномена змін ідентичностей. Це була не еклектика, а свідома авторська позиція відмови спиратися на одну універсальну теорію.

Предмет нашого дослідження — особистість як суб’єкт соціальних змін — має не менш складну й багатоаспектну природу, ніж соціальна ідентичність. До того ж поєднання у постановці проблеми особистості як суб’єкта і суспільства як арени дій цього суб’єкта й

12

результату цих перетворювальних дій потребує розгляду двох складних систем, що, як зазначав Т.Парсонс, водночас є взаємопроникними і взаємозалежними одна від одної. Отже, йдеться про поліконтекстний феномен, різнопланово висвітлюваний відмінними теоретичними парадигмами.



Сучасне метатеоретизування в соціології значною мірою спирається на ідею долання жорстких дихотомій, насамперед таких, як “мікро–макро” та “суб’єкт–об’єкт”. Дотепер, за виразом Е.Гіденса, в соціології протистояли два імперіалісти: функціоналізм і структуралізм, грунтовані на “імперіалізмі соціального об’єкта”, й інтерпретативна соціологія, яка маніфестувала “імперіалізм суб’єкта” [9, c.36]. До того ж і мікро-, і макротеорії можуть мати як об’єктивно-безособистісний, так і суб’єктивно-ціннісний характер. Скажімо, І.Попова доводить припустимість сполучення цих двох підходів у разі використанні “об’єктивно-предметної парадигми”, спираючись на класичну спадщину К.Маркса, в якого маємо “дійсних індивідів” як відправну точку теоретизування [10, c.80]. Тобто суб’єктністні погляди на традиційно об’єктністну теорію цілком можливі. Водночас суто суб’єктивістська орієнтація, якою є етнометодологія, фактично не розглядає роль самого індивідуального суб’єкта у процесі “визначення ситуації”, оскільки її головне завдання — не побачити те, що відбувається, “очима учасника”, а дослідити загальні механізми, які надають тому, що відбувається, властивостей “пояснюваності”.

Якщо звернутися до метатеоретичної схеми аналізу соціологічних теорій, запропонованої Дж.Рітцером [11, c.581], в якій соціальний процес висвітлено на перетині мікро-макро та суб’єктивно-об’єктивних координат, будь-яку теоретичну побудову умовно можна представити у цій системі координат відповідно до точки (або точок) соціальної реальності, звідки автор починає свій аналіз і в яких напрямах він рухається. Припустимо, що соціологія Маркса починається з макрооб’єктивного рівня, а Веберова — з макросуб’єктивного, Хоманс виходить з мікрооб’єктивного, а Бергер і Лукман з мікросуб’єктивного. Система дії Парсонса — це спроба стартувати водночас із макрооб’єктивного і макросуб’єктивного рівнів, а соціологічний простір Бурдьє є поєднанням макросуб’єктивного та мікросуб’єктивного. Чим складнішою є теоретична побудова, тим більше зв’язків між рівнями аналізу вона охоплює. Справжня метатеорія, якщо її у принципі можна побудувати у соціології, мала б репрезентувати всі впливові чинники в усіх чотирьох квадрантах. Проте нині компоненти, що утворюють соціальну реальність, представлені в соціологічній теорії дале-

13

ко не рівномірно. Принаймні квадранти мікросуб’єктивного та мікрооб’єктивного рівнів соціальної реальності й досі не наповнені у плані теоретичного осмислення впливу індивідуального суб’єкта на соціальну реальність.



У сучасній соціології відомо кілька теоретичних спроб здійснення мікро-макро синтезу, за якого долають протиставлення об’єкта і суб’єкта. Так, у теорії структурації Е.Гіденса маємо тезу про “дуальність” об’єкта і суб’єкта у межах соціальної практики, здійснюваної у конкретному просторі та часі; у концепції “подвійного структурування” П.Бурдьє — два ряди детермінацій, де структури виступають “кінцевими причинами” практик і уявлень колективних та індивідуальних агентів, котрі продукують практики й тим самим відтворюють і перетворюють структури. “Подвійність” при цьому означає вплив взаємний, але не рівновагомий. Хоч агенти й є суб’єктами практик, самі ці практики не можуть здійснюватися “поза” або “незалежно” від структур, що їм передують, позаяк агенти завжди перебувають “всередині” вже наявних соціальних відносин. Бурдьє зауважив щодо цього: “Агенти ніколи не бувають вільними, проте ніколи ілюзія свободи (або відсутності примусу) не буває такою повною, як тоді, коли вони діють за схемами свого габітусу, тобто згідно із об’єктивними структурами, продуктом яких є сам габітус: у цьому разі агенти відчувають примус не більше, ніж тиск повітря” [12, c.66].

Це зауваження переконливо ілюструє момент певної ілюзорності соціальної реальності як такої, утім, на нашу думку, ця ілюзорність навіть більша, ніж здавалося Бурдьє: суб’єкт не лише не вільний від структури, він не вільний від неї двічі. З одного боку, тоді, коли він сприймає цей світ “зсередини”, діючи ніби самостійно, але насправді латентно скерований структурою, з іншого — коли він дивиться на світ неначе “ззовні”, як на арену власного життєздійснення і бачить картину, що є лише індивідуальним поєднанням соціальних уявлень. Водночас сам індивід не тільки не осмислює, ба навіть не переживає жодного відчуття ілюзорності й у цілковитій відповідності із теоремою В.Томаса сприймає себе як реального продуцента реальних змін, бо коли люди визначають ситуації як реальні, вони є реальними за своїми наслідками.

Таким чином, у спробах поєднання мікро- й макро-, структури й агента, суб’єктністної й об’єктністної орієнтацій фігура індивідуального суб’єкта набуває для сучасної соціології самостійного значення. На нашу думку, шляхи здійснення теоретичного синтезу “соціальної системи” та “індивідуальної поведінки” можуть бути різними. Єд-

14

нальною ланкою можуть слугувати цінності, норми, статусно-рольова структура, символічна взаємодія тощо. Одначе дотепер соціологи уникали залучення до цього переліку особистості як системи, в якій весь перелічений “суспільний матеріал” набуває форми подвійної життєвої суб’єктивності, оскільки індивідуальна поведінка прямо не є ані функцією соціальної системи, ані функцією суб’єктивної соціальної реальності, а похідною особистісної версії цієї соціальної реальності.



Мабуть, тут доречно згадати вельми влучний вислів М.Бердяєва: ”Особистість є незмінне у змінах” [13, c.230]. Саме завдяки цій незмінності за всієї багатоманітності індивідуальних неповторностей соціальна реальність не переривається навіть у періоди найглибших перетворень. “Старе”, якого вже об’єктивно не існує, й “нове”, якого ще немає у реальності, “живуть” у символічному життєвому просторі особистості. Суспільство завдяки соціалізації індивідів забезпечує найнадійніше джерело самовідтворення й готує суб’єктів власного творення. Цю суб’єктність, тобто здатність до індивідуальної творчої активності, людина спрямовує на самоздійснення, проте неодмінно має узгоджувати її із соціальними структурами, нормами, експектаціями. Одвічна суперечність між бажаннями й можливостями, особистісним і суспільним актуалізує ініціативу і відповідальність. У широкому світоглядному контексті ця проблема набуває класичного рубінштейнівського звучання, виступає взаєминами людини і світу, натомість у контексті соціологічному вона постає як суперечливий зв’язок між особистістю й суспільством.

Оскільки кожне дослідження передбачає попередню формалізацію свого об’єкта й предмета, в соціологічній теорії таку специфікацію слід здійснювати не лише стосовно поняття суспільства, а й стосовно поняття особистості. В історії соціологічного теоретизування категорійна пара “людина–суспільство” є однією із ключових, хоча й досі остаточно неформалізованих. Певним чином це властиве й сучасному рівню соціологічної інтерпретації. Не випадково представники точних наук, котрі працюють у соціологічному полі, нині порушують питання стосовно необхідності об’єктного формалізму, наголошуючи, зокрема, що соціологи “як об’єктне визначення використовують предметно-формальну екстраполяцію на все людство аналітичних даних про властивості соціалізації вибірково досліджуваних людей. Кожен новий дослідник за еталон об’єкта покладає власні інтуїтивні уявлення про людину, яка соціалізується, тобто самого себе, як нерідко робив Е.Дюркгейм” [14, c.98].

Щоб уникнути цього, в соціології вдаються до спроб осмислити її об’єкт шляхом “строгої” інтерпретації, коли людину тлумачать як

15

сукупність певних соціогенних елементів, або конструктів. У такому разі оперують поняттям “людина”, яка під час соціалізації розвиває у собі всі необхідні конструкти (знання, навички, цінності тощо). Ця соціалізована людина в теоретичному дискурсі позначається поняттям особистість, яке, до речі, розрізняється за змістом у різних контекстах дослідження.



Традиційно поширеними є уявлення про суспільство як систему, а про актора — як носія конструктів, потрібних для забезпечення існування системи, рештою особистісних характеристик у дослідженнях здебільшого нехтують як несуттєвими. Українська мова дає можливість вживати варіанти “особа” і “особистість”, російська — поняття “лицо” та “личность”. Дослідник може оперувати поняттям “особа”, згідно з яким людина — це насамперед носій соціальності й особлива одиниця соціального простору. Застосовуючи це поняття, ми відходимо від індивідуалізованих характеристик, розглядаючи універсальну фігуру діяча. Типовим є вживання цього поняття у правовому полі, коли йдеться про “юридичну особу” (“юридическое лицо”); трапляється воно й у соціологічному контексті, якщо мову ведуть, скажімо, про “культ особи”. Акцент при цьому роблять радше на статусній позиції або інституціоналізованій функції як таких. Проте люди є учасниками соціальної взаємодії у всій повноті своїх характеристик. Саме тому, до речі, в соціології й постає питання щодо соціальних типів особистості, які репрезентують такі поведінкові зразки, перебуваючи на різних статусних позиціях. Фактично людина є носієм багатьох різноманітних конструктів, серед яких можна вирізнити ті, що мають значення всередині різних мереж суспільних взаємодій, і ті, що існують поза мережами й надають індивідові змогу бути “вільним” агентом цих мереж. Оскільки реальний індивідуальний суб’єкт соціальної дії й взаємодії має цілісну природу, в якій поєднуються загальне і особливе, доречнішим, на нашу думку, є використання в українському мовному контексті саме поняття “особистість”, що характеризує конкретну людину як окрему творчу одиницю соціальної системи.

Масштабна теоретична дискусія стосовно співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”, що тривала у радянській філософсько- соціологічній та психологічній думці впродовж 1960-х – 1970-х років, зрештою запропонувала чітке теоретичне розмежування цих понять, яким і користувалися суспільствознавці, котрі працювали у відповідному науковому полі до середини 1980-х років. При цьому в емпіричній соціології поняття “осо-

16

бистість” майже не вживали, натомість застосовували поняття “людина”, якому віддавали перевагу філософи. Такі термінологічні преференції відбивали сутність теоретичного дискурсу. С.Рапопорт, аналізуючи радянську соціологію тих часів, зазначав, що “ідеологія тоталітаризму створювала паралельний світ зі своєю антропологічною презумпцією, яку можна назвати утопічною моделлю людини” [15, c.252]. Ця утопічна модель уособлювала активного будівника комунізму, носія прогресивних колективних цінностей. Проте між Каноном і реальністю була величезна дистанція. Утопічний і неутопічний світи фактично співіснували, і взаємини між ними були доволі складними. Реальні люди, звісно, не могли бути втіленням універсальної моделі, але певною мірою вони не могли й не бути її втіленням. Тобто народжувалися і соціальні типи, котрі не сприймали (явно чи приховано) тоталітарних ідеологічних конструктів, і ті, хто сприймав утопічний порядок як реальний. Оскільки соціологія вважалася наукою ідеологічною, вона мала не так вивчати реальний суперечливий світ, як доводити легітимність світу уявного. Тому панування “загального” над “окремим”, “людини” над “особистістю” радше було не питанням пріоритетності, а характерною ознакою внутрішньої логіки соціологічного теоретизування.



Момент такого роздвоєння неодмінно мав позначатися на особистості соціолога. І суб’єкти (автори), і об’єкти (респонденти) соціального дослідження були заручниками публічного життя, яке не визнавало альтернатив ані в реальності, ані в соціологічних працях. От чому “сучасні, куди активніші об’єкти “не вкладаються” в попередню соціологічну парадигму” [15, c.256]. Таку рутинізацію доволі швидко подолали в соціологічних дослідженнях особистості. Можливість по-справжньому досліджувати реальний світ одразу викликала до життя низку цікавих проектів, серед яких передусім слід назвати масштабне дослідження перебудовчих часів, очолюване Ю.Левадою. Започатковане з метою доповнити аналіз економічних, політичних і соціальних зрушень дослідженням змін, що відбувалися на рівні людини, воно стало базою створення соціального портрета “пересічної радянської людини” [16]. Дослідження було спрямовано на виявлення змін в установках, цінностях, нормативних структурах поведінки людини за умов соціальних змін. За попередніми результатами проект акцентував “подвійність” внутрішнього й зовнішнього світу цієї людини, готовність пристосовуватися, щоб вижити. Роки подальших спостережень засвідчили, що, по-перше, ця “радянська людина” весь час залишалася важливою

17

суб’єктною складовою перетворень, по-друге, що вона поступово змінювалась, по-третє, що попередня концептуалізація цієї людини лише на підставі ідеї виживання є “надто примітивною насамперед за своїми методологічними засновками” [3, c.12]. Виявилося, що ця постать набагато складніша, й не випадково з роками кількість предикатів, що заступили місце прикметника “радянська”, невпинно зростала. У публікаціях Ю.Левади з’являються “людина пристосована”, “людина “незадоволена”, “людина лукава”, “людина обмежена” [17]. Зрештою, вимальовується образ провідного персонажа сучасної доби — “людини звичайної”, Homo habilis, яка живе власними інтересами, хоча всі великі потрясіння начебто відбуваються саме заради неї.



Шлях від “людини радянської” до “людини звичайної” видається нам вельми символічним. Він передусім засвідчує, що узагальнений образ “людини” набуває у соціології дедалі більшої повноти, складної мотивації, переживань, різноманітних комплексів, здатності відтворювати різні поведінкові моделі: від класичної орієнтації “досягнень” до моделі “виконавчої” поведінки, скерованої чужою волею. І хоча класичні аксіоми “визначеності” суспільством цілей та інтересів суб’єктів індивідуальної поведінки й досі залишаються непохитними, акцент у соціології дедалі частіше переносять на спроби зрозуміти багатоманіття дій у цьому, хоча й соціально обмеженому, але індивідуально “вільному” просторі вибору. І тут неодмінно починається фрагментаризація образу людини, яка ускладнюється мірою залучення до соціологічного контексту внутрішніх детермінант пояснення поведінки, які є складовими системи “особистість”, віддзеркалюючи поєднання “внутрішнього” й “зовнішнього” світів. Відповідно, проблему зв’язку особистості й суспільства можна розглядати у різних контекстах, до яких належать вивчення суспільства як соціального простору життя людини, дослідження процесів “привласнення” людиною соціального світу й залучення її до системи соціальних зв’язків, аналіз впливу особистості на функціонування та розвиток суспільних інституцій тощо. Одне слово, соціологічне дослідження можна сфокусувати як на об’єктну складову особистості, так і на її суб’єктні характеристики. Утім, слід пам’ятати, що їх неможливо розірвати, а можна лише акцентувати.

Предметом нашого наукового інтересу є саме суб’єктність особистості та її вплив на перебіг суспільних трансформацій. Спираючись на формулу Ф.Знанецького, всі соціальні феномени можна описати в системах координат соціальної дії, соціальних відносин, со-

18

ціальної групи і соціальної особистості. Автор книжки здійснює спробу розглянути соціальну реальність саме в особистісній системі координат, теоретично з’ясувати роль особистості як суб’єкта соціальних змін і практично окреслити масштаби й характер цього впливу на суспільство, що трансформується.



Найважливішим завданням автора є переосмислення традиційного соціологічного бачення особистісного суб’єкта з огляду на внесок його дій в розвиток соціальних відносин і соціальної структури. Розв’язання цього завдання вимагає постійного “уточнення контексту” дослідження. Передусім цей контекст визначав сучасний стан соціологічної теорії. Саме на цьому дослідницькому полі автор прагне по-новому висвітлити співвідношення у класичній категорійній парі “суспільство–особистість”, з’ясувати місце категорії “особистість” у системі понять соціологічної теорії, а також простежити поступові зміни реальних взаємин між особистістю й суспільством та бачення їх у соціологічній теорії.

Логіка цих змін актуалізує суб’єктне начало в соціальному процесі й створює підвалини теоретичного осмислення проблеми особистісної суб’єктності в контексті суспільних трансформацій. Своєю чергою, контекст перетворень актуалізує адаптивну поведінку, в розумінні якої, на думку автора, ключовим є принцип перетворення, а не пристосування, й хоча окрема людина не в змозі перетворити суспільство, вона може творити і перетворювати свій життєвий світ, і це її найвагоміший внесок у перетворення соціальної реальності взагалі.



Вивчення особистісної активності дістає продовження у контекстах соціоструктурних та образно-символічних перетворень. Багаторічні емпіричні дослідження вможливлюють виявлення зв’язку динаміки особистісної суб’єктності із рухливістю соціальної структури, розгляд суспільних перетворень у суб’єктивних координатах досягнень, втрат, очікувань, домагань і, зрештою, визначення того, як змінилися за роки трансформацій люди, і як внаслідок їхніх суб’єктивних зусиль змінюється сучасне українське суспільство.




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка