Олександр Довженко (1894 1956)



Скачати 382.53 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації01.05.2016
Розмір382.53 Kb.
  1   2   3
Олександр Довженко (1894 - 1956)

Олександр Петрович Довженко - відомий український письменник, кіносценарист і ре-жисер світового масштабу.



Біографічні відомості

• 10 вересня 1894 р. - у В'юнищі на околиці с. Сосниці на Чернігівщині в селянській родині народився Олександр Петрович Довженко.

• 3 1903 р. - навчання в Сосницькій парафіяльній школі.

• 1911 - 1914 рр. - навчання в Глухівському вчительському інституті.

• О. Довженко - викладач майже всіх предметів в училищах Житомира, Києва.

• 1917 р. - вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

• 1920 р. - разом з В. Елланом-Блакитним приєднався до КП(б)У; працює лектором при штабі Червоної дивізії; у Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків; у Києві працює секретарем Українського державного театру ім. Т. Шев-ченка.

• 3 1921 - 1923 рр. - дипломатична робота за кордоном.

• 1923 р. - повертається в Україну, до Харкова; працює художником-ілюстратором, друкує політичні карикатури в газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом Сашко; стає одним із засновників ВАПЛІТЕ.

• 3 1926 р. - робота на Одеській кінофабриці.

• За власними сценаріями створив перші фільми: «Вася-реформатор» (1926), «Ягідки кохання» (1926).

• 1927 р. - «Сумка дипкур'єра» (виступив як актор в образі кочегара).

• 1928 р. - «Звенигора».

• 1929 р. - «Арсенал» (на Київській кіностудії).

• 1930 р. - «Земля» (фільм визнано кращим на Міжнародній виставці в Брюсселі (1958) У 1952 р. О. Довженко записав «Землю» як самобутній прозовий твір).

• 1932 р. - перший звуковий фільм «Іван» (на тему індустріалізації).

• 1935 р. - «Аероград» (порушено проблему збереження недоторканності кордонів СРСР).

• 1939 р. - «Щорс» (про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з армією УНР).

• На початку Другої світової війни разом з Київською кіностудією їде до Уфи, потім - до Ашгабата.

• О. Довженко йде добровольцем на фронт; реалізовує себе як письменник: пише публі-цистичні статті, оповідання «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога», п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», працювати над кіноповістю «Зачарована Десна»; знімає документальні філь-ми «Визволення» (1941), «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Право-бережжі» (1945).

-• 1943 р. - кіноповість «Україна в огні» (Й. Сталін заборонив).

• 1944 - 1945 рр. - «Повість полум'яних літ».

• Заборона повертатися в Україну - живе в Москві, працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає на режисерських курсах.

• 1948 р. - п'єса «Мічурін» (1949 р. - удостоєно Державної премії);

• 1954 - 1955 рр. - кіноповість «Зачарована Десна», закінчив сценарій «Поема про море».

• 25 листопада 1956 р. - помер О. П.. Довженко, похований у Москві.



Огляд творчості

«Земля» - розповідь про глибокі й складні процеси в українському селі (колективізація, поява трактора, розорювання меж тощо). О. Довженко зафіксував ілюзії щодо соціалістич-ної перебудови життя в українському селі, показав драматизм «класової» боротьби на селі (через образи Опанаса Трубенка, його сина сількора і тракториста Василя, діда Семена Тру-бенка, його давнього товариша Григорія, куркульського сина Хоми і його батька Архипа Білоконя), підняв проблеми життя і смерті, молодості і старості, доброти й егоїзму, руху і законсервованості; звеличує народ, людину-трудівника, героїку і красу.

Епізоди, що розкривають перемогу життя над смертю:

- танок Василя, обірваний кулею;

- яблука, які падають довкола діда Семена, що зібрався вмирати;

- похорон Василя із сонячним дощем;

- похорон Василя (один кадр), мати народжує дитину (другий кадр).

«Зачарована Десна»

Довженко розпочав роботу над кіноповістю «Зачарована Дес-на» 1942 року, а оприлюднив твір у журналі «Дніпро» в 1956 році. «Автобіографічне кінооповідання» — таке жанрове визначення творові дав автор. Почерк сценариста позначився на специфіці сюжету: замість цілісної сюжетної лінії — набір епізодів, картин, які зринають у пам'яті митця. Спогад є основною формою змалювання життя, композиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. До того ж, у повісті нерідко зникає межа між спогадом і дійсністю. Водночас впадає в око сюжетна двоплановість твору. Перший план — основна сюжетна лінія кіноповісті — знайомить читача з малим білоголовим Сашком, передає його дитячі враження, сцени радісного захоплення на-вколишнім світом. Другий план — ліричні відступи зрілого май-стра, в яких філософськи осмислено процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв'язок природи та людини.

Стильовий почерк автора можна визначити як романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейтмотив повісті — це гімн людині праці, її духовно-му багатству і красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися, тільки пізнавши історію, традиції, культуру рідного народу.

Проблеми, що підняті у творі:

- формування народу;

- природа і людина;

- виховання працею.



Ідея: заклик любити, шанувати все те, що робить людину духовно багатою, щасливою, не забувати своїх коренів, щоб стати гідним сином своєї землі.

Кіноповість народилася з письменницьких спогадів, викликаних «довгою розлукою з землею батьків», бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».



Особливість твору - наявність двох ліричних героїв (малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, що пропускає спогади через свій гіркий життєвий досвід).

Кіноповість - повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій до кінофільму.
Система характерів. Змалювання роду, сім'ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, оптимізму і гумору, любові до батьків і шанобливого ставлення до людей праці, — одна з головних тем Довженкової творчості. «Писалося ж це во ім'я доброго звичаю і з повагою до свого роду», — зазначав митець ще у «Землі». З особливою силою зазвучала ця тема в «Зача-рованій Десні». Автор залишив теплі спогади про прадіда і прабабу, діда і дядька, батька з матір'ю, своїх братів. Кожен характер — глибоко народний і водночас індивідуалізований, у кожного є якась особлива риса, свій талант.

«Діди мої — це щось подібне до призми часу», — стверджу-вав письменник. Вони у творі виступають живими символами епохи, уособленням народної мудрості, втіленням споконвіч-них національних традицій. Відкриває цю галерею дід Семен, «дуже схожий на Бога». Найбільше любив дід сонце і «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок».

Дід Семен був письменним, тож часто читав і захоплююче розповідав онукові казки. Повість наскрізь пронизана моти-вами гуманізму, любові до «всього живого». Дід любив гарну бесіду і добре слово, був «добрим духом лугу і риби», «розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо*. Він завжди з любов'ю і теплом відгукувався про людей.

Напрочуд колоритно змальовано у творі постать прабаби Марусини. Марусина була маленька й прудка, очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. «їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з най-меншого приводу. Це була творчість її палкої, темної душі*. В авторських інтонаціях чується стільки тепла, жалю та співчут-тя до багатостраждальної селянки! Коли ж вона віддала Богу душу, її поклали під іконами на столі. І лежить вона, «згорнувши ручечки і теж по-своєму неначе посміхається*.

Чи не найбільше місце в повісті відведено спогадам про батька письменника — Петра Семеновича. Про нього автор говорить як про людину внутрішньо інтелігентну, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не ба чив*, — писав з гордістю автор. Петро Семенович любив зем-лю і був добрим хліборобом («Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий»).

Елемент краси завжди присутній при змалюванні чи то вну-трішнього світу батька, його вчинків, чи портрета. Він був взір-цем людської досконалості, виразником і носієм народної моралі. Народженому продовжувати славний козацький рід, батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошесті. «Гірко плакав він над ними: «Дітки мої, соловейки! То чого ж так рано відспівали?..» З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю». Олександр Петрович, уже як зрілий майстер, вдається до аналогій: подібна сила страждання, розпачу і гніву зазвучить у словах Петра Се-меновича на початку війни, коли німці захоплять Київ і Україна втра-чатиме тисячі своїх безталанних синів-соловейків.

Глибоким, щирим ліризмом про-йняті спогади письменника про ма-тір. «У незчисленному ряді жіночих образів образ матері заступив со-бою всі інші*, — читаємо в «Авто-біографії». У «Зачарованій Десні» мати Довженка постає невсипущою селянкою-трудівницею («Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з зем лі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона»). Щастя світилося на обличчі матері тоді, коли тримала на руках немовля, невимовні горе й розпач — коли ховала си-нів чи проводжала в далекі світи. Подібно до народного епосу, скорбна матір, що проводжає дітей у далеку дорогу, в повісті порівнюється із зозулею: «Коло хати мати-зозуля кує мені роз-луку. Довго-довго*.

Змальовуючи колоритні характери представників нашого народу, Олександр Довженко загострює увагу читачів на тому, що бездержавна українська нація втрачає розуміння самої себе і свого призначення у світі. Проблема самоідентифікації на сторінках «Зачарованої Десни» звучить голосом набату, який попереджає і насторожує. Для прикладу візьмемо нібито побу-тову розмову сина з батьком: «— Що там за люди пливуть? — Орловські. Руські люди, з Росії пливуть. — А ми хто? Ми хіба не руські? — Ні, ми не руські. — А які ж ми, тату? — А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди, синку... Хохли, ті, що хліб обробляють... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однією з особливостей «Зачарованої Десни» є та, що автор у творі виступає у двох іпостасях: маленького Сашка, який пізнає світ, і дорослого Олександра Петровича, що коментує колиш-ні події мудро й дотепно, відтворюючи світ реальний і уявний. Найбільше вражає читача світ, витворений буйною дитячою фантазією. Образи незвичних коней, чию розмову підслухав Сашко, і казковий образ яблукатого коня з різдвяної колядки. Творча уява дитини примушувала зірку скотитися з неба, рибу — скинутися в річці, лева — з'явитися на березі Десни.

Почуття гумору було родинною ознакою Довженків. «Осно-вна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою», — згадував письменник. Тож у повісті «Зачарована Десна» багатьма барвами ожило образне, іскрометне слово Довженка.

Митець не ідеалізував патріархальне село, не був прихиль-ником стародавніх способів землегосподарства. Проте Довженко був переконаний, що жодна людина, яку б посаду не обіймала, ніколи не повинна забувати свого національного коріння, сімейних традицій, сили рідного слова.

Один із визначальних чинників формування світогляду митця — природа, відчуття її краси. Природа в повісті — оду-хотворена, все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію (Пірат був пес-трудяга: допомагав по господарству; ворона завідувала погодою; коні й качки розмовляли, як люди). Рікою життя, символом рідної України для Довженка була Десна. Ця прекрасна повновода річка з її запашними луками, багатими сінокосами становить вагому частку життя героїв повісті.

Зачаровує читачів і сьогодні Довженкова думка про те, що велике щастя — бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Вона споріднена з думкою німецького філософа Іммануїла Канта про найвищі постулати людини — моральний закон у собі й зоряне небо над головою.



Стислий переказ твору

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлу-ки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усві-домити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».

На погребні любив спати дід Семен, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома-таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре сло-во».

Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати ма-лий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висми-кувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю - хай дорос-тає - і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак -і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідо-ва мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.

Мати Сашка жалілася на тісноту в хаті, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гар-мат». І думав: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, робо-ти і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...

«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» - подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

Хлопчик, аби поновити свою святість, вирішив «творити добрі діла»: вітатися з усіма, не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда.

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь ба-чене, уявлене й пережите.

Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки - його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день.

«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив». Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Зневажав начальство і царя...

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів - він го-дився на все. Багато наробив він хліба.

«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни». Сашкові згадується велика повінь.

Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни - складна і довга - з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на бе-резі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс - гриби. У лози - ожина. В кущі - горіхи. В озері воду скаламучує риба».

Сашко згадує старого пса Пірата, худобу, яка, здавалося, знає «якусь недобру таємницю, тільки нікому не каже».

Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.

Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Він після невеликої розмови із Сашком, сказав: «Не развитый!» - і відправив геть.

«Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забуваєть-ся і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим.

Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зли-ваються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли виси-хає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промін-ням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...»

Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, - це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.

Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою.

Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою... Була тоді ще дівкою Десна, а я - здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені по-дарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».



«Щоденник»

«Щоденник» О. Довженко писав протягом 1941 - 1956 рр.

До останнього часу твір був невідомий українському читачу. Більш-менш повно надруковано в 1990 р. Повний доступ до архіву О. Довженка буде відкритий у 2009 р.

Усіх частин «Щоденника» не знайдено. Представлені чотири записні книжки. У творі окреслені роздуми майстра над мистецтвом, патріота - над долею України, громадянина - над майбутнім свого народу.



Тематичні обрії:

- жінка на війні;

- проблема викоренення української мови в радянські часи;

- показ жорстокості фашизму та ін.



Сторінками Довженкового «Щоденника»

- Чим більше німці боялися населення, тим більше його нищили. Філософія нищення у тих, хто відступав, - підривали заводи-гіганти, палили хліб.

- «Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців... цілу-вали зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України».

- «Основна ідея - непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби».

- «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влеті-ла в якусь криваву божевільну туманність». Тема війни на довгі роки стане основною для мистецтва. «Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні.

- «Краще вмерти - загинути героєм, ніж жити рабом».

- «Найдися, письменнику, рівний талантом» красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ цей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері».

- «Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, заспо-коїти і виховувати в добрі...»

- Треба написати про українську жінку, про її довгий, але почесний шлях від плачу Ярославни до трибуни Верховної Ради. Про її роль у красі ланів, у чистоті сортів рослин і худоби. Треба написати і про «дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру-жалібницю, про партизанку, про зв'язківця. Ти красива в своїй незграбній шинелі, і нам жалко тебе».

- Хотів подати заяву до Комуністичної партії, але нікому. «Я не бачив там чистих рук».

- «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?

- «Всяка буває душа - одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема...»

- «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому».

- «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Вірю однак, що, не дивлячись на громадянську смерть, кіноповість буде прочитана людьми і допоможе їм. Знаючи Україну, її страждання, я не міг не заступитися за свій народ...

- «Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією».

- «Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу. Бог з ними».

- «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 р. мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було роз-кидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

- «Я не знаю мистецтва війни. Я знаю трудність війни, жах війни, ганьбу війни, жорс-токість, мерзенність і розорення війни. Про яке мистецтво ви говорите?»

- «Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам...»

- «Моя доба найжорстокіша й найвеличніша одночасно. Се така ж правда, як вічна влас-ність колгоспника на землю, себто як вічний обов'язок його її обробляти і здавати урожай державі».



«Україна в огні» (1942 — 1943)

Історія написання. Кіноповість «Україна в огні» Довженко писав у екстремальних фронтових умовах під враженням від страшних руйнувань і мільйонних жертв. Написанню кіноповісті передували публіцистичний нарисУкраїна у вогні» та оповідан-ня «Незабутнє», «На колючому дроті», «Перемога». Довженко, як ніхто інший, сміливо й реалістично передавав гіркоту поразок і відступу та нечуваний героїзм українського народу в боротьбі з фашизмом, розвінчував сталінську концепцію класової бороть-би, критикував методи псевдоінтернаціонального виховання нашої молоді, показав страшні наслідки незнання рідної історії й відсутність національної гідності. Це становить головну тему кі-ноповісті. Ідея твору, за словами самого автора, — незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом.

Кіноповість «Україна в огні», що отримала від однойменного нарису в спадок і назву, і головних героїв — Лавріна Запорожця й Василя Кравчину, Довженко писав на хвилі найвищого підне-сення. У прифронтовій смузі в селі Померки він читав свій твір членові Військової Ради, генерал-лейтенантові Микиті Хрущо-ву, радів, що кіноповість надзвичайно подобається цій впливовій особі. Якби ж митець міг передбачити, як кардинально зміняться думки Хрущова про його твір, коли «Україна в огні» викличе гнів Сталіна!

У серпні 1943 року в селі Малі Проходи Липецького району на Харківщині група інтелігенції, яку М. Хрущов запросив виступити перед бійцями, довідалася від Довженка, що він на-писав правдивий твір про війну, проте рукопис зник. Незабаром кіноповість в оригіналі й у перекладі російською мовою лягла на стіл Берії, який з особистими коментарями передав твір Ста-ліну. 31 січня 1944 року вождь «усіх часів і народів» скликав засідання Політбюро Комітету ВКП(б) й виголосив доповідь • Про антиленінські помилки й перекручення в кіноповісті О. Довженка •Україна в огні». Дісталося Олександрові Петровичу й за любов до України, й за націоналістичне спрямування твору, й за нехтування ідеями інтернаціоналізму. Доповідач перекручував факти, зокрема, звинувачуючи автора, що в кі-ноповісті воювати «у нас не вийшло». Але ж у Довженка йшло-ся про 1941 рік, а Сталін вів мову про 1944! Проте полемізувати з вождем, звісно, ніхто не міг. Українського кіномитця звіль-нили з роботи й зарахували у так званий резерв, що означало повне усунення від роботи в кінематографі.

Усе ж Сталін усвідомлював високий мистецький рівень роз-громленої ним кіноповісті й рівень таланту Довженка. Можли-во, розраховуючи, що стане головним героєм геніального До-вженкового твору, а отже, ввійде у вічність, Сталін так і не дав вказівки заарештувати й розстріляти митця. Можливо й інше: кіноповість настільки вразила вождя, що він по-іншому оцінив трагічні втрати українського народу під час війни, адже у «Що-деннику» Довженка знаходимо таке припущення: «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це. і нііцо не зіб'є мене з цієї віри».



Жанр: кіноповість.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка