О. Роберт де Грандіс зцілення роду дві історії від перекладача на російську мову Історія Ірини Таких своєрідних



Сторінка7/7
Дата конвертації11.09.2017
Розмір1.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Спротив успадкованим порокам. Отець Джон Хемпш нагадує нам, що «Бог дає нам внутрішні джерела, щоби протистояти спадковим порокам». З такими відхиленнями, як депресія, алкоголізм, страхи і т.д. можна впоратися за допомогою свобідної волі, імунітету, підтримки друзів, мужності, життєлюбства, різноманітних форм допомоги. Сучасна технологія і засоби медицини можуть полегшити протікання хвороби і повністю вилікувати всі біогенетичні та психіатричні проблеми фармакологічними або хірургічними засобами. Все це особливі дари від Бога, які ми можемо прийняти, щоби протидіяти наслідкам родових гріхів.

Де б ми не перебували… Незалежно від того, в яких обставинах ми опинилися – з власної вини чи з вини наших предків, Бог може дати нам багато хорошого. Ключем до цього є наше посвячення Йому в терплячій постійній вірі з розумінням того, що Він – люблячий Отець, який очікує від своїх дітей, щоб Йому довірилися настільки, що змогли б цілком Йому віддатися.

Закохатися в Ісуса. Бог дивиться на нас з величезною любов’ю, переступаючи всю нашу гріховність. Він би не хотів, щоб ми зосереджувалися на своїй грішності, до чого завжди є схильність, але щоби роздумували про Його безкінечну доброту. Чим сильніше ми бачимо й відчуваємо Його доброту, тим сильніше в Нього закохуємося. А чим сильніше закохуємося, тим більше в нашому житті схиляємося до наслідування Христа.

В принципі, усе одужання й полягає в цих любовних стосунках. Саме глибоке пізнання Божої Любові дає відчуття повноти і є найкращими ліками. Довіра до Його любові може зцілити найглибші рани. Про це говориться і в псалмі «Він зробив з бурі тишу і втихомирив морські хвилі» (Пс. 107.29). Коли ми осягаємо Його любов, душа заспокоюється.



Бог робить нас зрілими. Чому зцілення роду? Навіщо взагалі торкатися цієї теми? Напевно для того, щоб Генрієта побачила причину свого невезіння у тому, що вічний козел відпущення – це її далеке минуле. Бог спрямовує служіння зцілення так, що ми відкриваємо все нові неосвоєні духовні простори, у яких ще тісніше належимо Йому. Господь хоче, щоб ми розуміли, що Він вище нашого розуміння. Кожного з нас Він торкається винятковим способом. Усі ми перебуваємо в різних місцях, а Він знає, де ми і що нам в цю мить необхідно, щоби продовжувати шлях.

Інвестування в майбутнє. Бог підштовхує нас зробити мудре та зріле капіталовкладення у наше майбутнє. Отець Хемпш формулює це так: «Бог закликає нас переглянути власні стереотипи негативної поведінки, які можуть нашкодити нашим дітям». З цього виходить, що ми повинні жити сьогодні, але мати на увазі «завтра» наших дітей.

Оновитися за образом і подобою Христа. Отець Хемпш нагадує нам також про те, що «в Ісусі Христі ми можемо здобути нове життя і можемо в ньому зростати. Деякі отці Церкви стверджували, що спершу ми були створені за образом та подобою Бога, а потім заново сформовані за образом та подобою Христа. Тільки в Ньому ми отримуємо доступ до оновлення та звільнення від успадкованих недоліків, таких як некерований вибуховий характер, розв’язність, фізичні недуги, депресії – тобто, від всього того, чим ми розплачуємося за гріхи своїх предків. Але в результаті оновлення ні добро, ні зло уже не передаються потомкам, тому що Христос нас любить. І в силу Його любові ми здатні відкидати погані наслідки й вбирати добрі. Причому, можемо це робити як для себе, так і для своїх предків, приймаючи до уваги «принцип Адама», згідно з яким ми всі належимо до «колективної особи суспільства»…

У містичному тілі Христа, «і як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12.26). Тому всі ми «члени того самого тіла» й беремо участь «у тій самій обітниці в Христі Ісусі, через Євангелію» (Еф. 3.6). Окрім того, навіть наше успадковане страждання, як розплата за чиїсь гріхи, може виявитися для нас корисним. Батьківська турбота Отця доповнює те, що упустили наші власні батьки, створивши труднощі для потомків. «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона забула, я тебе не забуду» (Іс. 49.15). «Бо навіть як покине мене рідний батько-мати, Господь мене до себе прийме» (Пс. 27.10).



Його любов перемінює. Погляньмо ще раз на людей, чиї випадки були описані нами як ілюстрації, і звернімо увагу на те, як Бог прийняв їх та задовольнив їхні потреби.

Пам’ятаєте чорношкіру жінку, про яку мовилося у першому розділі? Вона повністю зцілилася після того, як її розпусний предок в особі рабині зустрів Того, Хто дає людям свободу.

Італійка, у якої були проблеми з харчуванням, повністю одужала, коли її предок зустрівся з істинним Хлібом Життя.

Чоловік, предки якого використовували свої знання в окультизмі, став психічно здоровим завдяки Тому, Хто є Правдою.

Батько епілептика Джона відповів «ні» силам темряви і «так» Тому, Хто є Світлом, і Джон одужав.

45-річна алкоголічка та чоловік, у якого пекло в роті, вилікувалися завдяки Тому, Хто є Любов’ю.

Матері постаралися проявити любов до своїх дітей, які загинули внаслідок абортів та викиднів, і Той, Чия любов досконала, прославився у них.

Ненависть бабусі у присутності Царя Любові перетворилася на любов.

Предки, із-за яких виникла біль у шиї, стали причиною глибокої молитви у присутності Захисника.

Страждаюча жінка віддала незгоди свого предка Тому, Хто турбується про нас, й отримала звільнення.

Учитель дав урок жінці на тему прив’язаності та втрати, і вона прославила Його святі устави.

Той, Хто дає бачення, показав одному з вірних джерело його поганих вчинків, і той прославив Його.

Жінка, прийшовши до прощення, представила Тому, Хто прощає, ображену дитину, якою була колись. Її внутрішня дитина справилася зі своїм важким минулим і зуміла пробачити.

Владна жінка знайшла в предках причину свого характеру й зуміла звільнитися від поганих рис, пожертвувавши за предків Святе Причастя.

Християнка самостійно похрестила у лікарні своє мертвонароджене немовля. Бог, Котрий все повертає на благо, дав їй на виховання маленьких хлопчиків, які потребували мами.

Він Отець Сиріт та істинна Виноградна Лоза. Він – наша Радість, наше Світло і Вірна Основа. Він – Муж для вдови, наше Утішання та наша Благодійність. Він – Помічник, Друг, Визбавитель, Дорогоцінна Перлина. Він – Чудовий Порадник, наш Цілитель, наш Брат. Він наш Посередник, Захист і Прославляння. Він – Вірність та Істина. Він – Цар Світу і Вічний Батько. Він – Цар Царів і Господь. «Ходіте, поклонімося і ниць припадім; припадімо на коліна перед Господом, творцем нашим!» (Пс. 95.6)



ПСАЛОМ 150

Алилуя.


Хваліте Господа в його святині.

Хваліте його в його могутній тверді.

Хваліте його за його подвиги великі.

Хваліте його в його величі безмежній.

Хваліте його звуком рогу,

хваліте його на гарфі й на гуслах.

Хваліте його на бубні й танком.

Хваліте його на струнах і сопілці,

хваліте його на дзвінких цимбалах,

хваліте його на гучних цимбалах.

Хай хвалить Господа все, що живе!

ЕПІЛОГ

Розповідь Лінди

Коли я допомагала під час написання та редагування цієї книги, я пережила надзвичайний духовний підйом. Я розповіла отцю де Грандісу про деякі події з мого життя, і він наказав мені все це записати. Вийшла така от історія.

Кілька років тому мій добрий друг дав мені послухати чотири касети із записами бесід отця де Грандіса про родове зцілення. Там йшлося про доволі цікаві речі, слухати було цікаво, але не більш того. Я закинула кудись ці касети і пропускала повз вуха делікатні нагадування про них мого друга. Єдине, що зафіксувалося в пам’яті, це ім’я доктора Кеннета Мак-Алла. У записах згадувалася книга його авторства, і я подумала, що непогано було б її роздобути. Я тільки подумала, а Господь уже спланував, як зробити, щоб вона потрапила мені до рук.

Мені потрібно було з’їздити у Каліфорнію, щоби провідати хворого батька, який жив у Сан-Дієго. Господь дав мені зрозуміти, що не потрібно летіти літаком, а краще вирушити автомобілем. Я продовжувала прислухатися до Його імпульсів і зрозуміла, що десятигодинний шлях я подолаю за два дні із зупинкою в Санта Барбарі. У другій половині дня я уже сиділа в кав’ярні Санта Барбари і раптово відчула невиразне бажання відшукати харизматичну громаду й приєднатися до молитви. Знайомих у цьому місті в мене не було. Я зателефонувала до Спілки бізнесменів загальної євангелізації, щоби запитати, чи не підкажуть вони, як зв’язатися з місцевим католицьким лідером Оновлення у Святому Дусі. Мені дали телефон Тома і Сью Браун. Трубку взяла Сью.

– Я тут проїздом, – почала пояснювати я. – Чи немає сьогодні у якійсь із ваших громад молитовної зустрічі?

Вона вибачилася, сказавши, що цього дня тижня ні в кого зібрань не передбачається. Потім, завагавшись, запитала, чи є в мене нічліг. З цього все й почалося.

О пів на третю ночі ми все ще сиділи у верхній вітальні й продовжували розмову. Жодна з нас не могла перервати Святого Духа і всього, що Він з нами робив. У якийсь момент Сью зняла з полички книгу.

– Візьми, – сказала вона, – ти повинна це прочитати.

Виявилося, це доктор Мак-Алл «Зцілення родового дерева». Цього разу я виявилась більш податливою на послання. Залпом прочитала цілу книгу один раз, потім ще раз. Але, незважаючи на зростаючу цікавість, все одно не бачила, яке відношення вона має особисто до мене.

Мій дім «розпався», коли помер від раку мій пасинок Ренді. Це трапилося 1977 року, йому на той час був лише двадцять один рік. У чоловіка тоді почалося нервове виснаження, старший брат нашого Ренді впав у шизофренію. А у мене через пару років виявили рак грудей. За вісім років мій ініціативний та творчий чоловік перейшов на цілком в’ялий спосіб життя. А брат померлого хлопчика блукав вулицями Огайо, жив у нічліжках для бездомних і харчувався безкоштовними супами для бідняків. Увесь цей час Бог діяв і створював план нашого спасіння.

Коли востаннє отець де Грандіс молився за мене, він побачив жорстоку жінку серед моїх предків. Він відчув також, що я ношу в собі глибоку недоброзичливість до чоловіків. Я підтвердила, що це так. Холодність і нечутливість мого духу стали причиною того, що я вийшла заміж у дев’ятнадцять, а потім повторно у двадцять років. І обидва ці шлюби були дуже короткими. Причина була в мені. Я завжди залишалася доволі нелюдимою із-за холоду та жорсткості характеру. І тепер в одну мить мені вдалося розкусити моє друге «я».

Двадцять п’ять років тому я вийшла заміж за мого теперішнього чоловіка Рона, взявши на себе виховання його чотирьох дітей у віці від шести до дванадцяти років. Але мій характер залишився колишнім. Байдужість моя була настільки великою, що мені здавалося, що нічого з цим не поробиш. Можливо, саме тому Бог послав мені найніжнішу Пресвяту Матір і зробив Її моєю Заступницею.

Це трапилося у селі. Адже я сама із села, виросла серед секвой та океанського запаху, ці дерева і вода мене притягували, особливо коли я втомлювалася і потребувала спокою.

За кілька тижнів до того, як я почала редагувати цю книгу, у трьох кілометрах від мого дому я виявила невеликий струмок серед секвой. Мені сподобалося туди приходити. Й одного разу я сиділа так, насолоджуючись запахами, блиском та дзюркотанням води, й у видінні наді мною з’явилася Богородиця. «Я завжди піклуватимусь про тебе», – сказала Вона і накинула мені на плечі небесно-голубий плащ. Мене, практикуючу католичку, яка не мала досі особливого спілкування з Марією, ця зустріч схвилювала до глибини душі.

Два дні потому під час молитовної зустрічі я знову почула від Неї: «Я перетворю твою природу». Я почала задавати запитання і побачила у видінні, що Дух Святий «вдихає» в мене Її природу. Далі я побачила свою внутрішню дитину, ніжну, зі шкірою немовлятка і невинним поглядом. Мені стало зрозуміло, як Святий Дух діє в кожному з нас. Те, що виходить в результаті – це поєднання людської натури з Його силою. У присутності Божої Матері я відчула Її жіночу природу і силу Бога. І тепер під час кожної зустрічі мені хочеться славити Отця небесного.

Я відкрила, що Пресвята Діва була приставлена до мене, як Заступниця, окрім всього іншого, ще й тому, що я почала працювати над цим рукописом. Те усамітнене місце під деревом біля струмка стало для мене святим. Я буваю там щоденно, слухаю, як дзюрчить вода, іноді зустрічаю там оленя. Саме тут я зрозуміла, як викласти весь матеріал, орієнтуючись на записи отця де Грандіса. Але Господь у цей час не лише керував роботою над рукописом. Він робив значно більше: повільно та впевнено спрямовував мене до моменту мого особистого визволення.

Якось вранці, розмірковуючи під час Святої Меси про ту злісну жінку з мого роду, яку побачив у видінні отець де Грандіс, я зрозуміла, що сама повинна почати робити все те, що радить ця книга. Почала проходити весь ланцюжок дій: прощення, розірвання негативних зв’язків і підведення цієї жінки до Євхаристії. До цього моменту концепція зцілення мені була більш-менш зрозуміла. І якось під час меси мені чітко привиділося, як по боковому проході до вівтаря йде ця зла жінка, як вона рішуче опускає на вівтар блискучий меч, після чого встає перед Господом на коліна. У цей момент щось дуже давнє і холодне розтануло в моїх грудях і щезло.

Через два-три дні щось спонукало мене піти з чоловіком на ранкову службу до монастиря отців-кармелітів. І там у мене знову відкрилося внутрішнє бачення. Перед очима постали дві жінки з моїх предків. Обидві здійснили страшні та безжалісні вчинки відносно своїх чоловіків. Я знову повторила акт прощення, переривання негативних зв’язків із минулим та пожертвувала за них Святе Причастя. Після цього я відчула, що давня нелюбов зникає по ланцюжку назад, заглиблюючись в історію моєї сім’ї. З мого серця почали зникати погані емоції, і любов, рухаючись тим же коридором, зцілювала все, до чого торкалася на своєму шляху. Коли я вийшла з церкви й оглянулася, мені здалося, що все навколо оновилося дотиком любові.

Це трапилося саме в ту пору, коли під своєю улюбленою секвоєю я відтягувала час, не бажаючи братися за четвертий розділ книги, де йдеться про аборти та інші прояви нелюбові. Мені було незручно та неприємно торкатися цієї теми. І ось того ранку після меси я взяла відредагований матеріал і знову вирушила під дерево. Коли всілася над струмком, у мені почало наростати почуття ніжності, співчуття, любові. Я почала з’єднувати у думках всі речі, про які потрібно було сказати у цьому розділі. Любов з мого серця виплеснулася на всіх людей, які читатимуть цю книгу. Я почала молитися за їх звільнення, зцілення і благословення. Я просила Господа пробудити в них життя, щоби вони змогли вибрати життя, любов і прощення. Справді, я звільнилася, підскочила й побігла! Мені здавалося, що десятирічною дитиною на нашому ранчо я в’їжджаю на хвацькому коні на вершину гори. Моя внутрішня дитина явно одужувала!

Я не розповіла ще про найголовніше, хоча це було доволі болісно. Якось поїхала до свого дерева, щоби там попрацювати, але брама в’їзної дороги до лісу була зачинена на замок. Я дуже засмутилася, повернула назад і засмучена рухалась додому. Тут Господь промовив: «Як ти думаєш, чому Я доручив тобі цю роботу?» «Не знаю», – сухо відповіла я. А Він тихо продовжив: «Хочу, щоб ти молилася за Ренді». Тут в мені щось обірвалося, і я заплакала. Як я могла так сліпо не бачити очевидного?! Коли Ренді помер, ми, не думаючи про жодні церемонії, віддали його тіло на кремацію, не допускаючи навіть думки, щоби тіло в могилі продовжував пожирати рак. Тепер, з плином часу, в мене було відчуття, що віддавши його в крематорій, ми ніби викинули його. Ні брати, ні сестра не бачили його тіла. Свята меса була відслужена без гробу. А потім, упродовж усіх наступних років месу на пам’ять про нього ми замовляли лише раз чи два. І більше не зробили нічого.

Ренді був настільки прив’язаний до батька, що в деяких складних ситуаціях я не знала, що робити. Він замикався від мене, а я поводилася швидше як мачуха, ніж як мама. І ось в дорозі щось у мені надірвалося, і, випустивши на волю тигрицю мого духа, я вголос закричала: «Ні!» З глибини серця я простягла руки до мого пасинка й обняла його. Я чітко відчула його в своєму серці й почала зігрівати своєю любов’ю. Мені стало так легко!

Думаючи про це, я приїхала додому, і мені було дуже соромно. Ми його так мало любили! Я попросила пробачення у Бога, у Ренді й пробачила себе саму. І це було жахливо важко.

Через два дні після цього, прийшовши на месу до храму, де вісім років тому його відспівували, я відчула, що Ренді перебуває поруч зі мною. Я тримаю його семирічного на колінах і намагаюся заспокоїти, тому що він впав з дерева і сильно вдарився. І потім я побачила його немовлям, яким у житті не знала. Я годую його грудьми. А потім він став високим красивим хлопцем вісімнадцяти років – у шкільному костюмі, у момент святкування з нагоди закінчення школи.

Він був присутній у мені настільки глибоко й відчутно, що я навіть не помітила, як сама перестала говорити, а він почав. Він був поруч, коли я підійшла до Причастя. Повернулася на свою лавку, сіла й розплакалася. І такий великий мир зійшов на мене, що більше я не відчувала його присутності…

Минув час. Якось серед дерев секвої, переживаючи біль та страждання, я нагадала Господу, що хотіла б мати здорове тіло. Він відповів тихо, але дохідливо: «А це вже не так важливо».

Лінда Шуберт
Ось чому я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі; щоб він дав вам за багатством своєї слави скріпитись у силі через його Духа, на зростання внутрішньої людини, і щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших, а закорінені й утверджені в любові – спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Божою повнотою. А тому, хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо за діючою в нас силою, – йому слава в Церкві та у Христі Ісусі по всі роди на віки вічні.

Амінь.


(Еф. 14-21)

Про автора

Священик Роберт де Грандіс відомий у світі своїми публікаціями та виступами на теми внутрішнього зцілення. Він проводить семінари заступницької молитви для лідерів харизматичних громад, організовує молитовні зустрічі та проголошує благу вість на всіх континентах.

Отець Роберт часто розповідає про подію, яка трапилася з ним у дитинстві й вплинула на його покликання. У дев’ятирічному віці він дізнався про смерть свого сусіда. Коли дорослі пояснили йому, що померлий уже перебуває з Ісусом, він зрозумів, що найважливішою річчю, яку йому необхідно зробити в житті, є підготовка до життя з Ісусом. Саме тоді він прийняв рішення стати священиком.

Коли де Грандіс закінчував середню школу, він почув, що місіонерським завданням номер один у Сполучених Штатах є священицьке служіння чорношкірим. Цей заклик він прийняв до серця і вступив до монашої конгрегації Святого Йосифа (SSJ), яка мала тоді саме таку спрямованість.

Шлях до священства пролягав через навчання в семінарії, яка почалася з двох років католицького коледжу. Наступний після цього рік послушництва (новіціат) отець Роберт згадує як пустелю духу, час глибокої кризи, яка послужила, однак, тому, щоб навчитися сильніше уповати на Бога.

У липні 1959 року він був висвячений у священики, а буквально через 21 день після цього помер його батько. Сталося так, що перше відпущення гріхів, перше єлеопомазання хворого та перше відспівування він як священик здійснив над найближчою йому людиною.

Отець де Грандіс служив у парафії Маямі штату Флорида, потім у Новому Орлеані штат Алабама, де брав активну участь у русі за права негрів. Він впав у немилість спецслужб, його телефон постійно прослуховувався, а йому самому часами здавалося, що він стає швидше громадським діячем, аніж священиком. Поглинутий купою поточних справ, він відчував своє духовне безсилля та непотрібність. Було передчуття, що його священицька місія повинна здійснитися якось інакше, проте як?

1969 року отцю Роберту потрапив до рук журнал зі статтею про «католицьких п’ятдесятників». Там було написано, що не лише миряни, але й священики та монахи, отримавши хрещення у Святому Дусі, моляться незнайомими мовами та проводять молитви про зцілення хворих. Під враженням від цієї статті де Грандіс вирішує їх розшукати. Він замовляє книгу про це явище у католицькій Церкві й, прочитавши її на одному подиху, розуміє, що це саме те, що він шукав.

Отець Роберт почав молитися в групі Онови, пережив хрещення в Святому Дусі й невдовзі під час молитви почав відчувати незвичайну Божу силу. Його дух ніби розцвів: здійснення Святих Тайн, читання Літургії годин, служіння Святої Меси – усе це тепер набуло абсолютно іншого значення. Під час проведеного ним біблійного курсу та заступницької молитви люди все частіше розповідали, що отримали зцілення. Ставало зрозуміло, що відбувається те ж саме, що описано в Євангеліях. Отця Роберта це настільки схвилювало, що він почав залишатися після недільної меси, щоб помолитися над парафіянами, які вишикувалися у довгу чергу в центральному проході храму, і Господь торкався їхніх духовних та фізичних недугів. Коли молитви про зцілення стали постійними, до храму також почали приходити білі люди. Отець де Грандіс радів, що тепер сам Святий Дух об’єднує всіх людей як сестер та братів, і він усе більше утверджувався в тому, що вибрав правильний шлях.

Католицький рух Онови в Святому Дусі робив тоді свої перші кроки. На жаль, і зараз не всі однозначно сприймають такий стиль молитви. А тоді й поготів! Дуже скоро наш харизматик був відправлений «геть з-перед очей» в інший штат. Він не міг зрозуміти, що ж тепер робити, даремно чекав від Бога якогось знаку й боровся зі спокусою покинути конгрегацію.

Через деякий час знайома монахиня запросила його до Пуерто-Ріко, і там під час богослужінь Господь знову зцілив чимало людей. Тоді де Грандіс здійснив ще кілька коротких поїздок в інші місця, де свідчив про славні діла Божі, а Ісус незмінно підтверджував Благу Вість численними зціленнями. І всюди отець Роберт закликав своїх слухачів прийняти хрещення у Святому Дусі.

Спостерігаючи чудові плоди свого служіння та разючі зміни, які відбувалися в людях, отець де Грандіс офіційно продовжував залишатися відстороненим від справ. Тоді він попросив у свого настоятеля річну відпустку «шабату», щоби провести його в молитві й зрозуміти, чого чекає від нього Бог. Він поїхав до Атланти і там, у домі для реколекцій, пройшов тридцятиденні духовні вправи, після чого кілька місяців жив при семінарії. Його тихе молитовне життя раптово перервав дзвінок із Гренади: там раптово помер священик харизматик, і отця Роберта просили прийняти його місію. Це був подарунок згори!

Ситуація в Гренаді виявилася катастрофічною: 65 тисяч католиків і всього 26 священиків. Отець Роберт бачив вихід у тому, щоби залучити до церковного служіння якомога більше мирян. Він впритул зайнявся навчанням катехитів з числа парафіян, а пізніше це переросло у курси навчання заступницької молитви, в яких брало участь все більше людей, включно з протестантами.

Досвід харизматичної духовної онови й залучення вірних до палкого і чесного спілкування з Біблією знову не зустріли розуміння у верхах. Де Грандіс був змушений постійно виправдовуватися та каятися перед своїм духовним керівництвом, аж поки новий настоятель конгрегації категорично не наказав йому зайнятися… рухом Онови у Святому Дусі! Отець Роберт не міг повірити власним вухам. Він молився про це вже десять років, майже не сподіваючись, що його прохання буде прийняте.



І тепер його місія охоплює увесь світ. У різних країнах світу чимало людей увірували, звільнилися та зцілилися під час молитов, які проводить отець Роберт. Сам він вважає, що його головне завдання – це донести вість, що Бог є любов, Бог – наш люблячий Отець.
Факти взяті з «Testimony of Fr. Robert De Grandis»
Переклад на українську мову Маріанни П’ятакової-Лученко
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка