Назву книжки зі щирою вдячністю



Сторінка1/42
Дата конвертації12.04.2016
Розмір8.67 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42



ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ



Назву книжки

зі щирою вдячністю

запозичено у Ліни Костенко
Збiрник на пошану

професора Тетяни Бiленко
Дрогобич

2010




ББК 88.1(4 УКР) 6

УДК 141.09(477)

Я 11

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка ( протокол №5 від 15 квітня 2010 р.)

Рецензенти:

Михайло Скринник, доктор філософських наук, профессор кафедри філософії національного лісотехнічного університету України (Львів)

Валентина Дротенко, кандидат філософських наук, завідувач кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка



Я 11

Я ВИБРАЛА ДОЛЮ СОБI САМА. Збірник на пошану професора Тетяни Біленко. Статті, есеї – Дрогобич: Редакційно видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2010. – 445 с.

ISBN 978-966-384-171-7

У книзі вміщені наукові статті відомих учених-філософів, а також есеї коллег по роботі та друзів доктора філософських наук, професора Тетяни Біленко з нагоди її 80-літнього ювілею.

ББК 88.1(4 УКР) 6

УДК 141.09(477)

ISBN 978-966-384-171-7
У збірнику збережено стиль і граматику авторських текстів.




Міністерство освіти і науки України

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

НАКАЗ




19 квітня 2010 р. № 70 -К

За сумлінну багаторічну працю та з нагоди 80-річчя від
дня народження










професорові кафедри філософії, незмінному головному редакторові ВАКівських наукових збірників “Проблеми гуманітарних наук” і “Людинознавчі студії”, шеф-філософу аспірантів, відомому в Україні та за кордоном ученому-філософу,

оголосити подяку



Бажаємо Вам, шановна Тетяно Іванівно, міцного здоров’я, щастя та подальших успіхів у роботі.


Ректо


В.Г. Скотний







Ювіляр про себе

Статті

Есеї






МОЇ ЛІТА – МОЄ БАГАТСТВО
Прожиті роки – це не хронологічний плин природою зумовлених обертів Землі за орбітою довкола Сонця, це специфічна явленість життєдіяльності людини у цьому місці і в цей час, екзистенційний хронотоп. Це взаємодія з людьми, близькими і далекими (як територіально, так і духом), дружніми і не дуже… Ці стосунки наповнені взаємовпливами і тривають у постійному діалозі, не завжди явному і позитивному, але завжди значущому.

…Середня школа у районному центрі на Донеччині. Літературний гурток під орудою Петра Степановича Муржієва, улюбленого вчителя російської мови і літератури. Виховання на ідеалах служіння Вітчизні і людству. Значно пізніше поети сформулюють це відчування такими рядками:

Прежде думай о Родине,

а потом – о себе;

і ще:

Нынче мало – Родину любить.



Надо, чтоб она тебя любила.

А таким не просто стать да быть…


Взірець – Павка Корчагін із роману “Як гартувалася сталь” і його полум’яний заповіт: “Жизнь дается человеку один раз, и прожить ее нужно так, чтобы не жег позор за бесцельно прожитые годы, чтобы, умирая, мог сказать: вся жизнь была отдана борьбе за освобождение человечества”. Стелилася проста дорога до філології, але обставили штовхали до юриспруденції, було жагуче прагнення відновити справедливість…

Повертаюся до свого першого наставника – Петра Степановича Муржієва. Болгарин за національністю, він був правдивим філологом, відданим літературі і мові загалом, без визначення національних обмежень. Без кричущих гасел він доводив, що мова і література єднає народи і покоління в часі та просторі, є невичерпним джерелом гуманізму, але хтиві, аморальні людці можуть використати її на шкоду людству. Щоб цього не трапилось, треба мати міцні світоглядні засади і бути невтомним захисником справедливості. Він перший показав нам, що нема єдиної правди для всіх, вона для кожного своя, бо кожен має власні – і неповторні – обставини, про що свідчить світова література. Тепер я називаю це екзистенційним хронотопом, тоді ми мислили простими категоріями. Петро Степанович учив нас не читати “запóєм”, а вдумливо вбирати в себе прочитане, бо художня література – царина вельми серйозна, вона формує світогляд навіть тоді, коли розважає. Отже, першу зорієнтованість на розуміння єдності філології та філософії я одержала від учителя середньої школи, хоч він про це говорив простими словами, без жодного натяку на пафос. Його прикметною рисою була скромність, а ерудиція вражала нас, дітей війни. Якось у розмові він згадав про педучилище, яке закінчив; ми здивувались (знали, що у нього вища освіта), а він із властивим почуттям гумору зауважив: “Я ще й до першого класу ходив”…

Читати і думати! Не женись за кількістю прочитаного, дбай про якість – цю істину я згодом прочитала у Григорія Сковороди, який засуджував тих, “хто много жерет, да мало жует”.

Звісно, у кожній школі педагогічний колектив може бути строкатим за досвідом, стажем роботи, професіоналізмом тощо, а для тогочасної школи ця строкатість була дуже виразною: там були вчителі, які повернулися з лав Радянської армії, дійшовши хто до Берліна чи Праги, хто до якогось іншого кінцевого у війні пункту; були ті, хто повернувся з евакуації; були й такі, що залишалися на окупованій території, “під німцями”. Були освічені і досвідчені, але були, даруйте, й невігласи з правом навчати дітей. Один такий учитель уперто доводив, що не можна переносити слово “учителя”, розбиваючи його після другого складу, бо тоді залишається “теля”, а це неприпустима образа. Оскільки одну голосну відривати також не можна, то варіант для переносів цього слова у родовому і знахідному відмінках був єдиний: “учите-ля”. Цей учитель був хіміком, але вважав своїм правом на уроках хімії вчити нас мови…

Мені потрібен цей екскурс, щоб дещо прояснити для молодих сучасників, які того не бачили, наскільки складним було життя у повоєнні роки. Ставлення Радянської влади до тих, хто залишився на окупованій території, було упереджене, ніби вони спаплюжили себе зрадою. І кожен фронтовик начебто мав підстави протиставити їм себе, захисника Вітчизни. На жаль, такі теж були. А ті, що зазнали окупації, постійно залишалися під загрозою звинувачення у співпраці з німцями. Ось такий був учительський колектив у моїй середній школі №3. Були там інші, окрім П.С.Муржієва, вчителі, варті доброго слова? Звісно, були: директор школи історик Надєєв, учитель фізики Москаленко (також фронтовик) та ще багато інших. Але повоєнні злигодні заважали багатьом повністю віддавати свій професійний та духовний потенціал учням. Багато вчителів жили у злиднях. Талановита і самовіддана Агафія Трифонівна, учителька української мови і літератури, мусила носити зошити учнів з диктантами, творами чи переказами у звичайній нитяній сітці (“авосьці”), бо не мала портфеля.
Зі школи я взяла засади ставлення до того, хто вчиться, – учня чи студента. Саме там вперше актуалізувалась проблема – хто такий учень: смолоскип, який треба запалити, чи посудина, яку необхідно наповнити. Горіти може лише те, що є, тож смолоскип треба чимось живити, а вливати щось у душу дитини чи юнака (юнки) не годиться, бо це не борщ, який треба з’їсти: кимось дане треба брати свідомо, тобто у праці. Тому вважаю сумнівною тезу “він дає добрі знання”. Коли вчитель пояснює щось, коли викладач подає матеріал (та ще й робить це добре), маємо свідчення, що він знає свій предмет. Він пропонує слухачам свою творчу лабораторію або викладає результати своїх пошуків (байдуже яких: безпосередньо у природі чи в книжках, де зафіксовано чужий досвід), але ту пропозицію слухачі повинні взяти, тобто енергією власної душі творчо долучитися до неї. Вбачаю велике зло в імітації обізнаності з якоїсь проблеми. Часто студенти виголошують багатослівні реферати (правильне слово читають, бо відірватися від тексту не можуть), але не розуміють, про що мова. Запитаєш щось із того реферату, а відповіді нема. Чому? Звикли формально ставитись до навчання, не дбають про знання, лише про оцінку. Чому викладачі упокорюються? Вони одержали у спадщину вельми недосконалий матеріал – недостатні знання, які мали бути здобуті у середній школі. Байдужі (а у вищій школі не всі такі) вислухають прочитаний текст і не зададуть питань, створиться імітація благополуччя… Найважливіше те, що недалекоглядні студенти задоволені: ніякої напруги на занятті, викладач не “смикає”, не вимагає витлумачити чи пояснити щось. А небайдужий викладач почне домагатися пояснення і заживе недоброї слави. На заняття треба йти не розважатися, а наполегливо працювати; за розвагами – до Петросяна чи в “Городок”.

Пам’ятаючи уроки П.С.Муржієва, я легко долала навчальні щаблі у Київському державному університеті імені Тараса Григоровича Шевченка, куди вступила 1949 року на юридичний факультет. Звісно, там теж були різні викладачі, але добре запам’яталися лекції з філософії Марії Львівни Злотіної, професорів Брайніна (кримінальне право), Ландкофа (цивільне право), Шейка (логіка), Євгенії Єрмолович (теорія держави і права), Синельникової (державне право), Зенкова (латина). Спільною рисою усіх тих занять була вимога до студентів не механічно повторювати почуте на лекції, а наполегливо, у творчому осмисленні здобувати знання, не вживати жодного слова, якого не можеш пояснити (отже, занурюватись у словники). Як дбайливий опікун студентів згадується декан Матвєєв, комсорг факультету Черевченко. Серед тих, з ким разом опинилася на студентській лаві (потім дехто перейшов на економічний факультет), були відомі згодом люди – Олександр Устенко (працював у ДДПІ перед переходом на роботу ректором до Івано-Франківського педагогічного інституту), Владлен Гончаренко (пізніше декан юридичного факультету), колишній прокурор Київської області Антоненко, відомий криміналіст України Віктор Бергер (у Дрогобичі він провадив експертизу закатованих КДБістами у підвалах приміщення, де тепер розташований інститут фізики, математики та інформатики, на корпусі якого є “Пам’ятний знак жертвам сталінських репресій”), відомий релігієзнавець Владислав Суярко. Гадаю, цей невеличкий перелік свідчить, що вчилися ми добре: ідеться не про оцінки, а про обрану життєву путь.

На диво, після закінчення університету багатьом із нас запропонували піти на освітянську ниву, бо виявився надмір юристів: потрібні були лише слідчі прокуратури, а порівняно зі згаданим Віктором Бергером я чулася вельми невпевнено, мене більше вабила теорія і суспільна наука. У мене був значний лекторський досвід: почала виступати ще в школі, активно продовжила в університеті, практично всю Київщину об’їздила як обласний лектор. На Західну Україну теж потрапила як лектор. Отож у 1954 році я опинилася в Стрию Дрогобицької області на посаді вчителя історії (чи політзанять, так це називалося) залізничного училища № 1. За рік була обрана другим секретарем Стрийського місккому комсомолу, а після реорганізації Дрогобицької області була на посаді Відповідального секретаря міського відділення товариства “Знання” і лектора МК КПУ. Я приїхала з вищою освітою, але то була єдино можлива в ті часи освіта, яка, окрім фактичних знань, давала силу-силенну ілюзій щодо перспектив суспільного розвитку, щодо інтернаціоналізму та націоналізму, щодо призначення та ролі людини у цьому світі. Позбуватися тих ілюзій було дуже боляче, як і всій країні після розвінчання культу Сталіна. На жаль, культ особи Сталіна часто ототожнюють із комуністичною ідеологією, яка була спотворена у самій своїй суті невігласами і прихованими опортуністами, та з практикою тоталітаризму, яку провадила партія, названа “розумом, честю і совістю” народу, провадила від його імені. А народ не давав їй такого доручення! До речі, серед комуністичних гасел є актуальні і привабливі. Скажімо, що можна закинути такій тезі: “Людина людині – друг, товариш і брат”?

Тут не місце і не час розглядати позитиви та негативи комунізму у теорії чи практиці, пишу про це саме тому, що життя одної людини не можна виокремити із її соціального довкілля, вона живе в тому часі, в тих реаліях, вона причетна до всіх процесів – прямо чи опосереднено. Коли вона озброєна належною інформацією і має міцні світоглядні засади, вона здатна порівнювати і робити власний вибір – коритися загалу чи вийти з-під його впливу, порушити усталені норми.

Все викладене є ілюстрацією знаного виразу: у житті як на довгій ниві… Були якісь осягнення, прорахунки, радості та печалі. У стрийський період мого життя було одруження, народження старшого сина, збереглися теплі спогади про колектив залізничного училища, зокрема про директора Георгія Івановича Соколовського, братів Борисенків – Євгена (який давав мені перші настанови проведення уроку), Віктора, Анатолія, викладача теорії вагоноремонтної справи Ерну Міхельсон. Була там секретар-друкарка Марія Іванівна Іваницька, вона до нас із Ерною була особливо привітна і доброзичлива, як мати. Радо згадую подружжя Катерину та Ореста Новаків, Марію Нижник, Михайла Гошовського, з ким було проведено багато масових заходів у місті (передовсім в училищі), директора середньої школи № 10 Ірину Повторєву, Вадима Литвинова. Від них усіх узяла часточку душевного тепла та і їм віддала належне…

У 1964 році я заочно здобула другу вищу освіту – філологічну – у Дрогобицькому державному педагогічному інституті. Незабутнє враження справили на мене лекції Ольги Миколаївни Тарасюк, Людмили Володимирівни Краснової, Надії Петрівни Голубєвої, Енея Петровича Кравченка, Тамари Георгіївни Костіної; вчилася у них методичної ретельності, придивлялась до форм викладу матеріалу. Того ж року перейшла на роботу до інституту на кафедру філософії. Щиро вдячна тодішньому ректорові – Анатолію Михайловичу Черненку за довіру, маю надію, що не дала йому підстав пожалкувати. Тут зустріла друзів з попередніх лекторських практик – Михайла Савчина, Олександра Безуглого, Василя Літовченка, Олександра Вавилова та познайомилася з новими колегами.


Неоціненний досвід наукового вдосконалення давав Київський ІПК – Інститут підвищення кваліфікації, де з викладачами-суспільствознавцями всього Радянського Союзу працювали видатні українські вчені. Туди збирали нас на семестр щоп’ять років. Ми слухали професорів Володимира Шинкарука, Ігоря Бичка, Аду Бичко, Володимира Танчера, Євгена Осічнюка, Сергія Кримського, Надію Депенчук і ще багатьох. Були там і запрошені представники інших сфер суспільної практики. Незабутнє враження залишили зустрічі з Петром Бойком, відомим диктором Українського радіо (він і тепер разом зі Світланою Горловою, давньою його партнеркою, веде щонеділі о десятій десять популярну передачу “Слово”, продовжує благородну справу виховання любові до рідної мови). Він учив нас не збивати подих, не “пускати півня”, коли емоції поглинають, пам’ятати про повагу до слухача. З теорії нам це було відомо, але те знання було десь далеко на обрії, а Петро Феодосійович, демонструючи все це на заняттях, долучив нас до цієї практики, зробивши багатьох ревними його послідовниками. Він повторював: треба шанувати співбесідника чи слухача в аудиторії, треба не кричати і водночас говорити чітко і голосно, щоби слухачеві було комфортно, адже постійно перепитуючи недочуте, він емоційно виснажиться і перестане слухати.

Він завжди був до нас, слухачів ІПК, доброзичливим і щедрим на поради. Почувши про мій громадський дикторський досвід у Стрию та Дрогобичі, він схвально відгукнувся про Євгена Пшеничного, добре знаного йому диктора Чернівецького обласного телебачення і радіо, і назвав його взірцем диктора; Євген Вікторович тоді вже був у ДДПІ, і мене глибоко зворушили такі теплі слова про нього, сказані у Києві визнаним майстром слова.

Дуже прикро, що його наука багатьом невідома.

Неодноразове перебування в ІПК дало мені можливість не лише повчитися у знаних учених, але й знайти друзів з різних куточків країни. Серед них – Алла Гоменюк з Херсона, Михайло Дзекунов із Сум, Нонна Возняк із Івано-Франківська (ми з нею одночасно вчилися в КДУ на різних факультетах), Клавдія Шеховцова з Одеси, Тетяна Ліщук-Торчинська (тепер з Луцька), Віктор Андрущенко з Києва та ін.

Готуючи в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка кандидатську дисертацію під керівництвом Рема Самуїловича Приходька, я багато чого навчилася у релігієзнавців – Володимира Танчера, Анатолія Єришева, Бориса Лобовика, Олексія Онищенка, Анатолія Колодного, Зої та Олександра Филиповичів. З особливою вдячністю згадую Вілена Горського, який написав передмову до моєї першої монографії “Феномен слова в християнському культі України”.

Робота над докторською відкрила мені дорогу до Інституту вищої освіти АПН України. Саме там, перебуваючи на стажуванні, я завершила дисертацію і щиро вдячна за допомогу науковцям цього закладу, передовсім Віктору Петровичу Андрущенку, Миколі Івановичу Михальченку, Людмилі Степанівні Горбуновій, Зореславу Федоровичу Самчуку, Костянтину Віталійовичу Корсаку. При підготовці до захисту докторської дисертації багато дало мені спілкування з науковцями Львова, за що також дякую Володимиру Петровичу Мельнику, Василю Прокоповичу Лисому, Ользі Борисівні Сінькевич, Андрію Івановичу Пашуку, Ігореві Степановичу Захарі, Марії Василівні Кашубі, Анатолію Феодосійовичу Карасю, Назару Яковичу Горбачу, киянам Івану Федотовичу Надольному, Володимиру Івановичу Ярошовцю та іншим, хто не скупився на добру пораду.


Із вісімдесяти моїх років сорок шість віддано Дрогобичу. В цей час народився молодший син. У Дрогобичі я сформувалася як викладач ВНЗ і науковець, захистила кандидатську (у Києві) і докторську (у Львові) дисертації, одержала звання доцента і професора, читала курси філософії, світової і вітчизняної культури, релігієзнавства, риторики, історії філософії Середніх віків, біблієзнавства, історії релігії, філософії релігії; правознавства, з благословення Клавдія Олександровича Яскевича вела факультативні заняття польської мови. Працювала на різних факультетах, особливо добре було там, де декан розумів, що суспільні науки такі ж потрібні молодому фахівцеві, як і знання зі спеціальності. Першим приходить на пам’ять Роман Володимирович Магера, колишній декан факультету загально-технічних дисциплін і праці (ЗТП). Ми не лише проводили масові заходи зі студентами інших факультетів, але й утрьох із психологом Діною Єфремівною Фур (Рядненко) підготували декілька методичних рекомендацій щодо активізації громадського життя студентів. На мою думку, така відкритість, готовність зміцнювати міжпредметні зв’язки та співпрацю різних галузей перетинає дорогу снобізму, не дає закриватися у власній шкаралупі, отже, усуває однобокість. Але іноді декани не дуже охоче йдуть на таку співпрацю, начебто і не забороняють, та ініціативу не підтримують.

Про Романа Володимировича варто згадати ще з приводу його вимог щодо зовнішнього вигляду студентів. Я пам’ятаю, як студенти ЗТП бігали перед його лекцією факультетом і просили у викладачів… краватку, бо декан вимагав, щоб вони приходили на заняття відповідно вбрані. Зараз про подібне загалом не чути. А шкода…

Найдовше працюю на філологічному факультеті, де зібралися видатні особистості у світі науки. З професором Василем Винницьким у сфері акцентології не може зрівнятися ніхто в Україні і невідомо, чи знайдеться хто в світі; професори Михайло Шалата, Людмила Краснова, Петро Іванишин, Галина Сабат, доценти Леся Кравченко, Віра Меньок, Олег Баган, Ярослав Радевич-Винницький добре відомі за межами України. Згадую Лідію Миколаївну Нікольську з її приголомшливими вечорами (зокрема, вечорами поезії при свічках), Марка Яковича Гольберга, постійного учасника наших філософських конференцій, Михайла Паночка, який перший спромігся видати словничок із скривдженою українською буквою Ґ. Не прагну перелічити всіх, але всім вдячна за розмаїті варіанти співпраці, хоча вважаю, що їх має бути більше. Осібне слово вдячності адресую Євгенові Пшеничному із його “Франкознавчими студіями”, де завжди цікаво публікуватися.
Тим фактом, що я стала кандидатом, а потім доктором філософії, я великою мірою завдячую колективу кафедри філософії. Сорок шість – то купа літ… Був час, коли нашу кафедру ми жартома називали “кафедрою трьох Григоріїв (Набока, Данилькевич, Розовський) та двох Тетян (Лялюк і Біленко)”, була ще Віра Мовчан, тоді єдиний у Дрогобичі доктор філософії. І була Дарія Львівна Возна, старший лаборант кафедри, чий високий професіоналізм щодо ведення документації завжди був запорукою успішного завершення будь-яких перевірок. Усі Григорії щедро ділилися не тільки викладацьким, але й життєвим досвідом, наставляли, радили. Багато викладачів недовго були на кафедрі, хтось виїхав з міста, як Ігор Акулов, Ода Малюк, Тетяна Мазур, Марина Шигарєва та ін., а хтось полишив цей світ. Першого травня минає 10 років, як пішов Іван Герасим’як, вдумливий дослідник спадщини Івана Франка. Зовсім недавно пішов із життя Микола Головчук, фахівець у галузі гносеології.

Усіх пам’ятаю і щиро дякую за добре серце. Називаю ще Василя Федоровича Надім’янова, історика, колишнього ректора, який також багато сприяв моїм починанням.

Тепер наша кафедра, очолена доктором філософії, професором Скотним, має потужний науковий потенціал (у складі кафедри чотири доктори філософії) і великі перспективи. Розмаїття проблем, які досліджуються членами кафедри, робить особливо цікавими дискусійні аспекти їх осмислення. Проблеми духовності в різних підходах (саме в різних, бо тут і медичні та педагогічні аспекти, і раціональне та ірраціональне, і біблієзнавство, а також історія філософії, франкознавство, проблеми дослідження тексту, освіти, етики) аналізують Валерій Скотний, Валентина Бодак, Олег Шепетяк, Віра Мовчан, Жанна Янко, Віктор Здоровенко, Валентина Здоровенко, Олександр Ткаченко, Валентина Уханкіна, Віра Лімонченко, Володимир Возняк, Іван Мелько, Людмила Фоменко, Олена Бичков’як. Вважаю важливою рисою нашої діяльності активні зв’язки з науковцями різних кафедр університету та різних міст України – Києва, Сум, Чернівців, Харкова, Запоріжжя та ін. Наші “Людинознавчі читання: постійно діючий філософський семінар” ми розпочинали разом з Інститутом філософії АН України, за активної участі Ігоря Бичка, Ади Бичко, Вілена Горського.
Великою ділянкою моєї роботи є виконання обов’язків головного редактора наукових ВАКівських збірників. Проблема полягає в тому, що автори подають неякісний матеріал, стилістично безграмотний, недбало викладений, іноді навіть із фактичними спотвореннями. Щодо останнього – це завдання редакцій розділів: вони відповідають за науковий рівень, від них залежить, визнати матеріал науково достовірним чи ні, рекомендувати до друку чи відхилити. Але є ще один бік матеріалів: подача їх, виклад, вербальне оформлення. Саме тут і постає питання: прийняти недолуго викладений текст чи ні. Звісно, відхилити легше. Але бачу завдання в тому, щоб допомогти авторові, щось порадити, щось виправити. Та ще й дотриматись вимог ВАКу. Колись мені здавалося, що вони надумані, непотрібні, але уважно вчиталась і побачила в тому рацію: наукова стаття – не емоційний виплеск публіцистики, а результат копіткого наукового пошуку, тож автор повинен показати свою обізнаність із літературою з проблеми і так далі. Іноді автор вважає, що діалог можна завершити “горловим” результатом. В такому разі я нагадую, що оперую логікою, а не горлом, і на мене діє саме логіка, (щоправда, чуже горло теж часто заявляє про себе)…

Маю нагоду щиро подякувати за співпрацю начальнику Редакційно-видавничого відділу Ірині Михайлівні Невмержицькій та очолюваному нею колективу. Водночас згадую доцента Романа Гарбича, з ким ми вперше починали видавати університетські книжки на власній “базі”: було у нас видавництво “Каменяр”… Недовго, але було.

Є у мене редакційні обов’язки у часописі “Філософія освіти” (Київ, Інститут вищої освіти) та в часописі SOFIA Жешовського університету.
Обрана мною Доля дала мені багато друзів – правдивих, щирих, випробуваних. Дуже дякую їм за це. Без них життя неможливе, адже людські контакти – це те єдине, у чому виявляється міжособистісна взаємодія.

Були і брути… Та Бог їм суддя!


Отже: наука, викладацька і позаурочна робота зі студентами, редагування – основні напрями діяльності.

Маю надію успішно їх продовжувати.


Біленко Тетяна Іванівна














ПРО ДЕЯКІ ІСТОРІОСОФСЬКІ ІДЕЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ МИКОЛИ ШЛЕМКЕВИЧА:

СПРОБА ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Артюх

В’ячеслав

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка