Навчальний посібник за науковою редакцією Т. М. Титаренко к иїв 2011 у дк 316. 614: 159. 944](072) ббк 88. 5Я7 п 84



Сторінка9/19
Дата конвертації02.04.2016
Розмір3.24 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Метафора комунікації
з повсякденністю: природа висловлювання, актантні ролі, ідеологічні опозиції та світоструктура

Найзагальнішим рівнем інтерпретації життєвих ситуацій виступає метафора комунікації з повсякденністю. Саме в межах такої інтегральної метафори особистість розгортає текст про повсякденність як співрозмовника (відправника повідомлення у вигляді життєвої події), про делеговані собі і життю комунікаційні ролі та, головне, про ті вимоги, які висуває до неї життя в образі події, котру вона актуально інтерпретує. При цьому загальний висновок про прийняття чи неприйняття зчитуваної вимоги буде результатом зіставлення приписуваних змістові повідомлення та його авторові ідеологічних структур із власними ціннісними вподобаннями.

Інтегральна метафора життєвої комунікації з притаманною їй розстановкою ролей безпосередньо визначає співвідношення зчитуваних особистістю в тій чи іншій життєвій ситуації інформативних (смислових) та диспозиційних (силових) складових. Останнє дістає своє вираження у природі висловлювання, яке інтерпретатор конструює, у співвідношенні його пропозиційних та модальнісних елементів. Найбільш очевидно природа висловлювання виявляється у граматичній структурі речення, яка може бути розповідною, спонукальною чи запитальною. Але попри те, що більшість речень, які ми чуємо на свою адресу, конструюються як розповідні, їх зміст ніколи не вичерпується лише констатуванням інформації. Вже самим актом звернення до нас співрозмовник вимагає від нас певної відповіді, реакції, зустрічної дії. Тобто будь-яке висловлювання обов’язково міститиме як пропозицію, так і модальність. Водночас навіть пряма вказівка може сприйматися не лише як виконання / неви­ко­нання, а й відкривати особистості ціле поле для розуміння мотивів співрозмовника і стимулювати до пошуків спільної мови, до шляхів конструктивного продовження діалогу. Натомість, відкидаючи нюанси обставин висловлювання, зосереджуючись лише на більш простій за структурою модальнісній частині, особистість залишається закритою до тонкощів запропонованого змісту і автоматично переключається від розуміння та інтерпретації до критики, оцінювання і судження стосовно можливості чи неможливості виконання, прозорості або непрозорості намірів співрозмовника, істинності чи хибності стверджуваного ним тощо.

Залежно від того, яку дію щодо себе ми прочитаємо у життєвому зверненні і чи відчуємо загрозу для себе у відповідній
вимозі, наша дія у відповідь набуватими вигляду або прийняття дієвого тиску і виконання вимоги, або відторгнення, спротиву, блокування – тобто стресу. Таким чином, конструювання життєвої події як модального висловлювання на свою адресу вже в самій своїй мовній організації буде містити потенційну стресовість, оскільки переміщуватиме особистість із простору винесення із ситуації життєвого смислу у простір з’ясування стосунків.

Кожному, мабуть, знайома ситуація, коли втомлена людина, стикаючись із якоюсь черговою неприємною життєвою дрібницею, наприклад, із прорваним пакетом на касі супермаркета, делегує те, що сталося, якомусь наміру – “За що мені це?!”, “Ах ти ж!”, “Це ж треба таке!”. Але таке делегування можливе на адресу не лише пакета, а й касира, який цей пакет давав, бо мав побачити і попередити, чи іншого покупця, який щось сказав під руку, навіть якщо його повідомлення мало на меті попередити про брак пакета. Останній випадок є прикладом того, як зміст повідомлення “обережно, пакет бракований!” блокується зчитуванням і відторгненням модальності: “Не треба лізти до мене з порадами, коли я і так втомлений, а руки зайняті!” або “Не треба мене вчити! Я не перший раз у супермаркеті!”. Цей найпростіший приклад показує, як інтерпретація як розуміння і діалог заміщується рольовою диспозицією і її неприйняттям. Повсякденність у вигляді прорваного пакета постала перед людиною як каратель або насильник, в образі касира – як байдужість і халатність, в образі іншого покупця – як докучливий повчальник. У структурі тексту-розповіді інтерпретатора про ситуацію, що склалася, такі ролі фігурантів так само, як і власна комплементарна роль, дістали назву актантних. Це ті кінцеві продукти абстрагування, до яких зводитиметься наративна структура у разі переходу від інтерпретації – процесу розуміння смислу змістів ситуації – до відповіді на дію модальності власною дією прийняття або відмови.

Прийняття або заперечення продиктованих ситуацією актантних ролей регулюється їх зв’язком, із ціннісними опозиціями, які становлять елементарні ідеологічні структури життєвого світу особистості і фіксуються на рівні ідеологічних гіперкодів, про що вже зазначалося вище. Саме за критеріями цих опозицій і відбувається звірка світу, запропонованого структурою життєвого повідомлення, зі світоструктурою особистості – з її актуальною текстуальною семантичною структурою життя. Приписувана події ціннісна відповідність або невідповідність ототожнюється особистістю із загальною істинністю або хибністю і призводить до інтегрального прийняття змісту життєвої ситуації або його блокування.

Таким чином, інтерпретація особистістю життєвої події на рівні модальних висловлювань, актантних ролей, ідеологічних опозицій та звірки з актуальною світоструктурою свідчить про те, що осмислення події закінчено, людина вийшла з діалогу із ситуацією і переключилася на її оцінювання. Очевидно, за жорстких правил організації життєвих смислів особистості та суворих критеріїв оцінювання, блокування повсякденного життя шляхом відповіді стресом розгортатиметься саме на цьому рівні.



Зважаючи на емоційну насиченість подій, що викликають стрес, для їх опису особистість буде вдаватися до експресивних мовних засобів – передусім до метафоризації стресових субпросторів повсякденності. Комунікація з повсякденним життям у найрізноманітніших ситуаціях буде концептуалізуватися нею із застосуванням лексики різноманітних емоційних відносин. Вживаючи щодо елементів власного досвіду мову тієї чи іншої ситуації (гри, боротьби, змагань, випробування, споглядання, пошуку), даючи подіям свого життя певні імена, людина не стільки вербалізує вже наявний досвід, скільки конструює, породжує його у відповідній якості через наповнення таким, а не іншим смислом. Саме в дослідженні метафоричного простору повсякденного життя особистості ми вбачаємо потужний потенціал запобігання порушенням адаптації до повсякденного стресу, тому приділяємо їй окрему увагу.

Концептуальна метафора
як інструмент дослідження стресомісткості індивідуальних моделей комунікації з повсякденністю

Аналіз різних рівнів інтерпретації повсякденного життя показує, що конструювання життєвих подій і ситуацій у вигляді елементарних лексичних одиниць (понять) та відношень (виразів) є виявом розгортання більш загальних принципів структурування – “верхніх поверхів” особистісного світосприймання та світопояснення. Так звані макроструктурні або світоструктурні компоненти текстуальної організації життя розгортаються у процесі концептуалізації людиною власного досвіду і мають характер сценаріїв, задають стереотипні моделі розвитку ситуацій, визначають контексти. Найзагальнішим із таких інструментів життеконструювання є метафора життєвої комунікації. З’ясува­ння того, мовою якої метафори особистість сприймає і організовує простір своєї взаємодії з повсякденним життям, містить потужний діагностичний та психопрофілактичний потенціал, оскільки стану виснаження ресурсів передує більший або менший період взаємодії в межах неефективної, руйнівної, стресомісткої моделі.

Стосовно підходів та інструментів дослідження метафоричного простору повсякденності у працях Дж. Лакоффа і М. Джонсона, Р. Д. Андерсона, А. М. Баранова, Е. В. Будаєва, А. П. Чудінова та інших дослідників метафора інтерпретується не лише як експресивний лексичний засіб, а і як матриця, яка певним чином структурує і організовує когнітивний простір та понятійну систему. Метафора визначає комунікативний простір, задаючи і обмежуючи альтернативи вибору. Вона є згустком семантичного простору певної культури – своєрідним культурним субпростором, тому її можна розглядати як модель життєконструювання.

Значні напрацювання в галузі когнітивно-дискурсивної психолінгвістики дають змогу виокремити два інтегральних рівні аналізу метафоричної організації взаємодії з повсякденністю – просторовий і структурний. Визначення так званих просторових (або орієнтаційних) метафор становить найбільш абстрактний рівень життєвої концептуалізації. Увага дослідника при цьому оминає зміст аналогії життєвої ситуації зі смисловими зв’язками, притаманними якомусь іншому просторові, і зосереджується на загальних категоріях кількості, відношення, руху, ваги, взаєморозміщення особистості та елементів життєвої ситуації, які персоналізуються в компліментарних актантних ролях. Тут можна говорити передусім про можливості діагностики інтенсивності повсякденного стресу, який переживає особистість, – міру конфронтаційності, силової опозиційності та, нарешті, влади, яку має відповідна диспозиція над переживанням повсякденного досвіду. Спираючись на дослідження Р. Д. Андерсона, в яких на рівні соціального був зафіксований зв’язок між пом’якшенням тоталітарного устрою суспільства і переходом від вертикальних метафор (розміру, особистої переваги, просторової субординації) до горизонтальних (переговорів, спектру, сторін тощо), ми припускаємо, що на особистісному рівні також можливий зв’язок вертикальних метафор із жорсткістю структурування життєвого простору та напруженістю комунікації людини з повсякденністю.

Прикладами вияву просторової метафори при концептуалізації взаємодії з повсякденним стресом може бути застосування щодо життєвої ситуації таких лексичних одиниць, як “маленький”, “величезний”, “тисне”, “поглинає”, “виштовхує”,


“накриває”, “брила ”, “порожнеча”, “вислизає”, “ухиляється”, “розсипається”, “падати”, “провалюватися”, “битися”, “стіна”, “зачиняти” тощо. Як бачимо, багато які із цих прикладів є дієслівними мовними формами, і це зрозуміло. Якщо пригадати, що модальнісна частина конструйованого вислову про життєву ситуацію сприймається особистістю як цілеспрямована дія, мета якої – здійснення впливу на її свідомість та поведінку, то очевидно, що лексичними засобами при цьому будуть дієслова й дієслівні форми, а також прикметники вищого й найвищого ступенів, які мають кількісно означити диспозицію.

На відміну від просторового, структурний рівень аналізу концептуальних метафор є переважно якісним і передбачає зв’язок двох понятійних сфер. Сфера-мішень – це завжди щось не до кінця зрозуміле, певною мірою невідоме, яке вимагає убезпечення шляхом концептуалізації. Сфера-джерело, навпаки, є розробленим, відомим і структурованим концептом, який людина використовує як інструмент осягнення й контролю. Тобто концептуальна метафора є виявом класичного психологічного прийому “незнайоме через знайоме”. Цей рівень пов’язаний із розкриттям організаційних можливостей аналогії – сфера-мішень структурно впорядковується в термінах сфери-джерела.

За сучасних умов малопрогнозованості, рухливості й плюралістичності культурного середовища концептуалізація простору життя за допомогою структурної метафори є одним із основних засобів адаптації до повсякденного стресу і опанування життєвого простору. Та чи завжди цей захист продуктивний? Чи завжди невизначеність і динамічність життя будуть вміщуватися в обраній особистістю концептуальній упаковці (оболонці)? Яке напруження потрібне, аби утримувати дійсність у пояснювальних межах тієї чи іншої метафори? Чи не буде в результаті захист більш стресомістким за виклики середовища? Мабуть, при цьому слід згадати про діалог як найбільш відповідну динамічності життя форму комунікації.

Говорячи про адаптаційний потенціал різних структурних метафор, зауважимо, що інтегральним показником життєвої концептуалізації в межах структурної метафори є її діалогічність, яка варіює від повної відкритості, коли сферою-джерелом постає сам діалог, до монологічної закритості метафоричного простору найбільш статичних і антагоністичних за організацією сфер-джерел. Антагоністична метафора одразу переводить комунікацію з життям у вимір диспозицій, фактично прирівнюючи якісний життєвий зміст до просторово-кількісної силової опозиції. Наприклад, організація простору повсякденного життя мовою метафори війни передбачатиме локалізацію людиною себе у просторі, де вона має “ворогів” і “союзників”, може “зазнати поразки” чи “здобути перемогу”, “зазнати втрат ” і “завойовувати ключові позиції”, “захищати й захоплювати території”, “розробляючи” при цьому відповідні “плани і стратегії”. Найдрібніші і найбуденніші речі – від миття посуду до зустрічей із випадковими людьми на вулиці можуть перетворюватися на “супротивників” і потребувати “мобілізації сил” для “успішної операції”. Перебуваючи у стані такої постійної мобілізації, у ворожому середовищі, людина будує свою відповідь за допомогою понять нападу і захисту, що не сприяє діалогу і, як уже зазначалось, фактично дослівно відповідає визначенням стресових реакцій.

Принциповим механізмом діалогічності метафоричної концептуалізації ситуацій повсякденного життя є введення в життєвий простір фігури співрозмовника. Це дає змогу припустити існування незнайомого поняття, іншого контексту прочитання, який відрізняється від топіка і фрейму розгортання виразу. Дослухаючись до голосу іншого, ми створюємо буфер толерантності при зустрічі з повсякденністю. Діалог передбачає акцент на розумінні як практиці винесення смислу змісту повідомлення – небайдужість, увагу до пропозиції життєвої події, на відміну від її модальності. Принциповим для розуміння стресомісткості концептуального метафоричного простору є визначення жорсткості його меж і ймовірності допущення в ньому співрозмовника, міри його відкритості для розуміння іншого як джерела динаміки, життєвих змін, виходу до відмінних від знайомих смислів та нових розумінь.

Таким чином, аналіз стресомісткості індивідуальних моделей комунікації з повсякденністю має починатися з визначення двох основних параметрів:



  • основних просторових і структурних метафор, у межах яких розгортається інтерпретація життєвих подій (частотність метафоричних слововживань і виразів, що належать відповідному семантичному полю);

  • ступеню діалогічності використовуваних особистістю метафор (співвідношення пропозиціональних та модальнісних компонентів метафоричних висловлювань).

Сфери-джерела бувають найрізноманітнішими. Людина може переживати своє повсякденне життя як проходження шляху і як закинутість у вир, океан, потік, як дарунок Вищих сил і як ламкий, уразливий предмет, як ілюзію, сон, марення і як результат виробництва, продукт роботи механізмів. Повсякденність може перекидатися на тканину, кайдани, дім, картину, театр. Кожний із відповідних концептів розгортається у власній лексиці і локалізує у своїх межах людину, фіксуючи за нею певну роль – мандрівника, жертви, вдячної дитини, захисника і зберігача, сновидця, передовика виробництва і передбачає певний характер взаємодії людини з простором її життя, певні стосунки з повсякденністю – відкриття нових територій, захист, радість і вдячність, турботу, марення, чесну працю. Саме формулювання відповідних ролей виступатимуть переважно лексичними виявами метафоризації повсякденності при зустрічі зі стресовою ситуацією. Як уже зазначалося, вони називаються актантними ролями і передбачають, що особистість називатиме власне Я через привласнення певної ролі в тій чи іншій життєвій ситуації і називати через компліментарну роль певне Ти (із середини комунікації та інтерпретації як розуміння) або Він, або Вона (після переривання комунікації, на етапі оцінювання) – іншого фігуранта ситуації, в образі якого вона веде комунікацію з повсякденним життям. Отже, аналізуючи текст опису ситуації повсякденності з погляду її стресомісткості, поряд із основними параметрами потрібно зважити на такі його компоненти:

  • категорії Я-образу:

  • прямі ідентифікатори Я – “Я хто?” (безпосередні вживання в тексті займенника Я у зв’язку з певними ідентифікаторами);

  • атрибути Я – “Я який?” (прикметники синтаксично пов’язані з Я);

  • дієві ролі (комунікаційні позиції) Я – “Я що роблю?” (синтаксично пов’язані з Я дієслівні мовні конструкції);

  • семантична периферія Я – “Я з ким разом?” (не присутні в ситуації, але згадувані в тексті як експерти, прибічники, захисники, фігуранти);

  • категорії образу співрозмовника:

  • прямі ідентифікатори Ти/Він/Вона/Вони (безпосередні вживання в тексті відповідних займенників у зв’язку з певними ідентифікаторами);

  • атрибути співрозмовника – “Ти, Він який?” (прикметники синтаксично пов’язані з відповідними займенниками);

  • дієві ролі (комунікаційні позиції) співрозмовника“Ти/Він що робиш, робить?” (синтаксично пов’язані з відповідними займенниками дієслівні мовні конструкції);

  • семантична периферія співрозмовника – “Я з ким разом?” (не присутні в ситуації, але згадувані в тексті як експерти, прибічники, захисники, фігуранти).

Категоризація відповідних лексичних одиниць дасть змогу виявити основні ідеологічні (ціннісні) опозиції, у межах яких особистість розгортає концептуалізацію цієї ситуації повсякденного життя. Латентно присутні в життєвому тексті ціннісні підвалини життєконструювання далеко не завжди легко експліфікуються прямими шляхами. Звернення ж до категоризації ролей, атрибутів та ідентифікаторів дає змогу, не вдаючись до прямих запитань, виявити ті протиставлення (стереотипно антагоністичні позиції, бінарно-опозиційні атрибути, дії-протидії), які є для особистості критичними в її інтерпретації та переживанні події. Ці підсумкові опозиції будуть тими механізмами, які визначатимуть прийняття або стресове блокування змісту життя, презентованого ситуацією, що інтерпретується. Аналіз рівнів інтерпретації показує, що для формулювання та обґрунтування типових для культури ідеологічних опозицій особистість часто вдається до інтертекстуальних порівнянь, зіставляючи ситуацію свого життя з усталеними культурними текстами, описуючи її мовою іншої ситуації, диспозиції та оцінювання, в межах якої також є традиційно фіксованими. З огляду на це до перелічених параметрів аналізу можна додати ще:

  • основні опозиції, в межах яких сприймається життєва ко­мунікація (як результати категоризації первинних параметрів);

  • стилістичні й жанрові аналогії (використання для опису актуальної ситуації життєвої комунікації стилістичних засобів, типових для опису інших історичних або умовних контекстів).

Метафоричний простір повсякденного життя визначається не лише інструментами концептуалізації, а й об’єктами, на які вона спрямована, – сферами-мішенями. Саме інтенсивність метафоризації того чи іншого елемента повсякденного досвіду свідчить про найбільшу актуальність, значущість і напруженість відповідної сфери життя. Тому окрім визначення провідної метафори як інтегральної моделі взаємодії з повсякденністю, профілактика порушень адаптації до повсякденного стресу передбачає своєчасне визначення й розвантаження “найгостріших” зон простору концептуалізації. Якщо віяло сфер-джерел є специфічним портретом усіх рівнів мови культури, якій належить людина, і має необмежену кількість вимірів, то сфери-мішені значно менше варіативні, оскільки відображають реальні умови функціонування особистості в межах більш-менш універсальних для Західного світу моделей соціального устрою.

Дослідниця семіотики повсякденності С. Т. Махліна як найбільш загальні виміри повсякденного життя виокремлює три основні рівні середовища (що відповідає і основним положенням екопсихології). Такими субпросторами для людини стають: середовище повсякденності власного дому, елементами якого є речі та інтер’єр: середовище повсякденності власної особистості, пов’язане насамперед із іміджем, тілесністю та сексуальністю; середовище повсякденного життя поза домом, яке складається з мовних просторів грошей, міського двору та реклами і товарних знаків. Означені виміри специфікуються для кожної особистості різними змістами, вимальовуються найтоншими рисками її індивідуального життя, проте як структури-нариси можуть бути враховані у процесі діагностики метафоричного простору повсякденності. Таким чином, як окремий параметр аналізу виділяємо основні мішені метафоричної концептуалізації – найбільш напружені рівні, зони й елементи повсякденного досвіду.

Накладання різних концептуальних метафор комунікації на різні елементи повсякденного життя породжує унікальну особистісну конфігурацію простору, в якому щоденно функціонує особистість. При цьому час є тим третім виміром, який змушує життєві картинки перетворюватися на неперервність розгортання сценарію. Намацування макроструктурних компонентів семантичної організації життєвого простору, зчитування вузлових точок його комунікацій дають змогу дослідникові або практику відтворити структуру індивідуальної концептуалізації повсякденності, скласти мапу стресомістких зон і визначити механізми напруження – обмеження можливостей діалогічної взаємодії людини із власним життям у тій чи іншій сфері. Найбільш перспективним контекстом реалізації запропонованої структури аналізу постає індивідуальна психоконсультаційна та психокорекційна робота в межах наративного підходу.

Висновки
Постановка питання профілактики повсякденного стресу можлива не лише в контексті визначення найбільш типових для певної культурної групи стресорів і підвищення індивідуальної готовності особистості до змісту відповідних життєвих ситуацій, а й як питання про певні стресомісткі способи організації інтерпретації життя, безвідносно до конкретного життєвого контенту.

Інтерпретаційними джерелами повсякденного стресу є загальні принципи конструювання життєвих текстів, індивідуальні “правила” організації мови життєвих смислів особистості, механізмів приписування подіям життя тих чи інших значень.

Конструювання життєвого тексту в процесі інтерпретації повсякденного досвіду відбувається на таких рівнях організації: інтерпретація життєвої події конструюванням понять, інтерпретацією життєвої ситуації в процесі конструювання виразу, фрагмента життя при конструюванні наративного оповідання, співвіднесення змісту наративу з текстом актуального світобачення в межах конструювання інтегральної метафори комунікації з повсякденністю.

Джерелами повсякденного стресу на рівні розпізнавання та конкретизації життєвих понять можуть бути: недостатній обсяг базового словника особистості, закритість базового словника до переходу на формат енциклопедії контекстуальних значень як сховища множинних форм і смислів; жорстка ієрархічна організація контекстуальних значень і недостатня толерантність до невідомого та відмінного. Профілактика переживання молоддю повсякденного стресу на рівні інтерпретації події передбачає роботу, орієнтовану на збагачення наявних у пояснювальному (а отже, й адаптаційному) словнику понять, підвищення толерантності до незнайомого, незвичного, нового, незрозумілого, підвищення інтерпретативної гнучкості особистості – розширення прийнятних для неї ситуаційних варіацій значень життєвих понять, а також на децентрацією індивідуального семантичного простору.

На рівні конструювання життєвої ситуації як виразу, поєднаного загальними смисловими відношеннями, стресомісткими можуть виявлятися такі субрівні: сама постановка питання, на яке особистість цим виразом для себе відповідає; фрейм ситуації, заданий загальнокультурними уявленнями та зразками, запозиченими з інших текстів; особливості індивідуального гіперкодування змісту ситуації, пов’язані з жанровими та ідеологічними фільтрами. Профілактична робота, що полягає у зменшенні стресомісткості інтерпретованого змісту життєвої ситуації, має бути спрямована на своєчасне виявлення повторюваних топіків, фреймів та гіперкодів, що ведуть до неприйняття життєвого змісту, та на розмикання стискуваного стресом ситуаційного простору за рахунок звернення до інтерпретаційних ресурсів інших жанрів, стилів, текстів.

Стресомісткість наративу повсякденності (поряд із характеристиками самого оповідання – жанру, сюжету, узгодженості, розгорнутості і т. ін.) пов’язана з тим, що наративна структура відтворює принципи організації інтерпретації життя, передбачені актуальною семантичною цілісністю особистості. Коли такі принципи є недостатньо гнучкими, блокування змісту життєвої ситуації відбуваються через те, що особистість не встигає осмислити подію, оскільки розпізнає в ній щось продиктоване позаситуаційним текстом. Застрягання людини на якомусь механізмі пояснення життя пов’язані з травматичним досвідом, тому постійно відтворювані наративні структури передусім виявлятимуться водночас і як стресомісткі. Технології профілактичної і корекційної роботи з наративними структурами підпадають під компетенцію наративної психології і здебільшого спрямовані на виявлення і деабсолютизацію репродукованих смислових зв’язків та децентрацію вихідної текстуальної структури світу.

Характеристиками, що визначатимуть інтегральну метафору комунікації з повсякденністю як стресомістку, є: фокусування особистості-інтерпретатора на модальнісній частині
життєвого звернення замість занурення у зміст пропозиції відповідного повідомлення; зведення змісту життєвої ситуації до силової опозиції антагоністичних актантних ролей; протиставлення особистістю власних ідеологічних структур приписуваним змістові повідомлення та його відправнику цінностям й
інтегральне неприйняття повідомлення як такого, що суперечить істинності актуальної семантичної світоструктури і в цьому сенсі є хибним. Інтерпретація на рівні метафори комунікації свідчить про те, що осмислення події закінчено, людина вийшла з діалогу із ситуацією і переключилася на її оцінювання. Очевидно, за жорстких правил організації життєвих смислів особистості та суворих критеріїв оцінювання блокування повсякденного життя шляхом відповіді стресом розгортатиметься саме на
цьому рівні.

Дослідження метафоричного простору повсякденного життя особистості має потужний потенціал запобігання порушенням адаптації до повсякденного стресу. Алгоритм реконструкції індивідуального простору метафоричної концептуалізації повсякденності передбачає визначення основних структурних і просторових метафор, у межах яких особистість інтерпретує повсякденний досвід, визначення ступеню діалогічності відповідних метафор, з’ясування вимірів ідентифікації Я і Ти  / Він / Вона / Вони як актантних ролей у межах комунікації з повсякденністю, узагальнення основних опозицій та аналогій при переживанні повсякденного досвіду, виявлення основних мішеней метафоричної концептуалізації – найбільш напружених рівнів, зон та елементів повсякденного досвіду, побудова індивідуальної конфігурації накладання інструментів та об’єктів метафоричної концептуалізації – моделювання метафоричного простору повсякденного життя особистості.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка