Навчальний посібник за науковою редакцією Т. М. Титаренко к иїв 2011 у дк 316. 614: 159. 944](072) ббк 88. 5Я7 п 84



Сторінка8/19
Дата конвертації02.04.2016
Розмір3.24 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Конструювання життєвої події:
інтерпретація повсякденності
на рівні понять базового словника
та енциклопедичної компетенції

Вихідним рівнем мовної організації будь-якої події є
рівень базового словника. Під базовим словником інтерпретації будемо розуміти елементарний лексикон особистості, її словниковий запас. Стикаючись з тією чи іншою подією, людина насамперед попередньо розпізнає те, що відбувається на рівні загальних понять. Чи може з нами статися те, про що ми гадки не маємо?

Для того щоб відчути, наскільки буквально наша мова визначає події нашого життя, поставимо себе на місце людини, яка не знає навіть у загальних рисах, що таке епілепсія, і спостерігає чийсь раптовий епілептичний напад. Звичайно, її відповідь буде значно відрізнятися від реакції людини з медичною освітою. Різними будуть і можливості взаємодії з ситуацією, що склалася, можливості залишитися всередині і відповідати змістом власних осмислених дій. Для медика поняття епілептичного нападу – це фрагмент знайомого, готового до актуалізації (а для психіатра – взагалі повсякденного) тексту, який випливає з передтексту (попереднього фрагмента тексту про природу, джерела і умови розгортання відповідної клініки) і знаходить продовження у післятексті (чітко прописаних рекомендованих та протипоказаних діях, варіантах підручних засобів надання допомоги тощо). Медик конструюватиме подію, ніби спираючись на множину понять словникової статті “епілептичний напад”. Але з якого мовного конструктора має скласти цю подію, наприклад, п’ятирічна дитина? Замість слів “етіологія”, “тривалість”, “перебіг”, “медикаментозний вплив”, “полегшення”, “післянападовий супровід” в людини чужої до медичного словника буде актуалізуватися словник зовсім іншого роду – “піна”, “кров”, “біль”, “незрозуміле”, “небезпечно”… “страшно”.

Як бачимо, рівень словника задає нам масштаб інтерпретації, розробленість понятійного конструктора, з якого ми
будемо збирати подію. Що дрібніші деталі, то тонше наше розуміння, то менший оцінковий (позитивний чи негативний) тиск життєва ситуація буде чинити на інтерпретатора, то менш
імовірно життєва ситуація спровокує стрес.

У розробленому контексті осмислення життя в людини завжди залишається можливість рухатися всередині відповідної семантичної системи – продовжувати зчитування, не випадати з діалогу, тоді як моноліт незрозумілої події, який ми не можемо вписати в наявні в нашому арсеналі пояснення, на який не можемо відповісти змістовно (змістами знайомих нам смислів), буде виштовхувати за межі комунікації з життям і викликати найбільший стрес. Профілактика переживання молоддю повсякденного стресу на цьому рівні інтерпретації може розгортатися у двох напрямах. По-перше, можна працювати над готовністю особистості зустріти (і назвати) найрізноманітніші події шляхом підвищення її загальної обізнаності, грамотності. До цього напряму ми можемо віднести всілякі спеціалізовані навчальні заходи стосовно ефективної взаємодії з різними вимірами повсякденності – безпеки здоров’я і життєдіяльності, надання долікарської допомоги, поводження в екстремальних ситуаціях, основи самозахисту, підтримання психологічного здоров’я та ін.

По-друге, поряд зі збагаченням наявних у пояснювальному (а отже, і в адаптаційному) словнику понять ми можемо працювати із самими поняттями незнайомого, незвичного, нового, незрозумілого. Якщо, зустрічаючись із нетиповою життєвою подією, будучи не в змозі вписати якусь ситуацію в текст власного життя, людина замість звуження свідомості в точці небезпеки і недовіри буде розгортати рефлексивний, аналітичний текст, резервуючи життєвий простір під наступне можливе розуміння (потенційно наявний смисл), стресомісткість повсякденного життя для неї буде значно меншою.

Блокування змісту життєвої ситуації можливе не лише тоді, коли трапляється щось нам незнайоме. Часто буває так, що сам наш словник стає джерелом повсякденного стресу. Це відбувається тоді, коли він надто жорстко фіксує визначення


якогось поняття і не передбачає відхилень від визначення. Невідповідність тієї чи іншої події прописаному в нашому досвіді словниковому значенню також може викликати відторгнення змісту життєвої ситуації, а отже, стрес. На відміну від поперед­нього рівня, відмова від розуміння змісту повідомлення життя тут здійснюється не через недовіру невідомому, а через неприйнятність відмінного – за принципом оцінки змісту повідомлення життя як хибного або брехливого.

Наскільки ми готові сприйняти зміст повідомлення, коли чекаємо на якесь дуже важливе SMS, а нам приходить розсилка від оператора про нові тарифи. Якщо уявити, що все, що відбувається в нашому житті, зчитується нами у вигляді повідомлень, то механізм “не того SMS” спрацьовує у набагато ширшому колі випадків, ніж ми можемо приписати “цифровій” комунікації.

За наявності інформаційної домінанти важко почути зміст інших щодо до неї повідомлень – він миттєво розпізнається як невідповідний і блокується як хиба. Життя відмовляє нам в жаданому – саме на зчитуванні цієї відмови закінчується наше знайомство зі змістом, і ми відповідаємо роздратуванням, образою, зневірою.

Розпізнавши рід певної життєвої події у вигляді загального поняття, для подальшого її осмислення ми маємо звернутися до множини його контекстуальних втілень – своєрідного сховища можливих прочитань. Італійський мультидисциплінарний учений Умберто Еко пропонує називати таке сховище “енциклопедичною компетенцією” інтерпретатора. “Енциклопедія”, на відміну від словника, передбачає узагальнення уявлень про можливі відмінні значення поняття в найрізноманітніших контекстах і ситуаціях і вимагає від інтерпретатора при зустрічі з кожною життєвою подією визначитися із тим, якою мовою (в якій семіотичній системі) повідомлення життя має бути прочитане.

Якщо зустріч із незнайомою ситуацією вимагає від людини зусиль для подолання недовіри, страху й утримання розгортання внутрішнього тексту загрози, то на другому рівні інтерпретації – рівні контекстуальних преференцій – ми маємо призупинити розгортання оцінного тексту звірки змісту запропонованої життям події з фіксованими в нашому досвіді уявленнями про належне (звірку події з текстом відповідної словникової статті) і припустити можливість існування поки що невідомої, але сенсомісткої форми, яка не суперечить родовому поняттю. Свобода розгортання інтерпретатором відмінних прочитань родового поняття і фіксується терміном “енциклопедична компетенція”. Як буде зазначено, коли семантична конструкція життя має жорстку ієрархічну структуру, оцінка невідповідності також, у кінцевому підсумку, актуалізує текст загрози руйнування.

Одним із найбільш експресивних прикладів семантичної плюральності мовного знаку є поняття “кохання”. Якщо ми задамо питання про те, що є найсуттєвішою ознакою кохання, групі студентів, то отримаємо множину відповідей, які багатьма із них сприйматимуться як протилежності. Пристрасть або розуміння? Ревнощі або довіра? Гра або щирість? Двобій або турбота? Очевидно, такі протиставлення альтернатив як взаємовиключних є штучними, і навряд тут доречно визначатися із правильними відповідями, скоріше, мова може йти про контекстуальні вподобання – емоційно співзвучні прочитання. Переживання співзвучностості, в свою чергу, залежатиме від того, в контексті якої історії про кохання (love story) буде актуалізуватися та чи інша контекстуальна преференція значення обговорюваного поняття “кохання”. Іспанському романтизму, мабуть, не завжди буде легко порозумітися з анімешною кавайністю1. Але так чи інакше спільну мову шукати буде легше за наявності в кожної сторони знання про існування мови співрозмовника та принаймні загальних уявлень про принципові смислові зв’язки в її межах.

Саме зіткненню невідповідних контекстів прочитання понять, з яких ми складаємо події нашого життя, ми “завдячуємо” більшості “з’ясувань стосунків”, що є однією з вагомих складових повсякденного стресу.

Особливо гостро контекстуальні зіткнення розгортаються в підлітковому віці, коли необхідність самовизначитися – вперше сформувати власні визначення основних категорій життя – призводить до суб’єктивного ототожнення контекстуального значення, обраного як своє розуміння, зі словниковим – єдино можливим, правильним, абсолютним. Інші звучання смислів, які поки що не прописані в просторі життєвого досвіду, відкидаються як такі, що не знаходять відгуку в мові індивідуальних смислів, – невідповідні, хибні, помилкові, брехливі. Зустріч з альтернативним баченням сприймається крізь призму конфронтації і стає стресовою.

Вимога прийняти і намагання почути, зрозуміти альтернативні прочитання – це вимога деабсолютизувати те, що на початкових етапах формування ідентичності переживається як критерій вирізнення себе із середовища, критерій спроможності бути, обирати, підтвердження для себе і для інших власної присутності в цьому світі. По суті для підлітка альтернативне значення – це сумнів у його чи її існуванні, заклик тимчасово відпустити те єдине значення, яке в нього поки що є як осмислене, що для новонародженої картини світу постає як загроза руйнування. Саме тому настільки гострими є підліткові переживання
самотності, розчарування, втрати, нерозуміння. Для людини, ідентичність якої вже не потребує настільки прямих і жорстко сформульованих ознак-підтверджень, стає припустимою множинність форм одного смислу (та, відповідно, множинність
значень однієї форми), варіативність прийнятних виявів життя.

На прикладі підлітка, як бачимо, переживання повсякденного стресу, викликане невідповідністю контекстуальних значень, виявляється пов’язаним не лише з об’ємністю понять життєвої мови, багатоманітністю можливих прочитань, доступних інтерпретаторові, а й з ієрархічністю організації останніх. Коли одне значення життєвої категорії (одні сценарії розгортання життєвої події) переживаються як такі, що мають більше прав на існування – більше виправдань для прийняття, ніж інші, особистість достатньо легко конструює подію як зраду, фальш, брехню, підробку. Натомість припускання віяла можливих прочитань однієї життєвої події є тим буфером толерантності, що дає змогу впізнати незнайомий вияв як знайомий смисл – потрапити в ситуацію пізнання, а не в ситуацію семантичної конфронтації, залишитися в діалозі з багатогранним життям.

Звичка інтерпретатора оперувати множинними значеннями понять у кінцевому підсумку призводить до того, що для людини стає очевидною неможливість опанувати усі можливі до прочитання культурні контексти – вона звикає залишати чистими пару сторінок в енциклопедичній статті про кожний із життєвих смислів під певні можливі, ще не знані вияви, привчається затримуватись у кожній відмінній від звичного життєвій ситуації і дослухатись, намагаючись зрозуміти правила нової мови. Таким чином, толерантність до іншого додає й толерантності до невідомого.

Профілактика стресу контекстуальної невідповідності, очевидно, пов’язана зі збагаченням життєвого досвіду молодої людини та з підвищенням її інтерпретативної гнучкості – з розширенням прийнятних для неї ситуаційних значень життєвих понять, відкриттям більш широкого спектру подій, можливістю прочитати все більше смислів. Найбільш ефективними тут можуть бути групові форми роботи, коли комунікаційний простір, просякнутий безліччю локальних контекстуальних зіткнень, є водночас відкритим для можливості звернути увагу на самий комунікаційний процес.

Поряд із цим, навіть маючи надзвичайну енциклопедичну компетентність, особистість може бути обмежена у своїй інтерпретації жорсткими правилами ієрархії контекстуальних значень. У цьому разі корекційна робота буде пов’язана з децентрацією індивідуального семантичного простору, виявленням макросемантичних структур, які нав’язують особистості власні змісти в кожній події життя.

Конструювання життєвої ситуації: топіки, фрейми і гіперкодування
як принципи організації
семантичного простору
повсякденності на рівні виразу

Пов’язані між собою вибори контекстуальних значень, відношення між прочитаннями родових понять як елементів життєвої ситуації утворюють своєрідну “прощойність” (“aboutness”) відповідного фрагмента тексту життя. Єдиний смисл того виразу, який ми формулюємо про конкретну життєву ситуацію, називатимемо ізотопією.

Про що для тебе ця ситуація? Ситуація звільнення з роботи може бути ситуацією про перелік можливих втрат або ситуацією про поле можливостей, що відкриваються в його світлі, ситуацією про виклик долі або ситуацією про волю Божу. Конструюючи вираз про певну ситуацію, навіть у зв’язку з найелементарнішою подією повсякденного життя, ми ніби відповідаємо цим виразом на якесь питання. Залежно від того, як це питання було сформульоване, відповідь може набувати найрізноманітніших виглядів (геть до протилежних), а стресомісткість – змінюватися від майже відсутньої до критичної.

Передбачувані питання, на які особистість відповідає, інтерпретуючи ситуації повсякденного життя і конструюючи відповідний вираз, є засобами створення ізотопій, які називаються топіками. На рівні окремих виразів повідомлення життя визначають схеми прочитання його змісту, актуалізуючи ті чи інші контекстуальні значення. Топіки безпосередньо пов’язані з ситуацією переживання життєвого досвіду (на відміну від наших оповідань-пояснень, які ми конструюємо вже після події), а завдяки своїй запитальній формі вони легко виявляються в діалозі. Саме тому топік є елементарним інструментом діагностики й реконструкції стресових інтерпретаційних правил. З метою такої реконструкції, наприклад, у межах психоконсультативної бесіди, особистість ніби повертається в саму ситуацію безпосереднього переживання і говорить зсередини, завдяки чому є змога звернути увагу на стресогенність самої постановки життєвих питань, відповіді на які вона зчитує у подіях власного життя, та на механізми фіксації відповідних інтерпретаційних правил, прописані в її досвіді.

Іноді одна й та сама життєва ситуація не пропонує нам якоїсь інформації, але ми дописуємо її, виходячи із загальнокультурних уявлень про те, які події, вчинки, об’єкти, особистості, властивості, відношення є латентно присутніми в безпосередньому змісті повідомлення. Такі поєднання культурних уявлень становлять загальний фрейм (інтерпретативну рамку) ситуації життя.

Споглядаючи повідомлення “Іде іспит” на дверях навчальної кімнати, ми не бачимо, що за дверима, але потрапляємо в ситуацію, яка передбачає наявність всередині приміщення людини або групи людей, компетентність яких перевіряється, тестове завдання, обмежений час, нормативно заданий зміст відповіді, квантифікований рівень компетентності, конкурентне середовище, людей, які здійснюють оцінювання тощо. Таким чином, загальний фрейм іспиту – це своєрідний концентрат розповіді, згорнутий в одному слові “текст”.

У повсякденному житті розгортання загальних фреймів зазвичай відбувається непомітно – як самоочевидний текст-канва життєвої ситуації. Проте в контексті переживання особистістю тієї чи іншої ситуації повсякденного життя як стресової важливо уточнити, в межах якого фрейму вона інтерпретує подію, який інтерпретативний контур актуалізувався у відповідь на життєве звернення і що в результаті домальовується в її картину ситуації в цілому. Так, уже згадуваний фрейм іспиту у разі його актуалізації, наприклад, на ситуацію будь-якого завдання в межах професійної діяльності або на ситуацію будь-якої комунікації зі значущою людиною може привносити в повсякденне життя чималу частку стресових переживань.

Загальні фрейми фіксують ситуації в родовому вигляді, і в цьому сенсі їх можна співвіднести з форматом словника. І хоча, на відміну від словника загальних понять, словник загальних фреймів фіксуватиме інформацію не про властивості конкретного елемента досвіду, а про множину семантично об’єднаних елементів – про певний смисловий контур, у межах якого має інтерпретуватися, зчитуватися ситуація в цілому, до загальних фреймів застосовні ті самі критерії аналізу, що й до базового словника. Загальні фрейми можна розглядати як з огляду на арсенал самих фреймів, який має у своєму розпорядженні інтерпретатор, так і щодо їх відкритості до переходу у формат енциклопедії – розмаїття взірців конкретних втілень ситуацій.

Функцію контекстуальних преференцій на рівні інтерпретаційних контурів ситуації беруть на себе інтертекстуальні фрейми. Вони дають змогу особистості впізнати актуальну ситуацію життя мовою текстів, які є зовнішніми стосовно цієї ситуації. Маючи досвід читання різних розповідних текстів, будучи знайомою із безліччю прикладів розгортання описів різних життєвих ситуацій у літературі, живопису, кінематографі та інших формах культурного тексту, людина має змогу ідентифікувати ситуацію свого життя як таку, що підпадає під якусь типову тему. Словник інтертекстуальних фреймів інтерпретатора вміщує як усталені літературні теми (топоси), так і конкретні тексти, до яких відсилає людину життєва ситуація. Це той семантичний резервуар, з якого ми запозичуємо приклади пояснень значення життєвих звернень та взірці співзвучних відповідей на життя.

Щодо переживання повсякденного стресу інтертекстуальний фрейм може виконувати дві протилежні функції. З одного боку, у разі збереження за ним статусу умовності, гри, варіації, його можна розглядати не лише як постачальника ситуаційних декорацій, а і як локальний механізм розмикання життєвого простору, стискуваного стресором за рахунок виходу у простір іншого тексту, котрий накладає власні жанрові правила інтерпретації і може спрацьовувати як амортизатор безпосереднього стресового тиску ситуації. Так, упізнавши у власній сімейній сварці характерні ознаки типового комічного сюжету, людина має ресурс не лише самій вийти за межі відповідної ситуації, а й запросити партнера до рефлексивної позиції.

Проте інтертекстуальний фрейм може бути запозичений з тексту, який підміняє для особистості її світорозуміння в цілому. Різноманітні вияви фанатизму як культурного феномена дають нам багато прикладів моделей життєвої інтерпретації, за якої “канонічний” текст в усій цілісності презентованих у ньому смислових зв’язків фіксується як належний світу, диктуючи прочитання подій, межі конструювання ситуацій, судження про відповідність і невідповідність. Усі вияви повсякденного життя особистості за такого способу інтерпретації або вписуються всередину “канонічного” тексту як задані ним елементи, або відкидаються як зайві деталі, що не знаходять місця у заздалегідь визначеній моделі. Тут інтертекстуальний фрейм втрачає свою риторичну (жанрову) функцію й перетворюється на жорстке ідеологічне інтерпретативне правило.



Як і щодо загального фрейму, для розуміння джерел суб’єктивної стресомісткості певної ситуації повсякденного життя потрібно виявити, у межах якого інтертекстуального фрейму розгортає для себе особистість інтерпретацію обговорюваної події.

Риторичні та стилістичні гіперкодування виконують “обов’язки” гіперболи. Як і інтертекстуальні фрейми, вони мають потенціал розширення інтерпретативного простору за рахунок привнесення в ситуацію зовнішніх правил інтерпретації. Ці інтерпретаційні операції дають людині змогу прочитати життєву ситуацію як риторичний текст і уникнути наївних, денотативних її прочитань. Маючи у своєму розпорядженні певний словник іносказань, особистість може співвіднести актуальну життєву подію з відмінним від очевидного значенням завдяки декодуванню її мовою метафори, самоіронії, жанрової гри та інших засобів деабсолютизації прямого змісту повідомлення, застосуванням непрямих інтерпретаційних правил. У цьому разі прийнято говорити, що вона змогла подивитися на ситуацію “по-філософськи” або “з гумором”.

Іронія в усьому багатоманітті її виявів є одним із найпотужніших засобів запобігання переживанню повсякденного стресу та амортизації стресових ситуацій – тому, хто зовні спостерігає з посмішкою, не загрожує тотальне поглинання стресором та зумовлене ним звуження життєпростору.

Ідеологічне гіперкодування, навпаки, сприяє закриванню і стисканню інтерпретативного простору. Відповідну назву дістала процедура інтерпретації, за якої ситуація одразу сприймається і конструюється як оцінний вираз. Ідеологічне гіперкодування виявляється, коли запропонована життям подія актуалізує на себе ідеологічні вподобання особистості – основні ціннісні опозиції, які структурують її життєвий простір, найзагальніші критерії оцінки “добре – погане”, “життя – смерть”, “природа – культура”, “позитивне – негативне”, “правда – брехня” тощо. Як буде показано далі, саме такі ціннісні гіперкоди – її особисті (диктовані досвідом і культурою) критерії суб’єктивно ототожнюються з істиною або хибою змісту життєвої події і визначають прийняття (розуміння) або відторгнення (стрес як блокування змісту) життєвої ситуації і повсякденного життя в цілому в її межах. Але ідеологічна заангажованість спрацьовує вже на рівні зчитування ситуації як виразу.

Конструювання наративу
повсякденності: макровисловлювання фабули та їх часова послідовність

Сприйнявши певну ситуацію життя на рівні безпосереднього змісту життєвого звернення, ми конструюємо оповідання про неї. Наша концептуалізація життєвого фрагмента зазвичай виходить далеко за межі фактичного наповнення життєвого сюжету, оскільки пов’язана з інтерпретаційними операціями абстрагування та аналітичного перефразування. Наш текст про ту чи іншу життєву подію вбиратиме у себе весь зміст нашої рефлексії стосовно ситуації, результати її зіставлення з наявними схемами світопояснення, вписування її в знайомі життєві тексти, наші уявлення про обставини, які треба брати до уваги при її інтерпретації, а також підсумкові оцінні судження та висновки. На рівні конструювання наративу як оповідання про фрагмент повсякденного життя особистість синтезує певне резюме життєвої ситуації, яке набуває вигляду одного або кількох макровисловлювань фабули, організованих у часі.

Наративізація життєвої ситуації у вигляді макровисловлювань передбачає, що особистість побудує ситуацію, в якій є певний діяч-персонаж, вихідний стан, черга послідовних і чимось кимось зумовлених змін, кінцевий (принаймні проміжний) результат (У. Еко, 2007, с. 53). Намагаючись розгорнути життєву подію як текстуальну часову послідовність і передбачити, що буде на наступному кроці, особистість вдається до власної “бібліотеки” – сховища культурних зразків розгортання фабули, які відсилають до схожих ситуаційних ознак, тобто до знайомих їй історій, презентованих текстами культури і насамперед мистецтва. Оскільки культурні тексти завжди зверталися до найгостріших життєвих питань, саме в них ми знаходимо опори у наших пошуках відповіді на складні життєві ситуації, долаємо


самотність унікальності, відкриваємо собі шлях до вибору подієвої фабули. Перехід в інший текст амортизує безпосередній ситуаційний тиск і дає змогу розгортатися осмисленню замість тотального блокування текстуального процесу навіть у стресовій ситуації. Зазирання за межі життєвої ситуації і запозичення фабули ззовні уможливлює читання життя – рух від передтексту через актуальну подію до післятексту.

Але, як і у разі інтертекстуального фрейму, звернення до зовнішнього тексту в пошуках ймовірного розгортання фабули може стати як джерелом розмикання стискуваного стресом життєвого простору, так і механізмом його обмеження. Коли зовнішній текст систематично нав’язує притаманні йому причинно-наслідкові зв’язки різним за змістом ситуаціям повсякденного життя, він стає на заваді розумінню і життєвому діалогу. Саме через свою вкоріненість в операції абстрагування наратив, на відміну від топіків, виявляється позбавленим безпосереднього зв’язку з ситуацією переживання життєвого досвіду і є набагато підвладнішим тим “поправкам”, які накладають на зміст події вимоги до зв’язного тексту та суб’єктивні правила інтерпретації, задані привласненими особистістю текстами світопояснення. Наратив так чи інакше відтворює у власній структурі принципи організації інтерпретації життя, передбачені актуальною семантичною цілісністю особистості, тому, коли такі принципи є недостатньо гнучкими, оповідання особистості про будь-яку подію починають нагадувати відтворення одного і того самого тексту. Блокування змісту життєвої ситуації і стрес у такому разі відбуваються не через контент життєвої ситуації, яка може бути достатньо нейтральною, а через те, що особистість просто не встигає осмислити подію, зрозуміти її значення (наповнити її змістом), оскільки розпізнає в ній щось, диктоване позаситуаційним текстом. Зазвичай застрягання людини на якомусь механізмі пояснення життя пов’язані саме з травматичним досвідом, тому постійно відтворювані наративні структури виявлятимуться водночас і будуть стресомісткими.

Конструювання наративного оповідання – це той рівень життєвої інтерпретації, з яким традиційно працює наративна психологія, пропонуючи власні психотехнології профілактики, адаптації, супроводу. До цього рівня як критерії аналізу можна застосувати характеристики жанровості, сюжетності, розгорнутості, послідовності, узгодженості та ін., кожна з яких так чи інакше буде пов’язана із певним рівнем стресомісткості комунікації з повсякденністю. Однією із технік роботи зі стресомісткими наративними структурами є довільне звернення до художніх текстів. За рахунок розототожнення людиною героя оповідання, яке вона конструює, з власною особистістю і тимчасового делегування власного життя героєві відкривається зазор рефлексивності. Людина ніби й тікає в іншу мову, але залишається в ситуації. За критерієм опосередкованості життєвого змісту таку “прогулянку” в інший текст як подієву послідовність можна порівняти з відомою терапевтичною технікою “сенд плей” (від англ. send play – пісочна гра), коли складна ситуація програється особистістю за допомогою перенесення фігурантів та елементів у простір коробки з піском і маленьких іграшкових фігурок, одна з яких уособлює і самого протагоніста.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка