Навчальний посібник за науковою редакцією Т. М. Титаренко к иїв 2011 у дк 316. 614: 159. 944](072) ббк 88. 5Я7 п 84



Сторінка15/19
Дата конвертації02.04.2016
Розмір3.24 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Сам собі психотерапевт.
Етап другий: звернись до глибинних ресурсів психіки

Поглянь на реальність зовсібіч. А на себе – зі сторони. Людина перебуває в реальному світі, де відбуваються різні реальні події. Одночасно й паралельно із зовнішнім світом є і внутрішній: реальність думок, поглядів, почуттів та багато чого іншого, що разом почасти входить до океану віртуальних світів особистості. Обидві реальності настільки тісно переплетені, що людина розділяє їх, лише спеціально на цьому зосередившись. Часто їй буває не під силу розділити ці два світи. І тоді зовнішня реальність домінує над внутрішньою, дозволяючи останній лише відображувати все, що відбувається з людиною.

Стресова ситуація – одна із часток зовнішнього світу. І якщо ми дозволимо своєму внутрішньому світові лише відображувати зовнішню реальність, ми опинимося в полоні стресу. І вирватися можемо лише тоді, коли перестаємо безпосередньо реагувати на зовнішню реальність, отже, і на ту ж таки стресогенну ситуацію.

А чого це ми маємо на неї реагувати? Подія вже відбулася, її ні відвернути, ні змінити. То і нехай вона йде в минуле. Навіщо безперервно кипіти збуреними емоціями та ще й підігрівати їх думками про свою абсолютну правоту й повну безневинність? Чи, тим паче, про свою безсилість? Яка, до речі, певною мірою теж мнима. Для чого дозволяти негативним почуттям забивати думки, вони й так снують по одному замкненому колу.

Розуміння стресу як процесу, який неминуче має і свій кінець, а не лише початок, відкриває перші можливості для готовності його сприймати, не опиняючись в полоні збурених емоцій. Більше того, кожна людина з власного житейського досвіду має знати, що стрес – це психофізіологічне напруження і що без напружень життя немислиме. А звідси простий висновок: суттєве значення має не сам стрес, не душевне потрясіння безпосередньо, а міра його впливу та ступінь готовності людини сприйняти “удар долі” і пережити його.

Стресову ситуацію людина починає опановувати, коли думки навколо біди пересилюють збуджені почуття, коли емоційне сприйняття негативного явища відступає під натиском раціонального аналізу. Суть останнього полягає в тому, що людина розглядає стресову ситуацію не як суцільний негатив, що невідомо звідки звалився на бідну голову (нещасну душу), а як різнобічне явище, породжене різними (негативними й позитивними) чинниками, а отже й наслідки неминуче мають бути різними. В очі впадають наслідки з мінусовим знаками, але ж, напевне, мають бути і з позначкою плюс.

Наступним кроком може бути думка: “ще невідомо, хто виграє в цій халепі, кому з того буде краще”. Як співається у популярному шлягері:

В жизни всему уделяется место,

Рядом с добром уживается зло.

Если к другому уходит невеста,

То неизвестно, кому повезло.

А якщо так, то мабуть, і якусь вигоду можна мати з того, що сталося. Отут людина має не зупинятися перед наступним кроком і подумати: а яку ж саме.

Кожна стресова ситуація – явище різнобічне, суперечливе і не є суцільним негативом. Опанувати стресову ситуацію і означає розкласти її у свідомості по поличках: виділити спочатку чинники, потому поділивши їх на головні, другорядні, відсунувши трохи далі несуттєві. Окремо подумки сформулювати наслідки ситуації, поділивши їх також на негативні й позитивні. А потім спробувати з’ясувати, які можливості для себе матимемо із ситуації: окремо (і спершу!) сприятливі та несприятливі. І так далі – до формулювання конкретних своїх дій і вчинків.

Стрес, тобто психофізіологічне напруження, часто є наслідком конфліктів у міжособистісному спілкуванні. Жертва стресу мала б передусім запитати себе: а чи вміє вона вести безконфліктні розмови, чи завжди розважлива в диспутах, поступлива у спорах, чи завжди може першою запропонувати варіанти консенсусу? І не лише завжди, а й у цьому конкретному випадку? Після таких запитань до себе легше вдається зрозуміти і пояснити мотиви, спонуки опонента, що теж істотно знижує нервову напругу. Щоправда, саме на цьому кроці люди опиняються на роздоріжжі. Одні потрапляють у глухий кут, бо в подібних запитаннях вбачають пошук аргументів для самовтіхи, а то й (боронь Боже!) приниження перед супротивником. Інші на цьому етапі самоаналізу бачать перспективи залагодження конфлікту.

Але це все потужна аналітична робота свідомості, яка творить нову реальність, спочатку внутрішню, а за нею – і зовнішню. Справді бо. У вашій свідомості сформувалося уявлення про аналізовану ситуацію як про суперечливу й різнопланову. А потому ви подивилися на реалії (на події, що відбулися, на людей, у них задіяних, на їх думки, слова і вчинки щодо вас) об’єктивно, бо вже подумки розклали це все на свої місця. І та зовнішня реальність уже не бачиться суціль чорною, якою була в ту нещасливу хвилину, коли ви почули лиховісну новину.

Відомий кримський психотерапевт Валерій Синельников подальшим кроком в аналізі ситуації радить змістити акценти на себе, мотивуючи тим, що конфліктна ситуація є не лише зіткненням двох або більше учасників з активною чи пасивною, але обов’язковою участю жертви і що ситуація є відображенням думок, почуттів та емоцій жертви. Отже, немає нічого випадкового й несподіваного в тому, що в неї зараз стрес. Тож вона має подумати насамперед не про тих, хто “такий-сякий”, а про те, які дії, думки, вчинки самої жертви призвели до того, що з нею так повелися. А отже, вона має зізнатися собі, що всі події у своєму житті створює сама за участю і допомогою оточуючих людей, що ця ситуація не є винятком. І тоді логічними мають бути такі думки:


  • Якщо мене образили, значить я сам образив себе за допомогою цієї людини.

  • Якщо мені зробили боляче, значить я сам зробив собі боляче, використавши агресію цієї людини.

  • Якщо мене зрадили, значить я сам зрадив себе за допомогою цієї людини.

А далі замість фраз “Я хворий”, “Я втомлений”, “Я в депресії” варто сказати: “Я створив собі хворобу”, “Я створив собі втому”, “Я створив собі депресію”.

А тепер В. Синельников радить порівняти обидва стани. Перший – стан жертви, сповнений болю і страждань. У цьому стані ми ототожнюємо себе з проблемою і вона починає владарювати над нами. Саме так люди програмують свій несвідомий розум на погіршення ситуації та посилення негативного стану. Другий – перехід на позицію господаря. Ми розототожнюємо себе з проблемою і своєю слабкістю. І беремо контроль над ситуацією в свої руки.

Отже, Ви не зациклилися на біді, яка об’єктивно вдарила вас у самісіньке серце, а побачили відтепер, які вигоди з неї можна дістати для себе. А далі вже простіше: людина має стежити за плином своїх думок і спрямовувати їх на позитив, лише на позитив, розвиваючи в собі тип свідомості, націлений на краще в житті, а не на біди та невдачі. Адже, як пише відомий канадський психотерапевт Джон Кехо, “вам заважають не життєві обставини і не ситуація, що склалася. Єдине, що вам заважає і не дає досягти успіху, – це ваші думки. Небагато зусиль і практики – і ви навчитеся управляти своїми думками і виробляти бажаний тип свідомості. Навколишня дійсність може змінитися лише після того, як ви виробите новий тип свідомості, але аж ніяк не раніше. Нова свідомість повинна йти попереду. Незалежно від життєвих обставин в минулому й нині, незалежно від попередніх невдач, ваше життя зміниться, якщо ви будете підтримувати енергією свою свідомість! Ця дивовижна можливість дана кожному і кожний з нас вправі або скористуватися нею або її втратив” (c. 20).

Книга “Підсвідомість може усе” з’явилася в наших краях кілька років тому, баба Марія з нашого села й по сьогодні нічого про неї не чула, як і автор нічого не знає про бабу Марію. А, як кажуть в таких випадках, – “один до одного”: чи Джон Кехо формулював свої теоретичні постулати на основі її життєвого досвіду, чого, звісно, не було, чи вона скористалася порадами психолога більш ніж півстоліття тому, чого навіть і бути не могло. Ані в часовій, ані в просторовій реальностях. Але в минулій і нинішній дійсності так є.

Зовсім молодою жінкою Марія захворіла на відкриту
форму туберкульозу, лікувалася в обласному диспансері, сподіватися на оздоровлення було примарно. В голодні післявоєнні роки яке то було лікування та харчування. Дивлячись на згасаючих сусідів по палаті, мало що не заглядаючи в очі смерті, Марія сама собі казала: “У мене двоє маленьких дітей. Я маю жити. Я мушу жити. Я буду жити”.

Ви ж пам’ятаєте, як писала (теж хвора на туберкульоз) Леся Українка:

“Буду жити. Геть думи сумні!”

А тепер побачте відмінності в думках обох тяжкохворих. Поетеса відкидала, відганяла негативи зі свідомості, позасвідомо припускаючи їх, по суті залишаючи їх у собі. Доярка зовсім їх не допускала.

І вловіть зв’язок способу мислення Марії з нинішніми настановами теоретика психології. Думка про життя, про необхідність жити була домінуючою під час лікування, вона мобілізувала глибинні резерви психіки, які й стали фундаментом для зцілюючих фізіологічних процесів. Було це понад 60 років тому. Нині у баби Марії майже дорослі правнуки, жилава й прудка, вона сама вправляється з великим городом, домашнім птаством ще й встигає щоранку опинитися в різних куточках села в якихось справах.

Зцілюючою була не лише думка. Тоді, в тубдиспансері, перед очима стояли личка маленьких дітей.

Отут саме раз перейти до сюжетів про живильні можливості таких методів, як візуалізація та медитація. Але перш ніж вдатися до них людина спочатку має позбавитися від усього зайвого в думках і настроях, спричиненого стресовою ситуацією.

Та пішли ви всі…” Нерідко ці слова є першими в момент крайньої фрустрації, першою реакцією людини, обуреної тим, що сталося. Не спішіть судити про жертву стресової ситуації як про запальну й нерозсудливу, яка в гніві рубає з плеча, не бажаючи розбиратися, хто правий, а хто винен.

Так, ці слова від безрозсудства. Тобто від позасвідомого, яке поспішає допомогти подолати негативні впливи. Ця реакція є найпершим кроком на виході зі стресової ситуації, передсвідомою спробою абстрагуватися від потрясіння. “Посилаючи всіх”, людина звільняється від болю, його чинників, відсторонюється від причетних до цього людей.

Не спішіть на неї гніватися, – наступним кроком людина схаменеться: “та чого ж це я визвірився на весь світ. Причім тут…”. І з каяттям подивиться на близьку людину. Потім ще на кількох. Потім на багатьох. Підсвідоме допомогло свідомо поділити учасників стресової ситуації на прибічників і неприятелів. А останніх – на призвідників, підбурювачів. “виконавців”, зловтішних спостерігачів і т. д. Жертва далі вже свідомо вирізняє, хто є хто і хто на чиїй стороні. А наступним кроком буде перехід до поглибленого аналізу: осмислення причин, своїх помилок, власних можливостей виходу з глухого кута.

Але цей вихід – як по хиткій кладці через бурхливий потік. Важливо не ступити ні дуже вправо (в комплекс думок про увесь світ, який винуватий у всіх ваших бідах), ні надто вліво, де можна зациклитися в самокопанні своїх вад і помилок і потонути в їхній трясовині. І Джон Кехо, і Джон Паркін радять на період виходу зі стресової ситуації позбавитися комплексів і навіть дещо відійти від певних загальноприйнятих норм заради відчуття свободи. До моменту позбавлення від негативу.
Подумавши – побачити. Людина не може змінити навколишнє середовище, зате здатна змінити своє уявлення про події та інших людей, своє ставлення до них, здатна змінити настанови, сформовані раніше стереотипи. Плюси стресової ситуації в тому й полягають, що вона ставить людину перед необхідністю побачити реалії звичного життя зовсім іншими очима.

Кожна позитивна думка, яка виникла в мозку людини у цей час, може ефективно вплинути на її долю не лише за умови зосередженої спрямованості на успіх. Важливого значення психологи надають перетворенню думки на образи. Треба, аби людина не лише усвідомила позитиви у змісті стресової ситуації, а й побачила їх зримо, у вигляді конкретних епізодів, детальних образів, своїх і чиїхось вчинків. “Творча візуалізація, – пише Джон Кехо, – має величезну силу, але в ній немає нічого надприродного. Вона ґрунтується на роботі ваших внутрішніх


механізмів і енергії, а також умінні творчо спрямовувати свої внутрішні ресурси. За правильної організації уява є однією з найдинамічніших можливостей людини” (с. 29).

Здатністю уявляти наділена кожна людина. Частіше за все уява залишається невикористовуваною, виявляється здебільшого спонтанно. Стресова ситуація, як правило, не лише пригнічує позитивні думки, а й створює негативні образи, один страхітливіший за інший. Відбувається зацикленість на біді не лише мисленнєва, а й візуальна, реальне горе подвоюється віртуальним.

А має бути навпаки. Та ж таки візуалізація, як і мислення, може зіграти не лише руйнівну, а й зцілювальну роль. Справа в тім, що мисленнєві образи діють у підсвідомості як практичний механізм, який людина здатна використовувати за власним бажанням. Але як, в який спосіб?

Безумовно, слід передусім розслабитися, тобто відволіктися не лише від негативних впливів середовища, а й від буденних справ. По тому мисленнєво уявляти протягом 5–10 хвилин бажану реальність. І не має значення, що з того вийде. Чи це будуть точні картини і вивершені сцени бажаних явищ та подій, чи якісь розпливчасті й невпорядковані образи. Важливо, щоб вони були наповнені лиш позитивним змістом і щоб людина бачила себе в уявних сценах не жертвою стресової ситуації, а переможницею, що досягла позитивного результату. Сутність медитації і полягає у створенні чітких мислиннєвих образів своїх дій, зримої моделі позитивної ситуації і своєї – обов’язково вирішальної керівної ролі в ній. Джон Кехо радить наділяти себе при цьому будь-якими властивостями, необхідними для виходу зі стану стресу.

Особливістю візуалізації як одного із механізмів підсвідомого є ще й те, що людина здатна швидко натренуватися в її застосуванні. І невдовзі може перейти від епізодичних уявлень до “повнометражної” медитації, програваючи внутрішнім зором цілі сцени, завершені сюжети, діаметрально протилежні реальним, які були у стресовій ситуації.
Від аутотренувань – до самонавіювання. Д. Кехо цілком слушно зауважує, що окрема думка, хай і найпозитивніша, ще не наділена великою силою. Її слід сконцентрувати і спрямувати, багаторазово повторюючи. Саме в цьому суть методики аутотренінгу. Акцентуація позитиву і скорочення негативу – дуже здорова тенденція, вторить йому Д. Паркін. І тут якраз доречно згадати долю видатного російського психотерапевта сучасності Георгія Миколайовича Ситіна, який прийшов у психологічну науку через осмислення зцілюючого слова, через випробування спершу на собі створюваних ним методик аутотренінгу. За десятиліття вони сформувалися у метод словесно-образного емоційного управління станом людини, схвалений Російською академією медичних наук, рекомендований у 70-ті роки минулого століття Міністерством охорони здоров’я тодішнього Радянського Союзу і впроваджуваний у деяких провідних лікувальних закладах.

Та спочатку маленький екскурс в історію. У передостанній рік війни 20-річний Георгій Ситін після тяжкої контузії був демобілізований з армії інвалідом з обмеженою рухливістю, випадінням пам’яті. Ось тоді й почав він розробляти свої лікувальні тексти із цілеспрямованим впливом на відновлення пам’яті, працездатності, функцій м’язів. У 1957 р. медична комісія визнала його придатним до стройової служби без обмежень. Ніякої містики, чудес, ніякого шарлатанства немає, пише Г. М. Ситін. Усе ґрунтується на строгій науці – на вченні І. П. Павлова про мову як другу сигнальну систему і її зв’язок з підсвідомістю, яка управляє фізіологічними процесами в організмі. А оскільки такий зв’язок є, то з допомогою слова можна здійснювати цілеспрямований вплив на психіку та за її посередництва – на ці процеси, відновлювати й посилювати функції внутрішніх органів, мобілізовувати саморегуляцію.

Г. М. Ситін розробив понад 20 тисяч текстів, їх він називає настроями (від слова “настроїти, налаштувати”) і продовжує творити нові. Переказувати їх чи цитувати було б даремно: уявлення дає лише повний текст, а кожен із них – це 3–5 сторінок. До того ж автор застерігає навіть від редагування, адже настрой – це вивершена процедура словесно-образного впливу на функціональну діяльність (чи окрему функцію) певного органу або організму людини в цілому. Тому доцільно звернутися до характеристики методу самим автором, який, до речі, зауважує, що кожна людина здатна не лише самостійно користатися його методом, а й створювати власні настрої.

В основі настрою – думка про здатність людини оволодівати механізмами свого позасвідомого і використовувати їх дії на позитивний розвиток ситуації. Як тут не пригадати слова іншого відомого психотерапевта Володимира Леві, який у книзі “Я і Ми” писав, що кожен повинен бути господарем своєї долі. Знання власних несвідомих механізмів не в змозі знищити їх дію, як не дає і гарантій на повне управління ними. Але це знання наближає людину до того, щоб стати принаймні співправителем. Не можна дозволяти силам навіювання і самонавіювання орудувати сліпо й самовладно.

Один із напрямів методу Г. М. Ситіна полягає у засвоєнні людиною уявлення про себе як про вже наділену тими особистісними якостями, які необхідні для виходу з конфліктної ситуації. У затвердженні такого уявлення, що нібито ти вже здатен так розвивати стосунки з людьми, маєш навички такої поведінки, які й забезпечують успішну життєдіяльність. Саме тому тексти настроїв Ситіна, як, до речі, і всіх вітчизняних та зарубіжних методик аутотренінгу, складаються лише з позитивних тверджень. У них неприпустимі негативні висловлювання, заперечення негативних фактів чи явищ. Не допускаються навіть сумніви щодо позитиву.

За Ситіним виходить: якщо ви хочете мати ясну чисту свіжу голову, то й кажіть собі: “У мене ясна чиста свіжа голова”. А якщо скажете “У мене не болить голова”, то вона й далі болітиме, бо саме заперечення уже пробуджує негативні образи, витягує з глибин пам’яті різні види минулих головних болів. Те ж саме виходить і з душевними стражданнями.

Більше того. Зміст і форма фраз, використовуваних для самонавіювання, мають бути приємними для людини, зрозумілими, обов’язково образними, що формують яскраве уявлення. І багаторазово повторюваними. І тоді все, що людина про себе стверджує, обов’язково збудеться. Ще І. П. Павлов писав, спираючись на давній досвід людства, що уявлювані подразники викликають в організмі ті самі зміни, що й реальні. Сприяючи оптимізації психофізіологічного стану людини, аутогенне тренування дає можливість не тільки активно “налаштовуватися” на майбутній або очікуваний стрес, але й завдяки систематичному вправлянню функціональних систем забезпечує адаптивний ефект безпосередньо у процесі стресової дії. Унаслідок психофізіологічної цілісності стресової реакції, що визначається значною мірою індивідуальною значущістю стимулу, істотний вплив на обсяг і тривалість цієї реакції можуть мати інтелектуальна переоцінка, раціоналізація суб’єктивних переживань.

Елементи раціональної терапії в їх активному варіанті, як відомо, містяться як постійні компоненти у всіх сучасних модифікаціях аутогенного тренування. Їх автори радять починати із проговорень (чи прослуховувань у звукозапису) простих формулювань


самонавіювання типу: “Я хочу…, Я бачу себе людиною зі здібностями…, Я здатен досягти такої мети…, Я твердо впевнений в тому, що…, Я стану таким, яким хочу бути”. І так далі.

Поступово приходить бажання охочіше повторювати формули самонавіювання, бо людина починає відчувати, що з’являються певні ознаки позитивних змін. Отоді починається поступовий перехід до складніших форм самонавіювання, коли людина намагається яскраво уявити конкретні житейські ситуації і свої вчинки, що відповідають змістові формул самонавіювання.

Одні думки, уявлення, вчинки доводиться зміцнювати, а деякі пригнічувати. Для цього замало їх просто відкидати, хоча корисним може бути і створене відчуття байдужості до чогось негативного. Проте для повного подолання власних негативів слід викликати до них почуття ненависті. Г. М. Ситін рекомендує використовувати таку формулу: “Сильнющою, лютою злою ненавистю ненавиджу свою запальність, гарячковість” з одночасним утвердженням протилежної якості: “Мені дуже подобається моя витримка, я люблю виявляти свою витримку і велике самовладання, це приносить мені велику насолоду. Стримуватись – значить піднімати себе”. Подібні формули допомагають долати власну грубість (чинника конфліктів) і формувати ввічливість, тактовність як основи розважливих безстресових взаємин.

Корисною може виявитися й така форма опрацювання стресогенної ситуації, як візуалізація минулого, адже ця ситуація уже сталася. Варто описати на папері свою поведінку, свої думки й почуття, своє ставлення до людей, але не такими, якими вони були у пережиті моменти, а такими, якими вони мали б бути для унеможливлення конфлікту. Описувати уявлюване минуле слід конкретно, яскраво, з найменшими подробицями та без найменших сумнівів у тому, що саме так воно і було. Не слід боятися негативних наслідків такого “побутописання”: його ж ніхто не прочитає. Головним результатом буде інше: розум не допустить хибного самовиправдання, а позасвідоме налаштує на безконфліктне поводження в майбутньому.

Схоже радить і Д. Кехо, рекомендуючи скласти максимально повний, не менш як із 20 пунктів список своїх позитивних якостей. Скажімо, тих, якими знехтував ваш друг, зраджуючи вас. “Позбавтеся мнимої скромності, довірте паперові все, щоб наочно уявити, скільки у вас причин для гордості. Саме в цьому й полягає мета цієї вправи – змусити вас усвідомити, що ви можете гордитися собою. Шукайте, – я підкреслюю слово “шукайте” – моменти, які можна визнати успішними”.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу!”. Ці слова видатний український поет Павло Тичина написав у найтяжчі для всього народу дні початку війни. Вони йдуть рефреном до кожної строфи вірша “Я єсть народ”, нездоланність якого була заявлена в поетичній формі як безсумнівна непреложна істина.

Саме в цьому суть одного із способів подолання стресового стану, сформульованого психотерапевтами останнім часом. Рекомендується, скажімо, для зняття напруження закрити очі і непоспіхом повторювати “Я спокійний і розслаблений. Я спокійний і розслаблений. Я спокійний і розслаблений”. Не варто намагатися змусити себе зусиллями заспокоїтися й розслабитися. Слід лише повторювати цю фразу протягом кількох хвилин. Вона задає мозкові настанову продукувати думки і настрої, співвідповідні змістові твердження.

При цьому не обов’язково вірити в істинність твердження. Важливо, щоб воно було позитивним, сформульованим у вигляді стверджувального, а не заперечувального речення. Якщо людина хоче подолати знервованість чи просто збудженість, то замість слів “Я не нервую” чи “Я не буду хвилюватися” має стверджувати “Я спокійний і розслаблений”. Як пише Д. Кехо, мозок чомусь пропускає оце “не”, концентрується на руйнівних образах, і в результаті людина настроює себе на хвилювання, а не на бажане заспокоєння.

До всього твердження має бути коротким, лаконічним, вкладатися у речення не більш як із 10 слів. Це потрібно для легкого запам’ятовування і майже автоматичного повторювання. Тим паче такі простенькі речення можна проговорювати подумки де завгодно: у ліжку після сну чи перед сном, у тролейбусі, у перерві між роботою і т. д.



Метод утвердження відкрив на початку ХХ ст. відомий французький психотерапевт Еміль Куе. Він виявив, що швидше одужували ті його пацієнти, які щоранку і щовечора по дві хвилини повторювали простеньке твердження “Щодень я почуваюся все краще й краще”. Документально було підтверджено оздоровлення тисяч людей методом Куе.

На завершення наведемо хай і обширну цитату з книги Джона Кехо “Підсвідомість може усе”: “Щоби змінити зовнішні обставини, потрібно спочатку змінити внутрішні. Більшість


людей намагається змінити саме зовнішні обставини. Якщо не поміняти думки й переконання, такі спроби ні до чого не приводять або дають лише короткочасний ефект.

Усвідомте це – і перед вами відкриється кришталево ясний шлях до кращого життя. Привчіться думати про успіх, щастя, здоров’я, добробут і виганяти зі своїх думок неспокій і страх. Нехай ваша свідомість буде зайнята очікуванням кращого, при цьому стежте, щоб ваші звичні думки були зайняті тим, що ви хочете отримати від життя” (с. 53).


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка