Навчальний посібник до вивчення курсу «Вікова фізіологія та валеологія людини»



Сторінка2/13
Дата конвертації10.09.2017
Розмір2.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

1.2. Основи нормальної фізіології людини

1.2.1.Частини скелета та їх розвиток
Основні частини скелета людини: скелет тулуба, що складається з хребетного стовпа та грудної клітки, скелет верхніх і нижніх кінцівок та скелет голови (череп).

Хребетний стовп. Хребетний стовп людини є вісь, стрижень скелета, з'єднаний верхнім кінцем із черепом, нижнім – з кістками таза. Хребетний стовп становить 40% від довжини тіла. Він складається з таких відділів: шийний (7 хребців), грудний (12 хребців), поперековий (5 хребців), крижовий (5 хребців), куприковий (4 – 5 хребців).

У дорослої людини крижові хребці зрощуються в одну кістку – крижі, а куприкові – у куприк. Отвори всіх хребців утворюють хребетний канал, у якому розміщено спинний мозок. До відростків хребців прикріплені м'язи. Між хребцями розташовані міжхребетні диски з волокнистого хряща, які сприяють рухливості хребетного стовпа. З віком висота дисків змінюється.

Формування вигинів та збільшення хребетного стовпа найінтенсивніше відбувається у перші 2 роки життя. Протягом перших 1,5 року життя зростання різних відділів хребта відносно рівномірне. Починаючи з 1,5 до 3 років уповільнюється збільшення шийних та верхніх грудних хребців і швидше починає рости поперековий відділ, що характерно для усього періоду збільшення хребетного стовпа. Посилення темпів росту хребта відзначають у 7 – 9 років, а також у період статевого дозрівання, після завершення якого ріст хребта незначний.

Структура тканин хребетного стовпа з віком істотно змінюється. Скостеніння, що починається ще у внутрішньоутробному періоді, триває протягом усього дитячого віку. До 14 років костеніють тільки середні частини хребців. У період статевого дозрівання з'являються нові точки скостеніння у вигляді пластинок, що зливаються з тілом хребця після 20 років. Процес скостеніння окремих хребців завершується із закінченням процесу росту – до 21–23 років. Пізнє скостеніння хребта зумовлює його рухливість і гнучкість у дитячому віці.

Кривизна хребта формується у процесі індивідуального розвитку дитини. У віці, коли дитина починає тримати головку, з'являється шийний вигин з опуклістю вперед (лордоз). У віці до 6 місяців, коли дитина починає сидіти, формується грудний вигин з опуклістю назад (кіфоз). Коли дитина починає стояти та ходити, утворюється поперековий лордоз. З формуванням поперекового лордозу центр ваги зміщується назад, перешкоджаючи падінню тіла за вертикального положення. У віці до 1 року є вже всі вигини хребетного стовпа. Але вони не зафіксовані, тому зникають під час розслаблення м’язів. У віці до 7 років чітко виражені шийний і грудний вигини, фіксація поперекового вигину відбувається пізніше – у 12 – 14 років.

Вигини хребетного стовпа є специфічна особливість людини, їх виникнення пов’язано з вертикальним положенням тіла. Завдяки вигинам хребетний стовп пружинить. Удари та поштовхи під час ходьби, бігу, стрибків слабшають і затухають, що оберігає мозок від струсів. Порушення кривизни хребетного стовпа, що виникають у результаті неправильного сидіння дитини за столом чи партою, можуть призвести до негативних наслідків для здоров'я.



Грудна клітка. Грудна клітка утворює кісткову основу грудної порожнини. Вона захищає серце, легені, печінку та слугує місцем прикріплення дихальних м'язів і м'язів верхніх кінцівок. Грудна клітка складається з грудини, 12 пар ребер, з’єднаних ззаду з хребетним стовпом. Форма грудної клітки істотно змінюється з віком. У грудному віці вона наче стиснута з боків, її передньозадній розмір більший за поперечний (конічна форма). У дорослого ж переважає поперечний розмір. Упродовж 1-го року життя поступово змінюється форма грудної клітки, що пов'язано зі зміною положення тіла та центру ваги. Зменшується кут між ребрами та хребетним стовпом. Відповідно зі зміною грудної клітки збільшується об'єм легенів. Зміна положення ребер сприяє збільшенню рухів грудної клітки та дозволяє ефективніше здійснювати дихальні рухи.

Подальші зміни будови грудної клітки з віком відбуваються в тому ж напрямі. Конічна форма грудної клітки зберігається до 3 – 4 років. До 6 років формуються властиві дорослому відносні розміри верхньої та нижньої частини грудної клітки, різко збільшується нахил ребер. До 12 – 13 років грудна клітка дитини набуває тієї ж форми, що й у дорослого.

На форму грудної клітки впливають фізичні вправи та постава. Під впливом фізичних вправ вона може стати ширшою та об'ємнішою. За тривалої неправильної посадки, коли дитина спирається грудьми об край столу або кришку парти, грудна клітка може деформуватися, що порушує розвиток серця, великих судин і легенів.

Скелет кінцівок. Скелет верхніх кінцівок складається з поясу верхніх кінцівок і кісток вільних кінцівок. Пояс верхніх кінцівок утворюють лопатки та ключиці. Скелет вільної верхньої кінцівки утворюють плечова кістка, рухомо з’єднана з лопаткою, передпліччя, що складається з променевої та ліктьової кісток, і кістки кисті. Кисть утворюють дрібні кістки зап'ястка, п'ять довгих кісток п’ястка та кістки пальців кисті. Ключиці належать до стабільних кісток, що мало змінюються під час онтогенезу.

Лопатки костеніють під час постнатального онтогенезу, процес цей завершується після 16 – 18 років. Скостеніння вільних кінцівок починається з раннього дитинства та закінчується у 18 – 20 років, а іноді і пізніше. Кістки зап'ястка у новонародженого тільки окреслюються і стають виразними близько 7 років. З 10 – 12 років з'являються статеві відмінності процесів скостеніння – у хлопчиків вони затримуються на 1 рік. Скостеніння фаланг пальців завершується до 1 року, а зап'ястка – до 12 років. Ці дані слід ураховувати в педагогічному процесі. Остаточно несформована кисть швидко стомлюється, тому діти у молодших класах не можуть швидко писати. Разом із тим розмірені та прості рухи сприяють розвитку кисті. Гра на музичних інструментах з раннього віку затримує процес скостеніння кісток пальців, що зумовлює до їх подовження («пальці музиканта»).

Скелет нижніх кінцівок складається з тазового поясу та кісток вільних нижніх кінцівок. Тазовий пояс утворюють крижі та нерухомо з’єднані з ним дві тазові кістки. У новонародженого кожна тазова кістка складається з трьох кісток (клубова, лобкова та сіднича), зрощення яких починається з 5 – 6 років і завершується у 17 – 18 років. У підлітковому віці відбувається поступове зрощення п’яти крижових хребців в одну трикутну кістку – крижі. У дівчаток під час різких стрибків з великої висоти, носіння взуття на високих підборах незрощені кістки тазу можуть зміститися, що призводить до неправильного їх зрощення і, як наслідок, звуження виходу з порожнини малого тазу, що може надалі вельми ускладнити проходження плоду під час пологів. Після 9 років помітними стають відмінності між формою таза у хлопчиків і дівчаток: у хлопчиків таз вищий і вужчий, ніж у дівчаток. Тазові кістки мають круглі западини, куди входять головки стегнових кісток.

Скелет вільної нижньої кінцівки складається зі стегнової кістки, двох кісток гомілки (великогомілкової, малогомілкової) та кісток стопи. Стопа складається із кісток заплесна, плесна та фаланг стопи. Стопа людини утворює склепіння, яке спирається на кістку п'яти та на передні кінці кісток плесна. Розрізняють подовжнє та поперечне склепіння стопи. Подовжнє, пружиняче склепіння стопи властиве тільки людині, і його формування пов'язано з прямоходінням. По склепінню стопи рівномірно розподілено вагу тіла, що має велике значення під час перенесення центру ваги. Склепіння діє як пружина, пом'якшуючи поштовхи під час ходьби. У новонародженої дитини склепіння стопи не виражене, воно формується пізніше, коли дитина починає ходити.

Склепінчасте розташування кісток стопи підтримує значна кількість міцних суглобових зв'язок, Під час тривалого стояння та сидіння, перенесення великої ваги, носіння вузького взуття зв'язки розтягуються, що призводить до сплощення стопи.

Череп. Розрізняють два відділи черепа: мозковий, або черепну коробку, та лицевий, або кістки обличчя. Мозковий відділ черепа є умістилище головного мозку. У новонародженого черепні кістки з’єднані сполучнотканинною перетинкою. Ця перетинка особливо велика там, де сходиться декілька кісток. Це – тім’ячка черепа, розташовані по кутах обох тім’яних кісток; розрізняють непарні (лобове та потиличне) і парні (передньобічне та задньобічне) тим’ячка. Завдяки тим’ячкам кістки даху черепа можуть накладатися своїми краями одна на одну. Це має велике значення під час проходження головки плоду родовими шляхами. Малі тим’ячка заростають до 2–3 місяців, а найбільше (лобове) легко можна промацати до 1,5 року.

У дітей у ранньому віці мозкова частина черепа розвиненіша, ніж лицева. Найінтенсивніше кістки черепа ростуть протягом 1-го року життя. З віком, особливо з 13–14 років, лицевий відділ черепа росте енергійніше та починає переважати над мозковим. У новонародженого об'єм мозкового відділу черепа у 6 разів більший, ніж лицевий, а у дорослого – у 2–2,5 разу. Збільшення голови спостерігають на всіх етапах розвитку дитини, найінтенсивніше воно відбувається у період статевого дозрівання. З віком істотно змінюється співвідношення між розмірами голови та ростом тулуба. Це співвідношення є один із нормативних показників, що характеризують вік дитини.


1.2.2. Вікові особливості серцево-судинної

системи кровообігу
Характерним для акту народження дитини є її перехід до абсолютно інших умов існування. Легеневе дихання зумовляє істотні зміни серцево-судинної системи. У момент народження дитини перев'язують і перерізують її пуповину, через що припиняється обмін газів, що відбувався у плаценті. При цьому у крові новонародженого збільшується вміст вуглекислого газу та зменшується кількість кисню. Ця кров, із зміненим газовим складом, надходить до дихального центру та подразнює його – виникає перший вдих, під час якого розправляються легені та розширюються судини, що знаходяться в них. У легені вперше надходить повітря. Розширені, майже порожні судини легенів мають велику вмісткість та низький тиск крові. Тому вся кров з правого шлуночка серця через легеневі артерії надходить до легень. Боталова протока поступово збільшується. У зв'язку з тим, що змінився тиск крові, овальне віконце в серці закривається складкою ендокарда, що поступово приростає до серцевої перетинки, та створюється суцільна перегородка між передсердям. З цієї миті роз’єднуються великий і малий кола кровообігу, у правій половині серця циркулює тільки венозна кров, а в лівій – тільки артеріальна. У той же час перестають функціонувати судини пупкового канатика, вони заростають і перетворюються на зв'язки. Так у момент народження дитини система кровообігу плоду набуває такої ж будови, як і в дорослого.

Розміщення, будова та розміри серця дитини в постнатальний період. Серце новонародженого відрізняється від серця дорослого формою, відносною вагою та розташуванням. Воно має майже форму кулі, його ширина дещо більша за довжину. Стінки правого та лівого шлуночків однакові за товщиною.

У новонародженого серце розміщено дуже високо через положення склепіння діафрагми. До кінця 1-го року життя у зв'язку з опусканням діафрагми та переходом дитини у вертикальне положення (дитина сидить, стоїть) серце займає косе положення. У 2–3 роки його верхівка перебуває на рівні 5-го лівого ребра, у 5 років вона зміщується до 5-го лівого міжребрового простору. У десятирічних дітей межі серця майже такі ж, як і в дорослих.

З моменту розділення великого та малого кіл кровообігу лівий шлуночок виконує більш ускладнену роботу, ніж правий, оскільки опір у великому колі більший порівняно з малим. У зв'язку з цим посилено розвивається м'яз лівого шлуночка, і до 6-го місяця життя дитини співвідношення між стінками правого та лівого шлуночків стає таким же, як і в дорослого – 1 : 2,11 (у новонародженого воно становить 1 : 1,33).

Передсердя більш розвинені, ніж шлуночки. Вага серця новонародженого в середньому дорівнює 23,6 г (коливання можливі від 11,4 до 49,5 г) і становить 0,89% від ваги тіла (у дорослого цей відсоток коливається від 0,48 до 0,52%). З віком вага серця збільшується, особливо вага лівого шлуночка. Протягом перших 2 років життя дитини серце посилено росте, при цьому правий шлуночок росте дещо повільніше за лівий.

До 8 місяців життя вага серця збільшується удвічі, до 2–3 років – у 3 рази, до 5 років – у 4 рази, до 6 років – в 11 разів. Після 7 – 12 років ріст серця сповільнюється та дещо уповвільнюється порівняно з ростом тіла. У 14–15 років – у період статевого дозрівання – знову починає посилено рости серце.

Вага серця у хлопчиків більша, ніж у дівчаток. Але з 11 років у дівчаток наступає період посиленого росту серця (у хлопчиків він починається у 12 років), і до 13–14 років його вага стає більшою, ніж у хлопчиків. У 16 років серце у хлопчиків знову стає важчим, ніж у дівчаток.



Вікові особливості руху крові судинами. У новонародженої дитини середня величина кров'яного тиску становить 76 мм рт. ст. У дітей незалежно від віку є загальна тенденція до збільшення з віком тиску діастоли та систоли. Артеріальний тиск у дітей однакового віку значно коливається. Більш високий тиск спостерігають у дітей з більшими ростом і вагою.

Кров'яний тиск у дітей легко змінюється під впливом різних зовнішніх чинників. Так, під час переходу тіла із сидячого положення в горизонтальне кров'яний тиск у більшої кількості дітей підвищується на 10–20 мм рт. ст. На кров'яний тиск дітей впливають кліматичні та географічні умови місцевості: діти всіх вікових груп, що проживають на півдні, мають тиск крові нижий, ніж мешканці півночі.

Тиск крові у дітей різко змінюється під впливом емоцій: систольний тиск підвищується на 20–40 мм рт. ст., діастольний – на дещо меншу величину. У грудних дітей спостерегають підвищення тиску під час прийому їжі. Уранці кров'яний тиск у них буває нижчий, ніж увечері.

На кров'яний тиск впливають і заняття у школі. З початку навчального дня відзначають підвищення діастольного тиску від уроку до уроку та пониження систольного (тобто зменшується пульсовий тиск). До кінця навчального дня кров'яний тиск підвищується. За наявності уроків праці та фізкультури відзначено менше зниження пульсового тиску. Під час м'язової роботи у дітей підвищується систольний і дещо знижується діастольний тиск. Під час виконання граничного м'язового навантаження у підлітків, особливо хлопців, систольний тиск може зростати до 180–200 мм рт. ст. Оскільки в цей час діастольний тиск дещо змінюється, то пульсовий тиск зростає до 50–80 мм рт. ст., що свідчить про збільшення сили скорочення серця. Інтенсивність змін показників кров'яного тиску під час фізичного навантаження залежить від віку: чим старше дитина, тим значніші ці зміни. Вікові зміни кров'яного тиску під час фізичного навантаження особливо яскраво виявляються у відновновлюваному періоді. Відновлення показників тиску систоли до початкового рівня здійснюється тим швидше, чим старша дитина.

Пульсовий тиск у дітей має значні межі коливання. Величина венозного тиску зменшується з віком. Якщо в дитини перших років життя він дорівнює 105 мм вод. ст., то у підлітка він знижується до 86 мм вод. ст. Як і пульсовий, він має значні межі коливання.

Збільшення рівня венозного тиску в малих дітей пов'язано з великою кількістю циркулюючої в організмі крові, вузьким просвітом вен і зниженою їх ємністю. Він залежить від сили скорочень правого шлуночка та судинного тонусу. Венозний тиск у дітей не залежить від частоти серцевих скорочень і коливань систольного та діастольного артеріального тиску. Венозний тиск пов'язаний з фазами дихання: під час вдиху він дещо знижується, а під час видиху – підвищується. Венозний тиск різко збільшується під час негативних емоцій. Наприклад, під час плачу венозний тиск у дитини може підвищитися до 335 мм вод. ст.

З віком рух крові сповільнюється. Це пов'язано з віковими змінами судин, перш за все із збільшенням їх довжини у зв'язку з ростом дитини. На швидкість руху крові впливає і зміна частоти серцевих скорочень (ЧСС): зменшення кількості серцевих скорочень з віком спричиняє зменшення швидкості руху крові.

У новонароджених кров здійснює кругообіг за 12 с, у трьохрічних – за 15 с, у семи -, восьмирічних – за 7– 8 с, у чотирнадцятирічних – за 9 с.



1.2.3. Вікові особливості функціонування травної системи
У період внутрішньоутробного розвитку функції органів травлення дитини виражені слабо у зв'язку з відсутністю харчових подразників, що стимулююють секрецію їх залоз. Навколоплідна рідина, яку плід заковтує з другої половини внутрішньоутробного періоду розвитку, – слабкий подразник травних залоз. У відповідь на це вони виділяють секрет, що перетравлює невелику кількість білків, що містяться в навколоплідній рідині. Секреторна функція травних залоз дитини посилено розвивається після народження під впливом подразнювальної дії харчових речовин, які викликають рефлекторне виділення шлункових соків.

Ротова порожнина. Уже в період внутрішньоутробного розвитку плоду повністю формується морфологічна основа смоктального рефлексу. П’ятимісячному плоду властиві смоктальні та ковтальні рухи.

Немовля може смоктати та ковтати одразу ж після народження. Смоктальний рефлекс виникає у нього навіть у разі механічного роздратування шкіри губ і обличчя. Будова ротової порожнини дитини пристосована до смоктання. Коли дитина бере в рот сосок, утворюється щільно замкнутий простір. Під час смоктання в порожнині рота дитини створюється тиск, що сягає 40–100 мм рт. ст., це сприяє відсмоктуванню молока з грудей матері.

Немовляті властива деяка сухість слизової оболонки порожнини рота, оскільки слизові залози серозної оболонки функціонально ще не цілком розвинені. Протягом перших 6 тижнів вони виділяють незначну кількість слини. Поступово слиновиділення у дитини посилюється під впливом харчових подразників і виникає умовно-рефлекторне виділення слини на вигляд і запах їжі, під час очікування годування. У слині міститься амілаза, але її травна сила незначна.

Слизові залози стравоходу новонародженої дитини розвинені слабо, його слизова оболонка ніжна та легкоуразлива. У зв'язку з тим, що нижній кінець стравоходу розширений і його м'язи на межі зі шлунком слабкі, ворушіння дитини після годування може викликати відрижку. Вона виникає і під час перегодовування дитини. У ротовій порожнині починається фізична та хімічна обробка їжі, а також здійснюється її апробація. За допомогою спеціальних рецепторів, розміщених у слизовій оболонці ротової порожнини та язика, дитина розпізнає смак їжі, від їх функції залежить задоволення та незадоволення їжею.

Специфічною функцією ротової порожнини є механічне подрібнення їжі під час її пережовування. Особливий ефект фізичної обробки їжі досягається наявністю в ротовій порожнині кісткової основи, що відрізняє її від інших органів травлення та язика. Язик – рухомий м'язовий орган – має найважливіше значення не тільки для здійснення мовної функції, але і для травлення. Пересування їжі за допомогою язика – необхідний компонент жування.

Подрібнення їжі здійснюють зуби. За функцією та формою розрізняють різці, ікла, малі та великі корінні зуби. Загальна кількість зубів – 32 (у дорослих). Зуби формуються та ростуть у товщі щелепи. Ще у внутрішньоутробному періоді розвитку формується основа постійних зубів. На 6–8-му місяці життя у дитини починають прорізуватися тимчасові, або молочні, зуби. Зуби можуть з'являтися раніше або пізніше залежно від індивідуальних особливостей розвитку, якості харчування. Найчастіше першими прорізуються середні різці нижньої щелепи, потім з'являються верхні середні та бічні; до кінця 1-го року життя прорізується зазвичай 8 зубів. Протягом 2-го року життя, а іноді й на початку 3-го року закінчується прорізання всіх 20 молочних зубів. Молочні зуби ніжні та крихкі, це слід ураховувати під час організації харчування дітей.

У 6–7 років у дітей починають випадати молочні зуби, їх поступово змінюють постійні. Перед зміною корені молочних зубів розсмоктуються, після чого вони випадають. Малі корінні та треті великі корінні, або зуби мудрості, виростають без молочних попередників. Прорізування постійних зубів закінчується близько 14 років. Виняток становлять лише зуби мудрості, поява яких деколи затримується до 25–30 років, у 15% випадків вони відсутні на верхній щелепі взагалі. У зв'язку з тим, що основа постійних зубів знаходиться під молочними зубами, слід особливо звертати увагу на стан ротової порожнини та зубів у дітей дошкільного та шкільного віку.

Залози шлунку. Секреція залоз шлунку в новонародженої дитини незначна, але у шлунковому соку наявні такі ж ферменти, як і в соку дорослого, але їх кількість і перетравна сила незначні. Невисокий рівень кислотності шлункового соку з віком підвищується, до 13 років загальна кислотність шлункового соку дитячого організму стає такою ж, як і в дорослих.

У шлунковому соку дитини менше, ніж у соку дорослого, пепсину та більше хімозину, пристосованого для переварювання білків молока, що переважає у раціоні дитини. Кислотність шлункового соку дитини відповідає оптимуму дії хімозину.

У зв'язку із збільшенням розмірів шлунку, розвитком його слизової оболонки збільшуються розмір, кількість і секреція шлункових залоз. При цьому підвищується рівень його кислотності, що зумовлює збільшення ферментативної активності пепсину та зниження активності хімозину. Молоко матері у шлунку дитини перетравлюється протягом 2,5–3 год, коров'яче молоко дещо довше – протягом 3–4 год.

Печінка. У дітей морфологічно ще не цілком дозріли клітини печінки, у зв'язку з чим функціонує вона не на повну силу. Під час захворювань її клітини легко гинуть, що призводить до порушення обмінних процесів та бар'єрної функції печінки. Це значною мірою ускладнює перебіг кишкових захворювань у дітей.

Залози кишечнику. Залози тонкої кишки, як і залози шлунку, функціонально не цілком розвинені. Склад кишкового соку в дитини такий же, як і в дорослого, але травна сила ферментів значно менша. Вона збільшується одночасно з підвищенням активності шлункових залоз і збільшенням кислотності його соку.

Підшлункова залоза виділяє теж менш активний сік, ніж у дорослих. Кишечнику дитини притаманна активна та дуже нестійка перистальтика. Вона може легко посилюватися під впливом місцевого подразнення (надходження їжі, її бродіння в кишечнику) і різних зовнішніх дій. Так, загальне перегрівання дитини, різке звукове подразнення (крик, стукіт), збільшення її рухової активності спричиняють посилення перистальтики.

Увесь шлях по тонких кишках харчова кашка у дитини проходить за 12–30 год, а у разі штучного вигодовування – за більш тривалий час. У зв'язку з тим, що у дітей відносно довгий кишечник, а брижа довга, слабка та легко розтягується, у них може виникати заворот кишок. Рухова функція шлунково-кишкового тракту стає такою ж, як і в дорослих, близько 3–4-го року життя.

У товстій кишці відбувається формування калу ще в період внутрішньоутробного розвитку. Первородний кал, або меконій, утворюється внаслідок виділення певної кількості травних соків і злущення епітелію. Меконій виділяється в перші години після народження, він має темний колір і не має запаху. Протягом подальших 2–3 днів виділення меконію закінчується і з'являється кал, що складається з неперетравлених залишків їжі.

Калові маси формуються в товстій кишці. Потрапляючи до прямої кишки, вони розтягують її та рефлекторно викликають акт дефекації. У дитини до двохмісячного віку він відбувається часто – від 2–4 до 8 разів на добу. Кал має жовтий колір і кислуватий запах. На 2-му році життя акт дефекації здійснюється 1–2 рази на добу.

У дітей з віком формуються позитивні та негативні умовні рефлекси, пов'язані з актом дефекації та певними життєвими обставинами. Дитину слід садити на горщик у той час, коли може бути позив до дефекації (краще після 1-го прийому їжі). При цьому рефлекс діє протягом певного часу, що полегшує спорожнення кишечника. Тривала затримка акту дефекації може спричиняти виникнення запорів.


1.2.4. Морфологічний розвиток органів дихання

в постнатальний період
Носова порожнина в новонароджених дуже невеликого розміру. Її висота становить 17,5 мм за довжини решітчастої кістки 10,5 мм і верхньої щелепи 7 мм. Носова перегородка, що розділяє ніс на праву та ліву частини, дуже низька. Носові раковини, що йдуть від зовнішніх бічних стінок носової порожнини та розділяють її на ряд щілин (4 носових ходи), дуже товсті. У зв'язку з цим носові ходи вузькі. Нижній носовий хід утворюється до 6 місяців і продовжує збільшуватися до 13 років, потім протягом життя змінюється мало. Помітне збільшення середнього носового ходу починається з 2 і продовжується до 20 років. У новонароджених додаткові порожнини носа розвинені слабо: лобова та клиноподібна пазухи – це невеликі випинання слизової оболонки. До 14 років вони досягають розмірів і форми пазух дорослої людини.

Більше за інші розвинена гайморова порожнина. Решітчаста кістка в новонароджених перебуває у зачатковому стані. Найінтенсивніше гайморові порожнини ростуть у 1-й рік. У цей період вони мають круглу форму, до 3 років стають більшими, до 7 років втрачають округлі контури, а їх кількість збільшується, до 14 років досягають розмірів, як у дорослого.

Слізний каналець у новонародженого розвинений добре, але він дуже короткий, його вихідний отвір лежить відносно близько до дна носової порожнини.

Слизова оболонка носової порожнини дуже ніжна та має багато кровоносних судин, причому просвіт судин у новонароджених ширший, ніж у дорослих. Це забезпечує краще зігрівання повітря. У новонароджених активно росте зовнішня хрящова частина носа, змінюються розміри та форма носа (особливо у перші 5 років життя), а разом із цим змінюється і носова порожнина.

Носоглотка в новонародженого невисока і не утворює напівкруглого склепіння, як у дорослого. Ширина носоглотки порівняно велика. Хоани, що сполучають порожнину носа з порожниною рота, мають круглу або трикутну форму. Протягом 1-го року життя дитини вони ростуть дуже швидко, до 2 років їх висота збільшується у 2 рази, а їх форма стає овальною. Нижня частина носоглотки (глотка) у дітей відносно велика, широка; євстахієва труба коротка, розташована низько. Захворювання верхніх дихальних шляхів у дітей нерідко ускладнюються запаленням середнього вуха. Це пов'язано з тим, що інфекція легко проникає в середнє вухо через широку та коротку євстахієву трубу.

Гортань у новонародженої дитини розташовується вище, ніж у дорослої людини. Унаслідок цього дитина одночасно може дихати та ковтати. Гортань у ранньому віці має форму воронки, у якої фронтальний діаметр більше сагітального. З віком вона набуває циліндричої форми. Гортань і голосова щілина в новонароджених вузькі. Довжина гортані відносно велика – 1,53 см, тобто вона становить 1/32 довжини тіла. Гортань росте протягом онтогенезу нерівномірно. До 3 років вона росте швидко, і у цей час у хлопчиків і дівчаток вона однакова. Від 3 до 12 років її збільшення незначне, але сильно змінюється форма хрящів, їх щільність, будова слизової оболонки та ін.

Статеві відмінності розвитку гортані у дітей до 2 років не виявлені. Після 2–3 років у дівчаток гортань росте повільніше, ніж у хлопчиків. Ще яскравіше це помітно в 10–15 років. У цей період у дівчаток гортань помітно коротша та менша, ніж у хлопчиків. У хлопчиків передньозадній діаметр гортані збільшується з 3–5 років і з цього часу стає більшим, ніж у дівчаток. Ця закономірність зберігається і в дорослих. Статеві відмінності гортані найбільше помітні на щитоподібному хрящі та голосових зв'язках.

Надгортанник у новонароджених розташовується близько до язика, він невеликий, його краї заломлені всередину так, що він має вигляд жолоба. Він широкий і короткий (ширина – 1 см, довжина – 0,5 см). Розміри надгортанника до 16 років збільшуються у 2 рази. Надгортанник поступово стає пласким і до 10 років він у хлопчиків набуває такої ж форми, як і в дорослих. У дівчаток цей процес закінчується до 20 років.

В однорічних дітей голосові зв'язки прикріпляються спереду до щитоподібного хряща та вище, ніж у дорослих. У дітей раннього віку вони коротші відносно голосової щілини, ніж у старші роки. Досить швидко голосові зв'язки ростуть у перший рік життя, а також у 14–16 років. Довжина голосових зв'язок у новонародженого становить 0,42–0,45 см. З 12 років з'являються статеві відмінності – з цього часу голосові зв'язки у хлопчиків довші (1,65 см), ніж у дівчаток (1,5см).

Трахея в новонароджених і дітей 1-х місяців життя має просвіт еліпсоподібної форми, що поступово до 15–20 років стає круглим. У новонароджених, як і у плоду, трахея розташована вище, ніж у дорослого. Зростання трахеї відбувається відповідно до зростання тіла. Особливо інтенсивно зростає трахея у перші 6 місяців життя, а також у період статевого дозрівання – 14–16 років. Довжина трахеї у дітей до 10 років збільшується у 2 рази, до 25 років – у 3 рази. У новонароджених і немовлят хрящова частина трахейних зв’язків відносно мала, а сполучнотканна задня стінка, навпаки, велика. Хрящова тканина трахеї еластична та м'яка, унаслідок чого вона легко стискується. У дітей трахея легко звужується та розширюється. З 2–5 років звуження та розширення трахеї стає ускладненим, а з 6 років – неможливим. Слизова оболонка трахеї, як і носоглотки, ніжна та багата на кровоносні судини, але відносно суха внаслідок недостатнього розвитку слизових залоз. Бронхи у дітей вузькі, їх хрящова тканина м'яка, м'язові й еластичні волокна розвинені слабо, слизова оболонка містить невелику кількість слизових залоз, що мають багато судин. Зростання бронхів найбільш інтенсивне у 1-й рік життя та період статевого дозрівання. Правий бронх – своєрідне продовження трахеї, а лівий відходить від трахеї під значним кутом до неї. Лівий бронх у новонароджених і дітей у ранньому віці завжди довший і вужчий, ніж правий. У підлітків у зв'язку з посиленим ростом бронхів удовжину відбувається зменшення їх хрящових стінок і посилюється розвиток м'язової й еластичної тканин. Бронхи дітей містять значно менше хрящової тканини порівняно з дорослими.

Легені людини розділені на частини (права має три частки, а ліва – дві). Це ділення стає помітним з 2-го місяця розвитку плоду. Легені новонародженого відносно великі: вага легенів у дітей відноситься до ваги тіла як 1:43 або 1:59. Легені ростуть постійно до 16 років, але є періоди найбільш сильного росту: у 3 місяці та від 13 до 16 років. Залежно від віку вага легенів становить: у новонародженого – 50, в однорічного – 150, у дванадцятирічного – 560 г, а в дорослого – 1 кг. Відносна вага легенів зменшується у всі вікові періоди.

Об'єм легенів значно збільшується в 1-й рік життя. У дво-, тритижневої дитини легені займають 2/3 об'єму грудної клітки. Збільшення легенів здійснюється за рахунок розгалуження дрібних бронхів, утворення альвеол і збільшення їх об'єму: у новонароджених розмір альвеол у 2 рази менший, ніж у дітей 12 років, і у 3 рази менший, ніж у дорослих. Процес диференціації легенів закінчується приблизно у 7 років.

У дорослої людини альвеола має форму кулі площею 0,126 мм2 і внутрішнім об'ємом 4,14 мл. У спалих легенях альвеоли мають круглясту або овальну форму, у легенях дитини, наповнених повітрям, вони мають багатогранну форму внаслідок здійснюваного на них тиску. У процесі розвитку легеневого альвеолярного епітелію до моменту народження у плода утворюється сурфактант – речовина, що стабілізує силу поверхневого натягу легенів. Її продукують великі клітини альвеолярного епітелію – гранулярні пневмоцити. Якщо сурфактант не утворюється, то легені новонародженого не розкриваються.

Різні відділи легенів розвиваються неоднаково. У новонародженої дитини верхня та середня часточки правої легені майже однакового розміру, нижня – більша за них. До 3 місяців верхня часточка розвивається повільніше за інші, надалі – однаково з ними. До 2-го року життя дитини окремі часточки правого та лівого легенів набувають тих же розмірів відносно одна до одної, як і у дорослих. Нерівномірно змінюється вага легенів: від моменту народження і до 3 місяців життя права легеня важча за ліву. Відповідно, і об'єм правої легені більший. До року об'єм легенів дитини становить 250–280 мл. До 16 років він збільшується у 20 разів порівнянно з об'ємом легенів новонародженого.



Плевра дитини аж до 2–2,5 року містить багато клітинних елементів, проте мало еластичних і сполучнотканних волокон. Будова плеври у дитини після 7 років стає схожою на будову у дорослого.
1.2.5. Вікові особливості системи виділення
У новонародженої дитини середня вага нирок становить 12 г. Ростуть нирки до 30 років (у цьому віці їх вага дорівнює 150 г). Інтенсивність зростання нирок неоднакова в різні вікові періоди. Найбільш інтенсивно вони ростуть у перші 3 роки життя, у період статевого дозрівання та у 20–30 років. Нирки новонароджених мають часточкову будову, яка дещо згладжується до 1 року за рахунок збільшення діаметра та довжини сечових канальців. Збільшення об'єму та кількості цих канальців сприяє згладжуванню меж між частками нирок.

У 5 років дольчатість нирок у переважної більшості дітей зникає. Проте в окремих випадках часточкова будова нирок зберігається протягом усього життя. Співвідношення кіркового та мозкового шарів нирки з віком досить різко змінюється. Тоді як у дорослого товщина кіркового шару становить 8 мм, а мозкового – 16 мм, у новонародженого вона дорівнює 2 мм і 8 мм відповідно. Отже, відношення товщини кіркового та мозкового шарів у дорослих дорівнює 1:2, а в дітей – 1:4. Зростання кіркового шару нирок відбувається особливо інтенсивно на 1-му році життя, коли товщина його подвоюється. У кірковій речовині нирок новонародженого міститься багато дрібних мальпігієвих тілець, досить щільно прилеглих одне до одного. На одиницю об'єму нирки новонародженого припадає 50 клубочків (у дорослих – 4–6, а у восьми -, десятимісячних дітей – 18–20). З віком за рахунок росту сечові канальці значно збільшують відстань між сусідніми тільцями і разом з тим відсувають їх від капсули нирок. Усе це спричиняє у віці 1–2 років утворення під капсулою нирок безклубочкового шару, ширина якого збільшується до 14 років. У перші 20 днів життя у дитини можуть утворюватися нові мальпігієві тільця. Разом із тим за весь період 1-го року життя в нирці дитини є нефрони, яким властива редукція. З віком їх кількість неухильно зменшується. Від 7 до 50 років редукція нефронів трапляється досить рідко. Таким чином, не всі нефрони, закладені в ембріональному періоді, розвиваються до повного дозрівання: частина із них піддається зворотному розвитку або гине. Причина цього явища полягає в тому, що нервові волокна вростають у нирку після утворення нефронів. Нефрони, позбавлені іннервації, піддаються редукції, заміщаються сполучною тканиною, тобто склерозуються. У новонароджених дітей нефрони незрілі через особливості клітинної будови капсули нирок. Епітеліальні клітини внутрішнього листка капсули дуже високі (циліндровий і кубічний епітелій). Сам листок покриває судинний клубочок тільки ззовні, він не проникає між окремими судинними петлями. З віком висота клітин зменшується: циліндровий епітелій перетворюється спочатку на кубічний, а потім на плоский. Причому внутрішній листок капсули починає проникати між судинними петлями, рівномірно їх покриваючи. Діаметр клубочка у новонароджених дуже малий, тому загальна поверхня фільтрації, що припадає на одиницю маси нирок, виявляється значно меншою, ніж у дорослої людини. Сечові канальці в новонароджених дуже вузькі та тонкі. Петля Генле коротка, вершина її заходить у кірковий шар. Діаметр сечових канальців, як і ниркових тілець, до 30 років збільшується. Поперечний діаметр звитих канальців нирок дітей у 2 рази вужчий, ніж у дорослих. У новонароджених діаметр одного канальця становить 18–23 мкм, у дорослого – 40–60 мкм. Ниркова балія в новонароджених і грудних дітей найчастіше вміщена в самій паренхімі нирки. Чим старша дитина, тим більше випадків розташування балії поза нирковою паренхімою. У 3–5 років формується жирова капсула нирки, що забезпечує пухке з'єднання нирок із наднирковими тканинами.

З віком змінюється судинна сітка нирок. Вікові зміни артеріальної системи нирок виражені потовщенням зовнішньої та внутрішньої стінок артерій і зменшенням товщини середньої стінки артерій. При цьому як у внутрішньому, так і в зовнішньому шарі у великій кількості з'являються м'язові клітини. Тільки до 14 років товщина артеріальної стінки судин нирок стає такою ж, як і в дорослих. У венозному сплетенні нирок новонароджених неможливо виокремити стовбури. Останні з'являються тільки в шестимісячному віці. У 2–4 роки схема будови вен нирок у дитини така ж, як і в дорослого.

Лімфатична система ниркових балій у дітей пов'язана з лімфатичною системою кишечника тісніше, ніж у дорослих. Через це у дітей можливе поширення кишкових бактерій з кишечника до ниркових балій, що часто призводить до виникнення у них запального процесу. У новонароджених нирки знаходяться дещо вище, ніж у дорослих. Верхній полюс нирок перебуває на рівні нижнього краю 11-го грудного хребця; тільки до 2 років у дітей рівень розташування нирок стає таким же, як і в дорослих.

Вікові особливості функції нирок. З віком змінюється кількість і склад сечі. Сечі в дітей виділяється порівняно більше, ніж у дорослих, а сечовипускання відбувається частіше за рахунок інтенсивного водного обміну, а також за наявності великої кількості води та вуглеводів у раціоні дитини. Лише у перші 3–4 дні кількість сечі, що виділяється, у дітей невелика. У місячної дитини сечі виділяється за добу 350–380 мл, до кінця 1-го року життя – 750 мл, у 4–5 років – близько 1 л, у 10 років – 1,5 л, а в період статевого дозрівання – до 2 л.

У новонароджених реакція сечі сильнокисла, з віком вона стає слабокислою. Реакція сечі може змінюватися залежно від їжі. Якщо харчуватися переважно м'ясною їжею, то в організмі утворюється багато кислих продуктів обміну, відповідно і сеча стає кислішою. Якщо вживати рослинну їжу, то реакція сечі стає лужною. У новонароджених підвищена проникність ниркового епітелію, тому в сечі майже завжди виявляють білок. Пізніше у здорових дітей і дорослих білка в сечі не має бути.



Сечовипускання та його механізм. Випускання сечі – процес рефлекторний. Надходячи до сечового міхура, сеча викликає в ньому підвищення тиску, через що подразнюються рецептори, що знаходяться у стінці міхура. Виникає збудження, що поширюється до центру сечовипускання в нижній частині спинного мозку. Звідси імпульси надходять до мускулатури міхура, примушуючи її скорочуватися; сфінктер при цьому розслаблюється і сеча поступає з міхура в сечовипускальний канал. Це мимовільне випускання сечі. Воно має місце у грудних дітей. Старші діти, як і дорослі, можуть довільно затримувати та викликати сечовипускання. Це пов'язано із становленням кіркової, умовно-рефлекторної регуляції сечовипускання. Зазвичай до дворічного віку у дітей уже сформовані умовно-рефлекторні механізми затримки сечовипускання не тільки вдень, але і вночі. Проте у віці 5–10 років, іноді до періоду статевого дозрівання, у дітей трапляється нічне мимовільне нетримання сечі – енурез. В осінньо-зимові періоди року, у зв'язку з більшою можливістю охолоджування організму, енурез частішає. З віком енурез, пов'язаний переважно з функціональними відхиленнями психоневрологічного стану дітей, минає. Проте обов'язково діти мають бути обстежені лікарями – урологом і невропатологом. Спричиняють енурез психічні травми, перевтома (особливо від фізичних навантажень), переохолодження, порушення сну, гостра їжа та велика кількість рідини, прийнята перед сном. Діти дуже важко переживають свою недугу. Перебуваючи у стані хвилювання, тривоги, вони довго не засинають, а потім занурюються в глибокий сон, під час якого слабкі позиви до сечовипускання вони не сприймають.
1.2.6. Вікові особливості ендокринної системи
У регуляції функцій організму важлива роль належить ендокринній системі. Органи цієї системи – залози внутрішньої секреції – виділяють особливі речовини, що істотно та специфічно впливають на обмін речовин, структуру та функцію органів і тканин. Залози внутрішньої секреції відрізняються від інших залоз тим, що продукти їх обміну виділяються безпосередньо у кров. Тому їх називають ендокринними залозами (грец. endon – всередині, krinein – відділяю).

До залоз внутрішньої секреції належать: гіпофіз, епіфіз, підшлункова залоза, щитоподібна залоза, надниркові, статеві, паращитоподібні залози, вилочкова (зобна) залоза. Підшлункова та статеві залози об’єднані, оскільки одна частина їх клітин виконує зовнішньосекреторну функцію, інша – внутрішньосекреторну. Статеві залози виробляють не тільки статеві гормони, але і статеві клітини (яйцеклітини та сперматозоїди). Частина клітин підшлункової залози виробляє гормони інсулін і глюкагон, інші – травний і підшлунковий сік.

Ендокринні залози людини невеликого розміру, мають дуже незначну вагу (від кількох часток грама до кількох грамів) і насичені кровоносними судинами. Кров постачає їм необхідний «будівельний» матеріал і вимиває із них хімічно активні секрети. До ендокринних залоз підходить розгалужена сітка нервових волокон, їх діяльність постійно контролює нервова система. Залози внутрішньої секреції функціонально тісно пов'язані між собою, тому ураження однієї залози викликає порушення функції інших залоз.

Щитоподібна залоза. У процесі онтогенезу вага щитоподібної залози значно збільшується – від 1 г в період новонародженості до 10 г у 10 років. З початком статевого дозрівання зростання залози особливо інтенсивне, у цей же період зростає функціональна напруга щитоподібної залози, про що свідчить значне підвищення вмісту білка, що входить до складу гормону щитоподібної залози. Уміст тиреотропіну в крові інтенсивно збільшується до 7 років.

Збільшення вмісту тироїдних гормонів максимально підвищується до 10 років, а також на завершальних етапах статевого дозрівання (15–16 років). У віці 5–10 років якісно змінюється гіпофізарно-щитоподібні взаємовідношення: знижується чутливість щитоподібної залози до тиреотропних гормонів, найбільш виражена у 5–6 років. Це свідчить про те, що щитоподібна залоза має особливо велике значення для розвитку організму в ранньому віці. Зниження функціонування щитоподібної залози в дитячому віці призводить до кретинізму. При цьому затримується ріст і порушуються пропорції тіла, сповільнюється статевий і психічний розвиток. Раннє виявлення гіпофункції щитоподібної залози та відповідне лікування матимуть позитивний ефект.



Надниркові залози. Для надниркових залоз вже з 1-х тижнів життя дитини характерні бурхливі структурні перетворення. Розвиток кори надниркових залоз інтенсивно відбувається в 1-ий роки життя дитини. До 7 років її ширина досягає 881 мкм, у 14 років вона становить 1003,6 мкм. Мозкова речовина надниркових залоз до моменту народження дитини являє собою незрілі нервові клітини. У 1-ий роки життя вони швидко перетворюються на зрілі клітини, так звані хромофільні, оскільки вони мають здатність до забарвлення в жовтий колір хромовими солями. Ці клітини синтезують гормони (катехоламіни – адреналін і норадреналін), дія яких має багато спільного із симпатичною нервовою системою. Синтезовані катехоламіни містяться в мозковій речовині у вигляді гранул, з яких звільняються під дією відповідних стимулів і надходять до венозної крові, що відтікає від кори надниркових залоз і проходить через мозкову речовину. Стимулами надходження катехоламінів до крові є збудження, а саме: подразнення симпатичних нервів, фізичне навантаження, охолоджування і т. ін. Головним гормоном мозкової речовини є адреналін, він становить приблизно 80% від синтезованих у цьому відділі наднирників гормонів. Адреналін відомий як найдієвіший гормон. Він прискорює кругообіг крові, підсилює та робить частішим серцеві скорочення, покращує легеневе дихання, розширює бронхи, збільшує розпад глікогену в печінці, виводить цукор у кров, підсилює скорочення м'язів, знижує їх стомлення і т. д. Усі ці впливи адреналіну спрямовані на досягнення одного загального результату – мобілізації всіх сил організму для виконання важкої роботи. Підвищена секреція адреналіну – один із найважливіших механізмів перебудови функціонування організму в екстремальних ситуаціях, наприклад, під час емоційного стресу, раптових фізичних навантажень, охолоджування.

Тісний зв'язок хромофільних клітин надниркових залоз із симпатичною нервовою системою зумовлює швидке виділення адреналіну у всіх випадках, коли в житті людини виникають обставини, що потребують від неї термінової мобілізації сил. Значне зростання функціональної напруги надниркових залоз здійснюється до 6 років, а також у період статевого дозрівання. У цей же час значно збільшується у крові вміст стероїдних гормонів і катехоламінів.



Підшлункова залоза. У новонароджених внутрішньосекреторна тканина підшлункової залози переважає над зовнішньосекреторною. З віком розміри острівців Лангерганса значно збільшуються. Острівці великого діаметру (200–240 мкм), властиві дорослим, з’являються після 10 років. Відзначено і підвищення рівня інсуліну в крові в період від 10 до 11 років. Незрілість гормональної функції підшлункової залози може бути однією з причин того, що у дітей цукровий діабет виявляють частіше за все у віці від 6 до 12 років, особливо після перенесення ними гострих інфекційних захворювань (кір, вітряна віспа, свинка). Зазначено, що розвиток захворювання зумовлює переїдання, особливо багатою на вуглеводи їжею.

Статеві залози. Чоловічі та жіночі статеві залози (сім’яники та яєчники), формуючись у період внутрішньоутробного розвитку, піддаються повільному морфологічному та функціональному дозріванню вже після народження. Вага яєчка в новонароджених становить 0,3 г, а в 1 рік – 1 г, у 14 років – 2 г, у 15–16 років – 8 г, у 19 років – 20 г. Сім’явиносні канали в новонароджених вузькі, але за весь період розвитку їх діаметр збільшується у 3 рази. Яєчники знходяться вище порожнини малого тазу, і в новонародженого процес їх опускання ще не закінчений. Вони опускаються до порожнини малого тазу в перші 3 тижні після народження, але лише до 1–4 років вони остаточно займають положення, характерне для дорослого. Вага яєчника в новонародженої дівчинки становить 5–6 г, і мало змінюється впродовж подальшого розвитку (у дорослої жінки вага яєчника – 6–8 г, у старої жінки вага яєчника зменшується до 2 г).

У процесі статевого розвитку виокремлюють декілька періодів: дитячий – до 8–10 років, підлітковий – від 9–10 до 12–14 років, юнацький – від 13–14 до 16–18 років, період статевої зрілості – до 50–60 років, клімакс у жінок – період згасання статевої функції.

У період дитинства в яєчниках дівчаток поволі ростуть примордіальні фолікули, у яких здебільшого оболонка ще відсутня. У хлопчиків у цей період канальці в сім’яниках малозвиті. У сечі, незалежно від статі, міститься невелика кількість андрогенів і естрогенів, які утворюються в цей період у корі надниркових залоз. Уміст андрогена у плазмі крові дітей обох статей відразу ж після народження такий же, як і в молодих жінок. Потім він зменшується до дуже низьких цифр (іноді до 0) і залишається на такому рівні до 5–7 років.

У період отроцтва в яєчниках утворюються граафові бульбашки, фолікули швидко ростуть. Розміри сім’явиносних каналів в сім’яниках збільшуються, разом із сперматогоніями з'являються сперматоцити. У цей період у хлопчиків зростає кількість андрогенів у плазмі крові та в сечі; у дівчаток – естрогенів. Їх кількість збільшується в юнацький період, що зумовлює розвиток вторинних статевих ознак. У цей період з'являється властива жіночому організму періодичність утворення кількості естрогенів, яка забезпечує жіночий статевий цикл. Різке підвищення секреції естрогенів збігається за часом з овуляцією, після чого за відсутності запліднення наступає менструація, тобто виділення слизової оболонки матки, яка розкладається разом із вмістом маткових залоз і кров'ю із судин, що при цьому розкриваються. Строга циклічність у кількості виділення естрогену, і, відповідно, у змінах, які відбуваються в яєчниках і матці, формується не відразу. Перші місяці статеві цикли у дівчат можуть бути нерегулярними. Зі встановленням регулярних статевих циклів починається період статевої зрілості, що продовжується у жінок до 45–50 років, а у чоловіків у середньому до 60 років. Період статевого зрілості у жінок характеризується наявністю регулярних статевих циклів: яєчникового та маткового.



Розділ II. Валеологія людини
2.1. Стан здоров’я сучасних українців
У наш час здоров’я населення є критерієм рівня розвитку країни. На сьогодні намітилася тенденція до погіршення показників, що характеризують його здоров'я.

На початок ХХІ ст. наша країна посідає одне з перших місць у світі за кількістю лікарів і лікарняних ліжок на 10000 чоловік, лише 54-те місце за середньою тривалістю життя та 37-ме – за смертністю немовлят.

За останнє десятиріччя основними причинами захворюваності та смертності людей стали відносно рідкісні в минулому різноманітні хронічні неінфекційні захворювання. Перше місце займають хвороби серцево-судинної системи, друге – онкологічні захворювання, третє – травми, нещасні випадки й отруєння, четверте – хвороби органів дихання й обміну. Богато вчених у своїх висновках констатують зниження залежності між витратами на медичне забезпечення та поліпшенням стану здоров’я населення. Жодними ресурсами сьогодні вже не ліквідувати наслідки нездорового способу життя, частка яких перевищує серед проблем здоров’я населення 40% і продовжує змінюватися пропорційно до лікувальних успіхів медичного обслуговування.

Вивчення стану здоров’я населення країни дало можливість з’ясувати, що близько 1/2 випадків захворювань, 1/3 випадків передчасної смерті та 1/3 випадків порушень фізичного розвитку спричинені неправильним ставленням індивідуума (і його оточення) до свого здоров’я. Час від часу для зміцнення свого здоров’я 34% населення переходить на раціональне харчування, а 38% займаються фізкультурою. Регулярно ж це роблять лише 12% і 8% відповідно.

Основні рекомендації з питань здорового способу життя населення отримує від медичних працівників. За даними анкетування засуджують паління, що зумовлює виникнення різних захворювань, 73,3% опитаних. Однак тільки 37% опитаних стверджують, що їх увага до свого здоров’я достатня, 44% осіб вважають, що хвороби виникають через байдуже ставлення до свого здоров’я. Цікавим є порівняння цих відомостей з матеріалами вчених інших країн. Британські вчені проводили дослідження з метою виявлення рівня знань у пацієнтів із питань збереження та зміцнення здоров’я. За даними опитування основними факторами здорового способу життя є: режим харчування – 81%; фізичні вправи – 38%; відмова від паління – 42%; утримання від алкоголю – 24%. Основними джерелами санітарно-освітньої інформації опитані назвали: дільничного лікаря – 70%, робітників служби санітарної просвіти – 8%.

Учені вивчали на прикладі великої групи людей вплив способу життя на здоров'я та дійшли висновку, що чоловіки в середньому можуть подовжити життя на 11 років, а жінки – на 7 років, якщо не вживатимуть алкоголь, будуть регулярно харчуватися та спати 8 годин на добу. Практично здоровий чоловік у 45 років, дотримуючись цих простих правил, зможе прожити ще 33 роки. Виконуючи наведені вимоги на 70%, він буде жити ще 28 років, на 50% і менше – 21,6 року. Для жінки 45 років ці числа відповідно дорівнюють 35,8, 34 і 28,6 року.

Здоровий спосіб життя – це така організація життя, що базується на науково обгрунтованих санітарно-гігієнічних нормативах, спрямованих на збереження та зміцнення здоров'я, забезпечення високого рівня працездатності, досягнення активного довголіття.

Здоровий спосіб життя неможливий без суб'єктивного фактора, тобто без раціонального, правильного ставлення самої людини до свого здоров'я та здоров'я оточуючих. Мова йде про ті цінні настанови, якими керується людина у своєму повсякденному житті, про те, як вона організовує свою працю, відпочинок, харчування, побут, взаємостосунки в сім'ї і на виробництві. Щоб вести здоровий спосіб життя, кожний індивідуум повинен знати анатомо-фізіологічні особливості свого організму, основи гігієни праці, побуту, відпочинку та взаємин між людьми, притаманних кожній віковій групі з урахуванням статі, і вміти їх адаптувати до себе з урахуванням типу своєї нервової системи.

Людина отримує від природи досконалий, дуже стійкий організм. З одного боку, вона вперто випробовує його стійкість переїданням, алкоголем, наркотиками, хоча згубні наслідки стають очевидними не відразу, а з іншого – повільно реалізуються зворотні зв'язки позитивних впливів на організм людини: ефект ранкової зарядки, занять фізичною культурою та загартовування. Мають минути роки або десятиліття, перш ніж людина зіткнеться зі своєю хворобою. А передбачити її появу передусім заважає брак знань, загальної культури. Здоровими чи хворими можуть бути люди різного рівня культури. Важливо розуміти, що фізичне здоров'я, як і духовний рівень людини, є результат ії власної діяльності. Культуру з цього погляду можна визначити як будівництво себе: виявляється вона не лише у надбаних знаннях, але і в існуванні людини.

Людина повинна розуміти, що корисно, а що шкідливо для її організму, знати, що організм має величезні резерви фізичного та психічного здоров'я, і вміти його зберегти, розвинути і використати, щоб на довгі роки подовжити активне і щасливе життя на користь собі та суспільству. Утрачаючи здоров'я, людина тим самим наносить невиправну шкоду не лише собі, а й суспільству в цілому. Ось чому адекватне ставлення людей до свого здоров'я не можна вважати приватною справою кожного. Збереження та зміцнення здоров'я населення – це складне соціально-політичне, культурно-виховне завдання. Відповідальність за здоров'я людини можна розділити на 3 рівні: відповідальність індивіда; відповідальність медичної науки та практики; відповідальність держави.

Ці 3 рівні мають взаємодіяти між собою. Життя нагально потребує зміни суспільної свідомості зі споживацького ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих на відповідальне, коли кожний громадянин цілеспрямовано хоче зберегти та зміцнити своє здоров'я.

Кожна людина повинна відповідати перед собою та суспільством за своє здоров'я, за те, як застосуває інформацію, надану медициною. Відомо, що в більшості хвороб винна не природа, не суспільство, а сама людина. Найчастіше хворіють від ледарства та жадібності, а також від нерозумності.

Не потрібно покладатися лише на медицину, слід подолати психологічний бар'єр і свою лінь. Нічим не можна замінити постійні та значні власні зусилля. Головне – треба почати діяти, подолати інерцію минулих років, не звертати уваги на насмішки оточуючих.

2.1.1. Фактори ризику, що впливають на здоров'я



Здоров'я – найбільший дар природи. Людина має від природи надзвичайно досконалий організм чудової форми з універсальною стійкістю до труднощів життя – холоду та спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. На жаль, не всі однаково наділені здоров'ям. З роками його стан погіршується, що зумовлено хворобами. Кожна людина – це єдність двох протилежностей – здоров'я і захворювання. Абсолютно здорових людей дуже мало, більшість із них перебуває в так званому 3-му стані – проміжному між здоров'ям та захворюванням. Організм бореться із захворюваннями, наслідки цієї боротьби залежать від резервів здоров'я.

З давніх часів люди не могли не звертати увагу на захворювання та намагалися якось від них рятуватися. Так виникла практична, а пізніше – і наукова медицина. Усі медичні доктрини складалися з двох частин — учення про здоров'я та вчення про захворювання. Так, понад 2 тис. років тому Гален виокремлював 3 стани організму: здоровий, хворий і проміжний. Проте чим більше медицина пізнавала природу захворювань і чим досконалішими ставали засоби лікування, тим надійнішими здавалися шляхи зміцнення здоров'я через лікування. Медицина ставала все більше лікувальною, спеціалізованою, госпітальною за орієнтацією. Однак практика показала, що, не зважаючи на досягнення лікувальної медицини, рівень захворюваності та пов'язані з нею економічні витрати залишаються високими. Таким чином, суто медичні заходи не дають ефекту в досягненні належного стану загального здоров'я, оскільки медицина, маючи на меті зберігання здоров'я, фактично вирішує інше – лікування вже хворих.

Науку про здоров'я визначає термін «санологія» (від лат. sano – лікувати, оздоровлювати). Санологія – це наука про здоров'я практично здорових людей, теорію та практику охорони, поліпшення і відтворення здоров'я населення.

Здоров'я не можна розглядати лише як нормальну структуру та функцію організму за відсутності проявів захворювання. Це категорія не лише біологічна, але й соціальна. Важливим показником здоров'я є здатність людини найбільш ефективно використовувати свої біологічні можливості для реалізації соціальних функцій. Це означає, що підвищені вимоги до людини під час її професійної діяльності (пілоти, космонавти, моряки, металурги та ін.) потребують від організму швидкого й адекватного перелаштовування, а також швидкого відновлювання звичайного, нормального рівня функціонування. Наприклад, хірург і операційна сестра мають бути готовими до багатогодинної напруженої роботи в статичній позі, вдихання повітря, насиченого парами лікарських речовин, і при цьому зберігати здатність до точних координованих маніпуляцій, а також поновлювати свою працездатність до наступного робочого циклу. Таким чином, здоров'я визначають запасом життєвих сил і резервами функцій організму, здатними компенсувати вплив шкідливих факторів і навіть протидіяти цим факторам.

За визначенням ВООЗ під здоров'ям розуміють стан повного фізичного, психологічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність захворювань або фізичних дефектів. Однак це визначення є дуже загальне і ґрунтується на відносному понятті «благополуччя». Для практичної діяльності необхідні більш визначені та конкретні категорії, бажано навіть з кількісною характеристикою, проте, на жаль, такого єдиного модельного показника здоров'я у природі не існує.

Суспільне здоров'я – це здоров'я індивідів, які формують суспільство. Але це не просто сумарний показник, що відображає статистичну картину розподілу населення на різні групи здоров'я, і навіть не просто медичне поняття. Суспільне здоров'я значною мірою є соціально-політичною та економічною категорією, об'єктом соціальної політики. Для нього характерні певні показники, які є загальноприйнятими. Показники суспільного здоров'я можуть характеризувати не тільки країну, але й окремі її регіони, їх можна розділити на кілька груп. Демографічні показники – народжуваність, смертність, дитяча смертність, середня тривалість життя і т. ін.

Показник народжуваності – це співвідношення кількості народжень за рік на 1000 чол. до середньорічної кількості населення на певній території.

Коефіцієнт смертності – це співвідношення кількості померлих за рік на 1000 чол. до середньорічної кількості населення на певній території.

Показник дитячої смертності – це співвідношення кількості померлих на 1-му році життя дітей на 1000 чол. до 2/3 дітей, що народилися живими у цьому році, та 1/3 дітей, що народилися живими у попередньому році.

Народжуваність вважають високою якщо показник становить понад 250/00, низькою, якщо показник нижчий 150/00. Смертність вважають високою, якщо показник більший 150/00, низькою – менший 90/00. Показник дитячої смертності понад 500/00 вважають високим, менший 300/00 – низьким.

До другої групи показників суспільного здоров'я належать показники фізичного розвитку населення, про які мова йтиме далі.

До показників суспільного здоров'я належать також медико-санітарні показники – захворюваність, поширеність захворювань, непрацездатність через хвороби та нещасні випадки тощо. Під захворюваністю (первинною) розуміють сукупність нових захворювань, що раніше не виникали та вперше в даному році виявлені серед населення. Хворобливість (поширеність захворювань) – сукупність усіх наявних серед населення хвороб, уперше зареєстрованих у даному році, але виявлених у попередні роки. Обидва показники розраховують на 1000 осіб.

Захворюваність є більш чутливим показником, що реагує на умови зовнішнього середовища. Вивчаючи цей показник, за декілька років можна створити найбільш правильне уявлення про частоту виникнення захворювань і динаміку захворюваності, ефективність комплексу соціально-гігієнічних і лікувальних заходів, спрямованих на її зниження.

Показник хворобливості більш стійкий до різних впливів середовища та його зростання не призводить до негативних зрушень у стані здоров'я населення. Зростання цього показника може відбуватися за рахунок продовження життя у зв'язку з досягненнями медицини та збільшення в результаті цього кількості хворих, що знаходяться на диспансерному обліку.

До факторів, що визначають здоров'я населення, належать такі: відтворення здоров'я, його формування, витрата та відновлення. Відтворення здоров'я або охорона та реалізація генофонду, народження здорового потомства визначається багатьма біологічними, соціально-економічними та санітарно-гігієнічними умовами – здоров'я батьків, рівень їх загальної та санітарної культури, умови перебігу вагітності та пологів, збереження резерву фізіологічних функцій організму майбутньої матері, стан пологодопоміжної служби та мережі медико-генетичних консультацій тощо. Багато природжених захворювань та вад розвитку дитини зумовлені не генетичними аномаліями, а токсичними, інфекційними й іншими шкідливими впливами на плід під час вагітності. У цьому аспекті величезну роль відіграє стан навколишнього середовища та морально-етичні характеристики майбутніх батьків. Своєчасна порада медпрацівників може змінити рішення молодої сім'ї про народження дитини у психічно неповноцінних батьків, хронічних алкоголіків, наркоманів, тяжкохворих тощо.

Формування здоров'я визначають спосіб життя людини та стан навколишнього середовища. У генотипі індивіда закодовані всі його спадкові ознаки. Однак для того, щоб вони виявлялися у вигляді певних якостей організму й особистості, придатних для біологічних та соціальних функцій, необхідні певні умови, визначені власне способом життя та зовнішнім середовищем. Медпрацівник може істотно вплинути на спосіб життя індивіда.

Процес витрати здоров'я відбувається здебільшого у виробничій сфері, тому особливе значення має характер, організація та умови праці. У виробничій діяльності велику увагу слід приділяти оптимізації умов праці на основі санітарно-гігієнічних норм з допустимими рівнями та концентраціями різних фізичних і хімічних факторів (температура, шум, вібрація, освітлення, домішки газу і т. ін.).


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка