Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка7/32
Дата конвертації11.04.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32

64

Психоаналіз і літературознавство

наділяли пророчиць і віщунів, які завдяки творчому бе­зумству ставали провісниками майбутнього, вчителя­ми, скеровували людей на певний вибір шляху. За сло­вами Платона, «давні люди не вважали нестяму чимось негожим і ганебним». Інакше вони не назвали б «маніч- ним» чудове мистецтво, яке дає змогу зазирнути у май­бутнє: «...нестяма прекрасніша від розсудливості, бо та походить від Бога, а ця властива людям...»1.

В епоху Просвітництва міфологічне розуміння твор­чого безумства потіснили наукові тлумачення, які вже були далекими від поклоніння перед божественним нас­ланням. Шотландський психіатр Р. Лейнг (нар. 1927) зауважив, що процес сходження в той світ із цього світу і повернення в цей світ із потойбіччя природний, як і смерть, пологи або власне народження. Але в сучасному світі, який жахається внутрішнього світу настільки, наскільки його не усвідомлює, не дивно, що «коли тка­нина цього світу проривається і людина входить в ін­ший світ, вона розгублюється і жахається, зустрічаючи в інших людей лише саме непорозуміння»2.

Науковий погляд на творчість як своєрідну психічну аномалію не лише суперечив давньому міфологічному, цілісному сприйняттю нестями, а й поглибив непорозу­міння між творчими і звичайними людьми. Ще задовго до Фройда, у 1863 р., італійський учений-психіатр Че- заре Ломброзо (1835—1909) в основу своєї книги «Гені­альність і божевілля» поклав тезу про невропатичні особливості геніальних людей: геніальність означала психічну аномалію. Між психічно хворим під час при­ступу і геніальною людиною, яка творить, вважав уче­ний, існує повна тотожність; він ілюстрував це фактами з біографій знаменитих людей (Гейне, Гете, Байрона, Руссо, Гофмана, Шопенгауера, Свіфта, Ньютона, Гого­ля та ін.). На його думку, теорія геніальності як особли­вої психопатології дає ключ до розуміння таємної сут­ності творчої особистості. Ломброзо посилався на праці своїх знаменитих попередників, які також вважали, що геніальність — «щось на зразок нервової ненормальнос­ті, яка часто переходить у справжнє божевілля»3. Про­платой. Федр. // Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 308.
2Див.: Духовный кризис. Когда преобразование личности становится кризисом. / Под ред. С. Грофа и К. Гроф. — М., 2000. — С. 81—82.

3Див.: Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. Параллель между великими людьми и помешанными. — К.,1995. — С.З.

Психоаналіз 3. Фройда.

65

вівши паралель між нею і хворобливим станом, він по­чав вивчати психопатичні риси творчої особистості. Психіатричний підхід спричинив ставлення до мистец­тва як прояву хворої психіки. З іншого боку, він зробив творчий процес модерним об’єктом наукового вивчення.

Психоаналіз, віддаляючись від психіатричного під­ходу, поглиблював розуміння таємниці творчості. На­самперед Фройд критично переглянув традиційний біо­графічний (позитивістський) метод, який емоційно «прив’язує» біографів до своїх «героїв»: вони пристрас­но працюють над ідеалізацією великої людини, геніаль­ну особистість міфологізують, роблять її проекцією ін­фантильного прочитання, як правило, уявлення про мо­гутнього патріарха. Відповідно до завдань міфологізації біографи стирають зі свого об’єкта всі риси індивідуаль­ності, нівелюють результати його життєвої боротьби з внутрішніми і зовнішніми перешкодами, не визнають у геніальній особистості людських слабкостей і недосконалостей. Тому традиційний біографізм подає холод­ний, чужий ідеальний образ замість живої людини, яку за іншого підходу можна відчувати близькою собі. От­же, жертвуючи життєвою правдою, традиційні біогра­фи задля своєї інфантильної фантазії, вважав Фройд, нехтують можливістю «проникнути в дивні таємниці людської природи». Психобіографічний метод дослі­дження, на відміну від «міфологізованого» біографізму пропонує деміфологізацію особистості: на матеріалі бі­ографії талановитої людини розгортається своєрідне психоаналітичне дослідження, ще не менш цікавим, ніж її творчість. Йдеться про увиразнення психічної сутності в особистості митця, тобто про динаміку роз­витку психіки від її первинних імпульсів через перетво­рення і розвиток. У такий спосіб — із взаємодії натури і долі, внутрішніх сил і зовнішніх факторів — з’ясову­ється психологічна позиція особистості, що сприяє спе­цифічному вияву художнього обдарування, нерідко зу­мовлює тематику і проблематику творчості.

Ядром психобіографічного методу є аналіз едіпової ситуації, тобто становлення сексуальності творчої лю­дини від «інфантильної» («збоченої») сексуальності до так званого «дорослого» сексуального потягу. Якщо бі­ограф хоче осягнути душу свого героя, він не повинен, вважав Фройд, як це буває при написанні більшості бі­ографій, через скромність і сором’язливість замовчува­ти його статеву своєрідність.

З

66


Психоаналіз і літературознавство

У психоаналітичному дослідженні Фройд пропо­нував цілковито відмовитися від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю: «Ми вже не думаємо, що можна провести чітку різку межу між здоров’ям і хворобою, між нормальним і нервовим, і що невротичні риси вважаються доказом загальної не­досконалості »1.

У XX ст. були різні способи визначити людськість людини. Так, нідерландський історик культури Йоганн Гейзінга (1872—1945) пропонував замість попередніх визначень Ношо Sapiens (людина розумна), Ношо Faber (людина творча) визначення Ношо Ludens: людина є людиною, тому що грається2. З позиції психоаналізу людськість почала означати невротичність: занадто сильний розвиток лібідо зумовлює багате й складне пси­хічне життя людини, що стає основою невротичного конфлікту, з одного боку, а з іншого — схильності до культурного розвитку. «Неврози, — писав Фройд, — можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, що підносить людину над тваринами»3. Саме такий модерний погляд на неврози зумовив відмінність психоаналітичного підходу до творчої особистості (Фройд) від психіатричного (Ломброзо). Недаремно пси- хоаналітики після Фройда активно досліджували зв’язок неврозів з духовним становленням особистості,4 що своєрідно ілюструє знаменита фраза Юнга: «слава богу, він став невротиком», що означала також: «слава богу, він розпочав духовний пошук». Французький фі­лософ М. Фуко взагалі вважав основною заслугою Фройда те, що в процесі пізнання людини він стер межу між нормальним і патологічним.

В основу психобіографічного методу Фройд поклав аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу. Прикладом такого дослідження особистості письменни­ка є його праця « Достоєвський і батьковбивство». Моти­ви едіпового комплексу домінують у фройдівському
1Фрейд 3. Леонардо да Винчи и его воспоминание о детстве. // Юнг К. Нойманн Э. Психоанализ и искусство. — М., — К., 1998. — С. 294.

2Див.: Гейзінга Й. Homo Ludens. Пер. з англ. — К., 1994.

3Фройд 3. Лекція 26. Теорія лібідо й нардисизм... — С. 419.

4Див.: Хорни К. Невроз и личный рост. Борьба за самореали­зацию. Пер. с англ. — СПб, 2000; Духовный кризис. Когда пре­образование личности становится кризисом. / Под ред. С. Гроф и К. Гроф. — М., 2000.

Психоаналіз 3. Фройда.

67

тлумаченні художніх творів Вільяма Шекспіра (1564— 1616), англійського письменника доби Відродження («Венеціанський купець», «Король Лір», «Макбет», «Гамлет», «Річард ІІІ»), а також драми норвезького дра­матурга Генріка Ібсена (1828—1906) «Росмерсхольм».

У складній особистості Достоєвського Фройд виок­ремив чотири образи: художника, невротика, мораліста і грішника. На його думку, найбільш вразливий Достоєвський в образі мораліста, що привертає увагу до ситу­ації особливого переживання едіпового комплексу. Фройд зосереджувався на явному змісті творчості Дос­тоєвського (вся вона побудована на злочині — вбивстві) і на її неусвідомленому смислі: вибір специфічного літе­ратурного матеріалу, а саме жорстоких, егоцентрич­них, схильних до вбивства характерів, вказує на такі самі схильності у внутрішньому світі письменника. У ранніх романах, вважав Фройд, Достоєвський виражає себе приховано, розробляючи тему звичайного злочин­ця (політичного, релігійного), і лише наприкінці життя повертається до образу першозлочинця (батьковбивці), вкладаючи в нього власну сповідь. Тема батьковбивс­тва у «Братах Карамазових» також тісно пов’язана із вбивством батька Достоєвського. Для психології, вважав Фройд, зовсім байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї важливо тільки те, хто прагнув його у своїй душі, тому психоаналітичне тлумачення віднахо­дить у літературній події батьковбивства проекцію ав­торської психічної травми — неврозу Достоєвського- сина. Він несвідомо хотів у дитинстві вбити батька і до кінця свого життя остаточно не переконався у неспра­ведливості такого злочинного бажання, отже, й не поз­бувся пов’язаних із цим мук совісті. Фройд співвідносив це бажання Достоєвського з його невротичними присту­пами епілепсії, що стали своєрідним самопокаранням.

У психології Достоєвського Фройд простежував яск­раві мазохістські та садистські нахили. Дуже сильний внутрішній руйнівний потяг міг легко перетворити письменника на злочинця, а тому переважно був спря­мований проти нього самого, виражаючись через по­чуття провини як мазохізм. Садистські риси проявля­лися в особистому житті, у ставленні до рідних людей і символічно — у манері спілкування зі своїм читачем. Тісно пов’язується з такою «садо-мазохістською» пси­хологією манера художньо-психологічного мислення Достоєвського, що, з одного боку, засуджує вбивство, а з іншого — його виправдовує («у дрібницях він — са­

68


Психоаналіз і літературознавство

дист щодо зовнішніх об’єктів, в головному — садист що­до себе, в результаті, мазохіст, тобто найлагідніша, доб­родушна, завжди готова допомогти людина»1). Фройд бачив найяскравіше вираження цього у сцені з роману «Брати Карамазови»: «Старець у розмові з Дмитрієм ус­відомлює, що той приховує в собі готовність вбити бать­ка, і кидається перед ним на коліна. Це не може бути ви­раженням захоплення, а повинно означати, що святий відкидає спокусу зневажати, цуратися вбивці і тому схиляється перед ним... Для нього злочинець — майже спаситель..., потрібно бути вдячним йому, адже довело­ся б убивати самому. Це не просто милосердне співчут­тя, йдеться про ототожнення на основі однакових потя­гів до вбивства, власне кажучи, про мінімально зміще­ний нарцисизм»2.

Фройд акцентував на деформації морального закону у світогляді Достоєвського — письменника, який у сво­єму духовному виборі завжди неоднозначний, тобто ідентифікує себе поперемінно: то з великим інквізито­ром, то з Христом, то з царем, то з Богом, а тому завжди перебуває там, де добро і зло одночасно. Ця дволикість художнього мислення була несумісною з фройдівським поняттям морального закону. Адже раціоналіст Фройд орієнтувався на чистоту морального закону, за яким можливий тільки один вибір. Ідучи то проти Христа, то за Христом, Достоєвський виражав внутрішню мішани­ну, так звану «достоевщину», психологічне пекло, з якого, на думку Фройда, не здатний вибратися типовий росіянин. Психоаналітик моральним вважав того, хто вже реагує на внутрішньо сприйняту спокусу, не підда­ючись їй. Хто грішить і бере на себе високоморальні обов’язки позмінно, прирікає себе на докори, що він ду­же зручно влаштувався. Така людина не здійснює мо­рального самообмеження. «Вона нагадує варварів епохи переселення народів, які вбивали і розкаювалися в цьо­му, отже, каяття ставало всього лише прийомом, що сприяє вбивству. Іван Грозний поводив себе так само, не інакше; скоріше всього, така угода із совістю — типово російська риса»3.

Аналізуючи особистість Достоєвського, Фройд уза­гальнював таємницю російської душі: з такою психоло-
1Фрейд 3. Достоевский и отдоубийство. // Фрейд 3. Ху­дожник и фантазирование. — М., 1995. — С. 286.

2Там само. — С. 291—292.

3Там само.

Психоаналіз 3. Фройда.

69

гією письменник не міг стати «учителем і визволителем людства», а «приєднався до його тюремщиків». Двоїсту російську психологію і пов’язану з нею духовну невизна­ченість Фройд виводив з історії розвитку сексуальності Достоєвського — із сильно актуалізованої бісексуальної схильності (неперетравленої, латентної, тобто прихова­ної гомосексуальності), що є однією з головних умов і способом закріплення невротичного стану. Проблема ла­тентної гомосексуальності стала найголовнішою з таєм­ниць творчої особистості у психоаналізі Фройда. Свої невротичні приступи з непритомністю він також пояс­нював неперетравленою гомосексуальністю.

Демонструючи психобіографічний аналіз на матері­алі життя великих особистостей, Фройд водночас кате­горично заперечував можливість проведення подібної «психологічної інквізиції» на матеріалі його біографії (задля цього знищив щоденники, заповів своїм учням не торкатися його життя, а тому більшість листів і руко­писів Фройда за рішенням родини і його учнів вийде у світ не раніше XXII ст.). Це дає підстави вважати, що він мало довіряв психобіографічному методу, боячись вульгаризації, перенесення дослідником на досліджува­ний об’єкт власної особистості зі своїми психічними проблемами. Так, у праці «Незадоволення культурою» він критикував суб’єктивізм психобіографічного мето­ду за спробу поставити свою душевну конституцію на місце невідомої. Однак психоаналітична теорія спону­кала прихильників нетрадиційної літературної герме­невтики (психоаналітичного літературознавства) вив­чати психосексуальні особливості творчих особистос­тей, активно застосовувати психобіографічний метод, пов’язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчості.

Фройдівський аналіз сновидінь як перша модель психоаналітичного тлумачення

Фройд розрізняв сновидіння як продукти «нічної» форми психічної діяльності і фантазування (сни на­яву) — продукти «денної» форми, між якими існує орга­нічна єдність. Тому тлумачення снів наяву (фантазуван­ня) тісно пов’язане з тлумаченням сновидінь. Аналіз сно­видінь є першою моделлю психоаналітичного тлумачен­ня, описаною в праці «Тлумачення сновидінь» (1900).


70

Психоаналіз і літературознавство

Сновидіння як психічний феномен

До Фройда сновидіння тлумачили як реакцію на об’єктивні подразники, що перешкоджають сну (холод, звук, спрага, стан внутрішніх органів тощо), тобто як феномен соматичний
(грец. soma — тіло; протилежний до психічного). Фройд вважав, що сновидіння не вичер­пуються спонукальною об’єктивною подією. На під­твердження цієї думки він наводив тлумачення трагедії «Макбет» Шекспіра, написаної на честь сходження ко­роля на трон. Однак ця історична (об’єктивна) спонука, на його думку, не вичерпує її глибинного (суб’єктивно­го) змісту: психологічної сутності вбивства Дункана, що відкрило Макбету дорогу на трон1. Подібно до цьо­го, об’єктивні подразники — лише приводи до снови­дінь. Відходячи від думки про значущість об’єктивних подразників, Фройд висунув твердження, що снови­діння — передусім психічний феномен, який нагадує тимчасовий психоз (божевілля) з усіма його нісенітни­цями, маніями та ілюзіями (у сновидінні Я поступово відокремлюється від реальності зовнішнього світу і сповзає у внутрішню).

Психічним подразником сновидіння є невдоволене бажання. «Бажання, — пояснював Фройд, — це збуд­ник сновидінь, а задоволення бажань становить зміст сновидінь — ось у чому головна прикмета сновидінь. Ще одна стала риса сновидінь така: вони не просто вира­жають ту або іншу думку, а виображують це бажання вже виконаним у формі галюцинаторного переживан­ня»2. Отже, згідно з психоаналізом Фройда, сновидіння за змістом є задоволенням бажання; за формою — галю- цинаторним переживанням задоволення.

Зміст сновидних бажань як феномен людського «зла»



Дитяча психологія («поліморфно збочена», тобто з яскраво вираженими інцестними бажаннями в різних формах3) пояснює зміст снів дорослої людини, а точні­ше — зміст явлених у них бажань. Збудниками снови­дінь дорослого Фройд вважав «відверто лихі і надміру
1Фройд 3. Лекція 5. Труднощі і перші здобутки... — С. 89.

2Фройд 3. Лекція 8. Дитячі сновиддя... — С. 123.

3Див.: Фройд 3. Лекція 13. Архаїчні та інфантильні риси... — С. 201—208.

Психоаналіз 3. Фройда.

71

сексуальні бажання». Найпоширеніші серед забороне­них бажань — інцестні, що актуалізують матеріал забу­тих дитячих вражень, адже психічне життя дитини з усіма його особливостями, егоїзмом, інцестним любов­ним потягом тощо існує в психіці протягом усього жит­тя. Тому сновидіння, за Фройдом, повертає дорослу лю­дину на інфантильні (дитячі) стадії розвитку. Сон, обри­ваючи стосунки дорослої людини із зовнішнім світом, спрямовує її до стану, що передував виходу в світ — до життя у материнській утробі. Отже, він є символічним поверненням до материнського лона (умови сну — тепло, темрява, відсутність подразників — відтворюють подіб­ну ситуацію). А сновидне бажання, у фройдівському тлумаченні, — пригнічене сексуальне бажання ранньо­го дитинства.

На основі аналізу сновидінь було зроблено висновок щодо інфантильної природи несвідомого («неусвідомлене в психічному житті — це інфантильне»1), а «огидне зло — просто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, що їх справді можна спостерегти в кожної дитини...»2. Тому сновидіння демонструють причетність до загальнолюдського зла, оскільки такі збочені, інцестні та сповнені жадобою вбивств сновиддя властиві не тільки невротикам, а взагалі всім людям. Отже, нині нормальні люди у своєму розвитку теж проминали етап збочень та наснажень об’єктів, влас­тивих едіповому комплексу. Тому у невротиків у гі­перболізованій формі можна побачити все те, що вияв­ляється при аналізі сновидінь у звичайних людей3. На основі тлумачення сновидінь Фройд стер межу між нормальністю і патологією, поєднав усіх людей у злі, аргументувавши це: «Або хіба ви не знаєте, що всі ті надмірності та переступи, які сняться нам уночі, — це злочини, що їх щодня коять люди, котрі не сплять? І що ж іншого робить психоаналіз, як не потверджує давній Платонів вислів, що добрі люди — це ті, котрі задовольняються снами про те, що лихі люди коять насправді?»4.
1Фройд 3. Лекція 13. Архаїчні та інфантильні риси... — С. 208.

2Там само.

3Фройд 3. Лекція 20. Розвиток Лібідо... — С. 340.

4Фройд 3. Лекція 9. Цензура сновидінь... — С. 141.

72

Психоаналіз і літературознавство

Компромісна структура сновидінь

У психічному житті, на думку Фройда, є такі тен­денції і процеси, про які людина нічого не знає. Аналіз сновидінь свідчить, що їх елементи — не справжні, не первинні, це лише замінники чогось іншого, невідомого самому сновидцю, замінники того, про що сновидець знає, але знання йому недоступне. Оскільки збудника­ми сновидінь є непристойні бажання-спонуки, виникає потреба в їх цензурі та перекрученні. Адже сновидіння постає на основі конфлікту між Воно і Я: Воно ставить вимогу до Я задовольнити бажання (інстинкт). Снови­діння є різновидом компромісу: Я прагне зберегти сон, а вторгнення несвідомого бажання сприймає як порушен­ня спокою і тому намагається позбутися його; оскільки Воно дуже настирливе, то Я доводиться задовольнити його вимоги. Так сновидіння, перебуваючи на сторожі сну, знімає психічний конфлікт між Воно і Я.

Беручи до уваги основну функцію сновидіння — ви­конання бажання, Фройд вирізняв:

  • інфантильні сновидіння, в яких відбувається пря­ме вираження бажання;

  • перекручені сновидіння з непрямим вираженням бажання;

  • страшні сновидіння, що супроводжуються стра- хом у зв’язку з вираженням бажання.

Йдеться тут про різний за смислом компромісний характер реалізації відповідного бажання: в інфантиль­них сновидіннях явно справджуються дозволені бажан­ня, у звичайних перекручених сновидіннях — замаско­вано справджуються згнічені бажання, а страшні сно­видіння є явним справдженням згнічених бажань. «Страх указує на те, що згнічене бажання виявилося сильнішим за цензуру або мало справдитися, не зважа­ючи на цензуру» Він виражає каральну тенденцію. Ка­ра — це також, на думку Фройда, справджене бажання, але того суб’єкта, який запроваджує цензуру. Тому страх є «прямою протилежністю бажання», однак «про­тилежності дуже тісно пов’язані асоціативно і ...ототож­нюються в неусвідомленому»2.
1Фройд 3. Лекція 14. Справдження бажань... — С. 215.

2Там само. — С. 218.

Психоаналіз 3. Фройда..

73

Оскільки страшні сновидіння дуже часто порушу­ють сон, психічна робота не досягає своєї мети — галюцинаторного здійснення бажання, що задовольняло б Я і Воно: страшне сновидіння лякає і будить сумління. У сновидінні відбувається безпосереднє підключення до природного творчого процесу, тому можна стверджува­ти, що сновидіння, як і художні твори, є вдалі й невда­лі, майстерні і не зовсім.

Явний і латентний зміст сновидіння

Через те, що основою перекрученого сновидіння є за­боронені бажання, виникає потреба цензурного втру­чання й перекручення. Необхідно розрізняти явний та прихований зміст сновидінь. Явним є те, що може переповісти сновидець. А приховане, за Фройдом, належить до латентних думок сновиддя. Явний і латентний зміст вступають у своєрідні зв’язки, що мають такі основні форми:

  1. Заміна частиною цілого. Явний зміст становить незначну частину латентних думок: лише якийсь фраг­мент великої взаємопов’язаної психічної структури неусвідомлених думок потрапляє в явне сновидіння. Тоді тлумачення сновидіння полягає в тому, щоб доповнити до частини неусвідомлене ціле.

  2. Натяк (алюзія). Явний елемент сновидіння висту­пає «як певний натяк, як заголовне слово, як своєрідне телеграфне скорочення». Використовуючи його, можна розгорнути цілісний смисл.

  3. Пластичне конкретизоване виображення слова. Явний елемент не стільки перекручує латентний, як пластично, конкретно втілює його, тобто виображує че­рез звучання певного слова.

  4. Символічний зв’язок. Між явним і латентним змістом може бути символічний зв’язок, вивчення яко­го — найцікавіша частина психоаналітичного тлума­чення.

Отже, зв’язки між явними і латентними елементами непрості, тому тлумачення сновидіння потребує інших теоретичних пояснень.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка