Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка6/32
Дата конвертації11.04.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

54

Психоаналіз і літературознавство

Нарцисизм (грец. Narkissosперен. людина, яка милується сво­єю красою) — характеристика лібідного процесу, який спрямову­ється не на сексуальні об’єкти, а на власне Я.

Нарцисизм може бути нормальним і хворобливим явищем. Прикладом нормального переходу об’єкт-лібідо в Я-лібідо є сон, а також творчий акт. Сонний і тво­рець по-своєму поривають зі світом, постаючи в ситуації замкнутої системи, що сама себе наснажує і задоволь­няє. Фройд пояснював сон як стан, у якому припиняєть­ся будь-яке наснаження об’єктів енергією і вона вхо­дить в Я. «Отже, властива для утробного життя картина щасливої ізоляції, яку нам щоночі демонструє сонний, тепер доповнюється з психічного боку». У сонного знову відтворюється первинний стан розподілу лібідо, абсо­лютний нарцисизм, при якому лібідо та інтерес Я ще об’єднані й перебувають в Я, що само себе задовольняє1.

Перетворення сексуального бажання на сублімовану діяльність так само вимагає переміщення лібідо (сексу­альної енергії) з об’єкта на творче Я. Не розряджене на об’єкті, десексуалізоване лібідо, переключившись на творчий суб’єкт, зберігає головну мету Еросу — об’єд­нання і зв’язування, отже, сприяє цілісності або тенден­ції до неї, що характерно для Я. Повертаючись назад, до Я, воно сприяє його досотворінню, тобто утворенню ці­лісного Я, яке далі проектується в об’єкт сублімованої діяльності — художній твір.

Ефект цілісності, що вражає у феномені художнього твору, є, очевидно, результатом набутої «нарцисичним» шляхом енергетичної цілісності творця. Завдяки цьому можна збагнути не лише психологічну аргументацію ці­лісності художнього твору, а й творчий екстаз — незрів­нянне задоволення, яке переживається у такій «подвій­ній» творчості: «я» могутнішає, стає великим Я, відчу­ваючи себе причетним до вічності Творцем, що володіє неймовірною силою та невичерпністю творчої потенції. Мабуть, саме такої творчої миті Леся Українка написа­ла: «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». Енергетична психоаналітична теорія дає змо­гу збагнути суть цього феномену: Я наснажилося енергі­єю з первинного джерела Воно і використало так звану енергію потягів у вигляді «десексуалізованої і сублімо­ваної енергії», тобто перетворило «низьке» на «високе», чуттєве на духовне. Отже, творча сублімація у фройдів-
1Фройд 3. Лекція 26. Теорія лібідо й нарцисизм... — С. 422.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда

55

ському психоаналізі тісно пов’язана з нарцисичним на­бутком Я. Коли десексуалізована і сублімована енергія не застоюється в Я, вона народжує об’єкт, твір. Йдеться про особливий спосіб розрядження нарцисизму — цілю­щий вихід із ситуації, яка за несприятливих умов (коли не відбувається психічне розрядження) може завести у нарцисичний невроз, психоз (манію величі). Через ней­мовірне накопичення сексуальної енергії психічна структура людини подібна до замінованої будівлі, яка от-от розірветься на шматки. Тому психічна структура й рятує себе від такого вибуху через невротичні або пси- хотичні симптоми: хвороба набуває практичного (рятів­ного) значення.

Висновки

Аналітичний інтерес психоаналізу був спрямований на розщеплення людської психіки. Хоча феномен несві­домого, як і більшість ідей, з ним пов’язаних, не був від­криттям самого Фройда, але він створив із них систему, уклавши нову теорію тлумачення. У праці «Я і Воно» (1923) Фройд сформулював структурну теорію для пояс­нення організації і функціонування розщепленого пси­хічного апарату: психічний апарат подається як систе­ма взаємопов’язаних структурних утворень — Воно, Я та Над-Я. Ця теорія дала змогу переакцентувати дослід­ницьку увагу з несвідомого (Воно), що згнічується у ро­боті психічного апарату, на Я (інстанцію, яка згнічує), а також Над-Я, що, як правило, диктує необхідність згні- чення. Структурна психоаналітична теорія також вия­вила, що у психічних утвореннях Я та Над-Я багато про­цесів залишаються неусвідомленими, тому аналітик зо­середжується на зміцненні психічної інстанції Я, на її організаційній перебудові шляхом освоєння нових час­тин Воно та здобуття більшої незалежності від Над-Я.

Структурна теорія у психоаналізі зумовила такі від­криття:

  1. Концептуальне уявлення про функціонування психічного апарату і взаємодію в ньому різних психіч­них структур.

  2. Розкриття історії становлення психічного апара­ту: історії формування Я та Над-Я в дитинстві, а також


56

Психоаналіз і літературознавство

структурних змін, що відбуваються при цьому (форму­вання і подолання едіпового комплексу).

  1. У процесі психотерапевтичної роботи аналіз став виявляти у психіці пацієнта структурні зміни, що спричинили захворювання, і здійснювати реструктуру- вання — структурні зміни у психічній системі пацієнта, покликані ліквідувати фіксовані взаємозв’язки між Во­но, Я та Над-Я, що зумовили появу хвороби.

Аналіз несвідомого у «реалістичній» структурній те­орії, аналітична стратегія, спрямована на усвідомлен­ня, просвітлення несвідомого, заклали фундамент для нового способу тлумачення текстів. Характеризуючи ін- терпретаційну теорію XX ст., французький філософ Поль Рікер (нар. 1913) виділив дві радикально проти­лежні герменевтики (теорії тлумачень): теологічну (спрямовану на явний смисл висловлювання і тлума­чення духовних явищ) та археологічну (спрямовану на розкопування прихованих смислів та пониження і роз­вінчування духовних). Психоаналітичне тлумачення, яке основу людського існування виводить із сексуаль­ності, розсекречує несвідоме і приховане, стає головною дійовою особою розвінчувальної, нетрадиційної герме­невтики. Нова теорія тлумачення, що переносить увагу із зовнішнього об’єктивного світу на світ прихований і суб’єктивний, впливає на становлення модерного інтерпретаційного літературознавства.

Запитання. Завдання



  1. Прочитайте психоаналітичну інтерпретацію життя і творчості Фройда у кіносценарії Сартра «Фройд». Простежте за аналітичною думкою філософа про те, що відкриття едіпового комплексу тісно пов’язано з психічним самозціленням автора психоаналізу. Визначте основні риси характеру сартрівського Фройда. Чи мав рацію екзис­тенціалізм в особі Сартра, критикуючи психоаналіз Фройда як світог­ляд, якому не властива свобода?

  2. Поміркуйте над тезою Фройда: «Детальний виклад психічних процесів — це той самий виклад, який ми звично віднаходимо у рома­ністів». Чи має він рацію?

  3. Які положення психоаналізу характеризують його яскраво ви­ражений патріархальний характер?

  4. Що таке невроз? Яким чином невроз може відігравати важли­ву роль у духовному становленні особистості?

  5. Чому після Другої світової війни у Європі та Америці психоана­ліз став «новою релігією»? Які риси релігійного світогляду можна помі­тити у психоаналітичній реформі людини?

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



57

  1. Як ви ставитеся до такої інтерпретації Фройдом трагедії Софокла «Цар Едіп»: «...це, по суті, аморальна пєса, яка знімає з людини мо­ральну відповідальність, зображує божественну могугь як призвідцю злочинів і безсилля людської моралі перед спокусою злочину»?

  2. Ознайомившись із лекцією «Жіночість» Фройда, порівняйте від­мінності жіночої і чоловічої психіки в психоаналітичному викладі з по­глядами Арістотеля, який вважав, що існує лише один тип людини — чоловічий, а жіночий тип визначав через негативну форму (внаслідок відсутності чоловічого начала). Чи можна стверджувати, що психоана­ліз повністю ігнорує існування жіночої творчої особистості?

  3. Знаменитий японський письменник Юкіо Місіма часто змальо­вував криваві сцени вбивств і насильницьких смертей. Він був пере­конаний, що яскраво виражена чоловіча естетика — це естетика смерті. Вся його творчість пройнята істинно чоловічим, на його думку, бажанням — вбивати. Цей голос внутрішнього чудовиська спонукав його зізнатися в причині власної творчості: «Мені відчайдушно хочеть­ся кого-небудь убити, я прагну побачити яскраво-червону кров. Один пише про любов, тому що не має успіху в жінок, я ж пишу романи, щоб не заробити смертельного вироку». Чи можна зробити таке узагаль­нення: типово «чоловіча» естетика — це естетика смерті (Танатоса), зумовлена природним виявом фалічної сексуальності, а типово «жіно­ча» естетика — це естетика любові (Ероса), природно зумовлена ком­плексом кастрації?

  4. За Ю. Тиняновим, який здійснив формальний аналіз творчості Достоєвського і Гоголя, Достоєвський — це Анти-Гоголь. Взявши до уваги також фройдівське дослідження особистості Достоєвського у світлі едіпового комплексу, проведіть типологічно-психологічне дос­лідження «Едіпів комплекс, Достоєвський і Гоголь». Зверніть увагу на особливості російської чоловічої ментальності і української чоловічої ментальності («садо-мазохістський» характер російської та «мазохістський» — української). Чи можна типову західноєвропейську чоловічу ментальність визначити через «садистську» психологію, що забезпе­чує класичний патріархат?

  5. Порівняйте інтерпретацію особистості Фройда у праці Фромма «Місія Зігмунда Фройда. Аналіз його особистості і впливу» з інтерпре­тацією Джонса у книзі «Життя і творіння Зігмунда Фройда».

  6. Поясніть таку оцінку фройдівського відкриття: «Проникнення Фройда в глибини несвідомого мало бути таким же страшним, як спуск Данте в пекло» (Д. Х’юстон).

  7. Проаналізуйте античний міф про кохання Ероса і Психеї. Поду­майте, як міг Фройд запозичити свою психосексуальну теорію з цього міфологічного сюжету: Ерос був таємним коханцем Психеї, потім її чо­ловіком: Психея є душею, або богинею психіки; Ерос — бог кохання, тобто розвитку, розгортання життєвого процесу, який вносить у хаос порядок і гармонію.

  8. Прочитайте працю Фройда «Мойсей і монотеїзм». Прокомен­туйте пояснення християнства у світлі едіпового комплексу, зокрема


58

Психоаналіз і літературознавство

тезу Фройда: «Християнство, яке виникло з релігії Отця, стало релігією Сина. Воно не уникло долі вимушеного позбавлення Отця».

  1. На біографічному матеріалі українських класиків (Т. Шевчен­ко, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький) проведіть дослідження «Едіпів ком­плекс та українська чоловіча ментальність».

  2. Проведіть у світлі едіпового комплексу порівняльне психоана­літичне дослідження образу Гамлета з однойменної драми Шекспіра та царя Едіпа з трагедії Софокла. Продовжіть дослідження у контексті української літератури.

  3. Прочитайте статтю Ф. Шіллера «Про піднесене», працю Ф. Ніц- ше «Народження трагедії, або Еллінство і песимізм». Порівняйте шіл- лерівське поняття «піднесеного», ніцшівське «діонісійського» з фрой- дівським поняттям «сублімації».

Література

Блум X. Страх влияния. Карта перечитывания. Пер. с англ. Ека­теринбург, 1998.

Джонс Э. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. Пер. с англ. — М.,

1998.

Лапланш Ж., Понталис Ж. Словарь по психоанализу. Пер. с фр. — М., 1996.

Лейбин В. М. Словарь-справочник по психоанализу. — СПб, 2001.

Сартр Жан Поль. Фрейд. Сценарий. Первый вариант (1959 г.). Пер. с фр. — М., 1992.

Фрейд 3. Основные принципы психоанализа. — М., 1998.

Фрейд 3. Леонардо да Винчи и его воспоминание о детстве. // Юнг К., Нойман Э. Психоанализ и искусство. — М., — К., 1998.

Фройд 3. Вступ до психоаналізу. Пер. з нім. K., 1998.

Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда. Анализ его личности и влия­ния. Пер. с англ. — М., 1996.

Шіллер Ф. Естетика. K., 1974.

Freud S. Vorlesung zur Einfьhrung in die Psychoanalyse und Neue Folge. Band 1. Frankfurt am Main, 1989.


2.

Психоаналіз З.Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Кожна людина бере участь у несвідомому творчому процесі, породжуючи сновидіння. Тлумачення сновидінь закладає основи для тлумачення художнього твору, де свідомий елемент виконує важливу роль упорядкуван­ня спонтанних образів. Сновидець (аналогічноав­тор ) причетний до таємного знання про власну твор­чість. Однак це знання може залишатися непізнаним. Тому Фройд стверджував, що «сновидець усе-таки знає, що означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і через те гадає, ніби він нічого не знає». Неусвідомленому творцеві (сновидцю) і усвідомленому твор­цеві (письменнику) приходить на допомогу психоана­літичне тлумачення.

Герменевтика, психоаналіз і літературознавство



Для літературознавства XX ст. характерні дві провід­ні тенденції: інтерпретаційна та наукова. Літературо­знавча інтерпретація скерована не на точність наукового пізнання, а на поглиблення смислу твору за допомогою інших смислів, тому інтерпретаційне літературознавство активно залучає різні контексти — філософський, пси­хологічний, соціологічний тощо. Натомість авангардне літературознавство, що виникло на початку XX ст., прагне розбудувати літературну теорію на зразок точ­них наук, заперечуючи інтерпретацію через її творчий, ненауковий характер.

60


Психоаналіз і літературознавство

Методологічною основою традиційного інтерпрета- ційного літературознавства XIX—XX ст. стала герменев­тика
(грец. hermeneutike — мистецтво тлумачення), тобто теорія тлумачення, а структуралізм — провідною методологічною основою авангардного наукового літера­турознавства XX ст. Однак завдяки психоаналізу, який критикував герменевтику і став антитрадиційною мето­дологією тлумачення, відбулася також модернізація інтерпретаційного літературознавства. Модернізацію здійснювали двома шляхами: через психоаналітичне вивчення життя і творчості письменника.

Традиційна біографічна (позитивістська) школа, що виникла в другій половині XIX ст., збирала і докумен­тально перевіряла біографічний матеріал, а літературний твір витлумачувала через обставини життя автора. Однак психологічна школа виявила раціональні обмеження цього методу: творчість письменника часто була не від­творенням реальної біографії, а відштовхуванням від неї — компенсацією того, що не здійснилося у реальному житті. Психоаналіз проігнорував позитивізм (довіру до реальних, очевидних фактів) біографічного методу та ду­ховну цілеспрямованість герменевтичної школи. Він зо­середився не на очевидному в біографії письменника, а на випадковому та прихованому, на незначних з погляду бі­ографічного та психологічного методу, але дуже вагомих для психоаналітичного тлумачення подіях.

Основу психоаналітичного літературознавства ста­новлять:

  1. психоаналітичне тлумачення біографії письменни­ка, так званий психобіографічний метод. Сформульова­ний він у працях Фройда «Достоєвський і батьковбивс­тво» , «Леонардо да Вінчі і його спогад про дитинство»;

  2. психоаналітичне тлумачення тексту. Методика його розроблена в аналізі сновидінь, фантазувань та до­тепу, здійсненому Фройдом у працях «Тлумачення сно­видінь», «Галюцинації і сни у “Градіві” Єнсена», «Поет і фантазування», «Дотеп і його відношення до неусвідомленого».

Отже, відносини між герменевтикою та психоаналі­зом як методологіями інтерпретаційного літературо­знавства постають як відносини між традиційною та мо­дерністською інтерпретаціями. Погляд на мистецтво знизу, заглиблення в його неусвідомлене підпілля озна­чає методологічний переворот. Адже психоаналіз здій­снює зсув із центрального об’єкта герменевтики (мистец­тво як «форми самопізнання духу») на периферійний ті­

Психоаналіз 3. Фройда.



61

лесний низ духовного творця. Це стало імпульсом для становлення у другій половині XX ст. філософії маргі- нальностпі
(лат. margo — край, межа, тобто аналіз стану особистості на межі).

Герменевтична філософська традиція бере початок від Ф. Шлейєрмахера до Г-Г. Гадамера. Видатний німець­кий філософ, філолог і богослов, автор концепції універ­сальної герменевтики Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768—1834), заснувавши богословсько-філософську школу, велику увагу приділяв і роботі з текстом. На основі екзегези (грец. exegesis — пояснення), тобто тлу­мачення біблійних текстів, він обґрунтував метод розу­міння. Будучи противником раціоналізму, вважав Бога непізнаваним, філософію релігії — вченням не про Бога, а про релігійне почуття, а розуміння — не теоретичним пізнанням, а духовним переживанням.

Німецький філософ, засновник сучасної філософ­ської герменевтики, Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900 р.) брав до уваги історичний характер розуміння, що пе­редбачає тлумачення тексту відповідно до ситуації, в якій перебуває інтерпретатор. Завдяки рухливості істо­ричного людського буття герменевтика приходить до визнання плюральності (лат. pluralis — множинний) інтерпретацій. У дусі новітньої німецької філософії він залучив у філософський дискурс мистецтво, що як «форма самопізнання духу» не суперечить філософії. Тому поетику він вважав внутрішньо притаманною гер­меневтиці, а розуміння художнього твору — глибинним осягненням сенсу, злиттям його з духовним досвідом ін­терпретатора. Герменевтика, за словами Гадамера, «бу­дує міст у просторі, що існує між одним духом та іншим і зменшує відчуженість чужого духу»1.

На становлення літературної герменевтики (методо­логії тлумачення художніх текстів) впливають герме­невтика теологічна (екзегеза релігійних текстів), філо­софська, яка опрацьовує загальнотеоретичні проблеми «розуміння» та «інтерпретації», й лінгвістична, яка взаємодіє з семантикою — розділом мовознавства, що вивчає значення слів та виразів і їх зміни.

Загалом класична методологія тлумачення має спра­ву, на думку Рікера, з «екзегезою тексту свідомості», тобто ґрунтується на розумінні духовного феномену, ду­
1Гадамер Г.-Г. Естетика і герменевтика // Гадамер Г.-Г. Гер­меневтика і поетика. Пер. з нім. — К., 2001. — С. 12.

62

Психоаналіз і літературознавство

ховного смислу, що прагне виявитись у тексті. Такий підхід зумовлює довіру до тексту, прагнення порозуміти­ся з ним. Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті при­ховані «нижчі» смисли. «Психоаналітична інтерпрета­ція, — вказував Гадамер, — не намагається зрозуміти, що хоче сказати інший, а, навпаки, намагається зрозумі­ти, що він не хоче сказати, або навіть не припускає того, що він може сказати»1. Отже, між традиційною герменев­тикою і психоаналізом виникає конфлікт інтерпретацій: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихова­них смислів у явних значеннях, спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семанти­ку латентних (прихованих) «низьких» бажань.

Психоаналітична методика, яка дає змогу виявити приховані бажання не лише у снах і невротичних сим­птомах, а й у мистецтві, релігії, культуротворчості зага­лом, була охарактеризована як «герменевтика підозрін­ня», що постала всупереч «герменевтиці прагнення» (Рікер). Психоаналіз витлумачується або як супротив­ний герменевтиці метод (Гадамер), або з позиції постмодерної неконфліктності протилежностей як один з герменевтичних методів, спрямованих на розуміння єди­ної проблеми — всебічного пізнання людини (Рікер).

Подібно до герменевтики психоаналіз міг стати мето­дологією гуманітарних наук. Роль психоаналізу для літе- ратурознавста аналогічна ролі, яку, на думку Рікера, він виконує для філософії: психоаналіз є якщо не філософ­ською дисципліною, то дисципліною для філософії. Для фундаментальної онтології
(грец. опіюв — суще; вчення про буття) він поставив дві вагомі проблеми:

  • позбавив суб’єкта цілісності;

  • відновив значущість проблематики несвідомої форми існування («існування, яке відкрив психоаналіз, виступає як бажання»).

У зв’язку психоаналізу і літератури довершується романтична парадигма: «філософія життя» тяжіє до «філософії духу». Літературознавство, щоб відповідати сучасності, не повинно уникати в гуманітарних науках загальної тенденції, якою є синтез різних теоретичних та світоглядних підходів, зокрема різних герменевтичних методів. «Сьогодні ми є людьми, — констатував Рі-
1 Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Г. Гадамера та Ж. Дерріди. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996. — С. 224—225.

Психоаналіз 3. Фройда.

63

кер, — які володіють символічною логікою, наукою ек­зегези, антропологією, психоаналізом, і які, можливо, вперше мають здатність охопити єдиними питаннями увесь людський дискурс»1.

Психобіографічний метод

Споконвіку мислителі різних епох і народів прагну­ли збагнути душевні особливості творчої особистості. Основоположник філософії Арістотель стверджував, що поетами стають під впливом надзвичайного (маніакаль­ного) збудження, зумовленого надмірним припливом крові до голови. Дймокріт не визнавав істинним поетом того, хто творить при здоровому глузді. Платон також вважав, що поезія твориться в стані нерозумного мис­лення, тобто божественної нестями. Він виділяв чотири види божественної нестями:

  • любовна, внаслідок якої душа доведена до край­ньої чуттєвої напруги;

  • пророча, що дає змогу зазирнути в майбутнє;

  • релігійна, що виникає під час посвячення в таїнс­тва на честь Діоніса;

  • поетична, що походить від муз.

У давньому світі типовим було уявлення, що істинна поезія виникає в особливому, наближеному до безумс­тва, психічному стані. Пришестя муз (за грецькою мі­фологією — богинь творчого натхнення) означало спо­кусу для ніжної і чистої душі, вони вводили її у вакхіч­ний стан сп’яніння, який виливався в піснях та інших видах поезії. «Хто підходить до порога поезії без нат­хнення, посланого Музами, і переконаний, що стане не­абияким поетом завдяки вишколові, той є посереднім поетом, а твори такого розсудливого будуть затьмарені творчістю одержимих»2, — стверджував Платон.

Оскільки давні філософи-ідеалісти вважали, що лю­ди є «часткою божественної власності», а поетичне бе­зумство послане богами і його не можна уникнути, для них одержимість була благом, бо викликала очищення від гріхів і посвячення в таїнства. Великими почестями
1Рікер Поль. Конфлікт інтерпретацій // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996., С 236.

2Платон. Федр. // Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 308.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка