Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка3/32
Дата конвертації11.04.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

24

Психоаналіз і літературознавство

поштовхом до кристалізації теорії психоаналізу було стажування Фройда в Парижі у знаменитого французь­кого психіатра Ж. Шарко, який лікував гіпнозом істе­рію, вважаючи головним джерелом багатьох симптомів нервовохворих деформації статевого життя. Гіпноз як «катарсисний» метод проникнення у глибини психіч­них травм Фройд замінив методом вільних асоціацій,
що мав на меті відновити травматичні ситуації і вивести їх на поверхню свідомості без гіпнотичного втручання. Аналізуючи неусвідомлені психічні процеси, Фройд з 1896 по 1902 рік розробив положення психоаналізу на основі методу вільних асоціацій, тлумачення снів та ху­дожніх текстів, які виявляють несвідоме крізь свідому формальну структуру. Вперше термін «психоаналіз» з’явився у 1896 р., а через чотири роки була написана фундаментальна праця з психоаналізу — «Тлумачення сновидінь».

На основі модерного погляду на психіку людини, яку осмислювали через розщеплення на свідоме та не­свідоме, Фройд започаткував психоаналітичну терапію, зорієнтовану на пізнання неусвідомленого, тобто на зці­лення пацієнтів інтелектуальним шляхом. Згодом його схильність до гуманітарних наук виявилась у поширен­ні психоаналізу на сфери загальнолюдської культури, тлумачення художньої творчості, релігії та філософії. Психоаналіз радикально змінив уявлення про людину та її внутрішній світ. Після визнання несвідомого вже не можна було трактувати буттєву ситуацію людини (філософію суб’єкта) як ситуацію свідомості. Зініційована Фройдом психоаналітична реформа стала потуж­ним рушієм соціальних та культурних змін світу на ме­жі століть, претендуючи на роль тотального світогляду в епоху модернізму. Так здійснилася життєва мрія Фройда — він став у своєму часі новим «культурним ге­роєм». Однак його власне життя, сповнене визнання, успіху і світової слави, набувало вражаючого трагізму: померла кохана донька, улюблений внук, а сам він за­хворів на рак щелепи. Йому було зроблено 33 операції, що продовжили життя на 16 років. Головна фобія (голо­ду) постала перед ним наприкінці життя, оскільки че­рез хворобу він не міг їсти. Тому, прочитавши напере­додні своєї смерті книгу Бальзака «Шагренева шкіра», він сказав своєму лікарю: «Ця книга якраз про мене. У ній ідеться про голодну смерть». Фройд відмовився від наркотиків, надаючи перевагу мисленню у фізичних

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



25

стражданнях перед відсутністю всякого мислення. Виз­навши реальність смерті, прийняв її, попросивши в лі­каря смертельну дозу наркотику. Він помер 23 вересня 1939 року. Учень і послідовник Фройда, відомий психоаналітик, який зробив вагомий внесок у становлення психоаналізу в США та Англії, Е. Джонс (1879—1958), очевидно, мав повне право сказати про Фройда: «Він по­мер, як і жив, реалістом».

Психоаналіз і завершення епохи Модерну



Як відомо, історію всесвітньої культури в гуманітар­них науках поділяють на три періоди: Давній світ (ан­тичність), Середні віки та Новий час. Для характерис­тики нової духовної ситуації можна скористатися та­кою методологічною схемою: Премодерн (Середні віки), Модерн (Новий час) та Постмодерн (на позначення культурного повороту, що розпочався після Першої сві­тової війни). Епоха Премодерну постала з опозиції «християнство — античність». Піддавши критиці ел­лінську традицію як віталістичну
(лат. vitalis — жи­вий, життєвий, буквально — культурна позиція, що надає значущості тілесному життю), вона утверджува­лась як культура аскетична (грец. asketes — добре нав­чений, заснований на високій моральності, тобто культурнна позиція, яка полягає у відмові від тілесних благ і насолод з метою духовного вдосконалення). Це бу­ла культура християнського одкровення, або кордоцентрична (грец. cor (cordis) — серце): істини одкровення, істини душі і «серця» переважали над раціональними істинами. Епоха Премодерну вибудувала ієрархічну структуру буття, давши змогу людині відчути стабіль­ність і певність у світі. Схематично і спрощено цю ієрар­хію можна подати в парадигматичних опозиціях: Бог — людина, серце — розум, віра — рефлексія, релігія — на­ука, дух — тіло, чоловік — жінка тощо.

Однак, пригнічуючи волю до пізнання, епоха Премо­дерну заклала у свою основу протилежне прагнення. Накопичена воля до пізнання стала поштовхом до зане­паду цієї епохи. Премодерн як епоха теоцентрична (грец. theos — бог, буквально у центрі — бог), з Богом та езотерикою Богопізнання, в центрі свідобудови, пере­йшла в раціоцентричну епоху Модерну, що в центр сві­тобудови поставила людину, людський розум — науко­


26

Психоаналіз і літературознавство

ве пізнання. Вона розгорталась як «вік розуму», «вік Просвітництва» під знаком секуляризації
(лат. secula- ris — світський, мирський), тобто звільнення свідомос­ті людини від впливу церкви та релігії. Пригнічені рані­ше елементи парадигматичних опозицій було відродже­но: тепер акцентували на розумі, знанні, свідомості. Світ осмислювався не як творіння Бога, а як природа, яку людина може опанувати. Ідея революційного пере­творення світу ґрунтувалась на волі до влади, на праг­ненні людини керувати природою, соціумом і володіти світом. Науково-технічний прогрес засвідчив зростання людської могутності. Естафету цієї раціоцентричної епохи, яку представляють Декарт, Коперник, Дарвін, Маркс, перейняв Фройд, остаточно «заземливши» лю­дину у світ природи («біології»). Психоаналіз свідомо чи несвідомо виконував головне культурне завдання — виправдання епохи Модерну з її диктатурою розуму. Про це свідчили акценти фройдівських парадигматич­них опозицій, основні з яких: патріархат — матріар­хат, свідоме — несвідоме, раціональне — ірраціональне, інтелектуальне — емоційне, культурне — сексуальне, наукове — релігійне. Подавши психологію статей (перед­усім чоловіка як вищої людської істоти, наділеної са­мостійною сексуальністю та розвинутим інтелектом — вищою природою, що зумовлює вищу культурну потен­цію), Фройд біологічно обґрунтував доцільність раціо­центричної, патріархальної епохи.

Пригнітивши одкровення, сакральне, ірраціональ­не, емоційне, фемінне, епоха Модерну закладала основи свого «апокаліпсису». Ставши автором психоаналітич­ної реформи світу, Фройд не знав, що прагнув порятува­ти вмираючу епоху, на зміну якій уже заступав Постмо- дерн.

Постмодерн (буквально — постсучасність) — новий культурний

стан, що постав на запереченні раціоцентризму епохи Модерну.

Сам Фройд може бути репрезентований як модер­ніст, герой порубіжжя, один з останніх великих куль­турних героїв епохи Модерну, який обстоював її раціо- центричну традицію, і як предтеча, провісник нового культурного повороту: культура, озброївшись фройдів- ським усвідомленням несвідомого, вирушала на пошу­ки нової постмодерністської ідентичності.

Постмодернізм (лат. post — після і модернізм) — усвідомлення

духу Постмодерну, становлення та оформлення його концепції.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



27

Як предтечу Постмодерну Фройда можна вважати також одним із культурних героїв, які ще раз утверди­ли свідомість як людський привілей і з нею пов’язали надійність цивілізації.

Британський історик Арнольд Тойнбі (1889—1975), один із найяскравіших мислителів минулого століття, який обґрунтував поняття «постмодерну», об’єктом фі­лософії історії вважав цивілізацію, а її суб’єктом — лю­дину, яка робить творчий вибір, вивищуючись над со­ціальною і природною несвободою. На основі цієї кон­цепції сформувалося «драматичне» розуміння історії: початком її руху є поєднання Виклику, який здійснює творча особистість і який загрожує суспільству, і Відпо­віді, яку дає творча меншість. Творча елітна меншість завдяки мімезису (наслідуванню) «запліднює» інертну масу новими духовними та соціальними цінностями. У конкретних умовах місця і часу вдала Відповідь поро­джує «локальну цивілізацію» (такою «локальною циві­лізацією» і стане «Постмодерн»). Однак, як стверджу­вав Тойнбі, «цивілізації приходять і відходять», а Циві­лізація — як реалізація свободи і творчих можливостей людини, як невичерпне духовне завдання, а не досягну­тий результат, — залишається.

Очевидно, що Фройд зробив виклик, якому була да­на вдала відповідь. Чергування успішних відповідей і нових викликів зумовило поступ, який здійснило людс­тво у XX ст. Він означив радикальну зміну патріархаль­ної культурної парадигми, глибинна суть якої — нова можливість творчої реалізації людини.

Основні аспекти психоаналізу та їх місце в інтелектуальній парадигмі XX ст.

Принципи фройдівського прихоаналізу відіграли революційну роль у формуванні культурного дискурсу (аналітичних текстів) XX ст.

Увага до феномену несвідомого, аналіз сексуальнос­ті, невротичної психології тощо програмували нетради­ційні інтерпретації в культурології, філософії, літерату­рознавстві.

  1. Аналіз несвідомого дав нову основу для психоло­гічної інтерпретації людини. Психоаналітична теорія, з одного боку, утверджувала раціоцентризм, ідеал само­


28

Психоаналіз і літературознавство

достатньої інтелектуальної людини, а з іншого — завда­вала удару по раціоцентризму, руйнуючи зсередини об­раз людини Модерну. Концепція «несвідомої» людини в різних переосмисленнях розвинула не лише психоана­літичну проблематику, а й гуманітарні науки XX ст. за­галом.

  1. Реальність несвідомого у Фройда зводилася перед­усім до сексуальності. Для патріархальної епохи з її ставленням до сексу як до зла з жіночим обличчям фройдівський аналіз психосексуальності (дитячої несві­домої сексуальності, психопатології сексуальної при­гніченості, бісексуальності, гомосексуальності) сприй­мався як бомба, що підриває консервативну суспільну структуру, породжує прагнення сексуальної свободи, відмову від багатьох патріархальних стереотипів люд­ської поведінки тощо. Фройд, який ідеалом вважав під­корення низьких інстинктів розуму, несподівано став символом сексуальної революції. Його погляди на ви­тіснення сексуального потягу і фрустрацію (лат. і^тв- 1;гаио — розлад, крах надій; неможливість сексуального задоволення через перешкоду або відсутність зовнішньо­го об’єкта, здатного задовольнити сексуальний потяг) як психічні причини неврозів по-різному витлумачують у Європі, яка на межі культурних епох запрагла звільни­тися від суворої патріархальної моралі. У сексуальному визволенні, писала американська дослідниця філософії та літератури XX ст. Кейт Мілет, було щось непрактич­не, ірраціональне, несподіване, непослідовне, немов хвиля довго тамованої сексуальної енергії обернулася на потік, який, у свою чергу, приголомшив самих виз­волителів1. На цій хвилі вибуху колективної ірраціо­нальності «споживання» фройдівських ідей дуже часто не мало нічого спільного з психоаналізом.

Свого часу В. Стус за епіграф до книги про феномен П. Тичини використав міркування А. Камю: «Кожен митець, що хоче бути у суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший з його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне, і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього митця». Ці слова сто­суються і Фройда — цілеспрямованого аскета і раціона­ліста, якого несподівано зробили пророком сексуальної революції нового століття.
1Див.: Кейт Мілет. Сексуальна політика. Пер. з англ. — К., 1998. — С. 251.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда

29

  1. Фройдівський аналіз людської психіки зосередив увагу на вирішальній ролі у структуруванні особистості раннього дитячого досвіду, дитячих травм, які постава­ли своєрідною проекцією дорослого життя. Централь­ною моделлю для структурування психіки людини виз­нано едіпів комплекс, відкриття якого стало вихідною позицією фройдівського психоаналізу, психічним клю­чем у поясненні феномену творчої особистості, культур­них феноменів; на його основі виникли нові літерату­рознавчі концепції.

  2. Психоаналіз постав як учення про неврози (кон­флікт інстинкту, передусім сексуального, з культурою). Першим проявом цього конфлікту вважали сновидіння. Однак, витлумачивши їх як «царський шлях» несвідо­мого, Фройд почав вивчати різні способи його конфлікт­ного вираження (в міфології, релігії, мистецтві), що сприяло інтеграції психоаналізу в гуманітарні науки. Тому психоаналітичні методи дослідження, спрямовані на виявлення неусвідомлених процесів, покладено в ос­нову авангардного літературознавства.

  3. Раціональні обмеження фройдівської психоаналі­тичної теорії зумовили її розвиток. Так, надмірний біо­логізм у поясненні людини і недооцінка соціального фактора у фройдівському психоаналізі активізували проблему несвідомих соціальних феноменів. Фромм, критикуючи біологічну обмеженість фройдизму, порів­нював його з ортодоксальним марксизмом: фройдисти акцентують на індивідуальному несвідомому, але сліпі щодо соціального несвідомого; ортодоксальні марксис­ти гостро відчувають несвідомі фактори в соціальній по­ведінці, але ігнорують їх, коли йдеться про мотивації індивідуальної поведінки. Це, вважав Фромм, призво­дить до виродження теорії і практики марксизму, з од­ного боку, до занепаду психоаналітичної теорії і прак­тики — з іншого1. Зрештою, західна інтелектуальна па­радигма у другій половині XX ст. розвивалася шляхом поєднання цих паралельних пошуків — психоаналізу та марксизму. Психоаналітичне інтерпретаційне літе­ратурознавство, у свою чергу, поєднується з соціологіч­ним, яке розвивалося під впливом соціології. Супрово­дять цю загальну тенденцію інші наукові схрещення, на зразок «лінгвістика + психоаналіз», «структуралізм + + психоаналіз», «фемінізм + психоаналіз» тощо. Отже,

Див.: Фромм 3. Миссия Зигмунда Фрейда... — С. 115—116.

30


Психоаналіз і літературознавство

психоаналітичний підхід, увірвавшись у гуманітарні науки, заклав основи синтезуючого літературознавчого дискурсу.

  1. Модерністський конфлікт інтерпретацій (кон­флікт нетрадиційної і традиційної герменевтики) озна­чав також, що психоаналітична (наукова) істина всту­пила у конфлікт із духовною, релігійною істиною і вия­вила проблему нового синтезу. Юнг, звільнивши з-під пресу «романтичну душу» психоаналізу, реабілітував феномен релігійності. Адже як знаряддя на шляху до­сягнення психічного здоров’я, психотерапевтична тео­рія з її свідомою метою — оволодіти сферою низьких інстинктів — актуалізувала перед людством нагальну метафізичну проблему — діалог між свідомими (світли­ми) і несвідомими (темними) силами, які споконвіку пронизують як індивідуальне, так і колективне буття. Це сприяло зближенню протягом XX ст. науки і міфу, науки і релігії, наукового та художнього пізнання, не­традиційної і традиційної герменевтики. Критика обме­жень наукового пізнання та мовний і постмовний аналіз несвідомого надали художньому пізнанню та літерату­рознавству в другій половині XX ст. особливого статусу.

Отже, по-новому порушивши проблему пізнання людини як розгляд у ній конфлікту духовності (свідо­мого) й інстинкту (несвідомого), психоаналіз творчо вплинув на інтелектуальні, релігійні та літературні по­шуки XX ст.

Несвідоме у психічній структурі особистості



Несвідоме — головний об’єкт психоаналізу. Від­криття того, що психіка не тотожна свідомості, зумови­ло раціональне вивчення несвідомого1 як структурного утворення, що має свій зміст, свою енергію і механізм. Несвідоме, за психоаналізом Фройда, з’являється в ди­тячому віці на шляху первинного розщеплення цілісної психічної системи під впливом витіснення якогось зміс­ту; витіснене яскраве уявлення вносить у психіку ра­дикальний розрив, тріщину; наростаюче розщеплення
1Фройдівське поняття das UnbewuЯte у книзі «Вступ до пси­хоаналізу» П. Таращук перекладає українською мовою як не- усвідомлене. Вживатимемо також лаконічніше поняття — «несвідоме».

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда

31

зумовлює виникнення різних психічних інстанцій, поз­начених тут як Воно, або неусвідомлене, Я, або передус- відомлене, і Над-Я, або усвідомлене.

Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних пори­вів, напруг і бажань, яка постійно намагається віднови­ти власну рівновагу і набути стану спокою. Сили, прихо­вані за цими поривами, напругами і бажаннями, назива­ються інстинктами. Іншими словами, інстинкт — це певний енергетичний заряд, що рухається в конкретно­му напрямку. Щоб визначити несвідоме, Фройд вживає поняття «Воно».

Воно — поняття, що використовується в класичному психоаналізі для позначення первинного енергетичного джерела психіки, що є сферою інстинктів.

Оскільки кожній системі властиве енергетичне на­вантаження, то у психічній системі уявлення або наван­тажуються енергією несвідомого, або розвантажуються, тобто відбувається перехід від одного елемента системи до іншого за рахунок переміщення енергії. Несвідоме, як відкрите утворення, характеризують вільна рухли­вість таких енергетичних навантажень, байдужість до реальності і вплив лише одного принципу «задово­лення — незадоволення». «Цілком зрозуміло, — зазна­чав Фройд, — що Воно не визнає ніяких вартостей, не знає добра і зла, не має моралі... На нашу думку, всі інс­тинктивні наснаження, що вимагають розряду, певного відпливу енергії, перебувають у Воно»1. Взятий для поз­начення несвідомого займенник середнього роду Воно виражає, за Фройдом, негативну ознаку цієї психічної інстанції — відсутність єдиної волі, єдиного суб’єкта. У процесі розгортання психічної системи людини Воно структурується багатоступеневим нашаруванням потя­гів, бажань, комплексів тощо. Отже, з дитинства в лю­дині розгортає свою активність Воно.

Змісти несвідомого є «репрезентаторами потягів». Діалектична опозиція двох основних типів потягів (по­тягу до життя і потягу до смерті) визначає боротьбу сил у сфері несвідомого. Фройд виділяв два основні інстинк­ти, два могутні потяги людини — потяг до творення і
1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості... —


С. 542.




32

Психоаналіз і літературознавство

потяг до руйнування. Напруга, яка штовхає людину до конструктивної (об’єднуючої) мети, трактується як лі­бідо, або Ерос. Найважливіша його функція — продов­ження роду.

Лібідо (лат. libido — бажання, потяг)поняття класичного психо­аналізу на позначення енергії сексуальних інстинктів.

Лібідо називають також інстинктом любові. Фройдівське поняття «лібідо» на позначення сексуальної енергії містить динамічний смисл, коли ним познача­ється психічний аспект, «динамічний прояв сексуаль­ного потягу в душевному житті». Це поняття розгляда­ли і в економічному аспекті, означуючи кількісний ви­яв енергії сексуальних потягів. Саме через це Фромм писав, що Фройд розмірковував про любов так, як люди його часу говорили про власність і капітал1.

Потяг до знищення і напруга, що дає силу негатив­ним почуттям і бажанням, є інстинктом руйнування (за міфологією — Танатосом), тобто інстинктом смерті. Кінцевою метою інстинкту руйнування є переведення всього живого в неорганічний стан. У психоаналітичній літературі стали вживати опозицію «лібідо — мортідо» в тому розумінні, що кульмінаційним виявом лібідо є статевий акт, а мортідо
(лат. mors — смерть) — вбивс­тво.2 Отже, Воно, первинне енергетичне джерело, струк­турно можна визначити як «великий резервуар» енер­гій протилежних потягів.

У системі людської психіки, крім Воно, класичний психоаналіз виокремлює дві сили, що розвиваються з енергетичного джерела, тобто з Воно. Перша — під впливом зовнішнього світу, означена Я. Друга — під впливом культурного виховання, означена Над-Я.

Я поняття класичного психоаналізу на позначення психічної

інстанції, яка прагне контролювати всі психічні процеси.

Використання особового займенника Я для назви ці­єї психічної інстанції зумовлене функцією синтезу сві­домих і несвідомих психічних процесів відповідно до реальності. Я — це організація пристосування, відок­ремлена з Воно в результаті контакту із зовнішньою ре­альністю. Фройд зауважував, що Я перебрало на себе
1Див.: Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда... — С. 105.

2Див.: Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для не­посвященных. Пер. с англ. — СПб., 1995.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда

33

завдання представляти зовнішній світ перед Воно, яке, знехтувавши могутні сили зовнішнього світу, неминуче загинуло б у своєму сліпому пориві до задоволення інс­тинктів. Я повинне спостерігати зовнішній світ, подава­ти його правдиве відображення в слідах спогадів про його сприйняття, а діючи, твердо дотримуватися прин­ципу перевірки реальністю. Я стає виконавцем потреб Воно, проте потребу і дію розмежовує паузою для робо­ти мислення, у якій використовує фрагменти спогадів про минулий досвід. Отже, «Я струшує з трону принцип насолоди, що має необмежену владу над ходом усіх про­цесів у Воно, і заступає його принципом реальності, що обіцяє більшу безпеку й певніший успіх»1.

Структуру Я також утворюють опозиційні пари (від­штовхування потягів — задоволення потягів, опір — лік­відація опору тощо). Однак Я, що є фрагментом Воно і контролює вимоги інстинктів, у динамічному розумінні слабке, оскільки запозичує енергію з Воно. Відносини між Я і Воно Фройд порівнював із відносинами між вер­шником і конем: «Кінь постачає енергію для руху, вер­шник має привілей визначати мету, спрямовувати рух сильнішої за нього тварини... Проте між Я і Воно досить часто трапляється аж ніяк не ідеальна ситуація, коли вер­шник мусить вести коня туди, куди заманулося коневі»2.

Кінцевою метою психічної діяльності є задоволення бажань та уникнення страждання, але зовнішній світ, соціум, інші люди перешкоджають людині в цьому. Навколо однієї психічної системи існують інші енерге­тичні системи з подібними й відмінними поривами, то­му проблема людини полягає в тому, щоб знайти най­кращий спосіб співіснування з цими енергетичними системами і водночас задовольнити свої бажання з най­меншою небезпекою для свого життя. Таку проблему керування самим собою, узгодження з іншими людьми, природою, згідно з принципом реальності, виконують свідомі сили Над-Я.

Над-Японяття класичного психоаналізу на позначення психічно­го утворення, яке формується під впливом сімейного, а згодомцілісного культурного виховання (національних традицій, вимог со­ціального середовища тощо).
1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості...— С. 543.

2Там само. — С. 545.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка