Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка14/32
Дата конвертації11.04.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

4.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики в психоаналітичному літературознавстві юнгіанської орієнтації

Потяг до творчості К.-Г. Юнг визначав як один із властивих людині інстинктів. «Творчий» інстинкт на­гадує інстинкт продовження роду. Завдяки естетичній формі митець розв’язує важливі психологічні проблеми розвитку людини, нації, людства, утверджуючи нескін­ченність життя в його духовному становленні.

Загальнотеоретичну психологічну концепцію Юнга щодо художнього твору містять такі його слова: «Сут­ність художнього твору полягає не в особистісних хво­робливих реакціях, які проникли сюди, а в тому, наскіль­ки він надособистісний і звернений від розуму і серця художника до розуму і серця людства. Особистісний ас­пект твору веде до обмеженості і навіть непристойнос­ті. Мистецтво, яке повністю особисте, або значною мі­рою таке, заслуговує ставлення до себе як до неврозу».

Юнгівський проект поєднання естетичного та пси­хологічного став основою сучасного літературознавс­тва юнгіанської орієнтації.

Естетичне і психологічне



Глибинна психологія тісно пов’язана з етичним піз­нанням як особливим способом емоційного освоєння ре­альності.

Естетичне (грец. аistheticosчуттєво сприйняте)чуттєва фор­ма цілісного пізнання, звернена до почуття задоволення чи неза­доволення.




Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

153

Естетичне відокремлює мистецтво у феноменологіч­ній формі вільної духовної творчості від науково-теоре­тичної сфери діяльності: досконалість чуттєвого пізнан­ня, спрямованого на споглядання одиничних предметів, що осягаються в завершеності та цілісності, протистоїть логічному, що абстрагує та роз’єднує цілісність предме­тів, явищ і сутностей.

Класична естетика, представлена у працях німець­ких філософів і письменників Шіллера, Гете, Гегеля, витлумачує творчість як духовне споглядання. У «Фе­номенології духу» (1807) Гегель означив мистецтво як художню релігію: дух є абсолютним твором мистецтва й абсолютним митцем. Тому естетичне означало чуттєву видимість духовного. З цим пов’язане класичне тлума­чення естетичного.

Класичне естетичне — чуттєве пізнання, що спирається на ідеал прекрасного — уявлення про втілення в об’єкті універсальної ду­ховної сутності.

Запропонувавши тезу «смерті Бога», Ніцше позба­вив людини у її творчій самореалізації загальної теоло­гічної установки — нормативного універсального ідеа­лу, «всезагальної людськості». Світ постав у діонісійському екстазі, із драмою відокремленого Его. У тракта­ті «Народження трагедії з духу музики» (1872) Ніцше класичне естетичне, тобто прекрасне, охарактеризував як аполлонівське начало, що означає гармонію, мудрий спокій та врівноваженість, протиставивши йому діонісійське естетичне,
що ґрунтується на нестримних пристрастях, душевно-тілесних поривах, святковому збудженні та божевіллі. Некласичне естетичне утвер­джується в XX ст. значною мірою завдяки концепції Ніцше як визнання вичерпаності категорії прекрасного (витіснення ідеї гармонійного порядку ідеєю дисгармо­нійного хаосу).

Некласичне естетичнечуттєве пізнання, яке основною есте­тичною цінністю проголошує піднесене, діонісійське як стихійну могутність індивідуальних поривів і пристрастей.

Модерний естетизм Ніцше протиставив естетичні цінності етичним та духовним: існування світу виправ­довувалося тільки як естетичний феномен, що перебу­ває за межами добра і зла. Художню культуру завдяки його концепції розглядають як культуру модернізму, в

154


Психоаналіз і літературознавство

естетиці домінують некласичні засади, руйнується ці­лісність всесвітньої історії естетичного, історію культу­ри можна тлумачити як плинну множинність художніх систем.

Коли зароджувалась аналітична психологія, некласичну естетику супроводжувало утвердження некласичного бачення світу, тобто розуміння буття як роз­дрібненого, хаотичного, позбавленого універсального сенсу. Визнаючи естетичну функцію основною у мис­тецтві, Юнг водночас вважав чистий естетизм обмежен­ням сфери людського духу, оскільки абсолютизоване естетичне бачення позбавлене відчуття єдиного буття. Свою психологічну теорію він пов’язав із тлумаченням класичної та некласичної естетики, зокрема з тлума­ченням естетичної теорії прекрасного Шіллера, що по­єднувала чуттєве й духовне, та теорії демонічного есте­тизму Ніцше, що роз’єднувала ці сутності.

У праці «Психологічні типи» Юнг здійснив своєрід­ний синтез естетики та психології: естетичне відкрива­ється для глибинного осмислення. Аналізуючи працю Ніцше «Народження трагедії з духу музики», Юнг заз­начав, що її автор, поглянувши на глибинну пару про­тилежностей — боротьбу Аполлона й Діоніса — через новомодні окуляри естетизму, важливу метафізичну проблему античності аналізував у суто естетичній пло­щині, хоча боротьба Аполлона з Діонісом і їх остаточне примирення для еллінів було не так естетичною, як зна­чущою релігійною проблемою. Абсолютизацію естетич­ного неважко збагнути, зазначав Юнг, якщо зважати, що естетичний розгляд відразу перетворює проблему на образ. Можна милуватись його красою і його потворніс­тю без співчуття і співпереживання, не заглиблюючись у зображену пристрасть. «Естетична установка захищає від участі, від особистого залучення, до якого неминуче веде релігійне розуміння проблеми»1. Оскільки, на думку Юнга, модерний естетичний розгляд, уникаючи єдиного смислу, ніколи й не зможе осягнути цілісність явища, то актуальне поєднання естетики (чуттєво сприйнятого) з психоаналітикою (осмисленим), тобто психоестетика, спрямоване на відновлення духу куль­турної традиції, орієнтованої на цілісний пошук, єдність чуттєвого та духовного смислів.
1Юнг К. Г. Психологические типы. — Минск, 1998. — С. 169.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

155

Закономірно, що некласична естетика, спрямована проти цілісності, зацікавилася фройдизмом і феноме­ном несвідомого: несвідоме вона тлумачила як чисте естетичне.

Концепція символічного

Розрив Юнга з Фройдом можна збагнути через різне тлумачення «символічного». Концепція символічного в Юнга дає змогу відчути, за словами Гессе, «теплий, плідний, пристрасний стан рівноваги між свідомим і несвідомим». Тлумачення символічного пов’язане з тлумаченнями образу та ідеї.

Образ та ідея як психічні феномени

Оскільки основою художнього пізнання є образ, важливо з’ясувати його тлумачення в аналітичній пси­хології.

Образірраціональний продукт, витвір неусвідомленої діяль­ності фантазії, що несподівано являється свідомості як видіння

або марення, не маючи при цьому патологічного характеру.

Не будучи реальним явищем і проекцією у простір, що характерно для галюцинації (хворобливого марен­ня), образ лише побіжно пов’язаний із сприйняттям зов­нішніх об’єктів, атому виступає передусім як «внутріш­ній образ», і цим відрізняється від емпіричної (безпосе­редньо спостереженої) дійсності. Отже, його цінність є психологічною, пов’язаною з душевними переживання­ми творчої особистості, в якій «внутрішня дійсність» стала значно переважати психологічне значення «зов­нішньої».

Юнг визнавав і ситуації, коли образ з’являвся у просторі. Оскільки вони відповідали душевній конс­трукції первісної людини, де внутрішній образ легко пе­реносився у простір як видіння або слухова галюцина­ція, вчений називав їх архаїчними ситуаціями.


Образ погляду аналітичної психології, є концен­трованим вираженням цілісного психічного стану, тоб­то пов’язаний як з неусвідомленими, так і зі свідомими процесами певного моменту. А через це його тлумачен­

156


Психоаналіз і літературознавство

ня повинно виходити із взаємозв’язків, наявних у пси­хічній ситуації.

Образ може мати особистісне й безособистісне похо­дження: якщо він виражає відношення між особистісно-неусвідомленим змістом і особистісно-зумовленим станом свідомості, то має індивідуальний характер; а, репрезентуючи переважно колективно-неусвідомлені процеси, відзначається міфологічними особливостями. Властивий образу архаїчний характер (коли він збіга­ється з відомими міфологічними мотивами) Юнг нази­вав первинним, одвічним — «осадом у пам’яті», що ут­ворився шляхом ущільнення подібних процесів у про­цесі людського буття.

Первинний образ (архетип) — згущення незчисленних психічних процесів, що відображає типову форму повторюваного душевного переживання.

Первинний образ встановлює відношення міфу до природи як до відомих, постійно відновлюваних при­родних процесів (наприклад, солярний міф — і щоден­ний схід, захід сонця) і до пов’язаних з ними внутріш­ніх душевних переживань. Отже, первинний образ є ці­лісним вираженням духовної присутності людини у природному бутті. На думку Юнга, процесам природи дух протиставляє символічний образ так само, як світлу організм протиставив око: символічний образ сприймає природний процес так, як око сприймає світло. Первин­ний образ поєднує чуттєві та духовні сприйняття, що являються поза впорядкованістю та зв’язком, внаслі­док чого психічна енергія пов’язується з певним смис­лом, який відповідно спрямовує дії людини. Первинний образ, на думку Юнга, також звільняє накопичену енер­гію, вказуючи духу на природу і перетворюючи природ­ні потяги у духовні форми.

Первинний образ Юнг розглядав як середовище для ідеї.

Ідея (грец. idea — початок, основа, першообраз)першопочаток, що становить суть первинного образу.

З психологічного погляду ідея наявна в первинному образі апріорі (незалежно від людського досвіду). Спе­цифіка первинного образу порівняно зі стійкою сутніс­тю ідеї полягає в тому, що він є живим процесом життя, не тільки вираженням тривалого енергетичного проце­су, а й можливістю його наступного здійснення.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.



157

Аналітична психологія розрізняє образ і символ. Об­раз, який є одночасно об’єктивним і суб’єктивним (ви­раженням зовнішнього і внутрішнього досвіду), вико­нує для протилежностей роль «скриньки», а символ — роль посередника, тому образ — роздвоєний, розпада­ється на протилежності, а символ — цілісний.

Психологічна теорія символу як носія трансцендентної функції

Щоб впливати на життя, ідеї потрібні живі почуття. Однак почуттям, на відміну від чистоти ідеї, властива неясність (вони недиференційовані, амбівалентні, ос­кільки походять із плинної сфери неусвідомленого). То­му з’являється проблема синтезу: поєднання «нечисто­ти» живого переживання з «чистотою» ідеї. Юнг зазна­чав, що первинний образ вступає у внутрішнє поле зору як символ. Символ завдяки своїй конкретній природі опановує почуттями, що перебувають у недиференційованому стані, а через свою значущість образу захоплює й породжену ним ідею, отже, поєднує ідею з почуттям1. Символ виступає посередником між ідеєю, втіленою в архетипному образі, і новим живим її переживанням (почуттям). Тому складна природа символу, який, з од­ного боку, наділений «душею», а з іншого — «вагітний» смислом, полягає в тому, що він оживлює, воскрешає архетип.

Юнгівська психологічна теорія символічного розбу­дована на основі естетичної теорії символу Шіллера, який вважав його посередником між двома суперечнос­тями, синтезом реального та ірреального. Глибинно аналізуючи синтез протилежностей, який є основою людської психіки, Юнг обґрунтовував психологічний механізм символу. Передумовою появи символу є абсо­лютне роздвоєння волі між двома протилежними ба­жаннями — чуттєвим (теза) і духовним (антитеза). Пов­не роздвоєння волі означає однакову причетність її до кожного з цих бажань. Якщо воля виражає лише чуттє­ве прагнення, то відбувається ослаблення духовного, а естетичне стає продуктом панівної сфери, не символом, а симптомом пригніченої антитези. Тому неповноцін­ний символ втрачає свою звільнювальну силу, процес
1Див.: Юнг К. Г. Психологические типы... — С. 496.

158

Психоаналіз і літературознавство

розщеплення суперечностей повторюється знову і набу­ває значно могутнішого протистояння. За повної рівно­правності посилених суперечностей, коли вже неможли­ве посилення бажання ні в тому, ні в іншому напрямі (настільки вони є абсолютно протилежними), виникає енергетичний застій, зупинка воління, неприйнятна для живого, вічно рухливого психічного процесу. Оскільки абсолютне роздвоєння суперечностей унеможливлює розвиток, бездіяльність свідомості спонукає до активнос­ті несвідомого, тобто накопичена життєва енергія шукає виходу за межами суперечностей. Лібідо як універсальна життєва сила повертається до свого джерела — сфери не-усвідомленого, де всі протилежності мають спільний ар­хаїчний корінь. Сфера неусвідомленого стає тією пси­хічною інстанцією, що породжує символи, адже тут зав­дяки «слабкому енергетичному освітленню» (слабкості контролю свідомого) поєднується все те, що у свідомос­ті завдяки «інтенсивному освітленню» роз’єднане й протиставлене.

У лоні неусвідомленого символ залишається доти, доки енергетична вага свідомих смислів переважає творчу вагу єдиного неусвідомленого символу. Неусвідомлений символ потребує додаткової енергії, щоб до­сягти свідомості. Підняти символ з цього глибокого дна дає змогу регресія лібідо, викликана накопиченням життєвої енергії на тлі врівноваження протилежностей. Виявившись із сфери неусвідомленого на поверхні сві­домості, символ виконує функцію, спільну для свідомо­го і неусвідомленого, яку Юнг називає трансцендент­ною.

Трансцендентна (лат. transcendens — та, що виходить за межі) функціяпсихічна функція, яка виникає внаслідок протистояння між свідомими та несвідомими змістами і об'єднує ці протилеж­ності.

Функцію вчений називав «трансцендентною» тому, що вона робить перехід від однієї установки до іншої ор­ганічно можливим, без втрати неусвідомленого1. Завдя­ки цьому символічне вираження охоплює цілісну пси­хічну установку, знімає розщеплення протилежностей, владно скеровуючи їх силу в одне спільне річище, пос­тає втіленням пластичності психічного процесу, який продовжується з оновленими силою та метою. Суть ці-
1Див.: Юнг К. Г. Трансцендентальная функция. // Юнг К. Избранное. — Минск, 1998.— С. 29.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

159

лісного психічного процесу, що виявляється при цьому, можна означити як потяг неусвідомленого до свідомості (до міфологічного світла), а свідомості — до субстанції (до міфологічної тьми).

Це є підґрунтям для юнгівського поняття «життє­вий символ».

Життєвий символ — «сирий» матеріал, що обробляється тезою (свідомим) та антитезою (неусвідомленим) і поєднує у процесі власного формування обидві протилежності.

Глибинна психологічна значущість символічного відрізняє його від семіотичного
(аналогічного, спроще­ного позначення якогось знайомого предмета) й алего­ричного (вираженого образно, інакомовно). Так, пояс­нення хреста як символу божественної любові є семіо­тичним, тому що воно спрощує значення до очевидної ясності смислу. Символічним пояснення хреста стане тоді, коли поза ясними смислами воно виражатиме і щось незнайоме, незрозуміле, містичне, трансцендент­не. Символ живе доти, доки він є найкращим виражен­ням чогось передбачуваного, але ще не пізнаного, тобто поки він «вагітний» смислом і ще не розщепився на про­тилежності.

Прикладом народження життєвого символу є пере­живання апостола Павла перед заснуванням христи­янства, коли в його психічному житті визначилося різ­ке протиставлення нової релігії й іудаїзму. У душі Гете Юнг виявив цей самий процес, виражений через сюжет відродження Фауста в союзі з дияволом. Спостерігаєть­ся він і в творчості Шевченка, репрезентуючись єд­ністю старозавітного і новозавітного Слова в образі Ук­раїни.

Юнг вважав, що Шіллер, називаючи символ живим образом, також мав на увазі людську сутність: людина як мікрокосм породжує в своїй душі символи саме тому, що вона сама є ірраціональним символом, який об’єд­нує психологічні протилежності.

Концепція об’єднуючого символу пов’язана з релігій­ною установкою Юнга, орієнтованого на уявлення про духовний шлях як звільнення від парних протилежнос­тей. Розум, за Юнгом, не здатний створити символ, ос­кільки символ ірраціональний за своєю природою. Тому там, де раціональний шлях заводить у глухий кут, «спа­сіння» приходить з протилежного боку. Поява нового міфу, нової релігії, спасительного мистецтва (наприк­

160


Психоаналіз і літературознавство

лад, поява Шевченка в українському мертвому світі) завжди пов’язана з символізацією. Одночасно із зрос­танням руйнування та спустошення зростає потреба символічного, що має розв’язати конфлікт життя- і-смерті, а з народженням символу припиняється регре­сія лібідо в сферу неусвідомленого (сферу хаосу), пере­творюючись у прогресію, тобто застій, занепад, спусто­шення переходить у стан оновленого живого потоку. Символізація, за визначенням Юнга, є тим середнім шляхом, на якому протилежності поєднуються для но­вого руху, водним потоком, що дає родючість після дов­гої посухи, напругою, яка нагадує вагітність перед по­логами. Посилаючись на текст Біблії, Юнг виражав об­разну суть символічного цитатою: «Тоді вовк буде жити разом з ягнятком, і барс буде лежати разом з козенят­ком; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале ди­тя буде водити їх...».

Аналізуючи «Улісса» Д. Джойса «як найбільш пато­логічне явище у всьому мистецтві модернізму», Юнг стверджував, що саме цей текст вражає відсутністю ха­рактерних рис символічного твору. Роман не можна назвати символічним тому, що він, на думку вченого, написаний у ясній свідомості, із заданою могутньою ус­тановкою цілеспрямованого нігілістичного пророка. Ця цілеспрямованість полягає в тому, щоб імітувати шизо­френію: на неї вказує перевага психічного автоматизму, пасивність свідомості, відсутність найменшої здатності до синтезу, мефістофельська заміна смислу безглуздям, краси — потворністю тощо. Розпад особистості на фраг­менти, що є автономними комплексами, виражає найоче­виднішу пафосну властивість роману — заперечення та руйнування. Це набуває такого тотального характеру, що змушує в цій деструкції віднаходити навіть дещо конструктивне — драму катастрофічної, відокремле­ної від світу пасивної свідомості. «Улісс», на думку Юнга, — «людський документ нашого часу», що має по­казати свідомість у стані байдужості та звільнення від духовності. «Подібні твори мають багато спільного з те­орією Фройда, — зазначав дослідник, — оскільки з фа­натичною впертістю намагаються підірвати основи то­го, що вже само собою почало розвалюватися»1.
1Юнг К. Монолог «Улисса». // Юнг К., Нойманн Э. Психо­анализ и искусство. — М., 1998. — С. 65.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

161

Теорія символічного і аналітично-психологічна концепція художнього пізнання

Фройд розглядав несвідоме як ворожий хаос, Юнг — як Хаос, в якому присутній непізнаний і незбагненний для людського розуміння Вищий Порядок. Юнг цілко­вито довіряв психічному як саморегулюючій системі: універсальна енергія (лібідо) відає, куди потрібно пря­мувати для набуття психічного (духовного) здоров’я. Тому в теорії символічного, або так званій теорії транс­цендентної функції, Юнг керувався тим, що позиція Его-свідомості (індивідуального порядку) не повинна протиставлятися контрпозиції несвідомого (Вищого По­рядку, або Хаосу), і навпаки. На відміну від усвідомле­ного (раціонального) знання, заснованого на поділі пси­хічних систем, символічне відчуття є відчуттям єдиної реальності, первинної щодо реальності, розділеної сві­домістю. Один з учнів і послідовників Юнга Еріх Ной- манн (1905—1960) зауважував, що в символічній уні­тарній реальності немає нічого містичного, вона не перебуває за межами відчуттів. «Це світ, який сприйма­ється там, де розшарування на зовнішнє і внутрішнє, що витікає із розділення психічних систем, або ще не вступило в силу, або вже не діє. Це істинний, заверше­ний світ трансформації, такий, яким його сприймають творчі люди»1.

Психоаналіз Фройда, витлумачуючи людину в її роз­витку від несвідомого (інстинкту) до свідомості (культу­ри), недооцінював творчої діяльності: інтелектуальна діяльність свідомо чи несвідомо вважалася значущішою, а митець як творець символічного — «атавістичним люд­ським типом» (Нойманн). Адже творча діяльність зводи­лася до зацикленості на інфантильних стадіях розвитку. Психологічна дорослість, за Фройдом, передбачала звіль­нення від творчого інфантилізму, фантастичних ілюзій. Юнгівське тлумачення творчої особистості як творця символічної реальності визначало, що символічне осяг­нення відображає складнішу і значущішу для людсько­го буття реальність, ніж ту, яка подана за допомогою ін­телектуального розщеплення. Через власні комплекси, які аналітична психологія розглядає як живі рани (че­рез них творча особистість виходить у широку сферу ко-
1Нойманн 3. Творческий человек и трансформация. // Юнг К., Нойманн 3. Психоанализ и искусство. — М., 1998. — С. 227.

162

Психоаналіз і літературознавство

лективного несвідомого), митець пов’язується з архе- типною реальністю, що сприяє «алхімічному» процесу перетворення індивідуальної психіки, тобто підняттю її на вищий духовний щабель. Тому й творчі досягнення, як правило, мають двосторонню цінність: вони важливі для колективного духовного розвитку і є суб’єктивними фазами індивідуального розвитку (етапами індивідуації творчої людини). Оскільки джерелом розвитку творчої особистості є її власна Тінь, власна недосконалість, то митець може існувати лише у творчих досягненнях, що виражають його постійне становлення: на кожному но­вому етапі особистість досягає цілісності, єдності світу. Отже, щоразу нова зустріч з такою єдиною реальністю відповідає індивідуальному психічному потягу до ціліс­ності, що й фіксується у феноменальності твору.

Аналітична психологія Юнга, вказуючи на цілісний (естетично-смисловий) характер символічного продук­ту, керується тим, що символічно виражена у творі трансцендентна функція вимагає відповідного цілісно­го підходу: «Небезпека естетичної тенденції полягає у перебільшенні формальної або “художньої” цінності продукту фантазії; лібідо... зосереджується на другоряд­них суто естетичних проблемах самовираження худож­ника. Небезпека намагання зрозуміти смисл полягає в переоціненні змісту, який піддається інтелектуальному аналізу і тлумаченню, через що втрачається символіч­ний характер продукту... Естетичне формулювання по­требує розуміння смислу, а розумінню потрібне естетич­не формулювання. Обидві тенденції доповнюють одна одну і утворюють трансцендентну функцію»1.

Аналітично-психологічна концепція фантазій



Оскільки художній твір є продуктом «психології» фантастичних уявлень, важливо те, як Юнг інтерпре­тував фантазію з позиції універсальної психоенерге- тичної теорії.

Фантазія (лат. рЬаШазіауява) — сукупність образів та ідей,

пов’язаних зі сферою психічного несвідомого, що становлять ос­нову творчої діяльності.

Фантазія викликана цілеспрямованим потоком пси­хічної енергії, спрямованим на утворення уявлення.
1Юнг К. Трансцендентальная функция... — С. 43.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

163

Юнг вирізняв два аспекти у процесі створення фан­тазії: фантазми і фантазування.

Фантазми — комплекси уявлень, які відрізняються від інших тим, що їх змісти не мають відповідників у зовнішній реальній, об'єк­тивній даності.

Цінність фантазмів — винятково психологічна і пе­редбачає відповідну інтерпретацію. Недаремно образи чарівних казок, міфів стали для Юнга важливим мате­ріалом у пізнанні колективного неусвідомленого.

Фантазування — безпосереднє вираження психічної життєдіяль­ності, тобто плину психічної енергії, що являється свідомості у фор­мі образів та уявлень.

Фантазування як репродуктивна (відтворювальна) діяльність здійснюється в усіх основних формах психіч­ного життя (мисленні, почутті, відчутті та інтуїції). По­ява фантазії може бути викликана напруженою інтуї­тивною установкою (у процесі творчості) або спонтан­ним вторгненням неусвідомлених сил у свідомість (під час сновидіння).

У юнгівській інтерпретації фантазій важливим є їх поділ на активні й пасивні.

Активні фантазії — фантазії, викликані інтуїтивно-свідомою уста­новкою психіки, спрямованою на сприймання її неусвідомлених змістів.

Активна фантазія є головною ознакою художньої ді­яльності. Згідно з аналітичною психологією неусвідом- лені елементи випливають до поверхні свідомості, де лі­бідо оточує їх і наділяє видимістю. Шляхом асоціюван- ня допоміжних матеріалів їх невидима і неясна сутність доводиться до ясної і наочної форми — через так звану асоціацію оформляються неусвідомлені змісти. Отже, активна фантазія є продуктом свідомої установки, яка не протистоїть неусвідомленому.

Пасивні фантазії — фантазії, викликані посиленою діяльністю неус­відомленого при пасивній ролі свідомості.

Виникають пасивні фантазії за відносної роз’єдна­ності психічних процесів (свідомого і неусвідомленого), через що суттєва частина енергії уникає свідомого ос­мислення. На відміну від активних пасивні фантазії

164


Психоаналіз і літературознавство

з’являються відразу в наочній формі і є результатом психічного «автоматизму». Оскільки пасивна фантазія виникає з процесу в неусвідомленому, що протистоїть свідомості, вона є однобічною. Активна фантазія не є однобічною, оскільки зобов’язана своїм походженням не лише інтенсивному неусвідомленому процесу, а й сві­домій установці, здатній, сприймати натяки або фраг­менти відносно слабких неусвідомлених зв’язків. Отже, фантазія є активною завдяки участі свідомості у пізнан­ні неусвідомленого.

Юнг розрізняв естетично-психологічну цінність па­сивної і активної фантазії. Пасивна фантазія дуже час­то може бути хворобливою, активна — може стати ви­щим виявом людського духу, оскільки в ній свідома і неусвідомлена особистість творчого суб’єкта зливають­ся в один об’єднуючий процес. Живий символ не зміг би народитися в інертній і нерозвиненій свідомості. Актив­не фантазування прямує до символічного вираження, аналогічного створенню єдиної індивідуальності за до­помогою досконалого вираження її цілісності. Оскіль­ки, на відміну від активної фантазії, пасивна, як прави­ло, є вираженням розщепленої індивідуальності (її при­чиною є розщеплення між свідомістю і неусвідомленим у психіці), то пасивна фантазія і є переважно виражен­ням неусвідомленої особистості. Тому Юнг розрізняв і напрям інтерпретації активної та пасивної фантазії: па­сивна фантазія потребує свідомої критики, щоб не дати дороги однобічній тенденції неусвідомленої протилеж­ності, активна фантазія як продукт цілісний потребує не критики, а осягнення.

Отже, аналітична психологія ієрархію творчих до­сягнень розглядає через різне поєднання в них Его-свідомості і несвідомого. Коли Его-свідомість залишається винятково пасивною, йдеться про низьку психологічну цінність естетичного, яка зростає із збільшенням нап­руги між двома психічними сферами, що має своїм нас­лідком появу твору як цілісного феномену, тобто об’єд­нуючого символу.

Аналітично-психологічна інтерпретація розрізняє у фантазії явний і прихований смисли. Явний смисл вис­тупає з безпосереднього споглядання фантастичного об­разу і тісно пов’язаний з прихованим: лише крізь явний смисл виявляється приховане. Юнг акцентував цей психологічний факт, повертаючи тлумача до значущос­ті явного. Щоб неусвідомлена протилежність дійшла до свідомості, вона повинна бути дуже важливою. Якби ця

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.



165

протилежність містила лише неясні натяки і фрагмен­ти, вона б ніколи не заволоділа свідомим лібідо (ува­гою), тобто ніколи не могла б прорвати зв’язок свідомих змістів. Очевидно, неусвідомленим змістам властивий міцний внутрішній зв’язок, який і виявляється в явно­му смислі фантазії.

Як відомо, на пасивні фантазії було зорієнтоване сюрреалістичне мистецтво з його психічним автоматиз­мом, за ним шляхом позбавлення привілею свідомості пішло авангардне мистецтво, внутрішня дисгармонія якого виявилася через розщеплення предметності, руй­націю образу, культ чистого естетизму тощо. Юнг, пе­редбачаючи і спостерігаючи такий однобічний напрям сучасного йому мистецтва, спонукав митців через пси­хоаналіз відчути екзистенційну небезпеку того процесу для самого митця й епохи в цілому. Очевидно, як наслі­док цих зусиль, у середині XX ст. у модернізмі знову ак­тивізувалося «предметне» мистецтво. Цю нову проб­лемність мистецтва влучно охарактеризував французь­кий художник Альфред Манесьє, кажучи, що необхідно знову відновити цінності втраченої реальності, в якій іс­тинність художника полягала не в абстракції, чи в реа­лізмі, а в набутті людської значущості. Він зауважував, що «... тепер саме предметне мистецтво дає художнику можливість наблизитися до своєї внутрішньої реальнос­ті і усвідомити не лише свою власну сутність, але і суть свого буття»1. Аналогічні процеси згодом відбулися в авангардній за духом постмодерністській літературі, де йшлося про зняття опозиції реалізму (естетики епохи свідомості) до модернізму (естетики епохи несвідомого).

Тлумачення в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Каузальний і синхроністичний способи тлумачення як раціональне та ірраціональне розуміння



Для Юнга принциповим було здійснення зсуву від фройдівського однобічного тлумачення, заснованого на раціоцентризмі, до цілісного розуміння, що пов’язує протилежності. З огляду на це каузальність та синхро- ністичність стали двома конфліктуючими способами тлумачення, синтезованими в юнгівській теорії.
1Юнг К. Г. Человек и его символы. — М., 1998. — С. 266.

166

Психоаналіз і літературознавство

Каузальний (лат. causa причина) спосіб тлумачення — спосіб тлумачення психічних явищ, що грунтується на зв'язку між причи­ною і наслідком у розвитку події, явища.

Зважаючи на те, що несвідомому властивий недос­тупний людському розумінню Вищий Порядок, Юнг до каузального (причинно-наслідкового) принципу тлума­чення, заснованого на раціональності, додав ірраціо­нальний, визначаючи його через синхроністичність.

Синхроністичний (грец. synchronos — одночасний) спосіб тлу­маченняакаузальний спосіб тлумачення, що передбачає таєм­ний, незбагненний для раціо зв'язок між індивідуальною психікою й об’єктивним світом.

Синхроністичний спосіб тлумачення випливає з виз­нання універсальної єдності психіки й матерії як двох різних аспектів єдиного цілого. Тобто якщо принцип зумовленості передбачає обов’язковість очевидного причинно-наслідкового зв’язку, то принцип синхроністичності констатує збіг у часі двох або більше подій, «смисловий збіг» яких пояснюється не причиною, а міс­тичною «одночасністю». Синхроністичність виявляєть­ся двома шляхами: а) суб’єктивним,
коли несвідомий образ з’являється свідомості у формі сновидіння, перед­чуття чи ідеї; б) об’єктивним, коли об’єктивна ситуація збігається з цим індивідуальним психологічним пере­живанням. «Акаузальний зв’язуючий принцип» під­тверджує зв’язок між індивідуальною психікою і об’єктивним світом як різними видами єдиної енергії.

Передували синхронічному тлумаченню, на думку Юнга, давні філософські способи осмислення світобудо­ви категоріями цілісності, коли йшлося про спорідне­ність усіх речей і про дію універсального принципу в кожній найменшій частині, яка відповідає цілому (світ постає як містичне таємниче тіло Бога, а тому має свій самостійний смисл і незбагненну для людського розуму «спричиненість»). Вводячи у сферу тлумачення понят­тя синхроністичності як акаузального (не пов’язаного з причинністю) об’єднувального принципу, Юнг виходив за межі раціонального у світ цілісний, міфологічний, де можливість існування безпричинних подій або їх неви­дима «спричиненість», яку розум не здатний осягнути, є самоочевидною1.
1Див.: Юнг К. Г. О «синхронистичности». Синхронистич- ность: акаузальный объединяющий принцип. // Юнг К. Г. Син- хронистичность. — М., 1997. — С. 179—268.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

167

Каузальний і фінальний способи тлумачення

Психоаналітичний метод Фройда абсолютизував причини виникнення фантазії, тобто тлумачення мало каузальну природу. Юнг називав такий підхід механіс­тичним, оскільки подія осмислюється як результат причини — суворого закону. Свій підхід він називав енергетичним. Енергетичний акцент зумовлений тим, що потік психічної енергії має певну спрямованість, то­му при тлумаченні події треба брати до уваги іманент­ний (внутрішньо притаманний) психологічний потяг до мети. Всі психологічні явища, на думку Юнга, несуть у собі «відчуття мети», що й зумовлює необхідність фі­нального способу тлумачення.

Фінальний (італ. finale — кінець) спосіб тлумаченняспосіб тлу­мачення, який первинною значущою сутністю психічної активнос­ті визнає мету, потенційний результат, а не причину.

Каузальний фройдівський спосіб тлумачення, на думку Юнга, привів до того, що творча діяльність пере­творилась на винятково фізіологічну, біологічну проб­лему. На підтвердження цього він наводив приклад ра­ціонального тлумачення видінь Савла (згодом — апос­тола Павла). Як відомо, на першому етапі свого життя Савл був фанатичним іудеєм, який переслідував хрис­тиян; згодом став одним з апостолів християнства. Внутрішній перелом відбувся в ньому тоді, коли йому явився Христос. Видіння Савла, в яких він ототожню­вав себе з Христом, за фройдівським тлумаченням, ста­ли продуктом витісненої заздрості, яку іудей Савл від­чував до Христа, до його значущості серед співвітчизни­ків. Хоча в цьому психоаналітичному поясненні може бути частка правди, вона, на думку Юнга, до цілісної психології Савла — Павла має незначний стосунок, спрощуючи видатну міфологічну подію світової історії до «особистої скандальної хроніки».

На противагу фройдівському методу тлумачення, що орієнтувався на минуле, юнгівський метод, актуа­лізувавши мету, намір, був спрямований у майбутню розв’язку. Психоаналіз Юнг розвивав у перспективу. «У психологічного моменту лик Януса, — зазначав він, — він дивиться назад і вперед. У той час, як він за­роджується, то підготовлює і майбутнє»1. Отже, фанта­
1Юнг К. Г. Психологические типы... — С. 525.

168

Психоаналіз і літературознавство

зію потрібно розуміти цілісно: і каузально, і фінально. Відштовхуючись у психічній ситуації Савла — Павла від «надто людського» тлумачення його видінь (фізіологічно-особистісних мотивів), Юнг розвивав думку про видіння Савла з позиції світової місії апостола Павла: свідомо Савл ще переслідує християн, але його неусвідомлена особистість прямує до прийняття християн­ської духовності, отже, неусвідомлена особистість інс­тинктивно осягає необхідність і значення діяння Хрис­та. З погляду фінального пояснення видіння Савла стає символічним, прагне вловити з допомогою асоціативно­го матеріалу певну мету, майбутню лінію психологічно­го розвитку. Юнг зауважував, що встановлення фізіоло­гічного джерела фантазії є не законом її сутності, а простою умовою існування. Закон фантазії як психоло­гічного феномену може бути лише психологічним (зако­ном психологічної цілісності)1.

Редуктивний і конструктивний методи

Каузальне (фройдівське) та фінальне (юнгівське) ро­зуміння психологічних явищ закладають основу двох різних методів, названих у теорії аналітичної психоло­гії редуктивним та конструктивним.

Редуктивний (лат. геductioповернення) методметод тлума­чення, за допомогою якого продукт несвідомого розглядають не символічно, а семіотично, тобто як знак чи симптом основного процесу.

Орієнтується він на минуле, спрощуючи складне психічне явище до бажань і потягів, які мають винятко­во інфантильну, фізіологічну природу.

Конструктивний (лат. constructioпобудова) метод — метод тлу­мачення, за допомогою якого продукт несвідомого розглядають символічно задля осягнення його повного (цілісного) смислу.

«Метод тлумачення Фройда, а також Адлера — ре­дуктивний, — пояснював Юнг, — тому що і той, і інший зводять явище до елементарних процесів бажання і по­тягу, які мають у кінцевому результаті інфантильну або фізіологічну природу»2. А в аналітичній психології ре-
1Див.: Юнг К. Г. Психологические типы... — С. 527.

2Там само. — С. 505—506.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

169

дуктивний і конструктивний методи доповнюють один одного. Оскільки редуктивний метод психічне явище зводить до природних (низьких) потягів, спрямованих до об’єкта, то редукція потягу зумовлює перебільшення об’єктивної реальності — переоцінку об’єкта, що приз­водить до жертвування суб’єктивним. Натомість конс­труктивний метод, відштовхуючись від редуктивного матеріалу, орієнтується на розвиток символічних об’єднувальних фантазій. Із цього розвитку (від редукції до конструкції) виникає нова установка щодо матеріалу, яка надає значущості суб’єкту, поєднує, а не протистав­ляє протилежності (об’єктивне і суб’єктивне). Загалом конструктивний метод скерований на воскресіння суб’єкта, передбачає важливу роль духовності в осяг­ненні внутріпсихічної цілісності, що тлумачиться на етапі психологічного зцілення як вихід із клінічної ситуації фіксування на еротичних об’єктах. В інтерпретаційній методиці аналітичної психології Юнга психо­аналіз (як нетрадиційна герменевтика) рухається до традиційної герменевтики, орієнтованої на тлумачення духовних смислів.

Індивідуальне неусвідомлене та колективне неусвідомлене як джерела художнього твору

Художній твір у психологічній теорії Юнга — це ес­тетичний вияв психічної цілісності — свідомого Я, тоб­то Его митця; індивідуального несвідомого (комплек­сів); колективного несвідомого (архетипної психології). Залежно від комбінації цих складових (цілісна їх взає­модія, перевага свідомих смислів, перевага смислів ін­дивідуального несвідомого, перевага смислів колектив­ного несвідомого) Юнг розрізняв естетичну та психоло­гічну цінність художнього твору.

Юнг критикував фройдівський психоаналітичний підхід до мистецтва за те, що там в основі творчості бу­ло розглянуто лише індивідуальне неусвідомлене, зміс­том якого є комплекси. Він не заперечував тези, що комплекси пробуджують творчу енергію, у безпосеред­ньому вияві стають «архітекторами снів», поводять себе як чужорідне тіло у сфері свідомості, активізуючи її ді­яльність. Це зумовлено тим, що комплекс стає образом певної психічної ситуації, яка емоційно дуже наснаже­

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка