Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка1/32
Дата конвертації11.04.2016
Розмір7.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

|

Н. В. Зборовська



Психоаналіз і літературознавство

матер

Засади класичного («реалістичного») психоаналізу

Нетрадиційна літературна герменевтика

Постфройдизм, постструктуралізм і постмодернізм

Юнгівська аналітична психологія як «романтичний» психоаналіз

Психоаналітичне літературознавство юнгіанської орієнтації

Структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана

Психоаналіз і українське літературознавство



матер

Н. В. Зборовська

Психоаналіз і лтературознавство

Посібник

Київ

Академвидав



2003

ББК83


3-41

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист №14/18.2—1366 від 26. 06. 2002 р.)



У посібнику розглянуто становлення і розвиток класичного (фройдівського) психоаналізу як дослідження сфери неусвідомлено- го, формування різних версій постфройдизму як нових тлумачень феномену неусвідомленого, а також вплив фройдизму та постфрой­дизму на модерністську мистецьку практику й авангардну літера­турну теорію XX ст. — сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, постструктуралізм, феміністичну літературну кри­тику тощо. Простежено синтез психоаналізу з філософією та лінгвіс­тикою на основі найновішого повороту гуманітарних наук до мови, а також постструктуралістський критицизм логоцентризму. Проана­лізовано вплив психоаналітичної парадигми на руйнування тради­ційної патріархальної культури та моделювання нового культурного простору. Західна деконструкція класичних моделей культурного світу пов’язана з українським літературознавством.

Подано зразок аналізу художнього твору з використанням структурного аналізу і психоаналітичної інтерпретації, короткий термінологічний словник.

Рецензенти:

доктор філософських наук М.
М. Бровко;
доктор філологічних наук Т. В. Бовсунівська; доктор філологічних наук С. М. Пригодій

ІБЕМ 966—8226—05—4

© Н. В. Зборовська, 2003
© «Академвидав», оригінал-макет, 2003

Зміст


  1. Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда: основні концепції

  1. Психоаналіз

  2. Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст. 7

  1. Фройд — автор класичного психоаналізу 14

Основні аспекти психоаналізу та їх місце в інтелектуальній парадигмі XX ст. 27

Несвідоме у психічній

структурі особистості 30

Едіпів комплекс як головний код

психоаналітичної теорії 37

Психоаналіз

як учення про неврози

та універсальний метод аналізу 45

Фройдівська теорія

сексуальності і сублімації 49

Герменевтика, психоаналіз і літературознавство 59

Психобіографічний метод 63

Фройдівський аналіз сновидінь як перша модель

психоаналітичного тлумачення 69




  1. Аналітична психологія К.-Г. Юнга як «романтичний» психоаналіз

  1. Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики

в психоаналітичному літературознавстві юнгіанської орієнтації

  1. Структуралізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана

Сновидіння як прототип інших видів психічної діяльності

Фройдизм як модернізм

Можливості і перспективи психоаналітичного тлумачення літератури

К.-Г. Юнг —

автор аналітичної психології

Лібідо в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Концепція неусвідомленого: індивідуальне неусвідомлене і колективне неусвідомлене

Теорія архетипів

Архетипи Тіні, Аніми, Анімусу

Самість

Процес індивідуації

Естетичне і психологічне

Концепція символічного

Психологічна теорія символу як носія трансцендентної функції

Аналітично-психологічна концепція фантазій

Тлумачення в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Індивідуальне неусвідомлене та колективне неусвідомлене як джерела художнього твору

Два різновиди творчості

«Жіночі» особливості творчого процесу

Лінгвістичне відкриття Ф. де Соссюра і структуралізм

Структурний аналіз художніх оповідних текстів

83

95

103



109

128


129

131


135

142


144

152


155

157


162

165


169

173


179

189


195




  1. Постфройдизм в авангардній літературній теорії другої половини XX ст.

  1. Психоаналіз та українське літературознавство

Структурний психоаналіз

Ж. Лакана у відношенні

до фройдизму та юнгіанства 211

Становлення психічної структури
людини у теорії Ж. Лакана 218

Концепція несвідомого
у структурному психоаналізі


Вербальний виклад (наратив)
у психоаналітичній теорії
Ж.
Лакана

Деконструкція Ж. Дерріди
як моделювання


нового культурного простору 241

Деконструкція класичного
психоаналізу Ж. Деррідою
255

Шизоаналіз як один із напрямів
сучасного постструктуралізму
267

Феміністична деконструкція
і психоаналіз
271

Постструктуралізм
та постмодернізм як метафора
найновіших досліджень
у гуманітарних науках


Концепція тексту
в постструктуралістському
літературознавстві


І. Франко і дофройдівська
психоаналітика


Роль несвідомого
і свідомого у творчому процесі


Зародження психоаналітичного

літературознавства в українській
ситуації на початку XX ст.


Психоаналітичні студії
у посттоталітарній Україні

Семінарське заняття

«Аналіз художнього твору» 350

Короткий


термінологічний словник 372

320

322


328

335


295

304


224

227




1.

Класичний («реалістичний») психоаналіз З.Фройда: основні концепції



Традиційне літературознавство художній текст розглядало з позиції естетичної (формальної) та об’єк­тивної ідеологічної (національної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований пра­цями 3. Фройда, виявив модерну психоаналітичну цін­ність тексту, звернув увагу на необхідність осмислен­ня несвідомої творчої активності. Основний зміст класичного психоаналізу мав новий девіз культу свідо­мості, яка зіткнулася зі світом несвідомого. Це яскра­во демонстрували слова Фройда: «Без світла, що його дає усвідомленість, ми б заблукали в темряві психоло­гії неусвідомленого...»

Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст.



У XX ст. почався процес руйнування старого культур­ного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Кла­сичній психології як консервативний науці 3. Фройд протиставив авангардний психоаналіз, із яким пов’я­зав руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людс­тва. Фройдизм у психоаналітичній теорії XX ст. роз­глядається як класичний психоаналіз.

Класичний (лат. classicus взірцевий) психоаналіз (грец. psy­che — душа, analysis — розкладання) — авангардна теорія, що сформувалася у працях 3. Фройда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого.


8

Психоаналіз і літературознавство

Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об’єктом дослідження традиційної психо­логії була свідомість. Як наука про свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку. Цікавість до несвідомих психічних процесів у філософії та літера­турі, що особливо активізувалася на межі XIX—XX ст., сприяла виникненню теорії психоаналізу, в якій несві­доме стало об’єктом науки.

«Питання, чи поет творить свідомо чи несвідомо, на­лежить до найстарших та заразом до основних питань літературної критики»1, — писав Іван Франко (1856— 1916) в епоху зародження фройдівського психоаналізу. У його праці «Із секретів поетичної творчості» (1898) зазначено, що інтерес до проблематики несвідомого ся­гає найдавніших часів. Однак «Поетика» Арістотеля, визначивши поезію як свідоме перетворення міфів, пригнітила, на думку Франка, літературознавчий інте­рес до несвідомих творчих процесів. Лише наприкінці XVIII ст. поетичну творчість знову почали розглядати як несвідоме натхнення. «Відкривачами несвідомого» Франко називав поетів романтичної школи. Орієнтова­ний на німецьку культуру, він помітив у ній епохаль­ний поворот інтелектуального пізнання в напрямі несві­домого. На думку Франка, несвідоме стало модерним об’єктом пізнання завдяки романтизму, в якому несві­домий елемент став основою поетичної образності; філо­софії песимізму Артура Шопенгауера (1788—1860), зокрема його основній праці «Світ як воля та уявлення» (1819); засновнику філософії несвідомого Едуарду фон Гартману (1842—1906), головна праця якого називала­ся «Філософія несвідомого» (1869). Реальність несвідо­мих психічних процесів — це та сфера, що об’єднала лі­тературу, філософію і психоаналіз.

Зв’язок психоаналізу з літературою значною мірою визначив дух часу XX ст. Основні поняття класичного психоаналізу (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних асоціацій та ін.) мали також міфологічне та літературне походження. Фройд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний ме­тод прирівнював до літературної діяльності, зауважую­чи, що історії хвороб, які він записував, «читаються, як новели», а фантазування, до яких вдаються невротики,

1.Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Кра­

са і секрети творчості. — К., 1980. — С. 340.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



9

схожі на «сімейний роман» тощо. Письменник для ав­тора психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскіль­ки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору (про це свідчить, наприк­лад, розгляд Фройдом психобіографії і творчості Ф. Достоєвського).

Психоаналіз виявив великий інтерес до античної та класичної літератури. Становленню теорії Фройда сприяла творчість Софокла, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, В. Єнсена та ін. Творчість Шекспіра була універ­сальним джерелом невротичної психології. У новелі Єн­сена «Градіва» (1903), в якій ішлося про фантазії і сни молодого архітектора, Фройд побачив підтвердження власних уявлень про роботу несвідомого у психіці люди­ни та механізм психотерапії. У праці «Марення і сни в “Градіві” Єнсена» він зізнався, що був вражений схо­жістю власних психоаналітичних ідей з ідеями, відоб­раженими в художньому творі.

Завдяки психоаналізу в західному літературознавс­тві протягом XX ст. поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та не­свідомих психічних процесів. Критика класичного пси­хоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літера­тури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних кон­цепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (слова, логосу) зумовив унікальні зрушення в літера­турній інтерпретаційній методології. Інтелектуальна праця на межі таких дисциплін, як психоаналіз, лін­гвістика, антропологія, марксизм та модерна філосо­фія, породжувала дивовижну практику тлумачення лі­тературних текстів. У цілому інтелектуальна програма, зумовлена проникненням психоаналізу в гуманітарні науки, активно впливала не лише на літературознавс­тво, а й на художню творчість. Сюрреалісти першими намагалися в художній практиці втілити психоаналітич­ну реформу звільнення «несвідомої» людини. У XX ст. кожний великий митець прагнув заглянути в демонічну сферу несвідомого. На засадах психоаналізу розвинули­ся такі літературно-теоретичні напрями: нетрадиційна герменевтика, постструктуралізм, феміністична літера­турна критика, тендерний підхід загалом. Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, вироб­ленню сучасної культурної та літературної «політики». Правомірно Фройда вважають унікальним не лише то­му, що він створив власні оригінальні тексти, а й через


10

Психоаналіз і літературознавство

те, що надихнув створення різноманітних художніх та аналітичних текстів, закладаючи нескінченні можли­вості сучасних дискурсів.

Класичний психоаналіз, в основі якого лежить до­слідження несвідомого бажання, постав на розриві з традиційною герменевтикою (методологією тлумачення тексту свідомості). На основі авангардного фройдизму розгорталася проблема поєднання психоаналітичного тлумачення психічного несвідомого з феноменологією вічної субстанції, яка є основою світобудови, тобто поєд­нання наукового авангарду з духовною (релігійною) традицією. Цей проект здійснила аналітична психоло­гія Карла-Густава Юнга (1875—1961), осмислюючи ре­альність психічного несвідомого як абсолютну реаль­ність божественної сутності.

Аналітична (грец. analytikos — аналітичний) психологія (psyhe — душа, logos вчення)юнгівсьна теорія вивчення феномену психічного несвідомого як універсальної енергетичної реальності.

Метою аналітично-психологічного проекту, на від­міну від вчення Фройда, стало не підкорення цієї реаль­ності, а діалог з нею як найвищою позитивною цілісніс­тю. Аналітична психологія, означивши вічну субстан­цію як психічну реальність, заклала нові можливості літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до психічного письма.

Революційний поступ психоаналізу в XX ст. супро­воджувався не менш революційним розвитком мово­знавства, що сприяло формуванню структуралістської методології в гуманітарних науках (розгляду культур­них феноменів крізь призму мови як формотворчого принципу).

Структурно-аналітичний підхід засвідчує строге на­уково організоване мислення в гуманітарних науках. Авангардне літературознавство долає традиційну дихо­томію «форма — зміст» запровадженням цілісного по­няття «структури» як одиниці аналізу. Структурний аналіз добре взаємодіє з психоаналітичною інтерпрета­цією, що дає змогу досліднику вийти у проблемне поле модерного осмислення людської особистості та її фікса­ції у слові. Пропонуючи структурний аналіз та аналітично-психологічну інтерпретацію у своєму дослідженні феномену Т. Шевченка, українсько-канадський дослід­ник Леонід Плющ прокоментував це так: «Завдання структурної аналізи творчості поета — показати певні особливості його структур та їх еволюції. Тільки коли

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



11

ми науковими, дискурсивними методами віднайдемо ці структури в їх розвитку, історично-біографічна і психо­логічна аналіза зможе допомогти інтерпретувати ці структури, їхнє походження і їхнє ідейно-психологічне значення в творчості поета»1.

Структуралізм також дає поштовх новому розквіту фройдизму у формі структурного психоаналізу.

Структурний (лат. structura побудова) психоаналіз (грец. psy­chй — душа, analysis розкладання)напрям сучасного психо­аналізу, обгрунтований французьким психоаналітиком Жаком Лаканом, який розглядає класичний психоаналіз Фройда крізь приз­му мови.

На противагу конструктивному характеру юнгівської аналітичної психології французький структурний психоаналіз намагається реабілітувати фройдівський авангардизм через мовний інтерес до несвідомих пси­хічних процесів. Переворот у вивченні психічного не­свідомого, пов’язаний із значущістю і можливостями структур мови, активізує авангардне інтерпретаційне літературознавство в другій половині XX ст.

Критика структуралістського методу в західних гума­нітарних науках 70—80-х років виявила принципову неструктурованість значної частини людського існування, а це сформувало нову стратегію — постструктуралізм.

Постструктуралізм2 (лат. post після і структуралізм)сукуп­ність різноманітних підходів у гуманітарних науках, що перегляда­ють структурну методику аналізу текстів з метою пошуку маргі­нальних (порубіжних) зон свободи і розхитування текстової сис­темної цілісності.

Постструктуралістеька авангардна антиметодологія активно використовує феномен психічного несвідомого, що, у свою чергу, формує постструктуралістське і постмодерністське літературознавство. Отже, розвиток пси­хоаналітичного дискурсу в літературознавстві можна схематично зобразити від нетрадиційної герменевтики (психоаналітичного тлумачення) до різноманіття постструктуралістських інтерпретацій. Однак психоаналіз і його трансформація в літературній теорії не вичерпують -
1Плющ JI. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів. — К., 2001. — С. 137.

2Вживання різних тлумачень понять «постструктуралізм», «постмодернізм», «лібідо», «гра», «дискурс», «фантазування» пов’язане з неоднаковим їх смисловим навантаженням у кон­цепціях Фройда, Юнга, Лакана, Делеза, Дерріди та ін. Корот­кий термінологічний словник у кінці посібника містить їх син­тезоване трактування.

12

Психоаналіз і літературознавство

ся одним «сюжетом». Нові «сюжетні» розгалуження можна простежити у зв’язку з іншими творчими персо- наліями. Загалом психоаналіз виник і розгортався подібно до давнього цілительства і філософування. За давньою легендою, бог лікування Асклепій заснував ліку­вальне святилище на згадку про власні рани і страждан­ня. Так само кожний новий яскравий психоаналітик — передусім поранений цілитель. Відповідно до духовного пошуку XX ст. і залежно від індивідуальної «пораненої» психології вибрані психоаналітичні тексти можна чита­ти як «реалізм» (3. Фройд), «романтизм» (К. Юнг), «сим­волізм» (Ж. Лакан), «постсимволізм» (Ж. Дерріда).

Психоаналіз у різних версіях і тлумаченнях протя­гом століття також цікавить творчу людину як самоана­ліз. А передумова, що лише й дозволяла аналітику бра­тися до психоаналізу, у фройдівському викладі звучала так: «Ми змушені заявити, висловивши свою абсолютну переконаність, що ніхто не має права втручатися у пси­хоаналіз, поки він не набув певного досвіду, яким мож­на збагатитися тільки при аналізі власної особи».

Творчість — унікальний психологічний феномен са­мопізнання і пізнання світу, що дуже часто виникає в супроводі загальнолюдського страху смерті і як бажан­ня подолати смерть. Під час творення відбувається енергетичне перевантаження: психічна енергія в полі свідомості різко знижується, натомість активізуються глибинні енергетичні потоки неусвідомленого: водоспад міфологічних та архетипних (первинних) образів і сим­волів виноситься з глибин душі. Цей творчий (мані­акальний) стан Леся Українка називала «божественним безумством», «припадками умопомешательства». У Біблії є відповідне до цього стану застереження: «Це жахливо — виявитися в руках Живого Бога». Тому творчість може бути не лише благом, але й катастрофою свідомості: дати сили для духовного злету або стати ду­ховним поневоленням і екзистенційною смертю (як у випадку з Ф. Ніцше).

Важкість сприйняття психологічної таємниці твор­чості полягає в тому, що більшість людей переконана в існуванні однієї реальності — видимого фізичного світу, а тому збагнути те, що відбувається за межами свідомос­ті, для них неможливо через відсутність індивідуально­го містичного досвіду. Однак у психічних глибинах кож­ної людської істоти відбувається процес бродіння різно­манітних бажань, які можуть ніколи не виявитися, але в екстремальних ситуаціях іноді вириваються назовні.

Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда



13

Психоаналіз дає знання, яке може стати у пригоді всім, хто зіткнеться віч-на-віч з невідомими внутрішніми си­лами. Будь-яке вторгнення несвідомих творчих сил на­самперед спонукає до оновлення та духовних змін у структурі окремої особистості та світу.

Становлення психоаналізу в Європі, на жаль, збігло­ся з утвердженням тоталітарної системи в Україні. Ро­сійський більшовизм, заперечивши релігійний світо­гляд, спираючись на науку і техніку, за аналізом Фрой­да, «набув страхітливої подібності до того, що він побо­ров»: «встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж заборона, що її свого часу насаджувала релігія». За­кономірно, що російський більшовизм, утвердившись в Україні, був несумісний з вільнодумством європейської психоаналітичної реформи людини. А тому палкі зак­лики письменника-модерніста М. Хвильового під час літературної дискусії в Україні 1925—1928 рр. — «Геть від Москви!», орієнтація на «психологічну» Європу — залишилися «гласом вопіющого в пустелі».

Культурну ситуацію України в 1998 р. Соломія Пав- личко (1958—1999) означила як «сто років без Фрой­да». «Спровокована психоаналізом революція не закін­чилася, — писала дослідниця наприкінці 90-х років. — А в нашій культурі вона по суті ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі». Павличко була од­нією з перших літературознавці^посттоталітарного ча­су, які використовували психоаналітичну методику для осмислення літератури як живого й актуального знан­ня. Адже ідеологічне спрощення текстів часто робило літературу в українській ситуації найреакційнішим предметом. Нині, коли викладання з новими «інфан­тильними спрощеннями» примітивного патріотизму та­кож може привчити ненавидіти національну літерату­ру, закономірно виникають радикальні пропозиції на певний час припинити шкідливе викладання літерату­ри в школі1. Психоаналітична інтерпретація, в лоні якої протягом XX ст. з’явилися різноманітні актуальні підходи і концепції, може стати сучасною конструктив­ною установкою, призначеною навчити читати тексти з позиції загальнолюдських вічних проблем.

Очевидно, що сучасний дослідник шукатиме нових контроверзійних підходів за межами вже напрацьова­
1Див.: Грабович Г. Літературне історіописання та його кон­тексти. // Критика. — 2001. — Число 12. — С. 15.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка