Навчальний посібник для студентів філологічних факультетів, університетів та педагогічних інститутів



Скачати 462.28 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації26.04.2016
Розмір462.28 Kb.
  1   2

С.П. Бевзенко

ДИАЛЕКТОЛОГИЯ

Допущено министерствомвищої і середньої освіти УРСР як навчальний посібник для студентів філологічних факультетів, університетів та педагогічних інститутів












Київ

Головне видавництво видавничого об’єднання

«Вища школа»

1980


ВСТУП

Пособие состоит из введення и двух частей. Во «Введении» рассматриваются общетеоретические вопросы курса, предусмотрепные программой. Основу книги ссставляет ее первая часть «Фонетика, грамматика и лексика украимского диалектного языка», где полнее, чем это было в существующих до сих пор пособиях, освещаются вопросы диалектной фонетики, морфологии, сннтаксиса и лексики. Вторая часть «Диалектные группы и говоры украннского языка» является итоговым обзором диалектного членения украинского языка.

Пособие рассчитано на студентов филологнческих факультетов университетов и педагогнческнх институтов.

Посібник складається із вступу і двох частий. У «Вступі» розглядаються загальнотеоретичні питання курсу, пе-редбачені програмою. Основу книжки становить її перша частина «Фонетика, граматика й лексика української діалектної мови», в якій повніше, ніж це було в існуючих досі посібниках, висвітлюються питання діалектної фонетики, морфології, синтаксису її лексики. Друга частина «Діалектні групи і говори української мови» є підсумковим оглядом діалектного членування української мови. Посібник розраховано на студентів філологічних факультетів університетів і педагогічних інститутів.

Редакція літератури з філології та педагогіки Зав. редакцією В. Г. Петік
©

Видавниче об'єднана «Вища школа»



ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ

ЗНАЧЕННЯ ДІАЛЕКТОЛОГІЇ

Майже кожна з існуючих мов має в своєму складі багато місцевих, територіальних діалектів і говірок, які служать засобом спілкування широких народних мас. Вони є одним із різновидів, однією з форм вияву національної мови; разом із літературною мовою в її писемній і усній формі вони складають те єдине ціле, що звичайно звуть загально-народною національною мовою.

Вивченням місцевих різновидів мови, її територіальних діалектів і говірок, займається спеціальна галузь мовознав-ства — діалектологія (від гр. διαλεκτος — розмова, говір і λογος; — слово, вчення).

У діалектології поряд з поняттям місцевого діалекту існує й поняття діалектна мова, під яким розуміють усі місцеві, територіальні різновиди певної мови, включаючи й перехідні говірки й говори. Вона виступає як безписемна, усна, стилістично нейтральна форма мови в будь-якому на-селеному пункті на всій території поширення цієї мови.

Українська діалектологія — це наука про українську діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її місцеві, територіальні діалекти. Вона вивчає закономірності живої народної мови в усій розмаїтості її місцевих діалектів і говірок, а також географічне поширення діалектних явищ мови, окреслення певних діалектних одиниць у їх системі тощо.

Розрізняють діалектологію описову (статичну, синхрон-ну) та історичну (діахронну).

Описова, чи синхронна, діалектологія займається ви-вченням місцевих діалектів певної мови в якомусь одному хронологічному зрізі сучасного дослідникові періоду, хоч можливе також діалектологічне дослідження описового характеру більш давнього часу (наприклад, опис певного діа-лекту за даними якоїсь писемної пам'ятки чи групи пам'я-ток, Що стосуються одного й того самого періоду з цієї ж території). Історична ж, чи діахронна, діалектологія вивчає розвиток діалектної мови і місцевих діалектів. Вона тісно переплітається з історією мови, зокрема з історичною гра-матикою, входячи до її складу як невід'ємна складова частина.

Діалектологія має важливе науково-теоретичне і прак-тичне значення.

По-перше, вона постачає цінні матеріали для історії нашої мови. Саме в місцевих діалектах часто зберігаються такі мовні явища, які давно вже втрачені літературною мовою або не зовсім виразно відбилися в тих писаних пам'ят-ках, що дійшли до нас. Тому в ряді випадків лише дані діалектної мови дають можливість докладніше простежити розвиток того чи іншого мовного явища в історії нашої мови, відновити найвірогідніші шляхи його перебігу- Так, без урахування даних українських діалектів зовсім немож-ливо було б установити, як виникло чергування звуків [о], [є] з ,[і] в українській мові, що є однією з найважливіших особливостей української фонетики. Лише дані поліських українських діалектів (на Чернігівщині, північній Київщині, Житомирщині тощо), в яких і досі збереглися дифтонгічні звуки типу [уо], [уе], [уи], [уі], [іе] та ін.,

що виступають на місці давніх [о], [є] в певних позиціях, чергуючись з ними, дали змогу дослідити історію чергу-вання [о], [є] з [і І в українській мові.

По-друге, діалектологія здобуває фактичний матеріал для історії, археології, етнографії. Наприклад, при роз-в'язанні таких проблем, як групування населення в мину-лому, його колонізаційні рухи, взаємозв'язки з іншими народами тощо, історик не може обійтися без урахування даних діалектології, 3 другого боку, вивчення діалектології можливе лише в тісному зв'язку з історією, археологією, етнографією, бо поєднання даних цих наук може привести до важливих узагальнень і висновків про розвиток тих чи інших мовних процесів.

Діалектологією користуються для повнішого розуміння давніх пам'яток, а також художніх творів як дожовтневої класичної, так і сучасної української літератури. Так, на-приклад, багато чого залишиться незрозумілим для читача без спеціальної підготовки в творах таких українських пи-сьменників, як М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко,

В, Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, О. Кобил янська та ін., де виявилися мовні особливості півден-но-західних українських діалектів.

Знання діалектології потрібне і для вчителя мови се-редньої школи, якому часто доводиться працювати в умо-вах діалектного оточення. Врахування особливостей місце-вого говору при викладанні мови в школі — необхідна умова успішної роботи вчителя над піднесенням культури усної і писемної мови учнів.


ПОНЯТТЯ ПРО МІСЦЕВІ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ДІАЛЕКТИ

Місцеві, територіальні діалекти мають свої особливості, свої специфічні ознаки в різних мовних рівнях — у фоне-

тиці, граматиці, словотворі, лексиці. Ці особливості не іс-нують як щось цілком окреме, ізольоване від решти мов-них явищ, властивих місцевому діалекту в цілому, а ви-ступають у тісному зв'язку з тим спільним, що об'єднує українські діалекти в єдину українську національну мову, становлячи разом із цим спільним єдину, цілісну мовну си-стему місцевого діалекту, в якій спільне (загальне), влас-тиве певній мові в цілому, і особливе (часткове), харак-терне для певного діалекту, органічно поєднані.

Отже, місцевий діалект характеризується наявністю своєї власної мовної системи, яка може протиставлятися мовній системі іншого місцевого діалекту цієї самої мови. У цій системі наявна певна сукупність діалектних явищ, відмінна від сукупності діалектних явищ іншого місцевого діалекту.

Залежно від співвідношення в мовній системі місцевого діалекту особливого, специфічного і спільного, загального розрізняються діалекти ближчі або й зовсім близькі до лі тературної мови, і діалекти, більшою чи меншою мірою від далені від неї. Співвідношення особливого, специфічного і спільного, загального в мовній системі діалекту в процесі і розвитку мови мінялося, зокрема в паші часи воно відчутно

змінюється в бік зменшення в місцевих діалектах частки особливого, специфічного і збільшення спільного, загаль-ного, властивого певній національній мові на всій терито-рії ЇЇ поширення.

Серед місцевих, територіальних різновидів мови існу-ють різні діалектні одиниці. Найдрібишюю діалектною одиницею є говірка, що охоплює звичайно мову одного, а іноді й кількох цілком однотипних з мовного погляду населених пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених мовних відмінностей. Говірка, отже, являє собою цілісне мовне утворення без мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних особливостей мовлення, викликаних інди-відуальними дефектами мови, а також рівнем освіти, за-гальної культури, родом заняття певного індивідуума чи певної групи людей тощо.

Групу однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони більш-менш відчутно відрізняються від інших груп говірок, звуть говором. Говір — це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діа-лектних ознак. На діалектологічній карті говори відмежо-вуються один від одного пасмом ізоглос, що скупчуються на пограпиччях говорів. У значенні «говір» вживають і тер-мін «діалект», хоч останнім позначають також групу спо-ріднених говорів, що характеризуються системою спільних ознак, якими ця група виразно відрізняється від іншої групи говорів.

Найбільшою діалектною одиницею є наріччя, або діа-лектна група, що являє собою напшнрше діалектне угру-повання певної мови, до складу якого входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис, якими вони виразно відрізняються від інших наріч чи діалектних груп цієї самої мощі

Діалектне членування кожної національної мови відбиває складність історичного розвитку того чи іншого народу, носія і творця цієї мови. Формування діалектів кожної національної мови пов'язане з давнім групуванням населення па певній території, різними колонізаційними рухами, взаємовідносинами певного народу протягом ного багатовікової історії з іншими народами тощо. Цим і пояс-нюється як важливість розв'язання проблеми класифікації діалектів тієї чи іншої мови, так і її велика складність. Проблема класифікації українських діалектів може бути розв'язана тільки після глибокого дослідження діалекто-логічного атласу української мови.

На сучасному етапі розвитку нашої науки ми можемо

1 Під ізоглосою п діалектології розуміють лінію, нанесену па діа-ллктологічпу карту, яка окреслює територію поширення (ареал) певного мовного явища.

користуватися лише попередньою, робочою схемою класи-фікації українських діалектів, за якою розрізняють три діалектні групи, або наріччя: поліську, або північноукраїнську (на території сучасної Чернігівської області, в північних районах Сумської, Київської, Жито-мирської, Ровепської та Волинської областей, а також у ряді південних районів Білоруської РСР), південно-західну (па території Вінницької, Хмельницької, Тер-нопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської областей, у південних районах Житомирської, Ровепської, Волинської областей, у деяких районах Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей, а частково в Польщі, Чехословаччпиі, Румунії), південно - східну (на території південних районів Київської та Сумської областей, па всій території Харківської, Ворошпловградської, Донецької, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей (в останніх чотирьох областях виняток становлять окремі райони), в Кримській, а також у суміжних районах Курської, Бєл-городської, Воронезької, Ростовської областей РРФСР і в Краснодарському краї та ін.) (рис.1).

У кожній із цих діалектних груп у свою чергу розріз-няються окремі діалекти чи говори, групи говірок. Так, у системі поліських діалектів розрізняють групу лівобе-режнополіськпх, чи східнополіських говірок, а також пра-вобережиополіські, чп середиьоиоліські, волпнсько-поліські, чи західпополіські говори, до яких прилягають і підляські, чи падбузько-иодіські, говіркії (рис. 2); у системі пів-денио-західнпх діалектів — волинсько-подільську (з дрібнішими одиницями — півдепноволинські і подільські говірки), галпцько-буковинську (наддністрянські, покутсько-буковипські, східнокарнатські, або гуцульські, а також иадсянські говірки), карпатську (північнопідкарпатські, або бойківські, серєдньозакарпатські, західнокарпатські, або лемківські, говірки) групи говорів (рис. 3); у системі півдепно-ехідиих діалектів — серсдиьопаддпіпрянські, сло-божанські і степові групи говірок (рис. 4).

Місцевий діалект, будучи відгалуженням національної мови, поширений на обмеженій території. Він характеризується певною сукупністю діалектних явищ, відмінною від сукупності діалектних явищ іншого
місцевого діалекту. Проте не можна думати, що діалектні явища одного діалекту повністю відрізняються від діалектних явищ іншого діалекту. Мела поширення діалектних явищ у говорах сучас-ної української мови звичайно не збігаються одна з одною, а найчастіше перехрещуються між собою. Проте на стиках місцевих діалектів звичайно скупчуються лінії поширення діалектних явищ (ізоглоси), створюючи ціле пасмо таких ліній, так зване «пасмо ізоглос», яке й відділяє один міс-цевий діалект від іншого.

На сучасному етапі розвитку національних мов, у тому числі й української, чіткої відокремленості сусідніх місце-вих діалектів між собою звичайно не спостерігається. На пограниччі діалектів завжди виступає ширша чи вужча смуга перехідних говірок, що поєднують у собі діалектні риси обох сусідніх діалектів із перевагою рис одного з них. Така смуга перехідних говірок тягнеться, наприклад, на пограниччі між поліськими українськими і південно-захід-ними та південно-східними діалектами.

У давні часи відокремленість окремих місцевих діалектів була, напевне, виразнішою, ніж тепер. Однак, чим ближче до наших часів, тим більше відокремленість їх згладжується; вони дедалі більше зближуються між собою, а межі між ними поступово стираються. Причому на території сучасних південно-східних діалектів умови для такого зближення були найсприятливіші, в зв'язку з чим зближення цих діалектів зайшло дуже далеко. На території ж північних і особливо південно-західних діалектів умови для зближення були менш сприятливі, чим і пояснюється більша розпорошеність, більша строкатість цих діалектів.

Серед діалектів української мови за генетичною озна-кою, тобто враховуючи походження й історичний розвиток їх, розрізняють два основні види: давні (старожитні), або основні, що функціонують на територіях давнього заселен-ня українського народу, і новостворені, які виникли вна-слідок порівняно пізніх переселенських рухів української людності і дозаселення новоосвоєних земель.

Давні (старожитні) діалекти є діалектами старшої фор-мації. Виникнення й оформлення їх сягає переважно фео-дальної епохи, коли відбувалися головним чином процеси територіальної мовної диференціації, зумовлені політич-ною й економічною відокремленістю окремих територій. До давніх діалектів старшої формації належать поліські діа-лекти і основна маса південно-західних, а з південно-східних — середньонаддніирянські говірки.

У давніх діалектах старшої формації нерідко зберіга-ються архаїчні мовні явища, які давно вже втрачені іншими діалектами і. ие стали надбанням нової української літературної моші. Щоправда різні старожитні діалекти далеко не однаковою мірою зберігають архаїчні явища в різних мовних рівнях. Так, у фонетиці найархаїчнішйми є поліські діалекти і карпатські гогюри півдешю-західних діа-лектів, у граматиці найбільше архаїчних явищ спостеріга-ється в півдешю-західних діалектах, а в лексиці — в полісь-ких і південно-західних діалектах, причому з останніх найбільше лексичних архаїзмів знаходимо в карпатських говорах.

Виникнення нових діалектів відбувається внаслідок діа-лектотворчпх процесів на нотозаселеннх територіях порів-няно в пізні часи, коли вже сформувалася мова певного народу. Такі діалекти належать до діалектів пової формації і за своїм складом бувають різні.

До новостворєипх українських діалектів належить пе-реважна більшість південио-східнпх, зокрема слобожанські й степові, а також переселенські говірки па території РРФСР в Ростовській області, в Краснодарському і Став-ропольському краях, на Поволжі, в Сибіру, па Далекому Сході. До новостворєипх належать і деякі з південно-захід-ппх діалектів, зокрема західпокарпатськпй, чи лемків-ський, діалект, формування якого відбувалося протягом XVI ст. на базі переселенських говірок з Перемнської зем-лі, гуцульські говірки на Закарпатті, принесені сюди українськими переселенцями з північних схилів Карпат про-тягом XVI—XIX ст.

Новостворені діалекти за своїм складом, як уже відзна-чалося, бувають різні. Серед них є діалекти, що виникли внаслідок переселення людності на мові землі з однієї більш-менш цілісної з діалектологічного погляду території. Носії цих діалектів, опинившись у нових умовах, зберігають свою давню діалектну основу, на яку й нашаровуються з часом виниклі з різних причин нові діалектні риси, що зрештою приводить до витворення відмінного від свого попередника діалектного типу. Такі новостворені діалекти можуть бути названі однотипними, чи одпоенстемпими, за своїм похо-дженням, оскільки їх генетична основа одиодіалектна. До діалектів цього різновиду можуть бути віднесені лемківські (західиокарпапські) говірки та ін.

Інший різновид новостворених діалектів новішої фор-мації становлять різнотипні, різносистемні в своїй гене-тичній основі, або мішані, діалекти, які характеризуються наявністю в їх системі різнодіалектних елементів. Ці діалекти звичайно виникали внаслідок змішування населення, що прийшло па нові землі з місцевостей, більшою чи меншою мірою діалектно різнотипних, через що воші характеризуються значною кількістю парале-лізмів рІзнодіалєктного походження. Залежно від того, як далеко зайшов діалектотворчий процес у цих діалектах, серед них можна розрізняти, з одного боку, діалекти з різнодіалектнпми вкрапленнями в мовну систему новостсорєпого діалекту, а з другого — діалекти з мозаїч-ними говірками, що мають різнодіалектне походження. Зрозуміло, що діалекти останнього різновиду належать до найновішої формації і виникнення їх звичайно відбувалося внаслідок переселення окремими громадами., які й осідали разом па нових місцях. Ці діалекти широко представлені степовими говірками півдня України.

Окремий різновид новостворєипх діалектів становлять переселенські говірки або її цілі говіркові масиви, що ото-чені діалектами інших мов. Ці говірки, перебуваючи в ізо-ляції від основного мовного масиву свого народу, здебіль-шого загальмовуються в своєму розвитку і зберігають дав-ніші свої риси, одночасно, однак, підпадаючи гл-іаелідок безпосередніх міжмовних контактів під більший чи меті.и/і вплив тієї мови, що їх оточує. Такими є українські говірки за межами СРСР: в Югославії, Чехословаччипі, Румунії, Польщі, Канаді та інших країнах, а також переселенські українські говірки на Дону, Кубані, Ставрополлі, Поволжі, в Сибіру, Казахстані, Киргизії, па Далекому Сході тощо.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ І СОЦІАЛЬНІ ДІАЛЕКТИ

Крім територіальної існує також соціальна диференціа-ція мови. Вона проявляється в наявності соціальних діа-лектів, під якими розуміють такі різновиди мови, які влас-тиві певним більш чи менш відокремленим суспільним гру-пам людей, об'єднаних спільними виробничими, професій-ними чи якимись іншими інтересами.

Соціальні відрізняються від місцевих, територіальних як своїм функціонуванням, так і своєю структурою. У той час як місцеві, територіальні діалекти служать засобом спілкування широких народних мас на певній, обмеженій території, соціальні діалекти виступають як засіб спілкування лише певної, замкнутої, але не обмеженої територіально суспільної групи людей і тільки в спеціаль-них умовах;! для звичайного ж повсякденного спілкування носії соціальних діалектів, як і всі представники певного народу, користуються загальнонаціональною мовою, усною літературною чи якимось із її місцевих говорів. На відміну від місцевих діалектів, що мають свої особливості в усіх мовних рівнях, соціальні діалекти в жодному рівні мови, крім лексики, не мають хоча б незначних своїх особливостей, а користуються фонетикою, граматикою й основним шаром лексики загальнонаціональної мови; навіть ті специфічні слова й вислови, що притаманні цим діалектам, мають фонетичне й граматичне оформлення, властиве певній^ національній мові, літературній чи якомусь із її місцевих діалектів. Та й самі особливості в лексиці й фразеології, що властиві соціальним діалектам, стосуються лише окремих семантичних груп лексики, пов'язаних з інтересами й потребами носіїв цих діалектів. Отже, соціальні діалекти, будучи позбавлені характерних особливостей у фонетиці й граматиці, не становлять окремих мовних систем, не є діа-лектами в повному розумінні цього слова, а термін «діалект» стосовно до них використовується чисто умовно.

Соціальні діалекти поділяють на два основні види: профєсійні д і а л є к т н і жаргони.

Професійні діалекти виникають в умовах виробничої і професійної диференціації суспільства, суспільного роз-поділу праці і являють собою природне мовне явище в кож-ній живій мові. Вони створюються на грунті усного різно-виду загальнонародної мови і становлять власне зібрання окремих слів і висловів, пов'язаних з певною професією чи родом заняття.

Якщо професійні діалекти виконують суспільно корисну функцію {лексика, що входить до їх складу, означає пред-мети і явища, для яких звичайно немає відповідників у лі-тературній мові), то цього не можна сказати про жаргони, що являють собою набір специфічних слів і висловів, які мають переважно відповідники в літературній мові.

Жаргони виникли як наслідок намагання окремих су спільних груп у силу якихось причин відокремитися в мов ному відношенні від навколишнього суспільства.

Серед жаргонів розрізняють таємні, поширені в ми-нулому серед декласованих елементів (злодіїв, жебраків, бродяг тощо), групові, чи корпоративні, що виникають стихійно у відносно замкнутому середовищі, зокрема молодих людей (наприклад, учнів, студентів, спорт-сменів тощо), між якими є тривалі безпосередні контакти, і звичайно вживаються лише в цьому середовищі, не становлячи жодної таємниці, класові, що виникають і по-бутують у вищих верствах класового суспільства (аристо-кратії та верхівці буржуазії), характеризуючись специ-фічними словами та зворотами мови, перейнятими нерідко й з інших мов і покликаними задовольняти витончений смак їх носіїв.

Соціальна диференціація мови здавна супроводжує й її територіальну диференціацію, оскільки поміж носіями місцевих діалектів існують відмінності в мові, зумовлені неоднаковим рівнем їхньої освіти, загальної культури, ро-дом занять тощо.

У різні періоди суспільно-економічиого розвитку міс-цеві діалекти за своїм функціонуванням, зокрема за скла-дом своїх носіїв, глибоко відмінні. Для феодального (як і для дофеодального) суспільства характерною ознакою міс-цевих діалектів є те, що вони як засіб спілкування обслу-говують все населення певної місцевості. В епоху ж капі-талізму місцеві діалекти, не втрачаючи територіальної оз-наки, набирають разом з тим яскраво вираженого соціаль-ного забарвлення, оскільки ними розмовляє вже не все на-селення певних місцевостей, а лише його неосвічена чи мало освічена частина, головним чином селянство, в зв'язку з чим вони стають за складом своїх носіїв переважно селянськими. Крім того, глибоке розшарування сільського насе-лення, яке особливо посилюється в період зрілого капіта-лізму, накладає відчутний відбиток також і на місцеві діалекти.



МОВА І ДІАЛЕКТИ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ СУСШЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Мова на всіх етапах суспільно-історнчного розвитку була загальнонародною; як засіб спілкування вона об'єд-нувала всіх членів певного колективу, незалежно від їх-нього соціального стану. В рамках загальнонародної мови здавна існують і місцеві діалекти як її відгалуження, місцеві різновиди, з своїми особливостями в лексиці, фо-нетиці, граматиці, які стосовно загальнонародної мови по-сідають і завжди посідали залежне становище: загально-народна мова на всіх етапах розвитку підпорядковувала собі місцеві діалекти.

Місцеві діалекти є історично зумовлені відгалуження від загальнонародної мови. Розвиток їх залежить від певних історичних умов розвитку суспільства, від характеру суспільпо-екопомічіюї формації, яку переживає той чи ін-ший суспільний колектив. За одних історичних умов, коли послаблюється спілкування між окремими частинами пев-ного колективу, місцеві діалекти розвиваються, збагачую-ться новими особливостями в лексиці, граматиці тощо. Якщо дедалі обмежується або й зовсім припиняється спіл-кування між окремими частинами людського колективу, то це приводить до розпаду загальнонародної мовної єдності і перетворення місцевих діалектів на самостійні мови. Втому разі, коли не послаблюється спілкування між окремими частинами суспільного колективу, коли воно з часом навіть посилюється, розвиток місцевих діалектів затримується, а згодом і зовсім припиняється. За таких умов нові діалектні явища вже не з'являються, а навпаки, відбувається втрата діалектних рис; у процесі мовного спілкування між представниками сусідніх діалектів місцеві діалекти зближуються між собою, втрачаючи поступово свої особливості.

Отже, єдність мови, як і її диференціація на діалекти, пов'язана з роллю мови як засобу спілкування: роздроблен-ня, диференціація суспільного колективу зумовлює і ди-ференціацію на діалекти загальнонародної мови, що є за-собом спілкування певного колективу; навпаки, зближення окремих частин певного суспільного колективу, його ін-теграція необхідно викликає зближення між собою, інте-грацію місцевих діалектів, носіями яких є населення окре-мих частин цього колективу. Самі ж місцеві діалекти як історично зумовлені відгалуження від загальнонародної мови є результатом її диференціації в умовах послабленого спілкування.

Відомі такі основні етапи історичного розвитку загаль-нонародних мов: а) мови племен, чи племінні мови; б) мови народностей; в) мови націй, чи національні мови.

Ці етапи не збігаються з основними суспільно-екопоміч-нпми формаціями, які проходило людське суспільство в процесі свого історичного розвитку, але певною мірою відповідають їм. Так, мови племен властиві для родоплемін-ного, первіснообщинного суспільно-екопомічіюго ладу, мо-ви народностей утворюються при переході людства до класового суспільства і формуванні народностей внаслідок об'єд-нання багатьох племен, у зв'язку з чим і при рабовласни-цькому, і при феодальному суспільстві звичайно існують і розвиваються мови народностей, що склалися в результаті

інтеграції ряду племінних мов. При переході ж до капіта-лістичної суспільно-екоиомічної формації на базі народностей утворюються нації, а мови народностей переростають у національні мови, причому розвиток націй і націсналь-них мов продовжується і після повалення капіталізму і встановлення соціалістичного ладу, більш того, нації з по-будовою соціалістичного суспільства набувають ще більшої консолідації, однорідності, перетворюючись на соціалістичні нації, а національні мови набирають небувалого до того розквіту.

На різних етапах історичного розвитку загальнонарод-них мов їх взаємовідносини з місцевими діалектами були різні.

У докласовому суспільстві, в епоху родоплемінного ладу, коли основною етнічною одиницею було плем'я, диференціація мови відбувалася в зв'язку з органічним рос-том племені і наступним розпадом його на частини. Кожна з цих частин, поширюючись на певній території, з часом визначалася як самостійне плем'я, внаслідок чого утворювався ряд кровноспоріднеиих племен, у процесі окреміш-ного існування яких виникали й відмінності в мові. Ці відмінності за умов значного територіального віддалення споріднених племен одне від одного і при тривалому порушенні тісних контактів між ними дедалі посилювалися. Сама ж мова колись єдиного племені розпадалася на ряд спорід-нених племінних мов, відбувалося, отже, за словами Ф. Енгельса, «утворення нових племен і діалектів шляхом поділу».

В епоху родоплемінного ладу мова і діалект практично не розрізняються. Ф. Енгельс, посилаючись на приклад індіанців-ірокезів Північної Америки, зазначає, що «в дійс-ності плем'я і діалект по суті збігаються». Мова племені (діалект) була основною мовною одиницею, яка, не про-тиставляючись іншим мовним одиницям, здійснювала свої суспільні функції як єдиний, спільний для всіх його членів засіб спілкування, хоч і не виключена можливість існу-вання в ній певних діалектних відмінностей, що залежало в кінцевому результаті від складу родів, що входили до одного племені.

Отже, в епоху родоплемінного ладу відповідно до розчленування суспільства на споріднені племена наявна

Маркс. К, Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 88. 2 Т а м же. велика кількість споріднених, спільних за своїм похо-дженням, близьких між собою племінних мов (діалектів), міра близькості яких залежить від того, наскільки близькі між собою відповідні племена. Такими були, наприклад, мови (діалекти) східнослов'янських племен після виділення їх із праслов'янського племені й розпаду праслов'янської мови.

Перехід до класового суспільства і виникнення держави, що сталися внаслідок розкладу родоплемінного ладу, су-проводжуються утворенням народностей, у зв'язку з чим формуються па базі мов племен, що складали певну народ-ність, і мови народностей.

Процес утворення народностей І їхніх мов досить три-валий і складний. Першим етаном па цьому шляху є союз споріднених'племен, що поступово перетворюється на три-вале територіально-політичне об'єднання. Це об'єднання племен з централізованим управлінням сприяло дальшій консолідації їх в єдине ціле і за належних умов поступово приводило до складання цих племен у народність. Так ста-лося і з східнослов'янськими племенами, які, об'єднавшись в єдиній давньоруській державі, десь протягом IX—X ст. склали давньоруську народність, що стала спільною ко-лискою трьох братніх східнослов'янських народів — російського, українського, білоруського.

З виникненням народностей формується і мова їх, в ос-нову якої звичайно лягає мова того племені, що відіграло вирішальну роль при створенні народності, а племінні мови інших племен поступово перетворюються на її місцеві діа-лекти. Так, при формуванні давньоруської мови в основу її лягла мова населення Києва і Київської землі, тобто мова полян, а мови інших племен перетворювалися на місцеві, територіальні діалекти, поступово розчиняючись у загальнонародній давньоруській мові.

З виникненням народностей і їхніх мов виникає н про-тиставлення місцевих діалектів, що, закріпившись за певними територіями, набирають імпульсів для подальшого розвитку, збагачуючись новими особливостями, і мови народності.

Феодальна роздробленість супроводжується посиленням і оформленням нових адміністративно-політичних центрів, що при тривалій відокремленості їх у відмінних історичних умовах може приводити й до утворення на грунті колись однієї народності кількох народностей і їх мов. Так, на-приклад, сталося в свій час із^східними слов'янами.

Подальший розвиток феодальних відносин у Давній Русі спричинював посилення окремих феодальних земель і послаблення централізуючої ролі Києва, що зрештою призвело до розпаду Київської Русі і розчленування її на різні феодальні держави і напівдержави. Все це зумовило посту-пове утворення трьох східнослов'янських народностей (російської, української, білоруської) з їх мовами. Формування української народності відбувалося на території південно-західних руських земель, де найбільшими феодальними центрами в другій половині XII —першій половині XIII ст. були Галицьке і Волинське князівства, а з середини XIV ст. загальнополітичним центром стає Литовсько-Руська держава, до складу якої входила крім білоруських переважна більшість українських земель. На північному сході руських земель поступово зміцнюється Московське князівство, яке стало політичним і культурним центром російської народності. Тривале перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави, потім Польщі, а також частково Молдавії та Угорщини позначилося на формуванні української народності і її мови, що зумовило як збереження в ряді місцевостей архаїчних діалектних особ-ливостей, так і посилене діалектне розчленування української мови. В основу мови української народності лягли спочатку місцеві діалекти південно-західного типу. Однак з часом культурно-політичний центр української народ-ності переноситься на територію Київщини і Середнього Наддніпров'я, роль якого особливо посилюється після возз'єднання України з Росією. Це спричинилося до того, що середньонаддніпрянські говори стають провідними в мові української народності.

Перехід від феодалізму до капіталізму сприяв консолідації народностей у нації і формуванню національних мов.

У процесі формування національної мови один з її міс-цевих діалектів, що відіграє провідну роль, лягає в основу цієї мови, збагачуючись водночас і ознаками інших діалек-тів національної мови, які поступово зливаються з нею.

Так було і під час становлення па базі мови української народності української національної мови, в основу якої лягли середньонаддніпрянські говори, говори економічного, політичного і культурного центру українських земель.

В епоху соціалізму відбувається ще більша консолідація націй, перетворення їх на соціалістичні, а національні мови як знаряддя спілкування націй, як одна із форм вияву їх-ньої Культури, соціалістичної за змістом і національної за формою, набирають небувалого до того розвитку. Одно-часно відбувається й прискорений процес стирання і втра-ти діалектних відмінностей, причому носіями традиційних говорів залишається здебільшого старше і найстарше поко-ління мовців, в той час як молодше і середнє покоління, пе-ребуваючи під сильним впливом літературної мови, посту-пово втрачає в своєму мовленні діалектні особливості.


  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка