Науковадумк а



Сторінка38/38
Дата конвертації30.04.2016
Розмір6.49 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38

Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.

430

Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. Ще хлопцем Лаврін прищепив своїми руками щепу на старому пні. Г руша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврінові ту грушу на багату кутю тоді, як Лаврін чхнув за вечерею. В сім’ї всі звали ту грушу Лавріновою. За це знали всі на кутку.



Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу.

Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова, хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш.

Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай трусить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря.

– А нащо це ви рвете наші груші! – крикнула Мотря на небожів та небог.

– Еге! це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а не дядькова, – говорили діти та все збирали груші.

– Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати.

Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли гвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка.

– А навіщо оце ти, Мотре, б’єш моїх дітей? – спитала в Мотрі Мелашка.

– За те, щоб не крали моїх груш, – обізвалась з-за тину Мотря.

– А хіба ж це твої груші? Це наша груша; хіба ж ти не знаєш, чи що? – говорила Мелашка.

– Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, – говорила Мотря.

431

З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.



– Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це наша груша, – говорила до дітей Кайдашиха.

– Нехай тільки влізуть у мій огород вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! – кричала Мотря.

А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвати.

Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини.

На Лавріновому дворі піднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі.

– Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, – говорив Лаврін.

– Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, – говорив Карпо.

А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх різкою. Брати мусили йти в волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки.

– Авжеж! так оце продам два аршини землі! – кричав Карпо. – Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай приймає собі грушу на свій двір, – говорив К^рпо.

– Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, – говорив у волості голова, – а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лаврінові, та й ідіть собі з богом.

Лаврін і Карпо вийшли з волості і ніби помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові.

Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої.

– За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості.

Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ло

432

макою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти.



Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян було не жарти.

Знов почалась та сама комедія. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулася до Мотрі й трохи не здерла з неї очіпка. Карпо і Лаврін пішли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості.

– Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? – спитав священик.

– Чи то можна пристати на те, – сказав Лаврін. – Я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану.

– Авжеж! у мене й так огороду обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, – сказав Карпо. – Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади в свій город.

– То діліться щороку грушами пополовині, – сказав священик.

– Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, – сказав Карпо.

– Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою, по чому влучить, – жалівся Лаврін.

– Ну, то як же воно буде? – спитав священик.

– Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так, як ви присудите, так воно вже нехай і буде! – сказали брати.

– То я ж кажу, щоб Карпо заплатив тобі три або чотири карбованці, та й нехай буде груша його, то й сварки більше не буде між вами, – знов сказав священик.

433


– – Зроду на це не згоджусь! – сказав Лаврін. – Там, батюшко, груші, вибачайте, коли ласка, як ваші кулаки. Я щороку продам груш два або й три мішки за три або й за чотири карбованці.

– Ну, то ти, Карпе, одріж йому землю з грушею.

– Хіба я таки сказився, чи з глузду з’їхав, щоб одрізувать землю, – сказав Карпо.

– То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з своїми жінками, – сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері.

Карпо і Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігла й баба Палажка Солов'їха, а за нею баба Параска Гришиха.

– Ой господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, – сказала премудра баба Палажка, – геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились.

– Навчай, навчай! Яка пак премудра! – не втерпіла баба Параска. – Подивись лишень на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то може б і між вами був мир.

Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.

1878 року.

ПРИМІТКИ

БАБА ПАРАСКА ТА БАБА ПАЛАЖКА

Оповідання “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” вперше надруковано в газ. “Киевлянин” від 24.1 1874 р. (№ 11,

стор. 1–3). У трьох попередніх номерах “Киевлянина” (8, 9, 10) друкувалось у російському перекладі оповідання “Рибалка Панас Круть”. У примітці від редакції зазначалось: “Чтобы познакомить наших читателей с слогом этого писателя (тобто Нечуя-Левйцького. – У поряд.), мы поместим в одном из ближайших №№ “Киевлянина” его весьма типичный и исполненный юмора этюд украинских нравов на малороссийском языке...” Йшлося про оповідання “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”. Публікація оповідання супроводжувалась приміткою редакції: “По обещанию предлагаем

читателям юмористический бытовой этюд г. Левицкого в оригинале, на малорусском языке, который в подобного рода очерках, собственно, не переводим”.

Цього ж року оповідання було видано у Києві окремою книжкою, передруковано у виданні “Повісті Івана Левицького” (К., 1874, стор. 336–348) та журн. “Правда” (№ 5, стор. 196–203).

Оповідання “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” вперше надруковано в журн. “Правда” (1875, № 2, стор. 906– 914) та видано того ж року у Києві окремою книжкою.

1882 р. обидва оповідання були перевидані у Києві окремими книжками.

1886 p. І. С. Нечуй-Левицький підготував нове видання обох оповідань, доповнених рядом епізодів і об'єднаних спільною назвою “Баба Параска та баба Палажка”. Він отримав цензурний дозвіл на друкування: “Повесть была уже три раза разрешена Главным управлением к печати. Новые вставки, сделанные автором для нового издания, не представляют ничего противоцензурного” 1887 р. обидва оповідання під назвою “Баба Параска та баба Палажка” були вперше надруковані разом у виданні: “Повісті Івана Левицького. Т. І. Баба Параска та баба Палажка” (К., 1887).

1892 р. оповідання були визнані цензурою “безусловно неудобными к перепечатанию” як такі, що “от начала до конца переполне-

1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 20, епр. 28, ч. III, 1880, стор. 104.

437


ны грубыми выражениями, близкими к циничной брани”, “оскорбляющие своим изложением чувство нравственного приличия” 1.

Лише 1898 р. цензура дозволила оповідання до друку у томі I творів I. С. Нечуя-Левицького “Повісті й оповідання”. Цензурних втручань у текст оповідань не було.

З незначними авторськими правками в тексті під назвою “Баба Параска та баба Палажка” оповідання виходили в 1901 і 1906 pp. окремими виданнями, ввійшли до тома І творів І. С. Нечуя-Левицького видання 1899 р. та до тома І творів І. С. Нечуя-Левицького видання 1909 р.

Оповідання друкуються за виданням: “Нечуй-Левицький. По

вісті й оповідання”, т. І, вид. 2, К., 1909, стор. 159–185.

БІДНИЙ ДУМКОЮ БАГАТІЄ

Вперше нарис-фантазія опублікований в журн. “Правда” (1875, № 24, стор. 953–959).

Згодом передруковувався з деякими стилістичними змінами в томі І творів І. С. Нечуя-Левицького видання 1889 та 1909 pp.

Друкується за виданням: “Іван Нечуй-Левицький. Повісті й

оповідання”, т. І, вид. 2, К., 1909, стор. 301–308.

МИКОЛА ДЖЕРЯ

Вперше повість надрукована в журн. “Правда” (1878, т. І, стор. З–187).

Чорновий автограф повісті “Микола Джеря” зберігається у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР, ф. 1, № 7435.

Цензурна історія повісті складна. 1880 p. І. С. Нечуй-Левицький подав до Головного управління в справах друку у Петербурзі повість “Микола Джеря” (відбиток з “Правди”), але дозволу на друкування не отримав, оскільки правопис брошури не відповідав “установленным правилам русского правописания”2.

1881 р. письменник вдруге подав повість до цензури вже в рукопису з дотриманням усіх правописних вимог і 1882 р. одержав дозвіл на друкування повісті після вилучення з тексту “некоторых тенденциозных мест”2. Всі місця, що підлягали вилученню, були перелічені цензором.

Перша публікація повісті “Микола Джеря” в Росії (альманах “Рада”, 1883) з’явилася у світ з вилученими соціально гострими та антиклерикальними місцями, на які вказувала цензура.

Пізніше автор неодноразово намагався видати повний текст твору, подаючи його до цензури 1886, 1898 та 1900 pp., але дозволу на друкування не отримав. Наступні прижиттєві видання повісті в Росії (у томі І творів І. С. Нечуя-Левицького видання 1899 р. та в томі І творів видання 1909 р.) здійснювались за урізаним цензу

1 ЦДІА УРСР, ф. 294, од. зб. 214, стор. 25.

2 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, спр. 28, ч. І, 1880, арк. 98.

3 Т а м же, арк. 166.

438


рою текстом видання 1883 р. та зазнавали додаткових авторських змін \

У всіх посмертних виданнях повісті аж до “Творів у чотирьох томах” (Держлітвидав, К., 1956) цензурні купюри в тексті повісті не відновлювались. У тексті повісті, вміщеному у другому томі “Творів у чотирьох томах” (стор. 167–262), хоча в примітках і зазначено “друкується... з відновленням цензурних купюр” (стор. 536), насправді відновлено лише одну купюру на стор. 489 після речення: “Як підеш на прощу, то я насушу тобі сухарів на дорогу, – говорила до його мати, вештаючись коло хати” – до речення “Свят, свят, свят!” (стор. 190). Решту цензурних купюр не відновлено.

У цьому виданні повість “Микола Джеря” друкується за останнім прижиттєвим виданням: “Іван Нечуй-Левицький. Повісті іі оповідання”, т. І, вид. 2, К., 1909, стор. 5–191, з відновленням цензурних купюр за першодруком. Цензурні купюри відновлені у квадратних дужках на таких сторінках нашого видання: 48, 59, 93, 120, 125, 140.

Очевидно, з цензурних міркувань письменник переробляв або й зовсім знімав від видання до видання ще й інші окремі речення та епізоди. Оскільки у нас немає документів, що мотивували б ці переробки, залишаємо ці місця в тексті так, як у останньому прижиттєвому виданні.

Так, наприклад, у виданнях повісті 1878 та 1883 pp. сцена торгу старого Джері з попом за вінчання Миколи (розділ І) мала таку редакцію:

“Джеря прийшов, поцілував батюшку в руку, поклав на стіл хліб, поставив пляшку горілки і почав питати в батюшки, скільки він схоче за вінчання.

– Як даси десять карбованців, то повінчаю сина, – сказав піп.

– Батюшко, і помилуйте й пожалуйте! Я чоловік убогий. Де мені в світі взяти десять карбованців! Нехай буде три карбованці.

– Не можна. Тепер і для нас час трудний. Все подорожчало, – сказав батюшка. – Даси вісім карбованців, то повінчаю. В тебе один син. Вінчання – це таке діло, для котрого парубок повинен збиратись заздалегідь.

– Змилосердіться, батюшко! Ій-богу, не можу заплатить так багато. Нехай уже буде ні по-моєму, ні по-вашому: нехай буде чотири карбованці.

– Нема що й говорити. Бери могорич та йди собі додому.

Джеря взяв могорич і хліб та й пішов з хати. Він постояв у сінях, пошептався з старостою та й знов вернувся в хату.

– Ну, що скажеш, Петре? – обізвався батюшка з другої хати.

– І помилуйте й пожалуйте. Треба грошей і на весілля, і



1 Цензурна історія повісті “Микола Джеря” висвітлена у книзі Н, Є. Крутикової “Творчість І. С. Нечуя-Левицького”, Вид-во АН УРСР, К., 1962, і в її статті “З творчої лабораторії І. С. НечуяЛевицького”(“Радянське літературознавство”. 1957, № 1).

439


на подушне. їй-богу, багато для мене! Нехай буде п’ять карбованців. Це вже й бог так велів.

Батюшка подумав, подумав і згодився.

– Давай могорич, – сказав він, – давай і гроші.

Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звідтіль білу хусточку з червоними пружками, вив’язав з вузла п'ять карбованців і поклав на стіл. Потім він налив чарку горілки і почастував батюшку. Батюшка випив сам і налив по чарці Джері й старості. Вони випили, довго приказуючи над чаркою, попрощались і пішли додому”.

У листі Петербурзького цензурного комітету від 29.Х 1898 р.

з приводу дозволу до друку тома І “Повістей й оповідань” І. С. Не-ч чуя-Левицького у переказі змісту повісті “Микола Джеря” це місце відкреслене, що, можливо, й спричинило його переробку *. У всіх наступних виданнях повісті ця сцена друкувалась у переробленому вигляді.

У виданні 1899 р. речення “Він почав страшно ненавидіти панів” друкується так: “Він почав страшно ненавидіти свого пана”, а у виданні 1909 р. – “Він зненавидів свого пана”.

Як видно з чорнового автографа повісті, речення “Він усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре розділив долю між людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бідність та трохи не торби” (стор. 59 нашого видання) мало спочатку такий вигляд: “Він усе думав, нащо то бог так недобре розділив долю між людьми: одним дав царство й панство, й степи, й лани, а другим дав важку працю, бідність та мало не старцеві торби” 2. У всіх виданнях слово “царство” в цьому реченні опущене.

У виданні 1909 р. письменник переробив епізод про поведінку пана, що не хотів ховати померлих від епідемії на цукроварні Бродовського робітників. Він додав абзац про шахрайство поставщика харчів (від слів: “Бродовський, взявши в посесію сахарні...”

до слів “Посесор, вважаючи на себе як на пана...” стор. 83 нашого видання) і зняв такий абзац: “Піп з містечка не хотів сповідати і навіть ховати бурлак. Він розсердився на жида за те, що жид, взявши заводи в посесію, перестав давати йому щороку пуд сахару і сто карбованців плати за треби на заводах”.

БУРЛАЧКА

Вперше повість надрукована окремою книжкою: “Бурлачка.

Повість І. Левицького”, К., 1880.

Цензура дозволила повість до друку 1880 p., вказавши: “Может быть дозволена к напечатанию, за исключением лишь двух мест на стр. 69, где говорится, что ученики великорусских школ “ломають” церковнославянский язык при церковных чтениях и пениях на великорусский выговор, вместо того, чтобы держаться украинского произношения”. Повість була надрукована без цих місць. Очевидно, зняті місця були у розділі II, де йдеться про навчання

1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, 1898–1899, од. зб. 284,

арк. 329–330.



2 Відділ рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР, ф. 1, № 7435, стор. 10.

440


Станіслава Ястшембського у білоцерківській гімназії. Оскільки рукопис повісті не зберігся, відновити зняті місця немає можливості.

У том І творів І. С. Нечуя-Левицького видання 1899 р. повість “Бурлачка” увійшла з деякими стилістичними правками та незначними скороченнями. Цей текст другого видання повісті з незначними змінами передруковувався у всіх наступних виданнях.

Готуючи друге видання повісті (1899), можливо, з цензурних міркувань, письменник зняв або переробив окремі місця твору.

Так, у першодруку у характеристиці пана Ястшембського (розділ II) після речення: “Він ставив себе без міри вище од кожного українця, хоч би українець був вчена людина” – йшли такі рядки: “...в розмові забивав баки кожному страшенними абсурдами, часом зовсім дитячими, і в душі справді думав, що всі дурні, однн він розумний, бо він поляк і пан...

Щодо європейських гуманних прогресивних ідей, це була голова незвичайно темна, без просвітку темна, як голова темного мужика. Одна тільки європейська зверхність, європейський костюм, делікатні манери, і то тільки в гостинній, а найбільше з дамами, граціозність, звичайність щиро аристократична одрізняла його од темного мужика”.

Речення “В народі прокинулась думка за волю” (стор. 158 нашого видання) у першодруку виглядало так: “В народі прокинулось чуття волі, своєї вигоди і давньої нелюбові до панів...” (розділ II, стор. 25).

Друкується за виданням; “Іван Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання”, т. II, вид. З, К., 1905, стор. 353–550.

КАЙДАШЕВА СІМ’Я

Вперше повість була надрукована в журн. “Правда” (1879, вип.

З, стор. 141 – 153; вип. 4, стор. 205–219; вип. 5, стор. 273–286; вип. 6, стор. 337–351; вип. 7, стор. 405–423; вип. 8, стор. 469– 480; вип. 9, стор. 533–554; вип. 10, стор. 601–613; вип. 11, стор. 671–690; вип. 12, стор. 743–754). В тому ж році повість вийшла у Львові окремим виданням.

У 1880 та 1884 pp. І. С. Нечуй-Левицький намагався провести повість через царську цензуру, але дозволу на друкування її в Росії не отримав. 1884 р. київський цензор звернув увагу на ряд “предосудительных мест” 1 повісті, зокрема в розділі VI, де йшлося про перебування прочан у київських монастирях, а петербурзький цензор звернув увагу ще й на початок повісті, де автор “высказывает скорбь

о печальной участи, постигшей Малороссию”2.

Лише 1886 р. повість була дозволена до друку з вилученням “в ней автором всех неудобных мест”3. Всі ці місця були зазначені цензором.

1887 р. повість вийшла з друку у Києві з рядом цензурних купюр. Крім того, автор провів значну роботу над текстом твору, переробив, скоротив або й зовсім зняв ряд сцен, переробив початок і кінець твору.



1 ЦДІАЛ, Ф. 776, ОП. 20, спр. 28, ч. II, 1880, арк. 38.

2 Т а м же, арк. 74.

3 Там же, ч. III, 1880, арк. 110.

441


Наступні прижиттєві видання повісті 1894 та 1906 pp. текстуально майже не відрізняються від видання 1887 р. У жодному виданні цензурні купюри не відновлювались.

Повість “Кайдашева сім’я” друкується за третім (останнім прижиттєвим) виданням: “Іван Нечун-Левицький. Кайдашева сім’я.

Повість”, К., 1906, з відновленням цензурних купюр за першодруком.

Цензурні купюри відновлені у квадратних дужках на таких сторінках нашого видання: 343, 348, 374–381, 384, 386.

Наводимо за першодруком початок повісті, окремі місця якого звернули увагу цензури у 1880 та 1884 pp.

“Вся Канівщина од самого берега Дніпра вкрита крутими горами, але ніде нема таких крутих та густих гір, як на полуденній стороні Канівщини, де річка Рось наближається до Дніпра, де вона прорізує гори і під горами кам’яний шар, де обидва береги Росі обставлені скелями. Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького, і по обидва боки Росі земля ніби схопилася пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла і тільки що простигла саме тоді, як добре вбилася в ключі. Здається, ніби то не земля, а море в час бурі з високими та крутими хвилями, з кучерявими грсбінями. Скрізь понад Россю стоять круті гори, як висока покрівля хат, поламані на всі боки; між горами узькі та довгі без кінця яри, покручені, як безконечник на писанках. Гори то піднімаються, то вгинаються на всі боки, то западають дуже глибоко круглими глибокими долинками, похожими на погріб. На їх крутих ребрах подекуди ніби хтось повиколупував долинки якоюсь велетенською ложкою. На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля. Вся країна без лісу, гола, спустошена. Лісів зосталось небагато. Тільки в долини та яри поховались чудові пишні села та хутори з садками та ставками. Вся сторона густо засипана селами, як рясна яблуня яблуками. Вийдеш з глибокого яру на високу круту гору, а за тією горою розкинеться долина, вся вкрита травою, ніби зеленими килимами, на котрих розкидані розкішні букети садів з білими, як сніг, хатами, з блискучими ставками, з зеленими купами верб понад ставками. З’їдеш

з крутої гори в глибокий яр, і перед тобою на всі боки неначе одчиняються ворота між крутими горбами, а через ті ворота виглядають то села з зеленими садами та городами в глибоких закутках, то зелені бані церков, то зелені байраки на крутих ребрах, то голі боки гір, літом попалені сонцем, то здорові сахарні з чорними високими виводами коло ставків, то часом густий, як щетина, дубовий старий ліс. Вискочиш на другу гору – і знов перед тобою міняється декорація: внизу блищить глибока узька долина, неначе здорова миска, вся обросла чагарником, а на самому дні долини лежить довгий невисокий горб, весь порослий густими кущами, неначе якийсь зелений здоровий їжак притаївся на дні долини. А там по другий бік шляху між горами в’ється Рось од Стеблева до Корсуня; понад Россю скрізь млини, коло млинів високі вер

442


би, хати з зеленими огородами. В воді сіріє здорове каміння, до котрого притулились букети лоз та високого очерету. Над берегами стримлять скелі, сіріє й червоніє каміння, що повисовувалось з землі на світ божий, неначе повисовувались сухі ' ребра.

В літній час те давнє кладовище української історії й тепер буває пишне. Всі хвилі гір зверху застелені розкішними нивами, вкриті зеленими сахарськими буряками, житами, пшеницями, білими гречками. Гаряче сонце обливає жовті жита, пшениці, ціле море зеленої ярини, кидає проміння п зелені глибокі яри, в темні дубові та грабові ліси. А над тими

хвилями ярини та озимини високо чорніють козацькі гостроверхі й круті могили, обсмалені гарячим сонцем, а зверху блищить синє шатро широко розкинутого неба, шугають здорові орли або сидять купами на могилах...”

Можливо, з огляду на цензуру при підготовці видання

1887 р. автор переробив і ряд місць твору. Так, наприклад, перероблена сцена марення старого Кайдаша (розділ VII). У першій

редакції Кайдашеві ввижалася свята Параскева П’ятниця (адже пін все життя їй молився і постився щоп’ятниці):

“Він підняв блискучі очі, глянув на ліс і побачив диво дивне: над самим шпилем, серед лісу, на повітрі стояла свята П’ятниця, похожа на образ у церкві. Вона стояла в білій блискучій, неначе витканій з срібла, широкій одежі. Довга одежа закривала їй ноги, бгалась під ними купами, неначе срібна хмара, спадала позад неї широкими та довгими семипілками, розстелялась далеко понад лісом і зливалась з зеленою дібровою та з синім небом в далекому тумані. Чорні густі коси розсипались по плечах; на голові блищали червоні та жовті квітки, а над квітками блищав золотий вінець, обсипаний дорогим камінням. Од того вінця падали на срібну одежу широкі червоні та жовті стрічки, неначе по одежі блищала огнева блискавка. Широкий золотий пояс спустився до самого долу і був засипаний зорями. П’ятниця держала в одній руці золоту чашу, в другій золотий хрест. її біле лице з чорними бровами, її руки були прозорчасті, як туман, і світилися наскрізь проти сонця. Широкі пілки срібної одежі на краях були облиті рожевим світлом.

– Це свята П’ятниця!–блиснула думка в Кайдашевій голові. – Вона мене кличе! – так здавалося Кайдашеві”.

У виданні повісті 1887 р. Кайдашеві ввижається якийсь примарний чоловік: “Він підвів блискучі очі, глянув на ліс і побачив, що над самим шпилем, серед лісу, на хмарці стояв чоловік, прозорий, як туман, і неначе кивав рукою до його, ніби кликав”.

Деякої зміни у виданні 1887 р. зазнав монолог Палажки (сцена замовляння старого Кайдаша, розділ VII). У першій редакції речення “Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввійду в ту церковцю” мало продовження: “а там стоїть піп, як яшний сніп, а попенята, як чортенята, а попадя, що спить походя”.

Як вже зазначалося, у виданні повісті 1887 р. автор переробив кінцівку. Кінцівка першої редакції повісті відрізнялася від тієї, яку дав письменник у другій редакції:

443


“Діло з грушею не скінчилось і досі. А груша все розростається

і вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей”.

У редакції 1887 р. автор дав нову кінцівку:

“Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша”.

Полярна протилежність змісту обох кінцівок викликала чималу літературу щодо причин переробки письменником закінчення повісті.

У переробленому вигляді ці місця повісті ввійшли у всі наступні видання. Оскільки немає документальних свідчень про підстави цих та деяких інших переробок, у нашому виданні текст залишаємо, як у виданні 1906 р.

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

1. I. С. Нечуй-Левицький. Фото 60-х років 4–З

2. Сторінка рукопису повісті “Микола

Джеря” 48–49

3. Титульна сторінка повісті “Бурлачка” . . 160–161

4. Титульна сторінка повісті “Кайдашева

сім’я” з присвятою І. Франку 336–337

ЗМІСТ


'ІЇАБА ПАРАСКА ТА БАБА ПАЛАЖКА .... 5

БІДНИЙ ДУМКОЮ БАГАТІЄ . 27

МИКОЛА ДЖЕРЯ 34

БУРЛАЧКА 143

;<АЙДАШЕВА СІМ’Я 300

примітки .... 437

Список ілюстрацій 445

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦКИЙ ИВАН СЕМЕНОВИЧ Собрание сочинений в десяти томах. Том 3.

(На украинском языке)

*

Редактор М. Л. Мандрика Оформлення художника В. Я. Хоменка Художній редактор В. М. Т епляков Технічний редактор М. А. Рекес Коректор Т. О. Семенова



Зам. № 125. Вид. № 242. Тираж 20.000. Формат паперу 84хЮ8,/:іу Друк. фім. “ркушіи 14,03 икл. Умови, друк, л Р к у мі і її 24,94. Обліково-видавн. аркушів 25,51. Підписано до друку 24. V. 1965 р. Ціпа 1 крб. 35 коп.

Т. п. 1965, поз. 67.

*

Видавництво “Наукоііа думкп”, Київ, Репіна, 3.



*

Київська книжкова фабрика Державного комітету Ради Міністрів УРСР по пресі вул. Воровського, 24. '
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка