Науковадумк а



Сторінка1/38
Дата конвертації30.04.2016
Розмір6.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38
ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

У ДЕСЯТИ ТОМАХ

К и Т В 1 У (із

Т ОМ ТРЕТІЙ

ПРОЗОВІ ТВОРИ

“Н А У К О В А Д У М К А”

У1

Н59


Редакційна колегія:

М. Д. БЕРНШТЕЙН,

О. Є. ЗАСЕНКО, М. П. КОМИШАНЧЕНКО,

Н. Є. КРУТІКОВА (Голова), М. Є. СИВАЧЕНКО Редактор тома Н. в. КРУТІКОВА.

Упорядкування та примітки Н. О. ВИІПНЕВСЬКО7

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА




БАБА ПАРАСКА ТА БАБА ІІАЛАЖКА

Оповідання


І

НЕ МОЖНА БАБІ ПАРАСЦІ ВДЕРЖАТЬСЯ НА СЕЛІ



й люди добрі! що мені на світі божому робить? Не можна, не можна

за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи! Дав

же мені господь сусід – нічого казати! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така – не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І, господи! я б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще на біду й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорити! Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безголов’я і хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч.

Оце що божого дня міряє Палажка свою різу як не хворостиною, то поясом, таки вдвох із своїм чоловіком, Соло

5

вейком. Міряє, міряє, а піде жати, то і вріжеться на ступінь або й на два в чужу різу. Хіба ж раз люди одбирали снопи з її різи! А це сього року, мабуть, зовсім здуріла: захопила мою різу та й вижала аж півкопи. Виходжу я з серпом на своє поле, дивлюсь, аж полукіпок вже стоїть! Скинула я пояс, переміряла свою різу – моя різа, а полукіпок стоїть, як стіжок. “Ой ти, боже мій! – крикнула я до Соловейків, – хто оце крав моє жито?”



А Палажка до мене: “Не кричи, бо я помилилась: думала, що моя різа; або заплати мені за півкопи грішми, або дай сніп”.

“А не діждеш ти, щоб я тобі гроші платила або злодієві хліб давала. Хіба в мене рук нема? Хіба в мене чоловіка нема? Була б і сама з Омельком вижала. Не дам, кажу, тобі, заслиняній, ані снопа жита”. Чую, вже моя Палазя хвалиться всім на кутку: “Оце помилилась, не переміряла добре різи та й нажала дурнісінько отій грапині півкопи жита”.

Ото другого дня виходжу я жать на свою різу. Коли дивлюсь, а Солов’їха вже й зайняла постать саме коло моєї різи. І вона жне, і дочка її, дівка, жне, і чоловік її з пасинком коло неї жне (бо вона вже за другим чоловіком); вже й не знаю, як вона сподобалась тому Соловейкові! Ой господи! Як говорить, то тільки плює словами, а не говорить: пху, пху, пху! так і обплює свою погану морду. А як йде, то запаска на ній так і розійдеться спереду на обидва боки, аж об землю черкається; волоче по землі, неначе прибита гуска крила.

От вони жнуть, а я йду та й наскочила на них. Іду я така сердита та й слова до них не промовила. А Солов’їха до мене: “Чого це ти, грапине, не скажеш мені й “боже поможи?” Нажала тобі дурнісінько півкопи жита, а ти й добридень не скажеш!” Я плюнула та й стала поруч із Соловейками жати, та все мовчу. А Палажка знов до мене: “Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене”.

Я взяла та й зайняла постать серед різи; думаю: цур тобі, пек тобі! лучче я одступлюсь од тебе. А вона надійшла до моєї різи, та знов гукає до мене: “Грапине, грапине! Попова сучко! Хіба ж я не знаю, що ти вже ходила до попа на Соловейків брехати, бодай тобі добра не було! Нажала я тобі, грапине, дурнісінько півкопи... Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене”.

6

“Ой боже мій! Не лиха ж оце людина!” – думаю я, та все мовчу, аж зуби зціпила. Взяла я одступилась на самісінький край різи. А Соловейко не втерпів та й каже дівці: “Ти б узяла грудку землі та заткнула своїй матері рота”. В мене трохи сльози не закапали з очей, коли вже Соловейко за мною оступається. Я не втерпіла: підвелась і тільки що роззявила рота, щоб крикнути на Солов’їху, та й покотилась в рів, бо саме коло нашої різи був глибокий рівчак з маленькою криничкою. Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь! Зломила ж оце я, думаю, ногу! От тепер, думаю, якби прибігла Солов’їха, то побила б голову серпом зверху. Напилась я з криниці води та насилу рачки вилізла з рову. Іду я по різі та шкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила: “О, ба, грапине! Покарав тебе господь! бодай була й другу ногу зломила!” Я таки й додому не дійшла; один чоловік, спасибі йому, привіз мене. Другого дня, як ішла на поле, то вже рисувала через дві різи: як своє лихо, так Соловейків обминала, щоб тільки не було між нами тієї гризоти, тієї змажки та лайки.



Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла скаржитись до попа на свого чоловіка та на пасинка. Прийшла, впала навколішки, згорнула руки на грудях та й нявкає, наче свята та божа: “Оце побили мене чоловік із пасинком... так побили, так понівечили, що й господи! А все то через ту Параску, що все підмовляє мого пасинка і чоловіка. Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив. Так мене побили, так покалічили!”

Еге! хіба ж я не бачила й не знаю, як воно було? Хоч я трохи й сліпа на одно око, але добре бачу, де що діється і як діється. Сидів пасинок на призьбі, а вона з сіней штурх його рогачем у спину! Він не втерпів та й зачепив якось очіпок. А вона тоді як визвіриться на свого чоловіка: “Ти, сякий-такий сину! Чом ти не зв’яжеш рук своєму синові? Чом ти не проженеш його з дому? Ой, люта ж я, люта! Бий мене, ой, бий же мене!” Та все підставляє йому щелепи. Соловейко не втерпів, бо вже і в його терпець увірвався – та лусь її в щелепи, а вона, як стояла, так і покотилась по картоплі. Качається, качається та голосить, і кочергу в руках держить; всю картоплю витолочила. Соловейко знов вискочив із хати, зняв руки до бога та й каже: “Господи милосердний! Або мене прийми до себе, або нехай вона згине!” А чим тут чоловік та пасинок винні?

7

То вона одна винна. А ще каже, що її за коси скубли три руці, неначе в неї на голові копиця сіна або куделя вовни... Та в неї, поганої, не гурт-то було волосся, як вона й дівкою була! Було заплете ті косенята, достоту так, неначе кішка позасмоктує, та й вертить лисою, зализаною головою перед хлопцями. Та тепер у неї голова лиса, неначе облизаний макогін! Хіба б на три руці стало по одній волосині.



Свята вона та божа! До церкви ходить, богу молиться, ще й других навчає. Прийде до церкви, простелить хусточку та й б’є поклони в хусточку, певно, щоб не замазати свого лоба. А виходить з церкви, то згорне хусточку – мабуть, щоб зібрати свої поклони в хусточку та сховати в скриню. Оце як хоче який хлопець втікать з церкви, то вона його хіп за потилицю! та назад; а як котра дівка стоїть та не хреститься, то вона стулить їй пальці та й перехрестить: “Он дивись, де святі окони! Отуди кланяйся й хрестись!” А як іде пасинкова жінка до церкви, то вона розставить руки подеред неї та й заступить їй дорогу: “Не пущу! Не підеш до церкви: нема в тебе дітей, нема тобі божого благословення!” А вийде до жінок, то вже й чваниться: “Щоб то я до служби божої топила й варил.а, як другі жінки! Чи то ж так годиться? Хоч я й нагрішу за цілий тиждень, зате ж одмолюсь, як прийде свята неділенька!”

Знаємо, яка вона свята! Кожного року йде в Київ говіти на Великдень; щороку їсть паску на печерях... Йде в печери до Києва, то ходить по кутку, кланяється, з усіма прощається: “Простіть, Христа ради, в чому я винна!” А йде з Києва, то ще за селом роззявить рота, ладна всіх поїсти; ще за селом аж язика висолопить – та вже ладна лаятись. А вже де обід, де хрестини – вона й там, хоч і не прохана! Сяде на покуті, неначе вона голова в селі, розпустить язика, роззявить чорного рота та й навчає:

“Трапезуйте, люди добрі, трапезуйте! Бо це трапеза не людська, а божа: що наварили, те треба все дочиста виїсти. Трапезуйте, люди добрі!”

А я сиджу, мов дурна; не можна мені за нею і словом похопитись. Вона старша, та й годі, неначе її хто настановив навчати громадян. Сидить вона мені от тут у печінках. Я ж кажу: хоч зараз пакуйся та й мандруй на кубанські степи!

Або оце, хіба ж не кумедія? Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому – дивлюсь, а мій підсвинок висить на

8

тину, прив’язаний за задні ноги та ракотицями дереться об хворост. Я – до його, а Солов’їха вжё й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби!



“І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю”.

А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі – коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Солов’їха, вже й жидам продала. Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка:

“Ой, люта ж я, люта! Не підступай, бо голову провалю кочергою, та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!”

І цур тобі, і пек тобі, осина тобі на тебе й на твого батька, з твоєю цибулею! Не втерпіла-таки я, пішла до попа та дійсно все чисто розказала про Солов’їху. Од того часу, коли не вийду на город до криниці по воду, вона вже й вибігає на поріг, вже й верещить:

“Попова сучко! на, цю-цю! гуджа! ксс, ксс! гуджа! попова сучко!”

Сама вона попова сучка, бо як поб’є Соловейко, то вона зараз і біжить до попа жалітись. І сестра її була така відьма, як і вона. Хіба не знаємо, як Василь Лобань піймав її вночі під коровою та живцем виколов око залізякою? І тітка її була відьма, і завод їх такий поганий; та й сам чоловік її злодій! Хіба ж давно витрусили в його клуні в засторонку копу чужої пшениці, що перевіз уночі з чужого поля? І брат Соловейків злодій: украв сивого вола в Кайдаша та Г загнав на злодійський ярмарок у Жашків. Еге! Адже ж Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатись з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли та й підгляділи, що в неї ззаду хвіст, хоч і невеличкий – завбільшки і завтовшки як два пальці. Вона вміла і клубком качатися під ноги, доїла молоко просто зі стріхи, ніколи зроду не клала горсток навхрест, як мочила коноплі. Тй-богу, боюся жити на однім кутку з Палажкою. Не буду я Параска, коли вона не зведе мене зі світу, а як не мене, то мого Омелька. Хоч продавай хату й грунт та перебирайся на другий куток! Не можна, не можна ж мені через ту Солов’їху на кутку вдержатись! Піду в волость, попрошу громаду, щоб дала мені поле, – про мене, й на десять верстов од Соловейкової різи. А як ні, – то хоч зараз спродуй воли, хату й грунт, пакуйся, та й на кубанські степи!


9

І як мені вдержатись на селі, коли вже мій небіж Тиміш, мабуть, зовсім з'їхав з глузду та й оженився з Палажчиною дочкою Мотрею! От тепер маю сваху – саму сатану! Просить мене небіж на весілля, і Палажчина доня принесла шишку: просить на весілля. І хотілось мені піти, але я таки не пішла; я знала, яка б мені честь була на тому весіллі: Солов’їха дала б мені отруту або дання в горілці. Мій навіжений небіж, мабуть, щоб піддобритись до тещі, третього дня по весіллі забрав музики, забрав свою рідню та й потягся до Палажки просити її до себе в гості. Потяг-таки Тиміш і мене; піду, думаю, подивлюсь, як будуть вести відьму попід руки та ще й з музиками. Прийшла я та й не йду в хату: стою собі надворі. Коли дивлюсь, виходять музики з сіней, гуркотить решето, бряжчать цимбали, а за музиками два чоловіки ведуть попід руки Палажку. Вона пишається та величається, як собака в човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась на обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє. Як угляділа я таку мару, та, їй-богу, не втерпіла: “Та підтягни, кажу, запаску хоч на цей раз! Зглянься на свою честь. Тебе ж ведуть попід руки, мов яку цяцю!” Вона тільки їсть мене очима та синіє. Ведуть її через село. Музики грають, собаки брешуть, а я за нею назирці до небожевих воріт та спересердя як гукону: “Одчиняй, небоже, ворота, бо ведуть в твій двір саму сатану!” Палажка все мовчить, тільки синіє. Тільки що увійшла в хату, як заверещить, як засичить! І музик стало не чуть. Я слухала, слухала, а далі вхопила дзеркальце та тиць їй під самісінький ніс: “Подивись лишень, – кажу, – на свою морду, яка вона стала од злості синя, як буз!” – та мерщій з хати. Знов розсердилась на мене Палажка. А що я таке їй заподіяла? Сказала правду в вічі, та й то жартуючи.

Але раз трохи не сталося диво: я трохи не помирилася з Палажкою. Стрічаю я Солов’їху; йде вона з церкви – така свята та божа, згорнула руки, губи тісно стулила, аж ніби запишалась. “Добридень тобі, Парасю!” – промовила до мене Солов’їха, аж губи облизала. А я, з того дива, до неї на сміх і собі тихеньким голоском кажу: “Доброго здоров’ячка, Палазю!” “З неділенькою святою будьте здоровенькі!”– промовила вона ще солодше й уклонилась.

10

“Спасибі, будьте й ви здорові, Палазю”, – промовила я та й собі підсолодила голос, не знаючи, до чого-то воно йдеться. “Чи з церкви йдете, Парасю?” – спитала вона, наче на сміх, бо я йшла проти неї. – “Ні, серце Палазю! Нехай уже ходить до церкви, хто присвятився, а ми люди грішні!” “І чого б пак нам гніватись? Я оце стояла в церкві та все за те думала. Правда моя, Парасю?” – промовила вона наче з медом та маком. “Авжеж, Палазю, ваша правда, бо у вас неправди й заводу нема!” – кажу я.



“Простіть мені; чого нам сваритись?” – каже вона, аж плаче. “Про мене, – кажу. – Якби мене ніхто не зачіпав, я б довіку нікого й пальцем не зачепила”. – “Прощайте, Парасю!”– нявкнула вона. “Прощайте, Палазю!” – промовила й я тоненько та любенько. Понявкали, понявкали солодким голосочком та й розійшлись.

Того ж таки дня, ввечері, йду я до куми сукупними городами та бур'янами, йду та думаю то се, то те. Виходжу стежкою на крутий горбок – зирк! Назустріч мені з-за горбика – Палажка: так і висунулась, неначе козак з маку. Стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив. Бий тебе сила божа! Я аж злякалась, аж назад одхилилась. Стали ми обидві, як укопані, та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не бачились. Вона мені перша не каже “добривечір”, і я їй не кажу: нехай таки вона буде менша, нехай таки моє буде зверху! Жду я, що вона от-от промовить до мене: недурно ж нявкала так любенько уранці. А вона мовчить та витріщає на мене баньки. Дивлюся я – вона вже мене їсть очима; чую я – вже й мене бере злість. Стояли ми, стояли, дивилися одна на одну, надивились, кивнули головами: я плюнула на один бік, а вона на другий – та й розійшлися з того горбика. “От тобі – Палазя й Парася!” – думаю я. Помирились так, що миру не стало й до вечора. Треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, щоб ми помирились!

А це знов розсердилась Палажка на мене, що я пожартувала з нею; та й то не я, а моя сусіда Левадиха вигадала той жарт. Надворі була страшна спека; в хаті душно, а я думаю: піду ж та зварю вечерю на городі коло криниці, поки син та невістка вернуться з поля. Взяла я таган, казанок, набрала трісок та сухого хмизу й хамла. Прийшла до криниці, коли зирк! На цямрині стоїть залізне відро. Подивилась я, – відро Палажчине: я його зараз впізнала, бо знаю всі відра на кутку. Це ж, думаю, Палажка

11

ходить до моєї криниці по воду, бо Соловейко саме тоді чистив свою криницю. А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Левадиха. “Хто це забув відро?” – питає вона в мене. “Та хто ж, – кажу, – Палажка! Хіба ж тине бачиш, що відро неначе погризене зубами. Мабуть, їй не було кого гризти, то надісь од злості погризла свої відра. Ну, та й хазяйка! Добре, що не забулась отут коло криниці своєї голови”. Взяла я те відро та й кинула в кропиву: нехай, думаю, Палажка трохи пожалить литки, як буде доставати відро. Ото розклала я під вербами багаття, поставила таган, почепила казанок. Сидимо собі з Левадихою та балакаємо то про се, то про те. А Левадиха каже: “А давай пожартуємо трохи з Палажкою! Облиймо бісову бабу холодною водою, як вонз прибіжить за відром: може, не буде така палка та лиха”. Левадиха сердилась тоді на Палажку за те, що Палажка давала їй дулі та ще й при громаді. “Скупаємо ж ми тебе, щоб знала, як мені дулі сукати!”– каже Левадиха. Тільки що вона це сказала, аж Палажка лізе через перелаз. Ми з Левадихою шусть у коноплі! та й присіли. А Палажка присурганилась до криниці, глянула на цямрини, заглянула в криницю та й бубонить сама до себе: “Де ж це ділося моє відро?” Вона туди круть, сюди верть, блиснула маленькими чорними очима по коноплях, по бур’янах. А очки так і блищать од злості, наче в гадюки, неначе з їх іскри сипляться. А далі вгляділа відро та й полізла в кропиву. Кропива жалить її в литки, в руки, а вона чухає литки та лає кропиву. Взяла вона відро, телепається до криниці по кропиві та таки й мене не забула: “Це, мабуть, – каже вона голосно, – ота іродова душа, Параска, закинула моє відро в кропиву!” Мабуть, догадувалась, що я тут недалечко. Я насилу всиділа в коноплях, трохи не вискочила, та мене вже Левадиха придержала за спідницю. “Ій-богу, – кажу до Левадихи, – нарву кропиви, та простягнімо Палажку коло криниці, та даймо їй доброї прочуханки, та пам’ятного, щоб не забувала відер”.



Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось пошептала – вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила, – витягла відро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плечі, бо дужча од мене. “Держи ж, – кажу, – та добре, бо буде пручатись!” Я вхопила відро з водою та й линула їй передніше межи очі: “Оце, – кажу, – тобі од очей, щоб очиці не боліли!” Линула вдруге на самісіньку голову: “А це, –

12

кажу, – тобі од голови, щоб не була така дурна!” А потім лину раз на потилицю, а другий – за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух! ух! ух! ух! “Ухай, – кажу, – серце, ухай на здоров’ячко. Водиця холодненька, як з льодом. Це од пристріту дуже добре”.



Скупали ми її та й регочемось обидві. А з неї вода аж дзюрчить: і з запаски, і з підтички. Кляне вона нас, і слів не добере: “Бодай вас свята земля поглинула живцем! Бодай вас чорти на тім світі облили гарячою смолою!” А я кажу: “Поки нас чорти обіллють, а ми тебе вже й облили”.

Взяла Палажка порожнє відро та й потяглася додому. А Левадиха кричить: “Здорова зноси та в краще вберись! Це ми тебе скупали, щоб блохи вночі не кусали”. Після того Палажка і не говорить зо мною і не дивиться на мене, а як коли стрінеться зо мною на вулиці, то обминає мене попід самісінькими тинами. Хіба ж вона дитина? Не знає, що то були жарти? А як парубки колись її пхнули з греблі в ставок, ще як вона була дівкою, то вона й не сердилась. Три роки після того все хвалилась: “Оце мене дурні парубки скупали в ставку в квітках та в стрічках та в червоних чоботях”. А як я з Левадихою трохи покропила її водою, то вона вже і губи надула.

Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десяту частку мала такі залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одно око. Якби пак у мене такий язик та така вдача, як у Солов’їхи, я б дала собі ради. Та й чоловік мій, як з клоччя батіг, сказати правду. Оце крикну на його: “Та піди-бо, та прочитай молитву Солов’їсі! Хіба ж ти не бачиш, що вора мене їсть, як іржа залізо, що вона на мене кричить, тільки вийду на город до криниці: “попова сучка, та попова сучка!”, неначе мені піп таке ймення дав!” А Омелько почухає потилицю, та й не посміє через Соловейків перелаз перелізти. Вже що б не говорила Солов’їха про свою добрість, скільки б не ходила до Києва молитись, а я все-таки добріша од неї. Я б нікого й пальцем не зачепила, аби мене ніхто не зачіпав.

Тільки я й согрішила раз на віку, як у корчмі пробила дякові голову залізною кочергою... Я спокутувала свій великий гріх, і одхрестилась, і одмолилась. А все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха. А Солов'їха і свого носа туди таки втирила: без неї, бачте, ніде вода не освятиться. Яка ж погана наша дячиха! Я вродилась

13

і охрестилась, а такої поганої не бачила! Вже баба Солов’їха багато краща од неї, хоч і в Солов’їхи ніс, як за сім гривень сокира. А дячиха ж чорна, чорна, хоч чіпляй на спину веретена та решета та садови в циганське шатро; ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана. Куди вже дякова чорна сучка з білими бровами багато краща. А до мого чоловіка все вишкіряє ті зубища, де не встріне. Певне, нагляділа його очі карі, темні, як терен. Було, ззамолоду як поведе ними та моргне чорними бровами, то я аж умліваю. Та цур йому! Що я згадую? Ще добре, що не чує Солов’їха, а то б зараз рознесла по всьому селі...



Раз тягнеться мій Омелько шляхом попід городами, а дячиха ходить по своєму го.роді та й зачепила його: сперлась на тин та й вишкірила до його свої білі циганські зубища. Я беру воду з криниці та все дочиста бачу з-за куща калини. Дивлюсь: мій капосний Омелько задивився на неї та й собі показує їй зуби, ще й почав любенько балакати з нею. Вже й не знаю, де в його та мова взялася? Як до мене говорить, то тягне ті слова з рота, неначе з-під землі викопує, а до дячихи десь слова взялися! Терпіла я, терпіла, та таки не втерпіла; бур’янами та поза коноплями прийшла до їх близенько та й упала в гущавину, аж вуха пожалила собі кропивою. Дивлюся я, а дячиха до Омелька: гі, гі, гі! та все показує Омелькові зуби. Мій Омелько й собі раденький, що дурненький, та все до неї через тин: гі, гі, гі! і собі показує зуби. Дивлюся я, що то з того буде? Вони мене не бачать, а мені їх обох видно, як на долоні. Мій же Омелько такий гарний, чорнобровий, хоч уже й немолодий; оце, як засміється до тієї циганки, то й зморшки на лиці порозтягуються. А вона стоїть напнута білою хусточкою: морда наче сажею обмазана, а зубища проти сонця тільки – блись, блись! Вже, сказати правду, й я немолода, але ж і дячиха красуня – нічого сказати! Знайшов же красу мій Омелько! Коли я дивлюсь, мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, а далі морг вусом... Я догадалась, до чого воно йдеться. “А... ти, старе луб’я!”– думаю я, та й не втерпіла: встала з бур’яну й руки згорнула. Коли – зирк! з другого боку, з конопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми вчотирьох та очима лупаємо. Дячиха ні в сих ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком. А Омелько все чогось шукає та шу

14

кає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась: повернулась до мене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грядках, ще й прохолоджує пику лопушиною, неначе і справді яка панія. Я показала Омелькові кулака та мерщій пішла мовчки до криниці; вхопила відра, однесла швиденько до хати. А думка моя й очі мої все летять назирці за Омельком. Дивлюся я: Омелько вже балакає з дяком, а далі обидва рушили з місця та й пішли мовчки до шинку. Я за ними та крадькома – шусть у шинк! та й притаїлася за дверима. Слухаю я, вони посідали за столом та мовчки почали горілку пити. Глянула я через щілину: Омелько п’є та супиться, аж зморшки понабігали йому на лобі, а в дяка зуби й губи трусяться, чарка так і задзвеніла, як черкнулась об його зуби. Коли це як схопиться дяк з місця, як ухопить мого Омелька за чуприну! Так і зчепились обидва, мов півні. Я кинулась між їх, щоб розборонити, вхопила залізну кочергу та й торкнула помаленьку дяка по голові. їй-богу моєму, що тільки торкнула! Вже й не знаю, як той череп увігнувся! Мабуть, біс батька зна який череп на дяковій голові. Не встигла я озирнутись, аж і Палажка Солов’їха стоїть тут коло дверей, неначе з стіни зійшла. Я спересердя – пху їй у вічі! бо знала, що вона рознесе зараз по селі, як сорока на хвості. Ще я не встигла додому дійти, а вже мене люди перестрічають та розпитують про дяка та про Омелька. От виріс язик у роті – довший, ніж у корови! І де вона, в гаспида, взялася в корчмі? І хто її кликав? От уже, де не посій, то вродиться Солов’їха! Зазнала я таки і того гласного суду! Розсипала я на його чимало карбованчиків, ще й мусила свій гріх у церкві спокутувати. А Солов’їха і тут навчає: “Кайся, сестро Параско, кайся! піди в Лавру та одмолись за свій гріх!..” Не було в мене тоді в руках залізної кочерги! їй-богу, що не побоялася б тоді й гріха. Коли б ще Солов’їсі прийшлось покуштувати того суду, щоб знала, як підсвинків на тину чіпляти та чужу цибулю красти серед дня. Я ж кажу: не можна мені з Солов’їхою на однім кутку жити! Хоч сьогодні пакуйся та й гайда на кубанські степи! Оце піду, нападу на свого Омелька – нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу. Такі капосні люди на кутку, що мені не можна зроду-звіку на селі вдержатись: хоч і сьогодні гайда на кубанські степи!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка