Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга



Скачати 106.09 Kb.
Дата конвертації02.05.2016
Розмір106.09 Kb.
До розділу „Сценарії”

Шевченкова світлиця

Ведучий 1. 9 березня – день народження великого поета, людини світлого розуму, чистих помислів і трагічної долі – Тараса Шевченка.

10 березня – це той день, коли людство вшановує пам`ять генія, що увійшов у безсмертя.

Ці дві дати злилися в одну – Шевченківські дні.

Протягом недовгих літ життя Тарас Шевченко зорав свою ниву і засіяв її словом добра, любові, правди та волі.

Тож давайте і ми кинемо чисті зерна великої вдячності на Шевченкову ниву.

Читець 1. Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.



Ведучий 2. Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведучий 3. Найкращий і найбільший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйони людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведучий 4. Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга села Моринці, 9 березня 1814 р. в сім`ї кріпака. Батько – Григорій Іванович – родом із вільних низових козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому.

Мати – Катерина Бойко – була натурою чутливою, безмежно жіночною і люблячою. Померла рано, залишивши сиротами шестеро дітей, Тарасові тоді було 9 років.



Тарас. Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом`яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного всякого хліба; а за клунею, по косогору, йде вже сад.

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї,

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

(Сценка. Тарас і матір)

Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

Мати. Так, мій синочку, правда.

Тарас. А чому так багато зірок на небі?

Мати. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає.

Тарас. Бачив, матусю, бачив… Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Тарас. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).

Ведучий 1. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна це була наука. П`яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т. Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

Тарас. Ти взяла мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п`яного дяка в науку.

Мати. – Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, –



Тарас. … ти сказала.

Ведучий 2. Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена тяжкою працею померла мати.

Тарас. Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди – з краю в край –

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі

Згорьованій, сльозами злитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?



(Мати журно дивиться на хлопчика і помалу йде за лаштунки).

Ведучий 3. Невдовзі, після смерті матері, в 1825 році помер і батько, смерть якого приголомшила малого Тараса.

Тарас. Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили,

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Ведучий 4. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став попихачем-школярем у приходського дяка. І хоча забаганки п`яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований хлопчик за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир. Як заохочення, дячок під кінець шкільного курсу посилав малого Тараса читати над покійником Псалтир і платив десяту копійку.

Тарас. Давно те діялось. Ще в школі

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п`ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.



Ведучий 1. Після школи Тарас наймається пасти громадську череду.

(Тарас-пастушок пасе отару, виходять діти-стрибунці із дзвіночками.)

Діти-дзвіночки (подзвонюючи).

Ми тебе питаємо з трави,

Як звешся, хлопчику?

Тарас. Тарас. Тарас, а ви?

Діти-дзвіночки. А ми коники-стрибунці.

Нас нелічені табунці.

Срібнодзвінні в нас підківки.

Ними дзвоним залюбки

В материнці й чебреці.

Тарас. А я іду до тих стовпів,

Що небо підпирають.



Діти-дзвіночки. Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед степів.

Цікаві не вмирають.

Тарас. А де ви? Я не бачу вас.

Діти-дзвіночки. Ми всюди! Всюди! Всюди!

Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас…

Ми – тихий сон приблуди…



Тарас. Ви, може, душі козаків?

Діти-дзвіночки. Він упізнав нас, браття!

Він зазирнув углиб віків…

Хороший син росте в батьків –

Відвага і завзяття!



(Діти-дзвіночки виходять.)

Читець 2. Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом…



(Входить Оксана у віночку, втирає Тарасові сльози).

Тарас. Оксаночко, ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковками.

Оксана. Справді, із срібними?

Тарас. Так, і ще й із золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого таких не було!

Тарас. А в тебе – будуть!

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб`ємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках вгадаю, що це ти ідеш, Оксаночко.

Оксана. Я без тебе, Тарасе, – нікуди не піду.

Тарас. А я втечу до тебе, Оксаночко, звідки завгодно

Оксана. А як закують? А як у кайдани закують тебе, Тарасе? Мій вінок до тебе припливе. (Знімає вінок і дає Тарасові.)

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Якщо річки не буде, все одно віночок цей докотиться до тебе через гори, байраки, долини.

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх.



Тарас. Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись.

Разом. Та вже не сходились ніколи.

Ведучий 2. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Ведучий 3. Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена.

(Оксана покриває голову хусткою.)

Ведучий 4. А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла…

Ведучий 1. Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипнівського маляра, який погоджується навчити хлопця малювати.

(Тарас-підліток порається на подвір`ї. Входить Ярина з вузликом у руці.)

Ярина. На хвильку забігла до тебе (розв`язує вузлик). Ось твоя свитка, полатана вже.

Тарас. Ого, як гарно полатана! Яриночко, ти вже, як дівка, шиєш! Рідненька моя… Хоч ти мене не забуваєш.

Ярина. То давай я тобі ще й сорочку виперу, зашию…

Тарас. Не треба, я сам.

Ярина. Тарасику, а в тебе є малюнки? Покажи!

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюнком). Ось наша хата.

Ярина. Дуже схожа… Невже це ти сам? А чого на дошці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не давав… Ось розживусь, може, на свитку і фарби.

Ярина. Коли ж то буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, поки дяк повернеться. Обіцяв сьогодні вчити малювати. Бачиш: і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі (показує). Якби мені… маляром… я б нічого більше й не хотів.

Ярина. То вчись у нього.

Тарас. А… хіба йому голова болить за мене? Тільки п`є та норовить, щоб одшмагати різками…

Ярина. І зараз?(Тарас ствердно киває головою.) То хай йому грець! Вертайся додому.

Тарас. А там що?

(Тарас і Ярина виходять.)

Ведучий 2. У 14 років доля Шевченка різко змінилася, Він був змушений покинути рідний край, розлучитися з братами та сестрами і відправитись на чужину, бо так вимагав пан, який хотів мати Тараса за козачка – слугу-попихача. Спочатку Шевченко опиняється у Вільному, а потім у Петербурзі. Саме там нездоланна пристрасть до малювання виявилася ще з більшою силою. Енгельгардт вирішив, що йому вигідно мати власного кріпосного маляра. Він поступився проханням Шевченка і віддав 18-річного юнака на 4 роки «різних малярських справ» майстрові Василю Ширяеву.

Ведучий 3. Артіль Ширяєва виконувала живописно-декоративні роботи. Його учні жили на горищі, поводився з ними майстер суворо.

Хоч становище Шевченка залишалося тяжким, але, у цілому, праця й навчання в артілі Ширяєва були корисними і збагатили молодого художника необхідними професійними навичками.

Світлими «білими» ночами Тарас ходив у Літній сад змальовувати статуї. Тут і відбулася вирішальна зустріч у житті Шевченка. За малюванням якось застав його земляк, молодий художник Іван Сошенко.

(Тарас дивиться углиб сцени і малює.)

Сошенко (підходячи ближче). А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?

Тарас (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). Нічого недозволеного. Іду на роботу і по дорозі в Літній сад зайшов (через паузу). Я малював.

Сошенко (лагідно). Покажи, що ти малював.

Тарас (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). Тільки не смійтеся.

Сошенко. Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?

Тарас. Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень захожу.

Сошенко. Ти вчишся малярній справі?

Тарас. І живопису.

Сошенко. В кого ж ти знаходишся в науці?

Тарас. У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про такого (збирається йти)?

Сошенко. Та чув. Куди ж ти поспішаєш?

Тарас. Хазяїн прийде, перепаде мені.

Сошенко. Бачу, що ти з України. Звідкіля ж?

Тарас (стрепенувся). Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак пана Енгельгарда.

Сошенко. А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене в неділю за цією адресою. Та прихопи з собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.

Ведучий 4. Вражений талантом юнака і становищем кріпосного художника, Сошенко знайомить хлопця з прогресивними російськими та українськими діячами культури, які пізніше допомогли Шевченкові стати вільною людиною.

Його нові друзі – Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Василь Григорович, Василь Жуковський, Карл Брюллов, О. Венеціанов – викупили Тараса з неволі і дали йому можливість вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня 1838 року.



(Тарас Шевченко пише листа.)

Шевченко. Дорогий брате Микито! У мене все добре. Живу, учусь, нікому не кланяюсь, окрім Бога – велике щастя бути вольним чоловіком…

У майстерні Карла Брюллова займався компонуванням малоросійських віршів, які перегодом таким тяжким тягарем упали на мою убогу душу… Я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця-кобзаря і своїх обагрених кров`ю гайдамаків.



Ведучий 1. Ставши учнем Брюллова, Шевченко досягає значних успіхів у навчанні. Протягом 1839-1841 років він одержав три срібні медалі за художні роботи. Визволення з кріпацтва пробудило його поетичний талант. У 1840 році побачила світ перша збірка творів під назвою «Кобзар». У 1841 році окремою книжкою Т. Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки».

Ведучий 2. Далеко від рідного краю Т. Шевченко живе мріями про Україну.

У1843 році йому нарешті вдалося побувати на батьківщині після чотирна-дцятирічної розлуки. Поет виніс із цієї подорожі гнітючі враження. У листі до друга він писав: «…Скрізь був і все плакав…» Україна постала перед поетом з усіма злиднями і гнітом, під тягарем яких стогнали закріпачені селяни, брати, родичі Шевченкові, весь його народ. Поїздка на Україну показала, що немає надії на полегшення становища народу з ласки «добрих панів».

Ведучий 3. Але на Україні Т. Шевченко познайомився і з добрими людьми. Серед них була і Варвара Рєпніна, яка стала йому другом на все життя.

Читець 1. Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские слова,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел

Меня бессмертными крилами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил.

(Виходить Варвара Рєпніна, під тиху музику читає).

Варвара. Моя братова покликала мене знову до вітальні, бо Шевченко буде читати свою нову поему, ту, яку присвятив мені… Шевченко почав, та я знову була переможена… о, який йому дано чудовий дар! Я не могла стриматись і ридала… Шевченко віддав мені зошит, весь написаний його рукою; і сказав, що до цього рукопису належить ще портрет автора, який він дасть мені завтра.

Ведучий 4. Варвара Миколаївна Рєпніна – енергійна, худа, з великими живими виразними очима. Була добра, дотепна, мила, люб`язна, допомагала бідним і нещасним, роздавала їм усе, що в неї було.

Ця прекрасна людина, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку великому поетові через ту соціальну безодню, що лежала між нею і Шевченком.



Варвара. Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я часто думала про нього, бажала йому добра, прагнула сама творити добро для нього… Побачивши його раз великим, я хотіла, щоб великим він був завжди, хотіла бачити його незмінно святим і променистим, щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту. Я бажала, щоб усе це робилось через мене.

© Бібліотека загальноосвітнього навчального закладу І-ІІІ ступенів № 1 м. Херсона



© Чернієнко Ю. М., веб-майстер


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка