Наливайко Степан



Сторінка6/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Теонімія
Варуна, Посейдон і Дажбожі внуки
У «Слові о полку Ігоревім» кілька разів ужито слово русичі: «Русичі великеє поле черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю слави»; «Тут пир завершили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську», – каже автор. «З вами, русичі, хочу голову покласти», – звертається до воїнів головний герой давньоруської пам'ятки сіверський князь Ігор.

Відразу видно, що тут ідеться про руських воїнів, про княжу дружину. Дослідники по-різному пояснюють слово русич. Проте найпоширеніше трактування зводиться до того, що це слово – епонім, тобто племінна назва, утворена від імені легендарного предка – Роса або ж Руса. Бо закінчення – ич найчастіше мають племена й роди, утворені від епонімів. Мовляв, у ХІІ ст., коли створювалося «Слово», подібні племінні назви сприймалися як родові імена: вони вживалися на означення нащадків сім'ї, роду чи племені, що сходили до одного предка. Бо ніщо не заважало авторові «Слова» розглядати русів як нащадків легендарного Руса, відомого вже на початку Х ст. Дослідник О.Соловйов, зокрема, каже: «…русичі, очевидно, сини Руса… В Х столітті руси вважалися нащадками якогось Роса чи Руса, за одностайним свідченням арабського та візантійського авторів. Воїни ХІІ ст. могли бути названі русичами за ім'ям цього легендарного предка»(СС, 63).

Таке пояснення має право на існування, оскільки традиція пояснювати ту чи іншу племінну назву від легендарного предка властива не лише слов'янським народам, а й стародавнім індійцям. Ще в «Рігведі» – найдавнішій пам'ятці індійської культури, а пізніше й у «Махабгараті» п'ять так званих «ведійських племен» завдячують своїми назвами іменам легендарних предків – Яду, Турвашу, Ану, Друх'ю та ІІуру. Принагідно зазначимо, що індійські сувіри, <68> плем'я, яке в давнину мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янськими сіверами, також має свого легендарного предка – царя Сувіра.

Та чи не найзагадковішим щодо русичів є те, що і їх, і князів автор «Слова» називає Дажбожими внуками. А оскільки русичі – це воїни, то виходить, що саме воїни – Дажбожі внуки. З чого можна припустити, що Дажбог – суто воїнське божество.

Але чому автор «Слова» називає руських воїнів Дажбожими внуками? І чому русичі не сини, а внуки Дажбога? А коли так, то хто ж тоді доводиться синами Дажбогові?

Уже цитований О.Соловйов пояснює останнє запитання так: оскільки русичі – сини Руса, та вони і є Дажбожими внуками. Тобто якщо русичі – Дажбожі внуки, то сином Дажбога мусить бути легендарний Рус, який і дав назву русичам – своїм нащадкам, синам.

Усе знов упирається в легендарного Руса. А чи немає іншого способу пролити світло на русичів і Дажбога? Чи немає якихось додаткових фактів з інших джерел про те, що вони мали свого, власного бога?

З’ясувалося, такі факти є. Насамперед у Геродота (V ст. до н.е.), у четвертій книзі його «Історії». Він повідомляє, що наймогутніші й найчисленніші із скіфів, «царські скіфи» (і лише вони) поклонялися ще Тагимасадові. Означення «наймогутніші», безперечно, свідчить про те, що йдеться саме про воїнський стан, а «царські» й підтверджує це. Бо якщо виходити з індійських уявлень, та царі мусили походити саме з воїнського стану, так званих кшатріїв. А коли так, то і Тагимасада, і слов'янського Дажбога слід сприймати за воїнське божество. Щоправда, сам Геродот про Тагимасада і його функції жодних даних не подає. Тільки зазначає – і це надзвичайно важливо, що скіфський Тагимасад відповідає грецькому Посейдонові (Геродот, 193).

Але ж Посейдон, як відомо, морське божество, і ніякого очевидного стосунку до воїнів нібито не має. Виходить, треба знову шукати нові, промовистіші факти.

Такі факти виявлені, як не дивно, на далекій ІІІрі Ланці. А коли точніше, то в хроніці ХІІІ ст. «Історія Сігірі», яка ввібрала значно раніші подіі, описані в індійських та цейлонських рукописах.

У цій хроніці мовиться, що в саків – середньоазіатських скіфів – ватажок, правитель племені вважається втіленням бога Варуни, що саме ім'я Варуна з часом прибрало в них значення «правитель», «цар», що через це і самих саків стали вважати нащадками Варуни (Paranavitana, 136).

З цього повідомлення напрошується кілька цікавих висновків. Якщо саки справдi поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися і їхні європейські родичі – причорноморські скіфи. Адже ба<69>гато хто з античних авторів і сучасних учених не розрізняє саків і скiфів, вважаючи, що це один і той самий народ, який жив колись від Індії до Надчорномор'я. Саки й скіфи мають надзвичайно багато спільного у віруваннях, звичаях, міфології (Раевский, 216).

І друге. Якщо в середньоазіатських саків Варуна вважається втіленням земного царя, правителя, то таким же втіленням для причорноморських скіфів слід вважати Тагимасада. Адже Варуна, Тагимасад і Посейдон – функціонально тотожні. Геродот ототожнив Тагимасада з Посейдоном, а Варуна – теж морське божество, як і Посейдон. Таким чином, виходить, що Геродот не довільно порівняв Тагимасада з Посейдоном, а виходив із якоїсь давнішої традиції.

Так чи інакше, а дані ці знаходять підтвердження в зовсім інших, не залежних від грецьких, джерелах. На них можна цілком покладатися.

Тож коли ми хочемо знати про функції скіфського Тагимасада і слов'янського Дажбога, яких у даному разі об'єднує зв'язок із «царськими скіфами» й русичами, то їх ми мусимо шукати у функціях Варуни й Посейдона. Про них ми маємо розлогі відомості. Очевидно, для Тагимасада і Дажбога підходитимуть насамперед функціі, спільні Варуні й Посейдону.

Ми вже знаємо, що Варуна й Посейдон – морські божества, владики морів. Проте, виявляється, лише цим їхня подібність не вичерпується. Вони мають чимало інших спільних, іноді досить специфічних рис. Деякі з них варто навести, тим більше що вони можуть бути властивими скіфському Тагимасадові й слов'янському Дажбогові.

Варуна розділив Небо й Землю, змусив Сонце світити. Його волею сходять Місяць і зірки. Океан (попередник Посейдона у греків) – притулок Сонця, Місяця, зірок. Вони з нього сходять і в нього заходять.

Варуна – покровитель і охоронець західної сторони світу. Еллінський Океан – на крайньому заході, він омиває межі життя і смерті.

Варуна асоціюється з богом смерті Ямою і пов'язаний з потойбічним світом. Посейдон теж був богом світу померлих, що яскраво засвідчує «Одісея» Гомера.

Варуна пов'язаний із пробиванням джерел. Посейдон своїм тризубом також пробиває джерела.

Варуна колись належав до світу асурів, пов'язаних насамперед із водною стихією і хаосом, який передував творенню світу. Океан уособлює хаос, у давніх уявленнях Океан і хаос – невіддільні.

Варуна володіє чарівною силою – майєю, знає всі таємниці світу. Він – першоджерело магії. Син Посейдона Протей знає минуле і вміє добре ворожити, має дар пророцтва.

Варуну легко розгнівити: особливо його сердять людські гріхи. Він <70> грізний, але справедливий до тих, хто покаявся. Посейдон також легко впадає у гнів, він – бог гніву. Надто пихатого Посейдон жбурляє в море, зате того, хто розкаявся, рятує, простягнувши тризуб.

Варуна втілює темні, похмурі властивості всього, з чим пов'язується. Йому приносять у пожертву тварин чорної масті. Він асоціюється з нічним небом («Варуна – це ніч», – мовиться в давньому тексті). Світ Посейдона не любить світла, він понурий, імлистий. Океан у Гомера відзначається непроглядною пітьмою. Так і планета Нептун – символ мороку, містичної глибини.

Варуна був колись уседержителем, царем над світами, богами й людьми. Він – верховний бог і творець, володар Всесвіту. Посейдон – найвище божество в легендарній Атлантиді, що засвідчує його тризуб – символ влади над трьома світами: небом, землею і потойбіччям. Посейдон сперечався з самим Зевсом, кажучи, що саме він старший на Олімпі і що саме йому належить верховенство серед богів. Він привселюдно, точніше, привсебожно називає Зевса узурпатором небесної влади.

Варуна – бог родючості, рослинності й дощу. Ріки – його сестри. Він звільняяє води, прокладає шлях потокам, стежить за течією рік. У Посейдоні, як і в його синові Протеї, втілений прадавній бог Нерей – батько нереїд у царстві Посейдона. Сам Нерей – володар вод, річок і течій. Посейдон – уособлення невичерпної породжувальної сили земних надр, водної стихії.

Варуна – охоронець космічного закону – ріти (слов'янське лад), хоч раніше й був володарем хаотичного, невпорядкованого світу. А Посейдон, навпаки, – ворог усього впорядкованого, гармонійного, довершеного (МНМ, І 217–218; ІІ 323–324).

Ці далеко не всі факти незаперечно засвідчують спільність у прадавні часи функцій індійського Варуни й грецького Посейдона, а з ними латинського Нептуна й етруського Нетуна. З чого можна, виходячи з тотожності Варуни й Посейдона, виснувати, що слов'янський Дажбог i скіфський Тагимасад також мали функції, перераховані вище. Таким чином, видно, що Варуна – один із найдавніших богів ведійських аріїв. Це ще індоєвропейське божество, наділене надзвичайною широтою функцій і величезною могуттю, як і його грецький побратим Посейдон. Він – опора Неба й Землі, наглядач за праведністю й чеснотливістю людей. Він змальовується з петлею в руці, якою ловить грішників, а тоді карає, найчастіше водянкою, що зайвий раз підтверджує його зв'язок із водною стихією.

Проте Варуна має ще одну надзвичайна важливу функцію. Він втілює собою племінного ватажка, вождя, царя, особливо магічний аспект його діяльності, втілює владу й владарювання. Він божествен<71>ний суддя – всевiдаючий i всевидющий. Ось що пише про цю особливість його відомий фахівець із порівняльної міфології Ж.Дюмезіль:

«Мітру й Варуну … часто називають царями… Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу не Мітра… а Варуна – покровитель і модель царя в церемонії посвячення – раджасуї, де багато сцен, як це засвідчують коментарі, відтворюють те, що здійснив або зазнав Варуна «під час свого посвячення»… Варуна ототожнений із кшатрою… – поняттям, яке водночас є основою другої, військової функції, реалізованої, в класі кшатріїв. І коли йдеться про царя (він звичайно сам походить із класу кшатріїв), владою в її профанованих аспектах, що базуються на силі… Варуна – володар кшатри, уподібнюючись цареві над людьми, править на мирній території… У цій функціі Мітра виявляє цареві ту послугу, яку земний цар одержує від свого верховного жерця… Варуна, природно, звернений до всього, пов'язаного з війною: «Ти, о Варуно, ти цар над усіма (істотами), глава (народів), тобі добре на бойовій колісниці, – звертається до нього поет» (Дюмезиль, 53–54).

Гадаємо, характеристику Варуні в цьому уривку дано цілком вичерпну. Нагадаємо лише, що саме Варуна й Мітра – ці два індоєвропейські божества – складають слов'янське ім'я Володимир, надзвичайно популярне в давньоруські часи (лише в династії Рюриковичів його мали 18 князів).

Хто ж такі ці індійські кшатрії, чиїм божеством є Варуна?

Кшатрії – воїни, друга за значимістю після жерців-брахманів верства в давньоіндійській суспільній ієрархії, хоча буддійська та джайнська література відводить їм чільне місце. Зокрема, Будді приписуються слова: «І оскільки кшатрійська варна (воїнський стан.—С.Н.) тепер вища, то я буду знову народжуватися представником цієї варни» (ИД, 303).

У «Рігведі» кшатріям, тобто воїнам, приписується походження від міфічної першолюдини Пуруші. У стародавніх книгах священного знання – ведах мовиться, що Всесвіт виник із тіла Пуруші, якого боги принесли в жертву на початку світу. Боги розтяли його на частини, і з уст його виникли брахмани (жерці), з рук – кшатрії (воїни), зі стегон – вайш'ї (землероби, ремісники й торговці), а зі стіп – шудри, залежні від перших трьох станів.

Глава держави, як правило, був кшатрієм. Вищі урядові посади в центрі й на місцях займали теж кшатріі. Царські роди, військову знать складали кшатрії. Їм нерідко належали чималі земельні наділи, саме вони володіли фактичною владою в суспільстві. За свідченням Мегасфена, грецького посла при дворі індійського імператора Чандрагупти (IV ст. до н.е.) представники воїнського стану, «якщо по<72>трібно воювати, вони воюють, коли ж укладено мир, самі вони провадять веселе життя.» З кшатріями асоціюється червоний колір (пор. «черлені щити» русичів), оскільки індоєвропейські народи споконвіку ототожнювали червоний колір з енергією та рішучістю. В індійських джерелах підкреслюється, що червоний колір – це раджас, тобто ярість, снага, пристрасть. Звідси, очевидно, й раджа – цар, правитель.

Саме слово кшатрій тлумачиться як наділений могутністю, хоч існує й дуже давнє тлумачення, що кшатрій – це власник полів, а не лише титул (пор. етнонім поляни, що його деякі дослідники виводять від слова поле).

З витягів про давньоіндійських кшатріїв випливає ряд цікавих паралелей. Із кшатріями пов'язується Будда, який сам походить із шак'їв: у цьому етнонімі легко відчувається зв'язок із саками, які по-індійському називалися шаки. Тобто сам Будда походив із саків. Загадкові будини, чию столицю дехто ототожнює з Києвом, можуть пов'язуватися саме з Буддою. Про це, хоч несміливо, вже кажуть деякі дослідники. Таке припущення тим імовірніше, що Будда пов'язує свої переродження саме зі станом воїнів.

Характерно, що сліди всіх чотирьох давньоіндійських станів і досі помітні в Україні, особливо в прізвищах та назвах. Зв'язок же із кшатріями, другої після брахманів верстви, найпомітніший і досі. Насамперед він простежується у причорноморських скіфів, усі три родоначальники яких – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай – мають у своїх іменах компонент – ксай, похідний від поняття кшатра – «сила», «влада» (СРС, 179). Більше того, слов'янський термін цар походить від цього поняття, що відбилося в численних українських прізвищах: Цар, Царук, Царик, Царко, Царенко, Сай, Сайко, Саєнко тощо.

Таким чином, індійські кшатрії, царські скіфи і слов'янські русичі виявляють багато спільного. Всі вони мають свої «воїнські» божества – відповідно Варуну, Тагимасада й Дажбога. Всі вони пов'язані з царською або княжою владою і станом воїнів. І індійські, і скіфські, і слов'янські правителі асоціювалися зі своїми богами під час вінчання на царство, що, безперечно, свідчить про однакові уявлення щодо царя та верховної влади в індійців, скіфів і слов'ян. Слід відзначити й те, що колір кшатріїв – червоний – водночас є кольором жалоби (пор. українські фольклорні факти, коли загиблого козака – професійного воїна – вкривають червоною китайкою).

Скіфів більшість учених визнає іраномовним народом. Тож цікаво з'ясувати, чи знають давні іранці якесь божество з подібними функціями щодо царської влади і воїнського стану. І тут, за спостереженнями Ж.Дюмезіля, привертає <73> увагу функціональна близькість індійського Варуни іранському Ахурамазді (Дюмезиль, 85–88). Цей здогад підкріплюється тим, що в найдавніших індійських пам'ятках Варуну називають Асура. Асура ж тотожне іранському Ахура. Ім'я це в різних мовах має свої різновиди: пехлевійське Ормазд, хорезмійське і памірське Ремузд, монгольське Хормуста, грецьке Оромаздес тощо. Воно дослівно перекладається як Ахура Мудрий.

Як засвідчують факти, Варуна й Ахурамазда свого часу здійснили однаковий перехід. Та метаморфоза змінила їхній статус. Варуна, що доти був асуром (асури – старші брати богів і водночас їхні постійні суперники, втілення первозданного хаосу) й належав до демонів, символізуючи невпорядкований світ, перейшов у ранг богів і став божественним, девівським асуром. А іранські ахури, навпаки, стали богами.

А оскільки Варуна причетний до первозданних вод і разом із Мітрою – божеством Сонця і Мирного Договору – є посередником між нижнім та верхнім світами (людей і небожителів), то таку ж саму еволюцію можна припустити й для Ахурамазди. Бо серед функцій іранського божества значиться зв'язок із творенням землі та вод, з денним та нічним небом, із здоров'ям і недугами, з добром і злом, тобто функції, властиві індійському Варуні й грецькому Посейдонові.

Проте в даному випадку найважливішим є те, що Ахурамазда невіддільний від царської влади. На знаменитій Бехістунській скелі, величній пам'ятці перського царя Дарія, що так невдало намагався підкорити причорноморських скіфів, є і зображення Ахурамазди: він простягає ліву руку з кільцем, уособленням влади, до Дарія, символічно вручаючи йому царський престол. А піднятою правою рукою благословляє його. Сам же Дарій, якого зображено в натуральний зріст, у царській короні на голові, лівою рукою тримає лук – символ воїнського стану, праву ж звів у благоговійному порухові до Ахурамазди.

Той же Дарій залишив по собі чимало й написів, де показує себе ворогом брехні й захисником справедливості, взірцевим правителем і земним втіленням Ахурамазди. І чи не щоразу підкреслює: він – законний цар, він не захопив її силоміць. І головним доказом на користь такого твердження виставляє бажання самого Ахурамазди, який нібито йому «приніс царство»: «Таке було бажання Ахурамазди: він вибрав на всій землі мене (як єдиного) мужчину (і) зробив царем усієї землі» (Фрай, 129).

Наведені факти засвідчують: як індійські й сакські царі вважали себе втіленням Варуни, так і іранські царі вважали себе втіленням Ахурамазди. Тобто і Варуна, і Ахурамазда мали однакові функції, царські. Спільність їхня підкріплюється і тим, що в певний період Варуна називався Асура, а іранське божество – Ахура. Тобто <74> й імена обох божеств виявляють етимологічну тотожність.

Проте, як бачимо, ні індійський Варуна, ні іранський Ахурамазда, ні грецький Посейдон не виявляють фонетичної близькості зі скіфським Тагимасадом. От хіба Ахурамазда дещо перегукується з Тагимасадом – у них схожі компоненти мазда і масад. Якщо добре відомо, що ім'я Ахурамазда складається з двох частин (Ахура + мазда), то можна припустити, що два компоненти має й ім'я Тагимасад (Таги + масад). Що це справді так, підтверджує ще одне скіфське ім'я – Октамасад. Його знову-таки наводить нам Геродот. Причому надзвичайно показово: ім'я Октамасад мав представник саме царського дому, що підкреслює невипадковість імен із компонентом масад у скіфів, надто в божественній і царській сферах. Водночас це свідчить про важливість цього компонента у творенні імен.

Щодо першого компонента в імені Октамасад, то в ньому легко розпізнати грецьке слово зі значенням вісім (авестійське і санскритське ашта). Це не мусить дивувати, оскільки число 8 надзвичайно популярне в міфологічних та космологічних уявленнях багатьох народів і входить в імена (Октавіан), назви місяців (фр. octobre), терміни (октет, октава). Щодо октави, то Платон наводить цікавий міф. Хтось на ім'я Ер побував на тому світі, а коли повернувся, то став розповідати, що бачив там веретено Ананки – богині невідворотності в греків. Вісь того веретена – вісь Усесвіту, що його утворюють вісім напівсфер, вкладених одна в одну. Кожна напівсфера має свій колір і своє числове значення – співвідношення цих чисел і творить гармонію світу. На кожній напівсфері сидить сирена, яка видає звуки певної висоти. Поєднання цих восьми звуків і дає музичну октаву (Евсюков, 125–126).

Якщо вдатися до індійського матеріалу, то він дає безліч фактів, пов'язаних із числом 8. Вісім частин тіла, вісім наук, вісім благородних металів, вісім душевних настроїв (основа давньоіндійського театру), вісім уславлених гір, вісім богинь-захисниць, вісім утілень Шіви, вісім ступенів йоги, вісім розділів медицини, вісім книг знаменитої граматики Паніні, вісім правил буддійського ченця, вісім священних атрибутів для коронації, вісім чаш при жертовному обряді богові Агні тощо.

Але найбільше причетні до розмови про Октамасада, гадаємо, факти деяких міфологій, пов'язані з вісьмома богами. Єгипетська міфологія має вісім першопочаткових богів, з яких виник Усесвіт. Китайська даоська міфологія знає надзвичайно популярних героїв, вісьмох безсмертних. Індійська міфологія налічує вісім божеств – хранителів сторін світу, де Індра – охоронець сходу, Варуна – заходу, Кубера – півночі, Яма – півдня, <75> Сома – північного сходу, Сур'я – південного сходу, Агні – південного заходу, Ваю – північного заходу (МНМ, І 247; ІІ 67).

Зважаючи, що Тагимасад і Октамасад дотичні відповідно до божественної і царської сфер, є підстави припустити, що ім'я Октамасад пов'язується якраз із вісьмома богами. А їх, як виявляється, у скіфів саме вісім: Табіті, Папай, Апі, Гойтосир, Аргимпаса, Геракл, Арес і Тагимасад. А коли так, то ім'я Октамасад мусить значити щось на зразок Восьмибожний, Той, що шанує вісім богів. Це підтверджується уявленнями, що земннй устрій має за взірець устрій небесннй. Цар – втілення бога на землі, він і тільки він поєднує через пожертву світ людей і світ богів, Землю і Небо. І якщо на небесному рівні хранителями світу виступають боги, то на земному рівні цю функцію виконують царі, бо саме вони відповідають за добробут громади, якою керують. І як цар богів Індра вважався охоронцем восьми сторін неба, так і цар вважався охоронцем восьми сторін землі. Так що тлумачення імені скіфського царя Октамасада як Восьмибожннй видається цілком умотивованим. У такому разі виходить, що компонент масад в іменах скіфських божества й царя мусить значити «божество». Але ж ми раніше перекладали компонент мазда в імені Ахурамазда як «мудрий»! Така категорія як мудрість – божественна субстанція. І в багатьох випадках слова мудрість, божество – тотожні. Що підтверджується і на прикладі з компонентом масад. У согдійській мові слово масат, мазад тлумачиться саме як «божество». Авестійський вираз ахурахе маздах мовознавці розшифровують як «ахурівське божество». І в памірському ремузд (сонце) музд виводиться від авестійського маздах – «божество» (Пахалина, 62).

Таким чином, значення компонента масад в обох скіфських іменах прояснилося, як прояснився і перший компонент імені Октамасад. Але що ж значить компонент Таг (бо, очевидно, и – з'єднувальне на стикові двох слів)?

Якщо зіставити імена Таг + масад і Даж + бог, то побачимо, що другі компоненти в них несуть однакове значення – бог, божество. Перші ж компоненти виявляють фонетичну подібність, особливо якщо зважити, що іномовнє д грецька часто передає через т. Звук г на слов'янському грунті має властивість переходити в ж (ріг – ріжок, стіг – стіжок, батіг – батіжок). Але ні значення Даж, ні значення Таг ми достеменно не знаємо. Можемо лише здогадуватися, що він має значити щось таке, як компонент Ахура в імені Ахурамазда, оскільки вже ці божества функціонально подібні.

І тут заслуговує на увагу те, що етруська міфологія знає персонаж Таг, який володів мудрістю провидця й мистецтвом ворожіння, що вла<76>стиве Посейдонові та Варуні. Таг передбачив етрускам майбутнє, навчив їх усього, що вмів сам. А ще цікавіше те, що у Фессалії, колись заселеній пеласгами, словом таг означався правитель (МНМ, ІІ 485). Тобто і Таг мав, власне, ті ж функції, шо й індійський Варуна: він уособлював мудрість і був воїнським божеством.

Як вважають дослідники, греки не знали божества з подібним іменем. Але в егейсько-анатолійському регіоні та в Передній Азії, де теж свого часу побували причорноморські скіфи й кімерійці, існували фонетично схожі імена. Ще в ІІІ тис. до н.е. тут поклонялися богові підземного царства Дагону. Йому поклонялися й філістимляни – видимо, пелазькі переселенці. А схожість імен Таг і Дагон, схожість їхніх функцій дали підстави припустити ідентичність обох (Этруски, 216).

Отже, в деяких важливих аспектах виявляється подібність функцій Варуни, Посейдона й Ахурамазди, що теж володіли магічними знаннями, були всевідаючими й мудрими, знали колишні й майбутні таємниці світу і пов'язувалися з потойбічним світом. А коли так, то такі ж функції мусили мати скіфський Тагимасад і слов'янський Дажбог. Це тим певніше, що божества пов'язувалися з владою і воїнським станом, уособлювали племінних ватажків.

Такі міркування підтверджують і слов'янські факти. У південних слов'ян зафіксовано божество Дабог, яке не без підстав зіставляють із божеством західних слов'ян Дачбогом і з шанованою сербами горою Даjбог. Схожість імен усіх цих божеств зі східнослов'янським божеством очевидна. Проте найважливіше те, що в уявленнях південних слов'ян Дабог утілював якраз образ земного царя (МНМ, І 343).

Не можна обминути й кельтських фактів. Одним із богів так званих «племен богині Дану» був Дагда. Це божество ввібрало в себе найтиповіші уявлення кельтів про всемогутнє божество потойбічного світу. Ірландський Дагда раніше був морським божеством, як Варуна й Посейдон, а згодом став смертним, сповненим виняткової мудрості, через що й почав іменуватися Пуйл – «Мудрість» (МНМ, І 346). І кельтське Дагда на словянському ґрунті цілком могло мати форму Дажд.

Коли вже зайшлося про мудрість, то варто сказати про неї кілька слів. Категорія ця надзвичайно популярна у слов'ян, як і в стародавніх індійців. Про те свідчать епітети київського князя Ярослава і його галицького тезка – Осмомисл (імена Октамасад і Осмомисл, схоже, тотожні і семантично, і етимологічно), означення полян. І Софійський собор, зведений за Ярослава Мудрого, має прямий стосунок до цього, бо назва його походить від грецького софія – «мудрість». Та й ім'я київського князя Діра, який похований неподалік від місця, де пізніше звелася Софія, значить, очевидно, Мудрий: санскритсь<77>ке дгір яраз і означає розумний, мудрий. Показово, що епітет Дгір мав легендарний мудрець і наставник самих богів Брихаспаті. Він – утілення вищого знання, вищої мудрості. Разом із мудрецем Шукрою він вважається основоположником науки про управління державою. А управляти державою – прямий обов'язок царів. Тож невіддільною їхньою рисою мала бути мудрість, надто державна.

Принагідно зазначимо, що зятем мудреця Шукри, за переказами, був Яду, родоначальник ядавів, які в давньоруських літописах виступають під назвою ятвяги.

І взагалі, мудрість посідала виняткове місце в якісній характеристиці богів, царів та героїв, особливо в уявленнях стародавніх індійців. Вони знають три категорії мудреців – божественні мудреці, мудреці-брахмани і мудреці-кшатрії, тобто мудреці-правителі, які виступають під спільним означенням ріші. Показово й те, що Брихаспаті вважався однією з іпостасей Варуни.

Залучення до розмови кельтських фактів тим правомірніше, що і індійці, і кельти, і слов'яни знають богиню Дану (у слов'ян Дана). Слов'янська Дана пов'язана з водою. А індійська Дану теж пов'язується з водною стихією. Вона асурка, як і Варуна, перш ніж досяг божественного статусу. Вона родоначальниця асурів (отже, й Варуни), які доводилися богам старшими братами. І саме в асурів верховним жерцем був Шукра. Дану – донька ведійського божества Дакші й мати асура Врітри, битва якого з Індрою складає космогонічну основу «Рігведи». Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра, насамперед міф про битву Індри з Врітрою, якого пов'язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода. Тож міф про перемогу царя богів над сином асурки Дану, яка уособлює косний, хаотичний, невпорядкований світ, може мати просте пояснення. То міг бути напочатку місцевий міф, що пояснював походження Дніпрових порогів, колись надзвичайно відомих. З часом міф міг прибрати ширшого міфологічного змісту – дарування води посушливому краєві, позбуття від льодоставу, воскресіння природи тощо. Цілком імовірно, що такий міф виник на Дніпрі і біля його порогів. Недарма в Північному Причорномор'ї стільки річок перегукується назвами з індійською і кельтською Дану, слов'янською Даною: Дон, Донець, Дністер, Дунай, Дніпро. Не випадково в доскіфських курганах півдня України археологи знаходять відповідність світоглядним уявленням «Рігведи», а на срібній вазі з Чортомлика бачимо сцени індійського царського обряду ашвамедги, жертвоприносин коня, детально описаного в давньоіндійських міфах і джерелах.

Як свідчать індiйськi матеріали, <78> Варуна свого часу, особливо коли вважався царем асурів, був функціонально близьким Врітрі. Не випадково на початку Нового року Варуна стає супротивником Індри, протистоїть йому, тобто знову стає асуром – втіленням застиглої субстанції, ототожнюючи й замінюючи собою Врітру. Істотно, що боротьба Варуни й Індри, тобто асурів і девів-богів, розглядається як запорука рівноваги між силами хаосу й космосу. Без цього неможлива світова гармонія.

Виходячи з усіх цих фактів, логічно вважати, що матір'ю божества воїнів і державної влади Дажбога є Дана.

Тут варто згадати балтійського Вельняса, який, вважають учені, дав назву Вільнюсу. У балтійській міфологіі Велняс також пов'язується з хаосом, болотом і водночас мудрістю. Науковці одностайні в тому, що Велняс сходить до найдавнішнх уявлень про божество підземного світу. І в цьому він перегукується з тими всіма божествами, про яких вже мовилося. Крім того, Велняс пов'язується з владою (МНМ, І 228).

Що ж значить компонент Таг в імені скіфського і Даж в імені слов'янського богів?

Деякі вчені трактують Дажбог як Поганий Бог, маючи на увазі, що він асоціюється з мокрою, дощовою погодою – поганою погодою. Інші пояснюють його як Давець-бог, тобто бог, який приносить добробут, заможність. Ще інші вбачають риси Дажбога в хетто-хурритському богові Тешуба. Вів вважався богом бурі й грому, водної стихії і війни. Це може мати під собою ґрунт. В.Щербаков вважає, що глава і вчитель Шамбали Джапо – це Дажбо чи Дажбог ванів із Ванського царства, які колись пішли на схід сонця (Щербаков, 134). О.Потебня схильний був до того, що в імені Дажбог перший компонент походить від слова даг, яке могло значити день, світло, вогонь. Санскритський корінь дах саме і значить горіти, палати (СРС, 263). За таке тлумачення ратують індійські факти.

У «Рігведі» Варуна готує широку стежку для Сонця, причому Сонце – око цього божества. Варуна освітлює небо й землю, укріплює сонце, піднімає його на небо, вимірює землю сонцем. Памірське Ремузд якраз і значить Сонце. Воно похідне від слова Ахурамазда. Мазда – «мудрий», «божество». Ре дивовижно нагадує єгипетського бога сонця Ра.

Проте якщо виходити з того, що скіфське ім'я Тагимасад має написання і Тамимасад, можливе й інше тлумачення. Оскільки і Варуна, і Посейдон, і Дагда пов'язуються з первісними водами, хаосом, а хаос, як правило, асоціюється з темрявою, пітьмою, мороком, то не буде дивним, коли Тагимасад значитиме Темнобог, Чорнобог. Його знає слов'янська міфологія разом із Білобогом. Не виключено, що компонент Там містить у собі значення темний (санскритське тама, тамас – «морок», «пітьма»). <79> Таке тлумачення цілком відповідає поняттю хаосу як темної, косної субстанції, над якою колись владарювали індійський Варуна, грецький Посейдон, скіфський Тагимасад, слов'янський Дажбог.

Проте навіть при такому тлумаченні нічого не змінюється. Воно грає на руку Варуні, Посейдонові, бо ще в «Рігведі» Варуна протиставляється Мітрі як темний – світлому, Місяць – Сонцю, ніч – дню. І якщо Мітра – бог Сонця і Мирного договору – втілює добрі, світлі властивості влади, то Варуна – грізні й похмурі, караючі аспекти її.

Можливе ще одне пояснення імені Дажбог, якщо виходити зі значення імені Варуни. Як відомо, Варуна – божество космічних і земних вод. Саме ж ім'я Варуна містить у собі компонент вар, який у санскриті означає «вода». Варуна – володар небесних вод, дощів, які уособлюють чоловічу силу і без яких не може запліднитися земля. Іншими словами, Варуна – це і небесний бик, який запліднює корову – землю. Ось чому вар, окрім значення «вода», має у санскриті ще й значення «жених», «коханець», «чоловік» (СРС, 577). Так само санскритське варша значить «дощ», «злива», а вріша – «самець», «бик» (Там же, 568, 618). Характерно, що на означення Дніпра фіксуються такі давні назви як Вар, Варом, Варух (СГУ, 173). До речі, найдавніші уявлення про Посейдона також пов'язані з родючістю землі, через що ім'я Посейдон дехто тлумачить як «Чоловік Землі». З іншого боку, Посейдон пов'язаний із індоєвропейським зооморфним демоном родючості, що виступає в подобі бика. Саме Посейдон послав на Кріт з моря прекрасного бика – свою іпостась. Він разом із Пасифаєю, донькою Геліоса-Сонця і дружиною крітського царя Міноса, спородив Мінотавра – чудовисько з головою бика, що його Мінос помістив у свій знаменитий лабіринт. І Атлантиду, де Посейдон був верховним божеством, покарав за безчестя Зевс – сам уособлення бика. Він відтіснив з Олімпу Посейдона, за що той не раз дорікав громовержцеві, називаючи того узурпатором.

Виходячи з цих фактів, можна ім'я Дажбог пов'язувати зі словом дощ, тим більше що існує ще одна форма цього імені – Даждьбог. Таке тлумачення цілком відповідає функціям Варуни й Посейдона, тобто Дажбог означає «Дощ-бог», «Дощовий Бог», «Бог вологи». Це цілком відповідає первісним уявленням, згідно з якими вода є всім – і життям, і багатством, і силою, і владою. Недарма вода відіграє таку важливу роль при посвяченні царя на трон.

Отже, русичі – «Дажбожі внуки», бо Дажбог – божество воїнського стану, покровитель і захисник його. Дажбог – уособлення князівської влади і самого князя. Таке розуміння сходить до сивої індоєвропейської давнини і <80> має паралелі в багатьох міфологіях. Слов'янський Дажбог – це скіфський Тагимасад, етруський Таг, індійський Варуна, іранський Ахурамазда і грецький Посейдон. <81>


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка