Наливайко Степан



Сторінка4/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Дуліби, бужани й «Махабгарата»
«Махабгарата» – велетенська епічна поема Давньої Індії, яка має чимало точок дотикання з Україною, розповідає, що колись могутній воїн Крішна та його старший брат Баладева, подорожуючи світом, прибули в країну Відарбгу. Коли вони на своїй колісниці проїжджали повз царський палац, в одному з вікон Крішна помітив дівчину невимовної краси, яка захоплено дивилася на нього. Дівчина, а це була царівна Рукміні, ще довго дивилася на дорогу, хоч колісниця з двома незнайомцями давно зникла. Від своїх подруг вона почула, що сьогодні царською столицею має проїхати сам Крішна, про вроду, хоробрість і шляхетність якого давно ходили легенди. Ще не бачивши його дівчина всім серцем прихилилася до мужнього лицаря. А коли побачила на власні очі, то виявилося, що він іще вродливіший та мужніший, аніж те доти малювала її уява.

Тим часом нагодилися подруги. Помітивши, що Рукміні поринула у якісь солодкі видива, одна з них нишком підкралася до неї і затулила їй очі долонями. «Вгадай, хто? – трохи зміненим голосом запитала вона, і в Рукміні несамохіть вихопилося: – Крішна!»

Вибух дзвінкого сміху привів царівну до тями, й вона сполотніла – тепер усі дізналися про її сердечну таємницю. Та наступної миті й собі приєдналася до загальних веселощів.

Проте забути Крішну вже не могла. На пораду подруг, які бачили переживання царівни й самі переживали за неї, вона на пальмовому листку написала Крішні кілька рядків і переслала йому. Той, як виявилося, і собі не на жарт закохався в красуню-царівну і відразу послав до неї сватів. Але брат Рукміні рішуче виступив проти такого шлюбу, мовивши, що в нього для сестри є достойніший жених – цар сусіднього царства Шішупала, його друг. Тож свати Крішни повернулися ні з чим.

Оповісники врочисто оголосили, що невдовзі відбудеться весілля Рукміні з Шішупалою. Ні сльози царівни, ні її благання, ні погрози накласти на себе руки не похитну<39>ли братового й батькового рішення. Її тримали під посиленою вартою, і лише напередодні весілля дозволили вийти зі своїх покоїв.

І ось жрець запалив священний вогонь, гості попідводились і з'явилася наречена – горе й невимовний розпач зробили її ще гарнішою. Та коли Шішупала й Рукміні мали сім разів обійти довкола багаття, щоб стати повноправним подружжям, вихором налетіли на колісниці Крішна й Баладева, підхопили Рукміні, що з радісним зойком кинулася до них, і помчали геть. Шішупала кинувся навздогін, між ним і Крішною відбувся жорстокий герць, де перший наклав головою. А Рукмін, брат Рукміні, присягнув не повернутися додому, доки не поверне сестри до батьківської оселі. Сповнити свою клятву йому так і не вдалося, тож він мусив звести собі нову столицю, якраз на тому місці, де в нього з Крішною сталася затята сутичка і де лише втручання сестри врятувало йому життя.

Рукміні подарувала Крішні десятьох синів, один з яких, Прадьюмна, одружився потім із дочкою Рукміна. В свою чергу, син Прадьюмни й дочки Рукміна одружився з внучкою Рукміна. На цьому весіллі за грою в кості Рукмін і Балавіра посварилися, і сварка ця скінчилася для брата Рукміні трагічно.

У цій розповіді з «Махабгарати» є кілька цікавих моментів. Найперше, що імена Крішни і Балавіри рясно відбиті на українському терені, про що вже писалося. Батька Рукміні звали Бгішмака, а це ім'я тотожне українському прізвищу Бушмака. Як і ім'я Бгішма, полководця кауравів, тотожне українському ж прізвищу Бушма.

Не менш цікава й сама назва Відарбга, що її мало царство, яким правив Бгішмака, батько Рукміні. Вона розкладається на Ві+дарбга, де Ві- у санскриті – префікс, що підсилює основне слово, в даному разі дарбга (СРС, 580, 732). Крім того, санскритське -р- часто-густо відповідає слов'янському -л-/-в-, наприклад, санскр. пурна – рос. полный – укр. повний, діргха – долгий – довгий, врік – волк – вовк, тарк – толк – товк тощо. Тож санскритська основа дарбг- на слов'янському ґрунті закономірно прибирає форм далб-/долб-/довб-. А коли так, то ця основа виявляє неабияку фонетичну подібність з топонімами Здолбунів, Здовбиця, Довбичка, Долобське (озеро в Києві, де 1103 року відбувся з'їзд князів Київської Русі) та ін. І що найголовніше – з етнонімом дуліби. Тоді виходить, що племінна назва дуліби може бути спорідненою з племінною назвою дарбги (якщо відкинути префікс Ві-). І царівна Рукміні, отже, може цілком бути дулібкою, якщо з'ясується, що етноніми дарбги та дуліби сходять до спільного джерела, мають однакове походження і значення. А в світлі того, що на Волині і взагалі в Україні безліч фактів, пов'язаних із Крішною, Балавіром (Бальвіром, Бадьдевом), ядавами/<40>ятвягами, то в такому припущенні не буде нічого неймовірного.

У санскриті основа дарбг- має два основні значення:

– з'єднувати, зплітати, зчіплювати;

– священна трава дарбга, використовувана при найважливіших обрядах та ритуалах (СРС, 261).

Трава дарбга згадується ще в «Рігведі», де їй надається величезного значення, вона неодмінна при найголовніших дійствах. Як свідчить «Атхарваведа» («Веда замовлянь»), дарбга вживалася при замовах проти переляку, страху, зокрема, й перед богом смерті Ямою; при таких замовах до зап'ястка прив'язувався й амулет із дарбги. Ця ж трава із гострими стеблами вживалася для прокльону ворогів і при замовах на довгий вік, проти змій та їхньої отрути й узагалі для лікувальних цілей.

Підстилки з трави дарбги використовували для сидіння і спання найуславленіші відлюдники, мудреці й царі. Дарбга – неодмінний атрибут багатьох брахманських (жрецьких) обрядів, особливо таких як ушанування предків, коронування на царство тощо. Була навіть зброя, яка називалася «стебла дарбги». Вбрання з дарбги носили найсвятіші відлюдники, а найревніші йоги й сьогодні розстилають свій килимок на цій траві. Взагалі йогівські вправи радилося робити на цій траві, застеленій шкурою чорної сарни.

У «Махабгараті» повно згадок про дарбгу в різних контекстах: «царі лягли на підстилки з трави дарбги», «він узяв відлюдницький посох і шкуру чорної сарни, вдягнув вбрання з дарбги й подався в лісову обитель», «їхні тіла були вкриті порізами від трави дарбги», «всіє землю тілами полеглих, як усіюють дарбгою вівтар під час жертвоприношень» тощо. З чого видно, що трава ця різалася й нагадувала нашу осоку, рослину, яка характерна для Волині. Втім, це підтверджує і Борис Смирнов, відомий перекладач «Махабгарати», добрий знавець санскриту й українських реалій, бо сам походив із Чернігівщини. Він зауважує в одному з коментарів, що дарбга – різновид осоки. З дарбги жерці робили кропила. Коли птах Гаруда, на якому їздив Вішну, викрав у богів трунок безсмертя – амріту, тотожну грецькій амброзії, то найперше поставив її на підстилку з дарбги. Речення «щасливі ті, хто побачить твоє обличчя зі слідами дарбги, смаженого рису й чорного гороху» означає, що цим усім обсипали претендента при ритуалі зведення на престол.

Тож дарбга відігравали виняткову роль у давньоіндійських уявленнях, обрядах і ритуалах, отже, й у житті тогочасного індійця. Та й не тільки тогочасного. І зараз при обрядах священний вогонь підтримується дровами й жмутами трави дарбги. За ведійських часів жертовний майданчик устилався дарбгою, але й тепер її можна бачити в Індії на домашніх і храмових вівтарях. І сьогодні радиться використову<41>вати її при богослужіннях-пуджах, класти пучки її на домашній вівтарик або в узніжжі мурті – зображення божества. Дарбгу, на противагу деяким іншим священним рослинам, слід, за приписами, заготовляти заздалегідь.

Не менш важливо й те, що ця священна трава відбилася в індійських іменах та назвах. Ім'я Дарбгін мав легендарний мудрець; про нього «Махабгарата» мовить, нібито він володів такою могутністю, що звів в одне місце води чотирьох морів. Знає епос і ім'я Далбг'ягхоша, дослівно «Шемрання/Шурхотіння/Шелестіння дарбги», а також персонажів з іменами Дарбгі, Дарбг'я, що має і форму Далбг'я. Причому самі індійські джерела уточнюють: Далбг'я – те ж Дарбг'я. Що засвідчує: коливання р:л і в самому санскриті. Ім'я Далбг'я мав головний домашній жрець п'ятьох братів-пандавів. А битва між пандавами, на боці яких виступав Крішна, й кауравами, яких підтримував Балавіра, старший брат Крішни, складає стрижень «Махабгарати». З чого й важливий висновок: імена на Дарбг-/Далбг- мали переважно представники жрецького, брахманського стану.

Трава дарбга має й іншу назву – куша; з нею також пов'язано чимало індійських імен, назв і термінів. Кушастхалі – столиця царства Анарти; індійська традиція ототожнює це місто із столицею Крішни – Дваракою. Крім того, легендарним засновником Кушастхалі вважається цар Райвата, який правив в Анарті і дочка якого – Реваті – стала дружиною Балавіри, брата Крішни. Показово, що дід Реваті звався Рева – це цікаво у зв'язку з поширеним серед українців прізвищем Рева та похідними від нього (Ревенко, Ревченко, Ревченя тощо).

Ім'я Куша мав один із двох синів Рами та Сіти, героїв «Рамаяни», яка виявляє спорідненість з українським фольклором, обрядами й звичаями. Ім'я Кушадгваджа, «Кушостяжний» (тобто із зображенням пучка трави куші на стягові), мав брат царя Джанаки, прийомного батька Сіти. Дві доньки Кушадгваджі, мовить епос, були замужем за Бгаратою і Шатругхною, братами Рами, теж героями «Рамаяни». Сином Куші, сина Рами, був цар Кушанабга. У «Рамаяні» Вішвамітра, уславлений мудрець і воїн, який нечуваним подвижництвом досяг брахманського статусу, вважається сином царя Кушіки. А в боспорських написах із Північного Причорномор'я фіксується ім'я Аспамітхар, що є іранською передачею індійського імені Вішвамітра; ця фіксація датується ІІІ ст. до н.е.

Таким чином, численні факти відбиття священної трави дарбги/куші в давньоіндійських власних іменах та назвах, важлива роль її в давніх і сучасних обрядах і ритуалах дають підстави вважати її винятково важливою для уявлень і повсякденного життя стародавніх індійців. Тож не дивно, що вона мог<42>ла відбитися і в назві Відарбга, яку мала країна царівни Рукміні, отже, і з Крішною. Назва Відарбга, в такому разі, означатиме «Край благословенної дарбги», «Країна священної дарбги», «Країна, славна дарбгою». Бо префікс Ві-, як зазначалося, надає основі дарбг- вищого ступеня якості. Хоча слід відмітити, що деякі індійські джерела пояснюють назву Відарбга як «Розплетена», маючи на увазі, що основа дарбг- іще має значення «плести», «вити», а префікс ві- може бути префіксом від'єднання, тотожного українському від- (відокремити, від'єднати, відійти тощо). Проте для такого тлумачення бракує переконливого вмотивування, та й учені відносять його до «народної» етимології. Тоді як пов'язування назви Відарбга зі священною травою дарбгою знаходить переконливе й різнобічне вмотивування.

Сказане вище дозволяє співвіднести індійський етнонім дарбги/далбги зі слов'янським етнонімом дуліби. Це східнослов'янське плем'я різні писемні джерела фіксують на території історичної Волині, де згодом згадуються також бужани й волиняни. Причому одні вчені дотримуються думки, що дуліби, бужани й волиняни – одне й те саме плем'я, яке в різні періоди виступає під різними назвами. Інші ж мають їх за абсолютно різні племена, що змінювалися на цій території. І пролити світло на цю й досі нерозв'язану проблему може допомогти «Махабгарата», дані якої тут виявляються вкрай цікавими й значущими.

«Махабгарата» знає ще одну назву країни Відарбги – Бгоджа. Насельники її – бгоджі або, що звичніше для наших граматичних норм, бгоджани. А це надзвичайно близько до етноніма бужани. І якщо на індійському ґрунті Відарбга тотожна Бгоджі, а дарбги-відарбги тотожні бгоджам-бгоджанам, то так само дуліби можуть бути тотожними бужанам. І в такому разі не виключено, що племінна назва бужани певного часу змінила назву дуліби, як згодом і етнонім волиняни замінив собою етнонім бужани. Можливо також, що етноніми дуліби й бужани існували паралельно в один і той самий час. Тобто всі три племінні назви могли вживатися щодо одного й того самого слов'янського племені, хоч і в різні історичні періоди. Причому, очевидно, найдавнішою є назва дуліби, новішою – бужани, а найновішою – волиняни.

Знаменно, що самого царя Бгішмаку, батька Рукміні, індійські епічні джерела означають як «цар із племені бгоджів». А коли Рукмін, брат Рукміні й непримиренний супротивник Крішни, заприсягнувся визволити сестру й не зумів цього зробити, то звів собі нову столицю і назвав її Бгоджаката. У назві цій збереглася назва племені, а компонент – ката споріднений з українським хата і є одним із найпоширеніших елементів согдійської топоніміки (Смирнова, 96). Бгоджаката <43> стала, як дехто вважає, другою столицею відарбгів-бгоджів. А першою і основною столицею Відарбги було місто Кундінапур, інакше – Кундіна, Кундін. Саме в Кундіні народилась і виросла Рукміні, дружина Крішни.

У цьому плані неабиякий інтерес викликає так звана Болоховська земля в ареалі, де сходилися Галицька, Волинська й Київська землі (басейн Случу, верхів'я Південного Бугу й Тетерева), з головним містом Болохів (ЕС, 22–23). У межах Болоховської землі було місто Кудин, назва якого, як бачимо, виявляє неабияку подібність із назвою Кундін, столицею Відарбги-Бгоджі. Цікаве й те, що одним із епітетів Вішну є Кунда. Отже, цей епітет певною мірою стосується і Крішни, оскільки він – земне, восьме втілення Вішну, а епітети, прикладувані до Вішну, часто-густо є і епітетами Крішни. У «Махабгараті» стосовно Вішну вжито й епітет Кундера, що, в свою чергу, спонукає звернути увагу на сучасні українські прізвища Кундера, Кундіренко тощо.

Пролити світло на ім'я Кунда допомагає «Авеста» – давньоіранська пам'ятка, ровесниця «Рігведи». У «Відевдаті», одному з розділів «Авести», фігурує дев Кунда. Дані іранських та інших джерел вказують на неабияку роль його в зороастризмі, маніхействі й деяких інших віруваннях, що має свідчити про чимале поширення і важливість Кунди в попередні епохи. У пізніші часи він прибрав негативного, девівського з точки зору давніх іранців статусу. Слово дев трактується в «Авесті» як «демон», а в «Рігведі» як «бог, божество». Так само і щодо ахурів-асурів – в «Авесті» ахури тільки боги, а в «Рігведі» асури – переважно демони, хоч іноді й боги.

Отож в «Авесті» мовиться, що Кунда належить до девів і був покровителем яту-чаклунів (ЗМ, 111). Тобто це слід розуміти так, що коли в іранців Кунда – дев, то в індійців він – цілком позитивне божество. Так само й щодо яту: якщо в іранців вони відносяться до негативних персонажів, то в індійців – до позитивних. Тобто вони пов'язані з віруваннями, ворожими зороастризмові.

В іншому розділі «Авести» – «Бундахішні» – згадується дев Кундак: тут він іще означається Ятукан, а компонент Яту- сходить до авестійського яту – «чаклун», «чародій», «чарівник». У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «зоречит», «маг», без жодного негативного відтінку (Грантовский, 288–289). А цей набір значень цілком відповідає функціям тогочасного жерця.

Ці дані проливають світло й на ім'я родоначальника ядавів, з яких походили Крішна та його старший брат Баладева. Звати цього родоначальника – Яду, і це ім'я цілком співвідноситься з авестійським яту. Індійські факти недвозначно вказують на приналежність Яду до <44> жрецького, брахманського стану. Його мати, Деваяні, була донькою Шукри, верховного жерця при цареві асурів Врішапарвані. Шукру ж індійська традиція вважає сином, а іноді й ототожнює його з легендарним мудрецем-жерцем Бгрігу, засновником знаменитого жрецького роду, що його надзвичайно високо підносить індійська традиція, зокрема, індійський епос. Деякі дослідники не без підстав вважають, що саме завдяки цьому родові ми маємо «Махабгарату» в її теперішньому вигляді, яку представники роду Бгрігу піддали своїй грунтовній редакції. Плем'я бгрігу згадується ще в «Рігведі», а його відомий індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.

Тобто виходить, що й саме ім'я Яду означає «жрець», «віщуватель», «провісник». Іранський термін ятукан тотожний іншому іранському терміну – кундакан, вони – синоніми. Тобто яту і кунда, яду і кунда – теж синоніми. Вірменський історик Мовсес Хоренаці засвідчує поклоніння божеству Кунда в іранських племен, які жили по сусідству з Вірменією або в самій Вірменії. Доречно тут нагадати, що в історичній Вірменії, до часу прийняття там християнства (ІІІ ст.), жили значні індійські общини, особливо в області Тарон (зараз у Туреччині). Саме звідси походить відома легенда про трьох братів – Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, яку дедалі певніше пов'язують сьогодні з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда має суттєву подробицю, відсутню в літописній легенді: вона називає батьками трьох братів двох індських, тобто індійських князів – Деметра й Гісане. З'ясувалося, що насправді то не двоє індійських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійці в Вірменії. Причому Гісане, судячи з усього, Вішну, бо вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. І якраз Вішну й Крішна мають епітет Кешава – «Косатий», «Довгокосий».

Таким чином, стає ясно, що ядави, плем'я або рід Крішни, відносяться до жерців, причому, очевидно, жерців саме асурських, тобто первісних, бо асури – старші брати богів-девів. Отже, й літописні ятвяги, тотожні індійським ядавам, теж відносяться до жрецького стану. Це до певної міри прояснює, чому ятвяги й споріднені з ними інші балтійські племена (пруси, самби, галінди) найдовше опиралися наверненню до християнства і чому проти них часто здійснювали походи київські й галицько-волинські князі. Бо ятвяги й інші балтійські племена сповідували первісну, язичницьку, асурську релігію, і жерці-брахмани (пор. поширене литовське прізвище Брахмане) мали серед них великий вплив. А саме жерці були найбільшими ревнителями предківської віри. Тому й воліли ці племена відходити все далі й далі в ліси та болота під натиском уже схристиянізованих київських і галицьких князів, які уособлювали воїнський стан, вдаючися і до збройного захисту своїх первісних вірувань. Точнісінько так, як за тисячоліття до цього й у Вірменії індійські общини чинили запеклий опір, коли їх си<45>лою навертали до християнства. І показово, що цю боротьбу тут очолив верховний жрець Ардзан, ім'я якого не можна не співвіднести з іменем Арджун у «Махабгараті». Його мав один із пандавів, на боці яких виступав Крішна, могутній воїн і родич Крішни – йому Крішна допоміг викрасти собі в дружини свою сестру Субгадру і йому ж він виклав свою «Божественну пісню» – «Бгагавадгіту».

Таким чином, назву столиці Відарбги – Кундіну, де правив цар Бгішмака й де народилася Рукміні, правомірно пов'язати зі словом кунд – «чародій», «жрець», «чаклун». Якщо зважити, що -ін у назві столиці – суфікс діяча (йогин, брамин, чакравартин) або суфікс наділеності чимось (Ваджрін – «Наділений ваджрою», «Індра», Шулін – «Наділений шулою-тризубом», «Шіва», Чакрін – «Наділений диском-чакрою», «Вішну-Крішна»), то слово кундін означатиме «наділений магічною здатністю», «наділений магічними властивостями», тобто, власне, «жрець». Воно тотожне слов'янським термінам кудин/чудин, які й собі означають «жрець», «волхв», «кудесник». Стосовно ж міста Кундін, то назву його можна перекласти як «Жрецьке», «Жерцівське», «Жречин» – якщо можна так сказати. Очевидно, таке значення має і одне з болохівських міст – Кудин, назва якого, в такому разі, виявляється тотожною індійській назві Кундін і спорідненою зі слов'янськими словами чудо, чудодій, чудин, кудин, кудесник. Що й відбилося в численних топонімах і гідронімах на терені України й поза нею на Куд-/Чуд-. У такому разі й назва самої Болоховської землі може сходити до слов'янського терміну на означення жерця-кудесника – волхв. Тобто назва Болоховська земля означає Волоховська, Волхвовська, Жрецька земля, Земля жерців/волхвів. Сюди ж відносяться і численні прізвища в запорозьких козаків і сучасних українців: Кудин (також ім'я), Кудинець, Кудик, Кудко, Кудійко, Кудійчук, Кудинович, Кудиненко, Кудим, Кудименко, Кудиченко тощо, а також Болох-Волох, Блох-Влох, Болоховець-Волоховець, а ще прізвища на Чуд-, які сходять до термінів кудин/чудин, волох/болох, влох/блох, волхв із первісним значенням «жрець», «чародій», «чудодій», «провидець», «віщун».

Історичні джерела засвідчують, що Данило Галицький полонив так званих «князів болоховських» і що «князі болоховські» мали свій уділ на Бузі, неподалік Бреста. Їхні володіння розміщувалися в околицях і на берегах Бугу, що впадає в Дніпровський лиман. Болеслав Мазовецький скаржився, що князі Болоховські самочинно захопили частину його земель (Карамзин, 10), з чого видно, що Болоховське князівство сусідило з Мазовією. За переказами, в межах Подольського краю колись існувало Болоховське князівство, до якого входила й Дулібська земля. Про самих болоховців <46> подейкували, що вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса означалася словом дуліб. Цікавий і той факт, що в колишній Орловській губернії місто Болохов іноді дещо глузливо називали Дулеби. З чого напрошується висновок, що між болоховцями й дулібами традиційно існує якийсь зв'язок – вони сусідять у різних ситуаціях. А риса – скнарість – приписувана болоховцям-дулібам, ще три тисячоліття тому приписувалася й рігведійському племені пані (див. статтю «Панікар і Панікарча: відлуння рігведійського міфу»).

З іншого боку, не виключено, що основа Болох- споріднена з назвою Балх, якою в новіші часи стала означатися стародавня Бактрія – вона, до речі, виявляє чимало точок дотикання з Україною. У «Повісті врем'яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям – неважко помітити спорідненість назви уктріани з назвою бактріани, бактрійці. Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському імені Переяслав, а також Бгурішравас, тотожне українському Борислав. В іменах давніх бактрійських царів наявний компонент кей, котрий перегукується з іменем полянського князя, легендарного засновника Києва – Кий. Стяг династії Кеянідів, що правила в Бактрії на початку І тис. до н.е., пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме він подолав змія Заххака, узурпатора іранського престолу. Це перегукується з київськими легендами про коваля, що врятував Київ від жорстокого змія. Фігурує у київських легендах і персонаж тугарин – це цілком може бути означенням мешканця Тохаристану, як свого часу називалася саме Бактрія. Сіявуш, надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, теж вихідець із династії Кеянідів. Ім'я його тлумачиться як «Чорний бик», «Чорний самець» і є семантичним, значеннєвим двійником імені Крішна. А в Україні фіксуються назви Сиваш (притока Сіверського Дінця і так зване Гниле море – затока на заході Азовського моря). Характерно, що притокою Сіверського Дінця є і річка Чорний Жеребець (СГУ, 499,612), яка має і назву Красний Жеребець. З Кеянідами й Бактрією пов'язаний також Рустам – герой іранського епосу, ім'я якого означає «Найдосконаліший Бик» і етимологічно тотожне індійському імені Врішоттам із тим самим значенням.

Отже, маємо певні паралелі. Імена з основою на Дарбг- стосуються представників жрецького стану, а слова Нестора про благочестивих уктріан теж, безперечно, стосуються жрецького стану. Показово, що первісно приставка кей при іменах бактрійських царів (Кей Ковус, Кей Хосров, Кей Усан тощо) також означала «жрець», і лише потім цей термін став сприйматися як означення царя, правителя. <47>

І на індійському ґрунті слово каві, з якого утворилося кей, означає жерця-кудесника, чародія або людину, наділену таємним знанням, а також поета й мудреця, хоча первісно означало жерця, творця ритуальних текстів. У сучасних індійських мовах слово каві зберегло значення «поет»: скажімо, Рабіндранат Тагор мав високий титул Махакаві – «Великий поет». Отож міфологізований образ каві, жерця-царя, сходить іще до періоду індоіранської єдності. Перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі заявляє, що саки (скіфи) були невірними й не шанували Ахурамазди. З чого випливає, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони свого часу мусили вирушати до Північного Причорномор'я. Бо скіфи з'являються тут якраз тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній з Кеянідів – Кей Віштаспа (Кей Гістасп античних джерел) проголосив державною релігією Ірану, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув перський цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? Якщо так, то це засвідчує: саме Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів та вірувань.

Привертає увагу ім'я Кунтібгоджа, в якому наявний компонентбгоджа. Це ім'я царя, що був прийомним батьком Кунті, матері трьох із п'яти пандавів, серед них і Арджуна. Справжнім її батьком був цар Шура, теж із ядавів. Крішна через це має епітети Шаурі, Шаврі, досл. «Нащадок Шури», «Шурин», оскільки цар Шура доводився Крішні дідом. Шура віддав рідну доньку Кунті, що мала дівоче ім'я Прітха, на виховання бездітному цареві Кунтібгоджі з роду ядавів, ватажка племені кунтіїв у Бгоджі. Через це Прітха отримала друге своє ім'я – Кунті. Арджун, за дівочим прізвищем матері, має ім'я Партха, а в «Махабгараті» досить часті імена не по батькові, а по матері, що свідчить про пережитки матріархіту в епічний період історії. Подібне явище й досі побутує в селах історичної Волині.

Слід зазначити, що не тільки Кудин, а й інші болоховські міста виявляють дотичність до Крішни-Чорнобога, Баладеви-Білобога, ядавів, «Махабгарати» й інших, так би мовити, «індійських» реалій. Нагадаємо, про які саме болоховські міста йдеться: Губин, Кобудь, Кудин, Божеськ, Деревичі, Чернетин, Білобережжя і Дядьків. Про Кудин уже мовилося, а з інших міст тільки безпосередньо Крішни можуть стосуватися принаймні три з них – Губин, Чернетин, Кобудь.

Одним з епітетів Крішни є Гопа, що розкладається на Го+па, де го (гу) – «бик», «корова», «худоба», а па – «за<48>хисник», «охоронець». Тобто ім'я Гопа, яке має різновиди Гопала, Гопалака, дослівно означає «Захисник биків/корів/худоби», тобто «Пастух». А оскільки го ще має значення земля, бо вона, як і корова, теж годувальниця, то термін гопа означає ще – «захисник/охоронець землі», тобто «цар». Показово, що Таммуз – бог-пастух за шумерськими міфологічними текстами, має епітет Гу – ба: він складається із тих самих компонентів і має те саме значення, що й індійське гопа. Тобто і Гопа і Гу – ба етимологічно тотожні (Смирнов, 234). Тому цілком можливо, що в назві болоховського міста Губин лежить саме цей епітет Крішни, що має і свій шумерський відповідник Гу – ба.

Щодо назви ще одного болоховського міста – Кобудь, то можна припустити, що вона пов'язана з різновидом епітета Гопа, розглянутого вище, – Гопаті. Тут так само два компоненти – Го+паті, де паті – розширена суфіксом форма па; на слов'янському ґрунті санскритське паті (досл. «захищаючий», «боронячий») відповідає рос. батя та укр. батько. Є підстави гадати, що цей компонент у давніші часи міг прибирати форм -буд, -будій. Що видно хоча б на прикладі імені антського князя – Хільбудій (VI ст.), спорідненого з санскритським терміном на означення племінного ватажка – кулапаті (хінді – кульпаті), досл. «батько/захисник/ватажок роду/племені» (СРС, 167). Цей важливий соціальний термін і в індійців з часом перетворився на популярне чоловіче ім'я, що побутує і досі. Цей же термін, як і ім'я Хільбудій, споріднений з іменем скіфського царя – Сколопіт. На нашу думку, такі сучасні українські прізвища як Кульбіда, Куйбіда також споріднені з санскритським кулапаті та хінді кульпаті. Принагідно зазначимо, що батька антського князя Хільбудія звали Самбат, а це спонукає згадати: на означення Києва деякі джерела, зокрема візантійські (Костянтин Багрянородний, Х ст.) подають назву Самбатас; ім'я Самбат, Смбат і досі популярне, наприклад, у вірменів. Цікаво й те, що сина Крішни звали Самба, а це ім'я означає «Кий», і що з літописними ятвягами споріднені самби.

Щодо назви Чернетин, то слід мати на увазі, що саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний». А українці знають не тільки імена Кришко, Криско й прізвища Кришень, Кришненко, але й імена Черня, Чорнята, Чорниш, Чернега й прізвища, похідні від них, а ще Чорний, Черній, Черняк, Черненко тощо. Це яскраво засвідчує «Реєстр Війська Запорозького 1649 року». Колись імена Черня, Чорниш, Чернята, Чернега зараз побутують в українців тільки як прізвища. І в той же час козаки мали імена Біляк, Білан, Білаш, які й собі побутують сьогодні як прізвища. Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих давнім українцям, а ними якраз і є Крішна й Баладева. Тож немає нічого дивного, що на честь цих божеств називалися річки, гори, села й міста. Прикладом чого є і назва Чернігів, і назва Чернетин.

Певною мірою причетною до Крішни може виявитися і назва болоховського міста Дядьків. Цілком можливо, що первісною назвою його було Дандаків, особливо зважаючи на те, що на Південному Бузі упродовж майже тисячоліття фіксується індоарійське плем'я дандарії, а в Криму в ІІ і IV ст. було квітуче місто Дандака.

Топонім Дандака, значеннєво тотожний назві Київ (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»), згадується і в «Махабгараті» і в «Ра<49>маяні». Причому в «Рамаяні» відчувається його зв'язок із ядавами, хоч і дещо опосередкований. Цар Данда, який правив країною Дандакою, закохався в доньку жерця Шукри й викрав її, за що Шукра прокляв Данду і його царство занепало. Тут цікаве те, що матір'ю Яду, родоначальника ядавів, тотожних літописним ятвягам, була Деваяні – теж дочка верховного жерця Шукри. Отож саме під цим кутом слід, очевидно, дивитися й на назву Дядьків, яка первісно могла звучати як Дандаків, Дандків, а з часом стала затемненою, малозрозумілою і, як це буває, стала пояснюватися за першою-ліпшою асоціацією, в даному випадку, за словом «дядько». Тим більше, що це місто, як і інші болоховські міста, перебуває в ареалі з надзвичайно відчутним індоарійським струменем.

Таким чином, «Махабгарата» й інші давньоіндійські джерела в черговий раз засвідчують, що вони є украй важливими й цінними для вивчення найранішої історії та етногенези українців. І ширше залучення їх у науковий обіг може пролити світло на багато яких реалій не лише Волині, але й усієї України. <50>

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка