Наливайко Степан



Сторінка3/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Таври й русь: шлях до розгадки
Назва Русь і сьогодні привертає до себе непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української історії – та й не тільки української. Незважааючи на численні гіпотези, число яких уже сягає двадцяти (ЕС, 120–124) і на всі намагання упродовж не одного століття, особливого успіху тут не досягнуто. З чого, очевидно, й висновок: необхідно шукати й залучати в науковий обіг нові джерела й факти, які б пролили додаткове світло на цю проблему, дозволили б знайти новий підхід до витлумачення і цієї, і багатьох інших назв, які мають принципове значення для української історії. І такі джерела є, на сьогодні, принаймні, їх три, незалежних одне від одного.

Це, по-перше, «Велесова книга» – писемна пам'ятка ІХ ст., порівняно недавно введена в Україні в широкий науковий обіг.

По-друге, це візантійські джерела, іноді досить пізні, вони більш-менш залучалися, але факти їх тлумачилися довільно й поверхово, тож і робилися недостатні, а то й хибні висновки.

І, по-третє, це індійські та іранські джерела й факти, які вкрай рідко й ніби неохоче залучалися й залучаються до висвітлення цього питання – чи то через брак індологів та іраністів, чи просто з побоювання бути підданим ущипливим кпинам, як це часом трапляється і сьогодні: мовляв, де Індія та Іран, а де Україна, і який між ними може бути зв'язок. А тим часом в Україні з найдавніших часів жили численні племена, засвідчені античними авторами, насамперед Геродотом. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший фіксує понад три десятки племен, з яких 23 жили у внутрішніх районах Кримського півострова. Щодо Геродота, то він не лише подав відомі йому етноси Північного Причорномор'я, а й до певної міри прокоментував їх у відповідному історико-етнографічному контексті. В Україні засвідчуються й індоіранські, арійські племена, вони не всі пішли з України, частина їх лишилася і взяла участь в етногенезі українського народу, слідів перебування їх в Україні і досі багато на різних рівнях. До всього, індійці та іранці мають «Рігведу» й «Авесту», «Махабгарату», «Шахнаме» й «Рамаяну», де писемно збереглося багато такого, що в інших індоєвропейських народів загубилося або <28> фрагментарно збереглося лише у фольклорі.

Одним із таких джерел, яке можна назвати новим, є «Велесова книга». Саме в ній є надзвичайно важлива для нашої розмови констатація на дощечці 7є: «Ми – коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Як бачимо, до «коровичів» автор «Велесової книги» відносить і русів, які безпосередньо стосуються назви Русь, а також етнонімів русичі, русини.

Наведена цитата сприймається двояко:

1) що означені племена поклонялися корові, і вона була для них священною твариною, або що ці племена вели свій родовід від Священної корови;

2) що кожне згадане плем'я містить у своїй назві компонент із значенням «корова», через що вони усі й «коровичі». Тобто в такому разі виходить, що кожна племінна назва, серед них і руси, сама перекладається як «коровичі» або містить компонент із значенням «корова».

Тут слід внести одне суттєве уточнення: термін коровичі може означати й «бичичі», оскільки, як засвідчують факти, в давні часи на означення i корови, і бика вживалося одне й те саме слово. Наприклад, це можна сказати про санскритське го: воно має значення і «корова», «бик» (СРС, 196). На слов'янському ґрунті показовою є польська мова, зокрема її північні говірки, де слово karv також означає і «корова» і «бик»(ПЯ, 240–241). Польський факт тим вагоміший, що він спорднений із терміном коровичі, вжитим у «Велесовій книзі».

Слова «Велесової книги» про русів-коровичів/бичичів підтверджують візантійські джерела. Украй цінними тут є слова Іоана Цеца, автора ХІІ ст. Він мовить, що етнонім руси синонімічний, тобто значеннєво тотожний етнонімові таври (Бибиков, 61–68). «Житіє Георгія Амастридського», що, як і «Велесова книга», відноситься до ІХ ст., уявляє русь як прямих нащадків таврів, що жили в Криму. Візантійські джерела взагалі найчастіше називають русів таврами або тавроскіфами. Великий київський князь Святослав означається Львом Дияконом, свідком русько-візантійської війни 970–971 рр., ватажком тавроскіфів.

У такому разі виходить, що етнонім русь, тотожний етнонімомі руси, мусить містити в собі значення «бик» чи «корова», оскільки етнонім таври виводиться від грецького таврос – «бик» і в такому разі означає «бики» або «бичичі».

Відомий дослідник скіфських старожитностей М.І. Ростовцев припускає, що етнонім таври – грецизація місцевої назви народу. Інший дослідник, О.М. Лєсков, вважає, що назва таври – огречений етнонім, тубільна назва якого достеменно не відома (ЕС,156). Знаний іраніст і скіфолог В.І. Абаєв висловлює здогад, що в Подніпров'ї жило плем'я, яке поклонялося Свя<29>щенному Бикові, й саме з цим племенем пов'язуються таври. Абаєв також припускає, що етнонім таври – не лексичне запозичення, а переклад грецькою племінної назви, яка означала «бики», або «ті, що шанують бика»(Абаев, 76).

Тобто ці дослідники одностайні в тому, що етнонім таври – грецька передача, переклад грецькою назви, яка в оригіналі звучала зовсім по-іншому, хоч і несла те саме значення. Яке саме начення вона несла, тепер ми більш-менш знаємо: «бики», «бичичі», «коровичі», «ті, що шанують корову/бика». А оскільки, за Іоаном Цецом, етнонім руси синонімічний, значеннєво тотожний етнонімові таври то, очевидно, етнонім руси і є тією тубільною назвою, з якої постав її грецький варіант, тобто таври. Тим більше, що «Велесова книга» не називає таврів серед коровичів, хоча багато місця приділяє Кримові та кримським реаліям. Але саме в Криму, давній Тавриці, Тавриді, маємо найранiші й найрясніші фіксації назв на Рус-/Рос-. Відомий дослідник О.М. Трубачов зазначає:

«Кінцем VIII – початком ІХ ст. датуються згадки племені Русь, Рос у Тавриді й на берегах Чорного моря в житіях Георгія Амастридського й Стефана Сурозького… До цих пір береги Понту й Меотиди залишаються місцем, де це ім'я (русь – С.Н.) виступає перед нами в документованій історії… за 300 років до закликання варягів» (Трубачев, 401–402).

Тож наведемо бодай деякі факти з цієї документованої історії.

VI ст. Сирійський автор Псевдо-Захарій згадує у Причорномор'ї народ рос.

Кінець VIII ст. У «Житії Стефана Сурозького» – творі невідомого автора Х ст. – згадується руський князь Бравлин; він же згадується у «Велесовій книзі». Сурож – нинішній Судак у Криму, йому у «Велесовій книзі» відведено чимало сторінок.

Близько 821 р. Географ Баварський називає русів поряд із хазарами.

861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов'янської писемності, виявив у Криму Євангеліє і Псалтир, писані руськими літерами. Він також познайомився з носієм руської мови, засвоїв розмовний варіант її і розшифрував «письмена».

ІХ ст. Перський історик Фарх ад-дін Мубаракшах повідомляє, що в хазар є письмо, яке походить від руського – хазари нібито запозичили його від русів, «гілки румійців», які живуть неподалік від хазар.

Близько 867 р. Патріарх Фотій у так званому «Окружному посланії» повідомляє про хрещення русів. До 879 р. відноситься письмова згадка про єпархію в Криму, в містi Росія (теперішня Керч).

ІХ ст. Ряд східних авторів переповідають сюжет про русів, що живуть на острові «в три дні шляху» (приблизно 100 км).

Початок Х ст. Арабський автор Масуді згадує Руську річку й Русь<30>ке море, які, скоріше за все, означають у нього Керченську протоку (колись Боспор Кімерійський) та Чорне море.

1048 р. До Ярослава Мудрого прибуло посольство від Генріха І з Франції просити руки Анни, доньки київського князя. Посли відзначають поширення в Київській Русі культу святого Климента, мощі якого у свій час вивіз із Криму Кирило-Костянтин, першовчитель слов'ян.

І, нарешті, найраніша згадка, яка належить до VI ст. до н. е. У книзі Ієзекіїля, що входить до так званих пророцьких книг Біблії, згадується народ рош. Цю згадку деякі дослідники сприймають досить скептично. Але ж якби не існувало такого народу, то навряд чи його стали б уводити до грецького варіанту Ветхого Завіту сімдесят досвідчених перекладачів. Та й народ рош подано в етнічному контексті з кімерійцями й скіфами, які в VII–VI ст. до н.е., тобто саме тоді, коли створювалася книга Ієзекіїля, здійснювали походи в Малу Азію. До всього, всі три етноніми – рош, кімерійці, скіфи – прив'язуються до одного ареалу – Північного Причорномор'я. Причому у Візантії цей нібито міфічний народ рош часто-густо ототожнюється з реальним народом росів або русів.

Таким чином, береги Чорного моря справді виявляються найдавнішим ареалом, де писемно фіксується племінна назва роси або русь. Різні джерела, насамперед візантійські, подають відомостi про них упродовж тривалого часового відтинку, і саме про тих, які замешкували в Криму чи прилеглих територіях. Саме ототожнення русів/росів iз таврами чи тавроскіфами свідчить, що візантiйці вважали їх місцевим населенням, принаймні таким, що спрадавна проживає в Причорномор'ї. Саме з кримськими русами/росами найперше увійшли в контакт візантійці, а сам термін руси/роси вони вживають і на означення надднiпровських русів. І взагалі візантійські джерела не розрізняють Русь Причорноморську й Русь Подніпровську – вони розглядають обидві Русі як дві частини одного цілого.

Що ж до самого етноніма таври, то значення його намагалися з'ясувати ще античні автори, наприклад, Стефан Візантійський у VI ст. Він каже, що в Тавриці бог Озіріс запріг биків, зорав землю, i від цієї саме пари биків дістав ім'я народ – таври. І що саме з цим божеством пов'язана давня назва Таврида, Таврика, оскільки священною твариною Озіріса був бик, грецькою – таврос. Діодор Сицілійський і собі мовить, що золоте руно стерегли таври та їхні вогнедишні бики. Принагідно нагадаємо, що античні автори індійського Шіву ототожнюють з Діонісом, тобто Озірісом.

Якраз у Тавриді, за легендами, Озіріс, тотожний Діонісовi, навчив людей виноградарства й землеробства. З таврами й Таврикою пов'язується богиня Артеміда, що мала епітет Тавропола. Саме вона перенесла до таврів юну Іфігенію, донь<31>ку мікенського царя Агамемнона, де та стала жрицею в таврійському храмі Діви-Артеміди. Від руки Іфігенії мало не гине її рідний брат Орест, що прибув потай викрасти статую Артеміди і був схоплений сторожею. Сестра рятує брата, і обоє, разом із статуєю богині, повертаються до Греції. Там Іфігенія і далі служить Артеміді, але вже в грецькому храмі.

Кримські таври поклонялися Діві-Артеміді, що має всі архаїчні риси матері-корови. На теракотовій пластинці, знайденій 1946 р. у Херсонесi (біля Севастополя), зображено жінку з головою корови. Там же знайдено монети із зображенням на одному боці богині Діви, захисниці й покровительки Херсонесу, а на другому – бика.

Грецькі міфи самі відзначають, що Діву-Артеміду до Греції було викрадено саме з Криму, що зробив це Орест, брат Іфігенії. З чого випливає, що Діва-Артеміда в Криму автохтонна, що її храм і жертовник споконвіку були тут. Бо й справдi, навіщо було б переносити призначену для пожертви Іфігенію аж у Крим, якби батьківщина Артеміди була десь ближче до Греціі. Інші міфи мовлять, що Артеміда народилася в Греції випадково, бо матері її Лато (наша Лада) випало народити її в Делосі саме тоді, коли вона йшла зі своїх північних країв, Гіпербореї. А саме в Гіпербореї був особливо поширений культ Артеміди, як і Аполлона, її брата. Гіперборейці ж жили на північ від Чорного моря, тобто і на території сучасної України.

Усіма своїми характеристиками таврська Діва-Артеміда узгоджується з індійською Деві – «Богинею», жіночою іпостассю Шіви-Рудри, верховного божества, тотожного слов'янському Родові. Античні автори знають Шіву пiд іменем Діоніс, а Шіва нерозривно пов'язаний з білим або сивим биком. Емблема його – бик, він сидить на бикові, він сам – бик, тоді як його дружина ототожнюється з коровою. А що наші предки поклонялися цим божествам, засвідчують численні факти. Зокрема, написи з іменами Шіви знайдено в Одесі та Білгород-Дністровському – вони датуються ІІ–ІІІ ст. Поклоніння Діві-Артеміді відбилося в таких назвах по всій Україні, як Дівка, Дівуха, Дівиця, Дівошин, Дівчий, Дівоча, а особливо в Криму: Парфеніт, Парфеній, Німфей, Діа, Киз-Куле, Киз-Таш, Киз-Кермен, Киз-Аул тощо. Святилища таврської Діви, як і індйської Деві, розташовувалися на узвишшях і стрімчаках, що й собі відбилося в топонімії України, де маємо численні Дівочі та Дівич-гори, наприклад, у Трипіллі, Каневі, Сахнівці. Загадкова Мокоша, єдине жіноче божество в язичницькому пантеоні Володимира – це та ж індійська Махеші «Велика богиня», дружина Шіви, який під іменем Влес стояв на березі Почайни.

Одним із численних імен Шіви, два з яких знайдено в Україні на <32> вапнякових стелах, є Вріш, що на санскриті означає «Бик». Саме це ім'я відповідає імені слов'янського божества – Влес-Велес. Обидва імені етимологічно тотожні, мають спільне походження й однакове значення. Тобто й на цьому рівні виявляється тотожність індійського Шіви-Вріша й слов'янського Влеса-Велеса. Обидва божества – «скотії» боги в своїх міфологіях і значення їхніх імен як «Бик» найкраще відповідає їхньому статусу. І,отже, маємо третє ім'я Шіви, засвідчене на терені України. З іменем Велес – «Бик» споріднене й ім'я християнського покровителя худоби – святого Власа, Власія – власне, християнство тут і запозичило це ім'я у язичницького Влеса. Компонент Вріш – наявний у деяких епітетах Шіви, таких як Врішапаті – «Бик-Владика», «Бик-Володар», Врішадгвараджа – «Бикостяжний» (на стягу Шіви зображено бика), Врішанка – «Бикосимвольний» (символ його – бик), Врішавахана – «Биковозний» (його возить бик), Врішабгагаті – «Бикоїздний» (він їздить на бикові), а також Врішанчан, Врішапарван, Врішакапі, Врішаяна тощо.

Окрім Шіви-Рудри, який тотожний слов'янському Родові і Влесові, в Україні маємо численні сліди поклоніння давніх українців і таким божествам, як Вішну й Крішна. Їх називає серед інших божеств та ж «Велесова книга» (іншими словами – «Шівина книга»), щоправда, під іменами Вишень і Кришень. І ці божества мають імена й епiтети, що містять компонент Вріш – «Бик». Наприклад, Вріша, Врішатанка, Врішнiгарбга, Врішабгакешава, Варшнея тощо. Ім'я Врішан має Індра, теж згадуваний у «Велесовій книзі».

Санскритське вріш, крім цього, надзвичайно популярне в іменах мудреців, царів та епічних героїв: Врішака, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішакапі, Врішоттам та ін. Наявне воно і в топонімах: Врішабга, Врішапрастха. Що дозволяє зробити висновок про виняткову важливість слова вріш на індійському ґрунті. А оскільки індоіранські племена жили й на Україні, то ця особливість мала відбитися й тут, навіть якби подібне поклоніння бикові не було властиве давнім українцям. А воно було їм властиве.

Особливо важливо те, що компонент вріш- входить і в деякі етноніми, про які згадують індійські джерела. І то саме етноніми, безпосередньо пов'язані з Шівою та Вішну-Крішною. Це, зокрема, етноніми врішні та махавріша. З етнонімом врішні пов'язуються особливо Крішна і його старший брат Бальвір (інші імена Бальдев, Бальрам, Бальбгадра чи просто Баль). Саме слово врішні дослівно означає «мужній», «хоробрий», «відважний» (пор. укр. буйний, ярий, які теж сходять до поняття «бик» і утворені від слів із цим значенням, а бик – завжди уособлення відваги, мужності, снаги воїна). Ім'я Врішні <33> мав предок Крішни й Бальвіра – родоначальник племені врішніїв, через що й сам Крішна має ім'я Варшнея, досл. «Приналежний Врішні», «З роду Врішні».

Другий індійський етнонім – махавріша дослівно означає «великий бик» і пов'язується дослідниками з Шівою-Рудрою. Рудра, тотожний нашому Родові, у «Рігведі» означається як «Бик, супроводжуваний марутами», де марути – божества вітру й бурі (вони у «Велесовій книзі» називаються марицями, а в «Слові о полку Ігоревім» – «вітри – Стрибожі внуки»). З чого випливає, що Стрибог – ще одне з імен Шіви-Рудри на слов'янському ґрунті. Якщо відкинути компонент – бог у цьому імені, то перший компонент – Стрі/або Стр – теж сходить до індоєвропейського слова із значенням «бик» (пор. авест. стаора, гот. stiur, англ. steer, давньослов'янське ставр (Ставр Годинович), грец. таврос тощо).

Виняткова важливість основи вріш- на індійському ґрунті, наявність божеств, в імена яких ця основа входить, на українському ґрунті дозволяє співвіднести її з основою рус-/рос-, рясно засвідченою в топонімії та гідронімії України. Навіть більше: можна з певністю казати, що рясна топонімія на Рус-/Рос-, особливо в Криму, є залишком назв, імен та етнонімів, споріднених із санскритським вріш. І тоді цілком певно виходить, що назва таври – справді не первісне означення давніх насельників Криму й України, а переклад грецькою назви, яка, ймовірніше за все, звучала як рос/рус. Що є слов'янською видозміною санскритського вріш – «бик».

Це тим правдоподібніше, що початкове в- у слов'янських та індійських мовах може зникати. Наприклад, санскр. врішабга – «бик» може мати й форму рішабга, а укр. врожай подекуди має форму рожай. Як і ім'я Владислав може мати форму Ладислав, а Володимир – форму Ладимир. Індійське брахман на означення жерця на слов'янському ґрунті спершу прибрало вигляду врахман, а тоді рахман і так увійшло в фразеологізми, назви та прізвища українців.

Тож санскритське вріш цілком закономірно відповідає слов'янському рус/рос. Це добре ілюструє річкова назва Рось – слов'янський відповідник санскритському вріш: Рша, Ръсь, Рсъ, Урс. Тобто й назва Рось має значення «Бик». Це підтверджує і те, що Роська, притока Росі, має також назву Самець, теж, по суті, Бик.

Основа вріш, що має і різновид варш, окрім поняття «бик», означає ще й «дощ». Водночас ця основа, окрім значення «іти дощеві» має ще значення «осипати дарами». Тобто сама ця основа пов'язується з поняттям про достаток, родючість, урожай і водночас – із вологою, дощем. Недарма ідол Влеса/Велеса стояв не на Горi біля двору теремного, а на Подолі, на березі Почайни. Тоді як його дружина Мокоша, тотожна індійській Махеші <34> («Велика Богиня»), стояла на Горі й була єдиним жіночим божеством у язичницькому пантеоні великого київського князя Володимира. Що засвідчує її виняткову важливість у ньому.

Отже, при такому тлумаченні етнонім руси/роси цілком узгоджується зі словами Іоана Цеца, що етнонім руси значеннєво тотожний етнонімові таври. І водночас відповідає твердженню «Велесової книги», що руси – це коровичі, інакше – бичичі. Тобто етнонім руси, як і його збірна форма русь, як і його семантичний двійник – етнонім таври має значення «бики», або «ті, що поклоняються бикові». З чого напрошується висновок, що й назва Таврида, Таврика семантично тотожна назві Русь і означає «Країна Бика», «Країна Священного Бика». Так само і назва Україна – пізніша трансформація подібного значення, але вже від основи карв-, корв-. З чого випливає, що термін кравенци, ужитий у «Велесовій книзі», не що інше, як предок сучасного терміну українці. А оскільки «Велесова книга» створена слов'янськими волхвами ще в ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства, то саме до часу створення цієї пам'ятки відноситься і перша писемна фіксація етноніму українці. Хоча, безперечно, він існував набагато раніше від цієї першої писемної згадки, принаймні в усному вигляді. Тобто функціонування термінів українці/кравенци й терміну Україна, що виявляється семантичним двійником назв Таврика, Русь, Волинь тощо, відсувається принаймні на кілька століть углиб історії. Тобто всі ці назви – Таврика, Волинь, Русь, Україна – семантичні двійники, різні передачі одного й того самого ареалу, населеного людністю, яка поклонялася Священному Бикові.

Таке тлумачення підтримують і деякі інші факти. Украй цікаво, що астрологи всіх часів розміщують Україну під знаком Тельця, тобто Бика. Цей знак по-санскритському і називається Вріш. На найдавнішій астрогеографічній картi І ст. до н. е. саме цим знаком позначена Скіфія – Північне Причорномор'я, Наддніпрянщина, а скіфів автор «Велесової книги» також відносить до «коровичів». Є підстави вважати, що назва Таврика в давніх джерелах стосувалася не лише Кримського півострова, але й усієї материкової території сучасної України.

У ряді міфологій (шумерській, єгипетській, індійській, іранській) бик – земне втілення бога або його атрибут; у давньому Дворіччі, Середній Азії ІІІ-ІІ тис. до н. е., в давньоіндійській та давньоіранській традиціях бик – образ місячного божества. Бик також – символ бога грози. У єгипетських міфах Бик Неба – син Небесної корови й батько теляти, яке вона народжує. Особливе поширення культ Священного Бика мав у цивілізації долини Інду, так званій харапській цивілізації (ІІІ тис. до н. е.). Бик як символ богів – Шіви-Рудри, Індри, <35> які добре відомі й насельникам Давньої України, надзвичайно поширений в індійській міфології. На Криті існував культ Священного Бика. За Прокопієм Кесарійським (VI ст.), слов'яни жертвували биків богу – «творцеві блискавок», тобто богові грози. У східних слов'ян приносили в жертву бика на день Іллі-пророка, котрий замінив давнього бога-громовержця Індру.

Як і в хараппській культурі, культ Бика й Корови особливо виразний у трипільській культурi. В шарах цієї культури на річці Рось знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Посуд трипільці робили з вушками, схожими на роги, чотири ніжки нагадували коров'яче вим'я. На посуді зображалися й бики в запрягу. Костяна пластинка, що мала вигляд бичачої чи коров'ячої голови, містить на собі пунктирне зображення Богині-Матері, яка часто сама зображена з рогами. Роги – дуже поширений сюжет у трипільській образотворчості. Про це свідчать численні роги-букранії – наліпи на посуді, ручки ложок і черпаків у вигляді рогів. Роги зображено на спинках кріселець, де сидить Богиня-Мати. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків або корiв чи просто тримали їх у хаті на почесному місці. Весільний коровай теж рогатий, що засвідчують і весільні сучасні пісні, тобто теж пов'язується з биком і коровою. Саме слово коровай виявляє спорідненість із цими тваринами. Бики й корови приносилися в пожертву ще в доскіфський період. Насельники часів Високої Могили оформлювали поховальні ями у вигляд розгорнутої бичачої шкури, що, очевидно, символізує сузір'я Тельця, як вважають деякі дослідники. Неподалік іншої відомої археологічної пам'ятки – Кам'яної Могили знайдено кам'яну посудину із зображенням по вінчику бичачих голів. Шоста досипка у Високій Могилі за формою – голова бика. Курган біля Новоолексіївки на Херсонщині, всуціль викладено бичачими кістками. На думку археологів, зображення бичачих голів у причорноморських курганах сягають ІV–ІІІ тис. до н. е.

Культ Сонця-Бика, бога скотарів і воїнів, виявлявся не лише в тому, що люди приносили в жертву биків, побожно споживали чи виліплювали з тіста бичків чи корівок. Люди бачили світ як велетенського бика. Наші колядки згадують турів золоторогих, корів золотохвостих із зірками по боках. Бик в українському фольклорі – символ творіння, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля. Така символіка переповнює наші весільні пісні й приповідки. Коли сняться воли – має статися щось гарне і радісне.

Поняття «бик» невіддільне від воїнського стану, бо уособлює доблесть, мужність, снагу. Саме з биком найчастіше порівнюють воїнів, богатирів, царів чи богів. Таке порівняння звичайне в багатьох міфо<36>логіях та епосах. Властиве воно й давньоукраїнським пам'яткам: варто згадати хоча б «Слово о полку Ігоревім» і порівняння в ньому князів з яр-туром чи буй-туром. У шумерській міфології слово із значенням «бик» вживається в розумінні «воїн», «герой», «богатир». Як відзначає відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, у деяких текстах слово рішабга – «бик» повністю втратило свій початковий зміст «бик», «тур» і означає тільки «ватажок», «князь», «цар». А слово рішабга, первісно врішабга, тотожне санскритському вріш та слов'янському рус.

Поширене в багатьох народів Сходу, особливо іранців, ім'я Рустам, що його має найпопулярніший персонаж «Шахнаме», теж містить компонент Рус- із значенням «Бик». А все ім'я перекладається як «Найдосконаліший бик», бо -там – суфікс, що передає вищий ступінь якості основного слова. Ім'я Рустам етимологічно (тобто походженням і значенням) тотожне санскритському Врішоттам, де бачимо, що санскритське Вріш – на іранському грунті має відповідник Рус-. А імена Врішоттам, Рустам, у свою чергу, значеннєво тотожні імені Готам, що його, зокрема, мав Будда, сам виходець, як свідчать джерела, iз саків/шаків, тобто скіфів. Так що всі ці три імені мають однакове значення.

Рясно відбите поклоніння Священному Бикові й у назвах на території сучасної України. Назва Боспор, тепер Керченська протока, яка відділяла країну таврів – Таврику від Таманського півострова, де колись жили сінди, тлумачиться як «Переправа/Брід/Водопій/Шлях Бика». Назва Боспор виявляє семантичну тотожність із назвою Ексампей, про яку згадує ще Геродот у V ст. до н.е. Ексампей був загальноскіфською релігійною святинею. Ця назва розкладається на Ексам+пей, де Ексам споріднене з індоіранським укшан/уксан – «бик», а -пей – тотожне нашому -пій у словах водопій, напій тощо. У свою чергу, ці обидві назви значеннєво тотожні назві Оксфорд, де Окс- теж має значення «бик» і споріднене з санскр. укшан та іран. ухшан. Ексампей розташовувався на Південному Бузі, давня назва якого – Гіпаніс, тотожна назві Кубань. І Гіпаніс, і Кубань означають «Бик-ріка» (пор. санскр. го – «бик» та пані – «вода», «ріка»). Індоіранське укшан/ухшан відбилося і в давній назві на означення Чорного моря. Ця назва, з колонізацією греками Північного Причорномор'я, була потрактована ними спершу як Понт Аксинський – «Негостинне море», а тоді – як Понт Евксинський – «Гостинне море». Так греки пристосовували первісну, існуючу до них назву, хоча насправді обидві грецькі назви лише переосмислення і приблизне звучання грецькою місцевої скіфської чи ще давнішої назви Чорного моря, яка означала те саме, що й Боспор, Ексампей, Оксфорд, тобто «Шлях Бика» чи «Море Бика». І таке значення давньої назви Чорного моря зберегла й <37> писемно зафіксована пізніше слов'янська назва Чорного моря – Руське море, в якій зберігся компонент із значенням «бик». Пов'язується з поняттям «бик» і назва Росія, теперішня Керч і колишній Пантикапей, столиця могутньої Боспорської держави, яка інувала на півдні України впродовж майже тисячоліття (VI ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Цілком можливо, що сучасна назва давнього Пантикапея – Керч, літописне Керчев, означає «Місто Бика», «Биків», тим більше що не менш давня Тмутаракань на сусідньому Таманському півострові, де жили сінди, споріднені з таврами, тлумачиться як «Місто Чорного Бика». А Тмутараканей в Україні – до десятка.

Таким чином, зі сказаного напрошуються два важливі висновки. Перший стосується «Велесової книги», яка ще раз виступає як джерело, що заслуговує цілковитої довіри. Водночас ця пам'ятка містить поки що найдавнішу, яка сходить щонайменше до ІХ ст., писемну фіксацію етноніма українці у формі кравенци. Що принаймні на кілька століть відсуває цей етнонім углиб історії, хоча зрозуміло, що він існував задовго до цієї першої писемної згадки.

Другий висновок той, що назви Таврида, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення «Україна-Русь», у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту й високого соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють, пояснюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників давньої України, – «Країна Священної Корови / Країна Священного Бика». <38>


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка