Наливайко Степан



Сторінка2/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Українські дандарії, індійські кияни
Упродовж тисячоліть територія сучасної України знала чимало народів і племен, серед них і найдавніші, зафіксовані античними авторами. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший нараховує понад три десятки різних племен. В Україні, без перебільшення, відбилися глибинні явища слов'яно-іранських, кельтсько-слов'янських, тюрксько-давньоруських та інших взаємовпливів і взаємозв'язків. Проте Північне Причорономор'я характеризується не лише цими взаємозв'язками. Як слушно зазначає український дослідник Олексій Стрижак, «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) проблем Північного Причорномор'я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини» (ЕГС, 12). Інший дослідник, уже російський, Олег Трубачов, і собі додає: «Безсумнівна за всіх можливих коректив наявність іранців у Північному Причорномор'ї легко може викликати також думку про стародавню наявність десь у часовій і територіальній близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців» (О синдах, 41). Збірник «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалетних зв'язках» коротко резюмує: «Так чи інакше в центрі гідронімної системи Скіфії виявився новий аспект міжмовних зв'язків найдавнішої доби, який веде нас не тільки в сіндо-меотський світ Азово-Чорномор'я, але й у таємничий світ індоєвропейської прабатьківщини, місце якої шукають у Північному Причорномор'ї, звідки давно вимандрували предки сучасних індійців та іранців, перетнувши Північний Кавказ, береги Каспію, Середню Азію…» (ГУ, 19–20).

Проте, як виявляється, предки сучасних індійців не всі залишили територію Давньої України – частина їх лишилася і взяла активну участь в етногенезі українського народу. Вважається, що індоарійці вирушили в далекий шлях до Індії в середині ІІ тис. до н. е., але їх постійно згадують пізніші джерела, зокрема, той же Геродот, коли каже в V ст. до н. е., що скіфи, які жили в Тавриці, по льоду переїжджають через Боспор Кімерійський (Керченську протоку) до Сіндики на Таманському півострові <18> (Геродот, 194). Численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена, входили до Боспорського царства, могутньої колись держави на півдні України; держава ця існувала впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., а столицею її було місто Пантикапей, пізніший Керчев, теперішня Керч. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень саме про ці сіндо-меотські племена, особливо з IV ст. до н. е. Вони включаються до титулатури боспорських царів Левкона І (389–349) та його сина Перісада І (344–311). Так, у написах 1037 та 1038, знайдених на Тамані, Левкон І означається як «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599–600). Напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 р., мовить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв». Цей напис під № 25 у «Корпусі боспорських написів» датується ІІІ ст. до н е. Напис № 39 на плиті з білого мармуру, знайдений у Керчі, повідомляє: «Великому цареві Аспургу, другові римлян… який царствує над усім Боспором, Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами, який підкорив скіфів і таврів». Датується напис І ст. до н. е., оскільки роки правління Аспурга – 8 р. до н. е. – 38 н. е.

Подібних написів лише в КБН – два десятки. Показове й те, що на деяких із них зафіксовано й імена, пов'язані з етнонімом сінди. Так, напис № 1137, який знайдений у Анапі й зараз зберігається в Керченському музеї, подає серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса сім носіїв імені Сінд та чотири – Сіндок. Ще в одному написі фіксується ім'я Сіндей.

Окрім сіндів, особливе зацікавлення викликають у цих написах дандарії, що теж відносяться до сіндо-меотських племен. Як засвідчують давні джерела, жило це плем'я на території від Меотиди (Азовського моря) до Кавказу. Першу згадку про нього знаходимо ще в Гекатея Мілетського (бл. 546–480 рр. до н. е.) – давньогрецького історика, географа й мандрівника. За ним, дандарії жили поруч із сіндами. У своєму «Житті Лукулла» Плутарх (І ст. до н. е.) згадує вождя племені дандаріїв на ім'я Дандарій, з чого видно, що місцеві ватажки нерідко мали імена, які збігалися з назвою племені. Згадує про дандаріїв і римський письменник Тацит (бл. 55–120 рр. н. е.), який пише, що саме в дандаріїв знайшов 49 року притулок цар Мітрідат. Пліній, римський учений і діяч І ст. згадує дандаріїв як «назву народу в області нижньої Кубані й Меотиди».

Залишили дандарії сліди і в назвах. На березі Кубані засвідчено топонім Дандарій. Таку ж назву засвідчено й на березі Бузького лиману, причому показово, що в давнину і Південний Буг і Кубань називалися однаково – Гіпаніс.

З дандаріями пов'язують так звану Тендрівську косу в Криму, інак<19>ше Тендру. У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей у ІІ та Амміан Марцеллін у IV ст. знають місто Дандака, одне з трьох найбільших тогочасних міст Таврики. Така ж сама назва – Дандака – фіксується в обох давньоіндійських епосах – «Махабгаратi» й «Рамаяні».

Таким чином, дандарії згадуються в різних писемних джерелах упродовж усього античного періоду, що охоплює майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. А топоніми, пов'язані з ними, поширені від Кубані до Південного Бугу, включаючи й Крим, тобто в ареалі розселення сіндо-меотських племен, які складали вагому частку населення боспорського царства. Певний час вважалося, що дандарії – народ не зовсім виразного походження, який у давні часи жив здебільшого на берегах Меотійського озера, нинішнього Азовського моря, а також у гирлах Південного Бугу й Кубані. Що й відбилося на тлумаченні цієї племінної назви.

В.І. Абаєв, відомий скіфолог, вважає, що дандарії на обох Гіпанісах, тобто Південному Бузі й Кубані, одне й те саме плем'я і відносить їх до іранських племен. Тому відповідно й тлумачить етнонім, виходячи з матеріалу іранських мов. Він розкладає його на компоненти дан + дар, де перший компонент, на його думку, спільний з компонентом, що міститься в назвах річок Північного Причорномор'я – Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. І, отже, має значення «вода», «ріка». Другий компонент, дар, означає «держати», «тримати». Тобто весь етнонім дандарії, за Абаєвим, пояснюється як «ті, що тримають ріку», «річкодержці». Оскільки, мовляв, дандарії жили на Кубані й Південному Бузі, тому й володіли землями, що прилягали до цих обох річок (Абаев, 286).

Інший дослідник, О.М.Трубачов – прихильник індоарійської приналежності дандаріїв. Саме він з'ясував, що це плем'я жило не тільки в азово-надкубанському, але й дніпро-бузько-надчорноморському регіоні. І саме він звернув увагу на те, що кримська Дандака має свого індійського двійника. Отож О. Трубачов дещо по-іншому витлумачує етнонім дандарії, виходячи вже з матеріалу індійських мов. Він і собі розкладає його на два компоненти, але вже данд-арії, де перший компонент, за Трубачовим, має значення «очерет», «комиш», а другий – «арії». Тобто весь етнонім, за Трубачовим, несе значення «очеретяні арії», «арії, замешкувані біля очеретів/комишів». На підкріплення своєї думки дослідник додає, що через багато століть татари називали місцевих козаків «сарикамиш казаклер», тобто «жовтоочеретяні козаки» (Трубачев, 62–63).

Таким чином, обидва дослідники розходяться в думках як щодо етнічної приналежності дандаріїв, так і щодо походження і значення самого етноніма. А коли так, то виникає не<20>обхідність шукати додаткові свідчення на користь тієї чи тієї версії. Або давати якесь компромісне чи й зовсім одмінне тлумачення етноніма. Причому ці свідчення мають належати до якомога різноманітних рівнів – мовного, історичного, міфологічного, епічного, фольклорного тощо.

І саме індійський матеріал дає безліч свідчень на користь індоарійської приналежності дандаріїв. Компонент данд (санскр. данда), вдало виділений О. Трубачовим, входить в індійські імена, епітети богів, етноніми й топоніми, важливі соціальні терміни й поняття. Божества Вішну, Крішна, Шіва та Яма мають епітет Данда. На означення цих богів вживалися і двоосновні імена, які згодом стали популярними чоловічими іменами і в яких одним із компонентів було данда: Дандапані, Дандахаста, Дандабгріт, Дандатхама, Дандекар, Дандін тощо. Скажімо, поет VI–VII ст., автор першого санскритського прозового роману «Даша-кумара-чаріта» («Пригоди десяти юнаків») – Дандін; роман цей переклав ще на початку нашого століття перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939), хоча вийшов наприкінці 20-х рр. у Харкові. Ім'я Дандапані має сучасний тамільський письменник Джеякантан, котрий під враженням Шевченкової «Катерини» написав роман про сучасну індійську жінку, що двічі виходив і українською мовою. Давньогрецький історик Арріан (96—175 рр. н. е.), описуючи похід Олександра Македонського до Індії, згадує про зустріч полководця з Дандамісом, представником однієї з індійських філософських течій.

Це також важливі соціальні терміни на означення царя: дандадгара, дандапа, дандін тощо. А також данданетрі – «воєначальник», дандадгіпа – «верховний суддя», данданіті – «наука про управління державою», дандачакра – «військовий підрозділ», дандасамхіта – «кримінальний кодекс» тощо (СРС, 257–258).

Санскрит подає двадцять чотири значення слова данда, семантично близьких між собою: «палиця», «ціпок», «посох», «дрючок», «древко», «стебло», «корінь», «шворень», «хребет», «весло», «опора» та ін. (СРС, 257). Та серед цих усіх значень на першому місці стоять значення «жезл», «скипетр», «булава» як символи влади. Це слово є атрибутом царської влади, воно входить у терміни на означення богів, царів, божественних мудреців і могутніх героїв. І це зрозуміло, бо саме племінний ватажок у давні часи об'єднував у своїх руках магічну і юридичну владу. Постать племінного ватажка – князя чи царя – нерозривно пов'язана з уявленнями про світобудову. А всесвіт, як повідує «Рігведа», виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. У проміжному просторі між цими двома сферами – опора, яка підтримує їх. Роль опори в ритуалі виконує жер<21>товний стовп, який водночас символізує і центр всесвіту, де відбувається безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд біля священного стовпа ніби повторює в мініатюрі акт світотворення, а спілкування людей із небожителями здійснює через пожертву саме племінний ватажок – вождь, князь, цар, який у первісні часи був і жерцем, священиком.

Племінний ватажок виступав не лише як правитель, він забезпечував благополуччя колективу не тільки керуючи ним, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту. Саме через це племінний ватажок мусив мати й видиму для людей відзнаку, символ своїх магічних та військових функцій, який уособлював і його зброю, і його право об'єднувати й карати. Таким атрибутом і був жезл, скипетр, посох, булава, невіддільні від поняття «ватажок», «вождь», «князь», «цар».

Тож і санскритське данда пов'язується з магічною та військовою владою, є їх символом. І зараз в Індії довгий, розцяцькований різьбленням і бляшками, добре наолієний ціпок – неодмінний атрибут індійського селянина, особливо на сходках та всіляких урочистостях. Принагідно зазначимо, що в перші повоєнні роки й на Ровенському Поліссі таким символом був довгий, у зріст людини, ціпок, що його вручали тій хаті, з якої хтось мав чергувати в сільраді. Що теж є відлунням цих давніх уявлень.

Слід сказати, що українські дандарії знаходять своїх двійників на індійському ґрунті. У «Махабгараті» не раз згадується країна Дандадгара, якою правив цар Дандадгара (нагадаємо, що Плутарх згадує ватажка причорноморських дандаріїв на ім'я Дандарій, що є показовою і важливою паралеллю). А коли є країна Дандадгара, то жителі її, природно, називаються дандадгарії або дандадгарці. Назва Дандадгара – санскритська форма, сучасне звучання її, наприклад, мовою хінді – Данддар, звідки й жителі – данддарії, данддари або данддарці. Тобто в такому разі маємо виняткову фонетичну відповідність українських дандаріїв індійським данддаріям.

Назва Дандгара справді розкладається на два компоненти: данда + дгара (хінді – данд + дгар // дар). Де другий компонент має значення «держати», «тримати» – його правильно виділив і пояснив В. І. Абаєв, виходячи з іранських мов, хоч він наявний і в індійських, і в інших індоєвропейських мовах, зокрема, і в слов'янських. Перший же компонент, данда, правильно виділив О. Трубачов, хоч і дав йому дещо одмінне від нашого тлумачення – «очерет», «комиш». Таким чином, істина лежить, так би мовити, посередині тлумачень обох дослідників: один вірно визначив другий компонент, а другий – перший компонент. А весь термін дандадгара (данддар) дослівно означає «жезлодержець», «скипетродержець», у множині – «жезлодержці», «скипетродержці». Саме таке зна<22>чення мають обидва етноніми – український дандарії та індійський данддарії/дандадгарії. Або іншими словами – кияни, оскільки ще у XVIII ст. дослідник російської історії В.К. Тредіаковський рішуче констатував: «Кий есть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением» (Тредиаковский, 122). Таким чином, дандарії – це «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці», коротше – «кияни». Термін дандадгара у санскриті означає ще «воїн», «полководець», «князь», «цар», тобто «той, хто наділений києм/жезлом/скипетром/булавою» як символом влади. Це водночас і атрибут ватажка, і його зброя.

Отже, на території України засвідчена не санскритська форма етноніма – дандадгара, а форма, надзвичайно близька до форми мовою хінді – данддар; вона, в передачі грецьких авторів, втратила одне -д- й прибрала вигляду дандар + грецький показник множини -іоі, звідки й дандаріой – «дандарії». Компонент -дар, наявний у багатьох термінах мовою хінді на означення діяча чи носія якогось фаху, професії, побутує і в українській мові (господар, володар тошо). Тобто форма дандар має певні ознаки приналежності до мови хінді. Та оскільки в І тис. до н. е. про існування мови хінді не доводиться говорити, то лишається припустити, що тут позначився вплив однієї з простонародних мов, пракриту, структурно близької до сучасного хінді. Це може бути хоча б мова магадгі, яка має деякі особливості, властиві й слов'янським мовам: наприклад, вживання звука л замість р (DІ, ІІІ 29). Тим більше що й цар Дандадгара, правитель країни Дандадгари, пов'язується якраз із могутньою колись державою Магадга. І брав він участь у війні, описаній у «Махабгараті», саме на боці кауравів, за яких, до речі, виступали й сінди-сувіри, а вони теж жили на території України (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці»).

Саме на пракритах, тобто простонародних діалектах, як стверджують дослідники, наприклад, той же О. Трубачов, розмовляли індоарійські племена Північного Причорномор'я. І саме впливом пракритів пояснюють дослідники деяку відмінність лексики, фіксованої тут, від санскритської. Випадіння одного -д- в розмовній мові або нечітке сприйняття слова записувачем викликало затуманення його змісту, особливо для європейських дослідників. Що, в свою чергу, спричинилося до хибного виділення його компонентів і хибного витлумачення їх. Це добре видно на етнонімі дандарії.

Таким чином, етнонім цей означає не «річкодержці» (Абаєв) і не «очеретяні арії» (Трубачов), а «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці». З чого випливає, що це плем'я належало до воїнського стану й серед сіндо-меотських племен мало такий самий статус, як і так звані «царські» скіфи та літописні русичі. А за давньоіндійськими уяв<23>леннями, царі мусили походити саме з воїнського, кшатрійського стану.

Тлумачення етноніму дандарії дозволяє пояснити і назву Дандака, згадувану в «Рамаяні», а також у «Махабгараті». «Рамаяна» розповідає, що Рама й Сіта, головні персонажі цього твору, сьогодні улюблені герої кожного індійця, мусили через придворні інтриги піти у вигнання на чотирнадцять років. Під час своїх вимушених мандрів вони надовго зупинилися в священному лісі Дандака, де жили уславлені відлюдники-мудреці. І саме з цього лісу злий демон Раван викрав Сіту, кохану дружину Рами. Після довгих пригод Рама врешті-решт визволив її, повернувся в свою країну Айодг'ю й посів батьківський престол. А ліс Дандака відтоді став священним для кожного індійця, як стали священними для них самі Рама й Сіта, і багато інших місць, пов'язаних із ними.

Ця індійська Дандака, як уже мовилося, має свого українського двійника, за тисячі кілометрів від Індії, на південно-західному узбережжі Криму (тепер Очеретяна або Комишова бухта). Її у ІІ та IV ст. фіксують тут Птолемей та Амміан Марцеллін, відносячи до трьох найбільших міст Таврики. А це означає, що ще в IV ст. кримська Дандака не лише існувала, але й процвітала. Її О. Трубачов вважає столицею і головним портом загадкових таврів, яких від сіндів відділяла лише вузька Керченська протока. Виходячи з того, що ми вже знаємо про термін данда, Дандака в Криму цілком могла бути племінним центром, містом-резиденцією племінного ватажка. Тим більше, що в санскриті дандака – синонім до данда.

Та ж «Рамаяна» розповідає, що колись існувало царство Дандака, яким правив цар Данда, тобто Кий. Причому зазначається, що саме за ім'ям царя, тобто Дандою, країна й називалася Дандака, у якого був брат Дандадгара. Данда нібито закохався в доньку брахмана-жерця Шукри й силоміць викрав її, за що Шукра прокляв царя, після чого його країна перетворилася на пустку.

У цьому переказі цікаве те, що донькою жерця-брахмана Шукри є і Деваяні, яка від царя-кшатрія Яяті народила двох синів, Яду і Турвашу. Яду, ім'я якого означає «кудесник», «чаклун», «жрець», започаткував рід ядавів, з якого й походили Крішна та його старший брат Бальвір, по-санскритському Балавіра. А ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами (див. статтю «Балти, слов'яни й п'ятеро синів царя Яяті»). Зазначимо принагідно, що плем'я яду згадується ще в «Рігведі», воно є одним із так званих п'яти «ведійських племен», які, вважається, вирушили до Індії з Північного Причорномор'я. Хоча тепер бачимо, що якщо вони й пішли, то принаймні не всі, якась частина їх залишилася.

З огляду на високий соціальний статус термінів данда, дандака цілком можливо, що не тільки <24> кримська Дандака була родовим чи племінним центром, столицею таврів, але подібний високий статус мала й індійська Дандака. Адже недарма ліс Дандака був священним і в ньому збирався цвіт відлюдників-аскетів, у яких Рама й Сіта черпали життєву й державну мудрість. Тобто можна припустити, що обидві Дандаки мають спільне походження й однакове значення, в мовному і функціональному плані, бо ототожнювати їх на історичному, хронологічному рівні, мабуть, передчасно, попре навіть те, що сама «Рамаяна» виявляє багато паралелей з українськими реаліями, починаючи з сюжету і кінчаючи деякими архаїчними звичаями, наприклад, випробуванням вогнем.

Проте Дандакою і дандаріями давні зв'язки України й Індії не обмежуються. Данда, як зазначалося, не лише епітет богів Вішну-Крішни, Шіви та Ями, але і їхня зброя. А на терені України виразно засвідчене поклоніння цим божествам. Усіх їх згадує «Велесова книга» (ІХ ст.), їхні імена відбито в українських іменах, прізвищах і назвах. У давньому місті Тіра (нині Білгород-Дністровський) знайдено напис з одним із найпоширеніших імен Шіви – Махадава, в якому неважко впізнати індійське Махадева – «Великий бог» (Старая Скифия, 39). В Одесі на Молдаванці знайдено напис з іще одним ім'ям цього божества – Бутанат, тотожне індійському Бгутанатх, «Владика бгутів», де бгути – добрі й злі істоти, які складають почет Шіви (Индоарика, 8). Обидва написи датуються ІІ–ІІІ ст. Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні – та ж індійська Махеші, «Велика богиня». Принагідно відзначимо, що Шіва мав і епітет Махеш, а слов'янська міфологія знає чоловіче божество Мокош.

Ще одним ім'ям дружини Шіви було Деві – «Богиня», споріднене із слов'янським Діва. А Діва була покровителькою і захисницею, матір'ю Херсонеса Таврійського в Криму, нинішнього Севастополя. І саме з Херсонесу, Корсуня літописних джерел, прийшли до Києва християнство, його атрибути й священики. Тож цілком імовірно, що й сам термін данда цілком міг відбитися на українському ґрунті в своєму первісному вигляді. І схоже, що таке припущення не таке вже й неймовірне.

У цьому плані привертають увагу козацькі прізвища Динда й Динденко, засвідчені вже значно пізніше, в «Реєстрі» 1649 р. Хвесько Динда та Богуш Динденко служили в різних сотнях Черкаського полку (РВЗ, 64, 67). До такого припущення можна було б поставитися скептично, якби не досить рясне індоарійське оточення, в якому обидва прізвища перебувають. І саме Черкаський полк з усіх 16 полків «Реєстру» є, якщо так можна сказати, «найіндійськішим». Це дає підстави придивитися до прізвищ Динда й Динденко уважніше. <25>

У різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Кришненки (64, 72), два Шіваненки, Артюх і Вацько (78), Семан Гупаленко (84; пор. Гопал, Гопала – одне з імен Крішни). Ясько Балбир (76; ім'я Балвір/Балбир мав старший брат Крішни), Васько Мазепа й Сергій Мазепенко (77, 90;), Андрій та Кришко Шамшури, а також Богдан Шамшура (64, 81). Прізвища Шамшур, Шамшура споріднені з сучасним індійським ім'ям Шамшер, Шамшир (напр., Шамшер Бахадур Сінх – сучасний пенджабський літератор). Слово шамшер (шамшір, шамшур) у мові хінді означає «шабля» (ХРС ІІ, 589). Тлумачення козацького прізвища Шамшур як «шабля» підтримує те, що в тому ж Черкаському полку, навіть у сусідній сотні служив і козак Ясько Шабля (80).

Історія подає кілька цікавих фактів, пов'язаних із шамшером – викривленою чи дугастою шаблею, саме такою, якою послуговувалися запорозькі козаки та їхні гетьмани, зокрема, й Іван Мазепа. Історичні джерела мовлять, що саме шамшером 1526 р. був зарубаний Ібрагім Лоді, один із правителів Делійського султанату. Останній могольський імператор Аурангзеб (1658–1707) шамшерами скарав на смерть двох своїх братів, що, як і він, претендували на престол. А батька свого, Шах Джахана, котрий на честь улюбленої дружини спорудив уславлений Тадж Махал, на довгі роки кинув до в'язниці. Шамшером був страчений і дев'ятий сікхський гуру Тегх Бахадур за наказом того ж Аурангзеба, бо гуру відмовився прийняти іслам. Цікаво, що батька Тегх Бахадура звали Хар Гобінд, де Гобінд – семантичний двійник до імені Гопал, а Хар на індійському ґрунті – одне з імен Вішну, отже, й Крішни. А імена Хар та Харко надзвичайно популярні в запорозьких козаків: лише в Брацлавському полку було четверо козаків з іменем Хар. Крім того, й інші гуру сікхів, багато чим схожих на запорозьких козаків, мали ім'я Хар, наприклад, Хар Рай, Хар Крішен; останнє ім'я прямо вказує на зв'язок із Крішною.

Санскритське данда має деякі особливості, цікаві у зв'язку з Києм і Києвом. У ламаїзмі це слово вживається на означення ваджри, тобто громової стріли, перуна, а ваджра ще в «Рігведі» – зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, про якого також згадує «Велесова книга». Одним із значень слова данда є «весло», а дандін – «веслувальник», «човняр». Це спонукає згадати літописця Нестора і його слова в «Повісті врем'яних літ» про те, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, тобто човнярем. Та якщо добре подумати, то саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль у давніх уявленнях та обрядах багатьох народів, серед них і слов'ян. Він був невід'ємною часткою поховального обряду, і тут слід хоча б згадати, що княгиня Ольга спалила древлянських сватів саме в човні. Крім того, човен – неодмінний атрибут деяких інших обрядів та ритуалів, зокрема, при принесенні пожертв Дніпру-Славутичу. Уявлялося також, що саме племінний ватажок через ритуальне дійство поєднував правий берег ріки з берегом лівим, які відповідно уособлювали чоловіче й жіноче начало. До всього, недарма з давніх часів побутує уявлення про човен як про народ, державу, а про правителя, князя, царя – як веслувальника, човняра, що править цим народом-державою.

Таким чином, зі сказаного напрошується ряд важливих і показових висновків:

– індійський матеріал засвідчує етимологічну тотожність етноніма дандарії, засвідченого в Україні, й етноніма дандадгари/данддарії, засвідченого в «Махабгараті»; це плем'я, судячи з усього, належало до воїнського стану, так званих кшатріїв, провідного в тогочасному суспільстві, функціонально тотожного «царським» скіфам і літописним русичам;

– зв'язок індійських дандадгаріїв із землеробським божеством Балвіром-Білобогом та воїнським і пастушницьким божеством Крішною-<26>Чорнобогом підтверджується таким самим зв'язком українських дандаріїв з цими божествами, рясно відбитими на українському терені й нині;

– участь індійських дандаріїв у подіях, описаних у «Махабгараті» на боці кауравів, сама назва яких може пов'язуватися з кравенцями-українцями «Велесової книги», дозволяє припустити, що предки сучасних українців брали участь у цих подіях, а саме ці події, принаймні деякі, цілком могли мати місце на території Давньої України;

– семантична тотожність імен Данда і Кий, назв Дандака і Київ дають підставу стверджувати закономірність існування імені Кий та похідної від нього назви Київ, які, в свою чергу, пов'язуються з важливим соціальним терміном кий – «жезл», «скипетр», невіддільного від поняття про владу й владарювання; винятково важливе те, що назва Дандака, засвідчена у «Рамаяні» та «Махабгараті», зафіксована і в Україні, саме там, де античні автори засвідчують загадкових таврів, тобто в Криму;

– індійські дані підтверджують князівський статус самого Кия, а також обґрунтовують назву Київ, столицю і центр державного утворення, а спершу, певно, племінного центру; окрім усіх інших чинників, які висунули Київ до найголовніших і найважливіших східнослов'янських міст, зробили його столицею Київської Русі, обумовили його виняткове суспільне й політичне значення, не останню роль, слід гадати, відіграв і той важливий первісний зміст, що його ніс у собі соціальний термін кий, нерозривно пов'язаний із силою, могутністю, владою. <27>

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка