Наливайко Степан



Сторінка1/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.7 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Руське Православне Коло - http://www.svit.in.ua
Наливайко Степан

Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

Таємниці розкриває санскрит
На давній землі України жили індоарійські племена, отже звучав і санскрит – мова священнодійств і жерців, мова літератури, науки і культури. Санскритом написані «Рігведа», «Махабгарата» й «Рамаяна», де воїни, царі, мудреці й могутні воїни мають імена, що нині побутують в Україні як прізвища, де діють племена, відомі античним авторам на теренах України. Книга українського індолога на конкретних прикладах, із залученням широкого фактографічного й культурологічного матеріалу ілюструє, як санскрит і ці пам'ятки дозволяють по-новому поглянути на давні і сьогочасні реалії, проливають світло на багатовікову вітчизняну історію, культуру, мову. Автор переконаний, що найбільші несподіванки й відкриття чекають на нас при зверненні до санскриту й санскритських джерел. <2>

Вступне слово
Загальновизнано, що на території сучасної України в давнину жили індоарійські, тобто індійські племена, частина яких у ІІ тисячолітті до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов'янських народів, серед них і українського. Величезна подібність між мовою індоарійської культури, культового дійства й жерців-брахманів – санскритом і балтійськими та слов'янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому. Подібність простежується не лише в основному лексичному фонді санскриту й цих мов, але й у граматичній будові, тотожності численних префіксів, суфіксів, часток, наявності відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми тощо. Ось деякі тільки лексичні сходження, для зручності більш-менш згруповані.

Терміни спорідненості: тата – тато, мата, матар – мати, матір, нана – неня, дада – дід, пардада – прадід, девар – дівер, бграта – брат, свастрі – сестра, свасур – свекор, суну – син, відгва – вдова, наводга – невістка, снуша – синова дружина (рос. сноха).

Займенники: ту – ти, сваям – сам, свій – свій, тваї – твій, маї – мій, катара – котрий, татсама – той самий, анья – інший, та – та, тат – той, то – те.

Числівники: аді – один, дві – два, трі – три, чатура – чотири, панча – п'ять, даса – десять, шата – сто, убга – обидва, багута – багато, багутера – багатеро, двітій – другий, трітій – третій, шаштха – шостий, двішата трідаша чатварі – двісті тридцять чотири.

Частини тіла: наса – ніс, анкха – око, бгру – брова, оштха – уста, гріва – шия, пада – п'ята, хаста – кисть, мурдга – обличчя (пор. морда), паршва – перса, стана – стан, груди.

Прикметники: пурна – повний, діргха – довгий, крішна – гарний (пор. красний), прія – приємний, сваччха – свіжий, нава – новий, юва – юний, сукха – сухий, танга – тугий, нанга – нагий, віхваліт – схвильований, швета – світлий, уткріта – відкритий, паріпурна – переповнений.

Іменники: уда – вода, муша – миша, шула – шило, манса – м'ясо, дгама – дім, ніша – ніч, тама – тьма, авіка – вівця, біджа – зерно (укр. збіжжя), пхена – піна, дгвані – дзвін, набга – небо, набгаса – небеса, кута – куток, самбгар – собор, раса – роса, двара – двері, гірі – гора, ватар – вітер, гіма – зима, юшіка – юшка, чашака – чашка, коша – кіш, плавана – плавання, парівартана – переміна (досл. перевертання). <3>

Дієслова: смаяті – сміятися, рудаті – ридати, бгаяті – боятися, плаваті – плавати, кагаті – казати, наштаті – нищити, бгагаті – бігати, кхелаті – гуляти, ліп'яті – ліпити, лубг'яті – любити, будг'яті – будити, джіті – жити, кшаяті – сяяти, чуматі – цілувати (пор. цьомати), піті – пити, ліг'яті – лизати (пор. лигати), джняті – знати, падаті – падати.

Службові слова: хат – геть (пор. гаття), атаг – отож, тада – тоді, праті – проти, ну – ну, на – ні, то – то.

Олена Блаватська – відома письменниця, релігієзнавець і філософ, яка народилася в Україні, довго жила в Індії, добре знала країну, її культуру, мови, серед них і санскрит, у книзі «З печер і нетрів Індостану» торкається спорідненості санскриту й слов'янських мов. Якось їй довелося побувати в добірному товаристві, де звучав і санскрит. Її вразили слова, з якими знайомий гуру (духовний навчитель) звернувся до свого учня: «Дехі ме агні!» «Та це ж наше «Дай мені вогню!» – вражено констатує Олена Петрівна. І це справді так – гуру просив свого учня принести йому вогню.

Вона ж пише, що її родичка, жінка освічена й спостережлива, але зовсім не знайома з санскритом, якось надіслала їй листа, де серед іншого повідомляла, що прочитала її статтю про Індію. А наприкінці рішуче заявляла, мовляв, як ти там собі хочеш, а оте твоє трімурті, про яке ти пишеш, не що інше як наше «три морди».

І Блаватська зауважує, що її родичка має цілковиту слушність. Бо слово трімурті складають слова трі та мурті, де перше слово зрозуміле й без перекладу, а друге в санскриті означає «обличчя», «голова», «лик». Тобто слово трімурті перекладається як «три лики», «три обличчя», «триглав». Принагідно зазначимо, що трімурті уособлює трьох верховних богів індуїзму – Брахму, Вішну та Шіву, де Брахма – творець, Вішну – захисник, а Шіва – руйнівник світу. Водночас ця індуська трійця уособлює і тризуб, у якому кожне божество має своє вістря. Брахма – праве, бо уособлює небо, а воно в давніх уявленнях – батько, чоловік. Чоловіча ж сторона – права. Вішну – охоронець і захисник землі, а земля – мати, жінка. Тож Вішну уособлює ліве вістря, оскільки ліва сторона – жіноча. Середнє вістря в тризубі належить Шіві – руйнівникові і водночас творцеві світу. Саме він та його дружина найчастіше зображаються з тризубом.

Не так давно свідком подібного і трохи кумедного «мовного» випадку довелося бути й мені. У квітні 1997 року делегація Товариства «Україна – Індія» побувала в Делі, у своїх індійських колег. Нашій невеличкій групі було надано автомашину, якою ми їздили на всілякі зустрічі, прийоми та екскурсії. Одного разу, повертаючися з чергової екскурсії до своєї машини, ми ще зоддалік помітили, що дверцята її відчинені, а водій у кабіні жваво вимахує руками. Це було досить дивно, бо наш водій прагнув якомога рідше відчиняти дверцята машини, щоб підтримувати в кабіні прохолоду, яку давав кондиціонер. Коли ми підійшли, я поцікавився, що сталося. Водій відповів, що в салон залетіла бджола і він її виганяв. Розмова провадилася мовою хінді, тож я звернув увагу, що мовлячи про бджолу, він ужив слово мадгумакхі, яке складається з двох окремих слів – мадгу «мед» та макхі «муха». Коли ми рушили, я звернувся до водія:<4>

– А знаєш, як перекладається слово «мадгумакхі» моєю мовою, українською?

– І як же? – зацікавився він.

– Медова муха.

– Та це ж зовсім по-санскритському! – вигукнув він.

Мене неабияк здивувала така його заява, насамперед через те, що рідною мовою водія була хінді і він мав би насамперед подумати про неї, тим більше що це слово повноправно існує в хінді. Проте він, не задумуючися, назвав санскрит, який ніколи досі в розмові з ним навіть не згадувався. І тим не менше, хоч і мимоволі, несамохіть простий індійський водій підтвердив спорідненість санскриту й української мови, яка існує насправді.

Санскрит – давньоіндійська літературна мова. Ним написані найвизначніші й найдавніші пам'ятки стародавніх індійців – веди, а також епічні поеми «Махабгарата» й «Рамаяна». Слово веда зрозуміле кожному слов'янинові, бо означає «відання», «знання» і споріднене з нашим відати – «знати». Усіх вед чотири, вони мають загальну назву – чатурведа, що теж не потребує перекладу. Найвідоміша й найголовніша з них – «Рігведа», де Ріґ- споріднене з нашими ректи, речення – відповідно «казати», «промовляти» й «казання». Тобто дослівно слово «Ріґведа» означає «Знання казання», «Знати, як промовляти». Іншими словами, жрець при пожертвинах чи інших обрядових дійствах мусив знати, коли, з якої нагоди, в якій послідовності, при яких дійствах і якому божеству підносити ту чи іншу молитву або пожертву. А «Рігведа» насамперед і є збірником релігійних гімнів-молитов до різних богів, вона призначалася найперше для жерців. Індійці сьогодні навіть мають прізвища з компонентом – веді: хто досконально вивчив дві, три або чотири веди може мати прізвище Двіведі, Тріведі або Чатурведі. Спершу це було ніби наукове звання, яке засвідчувало вченість людини, а згодом стало прізвищем.

Слово санскрит означає «досконало оброблений», «відшліфований», «культурний». Ця мова вважається священною, бо нею користуються жерці для спілкування з богами, нею написані релігійні тексти. Інші верстви населення – воїни, селяни, ремісники, торговці – розмовляли просторічною мовою, пракритом. Компонент -крит у словах санскрит і пракрит має значення «зроблений», «створений», а пра- те саме, що й українське пра- в словах прадід, правнук, праліс, правітчизна, прабатько тощо. Тобто термін пракрит означає «первісний», «правічний», «прастворений». Із цими двома термінами пов'язані два інші дуже важливі терміни – санскріті «культура» та пракріті «природа».

Існує кілька різновидів санскриту. Є ведійський санскрит, ним написані веди: «Рігведа», «Атхарваведа», «Яджурведа» і «Самаведа». Є епічний санскрит, яким написані обидві епічні поеми Давньої Індії – велетенська «Махабгарата» й трохи менша «Рамаяна». Є класичний санскрит – мова решти художньої, науковоі та релігійної літератури. І <5> є буддійський санскрит, котрий, як видно з означення його, стосується буддизму – найпоширенішої тепер у світі релігії, та її літератури. Найдавнішим вважається ведійський санскрит, інакше – ведійська мова.

У пам'ятках, писаних санскритом, особливо в «Рігведі», «Махабгараті» й «Рамаяні» багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями, давніми й сьогочасними. Наш фольклор зберігає основний міф «Рігведи» про битву громовержця Індри з могутнім асуром – демоном Врітрою, який у наших веснянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. «Рамаяна» виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У «Махабгараті» боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують і на території Давньої України. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.

Такі українські прізвища як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших згадуються у ведах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов'янському грунті, але легко й переконливо пояснюються з санскриту.

Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипілля, Халеп'я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі переконливо витлумачуються з санскриту.

Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й назви. Проілюструвати це можна бодай таким прикладом. У «Рігведі» й «Махабгараті» чимало імен із компонентом – шравас, тотожним слов'янському – слав: Вішравас, Уграшравас, Пар'яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони тотожні нашим історичним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав водночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одностайності: назву Переяслав виводять від «переяти славу», Борислав – від «який славно бореться», Богуслав – від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з'ясувати, що ці три імені й назви – семантичні, тобто значеннєві двійники, вони мають однакове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті синоніми й означають «багато», «дуже», «вкрай, «надзвичайно», «винят<6>ково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однаковий зміст – «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».

Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в «Рігведі» та «Махабгараті» – в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побутують і досі. Що можна пояснити одним: подібні імена ведійські арії принесли до Індії з місць свого попереднього проживання, зі своєї прабатьківщини, тобто і з території сучасної України. Недарма і стикування двох космічних кораблів, на одному з яких був індійський космонавт Ракеш Шарма, відбулося саме над Україною: як писали в квітні 1984 року газети, «індійський космонавт із космічної висоти поглянув на землю своїх предків».

І якщо в епічних пам'ятках на санскриті стільки точок дотикання з Україною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санскрит – мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит – мова простолюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі зберігаються в нашому фольклорі, побутовій, обрядовій і весільній термінології, в іменах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослідників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатовікову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські джерела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом поглянути на давні й сьогочасні українські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися поверхово й малопереконливо.

Між нашими народами існували й існують тісні, споконвічні зв'язки на багатьох рівнях. І, як каже Микола Реріх, «якщо пошукати та прислухатися неупереджено, то чимало значущого постає з мороку і пітьми. Потрібно, невідкладно потрібно досліджувати ці зв'язки. Адже не про етнографію, не про філологію думаємо, а про щось найглибинніше й багатозначне…»

Правдиві, глибокі, святі слова! <7>


Етнонімія
Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці
У допитливого читача «Слова о полку Ігоревім» та історії Київської Русі мимоволі виникають два суттєвих запитання: чому cіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань і чому на престол у Тмутораканському князівстві сідали саме чернігівські князі? Що це – випадковість чи цьому є якесь пояснення?

Ситуація дещо проясниться, якщо зважити, що Тмуторакань розташовувалася на Таманському півострові. А на ньому в давнину жили сінди, «індійське плем'я» – як його називає античний автор Гезіхій. Сінди відомі й у долині Інду, біля історичного Пенджабу, вони мали колись свою могутню державу. Зараз у Пакистані є провінція Сінд.

Індійський епос, природно, добре знає сіндів – їм у «Махабгараті» присвячено чимало сторінок. Але з сіндами тут нерозривно пов'язане інше плем'я – сувіри. Вони завжди згадуються разом із сіндами, пов'язуються з ними спільною територією, єдиним управлінням і схожими характеристиками. Зокрема, за «Махабгаратою», обоє племен відносяться до західних «варварів», а до них індійська традиція відносить парфян, скіфів (шаків), яванів-греків, дравідів та деякі інші народи, які не дотримувалися ортодоксальних брахманських обрядів та звичаїв і локалізувалися на периферії ведійсько-брахманської культури індоаріїв. Тобто практично індійська традиція ставить знак рівності між сіндами і сувірами, називаючи сіндів сувірами, а сувірів – сіндами (УП, 450). Тому виходить, що сінди – це сувіри, а сувіри – це сінди. І така особливість, очевидно, прикладається не лише до сіндів у долині Інду, а й до сіндів на Таманському півострові. Тобто і щодо таманських сіндів правомірно стверджувати, що вони й таманські сувіри. А етнонім сувіри надзвичайно близький фонетично до етноніма сівери, що його мало плем'я, яке склало невід'ємну частку українського народу.

Індійська епічна традиція виводить сувірів від легендарного предка – царя Сувіри. Таке явище – не дивина, бо й деякі слов'янські племена мають своїх легендарних епонімів, наприклад, чехи – Чеха, поляки – Ляха, в'ятичі – В'ятка, радимичі – Радима. Саме через Сувіру країна сіндів – Сіндгу мала й другу назву – Саувіра, тобто «Сувірина», «Країна Сувіри».

Індійське ім'я Сувір розкладається на компоненти Су+вір, де Су- <10> префікс, який у санскриті надає основному слову вищого ступеня якості й передає значення «дуже», «вкрай», «винятково», «надзвичайно» (СРС, 732).

Слово вір, у свою чергу, означає «муж», «герой» (СРС, 615) і сходить до індоєвропейського вірос – «чоловік», «мужчина», «герой». Тож ім'я Сувір із санскриту тлумачиться як «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Подібним чином тлумачиться етнонім сувіри – «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої». Що засвідчує належність цього племені до воїнського стану.

Індоєвропейське вірос на грецькому ґрунті прибрало форми герос, від якого й утворене сучасне слово «герой». У грецькій міфології Герос – це Діоніс, тоді як індійське Вір стосується переважно бога Крішни (Смирнов, 267), якого грецька традиція ототожнює з Гераклом. А Геракл, як відомо, тісно пов'язаний із причорноморськими скіфами і територією України, бо, як свідчить одна із легенд, що її наводить Геродот у V ст. до н. е., Геракл одружився з дочкою ріки Борисфен і народив із нею трьох синів – родоначальників скіфських племен. Грецьке герос – «герой» якраз відбилося в імені Геракл, що означає Герославний, інакше – Діонісославний, хоча сама антична традиція пов'язує це ім'я з Герою, дружиною Зевса. Проте, очевидно, давні етимологи просто намагалися згладити явну суперечність між значенням імені Геракл і нетерпимо ворожим ставленням до уславленого богатиря дружини Зевса. Бо саме Гера спричинилася до смерті Семели-Землі, яка народила Діоніса, саме Гера затримала народження Геракла від Зевса й земної жінки Алкмени. Тож більше підстав виводити ім'я Геракла не від Гери, а від Героса-Діоніса. Як, де речі, й ім'я самого «батька» історії – Геродот: воно, імовірніше, означає не «Даний Герою», а «Даний Геросом», тобто Діонісом. На слов'янському ґрунті імені Геракл відповідає ім'я Ярослав. Іраклій теж різновид імені Геракл.

Показово, що компонент – вір наявний у деяких українських прізвищах таких, скажімо, як Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко. За «Реєстром» 1649 року козаки з такими прізвищами служили в Білоцерківському, Брацлавському, Канівському, Київському, Корсунському, Переяславському, Полтавському й Черкаському полках (РВЗ, 76, 101, 123, 156, 161, 170, 171, 175, 190, 252, 296, 345, 415). А Балвір, інакше Бальдев, в індійській міфології – старший брат бога Крішни, ім'я його означає «Могутній герой». Тобто ім'я Балвір виявляється семантичним двійником імені Сувір, що його мав легендарний родоначальник індійських сувірів. В обох іменах другі компоненти етимологічно тотожні, тобто мають однакове походження і значення, а перші – тотожні семантично, значеннєво. Форма Балбир, з якої утворено прізвище Балбиренко, властива пенджабській мові, де компонент – вір закономірно <11> передається як -бір, що добре видно хоча б з імен та прізвищ пенджабських літераторів: Балбір Сінх, Дгармабір Сінха, Сукхабір, Бірбгадра (при формах мовою хінді Балвір, Дгармавір, Сукхавір, Вірбгадра). Тобто як в індійців існує дві форми цього імені, так і в українців існує дві форми цього прізвища – Балвір та Балбир.

На відміну від свого молодшого брата Крішни, Балвір – не воїнське, а землеробське божество. Атрибутом і зброєю його є плуг, через що він має епітет «Плугодержець» і «Озброєний плугом».

Не менш показово, що й ім'я Крішни досить рясно відбите в запорозьких козаків. За тим же «Реєстром» у різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Крішненки, а сотником Переяславського полку був Богдан Кришненко (РВЗ, 64, 72, 333). Крішна мав ще одне ім'я – Гопал, Гопала, а козаки з прізвищами Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко фіксуються у Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Полтавському, Уманському, Черкаському полках (РВЗ, 84, 227, 240, 278, 281, 350, 388,).

Вже ці дані засвідчують, що предки запорозьких козаків поклонялися Крішні і Балвірові. А що це за божества, прояснює один індійський міф. Він мовить, що сонячний бог Вішну, захисник землі і людей, висмикнув із голови дві волосини – чорну й білу – і помістив їх у Девакі й Рохіні – двох дружин Васудеви, батька обох братів. Невдовзі Девакі народила чорного хлопчика – Крішну, а Рохіні – білого, Балвіра. З чого виходить, що Крішна – Чорнобог, а Балвір – Білобог, Крішна – воїнське, а Балвір – землеробське божество. А Чорнобог та Білобог знайомі українській міфології. Причому поклоніння їм в українців відбилося не лише на іменному й прізвищевому рівні, а й на топонімному й гідронімному. Саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний», а в тих же запорозьких козаків побутували імена Черня, Чорниш, Чорнята, Чернега, які дали цілу низку похідних від них сучасних українських прізвищ. З іншого боку, козаки мали й імена Білан, Білаш, Біляк, які й собі стали основою для багатьох українських прізвищ.

Цікава статистика поширення прізвищ «Білий» та «Чорний» серед запорозьких козаків за «Реєстром» 1649 року. «Реєстр», як відомо, охоплює 16 козацьких полків, і в цих полках прізвище «Білий» зафіксоване 34 рази, тоді як прізвище «Чорний» – 98, тобто втричі більше. Прізвище «Білий» узагалі відсутнє в чотирьох полках (Київському, Корсунському, Миргородському та Ніжинському), зате прізвище «Чорний» наявне в усіх 16 полках. Причому помітно більша поширеність прізвищ «Чорний» на південний схід від Києва. Так, у Миргородському полку маємо 17 прізвищ «Чорний» і жодного – «Білий», у Полтавському – 12 прізвищ «Чорний» і лише 2 – «Білий». А якщо сюди долучити <12> відповідно 13 та 7 прізвищ «Чорний» із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці чотири полки матимуть прізвищ «Чорний» рівно стільки, скільки й решта 12 полків «Реєстру», тобто 49.

Це, поза сумнівом, свідчить, що предки запорозьких козаків відчутно більше поклонялися Чорнобогові-Крішні, аніж Білобогові-Балвіру. Що й зрозуміло, адже Чорнобог – воїнське божество, а Білобог – землеробське. А запорожців якраз і можна вважати професійними воїнами.

Водночас ці факти засвідчують, що козаки мали прізвища «Чорний» та «Білий» не через свою чорнявість чи русявість, а через те, що їхні предки поклонялися Чорнобогові та Білобогові.

Зі сказаного випливає іще один важливий висновок.

Наявність компонента -вір у іменах Балвір, Сувір та етнонімі сувіри, а також вживання епітета Вір – «Герой» щодо Крішни дозволяє припустити, що індійські сувіри поклонялися Крішні та Балвіру. І це справді так – індійські джерела недвозначно відзначають це. Слід гадати, що ця властивість була властива й таманським сіндам-сувірам, спорідненим із індійськими сіндами-сувірами. Але цим обом божествам поклонялись і давні українці, отже, й слов'янські сівери, ще одним підтвердженням чого, окрім усього іншого, є надзвичайна насиченість північно-східного ареалу України назвами на Черн-, Чорн-, Біл-, Красн-, Ворон- тощо. Того самого ареалу, де літописні джерела якраз і застають сіверів-сіверян.

Таким чином, між індійськими сувірами й українськими сіверами констатується не лише етимологічна тотожність самих етнонімів, а й неабияка світоглядна, релігійна подібність. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі, тому недаремно саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань біля Керченської протоки. Князя Ігоря, певно, кликали туди й предківські святині. Адже саме біля теперішньої Тамані, колишної Тмуторакані (до речі, Тмутораканей у різних ареалах України близько десятка, серед них і на Чернігівщині) ще до ХVІІІ століття височіли величезні статуї, які, поза сумнівом, відігравали неабияку роль у віруваннях місцевого населення – сіндів-сувірів-сіверів. Бо хоча «Слово о полку Ігоревім» і написане в ХІІ ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Принагідно зазначимо, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а також Індра, Сур'я, Яма, Тваштар та інші згадуються у «Велесовій книзі», створеній у ІХ ст. волхвами. І ніде, жодного разу автор цієї пам'ятки бодай словом не прохопився, що це якісь чужі для слов'ян божества. Навпаки, вони для автора рідні, свої.

Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні то<13>тожна індійській Махеші – «Великій Богині», дружині Шіви-Рудри, якого грецька традиція називає Діонісом і який під іменем Влеса (Велеса) стояв на Подолі, на березі Почайни. Ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що будини кожного третього року справляють у своїй столиці Гелоні діонісії, тобто свято на честь Шіви-Діоніса. А будини – давні насельники України. Тож імовірно, що серед статуй біля Тмуторакані були й зображення Вішну, Крішни, Балвіра та Шіви. Принаймні таке припущення підтверджують знахідки з іменами Шіви неподалік, датовані II–III ст. (в Одесі та в Білгород-Дністровському).

Схоже, можна з'ясувати ще одне вкрай важливе й принципове питання: чи знав Геродот сіверів-сувірів і чи відбив він їхню назву в своїй знаменитій «Історії»?

Гадаємо, на це можна відповісти ствердно: так, знав і відбив у своїй праці, причому досить рясно. Тільки треба зважити, що великий галікарнасець передавав звучання негрецького етноніма засобами тогочасної грецької мови, а вона не всі звуки могла передавати адекватно. Там, де в слов'янських, германських чи індійських мовах маємо с, ш – у грецькій, як правило, к. Наприклад, укр. слава та санскр. шравас – гр. клеос, рос. сердце – гр. кардіа, санскр. даша – гр. дека «десять». Етнонім келтой – грецькою «кельти» – англійською звучить селтс.

З іншого боку, іномовне в грецька мова часто-густо передає через м. Найбільш відомий і частий приклад, що наводиться на доказ цього, – це передача візантійським імператором та істориком Х століття Костянтином Багрянородним слов'янської назви Новгород як Немогардас. Цей приклад, хоч він досить пізній, ілюструє і цю особливість грецької мови.

Приклавши ці дві особливості до етноніма сівери, побачимо, що в передачі грецькою етнонім мусив звучати як кімери. З чого випливає, що кімери – ті ж сівери. Звідки й закономірний висновок: Боспор Кімерійський – це насправді Боспор Сіверський або Сувірський, Кімерійські вали – Сіверські або Сувірські вали, Кімерійські переправи – Сіверські або Сувірські переправи.

А кімери, інакше кімерійці, спрадавна фіксуються на території України. Про них згадує ще Гомер близько VIII ст. до н. е. – автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї»:

Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…

Із цих слів видно, що кімерійці мали своє царство, тобто свою державу, своє місто, тобто столицю; мали вони і своїх правителів, царів, що підтверджує у V ст. до н. е. Геродот, мовлячи про могили кімерійських царів на Дністрі.

Кімерійців зафіксували й інші писемні джерела: вавілонські, урартські, іудейські, перські. З них кімерійці постають як численний і грізний у воєнному відношенні народ, зіткнення з яким призвело до <14> занепаду такі могутні стародавні держави, як Ассірія та Урарту.

Яку саме територію зі сходу на захід займали кімерійці, дещо прояснює Геродот. Він, як і пізніші автори, недвозначно пов'язує їх із Керченським і Таманським півостровами. Від Геродота ми знаємо і про могили кімерійських царів на Дністрі. Тобто зі сходу на захід територія кімерійців простягалася принаймні від Таманського півострова до Дністра, що відповідає даним Геродота про країну, що її займали кімерійці до приходу скіфів. Проте яку територію займала Кімерія на північ від лінії Тамань – Дністер, сказати важче. А що територія кімерійців мусила простягатись і на північ від Чорного моря, не викликає сумніву. Тільки в такому разі можна пояснити той величезний розголос, що його мали в стародавній історії кімерійці, особливо у зв'язку з походами в Передню Азію.

І, як бачимо, це підтверджується численними топонімами на Черн-/Чорн- та Біл-, наявністю і сьогодні назв типу Сіверський Дінець, Новгород-Сіверський, Сіверщина, які грецькою часів Геродота мали звучати як Кімерійський Дінець, Новгород Кімерійський, Кімерія і які сягають найпівнічніших районів сучасної України, серед них і Чернігівщини з її столицею Черніговом. Що цілком узгоджується зі статусом кімерійської держави як могутньої в тодішні часи, яка справила таке враження на стародавні народи.

Часова відстань від першої згадки про кімерів і до останньої про сіверів-сіверян, історія яких продовжується і сьогодні, становить майже три тисячі років, хоча, звичайно ж, кімерійці існували набагато раніше від першої писемної згадки про них. Це засвідчує і Геродот, коли каже про могили кімерійських царів на Дністрі, а це явище мусило мати тривалу традицію.

І це означає, що кімери-сівери були автохтонним, споконвічним населенням на території України. Бо тільки писемні джерела знають їх на фактично одній і тій самій території упродовж принаймні трьох тисячоліть. В усякому разі, наприкінці II тис. до н. е. вони тут уже жили.

На завершення хотілося б зробити кілька зауваг. І насамперед щодо невеличкої фонетичної відмінності в оформленні етнонімів сувіри та сівери. Вона закономірна, бо кореневе санскритське -у- відповідає українському -и-. Що видно хоча б із таких прикладів: санскр. муша – укр. миша, шулашило, чатурачотири, рудатеридати, дгумдим, сунусин тощо. Таке явище спостерігається навіть у самій українській мові: діал. пушов – літ. пішов, вулвіл, кунькінь.

Ця закономірність дає змогу знайти український аналог індійському імені Сувір, яке, за міфами, й дало назву етнонімові сувіри. На українському ґрунті це ім'я мусило б мати форму Сивір. І ми справді маємо в українців ім'я Севір, з яким, очевидно, споріднене й Северин.

З іншого боку, ця ж закономірність дозволяє співвіднести індійське ім'я Судгір – «Премудрий» з українсь<15>ким іменем Сидір, а індійське ім'я Дгір – «Мудрий» з іменем відомого київського князя – Дір. Що й не дивно, бо і київський князь Ярослав мав епітет «Мудрий», і галицький Ярослав мав епітет «Осмомисл», і поляни означаються літописцем Нестором як «мудрі й смислені», і Свята Софія – це Божественна Мудрість. До речі, перший посол Індії в Україні (згодом посол Індії в Індонезії) має саме таке ім'я – Судгір Девре.

Слід також зазначити, що етнонім сувіри – не єдиний із компонентом су. Він наявний також у етнонімі сураштри – так означалися жителі країни Сураштри в Західній Індії: назва ця означає «Прекрасна країна» або «Чудова держава». Причому саме з сураштрів походила царівна Реваті, дружина Балвіра, старшого брата Крішни. Цікаве те, що дідом Реваті був цар Рева, а серед запорозьких козаків досить часте прізвище Рева. Лише в Канівському, Корсунському та Черкаському полках їх засвідчено 9.

«Махабгарата» відзначає, що в Сураштрі жили ядави, плем'я, з якого й походили Балвір та Крішна. Вкрай цікаво, що ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами. Бо як індійські ядави мають іще дві назви – сатвати та данави, так і ятвяги мають дві інші назви – судовити та дайнови. Зрозуміло, що така потрійна відповідність двох етнонімів навряд чи випадкова. На Волині, де особливо рясно назв, пов'язаних із Крішною, Балвіром та їхнім племенем, наявні назви типу Ятвяги, Ятвязь, як, до речі, й на Чернігівщині, наприклад, урочище Ятвіж; подібні назви є також на Львівщині, в Бєларусі та Польщі (Непокупный, 105–111).

Компонент су- міститься в етнонімі согди, авестійська форма якого – сугуда (СИЯ, 347). А в Криму була Сугдея, нинішній Судак. Етнонім сугуда означає «могутні бики», іншими словами – «могутні воїни», оскільки порівняння воїна, героя, царя чи бога з биком – звичайне явище в багатьох міфологіях. Зокрема, шумерське гуд – «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «герой», «богатир». Це відбилося і в «Слові о полку Ігоревім», де князі порівнюються з яр-туром або буй-туром, теж, власне, биком.

Тобто в цьому розумінні етноніми сувіри, сівери, кімери та сугуди (согди), виявляються і семантичними двійниками. Усім їм властиві виразні воїнські функції, і всі вони належали до воїнського стану, так званих кшатріїв. А від основи кшатр – «сила», «влада» й утворене наше «цар». Тому недарма серед українців стільки прізвищ Цар, Царук, Царик, Царко, Царевич, Царенко, Цариченко тощо. Це означає, що предки їхніх теперішніх носіїв належали саме до воїнського стану, а не до жрецького, брахманського. Хоча в українців вистачає прізвищ, назв і фразеологізмів, пов'язаних і з брахманами. Це і божі люди в українському фольклорі – рахмани, і прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, <16> Рахманець, Рахманенко, засвідчені в запорозьких козаків і сучасних українців; це і с. Рахмани на Волині, м. Рахманів, де 1619 року архимандрит чернігівський Кирило Транквіліон Ставровецький видав «Учительне Євангеліє» – збірку своїх проповідей; Рахманівка на Дніпропетровщині та Рохманів на Тернопільщині; це і Рахманський Великдень, із яким пов'язані фразеологізми: «На Юра-Івана, на Рахманський Великдень», «Віддам на Рахманський Великдень», а також «Постимося, як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» і навіть «Рахманна журба» в сучасних поетів.

Олекса Воропай доходить висновку, що Рахманський Великдень – залишок стародавніх, ще дохристиянських вірувань українців (Воропай, 48–50), а Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (Килимник, 221). П.Чубинський відзначає, що серед українців існує звичай Великої Суботи кидати шкаралущу з яєць у річку, і ця шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, а ті почнуть відзначати своє свято – Рахманський Великдень (Чубинський, 218).

У народній пам'яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани-брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н.е., існувала колись могутня Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. А в пониззі Дніпра античні автори засвідчують існування держави, яку вони називають – Сіндика. <17>


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка