Нагорна І. В. Державне управління в країнах-членах єс: Навч посібник / За загальною ред.: М. Бойцуна, Я. Мудрого, О. Рудіка. – К.: Видавництво



Скачати 214.51 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір214.51 Kb.
Нагорна І.В. Державне управління в країнах-членах ЄС: Навч. посібник / За загальною ред.: М.Бойцуна, Я.Мудрого, О.Рудіка. – К.: Видавництво «Міленіум», 2009. – С.22-39.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В КРАЇНАХ ЄС
Cистеми державного управління в країнах ЄС сутєво відрізняються, незважаючи на сучасні тенденції запровадження єдиних принципів та цінностей, які покладаються в основу побудови якісної системи управління.

Державне управління, Public Administration - практичні, організаційні й регуляційні дії держави щодо суспільної життєдіяльності людей з метою її упорядкування, збереження або змінювання, які спираються на владну силу держави.

Система державного управління має конкретно-історичну обумовленість. Вона органічно пов'язана з типом держави, засадами, на яких побудована й функціонує публічна влада. Типи державного управління обумовлені суспільними функціями держави, її формами.

Організація систем державного управління безпосередньо ґрунтується на її організаційно-функціональній структурі.

Організаційно-функціональна структура державного управління - це сукупність (система) органів державної влади (в цілому, на певному рівні, або за відповідним напрямом), що побудована за принципом розподілу функції по вертикалі і горизонталі структури державного апарату.

Організаційно-функціональна структура державного управління є певним чином організований, функціонально взаємозв'язаний склад системоутворюючих елементів (структурних частин), які забезпечують функціонування системи управління, у їх вертикальній і горизонтальній залежності, в організаційній взаємодії і співпідпорядкованості. Вона визначається факторами організаційно-функціональної стійкості: підсистемами цілей і принципів; розмежуванням компетенції, розподілом функцій і повноважень між суб'єктами й об'єктами управління; підсистемами використовуваних форм, методів, засобів і ресурсів управління.

Оскільки функціонально-організаційна структура державного управління зумовлюється її суспільно-політичною природою, структурними та соціально-культурними чинниками, функціями, цілями діяльності, доцільно класифікацію типів систем державного управління країн Європейського Союзу провести за наступними характеристиками:

Структурні чинники.

Структурно-функціональні чинники.

Функціонально-культурні чинники.

Адміністративна культура
Сруктурні чинники. Структуру державних органів влади можна розглядати у двох напрямках. Перший - характер вертикального розподілу повноважень, тобто яким чином розділяються функції між різними рівнями влади. Відповідно до вертикальної дисперсії влади та форми державного устрою можна виділити три групи організаційної структури: унітарні централізовані держави, унітарні децентралізовані держави та федеративні.

Форма державного устрою - правове поняття, що характеризує законодавче або конституційне оформлення відносин між центром (вищими органами державної влади й управління) і периферією (територіальними органами влади й управління). З більш теоретичних позицій, мова йде про правове оформлення взаємодії між державою й іншими - територіальними суб'єктами публічної влади, територіальними громадами.

Вертикальна дисперсія повноважень найбільш широка в країнах з федеральним устроєм та найменша в унітарних централізованих державах. В унітарних державах відсутній конституційно закріплений розподіл влади. Центральний уряд має повний суверенітет, навіть у тому випадку, коли певні повноваження делегуються на регіональний рівень. У федеративних державах конституція вже передбачає певний розподіл повноважень між центральними та регіональними рівнями влади, наприклад, у Німеччині між федеральним урядом та землями.

Унітарна держава характеризується єдністю державної влади, тобто відсутністю територіального поділу влади. Значна частина сучасних унітарних держав децентралізовані, але це не стирає юридичних розходжень між унітаризмом і федералізмом. Децентралізація не рівнозначна федералізму. Якщо вона веде до виникнення публічних юридичних осіб, інших, ніж держава, то ці публічні юридичні особи носять чисто адміністративний характер і зовсім не мають у своєму розпорядженні законодавчої чи судової влади. Децентралізація чітко відрізняється від федералізму в тому розумінні, що децентралізовані спільноти, на відміну від держав-членів федерації, не мають ніякої влади самоорганізації: всі наявні в них компетенції передані їм (та можуть бути вилучені) центральним законодавцем або конституантом.

Таким чином, унітарна держава управляється із центра, що є єдиним стосовно територій, навіть якщо він внутрішньо диференційований. Територіальні громади і їхні органи влади в унітарній державі не тільки не мають власної державності й власного законодавства, - вони не можуть також брати участь у законодавчій чи судовій діяльності центру. Діяльність територіальних органів влади й управління, власне кажучи, зводиться до виконання, у рамках якого можливий різний ступінь самостійності.

У деяких країнах, наприклад, у Франції (у всякому випадку до реформ децентралізації) і Великобританії, високий ступінь централізації, тобто майже всі управлінські функції зосереджені в центральних органах влади. Деякі унітарні держави, наприклад, скандинавські країни, значно децентралізовані, де значна кількість повноважень була делегована від центральних органів влади на регіональний рівень. У таких унітарних державах ступінь децентралізації може дорівнювати і навіть перевищувати децентралізації федеративної держави.

Федеративна держава подвійна за своєю природою: це єдина держава й, разом з тим, це союз адміністративних одиниць. Типологічно чиста форма федералізму припускає виникнення федерації в результаті об'єднання декількох самостійних держав (державних утворень). Саме на такому підході заснована правова теорія федералізму, де особлива увага приділяється первинному характеру державності суб'єктів, які лише передають деякі повноваження на федеральний рівень. Однак, із двох з невеликим десятків федеративних держав, що існують у сучасному світі, тільки одна федерація утворилася саме так і тільки так - Швейцарія. Інші федеративні держави або поєднували договірне формування із централізованим приєднанням інших територій (США), або формувалися за рахунок федералізації унітарної держави (Австрія), або оформлялися як федерації в процесі деколонізації (Індія), або ж фактично децентралізувалися зверху, вдавшись у силу політичної кон'юнктури до формально договірного процесу (Росія).

Результатом еволюції класичних форм державного устрою стала поява в Європі нової форми - регіоналізованих держав або держав автономій.

Цю форму державного устрою, реалізовану на практиці в Іспанії та в Італії, розглядати і як компроміс між федеративним й унітарним устроєм, і як відмову від класичних форм. З погляду унітаризму, регіоналізована держава - абсолютизація автономій, які в унітарних державах існують як виключення із загального правила. Всі адміністративно-територіальні одиниці здобувають статус автономій: самостійні повноваження в різних сферах і право на винятковість, стосовно сусідніх територій. З погляду федералізму, регіоналізована держава - фактична федерація, що маскується під, унітарну державу шляхом збереження унітаристських декларацій і конституції. Однак ця прихована федерація принципово асиметрична: набір прав, повноважень і привілеїв у кожної території строго індивідуальний.

Висновки

Таким чином, сучасний державний устрій еволюціонує настільки, що формальні відмінності між федералізмом та унітаризмом втрачають свій зміст - вони є юридичними термінами: держави розрізняються скоріше конкретними параметрами, ніж приналежністю до загальних типів.


Структурно-функціональні чинники - природа центральних органів влади.

В науковій літературі зустрічається типологія природи центральних органів влади, яка базується на особливостях традицій роботи органів влади. Структурно-функціональні чинники залежать від виборчої системи, і як, наслідок цього, методів формування уряду, а також від типу взаємодії парламенту та уряду.

Формування уряду може відбуватися на наступних підставах:

Переважна більшість: виконавча система влади формується однією партією, що має більше 50% місць в законодавчому органі.

Мінімальні коаліції: дві чи більше партій, що мають більше 50% місць в законодавчому органі, формують виконавчу владу.

Кабінети меншості: окремі партії формують виконавчу владу, маючи менше 50% місць в законодавчому органі.

Великі коаліції: до формування виконавчої влади залучаються додаткові партії поза кількістю, місць в законодавчому органі яка необхідна для створення мінімальної коаліції.

Взаємодія урядів та парламенту може базуватися на принципі колективного формулювання політики й відповідальності та солідарної відповідальності за прийняті рішення уряду. Якщо уряд несе солідарну відповідальність перед парламентом за свою політичну діяльність, це означає, що оскільки дії окремих міністрів звичайно пов'язані з загальною політикою уряду, ці дії мають наслідком колективну відповідальність останнього.

Наприклад, в Основному законі Німеччини про відповідальність глави уряду записано: Федеральний канцлер встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність (ст. 65). Однак відставка канцлера тягне за собою відставку всього уряду.

З іншого боку, принцип колективної відповідальності уряду навіть у наведених випадках теоретично не суперечить солідарній відповідальності його членів, тобто в межах основних положень політики кожний міністр самостійно веде справи своєї галузі під свою відповідальність.

Важливість цих типів взаємодії полягає в тому, що кожен з них може надавати різний набір політико-управлінських угод. Зрозуміло, що після виборів спосіб формування виконавчої влади в країні може змінитися від одного типу до іншого, але на практиці такі зміни трапляються доволі рідко. У більшості країн виборча система дає доволі стійкі результати, й тому існує тенденція до формування стабільних систем виконавчої влади. Значення цього факту для адміністративної реформи в тому, що зміни, можуть порушити дуже широкий діапазон інтересів.

Цікавим є співвідношення між структурними чинниками та характером виконавчої влади.

Глибокі структурні реформи державного апарату легше проходять в країнах з мажоритарної системою. Загальна причина такої ситуації в тому, що зміни, які відбуваються під час реформування, зазвичай створює «переможців» та «переможених». Тому, у режимах, які діють за узгодженістю інтересів кількох політичних партій існують тенденції, що перешкоджають проведенню адміністративних реформ.

Великобританія в Європейському Союзі є найбільш «мажоритарною», і саме в цій країні заявлені радикальні реформи державного управління. Франція знаходиться в проміжному стані - вона має багатопартійну систему, проте дуже потужну політичну фігуру в особі президента. Коли до влади приходять сили, які є пропрезидентськими, Франція має «мажоритарний» відтінок. У цьому випадку реформи проходять досить швидко та без перешкод. Однак, коли до влади приходять сили, які не притримуються президентської сторони, проводиться досить обережна тактика реформування.


Функціонально-культурні чинники - відносини між політичним керівництвом та вищим рівнем державних службовців.

У країнах, де відбуваються адміністративні реформи, у цей процес зазвичай залучені як політичні діячі, так і вищий рівень державних управлінців. Відносини між цими двома групами відмінні в різних країнах. Для характеристики таких відносин необхідно розглянути два аспекти. Перше питання - чи є політична кар'єра відділеною від посад державної служби, по-друге, ступінь самостійності посад державної служби від політичних симпатій громад.

У країнах, де політичні посади та державна служба об'єднані, на вищих рівнях реформа пройде більш успішно, ніж у системах, де ці посади роз'єднані. Однак, на нижчих рівнях може з'явитися проблема, пов'язана і тим, що посадові особи регіонального рівня відчувають певну політичну ідентифікацію з особами вищого керівного складу.

Якщо посади державної служби відділені від політичних посад, може виникнути певна віддаленість керівних осіб від рядових чиновників. Це може знизити ступінь законності в управлінській діяльності, особливо після вибору нового політичного виконавця. Адміністративні реформи за таких умов відчувають певну несталість, так як концепція реформування передбачає процедури та стандарти, які розраховані на тривалий час. Однак, з приходом нового політичного лідера є небезпека їх змін, і як наслідок, віддалення бажаного результату.

Наприклад, для сучасної Німеччини характерне тісне взаємопроникнення політичної та адміністративної сфер. Відповідно до Закону про державну службу чиновники мають право приймати участь у діяльності політичних партій. Чиновники, які обираються в Бундестаг чи Земельні органи влади, мають право на відпустку під час виборчої кампанії. На відміну від інших країн, наприклад, Великобританії чи Франції, кар'єра державного службовця не є альтернативою політичній кар'єрі. Навпаки, досить часто вона стає передумовою успішної політичної діяльності.

У Франції існує інститут «політичних» чиновників. Вони користуються всіма привілеями державних службовців, але не пов'язані з ієрархічною системою державного управління. До політичних призначень відносять директорів та членів міністерських кабінетів, директорів адміністративних департаментів тощо. Призначення цих осіб відбувається або рішенням уряду, або міністра. За існуючою системою ці особи ідуть у відставку разом із урядом.

У Великобританії державна служба передбачає залученість адміністративного апарату в процес розробки та прийняття політичних рішень. Організаційна структура міністерств побудована таким чином, щоб наблизити їх до рішення політичних завдань. У міністерствах існують відділи планування політики. Їх завдання - стежити за тим, щоб щоденні політичні рішення приймались з урахуванням довгострокових перспектив.
Адміністративна культура країни - тип моделі, який визначається тим, яким саме відносинам віддають перевагу у процесі прийняття рішень: досягненню консенсусу чи конфліктам, прийняттю рішень в процесі суспільного діалогу чи нав'язування волі більшості.

Більшість дослідників розрізняють дві моделі адміністративної культури і вважають, що лише незначна кількість адміністративних систем не відноситься до жодної з них. Перша модель характеризується наступними рисами: домінування культури переговорів та угод, раціоналізм прагнення до економічної ефективності державного управління, розвинуте місцеве самоврядування. Класичним прикладом такої адміністративної культури є Великобританія.

Як одну зі складових дана адміністративна традиція містить у собі й правову незахищеність місцевих органів влади від центру. Єдиним власником суверенітету є Парламент; всі повноваження публічної влади можуть виходити тільки від Парламенту шляхом делегування. Таким чином, Парламент вправі в будь-який момент повернути собі або змінити делеговані повноваження. Це відноситься як до виконавчої влади, так і до органів місцевого управління. Більше того, Парламент вправі створювати органи, яким він доручає управлінські функції, змінювати їх структуру чи ліквідовувати їх. Теоретично місцеве самоврядування в країні може бути ліквідовано звичайним актом Парламенту. Саме із цим пов’язана легкість, з якою британський законодавець ліквідує чи створює рівні місцевого управління, перерозподіляє повноваження й т.д.

З верховенства Парламенту автоматично випливає й інший принцип: делегування повноважень завжди є конкретним. Отже, жоден орган влади, крім Парламенту, не може мати загальну компетенцію. Місцеві органи влади мають право вживати лише ті дії, які дозволені їм законом; те, що не дозволено - заборонено. Це правило позитивного регулювання має основне значення: будь-яка дія місцевої влади, що не спирається на конкретний акт, анулюється й спричиняє серйозну судову відповідальність.

Настільки абсолютне верховенство центральної влади коректується тим, що місцеві органи влади вправі звертатися до Парламенту з проханням надати їм ті або інші повноваження. Такий процес можливий як від імені всієї місцевої влади, через їх асоціації, так і від окремої ради. В останньому випадку може бути прийнятий місцевий нормативний акт (Local Act), що дозволяє дану діяльність одній конкретній раді.

Для другої моделі характерний сильний вплив центру на розвиток країни, детальний розподіл повноважень між різними рівнями державного управління, правовий раціоналізм, сильний політичний вплив бюрократії, відносно стабільна державна служба, регулярне проникнення держави у всі сфери суспільного життя.

Для систем управління, які характеризуються другим типом адміністративної культури, своєрідність місцевої влади проявляється в існуванні принципу загальної компетенції: застосування до місцевих органів самоврядування негативного регулювання їхньої діяльності - усе, що не заборонено - дозволено. Централізація управління також придбала характерні форми, багато в чому існуючі по сьогоднішній день: багаторівнева система урядової адміністрації, почасти дублююча, почасти контролююча або підпорядковуюча собі місцеве самоврядування на кожному рівні. Сучасна трансформація місцевої влади в даних країнах багато в чому є серією компромісів між традиційними рисами моделі й демократизацією місцевого самоврядування.

Правова культура цих країн визначає більшість складових державного управління. Значний регуляційний вплив центру на розвиток територій, який поєднується з кооперативними механізмами організації управління територіями й значною їх свободою в здійснені власних обов'язків. Адміністративна поведінка розуміється як комбінація суворості та гнучкості в застосуванні публічного права. На місцевому рівні не заперечується важливість ефективності використання ринкових механізмів у публічному управлінні.

Між зазначеними двома адміністративними культурами знаходяться скандинавські країни. В цих країнах спостерігається поєднання «менеджеристських» та правових управлінських культур на всіх рівнях управління. Влада центру поєднується зі значними повноваженнями місцевих органів й активною участю населення в процесах прийняття рішень на місцях.

Для країн зазначеної адміністративної культури характерна більша самостійність органів місцевого самоврядування в оперативних питаннях, і одночасно вкрай незначні правові гарантії, що дозволило багатьом дослідникам зблизити скандинавські країни з Великобританією. Однак, на відміну від британської моделі, місцева влада в цих країнах значно більше інтегрована в державний механізм, що проявляється й у домінуючих тенденціях: якщо в Об'єднаному Королівстві присутність державних органів на місцевому рівні підсилюється, то в Данії, Швеції навпаки, держава зменшує повноваження своїх органів на місцях на користь самоврядування.

Розглянемо системи державного управління деяких країн Європейського Союзу за пропонованими критеріями.
Типи політико-адміністративних систем


Країна

Структурні чинники

Структурно-фінкціональні чинники

Функціонально-культурні чинники

Адміністративна культура

Великобританія

унітарна,

централізована,

скоординована


мажоритарна,

колективна відповідальність



відділені,

не політизовані



громадські інтереси

Німеччина

федеративна,

скоординована



проміжний варіант

відділені,

доволі політизовані



правова держава

Франція

унітарна,

формально централізована, скоординована



проміжний варіант

інтегровані,

доволі політизовані



переважає правова держава

Фінляндія

унтіарна,

децнтралізована,

доволі фрагментована


пропорційна

відділені,

доволі політизовані



тяжіє до правової держави

Нідерланди

унітарна,

деунтралізована, доволі фрагментована



попорційна

відділені,

доволі політизовані



дуже підкорена законам, але змінюється на плюралістичний

Швеція

унітарна,

децентралізована



проміжний варіант

відділені,

все більше політизується



дуже підкорена законам, але змінюється на корпоративний


Великобританія.

Великобританія - унітарна й високо централізована держава. Політична система мажоритарна, заснована на принципі суперництва. Є дві головних партії - Консерватори та Лейбористи, велика кількість незначних партій, найзначніша з яких Ліберал-демократична. Всі уряди, починаючи з Другої світової війни, були чи Консерваторами, чи Лейбористами. Кабінет Міністрів об'єднаний колективною відповідальністю за розробку та впровадження політики. Виконавча влада зосереджена в нижній палаті парламенту. Верхня палата (представники аристократії) розробляє напрямки головних реформ та має владу відхиляти рішення Кабінету Міністрів.

Парламент - вищий державний орган Великобританії, який має повноваження щодо прийняття законів. Суди не мають повноважень оголосити акт Парламенту неконституційним, тим більше, що у Великобританії конституції як єдиного документу немає, тому новий закон може змінити чи навіть відмінити будь-який старий і стати складовою британської конституції.

Сфера діяльності міністрів - головні представники держави - прийняття та реалізація політичних рішень. Вони відповідають за всі напрямки діяльності у відповідній галузі: за власні дії та дії своїх підлеглих. Всі претензії до центральних органів у кінцевому рахунку адресуються їм. Перед Парламентом міністри несуть політичну відповідальність - навіть питання відставки. Перед судами вони несуть відповідальність за незаконні дії, як свої так і своїх підлеглих.

До центральних органів влади Великобританії відносяться Прем'єр-міністр, Кабінет, Уряд, Таємна Рада, міністерства та відомства.

Провідна роль Прем'єр-міністра базується на тому, що він є лідером партії більшості в Парламенті. Прем'єр-міністр очолює Уряд, керує діяльністю Кабінету, міністерств та відомств. Він вирішує питання про склад Кабінету, кількість міністерських посад, призначенні Міністрів та глав центральних відомств.

До складу Кабінету входять Прем'єр-міністр, Лорд-канцлер (Голова Верхньої палати), Канцлер казначейства (міністр фінансів), державні секретарі (Міністри) за вибором Прем'єр-міністра.

Функціями Кабінету є:

надання Парламенту на погодження відповідних документів;

контроль за відповідністю дій органів виконавчої влади політичному курсу, що затверджений Парламентом;

розмежування сфер та координація діяльності міністерств та відомств.

Найбільш важливі рішення Кабінету оформлюються як законопроекти та направляються в Парламент. В інших випадках рішення оформлюються як вказівка Міністру чи іншій посадовій особі центральних органів щодо того як він повинен діяти, не володіючи при цьому формальними юридичними повноваженнями.

Цо британського уряду входять Міністри, які очолюють міністерства (як правило, вони називаються Департаменти) та їх заступники, парламентські секретарі міністерств, особи, які займають традиційні посади: Лорд-канцлер, Лорд-голова ради, канцлер герцогства Ланкастерського та інші. У повному складі Уряд не засідає майже ніколи, по суті - це група осіб, яка несе колективну політичну відповідальність перед Парламентом і йде у відставку разом з його головою - Прем'єр-міністром.

На відміну від Уряду, Таємна Рада при короні є органом, що приймає рішення. До його складу входять всі Міністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи, Почесні члени.

Міністерства та центральні відомства є галузевими чи функціональними органами управління. Особливістю британської системи є територіальні міністерства: у справах Шотландії, Уельсу та Ірландії, а також 9 регіонів Англії.

Міністри та голови відомств Великобританії мають право видавати пормативно-правові акти, крім того, Міністри мають повноваження контролю діяльності центральних відомств та органів місцевого самоуправління.

У Великобританії сформувалося досить незалежне від центру місцеве самоврядування, яке характеризуються наявністю в органів місцевого самоврядування статусу юридичних осіб; наявністю адміністративних повноважень на відповідних територіях; певна фінансова незалежність, у тому числі право на оподаткування, вибірність керівників місцевих органів.

Державна служба політично нейтральна до найвищих посад. Культура державної служби - універсальна, для державних службовців вищих щаблів управління найважливіша конституційна доктрина - відповідальність перед Парламентом за всі дії.


Німеччина.

У Німеччині Канцлер - найбільш потужна політична фігура, яка має найбільші повноваження, Президент має символічні функції.

«Держава права» - ключовий елемент у німецькій адміністративній системі. У той час як цей елемент та федеральні принципи складають суттєві формальні параметри для розробки політики, ринкова економіка та держава суспільного добробуту встановлює норми, що окреслюють функції та обов'язки держави.

Адміністративна система Німеччини включає 16 Земельних урядів, з яких три є містами з особливим статусом (Берлін, Бремен і Гамбург), та місцеві органи влади. Адміністративна структура будується на трьох принципах. Перший принцип - розподіл законодавчих, виконавчих та судових повноважень між органами влади. Другий принцип «федералізму» визначає Землі як автономних членів держави з повним спектром повноважень. Місцеве управління - ще один принцип, який має давні традиції у Німеччині. Конституція держави та конституції всіх земель гарантують право органам місцевого управління на незалежність у прийнятті рішень на рівні територіальних громад.

Розвиток державного управління у Німеччині не був однорідним процесом. Органи управління центрального рівня відіграють незначну роль, на відмінну від Земельних урядів, які мають значну політичну та адміністративну владу. Роль федеральної адміністрації обмежена, головним чином, законодавчими повноваженнями, що зменшує необхідність реформування цього рівня управління.

Німецька система державного управління характеризується класичною бюрократичною моделлю із сильним акцентом на законності та належному виконанні регуляційних функцій. Вищі рівні федеральної державної служби досить політизовані.


Франція.

Франція - унітарна, централізована держава. Уряди, зазвичай, формуються однопартійні чи з мінімальною коаліцією, але ця особливість дещо компенсується потужною у своїх повноваженнях посадою Президента.

Франція характеризується сильною адміністративною традицією з Наполеонівських часів. Можна зазначити п'ять головних особливостей системи управління:

традиція державного регулювання економіки та суспільства;

централізоване управління з державним апаратом із двох типів вищих посад. Перший тип посад - державні та включають Інспекторів фінансів (свого роду фінансовий контроль), Раду державного адміністративного суду, та Державний комітет контролю. Другий тип посад є технічним та варіюють, наприклад, від Екологічної політехніки до Міністерства екології. Особи вищих посад високо мобільні в кар'єрі, займають найвищі посади виконавчої влади, можуть перейти до приватного сектору чи в політику. Наприклад, до 1993 року вісім з одинадцяти Прем'єр-міністрів були державними службовцями;

потужний центральний рівень на субнаціональному (регіональному) рівні присутній через префекта в кожному департаменті чи регіоні. Префект координує надання державних послуг та, до 1982 p., мав можливість відмінити рішення місцевих органів влади;

поділ державної служби на велику кількість посад, зі своїми кваліфікаційними вимогами та набором ієрархічних категорій посад відповідно до закону про державну службу;

важливість спеціального органу адміністративного права в регулюванні адміністративних процедур та призначень.


Фінляндія.

Фінляндія - унітарна держава, з досить потужною традицією відносно автономного регіонального рівня управління, що закріплено в конституції. У країні багатопартійна система з коаліційним урядом. Кабінет діє колегіально з Прем'єр-міністром, який має менше впливу, ніж, наприклад, у Великобританії. Президент, який обирається на шість років, відповідає за зовнішню політику і є головнокомандуючим збройних сил. Він має більше повноважень, ніж його німецький колега, але не є такою політичною фігурою, як французький президент.

Багато років Фінляндія мала адміністративну систему, яка складалася з міністерств, агенцій національного рівня зі значними повноваженнями. Однак, в 90-і роки агенції в результаті адміністративної реформи значно скоротилися у кількості та переорієнтувалися від детального до універсального регулювання. Перш за все, це стосувалося центрального рівня, зосередивши три чверті адміністративного персоналу на місцевому рівні.

Кожний орган влади несе відповідальність за виконання та контроль законів та політики в межах своїх повноважень, зазвичай виконання своїх програм не може перекласти на інші органи, як це іноді буває в більш централізований державах, таких як Франція чи Великобританія.

Існує інститут державної служби, політичні посади та посади державної служби відділені. Однак, деякі з трьох головних рівнів державної служби віддаються представникам політичних партій, відповідно до свого роду неофіційної квоти.

На початку 90-х років з метою скорочення видатків (викликано економічним спадом того часу) виникла необхідність спрощення державного апарату. Цілями реформи було спрощення «бюрократичної ваги» органів управління національного рівня, перерозподіл повноважень з метою їх делегування з національного на регіональний рівень (паралельно проведення перерозподілу бюджетування), підвищення якості надання управлінських послуг та певний ступінь децентралізації.


Нідерланди.

Нідерланди - унітарна, децентралізована держава. Міністерська відповідальність - основа адміністративної системи країни. Міністри відповідальні за політичні, юридичні та цивільні питання. Колективне прийняття рішень відбувається на щотижневому засіданні ради міністрів. У зв'язку із незначною централізацією державного управління, вони мають значну автономію. Але міністерства - доволі відкриті організації, особливо у процесі вироблення політики. Прем'єр-міністр у Нідерландах не настільки сильна постать, як, наприклад, у Великобританії, і спроби у 90-ті роки збільшити його повноваження були відхилені.

У країні відділені державна служба й політичні посади. В Нідерландах існують консультативні ради, які тісно співпрацюють з органами влади в процесі вироблення та реалізації політики. Обговорення, консультації з метою досягнення компромісу сформовані під впливом голландської політичної культури.

Провінційні та муніципальні рівні управління мають значні повноваження в сфері надання послуг, формування бюджету. Субнаціональні органи управління відповідають за більшість трудомістких послуг держави.


Швеція.

Швеція - унітарна, високо децентралізована країна з конституційною монархією. Влада зосереджена в Прем'єр-міністра та Кабінету міністрів. Найбільш важливі питання вирішуються колегіально. Процес формування уряду ініціюється Спікером Рикстага (основний законодавчий орган, який має позапартійних характер).

З 1994 року в центральних органах управління працює 17,3% держав­них службовців (48,7% - у Франції, 47,7% - у Великобританії), що свідчить про важливість регіональних рівнів управління в швецькій адміністративній системі. Адміністративно Швеція поділяється на 23 округи та 286 муніципалітетів. Округи відповідають за питання охорони здоров'я та мають право регулювати податки. Муніципалітети відповідають за житлове господарство, освіту та соціальні питання.

Центральний рівень управління дуже децентралізований. Центральні органи влади Швеції мають певний ступінь незалежності відповідно до конституції та підзвітні Кабінету міністрів, а не окремим міністрам. Державна служба Швеції безпартійна, тобто існує чітке відокремлення політичних посад та посад державної служби.


Висновки

В Європейському Союзі не існує однієї оптимальної уніфікованої моделі організації державного управління. Політичний, економічний, культурний потенціал конкретної країни, а також актуальні виклики визначальною мірою впливають на її специфічні аспекти. Однак, окремі загальні цілі, забезпечення загальноприйнятих європейських принципів демократичного управління, є певною мірою спільними для всіх.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка