Національний авіаційний університет



Скачати 158.86 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір158.86 Kb.
СІТКО А.В.

Національний авіаційний університет
ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ ЕТИКЕТНИХ ФОРМ АНГЛОМОВНИХ ПИТАЛЬНИХ РЕЧЕНЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
Вироблені суспільством норми поведінки і форми поводження об'єднується у системі, яку називають етикетом. Ці норми є категорією історичною, отже змінною. Крім того, у кожному суспільстві вони чітко детерміновані характером суспільних відносин. Справді, гуманні стосунки між людьми в суспільстві знаходять безпосереднє відображення в системі етикету.

У сучасному мовознавстві етикетні формули ввічливості досліджуються як в суспільних сферах спілкування, так і поза культурою спілкування: С. Богдан [1], О. Малюга[2], Я. Радевич-Винницький [3], М. Стельмахович [4], Л. Сахарчук [5], Є.Чак [6], І.Шевченко[7] та ін. Однак, питання етикету взагалі і, зокрема, проблема мовної етики та етичних форм ввічливості продовжує хвилювати лінгвістів. ЇЇ всебічне дослідження проводиться і в сучасному мовознавстві, як у суспільних сферах спілкування, так і поза культурою комунікації. Актуальність даної теми спричинена широкою інтеграцією суспільства та інтенсивним міжнаціональним спілкуванням, а також недостатнім вивченням особливостей перекладу питальних конструкцій українською мовою. Об'єктом дослідження виступають форми ввічливості, що передаються інтерогативними конструкціями англійської мови, а предметом - особливості вживання та перекладу етичних норм.



Мета даної роботи полягає в дослідженні особливостей етикетних форм питальних речень а також проблем перекладу пов’язаних з ними.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, здійснена спроба висвітлити проблему відтворення англомовних форм ввічливості українською мовою, а також проаналізувати форми ввічливості двох мов через призму англійських питальних речень.

Матеріалом для даної роботи слугували тексти дитячої літератури англомовних письменників у зіставленні з їх українськими перекладами.

Серед багатьох складних питань, які вивчає сучасне мовознавство, важливе місце займають проблеми перекладу. Як відомо, процес перекладу не є простою заміною одиниць однієї мови одиницями іншої мови. Навпаки, це складний процес, який включає в себе цілу низку операцій.

Проблема питальності є однією з центральних у сучасній лінгвістиці. Важливість вивчення інтерогативних конструкцій визначається не тільки тим ключовим положенням, яке займає питання у процесі комунікації, але й зв’язком проблеми питальності з багатьма іншими проблемами мовознавства. Хоча важливість цієї теми є очевидною, прагматичні аспекти питального речення, зокрема переклад та його проблеми, залишаються на сьогоднішній день маловивченими.

Форми і засоби вираження етикету зумовлені екстралінгвістичними соціальними чинниками, які залежать від характеру ситуації, характеристики співрозмовників (стать, вік, соціальний статус, роль тощо), ієрархії соціального стану співрозмовників (нижчий, рівний, вищий), функцій висловлювання (прохання, наказ і т.п.). Сукупність цих факторів обумовлює різноманіття етикетних комунікативних проявів потенційно можливих у природних мова різних народів.

Етикетні вирази українців відбивають національний характер і ментальність, тобто склад розуму, самобутність мислення, світосприйняття, вихованість, делікатність. Завдяки цьому простежується паралель між вдачею народу та його мовленнєвою поведінкою [8:27].

Мовний етикет має національну специфіку, а також виразні соціальні характеристики» [9:25]. Мовний етикет передбачає спілкування, в основі якого лежить обмін інформацією, новими знаннями та спілкування заради спілкування. В кожному суспільстві існують правила й норми поведінки та спілкування. Це система стійких словесних формул, завдяки яким налагоджується контакт і підтримується доброзичлива тональність мовлення. В основі національно-мовної картини світу українців лежить ввічливість, чемність, уважність і стриманість. Етнопедагогіка українців застерігає молодь і дітей від вживання грубих, лайливих і образливих слів; осуджує батьків, які сваряться на людях. Той, хто вдається до грубої лайки, «чинить злочинний замах на культуру нашої рідної мови, споганює наш національний мовленнєвий етикет, який формувався впродовж тисячоліть і став взірцем шанобливого ставлення до людей, невід'ємним компонентом не тільки української національної, а й європейської мовної культури, в якій людина вважається найповнішою цінністю» [10:25]. Спілкування українців передбачає бонорифічні відносини при звертанні до одного співрозмовника, якщо він незнайомий, малознайомий, старший за віком та посадою, чим підкреслюється повага до співбесідника. Етикет українців бере свій початок з релігії, в основі якої лежить шанобливе ставлення до землі, батьків, родичів ; друзів. Доброта та доброзичливість мають особливу значимість у східно-європейських мовах (українській, російській).

Доброзичливість по-англійськи/американськи часто асоціюється з виразом «голівудська усмішка», а так само з умінням свої проблеми тримати при собі, бути делікатним і навіть трохи дистанційованим. Для англо-американської культури характерно заохочення індивідуалізму, незалежності, прагматизму, рівності.

У сучасній українській літературній мові арсенал лексичних засобів вираження звертання до незнайомої людини дужа збіднений. Уникаючи прямих звертань до незнайомої людини, ми вдаємося до формул-замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких є підтримання мовного контакту, таких, як . Вибачте, як пройти до ...? Дозвольте звернутися... Можна вас запитати (попрохати)...?

Досить частотними є формули-замінники звертань, які будуються за моделлю “чи не + дієсл.? ”, наприклад: “Чи не скажете, як пройти на зупинку таксі? ”

Соціальна маркованість форм ввічливих звертань пане (пані), добродію (добродійко), що широко вживалися в дореволюційний час, ще досі не подолана.

Але якщо говорити не лише про певні усталені вирази, які ми вживаємо у питальних конструкціях, а спробувати проаналізувати спосіб утворення таких формул ввічливості, можна зробити наступний висновок, в українській мові форми ввічливості чітко граматикалізовані (граматикалізацію передає категорія числа та особи). Ці формальні маркери функціонально досить сильні у мові і тому самодостатні.

В англійській мові існують певні мовні структури, що використовуються для того, щоб зробити прохання, питання чи твердження мовця менш різким та прямим, більш “дистанційованим” від реального положення речей, а разом з тим і більш ввічливим. Принцип ввічливості в найбільш загальному вигляді можливо визначити як тип соціальної взаємодії, в основі якого лежить повага до особистості партнера. Дотримання цього принципу накладає певні вимоги до поведінки членів суспільства, які полягають у тому, щоб враховувати інтереси партнера, рахуватися з його думкою та бажаннями, полегшувати по можливості завдання, які покладені на нього. Дотримання принципу ввічливості має на меті домогтися максимальної ефективності соціальної взаємодії за рахунок “збереження соціальної рівноваги і дружніх відносин”. Дж. Ліч вважає, що в комунікативній практиці цей принцип відіграє більш значну роль, ніж принцип кооперації[11:82].

Щодо мовленнєвої комунікації, принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, яка спрямована на запобігання можливих конфліктних ситуацій. Вона реалізується в процесі мовлення за допомогою різних правил і тактичних прийомів. Дж. Ліч виділяє шість таких правил, або, висловлюючись його мовою, максим: 1) максима такту: “Зводь до мінімуму зусилля інших”, “Старайся збільшити користь для інших”; 2) максима великодушності: “Зводь до мінімуму користь для себе”, “Бери на себе всі зусилля”; 3) максима схвалення: “Не картай інших”; 4) максима скромності: “Зводь до мінімуму похвалу на свою адресу”, “Хвали інших”; 5) максима злагоди: “Уникай суперечностей”, “Прагни злагоди”; 6) максима симпатії: “Будь доброзичливим”[11:82].

До цих максим необхідно додати і деякі інші правила, сформульовані різними дослідниками (зокрема Р. Лакоф): “Не нав’язуйся”, “Не примушуй партнера”, “Давай йому свободу вибору”, “Не посягай на його права”, “Не порушуй кордонів його особистої сфери”[12].

Перераховані правила досить абстрактні і потребують конкретизації по відношенню як до окремих мовних актів, так і до конкретних комунікативних ситуацій. Щоб бути ввічливим, слід знати, що і за яких обставин вважається ввічливим. Очевидно, ввічливість є відносним поняттям і багато в чому визначається правилами, які прийняті в різних ситуаціях спілкування: те, що вважається ввічливим в одному комунікативному контексті, може бути нейтральним в другому і неприйнятним в третьому. Комунікативний контекст, який впливає на вибір форми вираження, включає наступні суттєві ознаки ситуації спілкування: а) взаємоположення комунікантів (рівне, вище, нижче); б) ступінь соціально-психологічної дистанції (далека, близька); в) обставини спілкування (офіційні, неофіційні, невимушені).

Розглянемо, як конкретизуються перелічені вище правила (тобто як реалізується принцип ввічливості) в питальних мовних актах, які вживаються в різних комунікативних ситуаціях. А так як способи реалізації принципу ввічливості залежать від особливостей питального мовного акту, проаналізуємо коротко ці особливості.

Реалізація принципу ввічливості в питальному акті визначається цілою низкою обставин. Перш за все, сам питальний акт слід, очевидно, віднести до категорії “неввічливих”, через те, що, задаючи питання, мовець бере комунікативну ініціативу на себе і отримує можливість контролювати дії слухача як за характером (спонукаючи його до відповідної реакції), так і за змістом (задаючи тему розмови). Інакше кажучи, здійснюючи такий акт, мовець втручається у сферу існування слухача і цим порушує правило незазіхання на його права, а також обмежує його свободу вибору дій. Крім того, питання може поставити слухача в скрутне становище у тих випадках, коли йому невідома відповідь або він не збирається оголошувати інформацію, якою володіє. У таких ситуаціях мовцеві потрібно докласти додаткових зусиль, щоб знайти вихід зі становища, що склалось.

По-перше, ввічливість передбачає дотримання певних обмежень щодо тематичного змісту питань. Так, під час звертання молодшої особи до старшої або за умови далекої соціально-психологічної дистанції слід утриматися від питань, що стосуються особистого життя співрозмовника, його віку, сімейного положення, прибутків, оцінювання інших людей. Саме в таких ситуаціях слухачеві частіше за все доводиться ухилятися від прямої відповіді, наприклад: What for?”said one who had spoken first. “Thats none of you business, Two!” said Seven(Carrol, 94). – А то за що? – поцікавився той, кого обляпали. – А то вже не твій клопіт, Двійко! – сказав Сімка(Керрол, 83). Не слід ставити питання, відповідь на які потребує знання точних фактичних даних.

Звичайно, подібні питання доречні під час офіційного розслідування, при анкетуванні чи в інших соціально обумовлених ситуаціях, а також за умови близьких відносин між співрозмовниками або при звертанні старшої людини до молодшої.

По-друге, під час вибору питальної форми, доречної у певному комунікативному контексті, необхідно враховувти прагматичний потенціал різних типів питальних висловлювань, котрий є наслідком їх граматичної семантики.

У цьому відношенні найменш ввічливими є наказові питальні виловлювання з предикатами мови (такі як: Tell me, I want you to tell me). У тих випадках, коли спонукання передається імперативними формами, прослідковується порушення принципу невтручання у сферу існування слухача, що дозволяє вживати такі висловлювання лише за дуже близьких відносин рівних за статусом комунікантів або під час звертання старшої особи до молодшої. У будь-якому випадку така форма буде неввічливою. Однак категоричність спонукання значно пом’якшується завдяки використанню конструкцій такого типу, як Can/Could you tell me…?; такі висловлювання розглядаються як ввічливі способи отримання інформації, зокрема під час спілкування незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (Дороті – королеві) Can you tell us where the Emerald City is?” (Baum,141) – Ви не скажете нам як пройти до Смарагдового міста?(Баум,108).

Пряме питання, так як і наказові питальні висловлювання з предикатами мови, спонукає слухача до відповідної реакції. До того ж серед прямих питань особливе місце посідають заперечно-питальні речення, які передбачають, що до моменту мовлення у мовця була думка про предмет розмови; таким чином очікується позитивна реакція з боку слухача, наприклад: You're lucky,” I told her. “You're really lucky. You know that?(Selinger,73) — Пощастило вам,— кажу.— Оце пощастило! Це ж треба! (Селінджер,61)

Під час усної комунікації можливі різні репліки у відповідь в залежності від дійсного стану справ, можлива і “реакція від противного”, тобто активізація оборонного інстинкту слухача, наприклад: But”,said Tortoise,… “Why cant you understand?”(Kipling,95) - “Але,” – докинула Черепаха…“Невже тобі не ясно?”(Кіплінг,72). І, нарешті, дані питання часто мають додатковий емоційний відтінок – вияв подиву мовцем, коли він виявляє невідповідність своїх очікувань реальному положенню справ(українською мовою такі питання перекладаються “Хіба…?”, “Невже…?”).

Достатньо поширеною формою вираження питального мовного акту є розділове питання, яке структурно складається з двох частин. У першій частині міститься думка мовця про деяке положення справ, у другій – апеляція до слухача, яка закликає його виявити своє відношення до міркування, яке було висловлене у першій частині, наприклад:Death is the brother of Sleep,is he not?(Wilde,37) - “Адже Смерть – рідна сестра Сну, чи не так? (Уайльд,22).

Зазначимо, що власне питальну функцію такі висловлювання виконують лише за умови висхідного тону на приєднувальній частині. За умови нисхідного тону вони є ввічливою формою вияву мовного акту повідомлення, наприклад:“Now, you are a nice young fellow, aint you? said Sowerberry(Dickens,44) - “Герой, що й казати! – мовив Сауербері...”(Діккенс,64).

Розділові питання дуже поширені у розмовній мові, вони вживаються в основному за умови рівних відношень між комунікантами та при будь-якій соціально-психологічній дистанції.

Більш сильною формою пом’якшення імперативного компоненту питального висловлювання є загальне питання з неінвертованим порядком слів – так зване декларативне питання, у якому питальна функція здійснюється за допомогою висхідної інтонації (у писемній мові їй відповідає питальний знак).

Семантична особливість декларативних питань полягає в тому, що в ньому міститься як припущення щодо деякого стану справ, так і приховане спонукання до слухача оцінити правильність висловлюваного припущення. Декларативне питання надає мовцеві широкі можливості для виявлення ступеню впевненності висловлюваного припущення за рахунок введення в нього модальних модифікаторів: вставних модальних слів та фраз таких як: perhaps, of course, maybe, surely, I suppose, I think, I imagine, I hope, а також показчиків логічного висновку таких як: so, then, and, but, as far as I can see, наприклад:He is not in danger, I hope?said the old lady(Dickens,263). - “Неже він помирає? ” – спитала літня жінка(Діккенс,219).

У сучасній англійській мові декларативні питання дуже поширені у мові різних соціальних груп. На думку О. І. Бєляєвої, декларативні питання в порівнянні з інвертованими та розділовими питаннями є більш ввічливою формою виявлення запиту про інформацію, завдяки прихованій апеляції до висловлення відповідної реакції, а також завдяки можливості “варіювати ступінню категоричності” речення[13:14].

Перейдемо до розгляду найбільш ввічливих форм передачі питання в англійській мові. Якщо враховувати той факт, що залучення до розмови іншої людини (особливо малознайомої або старшої за віком) є актом втручання в сферу її існування, то слід визнати соціально кращою таку форму питального висловлювання, котра дозволила б слухачеві самому вирішувати, вступати чи не вступати у спілкування. До даної форми відноситься непряме питання, котре лише виявляє бажання мовця мати деяку інформацію, але не містить у собі прямого спонукання до відповідної реакції ( така реакція можлива, але лише як вільний вибір самого слухача). Варіантом ввічливого питання є також “питання в питанні”, у якому власне інформативне питання включено у якості додатка у склад загальнопитального висловлювання, яким запитують про ступінь інформованості слухача. Такі висловлювання дають слухачеві гарний шанс “вийти із гри”, відповівши лише на формально виражене питання, наприклад: You say its real money they show you, Mr.Tucker?”(O Henry,108) – “То ви кажете, містере Таккер, вони покажуть справжні гроші?”(О Генрі,530).

Надійним способом реалізації принципу ввічливості слугує передача комунікативного наміру у вигляді прохання його здійснити. Можливі різні способи передачі такого прохання, за допомогою окремого висловлювання, частини висловлювання, складного речення, наприклад:May I go across with you?”asked Dorothy(Вaum,164). - “А можна й мені з вами?” - спитала Дороті(Баум,113). У цьому прикладі прохання, з яким звертається Дороті передається загальним питальним реченням з маркером ввічливості, вираженим модальним дієсловом may, що відтворюється українським відповідником А можна.

Зазвичай, ми висловлюємо прохання у формі загального питання, щоб те не здавалося занадто різким. Загальне питання передбачає те, що слухач може погодитись чи не погодитись з повідомленою інформацією, наприклад:Now, will you take a little drop of something, Mr.Bumble?”(Dickens,8) - “Містере Бамбул, може, вип’єте крапелиночку?”(Дікенс,25)

В українському перекладі не вживається складні вирази на кшталт: Чи не будете ви такі ласкаві…?, Чи не буде ваша ласка…? тому, що вони нетипові для даної комунікативної ситуації в українській мові. Натомість, у реченні використовується друга особа множини та вибачення перед перехожим. У англійському варіанті ввічливість тримається саме на синтаксичній конструкції питального речення.

Навіть звичайне декларативне речення виглядатиме менш різко, якщо його оформити у питальну форму. Можна порівняти: It would be better to leave the room immediately(пряма декларація думки). Було б краще залишити кімнату терміново. Wouldn’t it be better to leave the room immediately? (переконливе питання - менш пряме). Чи не було б краще залишити кімнату терміново? Would it be better to to leave the room immediately? (відкрите питання - дуже непряме). Можливо, краще залишити кімнату терміново? (14:4).

Як в англійській, так і в українській мовах твердження у питальній формі звучить менш наполегливо. Однак, в останньому прикладі принцип ввічливості в англійській мові реалізується за допомогою непрямого питання, а в українській - за рахунок додавання прислівника, що виражає вірогідність.

Для використання більш ввічливої форми можна також застосовувати дієслівні форми, що позначають віддаленість від об’єктивної реальності. З цією метою часто використовуються минулі часи, але це стосується лише англійської мови. В українській мові ввічливість реалізується не за рахунок часових форм, а за рахунок введення другої особи множини та умовного способу дії.

Це ж стосується і використання прогресивних форм дієслова в англійській мові. Вони здаються більш простими та менш різкими ніж прості форми, тому що припускають щось постійне та незакінчене. В українській мові такі форми відсутні і заміняються у перекладі умовним способом чи використанням другої особи множини. Майбутні прогресивні форми дієслова часто використовуються в англійській мові ще й для того, щоб ввічливо дізнатися про плани співрозмовника. В українських перекладах ввічливість реалізовується за допомогою різноманітних фраз-кліше, наприклад: Will you be going away at the weekend?(Wildе,25) - Чи не могли б ви повідомити нам, якщо поїдете кудись на вихідні?(Уайльд,40).

Модальнi дієслова would, could, might також пом’якшують питання, прохання та припущення англійської мови. Would часто використовується для формування запитань та прохань з дієсловами like, prefer, наприклад: What would you like for dinner?” (Wilde,39) - “Що ви бажаєте на обід?” (Уайльд,54). Питання з Shall I/we використовуються (особливо у британському варіанті) для того, щоб ввічливо запитати про вказівки та прийняті рішення, запропонувати поміч та послуги, а також зробити припущення. Will y таких випадках не використовується, наприклад: “What time shall we come and see you? (Wildе,65) - “О котрій вам буде зручно, щоб ми прийшли? (Уайльд,80).

З прикладів можна побачити, що в українській мові відсутні допоміжні дієслова та структура запитання англійської мови, тому ввічливість у таких випадках реалізується за рахунок лексичних додавань та вживання другої особи множини.

У ввічливих питаннях, проханнях, наказах англійської мови часто використовуються формули: Will you…?, Would like (+ infinitive)?, If you would like…?, Would you mind…? та Do you mind…? При перекладі українською мовою вживаються наступні фрази-відповідники: Чи не могли б ви…?, Чи не хотіли б ви…?, Якщо ваша ласка…?, Чи ви не заперечуєте…?, наприклад: Mrs. Peevy, maam, would you mind chocking off that kind of yours so that honest people can get their rest?”(O Henry,151) - “Місіс Піві, шановна добродійко, будьте ласкаві, заткніть пельку вашій дитині щоб чесні люди могли виспатися після важкого дня”(О Генрі,551). У цьому прикладі англійське питальне речення, що передає ввічливе прохання відтворюється українським наказовим реченням, у якому категоричність наказу пом’якшено за допомогою етикетних формул шановна добродійко та будьте ласкаві.

Майбутній час в англійській мові можна використати для того, щоб ввічливо дізнатися про плани людей. Коли мовець використовує цей час, щоб запитати про те “Що ви вже вирішили”, він показує, що не має на меті впливати на наміри слухача.

В українській мові такого розмаїття питальних конструкцій не існує і всі вищезгадані відтінки значення можна вдало підкреслити інтонацією. Зміна інтонації у таких випадках більш типова для української мови.

Під час ситуації знайомства в англійській мові часто вживаються етикетні форми ввічливості. Ці висловлювання майже ідентичні в українській та англійській мовах. Українці при знайомстві теж вітаються, проте про стан справ та самопочуття відразу питати не прийнято. Однак, у перекладах англійські вирази такого типу перекладаються, щоб підкреслити національну особливість та манеру спілкування.

Британці часто розпочинають ввічливу розмову питаннями про погоду. Для українців така риса є нехарактерною.

Як британці так і американці вживають Excuse me перед тим як потурбувати когось та Sorry після того як це вже було зроблено. Українці у таких випадках вживають слова-відповідники вибачте і пробачте.

Якщо англійці не зрозуміли сказане, вони часто перепитують, вживаючи питання «Sorry?, What?, I beg your pardon? та Pardon me?», наприклад:I beg your pardon,”said Alice very humbly:“you had got to the fifth bend, I think?”(Carrol,36). “ – Вибачте, будь ласка, - сумирно сказала Аліса. – Ви вже чи не на п’ятій звивині зі слів?”(Керрол,25). У цьому випадку англійське декларативне питання, що виражає ввічливе перепитування перекладається українським питальним реченням котре починається з етикетної формули Вибачте, будь ласка. У подібних ситуаціях українці також часто вживають слово-відповідник «перепрошую».



Отже, на основі порівняння способів вираження ввічливості англійської та української мов можна зробити наступний висновок. Англійська мова досить багата на часові форми, які допомагають виражати різні відтінки значення. Мова чітко структурована і відтінок ввічливості цілком залежить від синтаксичної будови питального речення. Ввічливість української мови більш залежить від граматичних категорій та емоційного наголошення (інтонації). Тому при перекладі часто відбуваються лексичні опущення та додавання, синтаксичні трансформації. Однак, як англійська, так і українська мови мають стандартний набір виразів-кліше, що часто вживаються у повсякденному спілкуванні. Такі вирази мають відповідники і не викликають особливих труднощів при перекладі.

ЛІТЕРАТУРА

  1. 1.Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 475 с. 2.Малюга Е.Н. функціонально-прагматические аспекты английских вопросительных предложений. – М.: Макс Пресс, 2001. – 294с. 3.Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування // Українська мова та література. – 2001. – №37. – С.1-2. 4.Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Дивослово. –1998. – № 3. – С. 20–21. 5.Сахарчук Л.І. Соціальний аспект мовної діяльності // Актуальні проблеми соціолінгвістики. – Київ: НМК ВО, 1992. – С. 19–23. 6.Чак Є.Д. Будемо знайомі! // Дивослово. – 1998. – № 6. – С.21–23. 7.Шевченко И.С. Историческая динамика прагматики предложения. – Харьков: Константа, 1998. – 168с. 8.Миронюк О.М. Історія граматичних засобів вираження ввічливості в українській мові // Мовознавство. – 1993. – № 2. – С. 55–63. 9.Андрухович Ю. Московіада. Роман жахів. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 140 с. 10.Аасама И. Как себя вести. – Таллинн: Валгус, 1972. – 220 с. 11.Leech G. Principles of Pragmatics. – LondonNew York, 1983. – P.82. 12.Lakoff R. Language in Woman’s Place// Longuage in Society. – 1973. – №2. 13.Беляева Е.И. Принцип вежливости в речевом общении (способы оформления Декларативных высказываний в английской разговорной речи) // Иностранные языки в школе. - 1985.-№2.-С. 12-16. 14.Левицкая Т., Фитерман А. Почему нужны грамматические трансформации при переводе?//Тетради переводчика. – М., 1971. – Вып. 8. – С.12-22.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка