Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки. За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск IIІ івано-Франківськ Видавничо-дизайнерський відділ ціт 2009



Сторінка2/8
Дата конвертації02.04.2016
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Н.Татаринова





І.Вілінська






О.Воронін

Р.Вороніна




До статті увійшли різні за формою та характером вокалізи. Кожен із них – це вокальна мініатюра із специфічною мелодичною та гармонічною побудовою. Більша або менша складність гармонії та фактури фортепіанного супроводу якоюсь мірою вплинула на послідовність розміщення вокалізів.




  1. Вовк М.В. Розвиток музично-виконавської діяльності молодших школярів / М.В.Вовк. – Івано-Франківськ: Плай, 2007.

  2. Вовк М.В. Виховання музикою / М.В.Вовк, В.Ф.Орлов. – К.: Музична Україна, 2007.

  3. Голубєв П.В. Поради молодим педагогам-вокалістам / П.В.Голебєв. – К.: Музична Україна, 1983.

  4. Гумінська О.О. Уроки музики в загальноосвітній школі: методичний посібник / О.О.Гумінська. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005.

  5. Доронюк В.Д. Основи вокально-педагогічної творчості вчителя музики / В.Д.Доронюк, М.Ю.Сливоцький. – Івано-Франківськ: Плай, 2006.

  6. Кващук В.Я. Методичні рекомендації з постановки голосу / В.Я.Кващук. – Івано-Франківськ: Плай, 2007.

  7. Кващук В.Я. Формування вокальних навичок молодших школярів / В.Я.Кващук, Л.М.Чуриліна // Мистецтво та освіта. – К., 2008.

  8. Масол Л.М. Вивчення музики в 1–4 класах / Л.М.Масол, Ю.О.Очаковська. – Харків: Скорпіон, 2003. – Ч. 1.

  9. Менабени А.Г. Методика обучения сольному пению / А.Г.Менабени. – М.: Просвещение, 1987.

  10. Ростовський О.Я. Методика викладання музики в початковій школі: навч.-метод. посіб. / О.Я.Ростовський. – 2-ге вид., доп. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001.

  11. Савчук В. Пісенний світ школяра: навчально-методичний посібник / В.Савчук. – Івано-Франківськ: ОІППО, 2006. – Вип.1, 2.

  12. Юцевич Ю.Є. Теорія і методика формування та розвитку співацького голосу / Ю.Є.Юцевич. – К.: Музична Україна, 1998.

  13. Воронін О., Вороніна Р. 30 вокалізів на основі народних пісень. – К.: Музична Україна. – 1991. (№1).

  14. Татаринов Н. Співакам-початківцям. – К.: Музична Україна. (№2, 3, 4)

  15. Віллінська І. Вокалізи для співаків-початківців. – К.: Музична Україна, 1971. (№5, 6).


УДК 75.058

ББК 85.10 Михайло Гнатюк
Використання традицій покутської кераміки

на уроках образотворчого мистецтва в школі
У статті досліджуються художні, технологічні особливості розвитку народного гончарства на Покутті, розкривається діяльність професійної школи в Коломиї та її значення для розбудови сучасної мистецької освіти. Особлива увага звертається на використання традицій кераміки на уроках образотворчого мистецтва вчителем-методистом К.Й. Медвідь.

Ключові слова: художня кераміка, гончарна школа, тарелі, збанки, кахлі, декоративний розпис, полива, традиція, методика навчання тощо.
Самобутнє мистецтво виготовлення виробів із глини на Покутті має яскраво виражену неповторність і глибокі традиції. Не секрет, що наше гончарство наділене низкою ознак, які були притаманні кераміці античних часів, зокрема древньої Еллади, а мальована кераміка Трипілля, за твердженням професора Лащука Ю.П., «була живим ґрунтом не тільки і не стільки стародавньої грецької кераміки, скільки – до того ж у значно більшій мірі – сучасної української народної кераміки, зумовила її творчу багатогранність, стильову варіантність, яка цю спадщину, творчі принципи і концепції, її творчий канон не лише дивовижно зберегла, а й оригінально продовжила, збагатила, аби у ХІХ – на початку ХХ століття зробити такі творчі відкриття, досягнути таких вершин декоративності, які не мають собі аналогів на планеті» [5, c.19].

Значною мірою ці відкриття і досягнення стосуються кераміки Покуття, про які дізнаємося з праць Баран Р.[1], Гобермана Д. [3], Лащука Ю.[5], Слободяна О.[9], Соломченка О. [10], Станкевича М. [11] та інших. У ХVІ столітті місто Коломия було відомим гончарним осередком, де в 1661р. вже існував цех гончарів, які мали статут [5, c.34] і платили податки. Історичні і природні передумови розвитку кераміки в цьому регіоні були вельми сприятливі. Достатня кількість доброякісної глини та велика потреба у побутових виробах (мисках, глеках, кахлях тощо), їх популярність серед населення стали основою розвитку народної кераміки. Так, у Пістині працювали Дмитро Зінтюк, Красовські, Кошаки, Волощуки, Табахарники, Тимчуки, у Косові – М.Ковальський, О.Бахматюк, Баранюки, в Коломиї – родина Словіцьких та інші. Проте особлива роль належала Коломийській гончарній школі – навчальному закладу, який тривалий час (1876-1914 роки) впливав на художній, економічний розвиток краю, про що неодноразово повідомляла «Газета коломийська» [13-15, 17-22]. Історію школи досліджували Мельник Л. [6], Нагірний В. [7], Нога О. [8], Шмагало Р. [12] та інші, які, даючи їй різну оцінку, часто полярно протилежну, висвітлювали специфічні умови розвитку кераміки і художнього ремесла, освіти загалом у Галичині, що є актуальним у наш час.

Гончарна школа в Коломиї бере свій початок від 15 листопада 1875 року, коли Міністерство торгівлі дало дозвіл на її офіційне відкриття. 7 грудня після урочистого Богослужіння вона тимчасово розмістилася у будинку заступника бурмістра Соломона Весельберга. На початках до неї записалося всього 5 учнів. Оскільки приміщення не було пристосоване до школи, міська влада вирішила взяти позику і збудувати новий будинок на Максимівці. Через два роки її відкрили у присутності маршалка сейму, графа Володимира Дідушицького, який здійснював кураторство художньо-промислових шкіл у Галичині.

Відкриттю школи передувала значна підготовча робота. За клопотанням міського представництва та підтримки Місцевого виділу, до Коломиї направляли спеціальну комісію у складі директора гончарної школи у Знаймі, професора рисунків Адольфа Стерца та кахляра з Вінербегської фабрики Гжегожа Бехера. Їх завданням було дослідити сировинну базу та вивчити умови розвитку гончарного промислу. Після висновків комісії була прийнята постанова про відкриття школи і призначення учителем з річною зарплатою 800 злотих Г.Бехера, іноземця, якого висунув міністерський радник Герман. Як виявилося пізніше, це призначення було невдалим. Сам Бехер не хотів, а можливо, і не міг пізнати цінностей місцевих традицій формотворення та декорування виробів народними майстрами і на цій основі покращувати їх якість і зробив з неї власну майстерню посуду. Та, не розуміючи завдань професійної школи, він не вважав за потрібне утримувати вчителя рисунків і доручав підлеглим формувати зразки із спеціально привезеної зі Львова глини (для т. зв. майоліки). Тодішні гончарі були вельми стурбовані абсолютно чужим виробництвом (точіння, поливання і випалювання), тому не хотіли горнутися до школи. А тим часом Бехер масово тиражував чудернацький посуд «під мармур», який спродував єврейським оптовикам. Це негативно вплинуло на розвиток гончарних промислів у краї. Деякі майстри, бачачи, що школа дешево, без мозолів і навчання «мармуркує» посуд, почали відмовлятися від декорування у народному стилі листям, квітами та геометричними орнаментами і наслідували Бехера («ляпали бездумні оздоби»). Чинним був і наглядовий комітет, але у його членів не було чіткого уявлення про розбудову фахових шкіл і він не вельми піклувався діяльністю коломийської школи, адже протягом перших шести років існування вона обходилася без вчителя малюнку.

Врешті 1881 року на місце Бехера, який невдовзі виїхав до Відня, Міністерство торгівлі призначило іншого директора, кресляра Тадеуша Сікорського, якого сприйняли в Коломиї з величезним задоволенням. Він мав кращі наміри, більше уваги приділяв розвиткові місцевих гончарських форм, орнаментальних мотивів і школі загалом. Однак нестача коштів, бідна матеріальна база та інші негаразди не дозволили йому довго затриматися на цій посаді. Після відвідин фабрики Жсьольня в П’ятикостелах він покинув Коломию, залишивши школу під опіку місцевого гончара Кароля Славіцького. Через декілька місяців роботи Міністерство звільнило також і Славіцького. На той час у школі було 11 учнів і залишений на призволяще інвентар, яким ніхто не знав як правильно розпоряджатися, тому 1883 року її закрили [17, с.5]. Далися взнаки наслідки невдалого шестирічного керівництва Бехера, при якому було втрачено віру у можливість покращення ситуації. Навіть з’явилися думки, що Коломия – невідповідне місце для такого закладу. Проте, коли за справу взявся художник і професор рисунку місцевої гімназії Валеріан Крицінський, який закінчив шестирічний курс Школи мистецького промислу при етнографічному музеї у Відні і розумів значення подібного закладу для розвитку місцевого промислу та культури загалом, справи пішли на краще. Прибувши до Коломиї саме під час етнографічної вистави 1880 року, він мав змогу познайомитися з великою кількістю виробів народних майстрів з цілого Покуття, особливо привернули його увагу гончарі з Коломиї, Пистиня і Косова. Захоплений багатством зібраного матеріалу, почав досліджувати техніку виробів у цехах, відбирав кращі форми й орнаменти, проектував посуд, який радив відточувати у цеху Словіцького або у школі. В.Крицінський всіляко намагався довести гончарам, що художню якість їхніх виробів можна покращити, і власним прикладом показував, як це робити, не шкодуючи ані часу, ані сил. Під його впливом навіть сам Словіцький у віці 60 років, враховуючи поради і настанови, почав оздоблювати збанки і тарелі «у стилі Бахматюка», хоч ніколи цього раніше не робив. Отже, авторитетного і визнаного в місті фахівця В.Крицінського призначають опікуном гончарної школи. Він прагне відновити славу покутських гончарів і надсилає на сільськогосподарську і промислову виставку до Тернополя 1884 р. збанки і тарелі найкращих гончарів Коломиї й околиць, шкільні роботи, власні проекти і всім доводить і показує, як багато можна зробити, коли хочеш і вмієш. Його колекція викликала справжнє захоплення в організаторів і членів журі виставки і була нагороджена почесним дипломом за опіку і підтримку гончарства на Покутті. Самого Словіцького і кількох гончарів відзначено похвальними листами, медалями і дукатами.

У тому ж році, згідно із проектом В.Крицінського та за його безпосереднім керівництвом, Словіцький виконує гарнітур для пана Ігнатовича. А на виставку в Антверпен 1885 р. теж відправлено значну колекцію коломийських виробів. Пропозиції промислової комісії були підтримані Місцевим виділом в особах посла Л.Вербицького і секретаря промислової комісії доктора Т.Рутовського, які погодилися на організацію коломийської школи згідно із проектом пана Крицінського. У 1886 році школа перейшла на державне фінансування, а 8 травня в присутності делегата місцевого відділу Л.Вербицького, професор В.Крицінський приступив до керівництва школою. З цього часу починаються основні її досягнення.

Новопризначений директор сам формує педагогічний колектив, залучає до роботи провідних спеціалістів, заохочує і сприяє багатьом у виїзді за кордон для подальшого навчання. Так, колишній учень школи Тадеуш Славінський практикувався на різних фабриках і здобував освіту у школах за кордоном (фабрика Жсольня в П’ятикостелах) і став учителем різьблення та формування, Кароль Словінський працював інструктором поливання та випалювання. В.Крицінський дбав про покращення матеріальної бази школи, упорядкував інвентар, доповнив його відповідними знаряддями. Досліджуючи місцеві родовища глин (а їх в околицях налічувалося більше 20), він здійснює технічні випробування склом та фарбами. Водночас новий директор проектує посуд, сам веде курси геометричного малюнку, декорування і навчає стилістики в кераміці, малює численні таблиці, укладає посібники, піклується про дотації із міста. Він надає важливого значення навчанню рисунку, вмінню малювати, відкриттю музеїв, промислових шкіл, всьому тому, що впливає на розвиток художніх ремесел. Він же заснував спілку гончарів, яка закупила ґрунт для видобування глини, клопотався про підтримку занепадаючого Товариства торгівлі сировинних матеріалів, шукав місця збуту виробів школи, а на виручені кошти допомагав бідним, але старанним учням. Загалом навчальна, виховна і комерційна діяльність професора В.Крицінського в Коломиї викликала захоплення і вимагала наполегливості і самовіддачі. Його витривалість та енергійність у роботі, вміння скеровувати процес розвитку школи в правильне русло, протистояти байдужості і нерозумінню в суспільстві дали позитивні результати, і школа досягнула найвищого рівня за всю історію існування.

Діяльність В.Крицінського зосередилася в напрямку вивчення народного гончарства, зокрема творчості Олекси Бахматюка – одного з найвидатніших кераміків Покуття, який народився 1820 року в Косові, а помер у червні 1882 р. Навики формувати й оздоблювати вироби він перейняв від свого батька Петра, який після смерті в 1851 році залишив йому, цех та відомого гончара Івана Баранюка. Кожна робота Бахматюка з декоративної точки зору є цілісною, завершеною і неповторною. Не було, мабуть, серед великої кількості посуду, кахлів двох однакових, фантазія й уява цього великого майстра здавалися невичерпні. Він не тільки зберіг традиційні орнаментальні мотиви: дзвіночки, тюльпани, листки, грона винограду – від негативних впливів, й на їх основі створив ціле розмаїття нових оригінальних композицій, у які вводив фігури людей (пастухів, рільників, жовнірів, ткачів, гончарів), тварин (оленів, коней, кіз), птахів, музикантів, танцюристів, побутових сцен, що доповнювали і підкреслювали призначення посуду чи кахлів, надавали їм естетичної привабливості і стилевості. Водночас майстер не володів основами академічного малюнку, тому його рисунки часто сприймалися пересічними людьми як наївне малювання, що не має ніякої цінності, і навіть піддавалися критиці [19, с.5].

На особливо пишні декоративні композиції О.Бахматюка (а також П.Гаврищевого, І.Баранюка та його сина Миколи) з використанням мотиву «вазону», що нагадує розквітле дерево, наголошує в своєму дослідженні Івашків Г. [4]. Твори названих майстрів стали предметом вивчення для В.Крицінського. Опираючись на їх творчу спадщину та місцеві художні особливості декорування і формування виробів, він відмовився від закордонних зразків. Те, що створили майстри західної культури: греки, римляни, італійці, німці, французи – на його думку, було неприйнятним для простого кустаря. Професійне розуміння В.Крицінським завдань школи й обрана ним методика навчання виправдали себе, оскільки для народного умільця із сільської місцевості збагнути премудру академічну науку за короткий час було заскладно і неможливо. Та він і не захоче змінювати традицію своїх предків, відмовитися від близьких і зрозумілих орнаментальних мотивів, які він засвоїв змалку. Звичайний учень наших ремісничих шкіл і цехів, на думку В.Крицінського, легше сприйме, зрозуміє і повторить форми, які він щоденно бачить і добре знає, наприклад, стилізований соняшник, дзвінок, цвяшок та інше, ніж чужі мотиви: листок аканту, форми дельфіна, грифонів, сфінксів і т.п. «Звернення до народних мотивів, до цих первісних наївних способів стилізування творів природи, і методичне запровадження цієї системи в школі, яка повинна підносити домашній промисел, ця цінна вказівка для інших шкіл та цехів – це головна заслуга праці В.Крицінського» [20, с.3].

Він її запровадив за короткий час. Ще за директора Славіцького радив просто наслідувати Бахматюка та інших гончарів, переробляти зразки із видань Промислового музею у Львові і водночас порівнював на очах учнів вдалі і суперечливі роботи. Вправляючи їх, він добивався, щоб учні за три роки навчання самі проектували й оригінально оздоблювали свої вироби, уникаючи фабричних шаблонів. Надалі випускники школи, як справжні патріотичні фахівці, виготовляли цілком мистецькі предмети, використовуючи рідні форми і барви, працюючи у місцевих і районних цехах. Їхні вироби витримували конкуренцію із іноземними і напрочуд добре продавалися. Зусилля В.Крицінського знайшли міцну підтримку куратора школи Станіслава Дідушицького і членів місцевого шкільного комітету. За рік державного фінансування школа здобула загальне визнання, особливо після виставки 1877 р. у Кракові, куди було надіслано значну кількість художніх виробів в оригінальному, не відомому до того часу стилі.

На виставці представляли предмети, виконані також і в класичних стилях, але вони передовсім були для того, аби показати різносторонню фахову підготовку. Праця школи днями і ночами, досконала робоча сила, до складу якої входили і приватні учні Крицінського, показали на виставці в Кракові високий рівень майстерності. Члени присудили школі державну срібну медаль, а керівникові – три медалі в трьох номінаціях: за керамічну декорацію, систематичне навчання рисунків та керівництво. Загалом продано різних виробів на суму понад 1000 злотих [20, с.4].

В.Крицінський і надалі не зупинився лиш на виготовленні посуду. Разом із наглядовим комітетом до програми запроваджує виготовлення кахлю для печей, на який був попит. Цей напрямок здавна існував на Покутті і був представлений творами О.Бахматюка. Директор вивчав печі, створені цим визначним майстром, сам підбирав масу та скло, прийняв на роботу вчителем колишнього учня школи, досвідченого майстра Стефана Скрипничука, який навчався за кордоном, дизайнером узяв п.Пшибиву. До методичного навчання науки рисунків залучає художника Станіслава Дачинського. Його старання увінчалися успіхом і вже першого 1888 року школа ставить кілька печей у Коломиї і найближчих селах. Наступного року напрям кахлярства розвивається ще більше, у школі виготовлено міцні і гарно орнаментовані кахлі для печей на віллі Е.Стаженського, в міській ратуші. У Коломиї з’являються два цехи (Словіцького і Славінського), котрі на зразки школи виготовляють посуд та кахлі. «Газета Коломийська» відзначала, що кожного року завдяки старанням В.Крицінського школа виготовляє по кілька десятків печей, які є дешеві і доступні навіть бідним мешканцям. Водночас налагоджено випуск зовсім нової продукції: архітектурної поліхромної декорації, – плитки для оздоблення підлоги, фасадів, інтер’єрів будинків [21, с.4, 5].

Одну з перших спроб оздобити будівлю здійснено в будинку Богдановича у Возилові. Там обрамлено вікна, ніші, балюстради, штилі з використанням орнаментів з поливою у «стилі Бахмінського». Далі налагоджується ручне виготовлення черепиці, каналізаційних труб, форм для виточення посуду і позолочення. Всі ці новації запроваджено з ініціативи керівника школи та власними силами вчителів, без залучення будь-яких коштів з бюджету. І взагалі, утримання школи, як пише газета, не перевищує 3000 злотих, що є позитивним наслідком її діяльності. Водночас В.Крицінський винагороджував бідних учнів за знання і старанність і на кошти, отримані від продажу учнівських виробів, повітова рада визначила щорічну нагороду – 50 злотих для найкращого учня. Піклування адміністрації про учнів додало школі авторитету і їх кількість збільшилася до 20 (саме стільки поміщалося в будинку). Збільшилася якість і вартість інвентаря, в 1890 році вона становила 6000 злотих. У школі зібрано значну кількість виробів місцевих гончарів, шкільні роботи різних стилів та епох привезені із-за кордону. Назріла потреба у створенні керамічного шкільного музею, де мали зберігатися моделі для малювання, зразки посуду, проекти і зібрання орнаментальних мотивів – все це вимагало відповідного приміщення, якого не було. Також для успішного подальшого розвитку покращення якості навчання і виробничої діяльності школі потрібні були ще вчитель хімії і технології, вчитель рисунків, спеціаліст кахляр і випалювач. Більшість із цих обов’язків виконував сам професор Крицінський, але коли обсяги виробництва зросли, а він був зайнятий навчальним процесом у гімназії і не було часу на творчу індивідуальну діяльність, яку він любив, то змушений був усунутися з посади керівника, довідавшись, що місцевий виділ немає наміру розширювати штат працівників [21, с.5]. А вже пізніше як директор Львівської ХПШ написав підручник «Рисунки від руки, оздоблювальне і декоративне малярство» [16] з численними малюнками призначений для художньо-промислових і загальноосвітніх шкіл та гімназій, в якому розглядає методи навчання, зокрема, вивчення натури, матеріали для роботи, перші завдання для початкуючих художників, малювання пензлем, світлотіньові малюнки тощо. Автор особливу увагу звертає на декоративні малюнки (орнаменти) та їх призначення, на прикладі власних проектів виробів гончарної школи в Коломиї, показує основні категорії композиції (ритм). Акцентуючи увагу на прищепленні учням необхідних знань, навиків і умінь, він подає відомості з кольорознавства (виховання кольором), історії мистецтва, художніх промислів, витинанки, малювання рослин (листків, квітів, овочів), метелика, голови і фігури людини, ескізування в інтер’єрі та на планері, програми навчання рисунку для шкіл різних категорій: початкових, середніх і реальних. Окремо присвятив розділ промисловим школам і верстатам, де сформував засади декорування виробів, моделювання і навчання художніх форм, показав своє бачення проектування і будівництва промислових шкіл.

Залишаючи підготовлений викладацький склад, впорядкований план навчання, збільшений інвентар, а особливо кількасот зразків форм і декорацій, В.Крицінський відмовився від посади керівника школи 15 серпня 1890 року. Його місце посів хімік-технолог за освітою Олександр Клімашевський. Це призначення призвело до зміни вчительського персоналу. Вчителем точення і формування почав працювати А.Коструб’як. Зберігаючи все краще, що досягнув його попередник в орнаментації, інженер Клімашевський, зосередив роботу школи у напрямах вдосконалення технології виробів, розширив їх асортимент. За сприяння директора Львівської керамічної станції Едмунда Кженя школа випускала з місцевої глини водонепроникну черепицю, фарби, що не розтікаються. Програма шкільного навчання в основному зосередилася на теоретичному вивченні хімії, технології і торгівельних рахунків, а в практичному плані – на навчанні виготовлення черепиці, кахлю і мурування печей, подальшому вдосконаленні техніки декорування виробів. Брак приміщень (а на той час учнів було вже 60) не дозволяв школі заявляти про себе на всю Європу, хоча її вироби були добре відомі у світі. Тим часом обговорювалося питання розширення школи. Пожертвування сейму, місцевого відділу і Коломийської гміни вселяли надію, що вона буде мати кращі умови для роботи, що і надалі це було зроблено. Водночас комісія відзначила і нерозуміння корисності справи тими людьми, для яких вона була розпочата. Кожен замкнувся у своєму консерватизмі, боячись будь-яких новацій, конкуренції від школи і зразкових цехів. Комісія визнала, що в школі навчання ведеться із належною старанністю та ретельністю. Користь від неї мають і гончарі, які там не вчилися, оскільки її вироби позитивно впливають на стилістику загалом.

Пізніше місцева комісія з промисловості, куди увійшли професор Львівської політехніки Юліан Захарієвич – делегат комісії у справах промислових, Едмунд Кжень – інспектор гончарних шкіл та наставник школи пан Сташевський, виразила своє задоволення її керівництвом. У школі значно розширено програму декоративного малювання, малювання з натури, покращено роботу над композицією, вивченням барвників, водночас придбано нове обладнання для випалювання виробів. О.Клімашевський висловлював потребу виділення кількох стипендій для бідніших учнів, і йому пообіцяли допомогти Захарієвич і Кжень, а пан Сташенський виділив від себе 300 злотих (по 100 злотих щорічно на три роки) насамперед для синів коломийських гончарів. Ці стипендії мали вплинути на подальший розвиток гончарного промислу в Коломиї та краї.

Перейнявши досвід роботи на керамічних фабриках у Австрії, Угорщині, Німеччині, куди спеціально їздив директор вводить до навчального курсу виготовлення дренажних рурок і дахівки, а також курси для гончарів і челядників. А тим часом вчителем рисунку працював Д.Кжичковський, моделювання З.Дзбанський, К.Лущевський та інші. До школи приймали дітей у віці 13 років, які закінчили народну школу з добрими оцінками. Термін навчання складав 3 роки. Мова навчання польська.

До Першої світової війни освіту в школі закінчили 340 учнів, кращі з них брали участь у різних виставках, в тому числі і міжнародних, де отримували медалі та інші відзнаки. Так, 1900 року в Парижі серед виробів зі Східної Галичини експонувалися дві чаші, оздоблені народним орнаментом. Пізніше відомими гончарами стали випускники коломийської школи брати Білоскурські, П.Кошак, К.Санойца, С.Патковський, М.Рощиб’юк, Г.Цвілик та інші, кожен з яких вніс свій вклад у розвиток художньої кераміки.

Мистецька спадщина покутської кераміки має важливе навчальне і виховне значення в наш час. Її з успіхом використовують у своїх програмах відомі педагоги України, як, наприклад, Катерина Йосипівна Медвідь [2]. Вона на практиці доводить, що вивчення народного декоративно-прикладного мистецтва генетично близького і зрозумілого дітям повинно випереджати вивчення станкових видів. Її досвід вивчали Свид С., Антонович Є., Степанова Л., Волинська О., Феденко Л. та численні відвідувачі уроків: директори і вчителі шкіл, студенти, які щороку проходять практику. Подаємо орієнтовні плани-схеми проведення занять і методичні поради, записані на уроках вчителя-методиста Медвідь К.Й., ефективність яких підтверджена її багатолітнім стажем роботи.

Свої заняття відомий вчитель починає із розповіді про ДПМ рідного краю, художні вироби з різних матеріалів: дерева, глини, металу, текстилю, техніки їх виготовлення, а далі активізує опорні знання учнів у формі запитань, наприклад, “що таке ДПМ?”, “дайте визначення видів” та інше. Педагог повинен дати учням певну суму знань з історії розвитку місцевих промислів, художніх традицій, технік тощо.

Після перших уроків ознайомлення з творчістю народних майстрів, художніми промислами, матеріалами для роботи, техніками декоративно-прикладного мистецтва переходимо до більш детального теоретичного і практичного вивчення ДПМ. На уроках учні створюють ескізи виробів на папері, а в позакласних формах роботи (здебільшого на гуртках) виконують їх із відповідних матеріалів. Сам урок має сприяти вивченню даної теми, а позакласні форми занять дають можливість поглибити, закріпити засвоєну теорію ручною роботою. Перш ніж запропонувати учням виконати ескіз декорування певного виробу, вчитель повинен донести до них закономірності, вказати на технологічні, національні особливості цього виду роботи. У процесі виконання ескізу необхідно дотримуватись важливого принципу навчання від простого до складного. Спочатку учні засвоюють основні елементи і закономірності оздоблення виробу, а далі складають більш завершені композиції.



  1. засвоєння художньо-образної мови ДПМ відкриває для дітей додаткові можливості, оскільки:

  2. декоративність як природна схильність людини до прикрашання – це перший крок у вивченні живопису;

  3. простота виконання, стилізація елементів і їх абстрагування – важливий спосіб вислову у творах ДПМ;

  4. площинно-декоративне трактування образів у народному мистецтві ближче до розуміння і розвитку школярів, ніж об’ємно-просторова мова станкових мистецтв.

Для глибшого засвоєння художньо-образної мови, видів ДПМ, вивчення композиційних схем, орнаментів, семантики і символіки їх походження використовуються таблиці із зображенням стилізованих квітів в різних видах ДПМ – на глиняних виробах, вишивці, настінних розписах, виробах з дерева, писанках тощо. Звичайна квітка в природі виглядає натуралістично, але залежно від матеріалу і техніки виконання, інструменту і творчого уміння майстра в мистецтві вона набуває узагальненого умовно-спрощеного, стилізованого зображення. Діти з великою цікавістю розглядають художні вироби з дерева, глини, вишивки, писанки, розписи на папері, витинанки, прикрашені рослинним орнаментом, квітами. Для активізації опорних знань і кращого засвоєння навчального матеріалу в процесі проведення бесід доцільно ставити перед класом такі запитання:

  1. На яких художніх виробах зображені стилізовані квітки?;

  2. Чим відрізняються ці квіти від природніх?;

  3. Чим відрізняється квітка зображена на глиняному горщику, від квітки вишитої на тканині чи вирізьбленої на дереві?;

  4. Звідки запозичує художник ці прекрасні мотиви?.

Майстри-художники, стилізуючи природні форми рослин, птахів, тварин, надають їм декоративності, створюючи різноманітні візерунки. Аналогічно кожен з учнів повинен виконати замальовку стилізованої квітки за власним творчим задумом. Вчитель попередньо демонструє послідовність виконання квітки на аркуші паперу або на дошці. Головним завданням є розкрити перед дітьми художній образ квітки як важливого елементу мотиву орнаменту. З моменту розуміння цього вони по-новому починають дивитися на світ, пізнавати красу природи як джерело натхнення для творчості художника.

На наступних уроках продовжуємо ознайомлювати дітей з народним декоративним мистецтвом і наступним предметом вивчення стануть глиняні вироби прикарпатських майстрів. Покутська кераміка, славу якій принесли коломийські, пістинські, косівські і кутські майстри, багата елементами орнаменту рослинного походження та умовно трактованими побутовими сценами із зображенням птахів, тварин і людей. Кольорова гама виробів покутських майстрів обмежена певними барвами: жовтою, зеленою, коричневою, інколи майстри використовували ще білу й сині фарби, що вважалося занепадом промислу. До уроку вчитель організовує виставку керамічних виробів, на якій демонструє різноманітний асортимент виробів: збанки, глечики, кахлі, вази, миски, бочівки, барильця, а також йому необхідно підготувати таблиці і схеми елементів, мотивів народного малювання, малюнки художніх виробів дітей із шкільного фонду.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка