Міністерство освіти та науки україни київський національний університет імені тараса шевченка о.І. Власова педагогічна психологія підручник для студентів вищих навчальних закладів київ-2013 Власова О.І



Сторінка3/32
Дата конвертації07.09.2017
Розмір5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

2.1. МЕТОДОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Як відомо, метод у перекладі з грецької означає шлях або спосіб здобуття наукової інформації про об`єкт дослідження. Методологія як наука про методи визначається сукупністю принципів, дотримання яких, наче дороговказ на науковому роздоріжжі, забезпечує ефективний добір та використання методів у ході організації та проведення наукових досліджень, у тому числі і психолого-педагогічних. Отже, методологічні принципи психології вищої школи є основою добору її методів, методик та процедур у конкретному психолого-педагогічному дослідженні або практичному обстеженні.

Методологія психології вищої школи - це світоглядно-наукові позиції, які визначають розуміння предмету цієї наукової дисципліни, загальний підхід до його дослідження, призначення, спрямованість і способи проведення дослідження. Сучасна українська психологія вищої школи має три рівні методології: філософський, загальнонауковий, конкретно-методичний. Усі вони заслуговують на увагу не лише як абстрактні елементи методологічної системи, а і продуктивні евристики, які в сукупності утворюють основні координати семантичного простору професійного мислення викладача-науковця сучасного ВНЗ.

Філософська методологія - це та культурна філософська основа, на який базується науково-професійна діяльність психологічно компетентного педагога. Її зміст складають найзагальніші уявлення, які визначають світоглядну позицію сучасного педагога вищої школи, які можна звести до наступного:

• умови життєдіяльності визначають свідомість і ставлення людей;

• світ – динамічний; все у світі - це безперервний рух і зміни;

• кількісні зміни переходять в якісні;

• позитивні зміни забезпечують розвиток, джерело якого - діалектична єдність і боротьба суперечностей;

• механізм розвитку - відкидання пройденого, подоланого при збереженні ефективного і його включенні в більш складні продуктивні системи.

На особливу увагу в аналізі основ філософської методології психології вищої школи як науки та навчальної дисципліни заслоговує доробок Київської філософсько-антропологічної школи (П. В. Копнін, В. І. Шинкарук, В. Г. Табачковський, Н. В. Хамітов), яка виникла у Києві на початку 60-х років ХХ століття і здійснила істотний внесок у становлення оригінального гуманістичного шляху розвитку сучасної української філософської методології. Відповідно до її основних положень специфіка людини, її буття та світобачення проголошуються преферентивними категоріями (за В. І. Шинкаруком) і мають наступні основні властивості:

- З першого дня буття життя людини є її існуванням у світі соціального людського буття, визначальними для якого є його духовні, соціокультурні, а не матеріально-природні основи. Це олюднений світ, перетворений і даний в його людських значеннях, що відкриваються кожному через мову, знання, науку. Світ людського буття простягається в просторі й часі, межі яких задаються культурним освоєнням.

- Визначальною особливістю людського буття є його екзистенційна суть. Термін "екзистенція" означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" (виступати, виходити, виростати тощо). Екзистенція (від лат. existo – існую) – специфічно людське існування у світі, що постійно завдяки механізму свідомості трансцендентує (переводить себе) з наявного буття в істинно суще через самоусвідомлення свого існування. Той факт, що людина відокремлює себе від власної життєдіяльності і робить останню предметом своєї свідомості, волі, означає, що людина екзистенційно вільна. Таким чином, істотною ознакою існування людини є свобода, яка виявляється в можливості особистості відокремлювати наявне буття від того, що було, і переводити його в те, що має бути, в її бажанні переходу (трансцендентування). (Зазначимо, що те, яким має це істинно суще буття, - це особливе питання сенсу існування кожної людини.) Те, що свобода екзистенцій виявляється і реалізується в трансценденціях людини, вказує на духовний характер специфіки людського існування, на противагу існуванню матеріальних, природних речей і явищ. А сама духовність є унікальною ознакою людини.

- Для людського буття особливу важливість становить час. Поза часом є не людське буття, а суще, яке визначається у філософських категоріях: "матерія", "рух", "простір", "час" і т. ін. Людина, на відміну від тварин, відокремлює себе від своєї життєдіяльності й робить останню предметом власної свідомості. Це здійснюється завдяки її здатності до самоусвідомлення свого реального буття «тепер і тут». Дотепер вона була "тоді і там" і думає ще буде «тоді» і «десь там». Прожите життя не йде від людини у небуття – воно завжди з нею у вигляді її досвіду і переживань. З позицій теперішнього й минулого проектується і буття в майбутньому, яке також постає в різних можливостях – предметах людських сподівань, очікувань, надій, мрій, заради яких вона діє.

- Людина за своєю суттю – діяльно-творча істота, власне людським буттям якої є її самодіяльність. Створюючи та вдосконалюючи умови свого буття, людина разом з тим творить і перетворює саму себе. Саме тому її життя за своєю сутністю є творчістю і, отже, її «твором». Міра реалізації цієї сутності в реальному житті людини залежить від суспільних умов, ступеня історичного розвитку суспільства. Завдяки такому розвитку в людському способі буття відбувся кординальний зсув його головних орієнтирів зі сфери безпосереднього споживання (задоволення фізичних потреб) у сферу діяльності, самозадоволення цією діяльністю, самоствердження в ній людини, і через неї своєї волі.

- Цілепокладаючий характер людської життєдіяльності відображає світоглядна категорія «сенс (смисл) людського буття», Поняття "смисл буття" генетично пов’язане з конечністю людського життя, з проблемою смерті і безсмертя. Воно засвідчує опосередкованість значень і цінностей предметів духовної та матеріальної культури цілями суспільної практики. Науково-філософський світогляд розглядає конечність індивідуального людського життя як момент безкінечності, набуття людиною безсмертя через самовтілення в результатах суспільно-продуктивної діяльності, які стають елементами культури як суспільно-родового витвору.

- Основним питанням смислу буття людини є питання про відповідність її існування сутності (наскільки життя людини, тобто конкретні суспільно зумовлені форми і способи її життєдіяльності, виражають її сутність). Сутність не дана людині біологічно, вона, є продуктом її історичного становлення як суспільної істоти, яка своєю власною діяльністю створює умови існування, перетворюючи речі й явища природи на предмети своїх потреб. На сучасному історичному етапі смисл буття людини виступає як творча самореалізація особистості в діяльності, адекватній її здібностям і суспільним та індивідуальним запитам, що стає можливим лише при певному рівні розвитку її соціальної, особистісної та професійної компетентності. Для розвиненої особи вищими цінностями життя, що визначають його смисл, виступають також предмети її суспільних почуттів: громадянських, патріотичних, моральних, естетичних [Див. також Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. – 2 вид. перероб. і доп. – К.,1986. – 800 с., с. 634]

Загальнонаукова методологія об’єднує універсальні принципи підходи і засоби наукового пізнання. До принципів загальнонаукової методології психології вищої школи, які співвідносяться з широким колом наук, належать:

• принцип соціальної обумовленості замовлення на дослідження;

• єдності наукової теорії та практики;

• об’єктивності аналізу психічних явищ, незалежно від суб’єктивних оцінок дослідника;

• єдності історичного й логічного ( принцип розвитку);

• верифікованості як можливості відтворення результатів дослідження на іншому науковому майданчику, іншими дослідниками;

• всебічності дослідження явищ (принцип системності або всезагального зв’язку).

Останній принцип передбачає використання методу системного аналізу, на якому базується системний підхід. Охарактеризуємо його докладніше.

Системний підхід - напрям методології наукового дослідження, в основі якого лежить метод аналізу об'єкта як системи, тобто цілісного переліку елементів у сукупності відносин і зв'язків між ними.

Розробка системного підходу висловлює основну модерністську тенденцію XX в., пов'язану з іменами Л. фон Берталанфі, А. Богданова, Р. Ешбі, Т. Парсонса (в соціології), з розвитком кібернетики, семантики, соціології, Принцип системності спочатку скрито присутній в методологіях відповідних наук, виявився у пошуках закономірностей, зв'язків, структур. Існують три основні припущення системного підходу: 1. У світі існують системи; 2. Системний опис істинний; 3. Системи взаємодіють одна з одною, а, отже, все в цьому світі взаємопов'язано.

Системний підхід - це підхід, при якому будь-яка система (об'єкт) розглядається як сукупність взаємопов'язаних елементів (компонентів), що має вхід (ресурси), вихід (мета), зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок. Основними положеннями системного підходу є цілісність, ієрархічність будови, структуризація, множинність.

Описуючи технологію системного підхіду, необхідно говорити про певний спосіб організації ментальних дій дослідника, який виявляючи закономірності та взаємозв'язки об’єкта аналізу охоплює будь-який рід діяльності і передбачає обов'язковість здійснення наступних восьми кроків (аспектів) аналізу: 1) системно-елементний або системно-комплексний, який складається у виявленні елементів, що складають дану систему. Так, у всіх соціальних системах можна виявити речові компоненти (засоби виробництва і предмети споживання), процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні і т.д.) і ідеї, науково-усвідомлені інтереси людей і їх спільнот; 2) системно-структурний, що полягає у з'ясуванні внутрішніх зв'язків і залежностей між елементами даної системи, який дозволяє отримати уявлення про внутрішню організацію (будову) об'єкта, що досліджується; 3) системно-функціональний, що вимагає виявлення функцій, для виконання яких створені та існують відповідні об'єкти; 4) системно-цільовий передбачає необхідність наукового визначення цілей дослідження, їх взаємної ув'язки між собою; 5) системно-ресурсний полягає у ретельному виявленні ресурсів, потрібних для вирішення поставленої проблеми; 6) системно-інтеграційний аспект вимагає визначення сукупності якісних властивостей системи, що забезпечують її цілісність і особливість; 7) системно-комунікаційний означає необхідність виявлення зовнішніх зв'язків даного об'єкта з іншими, тобто, його зв'язків з навколишнім середовищем; 8) системно-історичний дозволяє з'ясувати умови виникнення в часі об'єкта дослідження, етапи становлення і розвитку, сучасний стан, а також можливі перспективи розвитку.

Практично всі сучасні науки побудовані за системним принципом. Так, відомий російський дослідник В. Д. Шадриков запропонував методику системного аналізу професійної діяльності, яка спирається на методологію системного підходу і передбачає аналіз діяльності на декількох рівнях.

1) Рівень особистісно-мотиваційного аналізу передбачає вивчення системи потреб особистості, з одного боку, і можливостей задоволення цих потреб, закладених в особливостях професії, - з іншого. Ступенем взаємовідповідності цих двох аспектів визначається рівень мотивації трудової поведінки людини.

2) На рівні компонентно-цільового аналізу розкриваються мета і значення кожної дії, кожної операції в загальній структурі трудової діяльності. Системний "підхід вимагає, щоб вже на рівні компонентного аналізу діяльності розглядалася не тільки її зовнішня (дієва) сторона, а й внутрішня, пов'язана з реалізацією психічних властивостей працівника і психічних процесів, що беруть участь у виконанні дій. Вивченню підлягають також предмет і знаряддя праці в плані обумовленості дій їх властивостями.

3) На рівні структурно-функціонального аналізу досліджуються принципи організації та механізми взаємодії окремих дій у цілісній структурі діяльності. При цьому розкриваються зв'язки між окремими підструктурами діяльності (діями), значимість встановлених зв'язків і вага структурних компонентів діяльності.

4) У процесі інформаційного аналізу діяльності виявляються ті ознаки, орієнтуючись на які працівник виконує трудові дії, дається характеристика цих ознак з боку прагматичної значущості та динаміки проявів, встановлюються способи отримання працівником інформації, необхідної для діяльності, вивчається організація інформаційного потоку в часі і т. ін..

5) Психофізіологічний рівень аналізу діяльності означає, за В. Д. Шадриковім, дослідження фізіологічних систем, що опосередковують діяльність. При цьому надається велике значення аналізу активаційних та інформаційно-енергетичних процесів.

6) Рівень індивідуально-психологічного аналізу припускає дослідження суб'єкта діяльності, особистості працівника у всьому різноманітті її властивостей.

В результаті поєднання всіх перерахованих рівнів опису діяльності вона постає як багаторівневе поліструктурне утворення. При цьому системний аналіз вимагає розглядати будь-яке явище в розвитку, що по відношенню до професійної діяльності виступає, зокрема, як вимога вивчення процесів оволодіння діяльністю людиною, становлення її професійної майстерності.

Комплексний підхід. У цьому підході знайшла вираз тенденція наростання взаємодії різних галузей знання і наук, необхідність міждисциплінарних досліджень. Спочатку розвиток комплексного підходу був пов'язаний із появою дослідницьких областей суміжних наук - біохімії, геобіохімії, психофізіології. Пізніше, крім цих нових межових областей знання, стали виникати проблеми, що охопили різні сфери людської життєдіяльності, які не характеризуються принципом суміжності. Ряд авторів диференціюють функції комплексного підходу: сумативності, багатоаспектності, проблемності.

Розкриваючи специфіку комплексного підходу у психології, Б. Ф. Ломов висловив думку, що тенденція його розвитку пов'язана з визначенням вузлових фундаментальних проблем, що вимагають комплексного дослідження. Розробка комплексного підходу призвела до появи нової галузі науки - людинознавства, яка пов'язана з ім'ям Б. Г. Ананьєва і відповідає чітко сформульованій ним меті — пошуку цілісного підходу до людини та інтеграції знань про неї у самостійну область знання. Цій меті відповідали і організовані і керовані ним комплексні дослідження.

У психології вищої школи комплексний підхід має своєю основною функцією інтеграцію різних якостей, властивостей, станів, модальностей людського буття у специфічних умовах освітнього середовища. Тим самим він може бути розглянутий як безпосереднє продовження лінії Б. Г. Ананьєва на інтеграцію наук про людину в особливу галузь освітнього людинознавства.

Суб'єктний підхід. Принцип суб'єкта, який активно протистоїть об’єкту, пізнає та перетворює його століттями розробляється в історії філософії, у вітчизняній філософській, психологічній науці з тим або іншим ступенем інтенсивності. Для людства принцип суб'єктності висловився в ідеї історичного прогресу. З новою силою він був актулизований і розроблений С. Л. Рубінштейном в його багатогранній і водночас системоутворюючій якостях. Ще у 20-х рр.. XX в. цей мислитель визначив суб'єкта як центр організації буття, показав не рядоположність, а центральну позицію людини у світі, розкрив його здатності саморозвитку, самовизначення, самовдосконалення. В якості основної ознаки суб'єкта він виділив його здатність вдосконалення, здатність досягати вищого, оптимального рівня свого розвитку, ідеалу.

Специфіка суб'єктного підходу у психології вищої школи пов'язана насамперед із необхідністю переходу від суб’єкт-об’єктної до суб’єкт-суб’єктної моделі об’єкта дослідження та розв’язанням різного роду протиріч. Це протиріччя між наявним станом, якістю, рівнем розвитку особистості, способом її організації та педагогічними умовами, їх ідеальним розумінням. Це протиріччя між здібностями, індивидуальністю, особливістю, потребами даної особистості і вимогами педагогічного середовища, зверненими до неї. Це протиріччя між домаганнями і зусиллями особистості та їх результатами і т. д. Розв’язуючи їх, особистість досягає своєї зрілості, якості суб'єкта навчання, професійної діяльності та життєдіяльності. Особистість студента стає суб'єктом вдосконалення як безпосереднього самовдосконалення, так і опосередкованого навчальною, трудовою діяльністю, педагогічним впливом та технологіями.

В сучасній науковій методології статус продуктивних наукових евристик мають і деякі інші всезагальні методи здобуття знань (аналітичний, генетичний, структурний, символьно - алегоричний метод), які однаково успішно використовуються науковцями і викладачами різних наук у продуктивній організації наукового та навчального пізнання. Важливість їх використання в роботі педагога ВНЗ стає особливо актуальною сьогодні, коли завдання формування механізмів науково-професійного мислення майбутнього спеціаліста стало пріоритетним для сучасної університетської освіти в усьому світі. (докладніше див. С. Б. Кримський, 2008)

Кожен із зазначених загальнонаукових принципів, підходів та методів має свої переваги у вирішенні певних наукових та дидактичних завдань роботи викладача ВНЗ. Спрямована демонстрація їх використання педагогом у постановці дослідницьких задач, в обробці освітньо-професійної інформації під час викладання або обговорення важливих, особливо проблемних питань предмету вивчення, – шлях до становлення у студентів як суб’єктів навчальної діяльності таких еврістик як індивідуальних інструментів науково-професійнного пізнання.

Конкретно - наукова методологія конкретизує загальнонаукові принципи та підходи відповідно до особливостей наукового розуміння дослідником об’єкта дослідження. Як правило, це здійснюється в рамках системи знань певної наукової школи, кожна з яких створює свої пояснювальні принципи та способи дослідницької i практично-методичної роботи. Серед таких принципів у вітчизняній психології насамперед виділяють принцип детермінізму, принцип розвитку, принцип єдності психіки й діяльності, принцип системності, особистісного підходу, принцип об`єктивності. Провідними методологічними принципами української психології вищої школи є:

1. Принцип системної детермінації психічного, відповідно до якого активність психіки, зокрема поведінка учасників педагогічного процесу ВШ, визначається як зовнішніми причинами або соціальною ситуацією, так і суб’єктивними мотиваційно-цільовими, інтелектуальними чинниками, уявленням особистості про належне, минулі, теперішні та майбутні події.

Існує щонайменше три аспекти конкретизації цього принципу відповідно до предмету психології ВШ.

По-перше, принцип детермінізму в психології вищої школи неподільно пов`язаний з особливою роллю освіти як навчання та виховання в процесі формування особистості компетентного професіонала. Саме ці процеси, поруч з активністю самого студента, на сьогодні визнаються основними детермінантами соціального розвитку людського індивіда на етапі освітньо професійної соціалізації у ВНЗ.

По-друге, у плані співвідношення зовнішніх та внутрішніх умов психічної активності студента найважливішою умовою, через яку переломлюються, соціалізуючи педагогічні впливи на його особистість, є рівень його психічного розвитку. Цей індивідуальний потенціал розвитку студента є визначальним при побудові прогнозу успішності навчально-виховних впливів у будь-якій освітній системі.

По-третє, принцип детермінізму вимагає врахування впливу попередніх етапів психічного розвитку на наступні в організації психолого-педагогічних впливів, орієнтованих на діагностику та розвиток користувача освітніх послуг. Такі впливи виражаються у позитивних або негативних ефектах, увага до яких особливо зростає при аналізі проблем успішності навчання, перенавчання, ресоціалізації і перевиховання користувачів освітніх послуг.

2. Принцип розвитку вимагає розглядати психічні явища в постійному русі й розвитку, розв’язанні протиріч під впливом системи зовнішніх і внутрішніх детермінант. Він орієнтує на дослідження умов виникнення психічних явищ, тенденцій їх зміни, якісних і кількісних характеристик цих змін.

Традиційно, зміст принципу розвитку вимагає вивчати будь-яке психічне явище як процес, що має початок, певну динаміку й завершення. Виходячи зі складності явища соціалізації людини, сучасна психологія доповнює тезу процесуальності психіки вимогою розглядати всі її процеси, як такі, що вивчаються, в системі трьох координат:

• актогенезу як процесу виникнення або розвитку явища у відповідь на конкретний, окреслений у часі педагогічний вплив;

• онтогенезу як процесу прижиттєвого розвитку особистості;

• історіогенезу, або соціогенезу, як процесу розвитку матеріального та духовного виробництва сучасної цивілізації.

Важливо розуміти, що найбільш повне уявлення про психічний розвиток особистості студента з метою її формування можна отримати лише за умов цілісного аналізу його соціальної ситуації розвитку, яка являє собою складну систему взаємопов`язаних процесів, у якій актогенез психіки є лише моментом її онтогенезу, і ним обумовлений. Існує і зворотній вплив актогенезу на темпи та характер розвитку психіки. Сам же онтогенез людини, відбуваючись у соціумі, чутливо залежний від динаміки соціогенезу.

Наведені взаємозалежності чутливо відображує психосоціальний підхід (К. О. Абульханова), сутність якого полягає в русі до досліджуваного об'єктa не від абстрактної моделі або теорії, а від виявлення історичних, соціальних, культурних, особистісних чинників (детермінант) його реального стану. Предметом псіхосоціального дослідження є не абстрактна особистість, а особистість, яка живе в певному - українському, російському, французькому чи іншому суспільстві, специфіка її свідомості, обумовлена історичними, біографічними обставинами її життя, життєвою позицією, національної, професійної приналежністю, віком, статтю.

3. Принцип єдності психіки (особистості, її свідомості) та діяльності проголошує, що людська психіка виникає й розвивається в межах дієвої соціальної активності людини. Тому саме в цих умовах її потрібно досліджувати і розвивати. Свідомість людини є внутрішнім планом діяльності, яку вона здійснює, а діяльність - зовнішня форма вираження свідомості. Психіка пізнається лише в діяльності, яку вона породжує і регулює. Методологічно важливо, що у більш широкому контексті існує єдність зовнішніх та внутрішніх умов, яка передбачає, що не лише діяльність, а й будь-які зовнішні впливи на людину (стимули, чинники) переломлюються через сукупність внутрішніх індивідуальних психологічних умов особистості (її здібності, характер, мотивацію, особливості перебігу психічних процесів, наявних станів). Це пояснює, чому, наприклад, різні люди в однакових обставинах поводяться по різному, а студенти однієї групи мають не однакові результати навчання.

Зміст принципу єдності психіки та діяльності відбиває теза про становлення внутрішнього змісту психіки через розвиток її зовнішньої активності. Таке розуміння принципу єдності психіки та діяльності передбачає наголошення на двох його суттєвих аспектах, особливо важливих для психології вищої школи.

1. Виходячи з розуміння освіти як базового чинника особистісно-професійної соціалізації сучасної молодої людини, яка навчається у вищій школі, принцип єдності психіки та діяльності доречно розуміти як принцип науково-психологічного дослідження студентів і педагогів у процесі їх освітньо-професійної діяльності. В численних дослідженнях психологів та педагогів доведено, що залежно від цілей, змісту впливів спеціально організованої системи вищої освіти на різні сторони психіки студента, найбільш цілеспрямовано розвиваються і відповідні сторони його особистості.

2. Необхідно також підкреслити зв`язок психічного розвитку особистості певного віку та відповідної провідної діяльності. Саме в такій діяльності, як відомо, виникають основні новоутворення психіки людини. Для студента провідною діяльністю є освітньо-професійна, а це означає, що появу його особистісно-професійної компетентності як основного новоутворення студентського віку можна очікувати лише при набутті ним індивідуального досвіду не лише навчальної, а й професійної діяльності та широкої соціальної активності, а також активної діяльності самопізнання.

4. Принцип системної будови психічного передбачає, що психіка є системою взаємодіючих компонентів її структури, яка виникає в результаті функціонування та розвитку єдиних, взаємопов’язаних процесів цілісної роботи організму людини, що наділений нервовою системою та здійснює зовнішню і внутрішню активність. На найвищому рівні системної організації людини знаходиться її особистість, активності якої підпорядковуються всі інші елементи людської психіки.

Принцип системності також вимагає від педагога вищої школи розглядати будь-яку ситуацію насамперед як систему взаємопов`язаних елементів, характеристики, кожної складової якої обумовлені своєрідністю загальносистемних ознак. У проекції на психолого-педагогічну проблематику цей принцип перетворюється на вимогу досліджувати будь-який прояв студента як об`єкта психологічного аналізу в якості елемента педагогічної системи, особливості якого визначаються його соціально-психологічного положенням у ній (статусом), потенціалом готовності до продуктивної взаємодії (мотивація, здібності…) та характером активності інших, пов`язаних із ним суб`єктів взаємодії.

5. Принцип особистісного підходу розуміє особистість студента, викладача ВНЗ, адміністратора як логічні центри, навколо яких гуртується вся проблематика психології вищої школи. З позиції цього принципу, особистість — це певна інтегрована сукупність психічних якостей людини, які виникають завдяки функціонуванню вроджених механізмів її психіки в суспільних умовах, і при наявності яких вона набуває свідомість і самосвідомість (“Я-концепцію”, “Я-образ”, почуття “Я”), стає суб’єктом діяльності та партнером соціальних взаємодій.

Заснований на цьому принципі особистісний підхід у психології вищої школи передбачає у будь-якому випадку виходити з положення про цілісність особистості як системи, яка діє у певних обставинах. Це означає, що в кожному окремому випадку необхідно виходити з усієї сукупності основних не лише зовнішніх, якими є характеристики середовища, але й внутрішньо особистісних детермінант активності об`єкта дослідження (студента, викладача). Тобто, зважувати на особливості їх спрямованості, розвиток форм діяльності та своєрідність предметного змісту свідомості, які як відносно константні системні утворення в кожен конкретний момент життєдіяльності особистості сукупно накладаються на плинні ситуативні умови середовища, забезпечуючи тим самим індивідуалізовані, притаманні лише цій людині способи реагування на обставини дійсності.

Реалізації принципів системності та особистісного підходу в дослідженнях із психології вищої освіти сприяє дотримання наступних вимог:

- аналізувати об`єкт дослідження у зв`язку з конкретною педагогічною ситуацією;

- досліджувати педагогічні явища за об`єктивно вираженими показниками, враховуючи різноманітність проявів особистості;

- досліджувати особистість студента (викладача) у зв`язку з умовами життєдіяльності освітньої організації, академічної групи, колективу, куди він входить.

6. Принцип об`єктивності стоїть на сторожі достовірності науково-психологічної інформації. Тому при його реалізації необхідно зважати на умови, за яких стає можливе максимальне відтворення отриманих емпіричних даних та прагнути до врахування та нівелювання ситуативних чинників дослідження. Стосовно психолого-педагогічних досліджень реалізація принципу об`єктивності передбачає дотримання наступних правил.

1. З метою забезпечення достовірності емпіричних даних використовувати більше ніж один метод їх здобуття при реалізації дослідницької програми, а також враховувати обмеженість деяких методів в аспекті достовірності результатів їх застосування (ефекти навіювання, соціальної бажаності відповідей при самоспостереженні, анкетуванні та ін.).

2. Будувати методику дослідження у відповідності з цілями й задачами вищої освіти на кожному рівні її організазації та етапі наукового пошуку.

3. При дослідженні ефективності нових методів навчання та виховання у вищій школі, резервів психічного розвитку студентів забезпечувати максимальну еквівалентність експериментальної та контрольної груп (вік, гендер, соціальне положення студентів і т.ін.).

4. При порівнянні показників студентів за рівнем їхнього психічного розвитку, навчальності, змістовними особистісними характеристиками враховувати соціально-економічні, історичні та етнопсихологічні розбіжності їх соціогенезу (особливості соціального розвитку суспільства) та онтогенезу (історія індивідуального розвитку людини).

Представленими методологічними принципами дослідники вищої школи користуються з метою здобуття достовірних фактів та їх наукового пояснення. Кожен із принципів задає певний напрям аналізу досліджуваної проблеми, обумовлює вибір більш конкретних окремих методів і методик. В сукупності вони утворюють основу науково-психологічного мислення, дозволяють спеціалісту адекватно і продуктивно застосовувати різноманітні методи збору науково-психологічної інформації про об’єкт дослідження або кваліфікованого психолого-педагогічного впливу на нього з метою надання необхідної психолого-педагогічної допомоги.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка