Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова



Сторінка9/18
Дата конвертації02.04.2016
Розмір3.78 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18
§4. Захист прав дитини як соціально-педігогічна проблема

В конвенції про права дитини наголошується, що «дитиною є будь-яка людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, стосовно даної дитини вона не досягає повноліття раніше» (1. 3). Можна сказати, що діти — це особлива соціально-демографічна група населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, мас і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство можна розглядати з різних позицій, а отже, існують і різні його визначення.

Дитинство — стадія життєвого циклу .людини, на який продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація індивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, оволодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формуватись та функціонувати як повноцінний член суспільства, цілісна особистості.

Вивчення дитинства в різних суспільствах є сьогодні багатоас-пектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питання про положення дітей. Під цим поняттям ми розуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов можна віднести: міру матеріального забезпечення життя дітей, стан охорони здоров'я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, систему суспільної освіти і виховання, виховні можливості сім'ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми, які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах — усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини.

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

перша — створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у конкретній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров'я, а також — інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей;

друга — компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямованих на відновлення зовнішніх соціально-економічних, політичних, медико-екологічних, правових, психолого-педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, на подолання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів наносять безпосередню шкоду здоров'ю, психічному, моральному, інтелектуальному розвитку дитини (Державна доповідь).

Згідно з вітчизняною практикою інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи до цього часу враховуються в основному лише в межах державної сімейної політики. А в цьому випадку, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені через сім'ю. Потреба у спілкуванні, одержанні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо — все це може реалізуватись завдяки включенню дитини в широкі суспільні структури, школу, сферу довкілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики (в різних умовах) можуть бути:


  • контроль за роботою дитячих установ різного типу;

  • соціально-медична допомога дітям;

  • інформаційно-правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реалізації культурних і дозвіллєвих потреб та ін.

Звичайно, позитивних результатів можна досягти не просто проявляючу турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно),

а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливають на ціле покоління, вікові чи соціальні групи. Такими можливостями, в першу чергу, безперечно, володіє школа.

Перші спроби створення пакету норм, які регламентували міжнародний захист дітей, зроблені Лігою націй відразу після закінчення першої світової війни. При цьому в самому Статуті Ліги націй не було позицій, які б безпосередньо стосувалися захисту дітей. Проте в межах правово-творчої діяльності цієї міжнародної організації були підписані угоди про припинення торгівлі жінками і дітьми.

Найбільш істотним актом щодо захисту дітей, прийнятим за підтримкою Ліги націй, стала Женевська декларація 1924 p., а в 1952 р. — Декларація ООН про права дитини.

Не менш важливими у плані захисту прав дітей є створення міжнародних організацій: Дитячий фонд ООН (1946 p.), ЮНІСЕФ — міжнародна міжурядова організація, основною функцією якою стало надання матеріальної допомоги у роботи з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамериканський Інститут дитини в США (1919 р.); Всесвітня рада з питань обдарованих і талановитих дітей в Англії (1975 р.); Міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948 p.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957 p.); Європейське Бюро з питань дітей і молоді (1949 р.) та ін.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових організацій сприяють розвитку інституційного співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною організацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини.

В останні роки посилюється інтерес у міжнародному загалі до питання захисту дітей, і спрямований він не на абстрактний захист прав дітей, а на такий захист, який би відповідав основним принципам і нормам міжнародного права. Першою спробою вирішення цих проблем стала прийнята в 1989 р. Конвенція ООН про права дитини, яка визнала дитину суб'єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства.

Конвенцію прав дитини конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини, покладаючи на уряди, які її прийняли, перш за все правову відповідальність за їх дії стосовно дітей. Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (Конституція). При цьому в Конвенції закладено два цілепокладаючі принципи: дитина є самостійним суб'єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визнає, що реалізація одного права не віддільна від реалізації інших; - пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім'ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров'я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров'я, забезпеченню нормами харчування, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу. Водночас в цьому документі зафіксовані особистості, соціальні, культурні і політичні права дитини. До особистих відносяться права: на життя, виживання і розвиток; на невідкладну реєстрацію після народження; на ім'я від народження; на отримання національності; право визнавати батьків і виховуватися ними; зберігати свою індивідуальність, включаючи громадянство, національність, ім'я і сімейні відносини; на свободу думки, совісті і релігії; на свободу від знущання, жорстокості і нелюдського ставлення чи покарання; право не бути засудженим на смерть чи обмеженні свободи жити, на збереження" вікової межі, коли дитина не може нести правову відповідальність.

При цьому особлива увага звертається на відповідальність батьків і педагогів за долю дитини. Тому школа має здійснювати пропаганду і роз'яснення матеріалів Конвенції за допомогою певних структур просвітницького плану, введення мінікурсу «Права дитини» з врахуванням особливостей вікових груп та принципу доступності.

Основними вимогами до читання цього курсу мають бути: простота викладу, цікавий, емоційно насичений матеріал, актуальність змісту, максимальне наближення до життя з метою збагачення досвіду дітей, науковість і врахування логіки пізнання, зв'язок проблем і явищ, які вивчаються з життям шкільного колективу.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцнювати у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції не забезпечать захищеності особистості, її вільної самореалізації.

Гуманізація процесу соціально-педагогічного впливу на дітей різного віку передбачає, перш за все, суб'єктний розвиток і саморозвиток особистості. Формування внутрішньої установки на самоосвіту і самовиховання, має розвиваючий характер. У процесі

діяльності дітей слід орієнтуватися на положення про те, що будь-яка діяльність, будучи системоутворюючою, повинна бути колективною, творчою, особистісно значущою.

З цією метою соціальний працівник чи педагог має розробити механізм інтеграції позитивних за своїм змістом фронтальних, ґрунтових та індивідуальних впливів, які сприймає кожна дитини. Крім того, є педагогічно доцільною організацією середовища школи як внутрішнього (предметно-естетичного, просторового, духовного), так і зв'язку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, підліток, а й у яких умовах розгортається його діяльність. Це дозволяє перетворити школу у своєрідну общину, засновану на пануванні гуманістичних цінностей.

Сьогодні, уже очевидна неспроможність довгоіснуючої концепції суб'єкт — об'єктних відносин, спостерігалося панування мо-носуб'єктного екстремістського підходу, при якому розвиток дитини вбачався як зовнішньо обумовлений процес формування.

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи, можна виленити такі ціннісні особистісні установки, якими має користуватися спеціаліст соціально-педагогічної сфери, спираючись на основні положення Конвенції, з метою реалізації принципу гуманізації соціалізуючого процесу; педагогічний гуманізм, який проявляється у повазі особистості дитини, її гідності, сприйнятті її запитів, інтересів, впевненості у власних силах, емпатчне розуміння дітей і підлітків; співробітництво; діалогізм; особистісна позиція соціального працівника чи педагога, його здатність до творчого самовираження, глибокі знання основних законів, постанов і нормативних документів, що стосуються проблем дітей різних категорій.



Яким шляхом може пройти соціальний працівник, стаючи на захист прав дітей? Ми пропонуємо один із можливих варіантів організації цієї роботи.

  1. Знайдіть однодумців серед колег і батьків. І розмістіть статтю про проблему, яка вас хвилює у місцевій пресі. Це може мати помітний вплив на інших людей, дирекцію та засоби масової інформації. У ході розробки цілей спробуйте визначитись, що сприяє проведенню продуктивної роботи.

  2. Під час розробки плану дій доцільно визначити мету і завдання кожного заходу, а також передбачити аудиторію, на яку спрямовується діяльність. Необхідно розробити методи і прийоми, які доведеться застосовувати для досягнення визначених завдань, передбачити можливий результат кожного заходу і визначити терміни його проведення.

  1. Необхідно вивчити ті засоби, які вже є, хто і якою мірою може допомогти вам розробити план конкретних заходів, які організації зможуть підтримати вас чи надати можливість виступити перед необхідною аудиторією.

  2. Роботу слід проводити на всіх рівнях. Зміни відбуваються в результаті активної діяльності людей, окремих особистостей, в тому числі батьків, школярів, учителів, впливових чиновників тощо. Водночас домогтися запланованих змін можна завдяки тому, що на представників вищих еталонів влади здійснюється безпосередній вплив, з ними проводиться безпосередня робота. Слід вести роботу з мером, представниками місцевої влади, директором школи, профспілковими організаціями. В той же час така робота повинна проводитися паралельно з діяльністю, спрямованою на завоювання довіри і підтримки з боку батьків.

  3. Роботу по реалізації програми щодо захисту дітей слід проводити постійно. Адже будь-яка компанія має чітко визначений початок, середній етап і завершення. Це дозволить розподілити сили і на кожному етапі максимально зосереджуватися лише на вирішенні окремих питань.

  4. Необхідно створити базу підтримки. Вивчивши поле діяльності, слід визначити, звідки може бути найбільш вірогідною підтримка, що необхідно зробити, щоб привернути на свій бік найбільше число дітей, підлітків, батьків, педагогів. Можна організувати певні заходи і залучити при можливості як можна більше прихильників цієї справи. Не забудьте подякувати їм за участь.

  5. Не варто забувати своїх супротивників, тому періодично слід «закидати десант» у їх табір. Слід розробити стратегію поведінки, яка допоможе зміцнити ваші позиції. Не варто ухилятися від дебатів з супротивниками, оскільки це дає змогу розповісти широкому колу людей про свої позиції.

  6. Розробити звернення для привернення уваги до проблеми. Поширення ідей про захист дітей не можна порівнювати з рекламою, наприклад, мила чи зубної щітки. Але і тут має бути своя реклама, яка має розповісти людям, чого ж ви домагаєтесь і підказати, що вони можуть зробити, щоб допомогти втіленню в життя певних ідей. Можна використати у зверненні лозунги, факти, цифри, аби переконати читачів у правдивості ваших слів.

9. Необхідно навчіться використовувати ЗМІ у реалізації ваших планів. Варто зустрічатися з представниками видавництв, журналістами, зацікавлювати їх постійно новими фактами, подіями тощо.

10.Не слід піддаватися слабкості і розпачу, якщо все відразу не вдається. Проаналізуйте на якому етапі і в чому була допущена помилка і починайте діяти з того ж місця, і з тих же людей. Навчіться діяти по «гарячих слідах» і постійно оприлюднюйте результати вашої роботи.

Не забувайте для вас є важливою думка дітей і громадськості. Про їх думку повинні знати батьки, школа, організації та установи, з якими ви співпрацюєте.

Пройшовши ці десять сходинок хоч раз, кожний спеціаліст соціально-педагогічної сфери зможе перевірити свою готовність до роботи у складній ситуації захисту прав дитини. Фактично лише соціальний працівник у взаємодії з різними мікроструктурами і особами можуть здійснювати повноцінну правово-захисну політику стосовно дітей. А це дозволить поступово створити Раду шкіл великих міст, Раду виняткових дітей, Інститут «сім'я-школа», Асоціацію батьків і вчителів, які і стануть у подальшому найбільш активними помічниками і соціального педагога, і соціального працівника.



Питання і завдання для самостійної роботи:

  1. Які вітчизняні та міжнародні організації, спроможні вирішувати питання захисту прав дитини ви знаєте?

  2. Охарактеризувати основні принципи Конвенції ООН про права дитини.

  3. Як ви вважаєте, чи може школа як соціальний інститут самостійно вирішувати всі питання стосовно прав дитини?

  4. Проаналізувати 10 сходинок у підготовці до вирішення питань про права дитини. Де ви відчуваєте себе впевнено, де потрібен спеціальний тренінг.


Література:

  1. Проблеми возрастной периодизации детского развития II Вопросы психологии, 1972. — №2. — С. 114-123

  2. Гончаренко СУ. Український педагогічний словник. — К.: «Ли-бідь», 1997.

  3. Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 1997 року. — К., Академпрес, 1998.




  1. Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» // Молодь і закон. — К.: ІЗМН, 1997.

  2. Социальная работа с инвалидами. Настольная книга для родителей / Под Е.И. Холостовой. — М: Институт социальной работы, 1996.

§5. Становище молоді в основних сферах життєдіяльності

Поняття «молодь» досить різнопланово трактується в багатьох галузях науки — філософії, соціології, політології, педагогіці, психології тощо. Його узагальнений варіант, запропонований в енциклопедичних виданнях, визначає молодь у цілому як окремому соціально-демографічну групу, яка вирізняється за сукупністю вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тим і іншим соціально-психологічних якостей, що визначаються суспільним ладом, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням в умовах певного суспільства; сучасні вікові межі молоді від 14-16 до 25-30 років [1]. Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» визначає молодь як групу населення віком від 15 до 28 років (з 1999 р. — від 14 до 28 років). Таке тлумачення є найбільш поширеним, часто вживаним у вітчизняній науковій та спеціалізованій літературі.

За даними Держстандарту України станом на 1 січня 2000 р. кількість молоді віком 14-28 років ледь перевищує 11 млн. осіб, що становить лише 22,3% загальної кількості постійного населення країни. Молодь більшою мірою сконцентрована у містах. Найвища її питома вага — у Західних областях, зокрема на Закарпатті, а також у м. Києві, найнижча — у Чернігівській області. З різних причин до початку 1990-х років частка молодіжного населення України зменшувалася до її зростання. Збільшення кількості та питомої ваги молоді серед всього населення демографи прогнозують до середини наступного десятиліття [2]. Зазначений факт пояснюється скороченням народжуваності та зниженням рівня тривалості життя населення, тобто зменшення частки дітей і населення старшого віку.

За даними вчених приблизно з 14 років молода особа починає усвідомлювати власні соціальні права, місце в суспільстві, своє призначення. До 18 років практично завершується формування основних психофізичних особливостей людини, а до 24 припиняються процеси росту людського організму і формується соціальний

статус особи, що передбачає, наприклад, в умовах України здобуття до цього віку освіти і певного фаху, проходження обов'язкової військової служби і набуття певного трудового і життєвого досвіду.

Життя молодої людини поділяється на кілька періодів, зокрема деякі вчені вирізняють три основні.

Перший — це так званий період пошуку, коли молода людина визначає, ким бути, якою бути, яку професію, спеціальність обрати, де реалізувати свої здібності.

Протягом другого періоду молода людина інтегруються в суспільство. Йдеться про початок трудової біографії юнаків та дівчат у будь-якій сфері — на виробництві, у науці, культурі тощо.

У третій період розпочинаються інтенсивна творча праця молодої людини, завершується її соціалізація та становлення (коли здебільшого обрано фах, здобуто освіту, набуто професійних навичок, створено сім'ю, є власне житло).

Отже слід наголосити, що молодь як специфічна соціально-демографічна група суспільства визначається не лише за віковими критеріями, а й за місцем, котре вона посідає в соціальній структурі суспільства, за особливостями соціального становлення та розвитку.

Молоді покоління різних епох формуються під впливом відповідних соціально-економічних, культурних, історичних та інших чинників. Тому нинішнє покоління молодого українства суттєво відрізняється навіть від попереднього. Його соціальний портрет дійсно мозаїчний, суперечливий. Це:


  • покоління людей, які у своїй більшості підтримують процеси формування демократичної незалежної держави, відродження України, ринкові перетворення;

  • генерація, що вимагає більш конструктивних і динамічних еволюційних кроків щодо розвитку суспільства;

  • покоління людей, які бажають вчитися, працювати, власними силами забезпечувати своє життя;

  • врешті, генерація людей гарячих, радикально налаштованих, які не сприймають будь-яку фальш, нещирість, пусті обіцянки стосовно свого сьогодення і майбуття [3].

Молодь об'єктивно сприйнятлива до новацій. І причиною цьому є не лише юнацький ентузіазм, відсутність певного суспільного досвіду та знань про принципову «неможливість» чогось (а саме це, як свідчать історичні факти, приводило до великих відкриттів). У молоді є й інші особливості сприйняття новацій. Вона опановує основи знань у навчальних закладах, переступаючи через значні застарілі й уже непотрібні пласти, і робить це на якісно іншому, об'єктивно вищому рівні, на відміну від старших поколінь. Останнє, безумовно, відкриває простір для прогресивного поступу суспільства загалом.

Якщо тенденції стосовно кількісних показників молодого покоління бодай на найближчі роки обнадійливі, то прогнози щодо його якісних характеристик — не втішні.

За даними соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, стан здоров'я молоді досить хворобливий. В Україні 74% населення віком 10-22 років хворіли впродовж 1999 p., і лише 21% респондентів вказали, що хвороби їх обминули [2]. Погіршується здоров'я підлітків та молоді, про що свідчать основні показники захворюваності. Особливу тривогу викликає високий рівень захворюваності молоді на соціально значимі хвороби, такі як венеричні, злоякісні новоутворення, наркоманія, ажоголізм. Так, хоча в 1996 р. й припинилась тенденція до підвищення рівня захворюваності, що передаються статевим шляхом, він залишається високим. Захворюваність на сифіліс у 1998 р. серед молоді 15-29 років становила майже 40,9 тис. осіб, що складало 58,8% від усіх хворих. Поширюються епідемія СНІДу (щомісяця реєструється 500 і більше нових випадків ВІЛ-інфекції). Аналіз за віком хворих та інфікованих показав, що близько 80% серед них — це молодь. Найбільше вражених «чумою XX ст.» у Південному регіоні України, а також у Донецькій та Дніпропетровській областях. Соціальними групами населення, за рахунок яких перш за все збільшується кількість ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД є ін'єкційні наркомани, а також особи з безладними статевими зв'язками. Вони становлять 83%. Тобто, ризик бути інфікованим вірусом ВІЛ для них є найвищим у порівнянні з іншими групами населення. Водночас, кількість наркоманів в Україні на 1.01.2000 р. перевищила 68 тис. осіб [2].

Відзначається високий рівень захворюваності серед молоді на алкоголізм. За даними уже згадуваного дослідження, 98% молодих людей віком від 16 до 22 років вживали легкі і сильні спиртні напої. Захворюваність на хронічний алкоголізм на 10 тис. підлітків становить 0,4 випадків, на наркоманію — 2,5, токсикоманію — 0,7. На профілактичному обліку через зловживання алкоголем, наркотичними і ненаркотичними речовинами на кінець 1998 р. перебувало 10,7 тис. підлітків, з них 8,4 тис. взято на облік уперше в житті, що більше, ніж у 1995 р., на 1,6 і 1,4 тис. відповідно.



Залишається високою смертність молоді (табл. 2.1), хоча її рівень дещо знизився протягом 1996-1999 pp. перш за все за рахунок зменшення смертності від нещасних випадків, отруєнь, травм серед чоловіків. У всіх статево-вікових групах основна причина смертності нещасні випадки, отруєння, травми. Друга за значенням причина смертності молоді — самогубства.
Таблиця 2.1

Смертність підлітків і молоді України за статтю, віковими групами та за класами захворювань на 100 тис. населення 1998р. {за даними МО3 України)'





Вік

Класи

15-19

20-24

25-29

хвороб

чоловіки

жінки

чоловіки

жінки

чоловіки

жінки

Нещасні випадки, отруєння, травми

85,7

30.0

179,8

32.8

214,5

39.0

Самогубства

17,2

4,9

39.6

6,0

50,0

5.8

Інфекційні хвороби

2.5

0,9

11,5

4,1

23,8

6.4

Злоякісні новоутворення

10,2

7,8

11.6

00

15,3

16,6

Хвороби органів кровообігу

5.6

3,5

12,6

5,0

24.3

8.3

Хвороби нервової системи

7.7

3,7

7.0

4,3

8,0

4,8

Хвороби органів дихання

2.4

1,6

5,3

2.6

9,3

3,3

Хвороби органів травлення

1,3

1,2

5,0

2,0

10,5

3,3

Всі причини

123,6

55,

247,3

69,8

325,4

95.7

За прогнозами спеціалістів, окремі показники здоров'я населення, у тому числі молоді, погіршуватимуться [4].

Як свідчать соціологічні дослідження, на думку опитаних молодих людей, нині склалася дуже важка соціально-економічна і суспільно-політична ситуація, яка, у першу чергу, пов'язана із зубожінням широких верств населення й глибоким майновим розшаруванням, економічною деградацією як України в цілому, так і окремих регіонів.

Так, згідно з результатами опитування, кожна четверта сім'я ледве зводить кінці з кінцями, грошей не вистачає навіть на необхідні продукти, ще майже половині (42%) їх вистачає лише на харчування та на придбання недорогих речей. Сукупний середньомісячний дохід на одного члена сім'ї становив, за їхніми оцінками, до 151 грн. — у 21% сімей, не перевищував 250 грн. — у 20%. На скрутне матеріальне становище молоді вказують, наприклад, відповіді респондентів на запитання про оцінку свого матеріального добробуту. Якщо прийняти матеріальне становище середньоста-тистичної сім'ї України за деякий середній показник, то 58% опитаних вважають, що становище їхньої сім'ї гірше і лише 2% — що їхня сім'я перебуває в кращому матеріальному становищі [5].

При висвітленні проблем злиденного становища сучасної молоді, яка не без підстав вважається однією з найменш забезпечених категорій населення країни, приведемо доходи наймита, тобто представника далеко не найбагатшої верстви населення, на Запорожжі середини XVIII ст. За підрахунками Н.Д. Полонської-Васи-ленко наймит на хазяйських харчах заробляв у середньому 13-30 карбованців на рік, з них готівкою — 4-8, одягом — 2, худобою — 20. Багато це чи мало? Для зіставлення: у 1775 р. ціна вола складала 10 карбованців, корови — 2, вівці — 1; масло коштувало 2 карбованці за пуд (12,5 копійки за кілограм), сир — 50 копійок за пуд. Зауважимо, що наймит був забезпечений харчами і, як правило, житлом за рахунок господаря [6]. Порівнюючи ці цифри з мінімальним прожитковим мінімумом чи мінімальною заробітною платою, чи навіть із середньою заробітною платою в Україні, приблизно підраховуючи, яку суму коштів із своїх доходів спроможний заощадити у рік середньостатистичний громадянин, з впевненістю можна сказати, що не так багато з того, що міг купити наймит позаминулого століття на зароблені за рік гроші, може дозволити собі придбати за річний заробіток сучасна молодь, особливо ті дві її третини, сім'ям яких вистачає коштів лише па харчування і, можливо, ще на недорогі речі.

У найбільш скрутне матеріальне становище потрапила безробітна молодь, кількість якої впродовж останніх років зросла. За офіційними даними, статус безробітного в 1999 р. отримали 395,4 тис. осіб віком до 28 років, тобто їхня кількість збільшилася в сім разів, порівняно з 1994 р. Характерною рисою молодіжного безробіття є його нерівномірний розподіл за регіонами. Наявність молоді на регіональних ринках праці коливається від 23% до 39% при середньому показнику по Україні — 32% [4].

Впродовж останніх років сфера освіти набуває значних змін. 1999 р. прийнятий Закон України про «Загальну середню освіту», у закладах освіти впроваджується чимало вітчизняних і зарубіжних

технологій, спостерігається зростання мережі навчально-виховнпх комплексів як у містах, так і в селах, збільшується кількість сту-лспгів [2].

Водночас, значна кількість дітей та підлітків неохоплена систематичним шкільним навчанням. Зараз приблизно ЗО тис. дітей шкільного віку не відвідує школу. Частина випускників 9-х класів щороку припиняє навчання. У 1998 р. їх було понад 4%. І хоча в 1999 р. ця кількість зменшилась удвічі, у деякггх областях цей показник залишається високим (у Чернівецькій — 6,7%, Рівненській -4,2%). Відчуваються значні проблеми із забезпеченням навчальних закладів необхідною навчальною літературою: у 5-10-х класах є 59% літератури, яка потрібна, а в 11-х — лише 34% [4]. Особливо в тяжких умовах працює сільська школа через незадовільний матеріальний стан та погані комунікації. У більше, ніж 3,5 тис. сіл, де проживають діти 6-15 років, шкіл взагалі немає. Тому небажання пов'язувати своє життя з селом молоді люди пояснюють не лише незадовільними умовами проживання. За даними соціологічних досліджень Українського інституту соціальних досліджень, 82% респондентів, які мають дітей, хотілгг б, щоб їхні дітгг навчалися в місті [7].

Хоча мережа вищих навчальних закладів розширюється швидкими темпами, це істотним чином не впливає на доступність вищої освітгг для широкого загалу молоді. Адже, незважаючи на те, що здійснюється певна регіональна та фахова оптимізація, потенціали мережі вищих навчальних закладів за регіонами суттєво диференційовані. Аналіз ситуації свідчить про наявність міграційних потоків молоді за освітнім фактором у так звані «освітні регіони»: м. Київ, Дніпропетровську, Донецьку, Львівську, Одеську, Харківську, Тернопільську області, що, безумовно, вимагає додаткових організаційних і матеріальних затрат з боку молоді. Слід також зазначити, що впродовж останніх років зростає кількість студентів, які змушені вирішувати питання оплати за своє навчання у вузі. Так, у 1997-1998 навчальному році за кошти юридичних та фізичних осіб навчалися 44% першокурсників, а 1999-2000 навчального року — більше половини.

Незважаючи на те, що серед всіх витрат на молодіжну політику найбільше коштів припадає на освіту (у середньому 90% загального обсягу), їх катастрофічно мало і вони покривають лише потреби на фінансування заробітної плати, стипендій, харчування, що спричиняє поступове руйнування матеріальної бази навчальнггх закладів. Слід додати, що скорочуються загальні обсяги фінансування освіти: якщо 1997 р. на утримання закладів та установ освіти з Державного та місцевих бюджетів було спрямовано 5 033,7 млн. грн., то 1998-го — 4 506 млн. [4].

Останнім часом молодь стала дещо активніше займатися фізкультурою. На нашу думку, ця тенденція є реакцією, з одного боку, на підвищення цін на послуги, пов'язані з організацією інших форм дозвілля, а з іншого, — зазначене, очевидно, свідчить про сприйняття фізичної культури як засобу поліпшення здоров'я.

За даними Держкомспорту України, упродовж 1998 р. на 31,7 тис. осіб збільшилася частка тих, хто займається фізкультурою і спортом. На 1 січня 1999 р. вони становили 3683,9 тис. осіб. Отже, на сьогодні спостерігається припинення відтоку населення від заняття фізкультурою і спортом (рис. 2.1). Особливо виразно ця тенденція проявляється у Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській областях.



1 992р. 1 995р. 1 998р. 1 999р.



Рис. 2.1. Кількість населення, що займається фізкультурою і спортом (за даними Держкомспорту України, тис. осіб станом на 1.01)
Для занять фізкультурою і спортом у державі є непогана спортивна база. Так, станом на 1 січня 1998 р. в Україні налічувалося 1139 стадіонів, 42250 спортмайданчиків і полів, 17096 спортивних залів, 513 плавальних басейнів. Порівняно з 1992 р. збільшилася кількість стадіонів — на 83 (переважно за рахунок завершення розпочатого раніше будівництва в райцентрах); спортивних залів — на 1445 (переважно за рахунок введення в дію нових середніх навчальних закладів та палаців культури з власними спортзалами).

Але разом з тим через зношення стаціонарного спортивного обладнання майданчиків та в зв'язку із забудовою відведених ділянок іншими спорудами без відповідної компенсації зменшилася більше, ніж на на 8,5 тис. кількість спортмайданчиків [4].

Проте, упродовж останніх років внаслідок соціально-економічних процесів, що відбуваються в Україні, зокрема, через спад виробництва, зниження рівня життя, значна частина населення не в змозі приділяти належної уваги фізичній культурі і спорту.

Зменшується кількість підприємств, установ, організацій, де проводиться фізкультурно-оздоровча і спортивна робота. На початок 1998 р. вони становили 41,5 тис, що на 1,3 тис. менше, ніж у 1992 р. Лише в 15% трудових колекгивів є фахівці з організації фізкультурно-масової і оздоровчої роботи. За останні п'ять років відзначається згортання фізкультурної роботи за місцем проживання населення через систему дитячо-підліткових фізкультурно-спортнвних клубів. Особливо загрозливі тенденції до згортання фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи спостерігаються в селі. Кількість тих, хто регулярно займався фізкультурним оздоровленням 1998 p., зменшилася на 59,4 тис. осіб порівняно з попереднім роком.

Хоча фінансування сфери фізичної культури і спорту з Державного бюджету України у 1998 р. дещо збільшилося, все ж таки має місце неповне фінансування, яке останнім часом не перевищує 75% необхідного [4].

Складна соціально-економічна ситуація в Україні є підґрунтям для поширення асоціальних проявів у поведінці, правопорушень і злочинів серед дітей та молоді, що є невід'ємною частиною загальної криміногенної ситуації в країні й збігаються з її генеральними тенденціями та напрямами. Необхідно зазначити, що ще з початку 60-х років спостерігалося невпинне зростання злочинності. Така ситуація тривала і на початку 90-х років. Якщо 1990 р. в Україні було зареєстровано 369,8 тис. злочинів, то 1996-го — уже 617,3 тис. Це стосується антигромадських проявів і серед молоді та неповнолітніх. Зокрема, рівень злочинності неповнолітніх впродовж 1986-1996 pp. зростав в середньому на 8,5% щорічно. Кількість неповнолітніх, засуджених за окремі види злочинів, з 1992 по 1996 р. збільшилася з 11,6 до 19,0 тис. осіб, або на 63,8%.

Організаційні й практичні заходи з боку державних органів, громадських об'єднань дещо призупинили цей процес, а за останні два роки рівень злочинності навіть знизився. Так, у 1997 р. кількість злочинів, зареєстрованих органами внутрішніх справ, скоротилася порівняно з 1996 р. на 4,5% і становила 589,2 тис, а у 1998 р. ще менше — 576,0 тис. Змінилася тенденція на краще щодо засуджених: за даними Міністерства юстиції впродовж 1996 р. набрали чинності вироки судів щодо 242,1 тис. осіб, 1997-го -237,8 тис, а 1998-го — 232,6 тис. Подібна тенденція спостерігається і в молодіжному середовищі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Кількість виявлених осіб віком 16-29 років, які підозрювались у скоєнні злочину (за даними Держкомстату України)





Виявлено осіб

% до загальної кількості виявленю-

1990

1995

1997

1998

1940

1995

1997

1998

Всього з них:

97279

163(145

157886

153846

52,1

47,9

46,7

46.6

Умисні вбивства та замахи на вбивство

1070

1556

1650

1805

40,8

38.9

40.7

42,3

Умисні тяжкі

тілесні


ушкодження

1518

2032

2363

2169

38,4

35,1

39.9

40.5

Зґвалтування та замахи на зґвалтування

2365

1228

931

960

81,0

75.0

72.8

74.5

Крадіжки

31830

70487

65568

66592

63,4

50,6

52,3

53,4

Грабежі

5175

8792

8773

8251

74,4

70,5

69,9

67.2

Розбійні напади

2534

3651

4209

4385

74,4

73.9

74,4

74,5

Шахрайство

719

1172

2035

2000

54,2

55,7

46,0

44,3

Хуліганство

10284

16317

18328

15869

71,3

53,3

53.1

56,5

Важливим є те, що хоча незначно, але все ж скорочується питома вага молоді серед осіб, які підозрюються у скоєнні злочину: у 1990 р. — 52,1%, у 1995 — 47,9%, у 1997 — 46,7%, а у 1998 р. — 46,6% [4].

Отже, незважаючи на деяке зменшення злочинності впродовж останніх років, його рівень залишається досить високим. За даними Міністерства юстиції України за станом на 31 грудня 1999 p., набрали законної чинності вироки судів щодо 119,9 тис. молодих

людей, засуджених до різної міри кримінального покарання, або 53,2% загальної кількості засуджених. За 1999 р. у державі на 2,4% зросла кількість учнів загальноосвітніх шкіл, викритих у вчиненні злочину. Зростання кількості молодих злочинців відзначено в 14 областях, а найбільше в Сумській, Миколаївській та Запорізькій областях. Останні роки позначені сплеском тяжких і особливо тяжких злочинів, скоєних молодими людьми віком 14-29 років. Багато їх скоюється на грунті наркомани та алкоголізму [2]. За останні десять років виникло і поширилося у всіх регіонах таке негативне явище як бродяжництво (жебрацтво), причому його характерною рисою є омолодження; набувають масовості проституція і торгівля жінками, економічні злочини.

Змінюється система ціннісного світу молоді. Трансформація суспільного життя вивела на перші місця цінності особистісного рівня, які забезпечують власні потреби та комфортне самопочуття (табл. 2.3). Так, за результатами соціологічних досліджень, здійснених Українським інститутом соціальних досліджень разом з Центром «Соціальний моніторинг», протягом останніх трьох років у системі ціннісних переваг і орієнтацій сучасної української молоді безперечну першість посідають цінності мікрорівня (сім'я, родичі, кохана людина, друзі). Тобто, у молодих громадян України формується якісно нове сприйняття навколишнього світу крізь призму насамперед особистих інтересів. Зокрема, за даними опитування вересня 1998 p., лише 5% респондентів зазначили, що найважливішим для них є необхідність зробити щось вагоме для народу й країни. Причому з віком більш бажаним стає відчуття спокою та можливості ні в що не втручатися, що свідчить про зростання питомої ваги тих молодих людей, які пасивно спостерігають за суспільними процесами.

Можемо стверджувати, і соціологічні дослідження свідчать про це (табл. 2.4), що здоров'я, професійна освіта, кар'єра, гроші та сім'я, — основні складові життєвих цінностей сучасної молоді. Пріоритет тих чи інших цінностей залежить від віку, освіти, соціального статусу молодої людини та її життєвих можливостей.

У цілому серед сучасної молоді поряд з орієнтаціями на матеріально-індивідуалістичні цінності все частіше спостерігається спрямованість на загальнолюдські цінності: щастя, кохання, взаєморозуміння, створення родини. Більшість з них вважає, що створення сім'ї необхідне для того, щоб жити з близькою, дорогою людиною (76%), народжувати дітей (74%). Благополуччя власної сім'ї респонденти у першу чергу пов'язують з високим рівнем матеріального добробуту (53%), далі — з відсутністю конфліктів, скандальних ситуацій (47%), негативних явищ (алкоголізм, наркоманія — 40%), з відвертими та щирими стосунками (42%) [4]. Але водночас, очевидно, мають рацію й ті соціологи, котрі вважають, що «негативізм перетворився на домінанту масової свідомості, де сформувалася достатньо стійка тріада оціночних характеристик: незадоволеність, недовіра, невпевненість. Для більшості населення характерна незадоволеність своїм становищем у суспільстві. Людина відчуває себе не-употрібненою за нових соціальних умов, і соціальна неупотрібне-ність породжує деморалізацію та соціально-політичну пасивність, небажання брати участь у чужих для неї суспільних явищах» [8].

Навіть такий короткий аналіз становища молоді в Україні дає підстави стверджувати, що воно є досить складним і виступає стримуючим чинником соціального становлення і розвитку молодої генерації. Сучасний стан молодих громадян неоднаковий у різних регіонах, і, щоб його поліпшити, варто шукати своєрідних підходів у кожному конкретному регіоні.



1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка