Міністерство освіти І науки україни кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського На правах рукопису Маслак Володимир Іванович



Сторінка1/24
Дата конвертації01.05.2016
Розмір5.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кременчуцький національний університет

імені Михайла Остроградського
На правах рукопису

Маслак Володимир Іванович

УДК 930.1 (470+438):94(477)«16/17»

Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Науковий консультант

Брехуненко Віктор Анатолійович

доктор історичних наук, професор

Кременчук – 2015


Зміст


Вступ……………………………………………………………………………………...

3

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження…………………………………………………………………………...

9


1.1. Історіографія проблеми…………………………………………………………..

9

1.2. Джерельна база дослідження…………………………………………….............

17

Розділ 2. Суспільне та інтелектуальне тло формування сучасного бачення історії ранньомодерної української державності у Польщі та Росії………................................................................

25


2.1. Вплив радикальних змін суспільного ландшафту…………...….......................

25

2.2. Проблема оновлення дослідницького інструментарію………………………..

35

2.3. Перегляд / консервування концептуальних підходів до прочитання ранньомодерної української історії...……………………………………………….

50


Розділ 3. Образ ранньомодерної української державності в польській історіографії…………………………….…………………………….

77


3.1. Базові теоретичні підходи………………….……………………………………

77

3.2. Понятійний апарат……………………………………………………………….

89

3.3. Концепції.……………………………………………………………...................

96

Розділ 4. Традиціоналістська модель російської історіографії…..

185

4.1. Базові теоретичні підходи……………………………………………………….

185

4.2. Понятійний апарат.………………………………………………………………

195

4.3. Концепції……………………………………………………………....................

201

Розділ 5. Модернізаторська інтерпретація в російській історіографії…………………………………………………………………………...

274


5.1. Базові теоретичні підходи………………………………………………………..

274

5.2. Понятійний апарат..………………………………………………………………

278

5.3. Концепції…………………………………………………………….....................

283

Розділ 6. Пріоритетний доробок польських та російських дослідників…………………………………………………………………………….

342


6.1. Спектр піонерських та поглиблювальних досліджень…………………………

342

6.2. Археографічні публікації…………………………………………………………

358

Висновки……………………………………………………………….……………….

381

Список ВИКОРИСТАНИХ джерел…………..……………………………………...

397

Вступ
Актуальність теми. Необхідність глибокого дослідження образу ранньомодерної української державності в сучасній польській та російській історіографіях визначається кількома головними чинниками. Відправним пунктом, безумовно, є той факт, що поява та функціонування Гетьманщини не тільки мали визначальний вплив на подальшу українську перспективу, а й призвели до глибоких геополітичних змін у регіоні, наслідки яких до сьогодні відлунюють на долі всього східноєвропейського простору. Відповідно осмислення феномену ранньомодерної української державності мусило посісти важливе місце в польському та російському історичних наративах. Внаслідок цього польська та російська історіографії традиційно належали поруч з українською до основних суб’єктів дослідження та концептуалізації історії Гетьманщини.

Освоєння історії Гетьманщини, без сумніву, завжди створювало (і створює нині) високу конкурентну напругу між українською, польською та російською історіографіями. Адже від того наскільки життєздатними виявляться ті чи інші концепції залежали не тільки базові уявлення про ходу української історії та про співвідношення українського історичного процесу з польським та російським, а й реалізація ідеологічних і політичних інтересів сторін. Водночас особливості прочитання ранньомодерної української державності були і залишаються одним із головних чинників формування загального образу українства в історичній пам’яті населення Польщі та Росії. Крім того, польські концепції, а особливо російські, серйозно впливали і впливають на образ української історії у світі. Тож якою була доля попередньої традиції в кінці ХХ – на початку ХХІ ст., коли обидві історіографії увійшли в період непростих трансформацій, позначених модернізацією бачення ролі історії, дослідницького інструментарію та проблематики досліджень? Які сучасні концепції транслюють польська та російська науки в історіографічний простір?



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми кафедри українознавства Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського «Актуальні проблеми дослідження історії України: джерелознавство, історіографія, методологія» (№ 5210951).

Метою дослідження є з’ясування образу ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях. Реалізація мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

  • проаналізувати особливості дослідження проблеми в історіографії та сформувати репрезентативну джерельну базу;

  • простежити внутрішньонаукові та позанаукові передумови формування у Польщі та Росії новітніх концепцій історії ранньомодерної української державності;

  • з’ясувати базові, підходи, термінологічний апарат сучасних польської та російської історіографій у площині дослідження ранньомодерної української державності;

  • простежити співвідношення сучасних інтерпретацій польських та російських істориків з попередніми історіографічними традиціями, притаманними польській та російській історичним наукам;

  • з’ясувати зміст новітніх польських та російських концепцій ранньомодерної української державності та їхнє місце в сучасному науковому просторі;

- визначити вплив корпусу конкретно-проблемних досліджень, які проводилася в різних історіографічних середовищах, на конструювання в Польщі та Росії образів ранньомодерної української державності;

- визначити піонерський внесок сучасних польських та російських істориків в дослідження проблеми та в розширення актуалізованої джерельної бази.



Об’єктом дослідження є процес історіографічного освоєння історії ранньомодерної української державності.

Предметом дослідження є вивчення та концептуалізація історії ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець 1980-х – середину 2010-х рр. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлено тим, що з кінця 1980-х рр. стартує якісно новий етап розвитку польської та російської історіографій під впливом радикальних змін пов’язаних із формуванням нового інтелектуального та суспільно-політичного тла, а також початком інтеграції обох історичних наук до світового наукового простору. Верхня хронологічна межа обрана з урахуванням того, що саме у 2010-х рр. в обох історіографіях остаточно сформувалися сучасні базові підходи до дослідження історії ранньомодерної української державності, до конструювання її образу, а також викристалізувалися фундаментальні характеристики різних версій останнього.

Методи дослідження. Оскільки методологія, як влучно висловився ще М. Вебер, «завжди є тільки усвідомленням засобів, які виправдали себе на практиці», для реалізації завдань дослідження обрано сукупність взаємопов’язаних між собою методів, застосування яких дозволяє досягти поставленої мети. Серцевиною є принцип історизму, який передбачає розгляд будь-якого явища в його саморозвитку під впливом різноманітних факторів. Крім того, залучено принципи об’єктивності, цілісності та контекстуалізації. З огляду на особливості об’єкту і предмету дослідження використання усіх зазначених принципів досягається через залучення таких методів, як: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, логічний, системний підхід, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки. Поєднання різних методів дозволило глибше проникнути в сутність предмету дослідження, чіткіше виділити вузлові аспекти проблеми та сформувати вмотивовану статегію дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що образ ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях вперше став предметом цілісного дослідження. З’ясовано, що кінець 1980-х – початок 1990-х рр. виявився переломним для концептуалізації проблеми як у польській, так і в російській історіографії. У Польщі набув остаточного завершення започаткований у 1970–1980-ті рр. процес поступової маргіналізації традиційних підходів, базованих на концепціях «меча, хреста і плуга», «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої», «домової війни», які відсунуті на маргінес, і лише подеколи вчувається їхній відгомін як залишкових явищ в історіографічному просторі. Доведено, що в основу сучасних польських інтерпретацій покладено концепцію «Центрально-Східної Європи», а також визнання самостійності українського історичного процесу, закономірності появи в середині XVII ст. Української держави, нової української еліти та природності існування власних інтересів останньої, відмінних від інтенцій усіх сусідів і спрямованих на міжнародне визнання та суверенітет Гетьманщини. Простежено, що надзвичайно рельєфно істотну еволюцію підходів польської історіографії відтінюють наступні фактори: концептуалізація проблеми незалежності Гетьманщини, поява опції, яка перекладає на Річ Посполиту головну провину за кризу в Україні та набуття Московією геополітичної переваги в Східній Європі, опрацювання концепції турецького протекторату як оптимальної альтернативи для Гетьманщини, інтерпретація доби Івана Мазепи крізь призму ранньомодерних європейських політико-правових уявлень.

Водночас з’ясовано, що провідною ознакою російської історіографії став розкол доти єдиного концептуального поля на два табори: традиціоналістський і модернізаторський. Типологізовано базові характеристики обох. Традиціоналістський табір, до якого належать переважна частина російських істориків, уособлює собою органічне продовження давньої від XVIII ст. великодержавницької традиції прочитання українського минулого. Магістральним напрямком стала адаптація концепції «загальноросійської культури». до нових наукових викликів. З’ясовано, що фундаментальний тренд традиціоналістського напрямку полягає у запереченні самостійності українського історичного процесу, використанні опції «єдиного народу», належність до якого нібито усвідомлювалася і в Московії, і православними Речі Посполитої», інтерпретації Переяславської ради 1654 року як усвідомленого вибору більшості «народу» для відновлення «втраченої єдності» та як акту утворення «єдиної держави».



Натомість модернізаторське крило, безумовним лідером якого є Т. Таїрова-Яковлєва, активно дрейфує від великодержавницької канви, що потягнуло за собою принципове зближення позицій цього табору з польською та українською історіографіями на засадах визнання: а) самодостатності українського історичного наративу; б) відновлення в середині XVII ст. державності як запоруки природного розвитку українського світу; в) змагань за утвердження Гетьманщини та ідеологічного обґрунтування цього процесу як фокусу української історії другої половини XVII – XVIII ст.; г) українсько-московського зближення середини XVII ст. як суто тактичного кроку нової української еліти. У рамках модернізаторської течії образ Івана Мазепи та Мазепинської доби, який рішуче пориває з російською історіографічною традицією, водночас перегукується з інтерпретаціями сучасних українських істориків. Саме в рамках модернізаторського крила було опрацьовано внутрішньо цілісну концепцію, відкриту для удосконалень та конкурентоспроможною в історіографічному просторі, тоді як традиціоналістський табір зосереджений на проблемі нівеляції впливу і новітніх емпіричних напрацювань, і концептуалізацій на життєздатність російського великодержавницького образу. Встановлено, що сучасні інтелектуальні виклики провокували появу різновекторних реакцій, які розбалансовують традиціоналістську концепцію, роблячи її ще більш уразливою.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії розвитку польської та російської історіографії, сучасної історіографічної ситуації загалом, а також з еволюції інтелектуальних уявлень та ідей. Крім того, положення і висновки дисертації актуальні для вироблення стратегій подальших досліджень ранньомодерної української державності. Матеріали дисертації також сприятимуть збагаченню відповідних підручників для вузів та відповідних курсів лекцій.

Апробація результатів дослідження. Основні результат дослідження оприлюднювалися на міжнародних наукових конференціях: «Гуржіївські історичні читання» (Черкаси 20–21 вересня 2007 р.); «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва (Запоріжжя 11–12 жовтня 2007 р.)»; «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав» (Полтава 10–12 червня 2009 р.); «Гадяч – гетьманська столиця України. Історія, культура, національна пам’ять» (Гадяч 4–5 лютого 2010 р.); «Шості Богданівські читання» (Черкаси 10 грудня 2010 року); «Проблеми культурної ідентичності: співвідношення традиційного і модерного аспектів ідентифікації» (Острог 15–16 квітня 2011 р.); «Ольвійський форум – 2012: стратегії України в геополітичному просторі» (Севастополь 6–10 червня 2012 р.); «Теоретические и практические проблемы современной науки» (Москва 1 березня 2013 р.); «Ruthenia divida: цивілізаційні орієнтири та політичні протиріччя козацьких еліт другої половини XVІІ ст.» (Київ 15 травня 2013 р.); «Історія степової України XVІІ – ХХ ст.» (Запоріжжя 31 травня 2013 р.); «Nastoleni moderni vedy – 2013» (Прага, Чехія 27 вересня – 5 жовтня 2013 року); «Ziemia Slobodzka – Donbas – Krym – Cherson – Odessa w życiu Ukrainy. Historia, jzyk, kultura, religia, gospodarka, polityka» (Краків, Польща 3–4 листопада 2014 року); Переяславська рада 1654 року і доля українського народу (Переяслав-Хмельницький 28 січня 2014 року).

Публікації. Результати дослідження оприлюднені у двох авторських монографіях, 22-х статтях, опублікованих у виданнях, які включені до переліку фахових.

Структура дисертації визначається її метою та завданнями. Дисертаційна робота складається зі вступу, шести розділів (16 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг рукопису становить 480 сторінок, з них 396 – основного тексту. Список використаних джерел містить 852 найменування.

Розділ 1.

Історіографія проблеми ТА джерельна база дослідження


    1. Історіографія проблеми

Образ ранньомодерної української державності ще не був об’єктом спеціального цілісного вивчення. Історіографічний доробок тут представлений низкою локальних досліджень над освоєнням та концептуалізацією російськими та польськими істориками окремих аспектів питання. Частина напрацювань є добрим інтелектуальним стимулом для подальшого осмислення проблеми. При цьому не робилося спроб подивитися з компаравістичної перспективи й порівняти підходи російської та польської історіографії, а також виявити генеральні закономірності, зв'язок з тими чи іншими історіографічними традиціями, перегуки, принципові й тактичні відмінності.

Єдину спробу перевести питання в площину з'ясування еволюції власне концептуальних опцій тлумачення ранньомодерної української історії (на прикладі польської історіографії) зробила Н. Яковенко. Дослідниця показала, що вже в 1960–1970-х рр. з'явилися ознаки відмови польських істориків від традиційного сприйняття ранньомодерного українського минулого як частини польської історії (в рамках «національної історії») та переходу до визнання українського козацтва самостійним суб'єктом історичного процесу. Такі зміни були навіть кваліфіковані як «концептуальний поворот», який слід визнати «неабиякою історіографчною революцією» в польській науці [489, 83]. За плідними спостереженнями дослідниці, у 1980-ті рр. тенденція лише посилилася, підштовхнута появою новаторської праці Т. Хинчевської-Ґеннель про особливу «руську» свідомість не тільки козацтва, а й шляхетського загалу. У підсумку «українське минуле перетворилося на самодостатню ділянку знання» [489, 84–88].

Сама Т. Хинчевська-Ґеннель доклада рук до стислого аналізу доробку польської історіографії на ниві дослідження історії українського козацтва. Власне вона першою і звернула увагу на новаторство З. Вуйціка на початку 1960-х рр. як на відправний пункт змін у польській історіографії [556, 285, 287]. Коротко розглядаючи козакознавчий доробок Я. Качмарчика, В. Сєрчика та З.Вуйціка, дослідниця ставить згаданих істориків на чоло впровадження новітніх піходів до історії козацтва та Гетьманщини, особливо акцентуючи увагу на тезі В. Сєрчика, що «Якби Хмельницький і козаки були незалежні від Речі Посполитої і не виголошувала вона до них жодних претензій, не пхалися б тоді до визнання влади московського царя» [556, 291]. При цьому Т. Хинчевська-Ґеннель, а також К. Бобятинський стали авторами оглядів нечисленної загалом сучасної польської літератури про діяльність І. Мазепи, а П. Кролль – про Пилипа Орлика [544, 71–80; 679, 143–159]. Відзначаючи головні тенденції польської історіографії, перелічені автори констатували явну другорядність цієї проблематики в Польщі порівняно з українською історіографією.

Напередодні ювілею Гадяча 1658 р. і сплеску у зв’язку з цим відповідних досліджень в Україні, Польщі та Росії з-під пера К. Бобятинського в рамках спільного українсько-польського видавничого проекту, з’явилася розлога розвідка про дослідження проблематики Гадяцької унії 1658 р. в польській історіографії академічної доби, пізніше передрукована й у Польщі. Частина статті безпосередньо присвячена образу унії в історіографії 1990-х р. – початку ХХ ст. Вписуючи останню в попередній контекст, дослідник дійшов ключового висновку про остаточний перехід польських істориків в цей період до концептуалізації Гадяцької унії крізь призму визнання опції реформування Речі Посполитої в державу трьох народів як оптимального шляху вирішення українського питання та кризи Речі Посполитої, породженої ним в середині XVII ст. Головна дискусія точиться навколо того, наскільки готові були Варшава і Чигирин, і чи спізнилася чи ні ідея унії [125, 306–349].

Так само наближення 350-річчя Переяславської ради 1654 року викликало появу ґрунтовної статті М. Нагельського «Переяславська рада 1654 року в польській історіографії». Підходи сучасних дослідників Я. Качмарчика, В. Сєрчика, А. Міроновіча та ін. розглянуто на тлі специфіки історіографічного освоєння польськими істориками цієї проблеми в минулому. Наголошується на прогресі в дослідженні такої проблеми, як релігійна ситуація в Україні та конфесійні аспекти українсько-московського зближення. Особливо ж відзначено появу оригінальної концепції Я. Качмарчика, яка йде врозріз з попередньою традицією і згідно з якою Б. Хмельницький пішов на Переяславську раду 1654 р. лише тому, що потрапив у політичну пастку, з якої не знайшов іншого виходу [325, 653–679].

Роком пізніше побачила світ стаття К. Петкевича «Переяславська рада 1654 года в найновішій польскій історіографії та публіцистиці», яка концептуально перегукується з працею М. Нагельського. Окресливши кількома мазками головні риси польської історіографічної спадщини з цієї проблеми, К. Петкевич спробував подати стислий образ дослідницьких підходів, притаманних сучасним польським історикам. Загальний вердикт дослідника невтішний: напрацювання останніх більш ніж скромні. Попри ключове значення для всієї східноєвропейської історії Переяславська рада не тішилися спеціальною увагою [340, 184]. Виділяються лише три концептуалісти З. Вуйцік, Я. Качмарчик та В. Сєрчик. У решті випадків, на надто вже сувору думку автора статті, «опис подій, як і їхня інтерпретація не виходили за рамки виставлені З. Вуйціком, Я. Качмарчиком та В. Сєрчиком» [340, 203]. Власне цінні спостереження К. Петкевича й торкаються підходів цих трьох дослідників. І якщо оцінки концепцій З. Вуйціка та Я. Качмарчика суголосні з раніше висловленими судженнями Е. Хинчевської-Ґеннель та М. Нагельського, розвиваючи їх, то у випадку з В. Сєрчиком, К. Петкевич вперше звернув увагу на еволюцію його тлумачення юридичного боку Березневих статей та наслідків Переяславської ради загалом.

Зрештою, у Польщі з’явилися друком короткі історіографічні (радше анотовані бібліографічні) огляди, присвячені сучасним дослідженням постаті гетьмана Івана Виговського в польській та інших історіографія [624, 171–191], польським працям з початкового етапу української Національно-визвольної війни [673, 73–178], археографічним публікаціям польських та українських дослідників 1990-х рр. – початку ХХІ ст. з історії українського козацтва [731, 240–245]. В останньому з оглядів М. Нагельський надзвичайно критично оцінив стан польської археографії в цій ділянці станом на 2002 р., наголошуючи на тому, що «поважні досягнення української сторони у публікації джерел з історії козацтва залишаються в разючій диспропорції з досягненнями польських істориків» [731, 244].

З доробку сучасних російських істориків найбільшу увагу приковували їхні напрацювання у царині української Національно-визвольної війни середини XVII ст. та доби Івана Мазепи. З першої проблеми в Україні 2005 р. була навіть захищена кандидатська дисертація [136]. Її автор, Д. Бранцев, також видав кілька статей [131–135]. Спроба цілісного погляду на особливості освоєння доби Б. Хмельницького в сучасній російській історіографії виявилася амбівалентною. З одного боку, дослідник досяг очевидних успіхів. Зокрема, широко проаналізована інституціоналізація досліджень з української історії в сучасній Росії. Цінними є спостереження стосовно того, що в шкільних програмах історія української Національно-визвольної війни трактується як внутрішньо російська проблема, а підручники для вузів ретранслюють радянську концепцію «возз’єднання України з Росією» [134, 203–206]. Висновки Д. Бранцева перегукуються з узагальненнями Т. Таїрової-Яковлєвої, зробленими що цікаво, на прикладі, іншого ряду російських підручників та загальників з історії. Як констатувала петербурзька дослідниця, попри всі переміни на російському історіографічному полі підручники пропонують старе радянське бачення проблеми й відштовхуються від концепції «возз’єднання України з Росією» з використанням відповідної термінології [511, 85–90].

Водночас дослідження Д. Бранцевим власне історіографічної ситуації зводиться здебільшого до простого реферування праць різних російських істориків (найповніше Л. Заборовського, Б. Флорі, Г. Саніна та Т. Таїрової-Яковлєвої). Показово, що при аналізі монографічних досліджень розглянуто по порядку кожен розділ. Така дослідницька стратегія сама по собі значно звузила дослідницьку перспективу, призвівши до того, що проблематика залишилася не проаналізованою під кутом з’ясування концептуальних підходів російської історіографії та можливої їхньої еволюції порівняно з радянським періодом. Не показані реальні поділи за цією ознакою в середовищі російських дослідників, концептуальний доробок російської історіографії не вписано в загальний дослідницький контекст, не відтінено випадків піонерського внеску в розробку прикладної тематики. Розрізнені спостереження стосовно поглядів і підходів різних дослідників (часами плідні, зокрема щодо прочитання російськими істориками православного фактору) не створюють цілісного враження про питомі ознаки сучасної російської історіографії української Національно-визвольної війни середини XVII ст.

Натомість кілька сюжетів результативно порушив у своїх змістовних статтях В. Яценко. Зокрема, він першим зробив плідну спробу проаналізувати окремі складові термінологічного апарату сучасних російських істориків щодо Національно-визвольної війни, констатувавши збереження основного тренду радянських часів з поняттям-символом «возз’єднання України з Росією» на чолі, а також появу нових тенденцій, які полягали у впровадженні до обігу поняття «Хмельниччина» та заміни 1648–1654 рр. як хронологічних рамок війни на обтічну формулу «середина XVII ст.» [519, 268–270]. Дослідник констатував «живучість імперської моделі» описування українських подій і процесів, відзначивши, що лише Т. Таїрова-Яковлєва «намагається неупереджено дивитися на різні аспекти Козацької революції 16481657 рр.» [519, 270–275].

Стисло аналізуючи підходи російських дослідників до дослідження українсько-московської війни 1658–1659 рр. (чомусь вона названа «козацько-московською»), В. Яценко використав порівняльну перспективу, розглядаючи на тлі української історіографії. Дослідник доходить вмотивованого висновку про домінування і в цій ділянці сучасної російської історіографії схожої картини, коли традиційні великодержавницькі підходи поєднуються з новими тенденціями відмови від великодержавницької парадигми, оприявнені у працях Т. Таїрової-Яковлєвої. Утім, основна канва російської історіографії зводить причини виникнення російсько-української війни 1658–1659 рр. до козацького заколоту, банальної зради Івана Виговського та частини козацької старшини, трактує Гадяцьку унію 1658 р. та Конотопську битву 1659 р. з перспективи інтересів Московії щодо вкорінення в Україні [519, 386; 520, 308–315]. Крім того, за припущенням автора, «на сьогодні проблема козацько-московської війни 16581659 рр. та Конотопської битви 1659 р. в українсько-російському науковому дискурсі є предметом не стільки наукового дослідження, скільки полем битви між істориками» [519, 387].

У рецензії на дві книги російського історика О. Малова, В. Яценко констатує підхід історика до трактування Переяслава 1654 р. у дусі тез «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією», а військово-політичного союзу козаків з татарами – під знаком доведеної до абсолюту концепції «турецько-татарської експансії». Російському досліднику закидаються слабка орієнтація в сучасній українській науковій літературі та низка фактологічних ляпсусів, зокрема казусні тези про великі втрати війська Б. Хмельницького у битвах на Жовтих Водах та під Пилявцями [518, 302–303]. Водночас В. Яценко влучно підмітив ту новацію в російській історіографії, що початок війни з Річчю Посполитою почали в Росії трактувати не в дусі наголошення на православній солідарності з одновірною Україною, а як крок на шляху реалізації панправославної ідеї відновлення під скіпетром московського царя православного царства Костянтина Великого [518, 303–302]. Правда, В. Яценко пов’язує впровадження в сучасний історіографічний простір цієї концепції з іменем І. Андрєєва, тоді як відповідні ідеї містяться й у хронологічно паралельних працях С. Лобачова та С. Фаизова [78, 233, 2435, 237; 288, 132, 139, 141; 438, 129], тим більше, що останні є стисло науковими на відміну від науково-популярної монографії І. Андрєєва, яка обачила світ у серії «ЖЗЛ».

Ще один блок історіографічних спостережень торкається російської «Мазепіани». Інтерес до цієї проблематики підігріло наближення «круглої» річниці Полтавської битви 1709 р., напередодні якої спостерігалося різке зростання активності істориків як в Україні, так і Росії, а заодно й ідеологічних заходів в обох державах.

Відомий український історик Т. Чухліб двічі звертався до аналізу функціонування в сучасних умовах ключової російської концепції для пояснення діяльності гетьмана Івана Мазепи – концепції «зради». Розглянувши погляди М. Павленка, Г. Саніна та В. Артамонова, Т. Чухліб констатує явне домінування суб’єктивних та заідеологізованих оцінок І. Мазепи, а також загострене сприйняття російськими дослідниками новітніх напрацювань, які суперечать опції «зради» гетьмана. Стратегії гетьмана не вписуються цими авторами в європейські політико-правові уявлення, які мали фундаментальне значення для еліти Гетьманщини, та в контекст його внутрішньої політики. Український гетьман подається як інтегральний зрадник з часів його появи при дворі короля Речі Посполитої Яна Казимира. Заперечується й наявність фундаментальних причин для відмови від протекції царя [477, 29–39, 479, 329–337]. Водночас Т. Чухліб помітив у текстах Г. Саніна та В. Артамонова тези, які працюють на розбалансуваня концепції зради, і появу яких викликала необхідність відреагувати на новітні напрацювання українських істориків, а також Т. Таїрової-Яковлєвої. Останню, як і Є. Анісімова, дослідник відносить до вузького грона російських істориків, позбавлених «синдрому старшого брата» [477, 40–41, 479, 331–332, 335, 340].

Аналогічної думки стосовно Т. Таїрової-Яковлєвої дотримується і В.Яценко, слушно наголошуючи, що нині в Росії лише вона переймається власне ґрунтовними прикладними дослідженнями [524, 300–303]. Натомість Є. Анісімова, а також А. Каменського, А. Беспалова, С. Сєдова, О. Євлахова дослідник виділяє в особливу групу ліберально налаштованих російських істориків з числа тих, хто висловився з приводу І. Мазепи. Підстави для виокремлення такої групи бачаться в переплетенні кількох факторів. По-перше, віднесені до неї дослідники хоча й мають «багато спільного із прихильниками імперської візії», але «гетьманство Мазепи вони зображують крізь призму козацько-московських взає­мин середини XVII–XVIII ст.». По-друге, ці історики «на відміну від адептів імперського бачення, виявилися більш відкритими до сприйняття низки трактувань і фактів, наявних в українській істо­ріографії та західній і російській україністиці». Зрештою, «певна частина прихильників ліберальних трактувань нама­гається при описі подій 1708–1709 рр. уникати різких оцінок гетьманського переходу на бік Карла ХІІ, у категорії “зрада”, а якщо і вдається до нього, то часто лапкує або принаймні пояснює раціональними причинами» [522, 4–5]. Водночас, за спостереженнями В. Яценка, згадані дослідники, не проводячи самостійних конкретно-проблемних досліджень, в тлумаченні причин та перебігу повстання І. Мазепи відштовхуються від порівняно поміркованих трактувань, апробованих в російській історіографії середини ХІХ – початку ХХ ст. С. Соловйовим, С. Платоновим та А. Брікнером [522, 5].

Крім того, в іншій своїй статті В. Яценко предметно зупинився на поглядах Володимира Артамонова на формування світогляду І. Мазепи в молоді роки, дійшовши висновків, суголосних з ключовими тезами Т. Чухліба. Констатуючи, виразні перегуки в підходах В. Артамонова й попередньої радянської та дорадянської російської історіографічної традиції, В. Яценко закидає йому вибірковість освоєння сучасної історіографії проблеми, зокрема концептуальних напрацювань О. Субтельного. При цьому доробок російського вченого «є своєрідною рефлексією сучасної російської історіографії на ті процеси, що відбуваються в україністиці, українській і чужоземній, в останні двадцять років» [523, 181]. Як відправний пункт концептуалізації В. Артамонова В. Яценко виділяє тезу про злитість росіян та українців у ранньомодерні часи в єдиний народ, яка підводить підґрунтя під концепцію «зради» [523, 180]. Що ж до висвітлення молодих років І. Мазепи, то російські історики І. Андрєєв, Г. Санін та В. Артамонов не переймалися предметною розробкою проблеми натомість обмежилися суто ідеологічними кліше, змагаючись між собою, хто знайде більше проявів «зради» [524, 301–308].

Власне виділення доробку Т. Таїрової-Яковлєвої в окрему концептуальну лінію сучасної російської історіографії історії ранньомодерної української державності є візитною карткою української історіографії [137, 647–648; 235, 4–8; 391, 184–192]. Рецензії на книги петербурзької дослідниці та полеміка, зокрема навколо проблеми використання поняття «Руїна», віддзеркалюють сприйняття в Україні підходів та ключових елементів концептуалізації авторства Т. Таїрової-Яковлєвої як принципово сумісних з магістральною канвою української історіографії [157, 46–65, 158, 46–65; 480. 484–502].

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка