Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет харчових технологій українознавство



Сторінка1/7
Дата конвертації12.04.2016
Розмір1.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

УКРАЇНОЗНАВСТВО

У ТЕХНІЧНОМУ ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ


МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ
22-23 ЖОВТНЯ 2012 РОКУ

КИЇВ 2012

Організаційний комітет
Голова – Іванов С.В., доктор хімічних наук, професор, ректор, завідувач кафедри експертизи харчових продуктів Національного університету харчових технологій.

Заступник голови – Мостенська Т.Л., доктор економічних наук, професор, проректор, завідувач кафедри менеджменту Національного університету харчових технологій.

Члени оргкомітетуКолосюк В.О., кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

Буравченкова С.Б., кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

Кобилянський Є.Е., кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

Левицька Н.М. кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Національного університету харчових технологій.

Заступник голови з технічних питаньАкутіна Н.В.

Відповідальний секретарНауменко Н.В., доктор філологічних наук, професор кафедри українознавства Національного університету харчових технологій.

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО
Шановні учасники, колеги, друзі!

Колектив кафедри українознавства НУХТ вітає Вас – учасників першої Інтернет-конференції «Українознавство у технічному вищому навчальному закладі: досвід і перспективи»!
Колектив кафедри українознавства Національного університету харчових технологій проводить велику науково-дослідну роботу відповідно до чинних нормативних документів. Наукові інтереси викладачів кафедри нерозривно пов’язані з профілем навчальних дисциплін, викладання яких забезпечує кафедра: “Історія України”, “Культурологія”, “Історія української культури”, “Українська мова (за професійним спрямуванням)”, “Ділове спілкування”.

Викладачі нашої кафедри плідно працюють і видають велику кількість як наукових, так і методичних праць; беруть активну участь у роботі численних наукових та науково-методичних конференцій.

Колектив кафедри українознавства також приділяє велику увагу рецензуванню наукових і методичних праць викладачів кафедри та інших вишів Києва і України.

Викладачі кафедри – професори Світлана Буравченкова та Наталія Науменко, доценти Валерій Колосюк, Сергій Береговий, Євген Кобилянський, Надія Левицька, Світлаан Яременко, старші викладачі Оксана Векуа, Іван Сторожик, асистент Ольга Коцюбанська – плідно працюють над науковою та навчально-методичною літературою, посібниками, статтями. Крім певної кількості наукових і методичних публікацій, які вже вийшли в світ, на виробництві у редакціях та видавництвах перебувають нові роботи. Так, доцент кафедри Надія Левицька завершує докторську дисертацію “Вища гуманітарна освіта України в кінці ХІХ – початку ХХ ст.”. У контексті теми дисертації вона надрукувала в 2012 році наукову монографію, друкує наукові дослідження і бере участь у конференціях.

Протягом останніх років була продовжена робота з підготовки науково-педагогічних працівників для потреб нашої кафедри та інших кафедр університетів України. Зокрема, у 2010 дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук захистила Наталія Науменко, а у 2011 р. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук захистили Олена Опанасенко (науковий керівник проф. Буравченкова С.Б.) та Ольга Коцюбанська (науковий керівник – доц. Н.М. Левицька).

Протягом попередніх років і в цьому навчальному році колектив кафедри багато уваги приділяв і приділяє розробці навчально-методичних посібників. Підручники та навчально-методичні посібники викладачів кафедри (з грифом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України) викликають великий інтерес як у студентів, так і у наших колег з інших університетів України. Це – “Історія України”, “Історія української культури”, “Українська культура у європейському та світовому вимірі”, “Українська мова (за професійним спрямуванням).

Професорсько-викладацький склад нашої кафедри завжди приділяє постійну увагу роботі наукових студентських гуртків, які працюють на всіх факультетах НУХТ. Регулярно члени гуртків – студенти виступають із цікавими рефератами, доповідями і повідомленнями. Найкращі доповіді представляються на наукові конференції молодих учених, аспірантів і студентів НУХТ.

Студенти-першокурсники всіх факультетів НУХТ також залучаються до участі в історичній олімпіаді: “Чи знаєш ти історію і культуру українського народу?”. Всього в історичній олімпіаді беруть участь, як правило, понад 100 студентів університету. Викладачі кафедри залучають студентів до написання рефератів з нагоди різних історичних ювілейних дат (заснування Національного університету харчових технологій та окремих його факультетів, роковини від дня народження видатних співробітників університету, діячів української та світової політики й культури, 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні тощо).

Таким чином, науково-дослідна робота кафедри продовжує традицію колективу – підготовка працівників вищої кваліфікації для роботи зі студентами усіх спеціальностей різних факультетів НУХТ та для власних потреб кафедри і кафедр інших вищих навчальних закладів України.

Бажаємо Вам великих творчих успіхів у Вашій благородній роботі в ім’я утвердження і забезпечення процвітання демократичної держави України!


Світлана Буравченкова

СЕКЦІЯ 1
Історія української культури, науки та техніки: актуальні сторінки історії України
Модератор секції – к. істор. наук, професор Буравченкова С.Б.

*

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН У НЕГУМАНІТАРНОМУ ВНЗ

(З ДОСВІДУ КАФЕДРИ УКРАЇНОЗНАВСТВА НУХТ)
Береговий С.І.

Національний університет харчових технологій, м. Київ
В останні роки на порядку денному української вищої школи, зокрема технічних університетів, постають питання про реформування викладання гуманітарних дисциплін. Необхідність його, вочевидь, зумовлена підвищенням рівня конкурентності, пошуками найбільш ефективних засобів підготовки висококваліфікованих фахівців в умовах перманентних кризових процесів, що охопили не лише Україну, а й Європу.

На жаль, ні в суспільстві, ні серед освітян не ведеться широкої дискусії із зазначених питань, зокрема йдеться про долю викладання у ВНЗ історії України. Поширюються чутки про ліквідацію відповідних кафедр, передачу годин іншим, не гуманітарним, предметам. Говорять і про альтернативні предмети історичного профілю. Оскільки жодних офіційних заяв та рішень не оприлюднено доречно висловити деякі міркування, виходячи із понад як 20-річного досвіду роботи власного, а також кафедри українознавства.

Декілька коротких відомостей про кафедру. Вона була створена у перші роки незалежності України. Відповідно до дисциплін, які викладаються, в складі кафедри існують три секції – історії, культурології (історії української культури), ділової української мови (далі – української мови за професійним спрямуванням). Всі викладачі, крім мовників, – історики за фахом, більшість – вихованці Національного університету імені Тараса Шевченка, серед них – професор, інші – доценти, кандидати історичних наук. Протягом тривалого часу в складі кафедри працювало 3 професори також історики. Кадровий потенціал кафедри завжди зростав за рахунок власної аспірантури.

На початку 90-х викладачі опановували читання нових базових курсів – історія України, українська та зарубіжна культура, згодом – культурологія, історія української культури. Культурологічні предмети сьогодні мають навіть більшу питому вагу у підготовці бакалаврів.

Втім, на наше глибоке переконання, історичний сегмент гуманітарних знань потрібно за будь-яких обставин зберегти у ВНЗ. Було б невиправною помилкою, ліквідувати його, виходячи с того, що випускники школи, наші абітурієнти не один рік вивчали історичні предмети. Адже вивчення історії у середній та вищій школі докорінно відрізняються, як за метою так і методикою.

В студентські роки, час повноліття формується людська особистість, суспільна свідомість, громадянська позиція. Молодь активно залучається до громадської роботи, в якій виникає гостра потреба формулювати і відстоювати власні переконання і думки. Відтак, певна «історична свідомість» набута у школі повинна трансформуватись у нову якість – перетворюватись на позицію українського громадянина, патріота. І тут недостатньо знання навіть добре вивчених шкільних уроків. Їх потрібно по новому переосмислити, зрозуміти зв’язок минулого і повсякдення, постійно послуговуватись уроками історії. Знаменитий історик В.О. Ключевський підкреслював: людина, що не знає і не розуміє історії, нагадує сліпого, який, прямуючи дорогою, постійно наражається на перешкоди, падає, забивається, але продовжує шкутильгати далі без жодного розуміння своїх невдач.

Звернімося до не дуже давнього, але добре відомого нам досвіду вивчення історії в радянській вищій школі. Радянська система гуманітарної освіти, попри ідеологічну обмеженість, хибність окремих теорій і навіть злочинне приховування історичних фактів залишила цінний досвід та методику. Вона не лише гуманітарію, а й інженеру давала ґрунтовні знання про суспільство, історичний процес, права, обов’язки, відповідальність. Вона не підлаштовувалась до європейської чи американської системи, але формувала конкурентоздатну освіту, в першу чергу на технічному і воєнному рівнях, з провідними економіками світу.

Прикладів більше ніж достатньо. Згадаємо хоча б імена київських студентів та інженерів – С.Корольова, О.Антонова, Б.Патона, В.Глушкова. Вивчаючи радянську історію протягом цілого року на першому курсі, студент не лише опрацьовував підручник, але студіював першоджерела, готував реферати та курсові роботи. Навряд чи слід порівнювати минулого абітурієнта із нинішнім. В основному він залишається тим самим – 17-18-річним юнаком чи дівчиною, що хоче вчитися, виявляє жагу до невідомого, бажає знайти своє місце в суспільстві, сподівається реалізувати себе в країні, а не залишити її.

Новітні методики освіти, європейський і світовий досвід, плюралізм і демократія сьогодні дають набагато більше можливостей в роботі зі студентами. Щодо змісту предмету, то, на нашу думку ,замість історії України від найдавніших часів потрібно запровадити базовий курс сучасної політичної історії, в якому головна увага буде зосереджена на державотворчих процесах, історії політичних партій, громадських рухів, зв’язку вітчизняних подій із глобальними проблемами XX – початку XXI століть.

Базовий курс в структурі підготовки бакалавра може зайняти ті ж години, що нині відводяться для історії України. Перехід до семестрової форми навчання, на нашу думку, вже сприяє кращому засвоєнню матеріалу, більшій ефективності форм самостійної роботи, адже заняття відбуваються 1 раз на 2 тижня. Нагальною потребою є введення вибіркових історичних спецкурсів, які необхідно також запроваджувати на першому курсі у наступному після вивчення базового курсу семестрі. В сумі базовий курс та спецкурси надають можливість безперервного, протягом року, вивчення історичних дисциплін, що суттєво підвищуватиме рівень підготовки студента, формуватиме запас історичних знань, необхідних для подальшого вивчення на 2 і наступних курсах таких гуманітарних предметів як філософія, політологія, соціологія тощо.

Досвід показує, що вивчення історичних дисциплін у недостатньому обсязі годин, обмежує навички та уміння студента працювати самостійно, негативно відображається на засвоєнні ним інших гуманітарних предметів.

Викладачі кафедри протягом останніх років підготували цілу низку історичних спецкурсів, які вже частково запроваджені, але нажаль лише на окремих факультетах. Так, популярним серед студентів є курс «Історія університетської освіти», що вже декілька років читає доцент Левицька Н.М., доценти Кобилянський Є.Е. та Береговий С.І. на факультеті ЕіМ читають вибірковий курс «Історія світової культури і мистецтва», готовий до впровадження курс «Історія європейської інтеграції», який свого часу був апробований доцентом Береговим С.І. у магістерських програмах інших навчальних закладів вищої освіти. Кожен з викладачів кафедри має у своєму науковому доробку один або більше курсів вибіркових дисциплін. Наразі кафедра бере участь у написанні нарису історії університету, а один із її викладачів керує університетським музеєм, наполегливо працює в архівах збираючи матеріали до фундаментальної праці. Історія НУХТ, так само, є цікавою і актуальною проблемою для вибіркового спецкурсу. Підвищення авторитету історичних дисциплін у технічному вищі, забезпечення їх високого рейтингу серед студентів неможливо без оновлення методики їх викладання.

Не новиною для усіх викладачів є проблемно-дискусійний метод практичних занять, який з успіхом замінив стару академічну манеру ведення семінару. Власне, часу, відведеного програмою, не вистачає на академічну манеру тому, переважно, практикуються заняття у формі діалогу викладач – студент, студент – студент, метод круглого столу де арбітром є викладач.

Усі без виключення заняття відбуваються у формі дискусії, де немає потреби уникати будь яких гострих питань історії, сучасної політики міжнародного життя. Викладач по ходу заняття виступає і як політінформатор, знайомлячи студентів з останніми подіями внутрішнього і міжнародного життя, ставлячи завдання для пошуку тих чи інших матеріалів у засобах масової інформації. Лише значний професійний і життєвий досвід, який мають більшість викладачів кафедри, дає можливість робити такі дискусії цікавими і змістовними, вчить студентів толерантності до опонента, виваженого і аргументованого відстоювання своєї точки зору. До практичних занять викладач ставить студентам проблемно-пошукові завдання, практикуються творчі звіти про відвідання історичних пам’яток, музеїв, завдання пов’язані із профілем університету, майбутньою спеціалізацією студента.

Доброю традицією кафедри є відвідання студентами у супроводі викладачів історичного музею, екскурсії по історико-культурних пам’ятках міста, участь в історичній олімпіаді. Останні декілька років студенти брали участь в історико-краєзнавчих походах по місцях бойової слави Другої світової війни, кращі студенти запрошувались на зустрічі з провідними істориками України в інституті імені І.Кураса.

На завершення хотілося б висловити впевненість, що процеси реформування гуманітарної освіти у технічних вишах, сприятимуть не лише збереженню історичних дисциплін, а піднесенню їх авторитета, якості викладання, ролі у підготовці свідомого, патріотично настроєного громадянина Української держави.



ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПЕРШОГО ДИРЕКТОРА КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО ТЕХНІКУМУ (КОЛЕДЖУ) ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НУХТ ЛУБНІНА ОЛЕКСАНДРА ФЕДОРОВИЧА
Зваричук Е.О.

Кам’янець-Подільський коледж харчової промисловості НУХТ, м. Кам’янець-Подільський
У світі Кам’янець-Подільський відомий не тільки своїм історичним минулим та архітектурними пам’ятками, а й навчальними. Одним з таких є коледж харчової промисловості Національного університету харчових технологій.

Історія коледжу починається з буремних років Великої Вітчизняної війни та післявоєнної відбудови. У червні 1944 року Рада Народник комісарів УРСР своєю Постановою за № 787 “Про організацію учбових закладів НКХП УРСР” дозволила Наркомхарчопрому УРСР у місті Києві відкрити технікум харчової промисловості для підготовки кваліфікованих кадрів середньої ланки [1, арк. 2]. 2 жовтня 1944 року перші студенти сіли за парти. Вони розпочали навчання на 4-х відділеннях, а саме: технолого-бродильному, крохмально-паточному, рахівників-бухгалтерів та техніків-механіків. Так було закладено підвалини сьогоднішнього коледжу.

Згодом, керівництво УРСР врахувавши те, що Поділля здавна є регіоном в якому існувала та інтенсивно розвивалась інфраструктура харчової промисловості своєю Постановою від 14 вересня 1961 року за № 1335 перевела Київський технікум харчової промисловості до Кам’янця-Подільського Технікуму в користування було надано частину будівлі за адресою вул. Суворова 2 [1, арк. 5-6]. Водночас, Постановою Вінницького Раднаргоспу від 23 вересня 1961 року № 326 – директором Кам’янець-Подільського технікуму харчової промисловості було призначено Лубніна Олександра Федоровича [1, арк. 6-6 зв.].

Олександр Федорович народився 28 червня 1912 року в с. Задній Мис, Нікольського повіту, Вологодської губернії (сьогодні Росія, Вологодська область, Вологодський муніципальний район, с. Задній Мис) в родині селян. У 1925 році закінчив Підлісну школу І-го ступеня, а 1929 році семеричну Ільїнську школу Вашкінського району Вологодської області. По закінченню якої поступив до Велико-Устюзького кооперативного технікуму, в якому навчався до 1933 року – отримав спеціальність техніка-овочівника.

У 1934 році за комсомольською путівкою був направлений до лав Радянської армії (навчальний дивізіон 2-ї артилерійської бригади м. Ленінград). Цього ж року вступив до Ленінградського військо-топографічного училища, яке закінчив у 1937 році. Отримавши військове звання лейтенанта, був призначений топографом до військової частини, розташованої в Кременчуці. У 1940 році вступив до військово-інженерної Червонопрапорної академії імені В. Куйбишева, яку закінчив у травні 1943 року. По закінченню академії займав керівні посади в лавах Радянської армії.

У 1959 році у чині підполковника вийшов на пенсію. З 1960 року розпочав викладацьку роботу в Кам’янець-Подільському будівельному технікумі, а з 1961 року очолив Кам’янець-Подільський технікум харчової промисловості [2, арк. 2].

Перші кроки новопризначеного директора були пов’язані з організацією та впорядкуванням навчального процесу, адміністративно-господарським облаштування будівлі технікуму.

Зокрема, на денному відділенні було відкрито 4 спеціальності: “Технологія консервування”, “Технологія цукристих речовин”, “Хлібопекарське і кондитерське виробництво”, “Бухгалтерський облік”. Для вдосконалення та оптимізації навчального процесу було створено 5 предметних комісій, а саме: історії, мови та літератури; загальнотехнічних; фізико-математичних; хіміко-технологічних та економічних дисциплін, які очолили справжні фахівці своєї справи (на той час у технікумі працювало 32 викладачі).

Упродовж дуже короткого часу Олександру Федоровичу вдалось створити згуртований, дружний, творчий колектив, який на високому професійному рівні прагнув виконувати поставлені завдання. Наполегливістю в роботі відзначались викладачі: Босенко О.А., Воловик Г.І., Вінник О.І., Горбановська В.А., Гольтман Л.М., Козіна С.Л., Манжуловський О.Ф., Трачук Д.В., тощо [3, арк. 6-10].

Попри значне навантаження викладачів та незакінчені ремонтні роботи, заняття проводились на високому теоретичному рівні, з використанням наочності, активізацією розумової праці студентів тощо.

Зокрема, у звіті директора про роботу технікуму харчової промисловості у 1961-1962 навчальному році з цього приводу відзначалось, що найкращою організацією та чіткістю, на всіх етапах роботи, відзначаються уроки викладача Т.Г. Сосновської. Цікаво, з особливою завзятістю та великою силою переконання викладає матеріал викладач історії І.І. Естрах. Він доволі вміло оперує історичними фактами, змушує студентів роботи висновки та висловлювати свої думки. Викладач теоретичної механіки С.Л. Козіна, попри складність дисципліни, підходить до викладання творчо, старанно та продумано. Методично вірно, послідовно, в повному обсязі організовано проводить теоретичні та лабораторні заняття викладач органічної хімії Т.М. Ткаль. Тісно поєднують навчання з виховною роботою викладачі російської мови та літератури А.І Соболевська та викладач бухгалтерського обліку Р.А. Грановська. Багато уваги приділяє виготовленню наочних посібників викладач економічної географії А.К. Фример [3, арк. 12-17]

Водночас розпочато оснащення технологічних приміщень (відкрито дві хімічні лабораторії, оприбутковано 17 тисяч карбованців). Проведено ремонти навчальних класів. Розпочато облаштування аудиторії для проведення занять з дипломного проектування. Бібліотеку укомплектовано 10 000 найменуваннями навчальної літератури, відкрито читальну залу на 20 місць. Разом з цим, було заплановано впродовж 1965-66 навчального року відкрити життєво необхідні для технікуму лабораторії фізики та електротехніки. За листопад-грудень 1961 року в одному з приміщень технікуму було відкрито видавничий відділ, укомплектований найкращим на той час копіювальним та друкарським обладнанням. Загалом навчання проводилось в 20-ти аудиторіях, із загальною площею 1262 м2. Освіту здобувало 451 студентів. На другому поверсі було розташовано гуртожиток який складався з 24-х кімнат [3, арк. 26-30].

Однак для проведення в повному обсязі навчальних занять технікуму не вистачало кабінетів та лабораторій. Тому, щоб виконати навчальні плани було прийнято рішення орендувати приміщення в індустріальному технікумі, сільськогосподарському інституті та загально-технічному факультеті автодорожнього інституту. Таким чином, заняття груп проводилися в чотирьох точках міста, що створювало значні труднощі в роботі.

За клопотанням директора в жовтні 1961 року з Києва додатково було переведено заочне відділення, і в Кам’янці-Подільському було створено заочний технікум харчової промисловості, який очолив М.М. Воловик (об’єднались в один навчальний заклад у грудні 1970 року). Натомість у Києві відкрито навчально-консультативний центр Кам’янець-Подільського харчового технікуму [3, 22].

Проте всім зачинанням Олександра Федоровича не судилося збутись: 6 лютого 1964 року на 52-му році він пішов з життя. За трудові та бойові звершення Лубніна Олександра Федоровича нагороджено орденами “Боевого Красного Знамени”, “Красной Звезды” та трьома медалями.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Накази по Кам’янець-Подільському технікуму харчової промисловості за 1961-1962 рр. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 23а.

  2. Особова справа Лубніна О.Ф. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 1.

  3. Звіт про роботу Кам’янець-Подільського технікуму харчової промисловості за 1961-1962 навчальний рік. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 53а.


Семантичні асоціації у творчості Ліни Костенко
Клименко Є. О., Яременко С.А.

Національний університет харчових технологій, м.Київ
Творча спадщина Ліни Костенко наснажена великою кількістю афоризмів, порівнянь, асоціацій, якими поетеса ніби «прикрашає» свої вірші. Розглянемо детальніше поняття «семантика» і «асоціація».

Семантика — це розділ мовознавства, що вивчає проблеми смислу, значення та тлумачення знаків і знакових виразів, окреслених предметною та понятійною сферами. У широкому розумінні семантика є частиною семіотики, тісно пов'язана із металогікою, котра висвітлює відношення висловів логічної мови до позначуваних нею об'єктів та змісту, що вони виражають, пояснюючи властивості понять "смисл", "значення", "ім'я", "аналітична істинність", "хибне судження", "істинне судження" тощо.

Найменшою складовою семантики вважають "сему" – одиницю з відповідними граматичними та лексичними значеннями. Лінгвісти на підставі парадигматичних семантичних відношень класифікують асоціації за різними категоріальними групами: синоніми, антоніми, пароніми, лексико-семантичні поля, гнізда та інші. У художньому мовленні семантика зазнає глибоких естетичних перетворень задля виникнення "іншої" образної реальності, мотивованої загальномовною практикою, що містить низку посутніх змістових та емоційно-оцінних прирощень, зумовлених літературним контекстом. Образному слову дослідники вмотивовують множинність, дифузність, інваріантність його семантики [4].

Асоціація — зв'язок уявлень, коли одне з них у людській свідомості викликає низку інших, інколи ірраціональних контрастів чи суміжністей в часі й просторі, і постає як наслідок естетичного освоєння дійсності [5].

Вважаємо, що про поетичну творчість Л. Костенко вже багато написано, хоча її доробок насправді заслуговує ще більшої уваги. Як наголошують дослідники, поетична образність Л. Костенко «свіжа, приваблива, умотивована глибоким відчуттям естетичної міри». Надзвичайно теплими й вдумливими образами переплетені її поетичні роздуми про власну молодість, прожиту, як вона пише, в «краю журавлів і калин», де «тиша лісам на плечі», де «бродить пам'ять» «босоніж», де «вітри тамують подих …», «падає дим на стомлені дороги», і «захід сонця… пахне медом»:

Захід сонця пряно пахне,

Пахне медом сонячний бурштин.

Вечір лізе в пасіку ведмедем…

Вечір сонце пшеничне розкраяв

І окраєць над полем залишив [1, c. 156].

Роки, прожиті серед рідної природи, та неабияка спостережливість Ліни Костенко великою мірою позначилися на її поезіях. Це яскраво помітно у плетиві словесних образів. Поетеса легко пов’язує в асоціативні пучки поетичної мови різноманітні відтінки понять. Ось, наприклад, наслідок її творчої уяви висловлено у вірші «Ніч», в якому поетеса показує землю й місяць у дивних, незвичних для логічного сприймання взаєминах:

Розметавши ріки, як руки,

спить земля в м'якому просторі.

Їй на коси випали роси,

Трави-ковдри сповзли з постелі,

Та й відкрилися ніженьки босі

І гаряче плече пустелі.

Місяць вирізав шпару в небі

Ледь помітним серпом з латуні,

Мов ховаючись сам від себе,

Задивився на сплячу красуню [1, c. 106].

Ніби з космічної віддалі поетеса спостерігає землю й місяць. Їхні реальні обриси замінено тут ілюзією фантастичної казковості – суб’єктивною ідеєю творчої гадки, перед якою поступається навіть сама реальність.

У вірші «Моя душа в твоїх лабетах» поетеса навіть процес віршування передає в образах уособлення літер, що спостерігаємо на прикладах цікавих безсполучникових порівнянь:

За руки літери взялися,

Бредуть слова…

А навкруги –

Холодним полем розляглися

Паперу білого сніги [1, c. 138].

У вірші «Я – жниця поденна» Л. Костенко порівнює процес творення власних поезій з тяжкою працею поденної жниці, яка працює за малу винагороду:

Я – жниця довічна,

Працюю терпляче,

За радість труда,

І за тисячний сніп [1, c. 108].

Одвічна тема незгоди серця з розумом, якій склали свою щедру данину поети всіх часів і всіх народів, теж знаходить собі місце у наступному вірші:

Суворий вчитель,

Розум невблаганний,

Немов дитину, серце научає.

Оцінки ставить.

Виписує догани.

Найменших помилок не вибачає.

А серце робить вигляд, ніби слуха.

І, як школяр, на вікна поглядає [1, c. 121].

Уживаючи відповідні порівняння розум – учитель, серце – дитина – школяр, поетеса досягає естетичного ефекту. ЇЇ суб’єктивний творчий реалізм не позбавлений певного гумору, самоіронії. Читач з усмішкою сприймає цю уявну образну ситуацію, що викликає в його пам’яті окремі подібні хвилини з особистих переживань. Власне, в цьому й полягає довічна актуальність заторкнутої теми.

У вірші «Чумацький віз» поетеса висловила глибокі роздуми, пов’язані з добою чумакування. Її поетична проекція в минуле, базована на фольклорній основі, насичена оригінальними підкресленнями та метафоричними узагальненнями:

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

Везли в степах, просмолені, чубаті,

Важчезну сіль, тараню і чуму.

Худі тополі сплять довготелесо

Над безгомінням стомлених доріг [1, c.182].

Із наведених рядків видно, що логічні категорії таких понять, як час, віддаль, тут замінені коротким метафоричним означенням «печаті ратиць відміряли дні». Повільна монотонність дії підкреслена відповідним пейзажним доповненням, що асоціюється з хворобливим сном, безлюддям, утомою: «худі тополі сплять», «безгоміння», «стомлені дороги». Навіть гопак, що ним чумаки «розхитали корчму», не змінює загального настрою. Гопак ніби стихійно вривається в пустку того «безгоміння», як реакція на безрадісну дійсність, як протест проти неї п’яного чумацького серця, «топленого у кварті». В іншому місці поетеса знов потрактовує гопак у подібному сенсі. Наприклад, у вірші «Смертельний па-де-грас» вона описує гопак не як фізично-психологічний акт вияву задоволення, а, скоріш, як своєрідну реакцію на тяжкі лихоліття:

І, як чадний недокурок історії,

Гопак у землю втоптує біду [1, c. 187].

Розгляемо елементи образності Л. Костенко в творах пізнішого періоду, зокрема ті співвідношення образів, якими переплетена сюжетна тканина роману «Маруся Чурай», що з’явився друком незадовго перед її п’ятдесятиліттям.

Послідовне розгортання сюжетних подій поетеса переплітає відповідними образними вставками, ліричними відступами, епітетами, паралелізмами та іншими засобами поетичної мови. Так, наприклад, вираження ідеї тяглості часу поетеса не тільки уособлює в образі міста, а й надає йому відповідних жіночих рис:

На п’ять воріт зачинена Полтава

Ховає очі в тихі явори [2, c. 37].

Далі вона пише, що Полтава «на сто думок замислена», «мовчить», «наче приголомшена» жорстоким вироком. А тут ще полк її готується до походу і вістка про похід «простугоніла смутком вечеровим»:

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадаєш їм знову до стремен [2, c. 38].

Мотив відходу козаків у похід супроводжується низкою відповідних лексичних комбінацій, що підсилюють настрій. Так, наприклад, збір козаків, що поспішають із усіх сторін, описано в дусі традиційного героїчного епосу: «десь коні ржуть», «грають сурми», «в литаври б’ють». Після цього приходить емоційний вияв відчуттів «святої печалі», де вже «ллються сльози материнські», «тужать» і «ридають» дзвони по усіх церквах. А далі – зворушливий образ прощання:

Ще жінка мужу падає на груди

І діти тягнуть руки до стремен [2, c. 44].

Полк пішов, але поетеса ще змальовує самітню дівочу постать «чиясь край шляху плаче наречена» та підсумовує цілий шерег сумних настроїв коротким метафоричним означенням «жінки дорогу слізьми перемили». Епізод відходу козаків закінчується дуже вдалим повторенням уже вжитих зворотів:

Все тихше й тихше… Сурми вже не грають…

Шум даленіє… Дзвони завмирають… [2, c. 45].

Розглянемо збірку поезій Ліни Костенко, яка з’явилася саме у п’ятдесятиліття поетеси під назвою «Неповторність». Ця збірка вирізняється, як зауважують дослідники, «великою художньою культурою», «яскравою образністю» та «глибиною думки». У збірці знаходимо відповідь на деякі питання, пов’язані з окремими місцями в текстах її попередніх творів. Ось, наприклад, у вірші «Шукайте цензора в собі» поетеса пише про цензурні перешкоди, спричинені власним внутрішнім цензором, що:

Зсередини, потроху, не за раз,

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас – із вас.

Залишиться одна лиш оболонка [3, c. 152].

У окреслених рядках, як бачимо, поетеса виправдовується за окремі місця в текстах її творів, які зазнали редакційних змін. Із цього стає зрозумілим, що її творчість часто піддавалася утискам – хиталася між «власним» і «нав’язаним», або, як вона сама стверджує, між тим, «що можу», і тим, «що мушу», написаним «на користь чи в догоду»:

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, – на користь чи в догоду,

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу [3, c. 116].

Останнє речення своєю поетичною силою зворушує навіть найбайдужіший розум і спонукає до глибокої задуми. У наведеному короткому метафоричному вислові зосереджена найголовніша суть особливої ролі поета покривдженого народу. Сила цього вислову полягає в його ж асоціативному лаконізмі, у відповідній співмірі дібраних компонентів: логіки, лексики й емоцій. Подібні вислови не часто зустрічалися в поезії. Вони або губилися в обережних натяках, або глушилися багатослівною орнаментикою, чи, найчастіше, застрягали в цензурних рогатках.

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка