Методика проведення уроку виразного читання



Сторінка1/6
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Методика проведення уроку виразного читання


  1. Виразне читання – один з головних етапів у вивченні світової літератури.

  2. Основи методики виразного читання.

  3. Методи і прийоми виразного читання.

  4. Вдосконалення техніки виразного читання.

  5. Позакласні заняття з виразного читання.

Виразне читання – один з головних етапів у вивченні художньої літератури. Це перша і основна форма конкретного, наочного осягнення багатств словесного мистецтва. Виразне читання забезпечує цілісне і безпосередньо емоційне сприйняття художнього твору, тому що породжує естетичне співпереживання. Враження, яке справляють на слухача майстерно відтворені читцем художні образи, викликає особисті асоціації, оживляє увагу. Дає поштовх розвитку фантазії, почуття, думки.

У шкільному віці, коли процес формування особистості відбувається найбільш інтенсивно, виразному читанню необхідно приділяти особливу увагу.

Підготовка і проведення уроків виразного читання поки що викликає ряд труднощів у більшості вчителів. Адже як обов’язкові такі уроки були порівняно недавно введені в шкільну програму з зарубіжної літератури. Звичайно ж, з часом особисті бібліотечки вчителів-словесників поповняться різноманітною теоретичною і методичною літературою з виразного читання. Та сьогодні, коли цієї літератури ще, на жаль, обмаль, кожна розробка з виразного читання стає вчителю у пригоді, тому що навчання учнів читацькій майстерності потребує серйозної професійної підготовки вчителя і пошуків нових, цікавих методичних прийомів.

Завдання даної лекції – допомогти вчителю зарубіжної літератури опанувати теорію і практику виразного читання. Це обумовило і структуру лекції.

У першій (теоретичній) частині лекції подаються основи техніки мовлення (вправи на відпрацювання правильного дихання, постановку голосу, очищення дикції); детально коментується кожен елемент логіки читання (пауза, наголос, мелодика, емоційність); представлені зразки мовленнєвих партитур; розкрито значення позамовних засобів виразного читання (пози, жестів, міміки).

В кінці першої частини лекції пропонується таблиця, що дає наочну уяву про структуру виразного читання як навчального предмета.

Друга частина лекції – практична. Матеріал у ньому об’єднаний по класах. Він містить у собі різноманітні форми роботи: це і повне опрацювання художнього тексту як об’єкту виразного читання, і коментарі щодо побудови уроків виразного читання, і поради вчителям та учням у роботі над художніми текстами (чи уривками з них) при підготовці до уроків виразного читання, і домашні завдання з виразного читання, і матеріали для самостійної роботи учнів на уроці, і п’ятихвилинки виразного читання, і рекомендації в оцінюванні читання тощо. Причому для опрацювання ми намагалися підібрати твори різних жанрів – і поезію, і прозу, і драму.

Кількість поданого у лекції матеріалу значно перевищує той обов’язковий мінімум з виразного читання, якого вимагає шкільна програма з зарубіжної літератури. Тобто ми надаємо вчителеві можливість обирати форму роботи і твір для читання на свій розсуд, виходячи з того, які завдання він ставить перед собою і скільки часу планує відвести на уроці для виразного читання.

У додатку до лекції пропонується розробка уроку-конкурсу виразного читання, а також поради щодо організації роботи гуртка виразного читання в школі та орієнтовна тематика занять цього гуртка.

Сподіваємося, що дана лекція буде корисною те тільки наявним у ньому конкретним матеріалом, але й дасть поштовх для розвитку творчого підходу кожного вчителя до уроків виразного читання.
Частина І

Теорія виразного читання: підготовка вчителя до уроків
Виразне читання – один з головних етапів у вивченні художньої літератури. Це перша і основна форма конкретного, наочного осягнення багатств словесного мистецтва. Виразне читання забезпечує цілісне і безпосередньо емоційне сприйняття художнього твору, тому що породжує естетичне співпереживання. Враження, яке справляють на слухача майстерно відтворені читцем художні образи, викликає особисті асоціації, оживляє уяву, дає поштовх розвитку фантазії, почуття і думки.

У шкільному віці, коли найбільш інтенсивно йде процес формування особистості, виразному читанню необхідно відводити особливу роль.

Але вчителі-словесники добре знають, що донедавна виразне читання було майже занедбане у навчальному процесі.

Цю несправедливість спробували усунути автори нині діючої програми з зарубіжної літератури, відвівши окремі уроки на вивчення учнями основ теорії виразного читання та контроль вчителя за виразним читанням школярів.

Це важливий новаторський крок, хоча, на наш погляд, як і все нове, ще не повністю вивірений у плані послідовності та систематичності. Гадаємо, що поступово досвід вчителів розставить певні акценти на цьому аспекті програми з літератури і вдосконалить окремі її моменти.

Теоретичний розділ даного посібника спрямований, перш за все, на те, щоб допомогти вчителю підготуватись до уроків виразного читання. Ми спробуємо роз’яснити головні положення теорії риторики, дати поради щодо подачі її на уроках в різних класах, запропонуємо зразки мовленнєвих партитур та основні вправи на розвиток техніки мовлення, які зможе використати вчитель як для власної підготовки до уроків виразного читання, так і для підготовки до них учнів.

Будь-який вчитель (а надто – вчитель-словесник) повинен усвідомлювати, що талант читця забезпечує йому на уроці значну частину успіху. Практика доводить, що ті вчителі літератури, які не володіють належною майстерністю виразного читання або ставляться до цієї форми вивчення літератури байдуже, приречені на учнівську нелюбов, адже вони не здатні повноцінно розкрити перед школярами естетичну насолоду від художнього твору, викликати в душах дітей відгомін тих почуттів, які автор намагався втілити в своє творіння.

Виразне читання як спосіб знайомства з художньою літературою допомагає зрозуміти, що у слова є не тільки конкретно-предметне, номінативне значення, але й внутрішній, зображувально-виражальний, образний смисл, який і спонукає до сприйняття художнього твору як явища мистецтва.

Майстерне читання вчителем художнього твору (чи навіть уривка) викликає емоційний відгук учнів, розвиває їх художній смак, породжує зацікавленість цим твором. Але не менш важливим є те, що виразне читання сприяє вірній подачі твору, точному відображенню задуму автора, ідей і почуттів, втілених ним у художні образи. І тут навряд чи можна сперечатися про силу впливу на слухачів живого слова.

Вміння читати не приходить саме по собі. Йому треба навчатися, а потім розвивати вміло і послідовно. Насамперед, вчитель сам має бути переконаний у необхідності вдосконалювати своє власне виразне читання. Тільки за цієї умови він зможе кваліфіковано навчати виразному читанню учнів. Бо першим кроком до успіху є особистий приклад вчителя: адже для школярів (і особливо – молодших класів) неабияку роль відіграє пряме наслідування читця, довіра авторитету вчителя.

Для того, щоб досягти дійсно досконалого виразного читання, потрібно не просто механічно виконувати роботу читця, а проводити кожен раз серйозну попередню підготовку.

Першим її етапом є вдосконалення техніки мовлення. Це так звана фізіологічна підготовка до виразного читання, яка передбачає навчання правильному диханню, розвиток необхідних якостей голосу і відпрацювання дикції.


Дихання.

У звичайному (фізіологічному) диханні ритмічно чергуються вдих-видих-пауза, і наш організм регулює цей процес, як правило, автоматично, підсвідомо. Дихання під час виразного читання відрізняється тим, що воно стає свідомо контрольованим, керованим і являє собою швидкий вдих, паузу і повільний видих. Правильно дихати під час виразного читання – це:



  1. своєчасно і непомітно (безшумно) поповнювати повітря в легенях;

  2. рівномірно і раціонально, економно його використовувати;

  3. не перевантажувати без необхідності легені повітрям „про запас” (глибина вдиху має бути прямо пропорційною довжині фрази, яку треба буде вимовити без зупинки).

Всі ці вимоги можна виконати за умови включення в процес дихання всього м’язового апарату грудної клітки, а саме – відпрацювавши комбінований тип дихання. Існуючи поряд з такими типами дихання, як ключичний, грудний і діафрагмальний, комбінований тип вважається єдиним вірним типом дихання під час виразного читання. Щоб відпрацювати техніку комбінованого дихання, виконуємо наступну вправу:

Встати, розпрямити плечі, одну руку покласти на ребра, другу – на діафрагму (для самоконтролю). Під час вдиху ви повинні відчути, як грудна клітка розширюється і в поперечному, і в поздовжньому напрямку; діафрагма опускається, внаслідок чого живіт дещо виступає вперед; міжреберні і черевні м’язи скорочуються; при цьому плечі не піднімаються.

Вправи на тренування довгого видиху і контроль над кількістю набраного повітря:


  1. Встати, розпрямити плечі. На рахунок “раз” зробити вдих, на “два” – затримати дихання, на “три” – починати рахувати вголос спочатку від 1 до 5, за другим видихом – від 1 до 10, за третім – від 1 до 15 (не добираючи повітря під час рахунку). Замість переліку цифр вчитель може підібрати різні за довжиною фрази (можливо, навіть з того твору, який буде читатися далі).

  2. „Духмяна троянда”. Уявіть, що перед вами духмяна троянда. На рахунок „раз-два” вдихніть її запах, на мить затримайте дихання, а потім починайте повільно видихати, щоб довше зберегти запах квітки.

  3. „М’ячик, що спускається”. На рахунок „раз-два” піднесіть руки через сторони догори, ставши при цьому навшпиньки, на мить затримайте дихання. А тепер починайте повільно опускати руки, одночасно присідаючи. При цьому вимовляйте звук „с” (або „ш”).

  4. „Свічка”. Уявіть, що перед вами велика свічка. Вам треба не загасити її полум’я, а тільки злегка відхилити. Для цього на рахунок „раз” зробіть глибокий вдих, на „два” – затримайте дихання, а потім починайте обережно і рівномірно дути на полум’я до повного видиху.

  5. А тепер вам треба загасити уявну свічку. Легенько дуньте на неї. Не згасла? Дуньте сильніше. Ще не згасла? Збільшуйте силу кожного видиху. За п’ятим разом свічка повинна згаснути.

Примітка: вправи на дихання треба виконувати стоячи і у добре провітреному приміщенні.

Зауважимо також, що одним з прийомів правильного оволодіння диханням є заучування тексту напам’ять або багаторазове читання його. Це дає змогу читцю-початківцю проконтролювати своє дихання і таким чином відшукати оптимальний варіант звучання тексту.
Голос.

Другий крок у відпрацюванні техніки мовлення – розвиток голосу і, перш за все, таких його якостей, як сила, діапазон, темп, рухливість.



Поняття „сила голосу” не зовсім тотожне поняттю „гучність”. Сила досягається не простим тиском на голосові зв’язки, а злагодженістю роботи всього мовленнєвого апарату. При вірно обраній силі голосу легко створюється необхідний ефект звуку без загрози пошкодження голосових зв’язок.

Діапазон (об’єм) голосу визначається кількістю нот (від найнижчої до найвищої), які може відтворити мовець.

Темп – це вміння міняти довготу голосу (від мови на розспів до скоромовки).

Рухливість – це об’єднуюче поняття; вона являє собою здатність вільно міняти силу і висоту голосу в різних темпах мовлення.

Не складає особливих труднощів підібрати найпростіші вправи на розвиток якостей голосу. Для цього будь-яку фразу з 7-8 слів треба спробувати вимовляти то з більшою, то з меншою силою голосу, то швидше, то повільніше, то на низьких нотах, то на високих. Можна почати промовляти фразу тихо і повільно, а закінчити гучно і швидко.

Вчителю треба працювати і над вдосконаленням власного голосу, і допомагати „поставити” голоси своїм учням. Регулярні вправи на голос можуть допомогти позбутися незначних його вад (наприклад, слабкості, хриплості, верескливості тощо).


Дикція.

Кожен читець повинен прагнути до чистої, чіткої вимови, тобто тренувати дикцію. Основою дикції є злагоджена і енергійна робота всіх м’язів, що беруть участь у процесі мовлення. Відпрацювання дикції включає в себе два елементи:



  1. гімнастика органів мовлення;

  2. вправи на тренування артикуляції голосних і приголосних у складах, словах, фразах.

Вправа 1. На рахунок „раз” – розтягніть губи в усмішку, не оголюючи зубів; на „два” – витягніть губи щільною трубочкою уперед („хоботок”); на „три”. „чотири”, „п’ять”, „шість ”– рухайте „хоботком” почергово вправо, вліво, вверх, вниз; на „сім” – знову усмішка; на „вісім” – висхідне положення. Можна також зробити кілька кругових рухів „хоботком” за годинниковою стрілкою, а потім проти неї. Повторіть вправу 3-4 рази.

Вправа 2. Навчіться швидко і чітко вимовляти:

а) кпт, кфт, кшт, кст, ктщ (слідкуйте, щоб між приголосними не відчувався призвук голосного);

б) король-орел; хвала халві; лібрето „Ріголетто” (5-7 разів підряд кожне словосполучення);

в) скоромовки: Летів перепел перед перепелицею, перед перепеленятами; Карл у Клари вкрав корали, а Клара у Карла вкрала кларнет; Босий хлопець сіно косить, босі ноги роса росить; Цвіркун цвірчить за припічком, а в нього крильця, як скрипочки; Всіх скоромовок не перескоромовиш, не перевискоромовиш.

Щоб тренування дикції було дійсно результативним, треба уважно слідкувати за вимовою кожного звуку, не захоплюватись передчасно швидкістю читання, доки не буде досягнута чистота артикуляції.

Запропоновані нами вправи на дихання, голос і дикцію вимагають для досягнення успіху регулярного виконання. Зрозуміло, що це навряд чи можливо в межах навчального часу. А тому вчитель повинен заохочувати школярів виконувати ці вправи вдома, а в класі необхідно проводити таку розминку хоча б безпосередньо перед тими уроками, в які будуть включатися елементи виразного читання.


Другим етапом у підготовці виразного читання є відпрацювання логіки читання. Це кропітка підготовча робота з текстом, кінцева мета якої – складання мовленнєвої партитури.

На даному етапі необхідно дотримуватись такого важливого правила: не можна приступати до безпосередньої роботи з текстом без чіткого знання епохи, у яку писався даний твір, світогляду його автора, теми, ідеї твору та його місця у контексті всієї творчої спадщини митця, специфіки жанру та особливостей індивідуального стилю письменника. Тобто, треба зрозуміти основну думку твору, щоб потім вірно втілювати її через виразне читання. Адже це і є головне завдання читця. Саме тому ні в якому разі не можна розглядати художній твір в ізоляції від суспільно-політичних та мистецьких явищ епохи. Тільки коли ця вимога буде виконана, починаємо поетапно робити мовленнєву партитуру.

Звичайно ж, немає необхідності в шкільній аудиторії вникати в глибини науки, яка подається у педагогічних вузах та на акторських факультетах. Але все-таки, навчаючи виразному читанню, вчитель повинен дати учням хоча б елементарні знання з питання підготовчої роботи над текстом. Інша справа, що робити це потрібно диференційовано, поступово, враховуючи вік школярів.

Щоб переконати учнів у необхідності працювати над мовленнєвою партитурою, розповімо їм про інтонацію.

Виразність усної мови здійснюється за допомогою інтонації. Інтонація – це ритміко-мелодійний малюнок мовлення, який виражає почуття мовця, його ставлення до того, про що він говорить.

У звичайній мові ми не контролюємо свою інтонацію свідомо – вона є відповіддю на ситуацію розмови. Але коли нам доводиться читати чужу мову, інтонацію треба старанно відпрацьовувати, продумувати, намагатися „привласнити” думки і почуття автора тексту. Лише за такої умови читець зможе якомога точніше розставити в тексті паузи, зробити вірні наголоси, відпрацювати мелодику і надати твору необхідного емоційного забарвлення.
Пауза.

В дослідженнях зі сценічного мистецтва та з риторики склалася чітко визначена за своєю послідовністю система роботи з художнім текстом. Отже, і теоретики, і знамениті майстри слова рекомендують починати саме з паузи.

Поняття „пауза” вводиться шкільною програмою у 5 класі. Відзначимо, що, на наш погляд, воно все-таки повинно було б йти перед поняттям „наголос” (в програмі ж – навпаки), щоб не порушувалася усталена логіка членування тексту.

Перш за все, говоримо про призначення паузи. Вчитель може дати приблизно такий коментар. Осмислена вимова речення вимагає вірного розподілу його на частини – мовні такти (або фрази). Сигналом зупинки служить смислова завершеність уривка з кількох слів (інколи може бути одне слово). Правильне членування речення полегшує читцю читання, а слухачам забезпечує вірне сприйняття тексту. Слід відзначити, що невірна постановка паузи в усній мові (як і розділового знаку на письмі) може серйозно порушити смисл висловлювання. Тут як приклад можна привести всім відому фразу, прочитавши її у двох варіантах: Стратити не можна | помилувати і Стратити | не можна помилувати.

Учням 5 класу достатньо буде загального (поки ще не диференційованого) поняття паузи. Мета вчителя – навчити школярів розділяти не дуже складні за своєю структурою речення на такти (фрази). Пауза у партитурі буде позначатися вертикальною рискою. Наприклад:

Маленькі Білочки, | що мешкали в дуплі високої ялини, | весь час терли одна одній носики, | аби хоч трішечки зігрітися, | а Кролики | згорнулися в клубочки у своїх нірках | і не сміли виглянути назовні (О. Вайльд).

Аналізуючи записане на дошці речення, учні повинні самі дійти висновку, що пауза, в основному, співпадає з розділовими знаками. Але інколи, за логікою читання, ми робимо зупинки і в тих місцях, де розділових знаків немає. Це відбувається тоді, коли між двома розділовими знаками знаходиться достатньо довга частина речення, яку можна розчленувати на коротші смислові відрізки, щоб під час читання легше сприймався зміст, а читець міг добрати повітря.

Зустрічаються і протилежні випадки: розділовий знак стоїть, а паузу робити недоречно. Наприклад, перед звертанням, перед вставними словами чи словосполученнями, після вигуку, що за своїм змістом нерозривно зв’язаний з наступним словом тощо. Наприклад:

Бережіть, діти, | природу рідного краю.

Я, здається, | вже бачив цей фільм.

Ой, як гарно навкруги!



Звичайно ж, таке спрощене поняття паузи може бути подане тільки у молодших класах. З часом знання учнів про паузу повинні поглиблюватись. Програмою це пропонується вже в 6 класі. Але пошук шляхів для поповнення учнівських знань залежатиме і від якісного складу конкретного класу, і від досвіду викладання даного матеріалу вчителем. Нижче ми подаємо інформацію, яку може поступово додавати вчитель на уроках виразного читання і в 6 класі, і в старших класах, а з ще більшою ефективністю – у факультативній та гуртковій роботі з читцями.1

Хоча існує більш складна, детальна класифікація пауз, але в шкільній аудиторії можна обмежитись спрощеною. Ми пропонуємо виділяти три типи пауз: логічна, психологічна і віршова.

Логічна пауза – це пауза між мовними тактами чи в кінці речення. Фактично, саме її ми мали на увазі, подаючи для 5 класу спрощене поняття паузи.

Психологічна пауза – явище більш складне. Вона зустрічається значно рідше, у виняткових випадках: наприклад, коли треба зосередити увагу на наступному слові, імітувати пригадування, підкреслити емоційну напругу, несподіваність, недомовленість, раптову зупинку у мовленні тощо. Вона може бути у будь-якому місці: і між фразами, і в середині такту, і на місці розділових знаків, і там, де їх нема.

Логічну паузу часто називають пасивною, формальною, а психологічну – розумовою чи емоційною. Саме тому ця пауза не обмежена часом і може тривати досить довго. В той час, як логічна пауза – це зупинка у мовленні, психологічна пауза – це не просто мовчання. Це мовчання, наповнене змістом, „красномовне мовчання”, за словами К. Станіславського. Під час психологічної паузи актор (читець) повинен особливо глибоко відчувати те, про що він говорить, він має проникнути в думки і почуття автора, осягнувши ідейну і емоційну суть і конкретної фрази, що вимовляється, і всього тексту.

Психологічна пауза тісно пов’язана з підтекстом твору – тобто внутрішньою суттю думок і почуттів героїв твору, яка інколи може перебувати навіть у суперечності з прямим текстом. Від сприйняття конкретним виконавцем підтексту твору буде залежати його виконання. А тому один і той самий твір навряд чи може бути прочитаний абсолютно однаково різними виконавцями.

Для того, щоб сміливо і доречно робити психологічні паузи, читець повинен мати неабиякий досвід. Маючи на увазі психологічну паузу, К. Станіславський говорив: „Чим талановитіший актор, тим довша пауза”. Адже тривалість логічної паузи визначити не дуже складно: чим ближчі за змістом мовні такти, тим коротша між ними пауза і навпаки. Довшими будуть паузи між частинами складного речення, між окремими реченнями, а ще довшими – між абзацами. Дати ж „рецепти” тривалості психологічної паузи, практично, неможливо. Тут все покладається на майстерність читця, на індивідуальність сприйняття ним художнього тексту.



Третій тип паузи – пауза віршова (або ритмічна). За самою назвою зрозуміло, що вона стосується поезії, а саме – це пауза в кінці віршового рядка. Досить часто кінець рядка співпадає з кінцем мовного такту (фрази). У таких випадках віршова і логічна паузи співпадають, накладаються.

Але інколи думка одного мовного такту переноситься з рядка в рядок. Наприклад:

– Ти хочеш знать, | що бачив я ¦

На волі? || – В розквіті поля, |

Горби, | прикрашені вінком ¦

Дерев, | що розрослись кругом

(М. Лермонтов).

(Умовні позначення: логічна пауза – |, психологічна – ||, віршова – ¦ ).

Хоча за логікою читання (наприклад, якби ми даний текст записали прозою) в кінці 1 і 3 рядків не потрібні паузи, ми не можемо не враховувати, що цей текст написаний віршем, а отже має особливу ритмічну організацію. Щоб не порушувався віршовий ритм і щоб не втратилось відчуття рими, ми повинні в кінці 1 і 3 рядка теж зробити хоча б коротенькі паузи. Але тут треба враховувати наступне: механічне дотримування пауз тільки в кінці віршового рядка може призвести до спотворення змісту твору. Тобто читець повинен обрати „золоту середину”: не порушити форми вірша, але й не зруйнувати його зміст невиправданими з точки зору логіки читання довгими віршовими паузами.

Теоретики виразного читання пропонують на допомогу читцям-початківцям основні правила щодо складних випадків розставляння пауз, а саме: коли є розділовий знак, а пауза не потрібна, і навпаки, коли треба зробити паузу при відсутності розділового знаку. Більш детальну інформацію про це вчитель може отримати з таких джерел:

Олійник Г.А. Виразне читання: Основи теорії: Навч. посібник. – К., 1995;

Капська А.Й. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: Навч. посібник. – К., 1990.

Горбушина Л.А. Выразительное чтение и рассказывание. Учеб. пособие. Изд. 3-е, перераб. – М., 1975.
Наголос.

Наступним кроком у знайомстві школярів з логікою читання є формування навичок знаходити у реченні слова, які треба під час читання виділити наголосом. Цей вид роботи з виразного читання теж передбачений програмою у 5 класі.

Якими будуть межі подачі дітям цього віку в цілому досить об’ємного матеріалу про наголос? Гадаємо, що і тут варто обмежитися найбільш спрощеною інформацією.

Спочатку треба диференціювати поняття наголосу у слові (з яким школярі добре знайомі) і наголосу у фразі, реченні. Для цього записуємо на дошці речення, яке б розбивалося на кілька тактів (фраз), що показуємо розставлянням пауз. Далі розглядаємо кожен такт окремо. Читання проводить вчитель, а учні на слух повинні відчути, яке слово у кожному такті було виділене наголосом, тобто вимовлялося якось яскравіше, ніж інші слова. Причому, треба пояснити, що виділятися слова можуть дещо по-різному: невеликим підсиленням або підвищенням голосу, уповільненням темпу вимовляння цього слова, паузою після нього тощо. Про такі інтонаційно виділені слова говорять, що на них падає фразовий наголос. У мовленнєвій партитурі вони підкреслюються. Наприклад:

А дівчинка подумала,| що кинула черевички не досить далеко,| влізла в човен, | який гойдався в комишах, | стала на краєчок корми | і знову кинула черевички в воду (Г.-К. Андерсен).

Важливо, щоб п’ятикласники зрозуміли, що у кожному такті (фразі) обов’язково повинно бути одне наголошене слово. Тобто, скільки у реченні тактів, стільки буде і наголошених слів (не більше і не менше). З огляду на це ми і пропонуємо спочатку розглядати матеріал про паузу, а потім про наголос.

Поглиблюючи знання учнів про наголос (програмою це передбачено у 6 класі), вчитель повинен дати поняття про логічний наголос і його відмінність від наголосу фразового.

Отже, фразовий наголос діє в межах однієї фрази (такту). Але майже у кожному реченні серед наголошених слів можна виділити ще й одне найголовніше (у складних реченнях таких слів може бути кілька), що виражає основний зміст всього речення. Це значить, що на дане слово падає логічний наголос. Логічний наголос – це особливе виділення якогось головного слова, яке і тоном голосу, і силою видиху виноситься на перший план, підпорядковуючи собі інші слова.

Визначити логічний наголос не завжди буває просто. Адже він може змінювати своє місце залежно від контексту і мети мовлення. А тому шукати його треба лише у цілісному тексті, який допомагає уточнювати (обмежувати чи, навпаки, розширювати) смисл речення і роль наголошених слів. Спробуємо, наприклад, прочитати речення Ви сьогодні будете в театрі? з наголосом то на першому, то на другому, то на третьому, то на останньому слові. Якщо ми хочемо запитати, хто саме буде в театрі, ми виділимо слово ви. Якщо нам цікаво, коли ця людина буде в театрі, виділяємо сьогодні. Якщо хочемо дізнатися, чи піде ця людина в театр, наголосимо на слові будете. І, нарешті, якщо нам цікаво, в театр чи в інше місце піде наш співрозмовник, ми вимовимо з підвищеною інтонацією саме слово театрі. Як бачимо, все буде залежати від ситуації конкретної розмови.

Отже, так як логічний наголос – поняття досить складне, ми вважаємо, що при створенні мовленнєвих партитур у 5-6 класі не варто вимагати від учнів пошуку слова з логічним наголосом у кожному реченні. Важливо просто продемонструвати наявність такого типу наголосу на яскравих прикладах. У партитурі слово, на яке падає логічний наголос, підкреслюється двома лініями.

Відкривши вікно, | Ольга глибоко вдихнула | і зразу відчула, | що у повітрі запахло весною.

(У реченні з казки Андерсена „Снігова королева”, яке цитувалося вище, логічним наголосом, безперечно, треба виділити слово „знову”).

І ще одна пам’ятка читцю про наголос. Вимовляючи наголошені слова (особливо ті, на які падає логічний наголос), читець повинен їх підкреслювати не тільки фізіологічними властивостями голосу (наприклад, гучніше чи повільніше), але й вкладати у ці слова почуття, різні відтінки людських емоцій. Вчитель повинен застерегти читців-початківців, що використання лише якогось одного із засобів передачі наголосу призводить до інтонаційної одноманітності читання тексту. В той же час треба стежити за тим, щоб речення не було перевантажене логічними наголосами, бо зловживання ними робить мову важкою для сприйняття.

На допомогу вчителю приводимо основні правила, які допоможуть знаходити в реченнях наголошені слова. Зазначимо, що до цих правил треба підходити творчо, бо ніякі рекомендації не можуть передбачити всі мовні ситуації:



  1. У мовному такті (фразі) частіше всього наголошеним буває останнє слово:

Під ними дули холодні вітри, | вили вовки, | над ними літали з криком чорні ворони, | а високо вгорі світив місяць, | високий та ясний (Г.-К. Андерсен).

  1. Частіше наголошується іменник (див. попередній приклад).

  2. Дієслово наголошується тоді, коли цього вимагає зміст речення, а дієслово, як правило, стоїть в кінці фрази; або коли іменник замінений займенником. Порівняйте:

В залі зібрались глядачі. Глядачі вже зібрались. Вони почали аплодувати.

  1. На прикметники і займенники, як правило, наголос не ставиться:

Ми любимо рідну землю.

Але це правило не розповсюджується на ситуації співставлення (протиставлення):

Зацвіли не жовті, а червоні тюльпани.

Це мені подобається, а не йому.



  1. При поєднанні двох іменників наголос завжди падає на той, який стоїть у родовому відмінку:

Це наказ командира.

Так само і при перестановці слів:

Це командира наказ.


  1. Перелік (так само як і рахунок) вимагає самостійного наголосу на кожному слові:

На полиці були акуратно складені зошити, | книжки, | олівці, | ручки.

На небі засвітилася одна зірка, | за нею друга, | третя, | четверта...


Мелодика

Мелодика – це рух голосу вгору-вниз по звуках різної висоти. У поєднанні з наголосом і паузами вона робить відтворення художнього тексту більш довершеним. Мелодика мови записується у спеціальних лабораторіях за допомогою точної апаратури. На слух ми можемо лише спрощено уявити мелодійний малюнок мови. Але загальні уявлення про мелодику школярі все-таки повинні мати (що і пропонується діючою програмою у 7 класі).



Почнемо з найпростішого. Запишемо на дошці речення Ви не знаєте чотири рази, поставивши після нього спочатку крапку, потім знак питання, потім знак оклику, а потім знак питання зі знаком оклику одночасно. Прочитавши вголос кожен варіант речення, учні відчують, що інтонаційний малюнок читання для кожного випадку буде різний. Запам’ятаємо три головних правила щодо визначення мелодики (у мовленнєвій партитурі підвищення мелодики будемо позначати , пониження , монотонну вимову):


  1. Розвиток думки (чи спонукання до її розвитку) вимагають мелодики висхідної. Найлегше це відчути у питальному реченні:


Де ти був?



  1. Закінченість думки, інформація ствердження, завершення фрази означає мелодику спадну:



Я був у школі.



  1. Монотонна мелодика характерна для незакінченої думки, вона найчастіше припадає на середину речення (середні такти):



В








они були дуже збентежені | таким вітанням батька | й сто-
яли нерухомо, | втупивши очі в землю (М. Гоголь).
У даному реченні, як бачимо, представлені всі види мелодики. Щоправда, ми тут не подаємо загальний мелодійний малюнок речення. Позначки зроблені лише над словами, на які падає наголос, бо саме на таких словах найпростіше визначити мелодійні ходи, тобто відчути їх на слух. Тільки в таких межах можна говорити про мелодику в шкільній аудиторії. І взагалі, з усіх елементів інтонації мелодику можна вважати найбільш складним етапом у роботі над мовленнєвою партитурою.
Емоційність читання

Поняття „емоційність читання” вводиться програмою у 6 класі. Подавати теоретичний матеріал ми радимо таким чином. Для початку запропонуємо учням співставити 2-3 різних художніх твори у плані переважаючого настрою, яким цей твір пронизаний (наприклад: героїчний міф, байку і ліричний чи романтичний вірш). Це поступово підведе школярів до поняття пафосу (про який йтиметься у старших класах). Поки що ми можемо називати це „переважаючим настроєм твору”. Отже, настрій може бути героїчний, драматичний, трагічний, сатиричний, гумористичний, ліричний (сентиментальний), романтичний. Звісно, що героїчний твір треба читати не так, як сатиричний чи ліричний. Тобто, наступною вимогою до читця є необхідність зрозуміти основний настрій, який хотів висловити у своєму творі автор, і передати його під час читання, інакше кажучи, надати тексту вірного емоційного забарвлення.

І в той же час кожен художній твір – синтетичне, складне явище. Так, у героїчне можуть включатися елементи романтики, лірики, у гумористичне – сатири тощо. Тому, працюючи над партитурою, читець намагається врахувати всі ці моменти.

Звичайно ж, читання конкретного твору залежить і від його жанру. Так, існує суттєва різниця в читанні у ліриці оди і елегії, у драмі – комедії і трагедії, а надто різниться між собою читання творів різних літературних родів (наприклад, п’єси і оповідання).

Для того, щоб у мовленнєву партитуру внести позначки щодо емоційності читання, використовуємо (як правило, пишемо на полях) слова, які визначають темп читання, а також виражають відтінки різних людських почуттів: швидше, схвильовано, напружено, з розпачем, журливо, піднесено, іронічно тощо. Цю роботу учням може полегшити дотримання вчителем такого правила. У своєму вступному слові, яке звучатиме безпосередньо перед виразним читанням, педагог повинен підготувати такий психологічний фон уроку, який би максимально відповідав характеру того, що буде читатися, а значить – створив би вірну установку і на читання твору, і на повноцінне його сприйняття.

Пропонуємо зразок мовленнєвої партитури, яку повинні вміти зробити учні старших класів. Створення таких партитур є необхідним етапом у підготовці школярів до читання віршів напам’ять.




спокійно,

розмірено



Про доблесті, | про подвиги, | про славу ¦

Я забував на страдницькій землі, |

Коли твоє лице | в простій оправі |

Світилося | у мене на столі. ||


емоційніше

Та час настав, | і ти пішла із дому. |

У ніч | жбурнув я перстень пам’ятний. |

Ти віддала своє життя чужому, |

І я забув | прекрасний образ твій. ||

швидше

Летіли дні, | кружляли клятим роєм... |

Вино й любов були мої кати... ||

Згадав тебе я перед аналоєм |

І кликав, ніби молодість, прийти... |


кульмінація,

драматично


Я кликав | – тільки ти не озирнулась, |

Я сльози лив || – ти ж очі відвела. |

Ти в синій плащ журливо загорнулась, |

У вогку ніч із дому геть пішла... ||


спокійніше


Не знаю, мила, | де своїй гордині ¦

Ти в цьому світі захисток знайшла... |

Я міцно сплю, | і сниться плащ твій синій, |

В якому ти | у вогку ніч пішла... ||



байдуже

Не мрію вже | про ніжність | і про славу, |

Минуло все, | і молодість пройшла! |

Твоє лице | в його простій оправі |

Я сам прийняв | з письмового стола. ||

(О. Блок)

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка