Методичні вказівки до проведення лекцій, практичних занять та самостійної роботи студентів І курсу заочної форми навчання технічних спеціальностей



Сторінка1/5
Дата конвертації15.04.2016
Розмір0.8 Mb.
  1   2   3   4   5


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Українська мова за професійним спрямуванням

Методичні вказівки

до проведення лекцій, практичних занять та самостійної роботи студентів І курсу заочної форми навчання технічних спеціальностей


Затверджено на засіданні

кафедри української мови,

літератури та культури

НТУУ «КПІ»

Київ


НТУУ «КПІ»

2012
Українська мова за професійним спрямуванням: Метод. вказівки до проведення лекцій, практичних занять та самостійної роботи студентів І курсу заочної форм навчання технічних спеціальностей / Уклад.: Л. М. Сидоренко, Н. В. Тільняк. – К.: НТУУ «КПІ», 2011. – 62 с.


Навчальне видання
Укладачі: Л.М. Сидоренко

Н.В. Тільняк


Відповідальний редактор: А.Ф.Нечипоренко
Рецензенти: М. Ф. Братусь


ЗМІСТ
Вступ………………………………………………….………………………..4

1. Ключові терміни та поняття…………………………………………….....5

2. Зміст лекцій………………………..…….……………………………….....6

3. Зміст практичних занять………………………………………………….11

4. Контрольна робота………………………………………………………..28

5. Індивідуальні завдання для самостійної роботи……………………..…46

6. Теми рефератів…………………………………………………………....47

7. Тестовий модульний контроль………………………….…………...…...49

8. Підсумковий контроль……………………………………………………54

9. Зразок оформлення титульної сторінки…………………………....…....56

Рекомендована література………………………..………………………....57

ВСТУП
Методичні вказівки призначені для студентів першого курсу заочної форми навчання, які вивчають дисципліну «Українська мова за професійним спрямуванням». Змістом цієї дисципліни передбачено ознайомлення із різними видами ділових документів, набуття студентами навичок їх укладання, засвоєння етикету ділової кореспонденції, розви-ток загальної культури мовлення, що тісно пов’язане з професійною діяльністю студентів.

Метою та завданням методичних вказівок є :

– систематизувати норми сучасної української літературної мови;

– удосконалити знання, уміння та навички щодо оформлення наукових текстів і ділових паперів;

– підвищити рівень культури мовлення за допомогою запропо-нованих текстів та завдань;

Усе це дасть змогу підняти загальний культурний рівень студентів у професійній і науковій сферах.

Методичні вказівки мають таку структуру:

– теми лекцій;

– теми практичних занять;

– теми самостійної роботи;

– тести;

– завдання;

– рекомендована література.

Теми для самостійної роботи студентів передбачають ознайомлення з теоретичним матеріалом щодо особливостей усного та писемного спілкування, культури мовлення, а також правил складання ділових документів.

Під час вивчення курсу особливу увагу слід звернути на такі питання:

– що вивчає курс «Українська мова (за професійним спряму-ванням)»;

– призначення мови у суспільстві;

– що охоплює поняття «національна мова»;

– функції мови, їх суть;

– мова і мислення: взаємозв’язок понять;

– основні тенденції розвитку мови в Україні періоду незалежності;

– статті Конституції України, у яких розглядаються мовні питання;

– нормативно-правові акти, у яких розглядається мовне питання;

– причини неврегульованості мовного питання в Україні;

– основні стилі мови, їх характеристика, жанри, особливості;

– відмінність і схожість усної і писемної форм мови, їх специфіка;

– офіційно-діловий стиль: основні риси, різновиди, функції та форми реалізації;

– основні ознаки сучасної української літературної мови;

– основні норми літературної мови;

– поняття про документ, вимоги до укладання документів;

– документи з низьким рівнем стандартизації;

– документи з високим рівнем стандартизації;

– композиція тексту документа, вимоги до тексту документа;

– логічна послідовність як необхідна ознака мови тексту документа;

– причини помилок у логіці викладу.

У методичних вказівках уміщено рекомендації студентам стосовно виконання завдань та належного їх оформлення.

Після вивчення курсу з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» студенти повинні вміти: самостійно складати, перекладати й редагувати тексти професійного та ділового спрямування; ефективно використовувати мовні стилістичні й етичні норми усної форми ділового мовлення в межах професійної діяльності.
1. КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ
Ключові терміни та поняття: офіційно-діловий стиль, мова професійного спілкування, державна мова, функції мови, стилі мови, жанри офіційно-ділового стилю, різновиди, функції, документ, низький рівень стандартизації, високий рівень стандартизації, трафаретизація, типізація, логічність, плеоназм, тавтологія.
2. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ
Лекція 1
Роль мови у житті суспільства
1. Мова як суспільне явище. Функції мови.

2. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі. Статус української мови як державної.

3. Офіційно-діловий стиль, основні риси та різновиди, функції та форми реалізації.

4. Загальні вимоги до складання й оформлення документів.

5. Текст – основний елемент документа. Вимоги до тексту документа. Стандартизація тексту ділового документа.

6. Логічна послідовність як необхідна ознака тексту документа. Причини помилок у логіці викладу.




Методичні поради до вивчення теми
Для з’ясування того, яке місце посідає професійне спілкування в мовній системі, слід знати, чим різняться такі поняття, як «мова» й «мовлення», коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття «національна мова», «національна політика» і «національна культура» та як функціонує національна мова в межах різних стилів і різних форм мовлення (усної і писемної).
Мова й мовлення
Мова як ідеальна система і засіб спілкування. Мовлення як матеріальне явище, результат і процес спілкування та практичне значення знань про специфіку мови і мовлення.

Поняття «мова» й «мовлення» стали розрізняти лише на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й нині у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування відмінностей між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов). Зрештою, це формує поверхове уявлення про граматику як науку, що вивчає правила написання слів (можна подумати, що без писемної форми мовлення граматики не існувало!), а вивчення мови зводиться до запам’ятовування багатьох визначень і винятків, які практично не сприяють логічному і правильному спілкуванню ані в усній, ані в писемній формах. Помилки стають постійним явищем, мова перетворюється в невизначену абстракцію, а мовлення – у збіднілий і психологічно напружений процес із запізнілою реакцією на ситуацію або відсутністю цієї реакції взагалі.

Отже, мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні.

Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових межах, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову людина може відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне – воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Розрізнення таких базових понять, як «мова» й «мовлення», дає змогу по-новому подивитися на практику мовної підготовки. Так, в узвичаєній традиції підмет і присудок (категорії синтаксису) ототожнюються з іменником і дієсловом (категорії морфології), які відповідають на запитання хто?, що? або що робити?, що зробити?. За такого підходу в реченні Боротися – значить жити немає підмета, а в реченні Заходи до річниці Перемоги на завершенні немає присудка. Незрозумілим здається і написання слів разом чи окремо в реченнях типу Ми працювали вночі (коли?) або В ночі, темній і туманній, ішли батальйони (коли?, у чому?).

Насправді слід пам’ятати про те, що синтаксис не цікавить визначення частин мови. Він вивчає не окремі слова, а словосполучення й речення, орієнтуючись на їх значення під час спілкування (одиниці мовлення). Для синтаксису головні члени речення не можуть відповідати на запитання, оскільки вони не залежать один від одного або від інших членів речення і виражають основне значення: підмет – це головне, про що йдеться (тема речення), а присудок – те головне, що ми дізналися про підмет (ідея речення). Ось чому поза контекстом слова в наведених прикладах можуть бути об’єднаними в одну частину мови (боротися, жити – дієслова; заходи, на завершенні – іменники), розрізнюючись принципово як одиниці мовлення (боротися; заходи – підмети, а жити; на завершенні – присудки) і, навпаки, бути різними у формальній площині мови (коли? вночі – прислівник, у чому? в ночі – іменник із прийменником), але мати одне значення в синтаксисі (обставини часу).

Отже, правильне мовлення, якщо людина чує його ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, але недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. При цьому неабиякого значення набувають питання про походження та функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема, а також про специфіку різних форм мовлення в конкретних сферах людського спілкування.



Лекція 2
Спілкування як інструмент професійної діяльності
1. Функціонування усної і писемної форм мовлення.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Підготовка до виступу.

3. Лексичні норми офіційно-ділового та наукового стилів.

4. Термінологічна лексика.

5. Запозичення як спосіб утворення термінів в українській мові.
Методичні поради до вивчення теми
Вивчаючи цю тему, необхідно з’ясувати умови та причини виникнення усної (безпосередньої) і писемної (опосередкованої) форм мовлення. Критерії розрізнення форм мовлення (за походженням, за виражальними засобами, за основними одиницями, за сприйманням, за функціонуванням).
Характеристика усної і писемної форм мовлення
Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі трудової діяльності. Це мало величезний вплив на розвиток мислення людства: дало змогу набувати знання не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала дедалі більшою, а безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні та збагаченні. Виникла об’єктивна необхідність у появі іншої, опосередкованої форми спілкування – писемної. Ця форма дозволяла передавати інформацію в будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла й почала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості й розрізняються за такими ознаками:



За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вторинна і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором та підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діалогу в аудіо- чи відеозаписі), а писемна – тільки зором.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому й науковому стилях, неприпустимі, оскільки у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль у передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання й текст (а не слова чи речення), об’єднуючись із виражальними засобами, надають інформацію під час спілкування.

За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, в яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог із глядачем чи викладачем), а писемна – монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена в часі й просторі, не піддається дублюванню та відтворенню. Ось чому при усній формі мовлення практично виграє завжди той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники у розмові з підлеглими).

Щодо писемної мови, то, оскільки у процесі її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна й має практично безмежні можливості щодо збереження інформації в часі та її поширення у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання й відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна – консервативна. Ось чому реформи в орфографії слід проводити обережно – постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми зумовлює недбалість у її граматичному й стильовому оформленні, чого не можна допустити в писемній формі мовлення. У процесі професійного спілкування, яке здебільшого відбувається в писемному контексті, слід неухильно дотримуватися чинних норм граматики, орфографії й пунктуації і враховувати чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби доцільніше вжити в кожному з них.



Стилі мовлення. Характеристика наукового та офіційно-ділового стилів. Визначення стилю. Загальна характеристика жанрів і мовних засобів наукового та ділового стилів залежно від складності, мети мовця й характеру впливу на аудиторію. Визначення ділового стилю та вимоги до його мови: об’єктивність, логічна послідовність, переконливість, доказовість, уніфікація та стандартизація, ясність викладу й точність опису. Практичне застосування знань про походження та специфіку стилів у сучасному суспільстві.

Стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

У мовній практиці виділяють, зазвичай, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури).



Науковий стиль реалізує передусім мислетвірну й номінативну функції мови. Це стиль наукових праць із різних галузей науки й техніки, виробничого й господарського життя, навчальної літератури, науково-популярних видань, який характеризується широким використанням абстрактних понять, наукових і технічних термінів, номенклатурних назв. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу, основною метою науковця є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупе-реджений виклад інформації, що має впливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.
3. ЗМІСТ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ
Практичне заняття 1
Роль мови в житті суспільства.

Загальні вимоги до складання й оформлення документів


  1. Мова як суспільне явище. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Функції мови. Функції фахової мови.

  2. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі. Статус української мови як державної.

  3. Офіційно-діловий стиль, основні риси, різновиди, функції та форми реалізації.

  4. Загальні вимоги до складання й оформлення документів. Стандартизація тексту ділового документа.

  5. Композиція тексту документа. Вимоги до тексту документа. Мова тексту документа.

  6. Логічна послідовність як необхідна ознака мови тексту документа. Причини помилок у логіці викладу.


Практичне заняття 2
Усне ділове спілкування. Культура мовлення


  1. Поняття про форми усного спілкування. Види усного діло-вого спілкування: ділове засідання, наради, дискусії, телефонна розмова.

  2. Ділова бесіда як форма взаємного спілкування. Види ділових бесід: кадрові, проблемні.

  3. Нарада як ефективний спосіб обговорення актуальних питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя. Види нарад (проблемні, інструктивні, оперативні). Культура телефонного діалогу.

  4. Доповідь поширена форма публічних виступів.

  5. Наукова дискусія, мовно-етичні межі. Особливості промови на будь-яку тему без попередньої підготовки. Роль позамовних засобів (жести, інтонація, міміка) у спілкуванні.

  6. Мовний етикет. Форми ввічливості (привітання, прощання, пробачення, прохання, подяка). Мовні кліше.


Самостійна робота студентів
Самостійна робота студентів є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом і виконується в позааудиторний час, перед-бачений тематичним планом навчальної дисципліни.

Під час вивчення навчальної дисципліни студенти мають навчитися самостійно мислити, поглибити засвоєні теоретичні знання, опановувати практичні навички прийняття правових рішень. Відповіді на питання мають бути законспектовані, їхнє викладення має бути стислим і чітким, обов’язковими є посилання на використані джерела.



Форма контролю самостійної роботи – перевірка конспекту або обговорення на практичному занятті. Питання, відведені для самостійної роботи, виносяться на поточний і підсумковий семестровий контроль. З метою самостійного визначення рівня засвоєння теоретичного матері-алу студентам пропонуються питання для самоконтролю набутих знань.
Теми для самостійного опрацювання


  1. Особливості української мовної системи і професійне спілкування.

  2. Документ – основний вид ділового спілкування. Документи щодо особового складу.

  3. Довідково-інформаційні документи.

  4. Службовий мовний етикет усної форми професійного спілкування.

  5. Особливості публічного ділового спілкування.

1. Особливості української мовної системи

і професійне спілкування
Методичні поради до вивчення тем
Для з’ясування, яке місце посідає професійне спілкування в мовній системі, слід знати, чим різняться такі поняття, як «мова» й «мовлення», коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття «національна мова», «національна політика» і «національна культура» та як функціонує національна мова в межах різних стилів і різних форм мовлення (усної і писемної).

Вивчаючи теми, слід з’ясувати умови та причини виникнення усної (безпосередньої) і писемної (опосередкованої) форм мовлення. Критерії розрізнення форм мовлення (за походженням, за виражальними засо-бами, за основними одиницями, за сприйманням, за функціонуванням). Практичне застосування знань про специфіку функціонування усної і писемної форм мовлення.
Інформаційні джерела


  1. Глущик С. В. Сучасні ділові папери / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К.: А.С.К., 2002. – С. 30–36.

  2. Ділова українська мова / за ред. О. Д. Горбула. – К.: Тов. «Знання», КОО, 2001. – С. 13–14.

  3. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення / М. Зубков. – Харків: Торсінг, 2002. – С . 18–34.

  4. Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні / В. І. Мозговий. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 31–45.

  5. Плотницька І. М. Ділова українська мова / І. М. Плотницька. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 10–16.

  6. Чорненький Я. Я. Українська мова (за професійним спряму-ванням). Ділова українська мова / Я. Я. Чорненький. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 15–16.


Термінологічний словник
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження й повідомлення думок, почуттів і волевиявлення людини.

Мовлення – процес добору й використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу.

Національна мова – це тип національного мислення, тип націо-нальної культури, філософії й психології, що може реалізуватися в різно-манітних варіантах мовної, мовленнєвої та національно-культурної діяльності.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма національ-ної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Орфоепічні норми – це норми, які регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень у мовному потоці та наголошування слів.

Лексичні норми – це норми, які встановлюють правила слововживання.

Граматичні норми – це норми, які передбачають правильне вживання граматичних форм слів, уживання усталеної побудови сло-восполучень і речень.

Стилістичні норми – це норми, які визначають уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Пунктуаційні норми – це норми, які регулюють уживання розділових знаків (крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, дужки, лапки).

Орфографічні норми – це загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис).

Комунікативна функція мови – основна функція мови, яка полягає в передачі й прийомі думок про об’єктивну дійсність, в обміні інфор-мацією між членами колективу.

Мислетвірна функція – засіб формування й висловлення думки.

Пізнавальна функція – функція мови як знаряддя пізнання й відображення об’єктивної дійсності, як найважливіша форма абстрактного мислення.

Професійна функція – засіб і критерій оволодіння фахом.

Номінативна функція – функція найменування об’єктів дійсності, їх властивостей і відношень між ними.

Експресивна функція (від лат. expressum – виразний) – функція вираження емоцій, почуттів, суб’єктивної оцінки.

Волюнтативна функція (від лат. voluntas – воля) – функція вираження волі мовця.

Естетично-культурологічна функція – засіб формування й вираження естетичних та культурних смаків нації.

Стиль (від лат. stylus – загострена паличка для писання) – це система мовних елементів, способів їх відбору й уживання, об’єднаних за певним функціональним призначенням.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумов-лених змістом і цілеспрямованістю висловлювання.

Науковий стиль – один із функціональних стилів літературної мови, що обслуговує сферу науки.

Офіційно-діловий стиль – це стиль, який обслуговує сферу ділових (місцевого, галузевого, державного діловодства), юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних відносин.

Художній стиль (стиль художньої літератури, художньо-белетристичний) – це стиль, що характеризується єдністю комунікативної та естетичної функцій мови. Він є складним сплавом, у якому відображається все багатство національної мови.

Публіцистичний стиль (від лат. publicus – суспільний, народний) – це стиль газет і журналів, засобів масової інформації.

Розмовний стиль (розмовно-побутовий) – це різновид усного літературного мовлення, який виконує функцію повсякденного спілкування людей на виробництві й у побуті, в особистому і громад-ському житті.

Гімн хвалебна, урочиста пісня, прийнята як символ державної або класової єдності.

Елегія – один із жанрів лірики: вірш, у якому виражені настрої смутку, журби , роздуму, меланхолії.

Епіталама в античній літературі пісня або вірш, що викону-валися під час весільних обрядів.

Ідилія – невеликий вірш-пісенька про безтурботне життя.

Мадригал – невеличкий ліричний вірш інтимно-жартівливого змісту, сповнений компліментів та похвал тій особі (переважно жінці), до якої звернений.

Послання – жанр поезії й публіцистики: твір, написаний у формі листа чи звертання до когось.
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка