Методичні рекомендації з підготовки до державних екзаменів



Сторінка8/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 3. Соціально-психологічні закономірності спілкування

Зміст теми

Поняття спілкування в соціальній психології. Розвиток спілкування в онтогенезі. Спілкування як форма вияву активності особистості. Види та функції спілкування. Структура спілкування.

Міжособистісна комунікація. Моделі комунікації. Вербальна комунікація. Невербальна комунікація. Комунікативна компетентність. Бар’єри спілкування.

Визначення поняття „взаємодія (інтеракція)”. Взаємодія як контакт між людьми. Взаємодія як організація діяльності. Механізм соціальної взаємодії. Типи взаємодії. Конфлікт. Розв’язання конфлікту через конфронтацію до співробітництва.

Поняття соціальної перцепції. Об’єкт соціальної перцепції. Суб’єкт соціальної перцепції. Формування першого враження про людину. Ефекти соціальної перцепції. Стереотипізація, ідентифікація, рефлексія, атракція. Каузальна атрибуція та її фундаментальна помилка.
Методичні поради

Спілкування – це універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. У цій реальності формуються та розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Вивчаючи спілкування, дослідники виділяються його структуру. До визначення структури можна підходити по-різному, в залежності від аспекту, в якому розглядається спілкування. У вітчизняній літературі найбільш поширено два підходи до розглядання структури спілкування: виділення структурних компонентів з позиції розглядання його зсередини, а саме комунікативного, інтерактивного, перцептивного, та виділення структурних складових на основі зумовленості спілкування зовнішніми факторами, тобто сферою суспільних відносин, таких як: міжособистісне, рольове, ритуальне, монологічне, діалогічне спілкування тощо.

Спілкування – явище поліфункціональне. Якщо узагальнити пiдходи бiльшостi дослiдникiв, то можна виокремити такі функцiї спiлкування: обмiн iнформацiєю, узгодження i коригування дiй у спiльнiй дiяльностi та регуляцiя емоцiйного життя людини.

У процесі спілкування здійснюється обмін інформацією. Комунікація – це завжди взаємодія, тому лише в абстракції вона може розглядатись як самостійна інформаційна сторона міжособистісного спілкування.

Специфіка міжособистісної комунікації визначається активно-діяльнісною природою людини, яка складає цей процес, і полягає в наступному:

1) кожний учасник комунікативного процесу передбачає в своєму партнерові не об’єкт, а активного діяча і на цю його активність потрібно орієнтуватись, аналізуючи його мотиви, цілі, установки;

2) в її процесі кожен з учасників отримує нову інформацію;

3) характер обміну інформації є ніщо інше як психологічний вплив однієї людини на іншу, який здійснюється “семантично значущою інформацією”, яка може бути двох видів: спонукальною і констатуючою, і спрямовуватись як на окремого індивіда (аксіальна інформація), так і на багатьох реципієнтів (ретиальна інформація);

4) цей процес відбувається лише за умови єдиної системи кодування та декодування знаків;

5) можливість виникнення комунікативних бар’єрів як психологічних перепон різного походження, які реципієнт встановлює на шляху небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації.

Комунікативний процес в людському спілкуванні багатий своїми засобами. У залежності від знакових систем, які використовуються, можна виділити вербальну (знаковою системою є мова) і невербальну (використовуються різні немовні знакові системи) комунікації.

Вербальна комунікація використовує усну і письмову мову. В останні декілька років, коли на зміну телефонним переговорам приходить електронна пошта, навички письмової форми стають дуже важливими. У відборі кандидатів на вакантні місця все більше уваги приділяється письмовій мові. Усна мова залишається найбільш розповсюдженим способом комунікації.

Невербальна комунікація має здатність не тільки підсилювати або послаблювати вербальний вплив, але й виявляти такий параметр комунікативного процесу як наміри його учасників. Головними формами невербальних знакових систем є: оптико-кінетична система знаків (жести, міміка, пантоміміка), пара лінгвістична (якість голосу, його діапазон, тональність) і екстралінгвістична (включення в мову пауз, покашлювання, плач, сміх тощо) система знаків, простір і час організації комунікативного процесу, візуальний контакт.

Комунікативна компетентність відіграє значну роль у ефективності спілкування. Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною характеристикою і уявляти як замкнений індивідуальний досвід. Комунікативна компетентність пов’язана здебільного з відносинами, зі змінами самого суспільства, а не із знаннями і чуттєвим досвідом індивідів.

Інтерактивна сторона спілкування – це та його сторона, яка фіксує не лише обмін інформацією, але й організацію сумісних дій, що дозволяє реалізувати деяку загальну для партнерів мету. Загальноприйнятими в соціальній психології є дослідження взаємодії у двох аспектах. Перший аспект – це розглядання взаємодії як контакту двох або більше осіб, у результаті якого відбуваються взаємні зміни їх поведінки, діяльності, стосунків, установок. Існують різні види контактів: просторові, зацікавленості, обміну.

Другий аспект – це розглядання взаємодії як організації діяльності, тобто як такий процес, в якому відбувається взаємне зумовлювання індивідуальних дій, які пов’язані циклічною залежністю.

Соціальна взаємодія як організація діяльності між людьми складається з таких елементів: діюча особа, потреба в активізації поведінки, ціль діяльності, метод діяльності, інша діюча особа, на яку спрямована дія, результат дії.

Розрізняють два основних типи взаємодії: співробітництво і суперництво (конкуренція). Співробітництво передбачає взаємопов’язані дії індивідів, що спрямовані на досягнення загальних цілей зі взаємною вигодою. Взаємодія на основі суперництва включає в себе спроби відсторонення, випередження або придушення суперника.

Конфлікт – це відкрите протистояння між членами взаємодії, яке виникає внаслідок взаємовиключних інтересів і позицій. Існує два типи конфліктів: конструктивний і деструктивний. Деструктивний конфлікт частіше стає незалежним від причини, що його породила, і легше приводить до переходу "на особи", чим і породжує стреси. Для нього характерний специфічний розвиток, а саме розширення кількості залучених учасників, їх конфліктних дій, множення кількості негативних установок на адресу один одного і гостроту висловів ("експансія" конфлікту). Інша межа – "ескалація" конфлікту означає нарощування напруженості, включення все більшого числа помилкових визначень як рис і якостей опонента, так і самих ситуацій взаємодії, зростання упередженості проти партнера.Вирішення такого типу конфлікту залежить від компромісу, який реалізується з великими труднощами.

Продуктивний конфлікт частіше виникає через відмінності точок зору на яку-небудь проблему, на способи її вирішення. У такому разі сам конфлікт сприяє формуванню більш багатопланового розуміння проблеми, а також мотивації партнера, що захищає іншу точку зору – вона стає більш "легітимною". Сам факт іншого аргументування, визнання її законності сприяє розвитку елементів кооперативної взаємодії усередині конфлікту і тим самим відкриває можливості його регулювання і дозволу, а значить, і знаходження оптимального рішення дискутуючої проблеми.

При аналізі різних типів взаємодії принципово важлива проблема змісту діяльності, в рамках якої дані ті або інші види взаємодії. Так можна констатувати кооперативну форму взаємодії не тільки в умовах виробництва, але, наприклад, і при здійсненні яких-небудь асоціальних, протиправних вчинків – сумісного пограбування, крадіжки і т.д. Тому кооперація в соціально-негативній діяльності не обов'язково та форма, яку необхідно стимулювати: навпаки, діяльність, конфліктна в умовах асоціальної діяльності, може оцінюватися позитивно. Кооперація і конкуренція лише форми "психологічного малюнка" взаємодії, тому при дослідженні як кооперативних, так і конкурентних форм взаємодії неприпустимо розглядати їх без загального контексту діяльності.



Соціальна перцепція – це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків. Дослідження процесу соціальної перцепції включає характеристики об’єкта і суб’єкта сприйняття, вивчення механізмів процесу міжособистісної перцепції, а також ефектів, що супроводжують цей процес.

Об’єкт соціальної перцепції – це автор повідомлень, які сприймаються, інтерпретуються спостерігачем. Він є для суб’єкта спостережень сукупністю значимих ознак, “перцептивних гачків”. “Перцептивні гачки” - це шифр об’єкта сприймання. Історія вивчення зовнішніх характеристик об’єкта в їх взаємозв’язку з його внутрішніми, психологічними особливостями сягає у давнину. На основі вивчення цього взаємозв’язку було створено чисельну кількість класифікацій типів особистості.

У соціальній психології досліджуються психологічні особливості суб’єкта сприйняття, які впливають на адекватність сприйняття. У ситуації формування першого враження виникає ряд ефектів, які опосередковують процес сприйняття людини людиною. Ефект ореолу полягає в тому, що в образ сприйняття вбудовується попередній досвід суб’єкта. Ефект стереотипізації полягає в тому, що будова образу сприйняття відбувається на основі вже існуючих схем, стійких уявлень. Стереотип, що має здатність створювати нову реальність, отримав назву “стереотип очікування”. Стереотип очікування є реально діючим фактором педагогічного процесу. Ефекти новизни і первинності торкаються значущості певного порядку пред'явлення інформації про людину для складання певного уявлення. "Ефекту первинності": враження про незнайомця точно відповідає порядку пред'явлення інформації: пред'явлена раніше запанує, тобто він зареєстрований в тих випадках, коли сприймається незнайома людина. Навпаки, в ситуаціях сприйняття знайомої людини діє "ефект новизни", який полягає в тому, що остання, тобто більш нова, інформація виявляється найзначущішою.

У ситуації міжособистісного розуміння використовуються такі механізми, як ідентифікація (уподібнення себе до іншої людини), емпатія (розуміння іншої людини через домінування емоційного сприйняття її внутрішнього світу, тобто партнер не «продумується», а «відчувається»), атракція (сприймання і пізнання іншої людини, що ґрунтується на формуванні стійкого позитивного почуття), соціальна рефлексія (усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню, тобто своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного).

У ситуації нерозуміння, яка виникає в сумісній діяльності, застосовується механізм каузальної атрибуції. Каузальна атрибуція – це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на основі буденного досвіду. Феномен атрибуції (приписування) виникає тоді, коли в людини є дефіцит інформації про іншу людину. Дослідники атрибуції виявили схильність людей ігнорувати ситуаційні причини дій та їх результатів на користь диспозиційних (стійкі риси людини, мотиви, установки). Тенденцію суб’єктів сприйняття недооцінювати ситуаційні та переоцінювати диспозиційні впливи на поведінку інших було названо фундаментальною помилкою атрибуції.

Водночас, сприймання партнерів по спілкуванню у процесі міжособистісної взаємодії наштовхується на різноманітні бар’єри. Найсуттєвішими є комунікативні бар’єри – це психологічні перешкоди, що виникають на шляху отримання інформації. Причинами комунікативних бар’єрів є змістові й формальні характеристики повідомлення, а саме ігнорування поглядів, цінностей співрозмовника, відмінності у знаннях, інформаційному фонді співрозмовника; неоднаковий вид мислення, використання операцій мислення з різним ступенем глибини; співрозмовники розмовляють різними мовами і діалектами чи мають суттєві мовленнєві дефекти, невиразність чи мова-скоромовка; обмежений лексикон, соціальні, культурні, професійні відмінності; використання стилю спілкування, який може бути недоречним чи не відповідати комунікативній ситуації, неправильна організація повідомлення, інформація передається науково-канцелярським стилем, який більш зрозумілий при читанні тощо. На цій підставі виокремлюють такі бар’єри: смисловий (повідомлення для співрозмовників має різний смисл), логічний (неадекватне розуміння інформації, породжене особливостями мислення партнерів), фонетичний (особливості мови співрозмовників), семантичний (незбігання у системах значень партнерів по комунікації, тобто лінгвістичного словника мови), стилістичний (невідповідність стилю мови комунікатора і ситуації спілкування чи актуального психологічного стану реципієнта).
Тема 4. Психологічні способи впливу в процесі спілкування

Зміст теми

Поняття, сутність та структура соціально-психологічного впливу. Способи та механізми впливу. Зараження. Паніка. Навіювання. Наслідування. Мода. Чутки.


Методичні поради

Вивчення різних аспектів процесу спілкування показує, що зміст кожного із них включає в себе певні способи впливу індивідів один на одного. Вплив- це процес і результат зміни індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, оцінок тощо у ході взаємодії з нею.

Розрізняють спрямований і неспрямований вплив. Механізмами першого є єпереконання і навіювання. У цьому випадку суб'єкт ставить перед собою завдання досягти певного резуль­тату від об'єкта впливу. На відміну від спрямованого впливу, неспрямований подібного соціального завдання не має, хоча ефект впливу виникає, виявляючись нерідко в дії механізмів зараження і наслідування.

Переконання як засіб соціально-психологічного впливу – це свідома, аргументована дія щодо однієї людини або групи людей з метою змінити їхнє судження, ставлення, намір чи рішення. Засобами переконання є: ясні, чітко сформульовані аргументи, висунуті співрозмовнику в прийнятному для нього темпі та зрозумілій термінології (метод розгорнутої аргументації); відкрите визнання як сильних, так і слабких сторін рішення дає співрозмовнику змогу зрозуміти, що ініціатор впливу «володіє ситуацією» (метод двосторонньої аргументації); отримання згоди у відповідь на кожен доказ (метод позитивних відповідей Сократа).

Навіювання – це свідомий неаргументований вплив на людину або групу людей з метою змінити їхній стан, ставлення, схильність до певних дій. Засобами навіювання є: володіння методом гіпнозу; особливі індивідуальні якості; особистий авторитет; використання умов і оточення, які посилюють сугестію (приглушене освітлення, ритмічні звуки, ритуальні дотики та інше); вибір партнерів, які найбільше піддаються впливу.

Зараження – це передача свого стану або ставлення іншій людині, або групі, котрі якимось чином (немає пояснення яким) переймають цей стан або ставлення. Це може відбуватися як мимоволі, так і свідомо. Засобами зараження є: висока динаміка і ненргійність особистої поведінки; артистизм; інтеграційне залучення партнерів; поступове нарощування інтенсивності дій; прямий погляд в очі співрозмовника; дотики і тілесний контакт.

Особливою ситуацією, коли підсилюється вплив через зараження, є паніка, що виникає в масі людей як певний емоційний стан, різновид поведінки натовпу внаслідок дефіциту або надлишку інформації.Під час паніки спрацьовують механізми комунікативного, перцептивного та інтерактивного впливу, такі, скажімо, як фасцинація, психологічний настрій та ін. Ситуація паніки завжди супроводжується зараженням і навіюванням. Вона може виникати як у малій групі в ситуації безпосереднього спілкування, так і в натовпі, великому регіоні або в суспільстві загалом.

Дуже часто паніка ініціюється чутками, засобами масової інформації, соціальними чи політичними подіями. Люди, які були охоплені панікою, виявляли такі особ­ливості поведінки, як неадекватну оцінку ситуації, перебільшення небезпеки, прагнення врятуватися втечею; підвищену метушливість, хаотизм поведінки, або її загальмованість; зниження дисципліни, працездатності; пошук заспокійливих засобів (ліків, алкоголю); прагнення одержати інформацію, а отже підвищений інтерес до всіх повідомлень, чуток, новин.

Один із головних попереджувальних методів - це організація ефективного керівництва з одночасним формуванням довіри до цього керівництва; знання членами групи своїх функціональних обов'язків, обставин, причин ситуації, можливість одержання вірогідної інформації про них.



Наслідування – це здатність викликати бажання бути подібним до себе. Воно може виявлятися як мимоволі, так і застосовуватись свідомо. Засобами наслідування є: публічне визнання (популярність); демонстрація високої майстерності; приклад сміливої поведінки, милосердя, служіння ідеї; новаторство; особистий «магнетизм», тяжіння; «модні» поведінка та оформлення зовнішності; заклик до наслідування.

Мода (від лат. modus - норма, правило, міра) - це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.Мода у масштабах всього суспільства виникає тільки там і тоді, де і коли існує можливість застосування соціального статусу і наслідування одних соціальних класів і груп іншим шляхом запозичення певних культурних зразків. А.Гофман виокремлює сім соціальних функцій моди: створення і підтримка одноманітності і різноманітності в культурних зразках; інноваційна; комунікативна; соціальної диференціації і нівелювання; соціалізації; престижу; психофізіологічної розрядки.

Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз'яснення. Якщо ж система офіційної пропаганди не дає пояснень, що знімають психічну напругу, то люди самі починають з'ясовувати ситуацію, яка виникла, але роблять це в межах звичних для них уявлень.

Таке зняття особистісної напруги дуже часто здійснюється за допомогою чуток. Чутка- це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події.Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, зачіпають актуальні для них потреби та інте­реси. Очікування одержати задоволення потреби в інформації є головним мотивом сприймання і відтворення почутого (чутки).

Засоби протидії чуткам можна поділити на дві групи - профілактичні та активні. Профілактичні засоби пов'язані з ефективністю дії засобів масової інформації та пропаганди, наявністю обов'язкового зворотного зв'язку між керівництвом та переважною масою народу. Важливим при цьому є ефективність керівництва на всіх рівнях, довіра до нього та засобів масової інформації. Засоби активної протидії, як правило, пов'язані з контрпропагандою, яка виходить з того, що замовчування чуток призводить до їх поширення, виникнення нових чуток. Пряме спростування чуток часто викликає ефект «бумерангу». Вони знову повертаються і поширюються серед людей ще з більш недостовірними деталями.

Аналіз спілкування як складного, різнобічного процесу показує, що його конкретні форми можуть бути різними. Для того, щоб зрозуміти, як саме особистість включена в ці процеси, необхідно простежити як конкретно розвиваються процеси спілкування в різних групах, тобто за умов різної за змістом діяльності.
Тема 5. Соціальна психологія спільностей і груп

Зміст теми

Поняття групи. Класифікація груп. Головні характеристики великих соціальних груп. Психологічні характеристики натовпу. Психологічні характеристики етнічних груп. Психологічні особливості українського національного характеру.

Поняття про малу групу. Історія досліджень малої соціальної групи. Класифікація малих соціальних груп. Головні підходи до вивчення малих соціальних груп.
Методичні поради

Соціальна група – це об’єднання двох або більше людей, які взаємодіють один з одним і залежать один від одного в тому розумінні, що загальні потреби і цілі змушують їх розраховувати один на одного.

До елементарних параметрів групи належать: композиція (склад), структура групи, групові процеси, групові норми і цінності, система санкцій. Композиція групи визначається в залежності від того, яка реальна група досліджується і які ставляться цілі в дослідженні. Значимі характеристики (стать, вік, професійні чи моральні якості) задаються дослідником. Теж саме можна сказати відносно групових структур. Визначають горизонтальні структури (лідерська, статусів, комунікацій тощо) та вертикальні структури (неофіційні й офіційні відносини, офіційно-ділові тощо).

До групових процесів відносяться процеси розвитку, згуртованості, нормативного тиску, прийняття рішення.

Існують різні класифікації соціальних груп в залежності від принципів, на основі яких вони побудовані. У залежності від кількості членів групи поділяються на великі та малі. За мірою безпосереднього впливу на особистість виділяються первинні та вторинні; за мірою зв’язку з іншими групами виділяються відкриті та закриті групи. У залежності від сили впливу на особистість розрізняють групи членства і референтні групи. За мірою організації розрізняють неорганізовані, випадкові та цільові організовані групи. У залежності від тривалості існування виділяються короткочасні та довготривалі групи. За мірою міцності та стійкості внутрішніх зв’язків розрізняють згуртовані, малозгуртовані й роз’єднані групи.

Для соціальної психології важливою є проблема великих соціальних груп, оскільки зміст соціально-значущих рис людської психіки формується саме на рівні макрогруп. Великі групи поділяються на два різновиди: випадкові спільності, які стихійно виникають, короткочасно існують (натовп, публіка, аудиторія), і соціальні групи, які склалися в ході історичного розвитку і посідають певне місце в системі суспільних відносин кожного конкретного типу суспільства і тому довготривалі, стійкі у своєму існуванні (нації, соціальні класи, професійні, вікові групи).

У великих групах існують специфічні регулятори соціальної поведінки, такі як традиції, звичаї, обряди. До регуляторів соціальної поведінки прийнято відносити і соціальний контроль (закон, табу, мораль тощо). Отже, традиції– це знання, форми діяльності і поведінки, що історично склалися і передаються із покоління в покоління, а також супутні їм звичаї, правила, цінності, уявлення; обряд– це сукупність символічних, стереотипних, колективних дій, що втілюють у собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, норми, цінності, які викликають певні колективні відчуття; звичаї – соціально успадковані стереотипні способи поведінки, які постійно відтворюються у певному суспільстві або соціальній групі і є звичними для ї членів; закон – сукупність нормативних актів, що мають юридичну силу і регулюють формальні відносини людей у масштабах держави; табу – система заборон на здійснення певних дій або думок людини; мораль– це особливі звичаї, які мають моральне значення і пов’язані з розумінням добра і зла і даній соціальній групі чи суспільстві.

Особливим різновидом великих соціальних груп є тимчасове об’єднання людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження. Наукові спроби підійти до вивчення проблем натовпу були здійснені у кінці ХІХ ст. французьким соціологом Г.Лебоном. Вчений виокремлює такі властивості натовпу:1) відбувається зрівнювання всіх, зведення людей до одного рівня психічних проявів у поведінці; 2) натовп інтелектуально значно нижче індивідів, що його складають; 3) людина у натовпі здатна здійснити будь-які акти насилля, жорстокості, вандалізму, які у звичних умовах здаються їм неприпустимими; 4) натовп відзначається підвищеною емоційністю та імпульсивністю.

Властивості натовпу проджуються такими механізмами: анонімність, яка, з одного боку, створює в окремого індивіда почуття сили, могутності, непереможності, в другого - виникнення почуття особистої безвідповідальності; зараження як поширення психічного стану одних людей на інших; навіюваність як некритичне сприймання будь-яких стимулів і закликів до дій і здатність здійснити такі акти, які суперечать індивідуальній свідомості, характеру, звичкам.

За характером поведінки виокремлюють такі види натовпу: пасивний та активний або діючий, панічний, що рятується, стягальний або корисливий (прагнення до пограбування), демонстративний (виявляється протест), екстатичний (дії, викликані ненавистю до когось), конвенційний (болільники на стадіоні, тобто реальні або уявні правила про норми), експресивний (виявлення спільних почуттів).

Водночас, найважливішими для розвитку суспільства та особистості є такі великі групи, як етноси. Етнічна група – стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-економічної діяльності, внутрішня формальна організація та ін.).

Дослідження психології етнічних груп започаткував В.Вундт. Для досліджень він брав міфи, звичаї, мову. Сучасна етнопсихологія для позначення компонентів психології етнічних груп використовує поняття «національний характер» (своєрідне, специфічне поєднання типових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу про себе, навколишній світ та форм реакцій на нього), «національна самосвідомість» (усвідомлення індивідами національної належності, специфічних рис власної нації, ставлення до національних цінностей), «ментальність» (своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь).

В Україні можна викремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, Галичині, на Буковині та Східній Україні тощо. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом соціально-історичних, політичних, релігійних, мовних та інших умов.Першi спроби дати аналiз психiчного складу украiнцiв як етносу i як нацiї були здiйсненi ще в XVIII-XIX ст. у працях видатних представникiв української думки М.Костомарова, В.Липінського, Д.Чижевського, Ю.Липи, Ю.Кульчицького та ін. Більшість дослідників до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляється у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо.

Аналiз психологiчних характеристик великих соцiальних груп веде до постановки принципово важливого для соцiальної пси­хологiї питання: як саме елементи суспiльної психологiї «взаємо­дiють» iз психiкою кожної окремої людини, яка входить до складу цiєї групи? Дослiдження того, яким чином соцiальний досвiд вели­кої групи стає надбанням iндивiда, не може бути виконане без урахування такої ланки у цьому ланцюзi, як мала група.

Мала група – це малочисельна за своїм складом соціальна група, члени якої об’єднані спільною діяльністю і знаходяться у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні один з одним. З існуючої чисельності класифікацій малих груп найбільш поширеними є три: 1) поділ малих груп на “первинні” і “вторинні”; 2) поділ їх на “формальні” та “неформальні”; 3) поділ на “групи членства” і “референтні групи”.

Первинні групи – це такі групи, в яких індивід отримує перший досвід соціальної єдності. Вони характеризуються інтимними, особистісними, неформальними відносинами, безпосереднім спілкуванням, сталістю і малочисельністю. Вторинні групи – це сукупність людей, які опосередковано зв’язані загальною діяльністю. Вони утворюють соціальну структуру суспільства, в яку особистість втягнена лише частково як носій певної функції.

Формальні групи – це вид малих груп, поведінка і становище окремих членів яких строго регламентується.

Неформальні групи – це вид малих груп, який виникає на основі міжособистісних відносин, взаємних симпатій / антипатій.

Референтні групи – це такі об’єднання, які є для індивіда еталоном в оцінці ним власного соціального становища, дій, поглядів тощо.

Групи членства – це групи, норми та цінності яких не засвоюються індивідом, хоча він є членом цієї групи.

Мала група є складною системою спілкування та взаємин як між членами групи, так із середовищем, які визначають її структуру. Отже, структура малої групи – це сукупність зв’язків між членами групи. Основними сферами активності активності індивідів у малій групі є спільна діяльність і спілкування. На цій підставі виокремлюють структуру зв’язків і відносин, породжених спільною діяльністю (функціональних, організаційних, управлінських, економічних) і спілкуванням (комунікативних, емоційних, рольових, неформально-статусних).

Головними підходами до вивчення малих соціальних груп є: соціометричний, соціологічний і «школа групової динаміки».

Соціометричний напрямок, що пов’язаний з ім’ям Дж. Морено, включає: 1) теорію вивчення малих груп, яка досліджує емоційні міжособистісні відносини і поширює свої висновки на великі соціальні групи та суспільство в цілому; 2) кількісне вимірювання емоційних відносин в малих групах; 3) систему методів лікування людей, проблеми і труднощі яких пов’язано з нестачею навичок поведінки в малих групах. Соціометрія використовується як метод дослідження, що дає можливість одержати кількісні характеристики групи; величину статусу кожної групи, наявність угрупувань всередині групи; міру згуртованості або роз’єднання; дані про напружені або конфліктні діади, триади, мікрогрупи.

Соціологічний напрямок у вивченні малих груп пов’язано з традицією, яку було закладено експериментами Е.Мейо. Вивчаючи вплив різних факторів на підвищення продуктивності праці, він прийшов до відкриття ролі людського і групового факторів. В основі концепції Е.Мейо лежать наступні положення: 1) людина являє собою «соціальну істоту», яка орієнтована і включена в контекст групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпорядкованості і бюрократична організація несумісні з природою людини і її свободою; 3) керівники промисловості повинні орієнтуватися більшою мірою на людей, ніж на продукцію, що забезпечуватиме соціальну стабільність суспільства. Раціоналізація управління з врахуванням соціально-психологічних факторів трудової діяльності людей – основний шлях вирішення соціальних суперечностей.

Школа «групової динаміки» є найбільш психологічним напрямком дослідження малих груп, що пов’язано з ім’ям К.Левіна, який ввів поняття «групова динаміка», застосувавши його як по відношенню до індивідуальної, так і групової поведінки. Згідно з його поглядами, так само, як індивідуум та його оточення формують психологічне поле, так і група та її оточення формують соціальне поле. Соціальна поведінка виявляється всередині групи і визначається конкуруючими підгрупами, окремими членами, обмеженнями і каналами спілкування. Таким чином, групова поведінка в будь-який момент часу стає функцією загального стану соціального поля.
Тема 6. Поняття та процеси групової динаміки

Зміст теми

Проблема розвитку та динаміки малої групи. Поняття та процеси групової динаміки. Механізми групової динаміки: 1) механізми розвитку (ідіосинкразійний кредит лідера, нормативний вплив меншості, груповий конфлікт, ефекти поляризації і зсуву до ризику), 2) механізми стабілізації (конформність, сумісність і спрацьованість, згуртованість.та стабілізації).

Поняття про групові норми. Функції групових норм. Нормативний та інформаційний впливи групи на індивіда. Вивчення механізмів засвоєння групових норм. Конформізм та конформність. Вплив меншості на групу. Концепція референтних груп особистості.

Поняття згуртованості в соціальній психології. Мала група як колектив. Міжособистісна сумісність. Групові конфлікти.

Індивідуальні та групові рішення. Групове завдання. Аналіз якості групових рішень. Групові деформації. Етапи прийняття рішення.

Поняття про лідерство і керівництво. Відмінності між функціями лідера та керівника. Теорії походження лідерства і керівництва. Типологія лідерства за Б.Паригіним, Л.Уманським. Характеристика авторитарного, демократичного та ліберального стилів лідерства.


Методичні поради

Поняття “групова динаміка” має такі значення:



  • певний напрямок дослідження малих груп у соціальній психології (школа К.Левіна);

  • певні методики, якими можна користуватися у вивченні малих груп, більшість із яких розроблено в школі К.Левіна;

  • “групова динаміка”навідміну від статики означає сукупність тих динамічних процесів, які одночасно відбуваються в групі в якусь одиницю часу і які знаменують собою рух групи від стадії до стадії, тобто її розвиток.

Класифікація протилежно спрямованих взаємозалежних механізмів групової динаміки: 1)механізми розвитку (ідіосинкразійний кредит лідера, нормативний вплив меншості, груповий конфлікт, ефекти поляризації і зсуву до ризику), 2) механізми стабілізації:конформність,сумісність і спрацьованість, згуртованість.

Механізми групової динаміки зумовлюють дві проти­лежні тенденції — інтеграцію та диференціацію групи, що мають своїм наслідком нерівномірність її розвитку.Динамічні процеси важливо розглядати з двох сторін: по-перше, з точки зору утворення малої групи, по друге, з точки зору явищ групової життєдіяльності, які виникають у ситуації розвитку сумісної діяльності.

Способи утворення малої групи є досить різними, оскільки малі групи існують в різноманітних сферах суспільного життя. Найчастіше вони диктуються зовнішніми по відношенню до групи факторами, наприклад, умовами розвитку певної організації, в рамках якої виникає мала група. Тобто, мала група утворюється відповідно з потребами функціонування суспільства (наприклад, шкільний клас створюється у зв’язку з приходом дітей у систему освіти).

Питання психологічних механізмів утворення малої групи досліджується в соціальній психології двома шляхами. Перший передбачає аналіз механізму прийняття кожним членом групи уже існуючої групової ціннісно-нормативної системи. Ця проблема стосується “підключення” до групи нового члена і передбачає дослідження феномена тиску групи на індивіда. Другий шлях передбачає аналіз процесу створення групових норм та цінностей за умови одночасного вступу в групу багатьох індивідів та наступне все більш повне прийняття цих норм, сприйняття всіма членами групи групових цілей. В цьому випадку аналіз психологічного механізму утворення групи здійснюється в плані вивчення групової згуртованості.

Феномен групового тиску в соціальній психології отримав назву конформізму. Конформізм – це пристосування, пасивне прийняття існуючого порядку речей, пануючої думки тощо. Конформізм полягає не просто в тому, що індивід діє так само, як всі, але в тім, що він піддається впливові загальної дії, тобто, він поводиться не так, як це було б, коли б він був наодинці. Конформність констатується там і тоді, де і коли фіксується наявність конфлікту між думкою індивіда і думкою групи та подолання цього конфлікту на користь групи.

Американськими соціальними психологами було здійснено ряд експериментів, в яких вивчалися особлистості та закономірності конформізму. Експерименти М.Шеріфа, С.Аша, С.Міліграма вважаються класичними. В їх основі – метод “підставної групи”.

У соціальній психології виділяється два види впливу групи на індивіда: нормативний і інформаційний. Інформаційний вплив здійснюється в ситуації, коли людина прагне отримати деяку інформацію, нестачу якої вона відчуває, для створення особистої стратегії поведінки. Коли потреба в такій інформації стає особливо гострою, поведінка інших буде цінним джерелом інформації.

Нормативний вплив – це вплив на особистість соціальних (групових) норм в ситуації, коли вона змушена підпорядковуватись цим нормам, щоб бути прийнятою, а не відкинутою суспільством (групою).

Теорія соціального поштовху досліджує характеристики групи і умови, за яких люди більш за все схильні підпорядковуватися нормативному соціальному впливу. Згідно цієї теорії імовірність того, що індивід стане звертати увагу на нормативний вплив, що виходить від інших людей, залежить від трьох факторів: сили групи, тобто того, наскільки важливою для індивіда є дана група людей; безпосереднього впливу, тобто того, як близько в часі та просторі розташована до індивіда група, яка намагається впливати на нього; чисельність, тобто кількості людей, що входять у дану групу.

Соціальний вплив на індивіда може здійснювати і меншість членів групи. Вплив меншості в соціальній психології розглядається як інформаційний тиск. Чисельна меншість фактично може бути “більшістю”, якщо вона здатна нав’язати свої оцінки, думки, уявлення іншим членам групи.

У соціальній психології досліджуються умови, за яких меншість впливає на групу. Цими умовами є: послідовність у відстоюванні своєї позиції; упевненість у собі і в своїй позиції; наявність “відступників” з боку більшості.

Важливою стороною проблеми формування та розвитку малої групи є проблема групової згуртованості. Групова згуртованість – це процес формування особливого тиску зв’язків у групі, що дозволяють зовнішньо задану структуру перетворити в психологічну спільноту, в системний психологічний організм, який функціонує за своїми особливими законами. Мала група, яка розглядається як вищий рівень розвитку групи, що характеризується високою згуртованістю, єдністю ціннісно-нормативної орієнтації, глибокою ідентифікацією і відповідальністю за результати сумісної групової діяльності, визначається поняттям “колектив”.

Підходи до дослідження згуртованості у вітчизняній соціальній психології спираються на ідею про те, що головним інтегратором групи є сумісна діяльність її членів. Цей підхід найліпше представлено в “теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків” О.В.Петровського.

Групова згуртованість пов'язана із міжособистісною сумісністю, тобто взаємним прийняттям партнерів зі спілкування й спільної діяльності, яке базується на подібності та взаємній доповнюваності соціально-психологічних та індивідуально-психологічних характеристик – мотивів, інтересів, установок, характерів, темпераментів тощо. У ролі критерію міжособистісної сумісності виступає суб'єктивна задоволеність партнерів процесом і результатами взаємодії, яка супроводжується взаєморозумінням, взаємоповагою, взаємними симпатіями, виник­ненням впевненості в позитивності контактів.

В будь-якій групі конфлікти є невід’ємним аспектом буття. Конфлікт означає зіткнення різноспрямованих інтересів, цілей, позицій, думок чи поглядів учасників взаємодії. Залежно від ситуації та діючих сторін виокремлюють такі різновиди конфліктів: міжособистісні, міжгрупові, міжнаціональні, організаційні, міждержавні, внутрішньоособистісні.

Залежно від впливу конфлікту на розвиток групи виокремлюють такі їх типи: конструктивні (сприяють підвищенню ефективності діяльності групи за рахунок перебудови її структури та функцій, формування нових зв’язків, перерозподілу ролей), стабілізуючі (спрямовані на збереження існуючих у групі норм, їх закріплення) та деструктивні (спрямовані на дестабілізацію, руйнування норм, поглиблення протистояння членів групи). До функцій конфлікту вчені відносять руйнівну (емоційна напруженість, психічні травми, порушення закону, дисципліни). конструктивну (подолання труднощів, криз, підвищення рівня організованості), діагностичну (розуміння причин протиборства, мотивів його учасників).

Серед способів розв’язання міжособистісних конфліктів соціальні психологи виділяють наступні:уникнення (людина намагається не потрапити в ситуацію, яка провокує зіткнення суперечностей), пристосування (стримування своїх емоцій, поступлення своїми інтересами), суперництво (спроба примусити іншу сторону будь-що прийняти свою точку зору), компроміс (взаємні поступки), співробітництво (пошук рішення, що задовольняє інтереси усіх сторін).

До динамічних процесів малої групи відноситься також і процес прийняття групового рішення. Теоретичною основою проблеми групового рішення є питання порівняння цінності групових та індивідуальних рішень: групові рішення більш раціональні, обговорення у групі дає змогу краще і повніше оцінити альтернативи і обрати ефективнішу; групові рішення більш демократичні – члени групи поділяють відповідальність за виконання прийнятого рішення; груповий принцип прийняття рішень підвищує ймовірність їх виконання, оскільки група включається до процесу їх реалізації.

Серед змінних процесу прийняття групового рішення завдання посідає важливе місце, оскільки воно може визначатися як джерело і об’єкт цього процесу. Під стандартним груповим завданням розуміють завдання з чітко встановленими характеристиками, які легко видозмінюються залежно від цілей дослідження тих чи інших аспектів групової поведінки.

Важливо враховувати вплив характеристик завдання на груповий процес. Вчені використовували три типи групових завдань при дослідженні груп: продуктивний, дискусійний та проблемний. Було показано, що розв’язання проблемних завдань характеризувалось значною орієнтацією на дію, продуктивних – значним рівнем оригінальності висунутих ідей, а дискусійних завдань – високою мірою включеності досліджуваних в обговорення питання.

Таким чином, прийняття рішення – це процес, що включає певну послідовність взаємозалежних етапів: діагностика проблеми – виявлення, усвідомлення та визначення проблеми, формулювання обмежень і критеріїв прийняття рішень – об’єктивне оцінення, які обмеження (чинне законодавство, нестача ресурсів, кваліфікація підлеглих, їхня кількість, наявні повноваження) існують, як вони впливатимуть на розв’язання проблеми, визначення альтернатив – визначаються та формулюються можливі альтернативні шляхи розв’язання проблеми, оцінка альтернатив – здійснюється на підставі критеріїв прийняття рішення (ІІ етап), прийняття рішення (вибір альтернативи) – обирається альтернатива з найбільш прийнятними наслідками. Цінність прийнятого рішення стає очевидною, тільки після його реалізації. Тому необхідна наявність зворотного зв’язку – системи оцінки та контролю наслідків прийнятого рішення, його коригування.

Проблеми прийняття групових рішень пов’язані з розробкою технологій прийняття ефективних рішень. Найбільш дослідженою є техніка проведення дискусій, яка відбувається перед прийняттям групового рішення. Отже, групова діяльність підвищує якість рішення. Але під час дискусії у групі можуть виникати деформації (помилки, розбіжність думок), які знижують якість рішення. В 70-х роках ХХ ст. було описано феномен, який отримав назву ”групомислення”. Групомислення погіршує якість прийняття рішення до межі нижчої за усереднене. Феномен групомислення виникає тоді, коли збереження єдності та солідарності групи вважається членами групи більш важливим, ніж реалістичний погляд на речі.

Дослідження процесу прийняття групового рішення виявило також феномен поляризації, який полягає в тім, що в процесі вироблення значущого для групи рішення відбувається своєрідна екстремізація групової думки: вона тяжіє до крайніх значень, а кількість середніх, проміжних рішень скорочується. Окремим випадком групової поляризації є феномен зрушення до ризику, який виявляється в тому, що загальноприйняте групове рішення виявляється більш ризикованим порівняно з усередненим.

Процеси інтеграції групи пов’язано з феноменом “лідерства”. Поняття “лідерство” пов’язано з поняттям “керівництва”. На відміну від лідера керівник колективу завжди виступає посередником соціального контролю адміністративно-державної влади. Лідер - це член групи, що добровільно приймає на себе значно більшу міру відповідальності у досягненні групових цілей, ніж того вимагають формальні приписи або загальноприйняті норми.

У соціальній психології існує декілька точок зору на природу і сутність лідерства. Одна з них – “теорія рис” - обґрунтовує висування лідерів їх особистісними якостями. Інша – “ситуаційна теорія” - обґрунтовує ініціативну поведінку особистості потребами соціальної ситуації, що склалася.

Активне дослідження проблеми лідерства розпочалося після відомих експериментів К.Левіна, який вивчав “стиль лідерства” - систему прийомів впливу лідера на групу. К.Левін виділив такі стилі лідерства: авторитарний, демократичний і анархічний (ліберальний). Ця типологія стилів лідерства у вітчизняній соціальній психології є найбільш поширеною.
Тема 7. Загальна характеристика прикладної соціальної психології

Зміст теми

Прикладна соціальна психологія як соціальна діяльність. Відмінність понять „прикладна соціальна психологія”, „соціальна робота”, „соціальна допомога”, „соціально-психологічна допомога”. Предмет, структура та завдання прикладної соціальної психології.

Напрями розвитку прикладної соціальної психології. Особливості прикладних досліджень у соціальній психології
Методичні поради

Прикладний аспект соціальної психології полягає в застосуванні принципів, методології, теоретичних соціально-психологічних знань для розв’язання конкретних практичних завдань у політиці, економіці, сферах виховання, навчання тощо.



Структура прикладної соціальної психології представлена двома аспектами: як соціальна практика і як теорія. До практичного аспекту прикладної соціальної психології належать такі напрями: соціально-психологічна діагностика; соціально-психологічне кон­сультування; соціально-психологічний вплив або застосування со­ціально-психологічних технологій; надання соціально-психологіч­ної допомоги. Предмет прикладної соціальної психології складається саме із закономірностей психодіагностики, консультування й застосування психотехнологій у сфері соціально-психологічних явищ. При цьому предмет соціально-психологічної діагностики містить постановку діагнозу. Йдеться про визначення конкретних характеристик соціально-психологічних явищ за допо­могою готових методик і процедур. Предмет соціально-психологіч­ного консультування охоплює спілкування психолога-консультанта з клієнтом чи групою людей з метою встановлення діагнозу, надан­ня кваліфікованої психологічної допомоги тощо. Нарешті предмет психотехніки — це соціальні зміни в організації, особистісне і професійне зростання індивіда, підвищення продуктивності груп у результаті використання різних психотехнологій.

Теоретична основа функціонування прикладної соціальної пси­хології містить конструювання як загальної (принципів і феномено­логії), так і часткової теорії діагностування, консультування й соціально-психологічного впливу.

З урахуванням сфер застосування прикладної соціальної психо­логії (у рамках соціальної практики, у сфері освіти, в галузі теорії)виокремлюють її функції:

- у сфері соціальної практики: розв'язання конкретних проблем. Такі функції регламентуються нормативними актами, передусім положенням про психологічну службу, лабора­торію, функціональними обов'язками практичних психологів;

- у галузі освіти: професійна підготовка практичних соціальних психологів і популяризація соціально-психологічного знання;

- у сфері теорії: якісне наукове обслуговування прикладної соціальної психо­логії, діяльності практиків.



Завданням прикладної соціальної психології як теорії є якісне наукове обслу­говування соціальної практики, методичне забезпечення професій­ної діяльності практичного соціального психолога. Водночас зав­дання самого практичного психолога випливають із його функціо­нальних обов'язків.

Прикладні соціально-психологічні дослідження можуть бути трьох видів:



  • описовий - це найпростіший і найдоступніший тип вивчення реальності. Своїм призначенням він має на меті отримання емпіричної інформації про соціально-психологічні явища і проблеми;

  • аналітичний - його завдання полягає в побудові емпіричної мо­делі соціально-психологічного явища;

  • оціннийскладається із сукупності моделей і засобів, котрі да­ють змогу оцінити кінцевий результат цілеспрямованого втру­чання в соціальні процеси.

Виокремлення різновидів на практиці дещо умовне й потрібне лише для деталь­нішого вивчення феномену, яким є соціально-психологічне дослід­ження.

Будь-яке соціально-психологічне дослідження — це втручання дослідника в реальне життя групи та її окремих членів, у реальні стосунки й умови життєдіяльності. І прихід психолога не повинен порушувати цей природний процес взаємин і діяльності. Принцип “Не нашкодь!”, прийнятий серед лікарів, обов'язковий і тут.


Тема 8. Основні сфери застосування прикладної соціальної психології

Зміст теми

Сім’я як мала соціальна група. Типи сімей. Функції сім’ї. Сім’я як об’єкт соціально-психологічних досліджень. Вивчення дошлюбних факторів, які впливають на стабільність шлюбу. Психологічні моделі шлюбного вибору. Соціально-психологічні проблеми сімейного життя.

Причини сучасної організованої злочинності. Напрями діяльності злочинних груп. Класифікація злочинних груп. Форми злочинної діяльності. Конфлікти в злочинних групах.
Методичні поради

З точки зору соціальної психології сім'я являє собою соціальну групу, яка відповідає нормам і цінностям певного суспільства, об'єднана сукупністю міжособистісних контактів, що формуються у спільній взаємодії і впливі один на одного.



Класифікують сім'ї за різними ознаками: кількість шлюбних партнерів (моногамна, полігамна), кількість поколінь, представлених у сім’ї (складна, нуклеарна, бінуклеарна), кількість батьків (повна, неповна), кількість дітей, вік подружжя (молодіжна, молода, середнього подружнього віку, старшого подружнього віку, літня), стиль взаємодії спілкування (авторитарна, демократична, ліберальна, ситуативна, зріла, проблемна), спосіб розв’язання сімейних проблем (конструктивна, деструктивна) тощо.

Водночас, сім'я виконує певні функціїу суспільстві з точки зору суспільства й індивіда: репродуктивна, виховна, господарсько-побутова, економічна, сфера первинного соціального контролю, сфера духовного спілкування, соціально-статусна, сфера дозвілля, емоційна, сексуальна тощо.

Важливим соціально-психологічним аспектом у вивченні сім'ї є аналіз чинників, що впливають на стабільність майбутнього шлюбу та на подружні стосунки власне сімейного життя. Щодо дошлюбних чинників, які впливають на стабільність шлюбу, то вітчизняні й за­рубіжні дослідники виокремлюють передусім такі, що прямо коре­люють із стабільністю шлюбу (вища освіта чоловіка, соціальний ста­тус родини, позитивна оцінка респондентами успішності сімейного життя батьків, тривалість дошлюбного знайомства, залицяння, взаємне позитивне перше враження один про одного, період залицян­ня — рік і більше, ініціатива про укладання шлюбу з боку чоловіка, весільні святкування) і ті, що обернено корелюють із ста­більністю шлюбу (ранній чи пізній вік вступу в шлюб, більш висо­ка освіта дружини, аніж чоловіка, виховання в неповній сім'ї, нестійкість стосунків у період знайомства, наявність дошлюбної вагітності, негативне ставлення батьків до шлюбу).

Стосовно власне сімейного життя, яке асоціюється з народженням дітей, їх вихованням, зародженням і розвитком подружніх стосунків, то тут також виокремлюють дві групи чинників: ті, що прямо корелюють із стабільністю шлюбу (високі репродуктивні установки жінок, наявність у родині голови, спільне прийняття основних сімейних рішень, проведення подружжям разом вільного часу, подібність сімейних цінностей, низька конфліктність у різних сферах життя, висока адекватність сприй­няття подружжям один одного), і такі, що обернено корелю­ють із стабільністю шлюбу (вживання алкоголю чоловіком, розбіжність в установках подружжя на професійну діяльність дружини й характер верховодства в сім'ї, обмеженість спілкування, відсутність адаптивної поведінки та установок подружжя, незадово­леність сексуальними стосунками, відсутність довіри й підтримки з боку чоловіка чи дружини).

В цілому, вивчаючи моральний, соціально-психологічний по­тенціал сім'ї, слід наголосити на його надзвичайній суперечливості, зумовленій сукупністю об'єктивних і суб'єктивних чинників. Ці чин­ники в основному продукуються особливостями соціально-економічної і політичної ситуації в суспільстві, а також особливостями соціально-психологічної і психолого-педагогічної ситуації в сім'ї.

Злочинність – це соціальне явище, яке виникає як результат деформації соціальних відносин, порушення діяльності соціальних інституцій, спільнот і особистості. Дослідження вітчизняних вчених (В.Андросюк, Л.Казміренко, М.Костицький, С.Тарарухін та ін. ) свідчать, що найважливішими причинами сучасної організованої злочинності в Україні є такі види деформацій, як деформація інтитуцій влади (виявляється в невиконанні державою передусім через зрощування владних ікримінальних структур своїх функцій щодо забезпечення законності); деформація соціальних відносин та інституцій (виникає як результат помилок під час проведення реформ); деформація правоохоронних органів (виявляється в незадовільному виконанні своїх функцій); деформація суспільства (ерозія культури, соціальних цінностей, правовий нігілізм, конфліктна ситуація в країні через значну відмінність між матеріальним станом різних соціальних верств, безробіття, втрата моральності, духовних цінностей).

Результати досліджень показують, що на рівень злочинності впливають не стільки самі об’єктивні (зокрема економічні) причини, як їх сприйняття індивідами й групами людей, ставлення до них.

Класифікують злочинні групи за різними ознаками. Згідно з кримінально-правовою теорією і практикою виокремлюють організовані злочинні групи, банди та ін. За ступенем організованості злочинні групи поділяють на примітивні злочинні групи, злочинні зграї, організовані злочинні групи, злочинні організації. Кожна злочинна група має властиві для неї групову організацію, групову динаміку, функціональний розподіл групових ролей і соціометричних статусів її членів. Примітивна злочинна група не має суворої ієрархічної будови ( вуличні грабіжники, квартирні злодії, групи неповнолітніх правопорушників).

Організована злочинна група має високий рівень саморегуляції та ієрархічну структуру, яка передбачає високий рівень управління, керівництва, підкорення й розподілу функцій між злочинцями (лідер, елітарна група, мозковий центр – ядро групи, система зв’язків, служба безпеки, розвідки, контррозвідки, бойовики).

Водночас, чинники, що сприяють формуванню злочинних груп, визначаються неможливістю здійснити злочин самостійно, без об’єднання, складністю діяти інакше; спільністю злочинних інтересів; особистими симпатіями, неформальними зв’язками і стосунками; загальними нормами поведінки, спільними переконаннями; наявністю можливості впливу осіб зі злочинним досвідом тощо.



Загальними ознаками організованих злочинних груп є: організованість (наявна сувора ієрархічна структура, жорстка дисципліна, підкорення нижчої ланки влади вищій, централізація влади в руках одного чи кількох членів групи); стійкість (довготривалий і стійкий злочинний зв’язок; організація групи для заняття злочинами як професійною діяльністю протягом певного часу); створення грошових фондів для потреб злочинної групи; згуртованість ( cтупінь зв’язку, єдності членів угрупування. Детермінанти згуртованості – мотиваційна основа згуртованості членів, що охоплює й сукупність їхніх корисних особистих інтересів і потреб); корумпованість (виражається у створенні системи зв’язків із суддями, поліцейськими, політичними діячами тощо); захищеність (ретельне планування діяльності з мінімальним ризиком проведення злочинних операцій, їх наслідків).

Форми злочинної діяльності організованих груп поділяються на рекет, проституцію, контрабанду наркотиків тощо. Особливість функціонування злочинної групи полягає в поступовому розширенні сфери її діяльності в часі і просторі, збільшенні кількості скоєних злочинів, переходу до тяжких злочинів. Розширекння злочинної діяльності формує психологічну й функціональну структури злочинної групи. Спостерігається закономірність: з удосконаленням психологічної структури вдосконалюється її функціональна структура і навпаки. І чим вищим є рівень розвитку групи, тим виразніше виступає її внутрішня психологічна структура (група стає згуртованою, її склад стабілізується, діяльність стає цілеспрямованою). Паралельно створюється й розвивається функціональна структура групи (визначаються ролі учасників групи: лідер, відповідальні організатори, виконавці, опозиціонери).

Зазначені особливості формування, становлення, розвитку й функціонування злочинних груп можуть бути використані працівниками правоохоронних органів для впливу на них та подальшого знищення.


ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1.Концепція, яка отримала назву «психологія народів», пов’язане з іменами:

а) Г.Лебон, Г.Тард, З.Фрейд;

б) М.Лацаруса та Г. Штейнталя;

в) Л.Уорда та Ф. Гіддінгса.


2.Метод якісно-кількісного аналізу документів:

а) метод соціометричних вимірювань;

б) контент-аналіз;

в) метод опитування.


3.Про яке соціально-психологічне явище йдеться в такому висловлюванні: “Коли люди відчувають утруднення у зв’язку з необхідністю радикально змінити свої установки, їм доводиться шукати різні шляхи, щоб звільнитися від неспокою та невідповідальності між їхніми установками й поведінкою, якої вимагає така ситуація…”? :

а) соціальна інгібіція;

б) когнітивний дисонанс;

в) соціальна фасилітація.


4.Хто з учених займався експериментальним дослідженням феномену соціальної фасилітації?:

а) Е.Торнайд,Дж. Морено, Д.Мід;

б) Н.Тріплетт, В.Меде,Ф.Олпорт.

в) З.Фрейд, К.Юнг.


5. Процес соціалізації розгортається в трьох сферах, які тісно взаємопов’язані. Це:

а) емоційно-вольова, пізнавальна, особистісні властивості;

б) діяльність, спілкування, поведінка;

в) діяльність, спілкування, самосвідомість.


6. До невербальних засобів комунікації відносяться:

а) візуальний контакт, оптико-кінетична, пара та екстралінгвістична системи, простір і час;

б) мова.
7. Механізм взаєморозуміння, що означає емоційне сприйняття внутрішнього світу іншої людини – це:

а) емпатія;

б) ідентифікація;

в) рефлексія.


8.Про який засіб соціально-психологічного впливу йдеться: “…Багаторазове повторення емоційного впливу, яке знаходить прояв у несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів…”:

а) наслідування;

б) навіювання;

в) зараження.


9. З яким із механізмів психологічного захисту найбільше спільних рис у феномена каузальної атрибуції:

а) проекція;

б) сублімація;

в) регресія.


10.Доповніть твердження: “ _______________ – це відносно об’єктивне уявлення про людей, з якими у Вас були обмежені контакти…”.

а) стереотип;

б) установка;

в) рефлексія.


11.Концерція, яка отримала назву «психологія мас», пов’язане з іменами:

а) Г.Лебон, Г.Тард, З.Фрейд;

б) М.Лацаруса та Г. Штейнталя;

в) Л.Уорда та Ф. Гіддінгса.


12.Метод вимірювання міжособистісних взаємостосунків у групі:

а) метод опитування;

б) контент-аналіз;

в) метод соціометричних вимірювань.


13. Сутність якої теорії відображає такий вислів:”Особистість живе і розвивається в психологічному полі предметів і явищ ( у тому числі й інших людей), які її оточують і мають певний заряд (валентність). Впливаючи на людину, ці предмети формують у неї певні потреби, до задоволення яких людина прагне…”?

а) теорія навчання;

б) теорія інстинктів соціальної поведінки;

в) теорія “поля”.


14. Г.М.Андрєєва визначає такі компонента спілкування:

а) комунікативний, інтерактивний, перцептивний;

б) когнітивний, афективний, поведінковий;

в) діяльність, спілкування, самосвідомість.


15.Дії, які сприяють організації ефективної спільної діяльності:

а) кооперація, згода, співробітництво;

б) конфлікт, опозиція, пристосування;

в) кооперація, конкуренція.


16. Механізм взаєморозуміння, що означає уподібнення себе до іншої людини – це:

а) емпатія;

б) ідентифікація;

в) рефлексія.


17. Про яке соціально-психологічне явище йдеться: “…Здатність індивіда емоційно відгукуватися на переживання інших людей, що передбачає суб’єктивне сприйняття іншої людини, проникнення в її внутрішній світ, розуміння її переживань, думок, почуттів…”:

а) емпатія;

б) ідентифікація;

в) рефлексія.


18.Про який соціально-психологічний феномен йдеться: “…Зміна поведінки чи переконань у результаті реального чи уявного тиску групи»:

а) соціальна фасилітація;

б) соціальна адаптація;

в) конформізм.


19.Яке з наведених словосполучень за своїм змістом найближче до поняття «атракція»:

а) міжособистісний потяг;

б) стереотипне сприйняття;

в) активізація групової діяльності.


20. Механізми соціалізації, такі як навіювання, зараження, наслідування, ідентифікація, є:

а) усвідомленими;

б) неусвідомленими;

в) усвідомленими та неусвідомленими, залежно від віку.


21.Місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі чи суспільстві, його права, обов’язки та привілеї - це:

а) соціальна роль;

б) позиція;

в) статус.


22.Стійка система ставлення людини до певних сторін дійсності, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках – це:

а) соціальна роль;

б) позиція;

в) статус.


23.Цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об’єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби – це:

а) установка;

б) позиція;

в) статус.


24.Компоненти структури установки особистості:

а) комунікативний, інтерактивний, перцептивний;

б) когнітивний, афективний, поведінковий;

в) діяльність, спілкування, самосвідомість.


25.Поняття, які співвідносяться із соціальною установкою у вітчизняній психології:

а) стереотип, каузальна атрибуція, рефлексія;

б) відношення, позиція, особистісний досвід;

в) виховання, розвиток.



Відповіді:


№ питання

Правильна відповідь



б.



б.



б.



б.



в.



а.



а.



в.



а.



а.



а.



в.



в.



а.



а.



б.



а.



в.



а.



б.



в.



б.



а.



б.



б.


Орієнтовні питання для підготовки до

державного екзамену

  1. Структура та категорії соціальної психології, взаємозв’язок з іншими галузями психології.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка