Методичні рекомендації «Конституційні права людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав та їх захист»



Скачати 249.25 Kb.
Дата конвертації11.04.2016
Розмір249.25 Kb.


МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

КОЗЕЛЬЩИНСЬКЕ РАЙОННЕ

УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ


Методичні рекомендації

«Конституційні права людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав та їх захист»

Козельщина 2012

Призначено для використання в шкільних та дошкільних закладах з метою підвищення рівня знань дітей про права людини і громадянина закріплені Конституцією України.

Добірку підготував:

Селецький О.В. – начальник Козельщинського районного управління юстиції

Зміст

1. Класифікація конституційних прав.

2. Особисті права і свободи людини і громадянина.

3. Політичні права і свободи громадян України.

4. Соціально-економічні права людини та громадянина.

5. Соціально-культурні права

1. Класифікація конституційних прав

Найважливіші суб’єктивні права і свободи закріплюються у конституції (основному законі) держави і називаються основними або конституційними правами і свободами. В Конституції України вони розглядаються у Розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. У юридичній навчальній літературі існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони не відрізняються.

Найбільш теоретично і практично значущим є поділ основних прав і свобод на:

особисті (ст.ст. 27–35, 51–52 Конституції України);

політичні (ст.ст. 36–40 Конституції України);

економічні (ст.ст. 41–45 Конституції України);

соціальні (ст.ст. 46–49 Конституції України);

екологічні (ст. 50 Конституції України);

культурні (ст.ст. 53–54 Конституції України).

Ця класифікація здійснюється на основі ознак тих сфер суспільних відносин, у яких основні права і свободи реалізуються з найбільшою повнотою та ефективністю.

Особисті (або природні) права й свободи становлять першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.

На захист прав людини спрямовано норми різних галузей права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні заходи покарання за злочини, зокрема, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов’язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі, тощо.



2. Особисті права і свободи людини і громадянина

Серед досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству.

Можна навести такий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях Конституції України:

рівність перед законом (ст. 24 Конституції України);

право на життя (ст. 27 Конституції України);

повага до честі та гідності (ст. 28 Конституції України);

вільний розвиток особистості (ст. 23 Конст итуції Ук р а ї н и );

достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України);

недоторканність особистості (ст. 29 Конституції України);

свобода (ст. 29 Конституції України);

недоторканність житла (ст. 30 Конституції України);

безпека (ст. 32 Конституції України);

вільне пересування та вибір місця проживання (ст. 33 Конституції України);

свобода світогляду (ст.ст. 11, 35 Конституції України);

право на правову допомогу (ст.ст. 29, 59 Конституції України);

захист своїх та чужих трудових прав та свобод (ст. 44 Конституції України);

право на захист свого та інших людей життя і здоров’я від протиправних посягань (ст. 27 Конституції України);

охорона законом особистого та сімейного життя (ст. 32 Конституції України);

вільний вступ до шлюбу (ст. 51 Конституції України);

таємниця листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (ст. 31 Конституції України);

право на розвиток національної самобутності (ст.ст. 53, 11 Конституції України);

право на судовий захист та оскарження свого затримання (ст.ст. 29, 32 Конституції України).

Серед наведеного переліку особистих прав на найбільшу увагу заслуговують права людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, права на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що серед особистих прав вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

Право людини на життя і повагу до її гідності проголошується всіма міжнародно-правовими актами щодо прав людини і майже всіма конституціями країн світу як невід’ємне право людини, що охороняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя” — визначає ст. 27 Конституції України.

Особливе значення в цьому контексті має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права в країнах, що не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за злочини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не виконуються щодо вагітних жінок.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна обов’язку поважати інших. Вона досягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність.

Конституція встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює положення ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й розглядає катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушення прав людини. Але, по суті, на захист гідності спрямовані й інші норми Конституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, захист людиною своєї честі та доброго імені, заборона збору інформації про приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві.

Так, існує стаття Кримінально-процесуального кодексу України, що категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Інша стаття Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного приниження її людської гідності, є стаття, що передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок заподіяння фізичних страждань.

У ч. 3 ст. 28 Основного Закону встановлено, що жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей.

У нерозривному зв’язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров’я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров’ю. Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, тримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона визначає особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Кримінально-правовими гарантіями недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров’я, свободи особи, незаконний арешт або затримання, притягнення невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями недоторканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Існують і цивільно-правові гарантії недоторканності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арешту. При проведенні обшуку обов’язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

Безперечно, у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога щодо забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Кримінально-процесуального кодексу України.

Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається головним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі. Однією з гарантій особистої незалежності є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених законодавством. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважається небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров’я, тощо).

Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона поширення інформації про особисте життя людей.

Конституційне право на охорону особистого і сімейного життя забезпечується системою спеціальних гарантій: політичних, організаційних, правових. Останні передбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. “Про інформацію”, Цивільному кодексі України та інших правових актах. Зокрема, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в’їзд. Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, цілком відповідає вимогам Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Це стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безперешкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.

Згідно із законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у випадках, якщо:

він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю;

у нього не врегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання;

проти нього порушено кримінальну справу;

він засуджений за вчинення злочину;

він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням; підлягає призову на строкову військову службу;

він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості;

до нього подано цивільний позов до суду;

він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава припиняє свою дію після закінчення визначеного часу (відбуття покарання, виконання зобов’язань, закінчення строку військової служби тощо).

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

3. Політичні права і свободи громадян України

До закріплених Конституцією політичних прав і свобод громадян України, належать:

право об’єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (ст. 36 Конституції України);

право на громадянство (ст.ст. 4, 25, 26 Конституції України);

свобода слова, думки, поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України);

свобода друку (поширення інформації) (ст. 34 Конституції України);

свобода проведення мітингів, зборів, походів і демонстрацій (ст. 39 Конституції України);

право обирати та бути обраним (ст. 38 Конституції України);

право брати участь в управлінні державою та громадськими справами (ст. 38 Конституції України);

право обговорювати та приймати закони та рішення загальнодержавного та місцевого значення (ст. 38 Конституції України);

право вносити до державних та громадських організацій пропозиції та запити (ст. 40 Конституції України);

право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (ст. 62 Конституції України);

право на оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т. п. (ст. 55 Конституції України).

Конституційні положення щодо громадських об’єднань конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. “Про об’єднання громадян”, який регламентує зміст права об’єднання, його основні державні гарантії, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації таких об’єднань.

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією. Зокрема, політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які головною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил охорони праці, доглядають за житлово-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітні заклади, будинки відпочинку, профілакторії, санаторії, туристичні та спортивні установи.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій і членства в них встановлюються тільки Конституцією і законами України. Заборона діяльності об’єднання громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Держава гарантує політичним партіям і громадським організаціям рівні умови для виконання ними своїх завдань, що служить фактичною і юридичною підставою для реалізації громадянами України свого права на об’єднання.

Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, так і через своїх представників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та на можливість бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Право доступу до державної служби означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна можливість займати за виборами, конкурсом, або призначенням посади в державних органах та їх апараті та здійснювати відповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Закон України від “Про державну службу” визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації забезпечує політичному свободу думок, переконань та висловлювань в Україні. Ст. 39 Конституції України зобов’язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій завчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, що гарантує органам влади можливість втручання, коли ті чи інші заходи спрямовані до цілей, які суперечать законові.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, задля охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідальність за порушення передбаченого порядку організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод, громадян, зміцнення зв’язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян до державних органів і органи місцевого самоврядування сприяє посиленню контролю з боку народу за їх діяльністю, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.

Праву громадян на особисте звернення, направлення індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов’язок органів та посадових осіб, яким вони направлені, уважно, в установленому порядку та у встановлені строки розглянути їх і прийняти щодо них законні й обґрунтовані рішення.

Положення цієї статті Конституції конкретизовані в Законі України від 2 жовтня 1996 р. “Про звернення громадян”. Закон виділяє три види звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Оскарженими можуть бути дії або бездіяльність в управлінській сфері, внаслідок яких:

порушено права та законні інтереси чи свободи громадянина;

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнено до відповідальності.

Звернення подаються до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та розглядаються і вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення,

— невідкладно.

Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Це право на свободу інформації гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами: шляхом міжособистісного спілкування, через засоби масової інформації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби за своїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо під час їх використання виконуються встановлені законодавством правила, які існують, наприклад, для засобів масової інформації, для проведення мітингів, демонстрацій, походів, пікетування тощо.

Здійснення права на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, задля запобігання заворушень чи злочинів, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію встановлюються в Законі України від 2 жовтня 1992 р. “Про інформацію”.

Всі громадяни Ук р а ї н и , юридичні особи і державні органи мають право на інформацію. Це означає створення умов для вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні та інші права, свободи й інтереси юридичних осіб. Кожному громадянинові забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.



4. Соціально-економічні права людини та громадянина

Окрему важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина України становлять соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.

За змістом відповідних статей Конституції можна навести такий перелік соціально-економічних прав та свобод:

на приватну власність (ст. 41 Конституції України);

на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності (ст. 13 Конституції України);

на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України);

на працю, на вибір професії та сфери діяльності (ст. 43 Конституції України);

на відповідні умови праці (ст. 43 Конституції України);

на справедливу оплату праці (ст. 43 Конституції України);

на соціальне забезпечення та захист (ст. 46 Конституції України);

на захист прав споживачів (ст. 42 Конституції України);

на страйки з приводу економічних та соціальних питань (ст. 44 Конституції України).

Ч. 1 ст. 41 Конституції України гарантує кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об’єктів приватної власності.

Непорушність приватної власності і право на успадкування гарантується законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.

У ст. 42 Конституції України зазначається: “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Це право означає, що кожен сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Право на користування об’єктами державної та комунальної власності означає, що кожний громадянин має право користування природними об’єктами згідно із законом (ст. 13 Конституції України), а відповідно до ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об’єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров’я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об’єктами громадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи комунальним майном.

У ст. 43 Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у поточному законодавстві (в нормах трудового, адміністративного, кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об’єднаннями громадян.

Право на страйк (ст. 44 Конституції України) — якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов’язане з правом на працю. Зокрема, зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Відповідно до Конституції України, систему соціальних прав становлять:

право на відпочинок (ст. 45 Конституції України).

право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України)

право на житло (ст. 47 Конституції України);

право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України);

право на безпеку довкілля (ст. 50 Конституції України) (соціально-екологічне право).

Право на відпочинок має кожен, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Конституція проголошує і закріплює право на соціальний захист громадян та визначає конкретні види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разі втрати годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин. Основні види пенсій передбачає Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам за відсутності у них права на трудову пенсію.

За чинною Конституцією України кожен має право на житло. Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках комунального житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну від попереднього порядку, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за доступну для них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування має населення України. В Конституції зазначено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно: існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя населення.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.



5. Соціально-культурні права

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і громадянина в системі прав та свобод, передбачених Конституцією України, є соціально-культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи — це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це — певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку. За Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

право на освіту (ст.ст. 43, 51, 53 Конституції України);

право на технічну, художню та наукову творчість (ст. 54 Конституції України);

право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції України);

право на використання здобутків культури та мистецтва (ст.ст. 11, 54 Конституції України).

Право на освіту громадян України є своєрідним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освіта є однією з найважливіших умов всебічного розвитку особи і передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді становить гарантовану можливість громадянинові одержати загальну, середню професійну та вишу освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Зазначене, право охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в державних та комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, зокрема у відповідних школах або класах, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості має загальний характер, тобто усім громадянам, а не тільки особам творчих професій. Хоча творчі починання властиві всім видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 47 Конституції України йдеться, зокрема, що свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом.

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції) реалізується за допомогою низки законодавчих актів, якими забезпечується право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчою діяльністю, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і зв’язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, визначених законом.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь-яку правомочність на твір, для посвідчення авторства на обнародуваний чи необнародуваний протягом строку охорони авторського права твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво.



До найважливіших міжнародних документів з прав людини належать:

Загальна декларація прав людини (1948);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966);

Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950);

Європейська соціальна хартія (1961);

Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975);

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989);



Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ (1990) та інші документи.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка