Метод навчання (м\н): взаємопов'язана діяльність викладача та уч­нів, спрямована на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток. Метод навчання



Сторінка2/6
Дата конвертації02.04.2016
Розмір1.16 Mb.
1   2   3   4   5   6

Робота з підручником

полягає в самостійному опрацюванні учня­ми дру

кованого тексту.

Самостійна робота учнів з підручником — один з най­важливіших методів набуття систематичних, міцних і ґрунтовних знань. Вона більше, ніж будь-які інші мето­ди, залежить від вікових особливостей дітей та рівня їх­нього розвитку.



Вибіркове читання і переказ, виписування, добір фактичного матеріалу за питанням, складання плану, кон­спекту, виписування тез, усний або письмовий виклад своїх зауважень щодо прочитаного, , упорядкування термінологіч­них, статистичних, хронологічних, довідкових таблиць, схем, діаграм, підготовка повідомлень і доповідей учнів тощо. Поступово в учнів виробляється звичка працювати з додатковою літературою (словниками, енциклопедіями, каталогами, газетами, журналами, технічною літературою, технічною документацією, інструкційними картами та ін.).

Робота над підручником передбачає низку вимог:


При вивченні нового матеріалу;

попереднє ознайомлення з темою наступного уроку для відновлення в пам'яті раніше засвоєних знань, на які буде спиратись вивчення нового матеріалу, або ознайом­лення з питаннями, які будуть вивчатися на уроці;

самостійне вивчення окремих питань програми;

виконання завдань учителя: складання простих і розгорнутих планів, відбір і виписування прикладів, ци­тат (занотовування окремих думок автора), складання по­рівняльних характеристик певних явищ, процесів;

читання та науково-популярної літера­тури, документів тощо;

підготовка повідомлень, рефератів, доповідей з окре­мих питань теми.
Під час закріплення матеріалу:

читання і складання простих або розгорнутих пла­нів (логічно послідовних заголовків з окремих параграфів чи розділів підручника);

читання підручника і підготовка відповідей за пла­ном викладання нового матеріалу вчителем;

підготовка відповідей і розгорнутих виступів за спе­ціальним завданням учителя;

виконання практичних завдань і, вправ за підруч­ником та навчальним посібником.
Під час узагальнюючого повторення:

повторення важливих частин і розділів підручника;

конспектування узагальнюючих розділів підруч­ника;

підготовка відповідей за основними, питаннями ви­вченого матеріалу;

складання порівняльних характеристик, схем, таб­лиць;

підготовка доповідей, рефератів.
Наочні методи навчання

До наочних методів навчання належать: ілюструван­ня, демонстрування, самостійне спостереження.



Метод ілюстрування — оснащення ілюстраціями ста­тичної (нерухомої) наочності, плакатів, малюнків, картин, карт, схем та ін.

Метод демонстрування — показ рухомих засобів наоч­ності, приладів, дослідів, технічних установок тощо.

Можливий показ учням різноманітних наочних об'єк­тів — реальних предметів (безпосередня наочність) та їх зображень (опосередкована наочність).


За критерієм взаємодії учня з об'єктом наочності вона може бути споглядальною та дієвою.

Споглядова наоч­ність є тоді, коли учні під керівництвом учителя спостері­гають, розглядають об'єкти в натурі або в зображеннях;

дієвою є наочність — коли пізнають об'єкти, діючи: виго­товляють (моделі, карти, діаграми, таблиці), спостерігають і виготовляють різні предмети й матеріали в навчальних майстернях, кабінетах, лабораторіях тощо.

За критерієм відображення засобами наочності дійс­ності їх поділяють на такі види:

1. Натуральні об'єкти — рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін. Кон­кретність, повноту, багатогранність натуральних об'єктів не можуть замінити штучні зображення. Але використан­ня на уроках натуральних об'єктів не завжди можливе.

2. Зображальні (образно-опосередковані) засоби — на­вчальні картини, репродукції художніх картин, макети, муляжі та ін. Цінність їх у тому, що вони б яскравій образ­ній формі відображають складні предмети і явища. При їх використанні необхідно звертати увагу на внутрішню суть зображень, на найістотніші ознаки й особливості предметів, представлених у вигляді макетів, муляжів, скульптур (загальна структура предмета, основні його частини, взаємозалежність між ними).

3. Схематичні засоби — схеми, малюнки, діаграми, графіки тощо. Вони відображають дійсність в умовних, символічних і графічних формах, схематично, але чітко показують кіль­кість та просторові відношення між окремими елемента­ми відображуваних явищ, зв'язки й залежності між різ­ними сторонами об'єкта.
Зображальні та схематичні наочні посібники можуть бути площинними і об'ємними.

Також наочніс­тю вважають звукотехнічні, екранні засоби навчання.

Методика і техніка демонстрування наочності й ілюст­рування вимагає чіткої організації спостереження, визна­чення його мети, ознак, предметів і явищ, спостережува­них учнями. При демонструванні предметів та їх моделей особливу роль відіграє порівняння і зіставлення. вдаються до групування виявлених ознак.

Кожний об'єкт має з'являтися тоді, коли він потрібний.
Самостійне спостереженняЦе природні явища (погода, пори року, схід сонця тощо), поведінка тварин, функціонування механіз­мів. Спостереження здійснюють безпосередньо або з допо­могою спеціальних приладів (мікроскопа, телескопа, тер­мометра, барометра та ін.).

Спостереження — це складна діяльність, що виража­ється у єдності сприймань і мислення.

Спостереження і дослі­ди в навчальному процесі можуть виконувати демонстр­ційно-ілюстративну (є засобом закріплення раніше засво­єних знань, навичок та умінь) і дослідницьку (є засобом здобуття нових знань) функції.

Самостійні спостереження і досліди, які бувають ко­роткочасними і тривалими, фронтальними й індивідуаль­ними, передбачють такі основні етапи:



вступний інструктаж учителя; вивчення або повто­рення раніше засвоєних знань, необхідних для проведен­ня роботи; самостійні спостереження і досліди; висновки учнів; висновки вчителя (найчастіше у формі бесіди);

ко­лективні теоретичні узагальнення та оцінювання викона­ної роботи.
Практичні методи навчання

Використовують для безпосереднього пізнання дійснос­ті, поглиблення знань, формування вмінь і навичок.



До них належать:

вправи, лабораторні, практичні, графічні й дослідні роботи.

Вправи — цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій та операцій (розумових, практичних) для формування нави­чок і вмінь.

Виконання вправ передбачає певну послідовність дій, спершу матеріал вправ необхідно розчленовувати на окремі елементи, а учень повинен добре розуміти кожен із них. Наступним етапом є об'єднання розчленованих елементів для своєрідного “зв'язування” окремо вироблених нави­чок. Виконання вправ слід постійно контролювати, аналі­зувати, розвиваючи в учнів навички самоконтролю.Їх особливості залежать: від змісту і дидактичної мети навчання.

За формою навчальної діяльності учнів вправи поділяють на усні, письмові, графічні, технічні.

Усні впра­ви широко застосовують при викладанні всіх предметів.

Письмові вправи виконують при вивченні різних предметів, найчастіше — мови та математики. На уроках з мови учні виконують різні види переписування, диктан­ти, стилістичні вправи, творчі роботи та повідомлення.

Графічних вправ учні виражають свої знан­ня зображальними засобами — малюванням і кресленням. Насамперед, складанням таблиць, кресленням діаграм, графіків, карт, деталей машин, графічним методом роз­в'язування задач з алгебри тощо.

Технічні вправи стосу­ються виконання розмітки, рубання зубилом у слюсарній справі тощо.
За навчальною метою вправи бувають

вступні, проб­ні, тренувальні, творчі, контрольні.

Вступні вправи: учитель поєднує пояснення з демонстрацією дій, а учні повторюють їх за вчителем.

Пробні вправи застосо­вують, коли новий матеріал ще недостатньо засвоєний учнями. Їх три види: попереджувальні (пояснення учня передує виконанню дії), коментовані (пояснення і вико­нання дії збігаються) і пояснювальні (дія передує пояс­ненню щодо її виконання).

Тренувальні вправи від проб­них відрізняються більшим ступенем самостійності уч­нів, поступовим наростанням їх складності. Це вправи за зразком, інструкцією, за завданням без зразка і до­кладних вказівок учителя.

Твор­чі вправи — застосування знань, умінь і навичок в но­вих життєвих ситуаціях, розв'язування задач із зайви­ми або неповними даними тощо.
Лабораторні роботи — вивчення у школі природних явищ за допо­могою спеціального обладнання.
Вони є одним із видів дослідницької самостійної робо­ти учнів, здійснюваної за завданням учителя в спеціально пристосованому приміщенні (лабораторії), де є необхідне обладнання (прилади, столи, витяжні шафи та ін.). Така робота сприяє поєднанню теорії з практикою, вироблен­ню вмінь працювати з приладдям, опрацьовувати, аналі­зувати результати вимірювань і науково обґрунтовано оці­нювати їх. Лабораторні роботи проводять як в ілюстра­тивному (учні у своїх дослідах відтворюють те, що було попередньо продемонстровано учителем або прочитано в підручнику), так і в дослідницькому плані (учні самі впер­ше виконують поставлене перед ними пізнавальне значення й на основі дослідів самостійно приходять до нових вис­новків).

До лабораторних робіт учителі вдаються перед пояс­ненням нового матеріалу, в процесі або після його вивчен­ня.

Вони бувають фронтальні й групові. Під час фронталь­них лабораторних робіт усі учні класу виконують одно­часно одну й ту саму роботу на нескладному обладнанні. При виконанні групових (окремими групами учнів) лабо­раторних робіт чітко розмежовують завдання між учня­ми, дбають про зміну їх занять у складі однієї групи. В усіх випадках важливо ґрунтовно пояснити учням мету роботи, її пізнавальне завдання, повторити теоретичний матеріал, докладно ознайомити з планом роботи. За фрон­тальної лабораторної роботи проводять усний інструктаж, зрідка письмовий.

Під час лабораторної роботи вчитель уважно стежить за діями учнів, дотриманням ними техніки безпеки, кон­сультує їх. Завершується лабораторна робота усним або письмовим звітом учнів, її результати вчитель оцінює у формі бесіди.
Практичні роботи — застосування знань учнями у ситуаціях, на­ближених до життєвих.
За своєю метою й завданнями аналогічні лабораторним роботам. Під час вивчення деяких навчаль­них предметів застосовують термін “лабораторно-практич­ні роботи” (в геометрії, хімії, трудовому навчанні).

Зміст і прийоми виконання практичних робіт зу­мовлюються специфікою навчального предмета. До них учи­тель вдається перед поясненням нового матеріалу (для ак­туалізації опорних знань та умінь), у процесі розповіді (для ілюстрування теоретичних положень) або після вивчення матеріалу (з метою узагальнення і систематизації комплекс­ного застосування знань).



Етапи проведення практичних робіт:

пояснення вчи­теля (теоретичне осмислення матеріалу),

показ (інструк­таж),

проба (2—3 учні виконують роботу, решта спостері­гає),

виконання роботи (кожен учень самостійно виконує роботу),

контроль (приймання та оцінювання роботи).
Графічні роботи — відображення знань учнів у кресленнях, графі­ках, діаграмах, гістограмах, таблицях, ілюстраціях, ескізах, зама­льовках із натури. Виконують за завданням і під керівництвом учи­теля. Застосовують під час вивчення теоретичних навчальних пред­метів на всіх етапах шкільного навчання.

Техніку графічного зображення учні опановують на уро­ках креслення, малювання, математики (побудова графіків), біології (малювання схем), географії (робота з контурними картами), історії (складання хронологічних таблиць) та ін.
Дослідні роботи — пошукові завдання, проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, вико­ристовують на факультативних, гурткових заняттях з метою підго­товки учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні пізнавальної активності та самостійності.

Вони сприяють поєднанню теорії з практикою, форму­ванню в учнів активності, ініціативи, допитливості, твор­чої уяви, уміння зосереджуватися, спонукають до самостій­ної пошукової діяльності.

Вчитель використовує наочність (розвиток рослин, жит­тя тварин, природні явища тощо) як засіб залучення учнів до самостійної дослідницької діяльності; забезпечує їм умо­ви для практичного ознайомлення з логікою та методами проведення дослідження; спрямовує їх роботу; завдяки пі­знавально-практичним завданням, організовує самостійний пошук, розвиває допитливість, здатність до зосередження, творчу уяву. Водночас учень самостійно визначає проблему, вчиться бачити її в оточуючому житті, висловлює передба­чення, гіпотези, обмірковує план і способи Їх перевірки, фан­тазує, організовує спеціальні спостереження і досліди, са­мостійно вирішує нові пізнавальні завдання або розв'язує новими способами уже відомі задачі. При цьому пізнаваль­на самостійність і активність учнів е максимальною.

У практичній діяльності вчителя словесні, наочні й практичні методи навчання взаємопов'язані. Головне — оптимально поєднати їх.

Методи стимулювання і мотивації

навчально-пізнавальної діяльності

До цієї групи належать методи, спрямовані на форму­вання позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізна­вальну активність і сприяють збагаченню учнів навчаль­ною інформацією. Їх поділяють на дві групи.

1. М-ди формування пізнавальних інтересів учнів.



Вони викликають позитивні дії та настрій — образність, цікавість, здивування, моральні переживання.

Пізнавальний інтерес на початковій стадії формується під впливом емоційних чинників. Для створення емоційної ситуації важливими є вдало дібрані приклади з літератури, художніх фільмів, особистих переживань вчителя. Яскра­вість розповіді, високий пафос збуджують зацікавленість уч­нів, як до окремих питань теми, так і до матеріалу загалом.

М-д створення ситуації новизни навчального ма­теріалу. Передбачає окреслення нових знань у процесі ви­кладання, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає учнів до самовдосконалення.
М-д опори на життєвий досвід учнів. Полягає у використанні вчителем у навчальному процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в жит­ті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь) як опори при вивченні нового матеріалу
М-д пізнавальних ігор. Сприяє створенню емоцій­но-піднесеної атмосфери, засвоєнню матеріалу за допомо­гою емоційно насиченої форми його відтворення. Пізна­вальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють жит­тєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою на­вчального процесу. Розвиваючий ефект досягається за ра­хунок імпровізації, природного вияву вільних творчих сил учнів. У виховному значенні гра допомагає учням подола­ти невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішо­му виявленню своїх сил і можливостей.
М-д створення відчуття успіху в навчанні. По­стійне відчуття учнем успіху в навчанні зміцнює впевне­ність у власних силах, пробуджує почуття гідності, ба­жання вчитися.

Діяльність дитини є чинником розвитку її особистості. Здійснюючи фізичні, інтелектуальні, духовні зусилля, вона вправляється в різних видах діяльності, розвиває здібності, набуває досвіду і навичок. Проте чинником розвитку осо­бистості стає не стільки здійснення трудових операцій, скіль­ки одержуваний результат, пережитий як досягнення, ус­піх. Саме усвідомлення особистих індивідуальних досягнень, оцінюване вчителем як удача, перемога над собою, є стиму­лами його подальшого розвитку в цьому напрямі.

. Особлива роль в індивідуальній особистісній підтримці при­діляється створенню ситуацій успіху. Успіх передбачає не стільки удачу або щасливий випадок, скільки резуль­тативність у досягненні наміченого, а також пов'язане з ним суспільне визнання отриманого результату.



Без відчуття успіху в учнів пропадає інтерес до школи і навчальних занять, але досягненню успіху в різноманіт­них видах діяльності заважають обставини, з-поміж яких виділяють помилки знань, умінь, життєвого досвіду, пси­хологічні і фізіологічні особливості розвитку, слабку саморегуляцію й ін.

Спец.прийоми інд.-особистісної підтримки.

А) Еврика.

Передбачає створення умов, за яких учень, виконуючи навчальне завдання, несподівано для себе до­ходить висновку, який розкриває раніше йому невідомі можливості. Отриманий результат повинен бути новий, цікавий, оригінальний, відкривати нові перспективи пізнання. Завдання вчителя помітити це глибинне особистісне “відкриття”, підтримати учня і поставити перед ним нові завдання, надихнути на їх вирішення.



Б) Навмисна помилка, або “Допоможи мені”.

Перед­бачає використання вчителем навмисно зроблених поми­лок з метою привернути увагу учнів, звернення до них за допомогою, що пробуджує почуття гідності (знайшов по­милку вчителя), стимулює бажання вчитися.



В)Диспут

(від лат. dispute — досліджую, сперечаюсь) - публічна суперечка на наукову чи суспільне важливу те­му та навчальна дискусія (від лат. discussio — розгляд, дослідження) — суперечка, обговорення певного питан­ня. Базується на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, що вчить їх мислити самостійно, сприяє роз­витку аналітичних навичок.



Навчає мислити самостійно, розвиває здатність до ви­важеної аргументації та поважання думки інших.

Види дискусій:

  1. дискусія, що виникає під час вирішення певної про­блеми класом або групою учнів;

  2. дискусія, скерована на формування моральних та ідейних переконань;

  3. дискусія, метою якої є обґрунтування наукових по­ложень, що вимагають попередньої підготовки учнів за першоджерелами,

Дискусії завжди передує коротке вступне слово вчите­ля або учня (керівника дискусії).

Основні вимоги до дискусії:

  • всі учасники дискусії мають бути підготовленими до неї;

  • кожен її учасник повинен мати чіткі тези своєї про­позиції, точну постановку задач, а не реферат, читання якого — марна трата часу;

  • можна практикувати “розминку” з метою залучен­ня до дискусії всіх учнів;

  • дискусія має бути спрямована на з'ясування про­блеми, а не на “змагання” її учасників;

  • протилежні точки зору не повинні нівелюватися (са­ме їх наявність просуває дискусію уперед);

  • дискусійні зауваження мають бути зрозумілими;

  • якщо дискусія видалася жвавою, керівникові слід утримуватися від власного виступу.

  • Бажано щоб всі учасники дискусії (найдоцільніше — 10—15 учнів) були почергово її керівниками, які тради­ційно готуються до дискусії ґрунтовніше, ніж інші.

Форми дискусій:

  • круглий стіл” — бесіда, в якій беруть участь 5—6 учнів, котрі обмінюються думками як між собою, так і з аудиторією (рештою класу);

  • засідання експертної групи (“панельна дискусія”), в якій беруть участь 4—6 учнів разом з обраним головою; спочатку група обговорює певну проблему, потім пропо­нує свою позицію всьому класу у формі повідомлення або доповіді;

  • форумобговорення, в якому експертна група об­мінюється думками з аудиторією (класом);

  • симпозіумобговорення, у процесі якого учасни­ки виступають з повідомленнями, представляючи власну позицію, відповідають на запитання класу.

  • дебатиобговорення, побудоване на основі зазда­легідь запланованих виступів учасників, які представля­ють дві команди-суперниці; після виступів команди від­повідають на запитання, вислуховують спростування сво­їх аргументів тощо;

  • судове засіданняобговорення, що імітує судовий розгляд справи.

2. М-д стимулювання обов'язку і відпов. в навчанні. Передбачає показ учням суспільної та осо­бистої значущості учіння; висунення вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; привчан­ня їх до виконання вимог; заохочення до сумлінного вико­нання обов'язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки та зауваження.


Методи контролю і самоконтролю

за ефективністю навч.-пізн. діяльності
Методи контролю забезпечують одержання зворотної інформації про зміст, характер і досягнення у навчально-пізнавальній діяльності учнів та про ефективність праці вчителя.

Залежно від форми контрольних завдань (проходжен­ня інформації між викладачем і учнями) перевірка може бути усною, письмовою, графічною і практичною – тобто традтційні м-ди контролю.


Метод усного опитування

Є найпоширенішим. Полягає у з'ясуванні рівня знань учня завдяки прямому контакту з ним під час перевірочної бесі­ди.



Усне опитування передбачає:

постановку вчителем пи­тань (завдань), підготовку учнів до відповіді та демонстру­вання своїх знань, корекцію і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді, аналіз та оцінювання її.


Перевірочні питання і завдання вчителя бувають

ре­продуктивними (відтворення вивченого),

реконструктив­ними (застосування знань і вмінь у змінених ситуаціях),

творчими (застосування знань і вмінь у нестандартних умо­вах, перенесення засвоєних принципів доведення на вирі­шення складніших мислительних завдань).

Такі питання бувають :



Основними (самостійна розгорнуту відповідь),

додатковими (уточнення по ходу відповіді),

допоміжними (допомагають виправити неточності у відповіді);

за формулюванням

звичайними (“Які пристрої входять до складу ПК?”),

проблемними (“Чи можливо, щоб в буфері обміну ОС одночасно знаходилось декілька об’єктів?”);
за формою висловленнялогічними, цілеспря­мованими, чіткими, зрозумілими і посильними;
за міс­цем організації і проведеннякласними і домашніми;
за методом перевірки результатівтрадиційними, тестови­ми, програмованими (машинними або безмашинними);

за охопленням учнів перевіркоюіндивідуальними, фронтальними, ущільненими (груповими).

Індивідуальне опитування передбачає перевірку знань, умінь та навичок окремих учнів. (10-20 хв.) При цьому більшість учнів залишається пасивними. Тому важливо під час та­кого контролю активізувати увагу та діяльність усього класу. Цього можна досягти за допомогою таких прийо­мів, як продовження або рецензування відповіді, внесен­ня до неї доповнень та уточнень.

Фронтальна (побіжна) перевірка передбачає оператив­не, найчастіше усне опитування всіх учнів. Масовість та оперативність часто роблять її дещо формальною і повер­ховою. Однак з її допомогою викладач може визначити прогалини у знаннях усіх учнів.

Групова перевірка охоплює невелику групу (5—7) уч­нів і відбувається найчастіше у формі ущільненого опиту­вання. Під час неї одночасно різними способами опиту­ють декількох учнів (індивідуальне опитування біля дош­ки, виконання завдань на місці за картками, коментування або рецензування відповіді товариша та ін.).
Сильним активізуючим фактором при фронтальному і груповому опитуванні є виставлення поурочного бала. Та­ка форма атестації враховує всі види діяльності учнів на уроці (відповідь стосовно раніше вивченого матеріалу, до­повнення та уточнення відповідей інших учнів, пізнавальна активність при засвоєнні нового матеріалу тощо). Систе­ма поурочної оцінки сприяє активізації роботи класу від початку й до кінця уроку і дає змогу оцінити знання знач­ної кількості учнів.
Письмовий контроль

Особливістю письмової контроль­ної роботи, є глибина від­повідей на запитання і виконання практичних дій, більша тривалість її проведення і підбиття підсумків. Її проводять у формі письмових відповідей на запитання, письмового розв'язання задач, предметних диктантів (математичних, фізичних тощо), які дають змогу оперативно визначити якість знань учнів.


Предметні диктанти є письмове завершення учнями фрази, початок якої вимовляє викладач.
Екс­прес-диктанти”, під час яких учні пишуть відповіді у двох зошитах (контрольному і робочому). Контрольний здають викладачеві, робочий залишають у себе. Диктант переві­ряють за робочим екземпляром, фронтально або способом парного контролю. За фронтальної перевірки учень сам виставляє собі оцінку за виконану роботу.

Письмовий кон­троль дає змогу за короткий проміжок часу перевірити багатьох учнів, зберігати результати перевірки; виявляти неточності у відповідях учнів. Але він забирає багато часу в учителя для перевірки письмових робіт.
Графічна контрольна перевірка.

Передбачає графічну форму відповіді учня на запитання, коли обчислення або знаходження різних величин здійснюють за допомогою креслення, графіка, малюнка, векторної діаграми тощо. Виконання графічного завдання потребує додаткового при­ладдя (лінійки, циркуля, транспортира та ін.). Особливий вид графічної перевірки — робота з контурними картами.


Практична контрольна перевірка.

Передбачає прак­тичне вирішення контрольних завдань (складання схем, вмикання вимірювальних приладів, зняття показників приладів, ремонт, регулювання або технічне обслугову­вання обладнання та ін.). Найчастіше вдаються до неї при вивченні прикладних спецпредметів.


Залежно від характеру контрольних завдань розрізня­ють синтезований (учням дається завдання, відповіді на які потребують узагальнених знань, умінь і навичок) та ймовірний контроль (перевірка всієї системи знань пи­таннями, відповіді на які віддзеркалюють цю систему).

Не традиційні методи контролю:

тестові і про­грамовані (машинні та безмашинні) методи.

Тестові методи перевірки знань


Тестовий контроль спрямований на перевірку засвоєння ключових елементів навчального матеріалу

Вони становлять сис­тему завдань для оцінювання знань учня за до­помогою кількісних норм.



Термін запровадив до вжит­ку у 1899 р. американський психолог Джеймс Кеттел (1860—1944), а тести як прийом оцінювання почали за­стосовувати у Великобританії у 1864 р. . Він відрізняється біль­шою об'єктивністю, усуває суб'єктивізм, скорочує час на перевірку, сприяє дотриманню єдності вимог, запобігає випадковості при оцінюванні знань, забезпечує сприйнят­тя учнем оцінки як об'єктивної, дає змогу статистичне опрацювати одержані результати.
У шкільній практиці найпоширенішими є тести, досяг­нень, креативності, критеріально-орієнтовані.
Тести досягнень використовують для оцінювання рів­ня розвитку логічного мислення учнів, оволодіння ними розумовими операціями, науковими принципами, основ­ними законами та ін., а спеціалізовані тести досягнень да­ють змогу оцінити рівень засвоєння окремих тем, понять, явищ, процесів, способів дій у межах конкретного навчаль­ного предмета.
Тести креативності використовують для оцінювання творчих здібностей учнів, уміння знаходити нетрадиційні способи вирішення проблемних завдань.
Критеріально-орієнтовані тести використовують для ви­значення динаміки індивідуальних досягнень щодо певно­го критерію (наприклад, динаміки розвитку уміння).

Програмований контроль.


Полягає у пред'явленні до всіх учнів стандартних вимог у процесі перевірки однако­вих за кількістю і складністю контрольних завдань, запи­тань. Оцінювання знань здійснюють за допомогою різних автоматизованих або технічних пристроїв. Простий і по­ширений спосіб стандартизації опитування в шкільних умо­вах — застосування перфокарт, згідно з якими учні запи­сують відповіді на аркуші паперу в клітинку, вказуючи по вертикалі номер завдання, по горизонталі — код відповіді. Після закінчення роботи вчитель порівнює учнівський лист з дешифратором, який накладають на цей лист. Оцінку учневі виводять за кількістю правильних відповідей.

Якщо учневі пропонують вибрати правильну відповідь з декількох варіантів, такий метод іноді називають аль­тернативним, або методом вибору. Його активно викорис­товували у 70-х pp. XX ст.

У процесі комп'ютеризації навчання ймовірне нове посилення уваги до нього, але на більш високому, якіснішому рівні.

Іспити (екзамени).


Екзамени, як і інші види перевір­ки успішності, підвищують відповідальність учителя і кож­ного школяра за свою роботу, сприяють систематизації вивченого, вихованню в учнів вимогливості до себе тощо.

Іспити проводять методом письмової роботи, бесіди, практичної, лабораторної роботи, тестування, захисту уч­нівських науково-дослідних робіт. За результатами навчан­ня учням (випускникам) видають відповідний документ '(табель, свідоцтво, атестат, довідка).

Для забезпечення загального контролю запроваджено дер­жавну підсумкову атестацію учнів.

Нерідко вчителі вважають психологічно доцільним здійс­нювати взаємоконтроль учнів як метод взаємодопомоги силь­ніших слабшим. Від педагогів залжить, щоб взаємоконт­роль не перетворювався на штучний засіб “витягування” слабшого (підказування, шпаргалки, списування завдань).


самоконтроль.
Є засобом активізації свідомості, зміцнення знань, роз­витку умінь і навичок.

Згідно з ним уч­нів, які користуються повною довірою педагогів унаслі­док свідомого ставлення до навчання, переводять на само­контроль, довіряючи їм самим собі виставляти оцінку. Цей метод спонукає їх до підвищеної відповідальності. Стосовно більшості учнів досвідчений педагог використовує систе­му неповного самоконтролю, інколи, наприклад, дозво­ляючи наприкінці творчих робіт заглянути у підручник, перевірити написане. При виконанні письмових контрольних робіт, особливо диктантів, учитель залишає певний час, щоб учні змогли уважно прочитати написане, випра­вити випадково зроблені помилки.

Самооцінка
Самооцінка учня в навчальному процесі розвиває кри­тичне ставлення до своїх здібностей і можливостей, об'єк­тивне оцінювання результатів навчання. За результатами самооцінки учнів поділяють на таких, що переоцінюють, недооцінюють, оцінюють себе адекватно.

Для формуван­ня навичок самоконтролю й адекватної самооцінки учнів треба мотивувати виставлену йому оцінку, пропонувати йому оцінити свою відповідь, організувати у класі взає­моконтроль, рецензування відповідей інших учнів тощо. Важливо при цьому ознайомити їх з нормами і критерія­ми оцінювання знань.

Результати самоконтролю і самооцінки знань з окремих тем вносять у класний журнал, що сприятливо впливає на зміцнення відповідальності учнів за навчальну роботу.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка