Магістерська робота 05. 02. 02 – мр. 51 ”З” 2010. 01. 28. 38 Пз щербаня Олександра Зіновійовича



Сторінка1/8
Дата конвертації24.04.2016
Розмір1.37 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8






МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
05.02.02 – МР. 51 ”З” 2010. 01. 28. 38 ПЗ
Щербаня Олександра Зіновійовича

2010 р.


НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ


НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

ФАКУЛЬТЕТ АГРАРНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ








Допускається до захисту

В.о. завідувача кафедри світового

сільського господарства та ЗЕД

к.е.н., доц. ______________Л.В.Діброва

_____________ 2010 р.

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА


на тему: Організація управління в господарських товариствах та шляхи його удосконалення в умовах ринкових відносин (на матеріалах господарських товариств Тернопільської області)
Спеціальність 8.000007 - “Адміністративний менеджмент"

(шифр і назва)



Спеціалізація Управлінська_________________

(виробнича, дослідницька, управлінська)

Виконав _______________________О.З. Щербань

(Підпис)


Науковий керівник__________________Н.Є. Голомша, к.е.н., доцент

(Підпис)


КИЇВ - 2010
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

ФАКУЛЬТЕТ АГРАРНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


Затверджую

В.о. завідувача кафедри світового

сільського господарства та ЗЕД

к.е.н., доц. ______________Л.В. Діброва

____ _____________ 2009 р.

З А В Д А Н Н Я

до виконання магістерської роботи

студентові Щербаню Олександру Зіновійовичу
Спеціальність 8.000007 – “Адміністративний менеджмент”

(шифр і назва)

Спеціалізація _________Управлінська____________________

(виробнича, дослідницька, управлінська)


Тема магістерської роботи: „ Організація управління в господарських товариствах та шляхи його удосконалення в умовах ринкових відносин (на матеріалах господарських товариств Тернопільської області)

Затверджена наказом ректора НУБіП України від 28.01.2010 р. №51 „З”


Термін подання завершеної роботи на кафедру ___2010.03.03__________.

(рік, місяць, число)

Вихідні дані до роботи: законодавчі акти, навчальна та наукова література, офіційні статистичні матеріали, звати та оперативні матеріали Міністерства України, дані міжнародної статистики та публікації наукових установ.
Перелік питань, що підлягають дослідженню:

1.

2.

3.

Керівник магістерської роботи _________________ Н.Є. Голомша, к.е.н., доцент

(Підпис)

Завдання прийняв до виконання ___________________ О.З. Щербань

(Підпис)
Дата отримання завдання: „_01_04_ 2009 р.

ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти створення та функціонування ефективної системи управління в господарських товариствах

    1. Принципи системного підходу в управлінні організацією.

    2. Система управління та її складові.

    3. Особливості організації і функціонування господарських товариств.


Розділ 2. Особливості організації управління в господарських товариствах

2.1. Загальна організаційно-економічна характеристика ВАТ “Заліщицьке ХПП” та ТОВ “Збаразький КХП”.

2.2. Формування системи управління в господарських товариствах Тернопільської області

2.3. Оцінка впливу структури управління на ефективність господарських товариств.


Розділ 3. Шляхи вдосконалення системи управління та її складових в господарських товариствах

    1. Передумови та напрямки створення ефективної системи управління.

    2. Організаційна взаємодія як основний елемент оптимізації системи управління господарськими товариствами.

    3. Удосконалення системи управління на основі реорганізації.


Висновки

Список використаної літератури

6
8

8

16
24

37
37
48
57

68
68
76

87
103

106


ВСТУП
В основі аграрної реформи, яка розпочалася ще на початку 1990-х років і триває по сьогоднішній день стоїть прагнення створювати господарюючі суб’єкти, які би успішно працювали в умовах ринку, за жорсткої конкуренції. При цьому, важливо, щоб такі формування були в достатній мірі забезпечені ресурсами і володіли добре організованою системою управління.

Господарські товариства, що функціонують в системі АПК сприяють реалізації такого прагнення за рахунок збільшення майнової бази на основі об’єднання часток співвласників. Окрім цього, умови організації та функціонування є досить широко висвітлені у вітчизняному законодавстві

Не зважаючи на це, часто господарські товариства поступаються виробничо-господарськими показниками підприємствам інших форм власності та господарювання. Тому, виявлення причин цього, їх дослідження та пропозиція уникнення є вкрай актуальними на сьогоднішній час, особливо зважаючи на вступ України до СОТ та посилення конкуренції на вітчизняних ринках сільськогосподарської продукції.

Метою дослідження є обґрунтування теоретичних засад і узагальнення особливостей організації управління в господарських товариствах та обґрунтування шляхів її вдосконалення в умовах ринкових відносин. Для досягнення поставленої мети були визначенні наступні завдання:



  • обґрунтувати теоретичні аспекти створення та функціонування ефективної системи управління в господарських товариствах;

  • проаналізувати особливості організації управління в господарських товариствах Тернопільської області;

  • розробити шляхи вдосконалення системи управління та її складових в господарських товариствах.

Об’єктом дослідження є система управління господарським товариством.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних та прикладних аспектів формування ефективної системи управління господарським товариством.

В процесі дослідження використовувалися наступні методи дослідження: аналіз та синтез, методи емпіричного пізнання, індексні та балансові методи, статистичні, графічні методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в теоретичному та практичному обґрунтуванні напрямів формування ефективної системи управління господарським товариством, зокрема:


  • узагальнено особливості управління окремими видами господарських товариств;

  • проаналізовано ефективність системи управління досліджуваних підприємств;

  • обґрунтовано шляхи вдосконалення системи управління господарськими товариствами в АПК.

В науковому плані дана робота є проміжною ланкою в дослідженні організації управління в господарських товариствах. Вона ґрунтується на працях багатьох науковців і може служити основою для подальших досліджень в даній сфері.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ В ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВАХ


    1. Принципи системного підходу в управлінні організацією

Системний підхід розглядає організацію як складний комплекс взаємозалежних і взаємодіючих змінних.

Сутність системного підходу полягає у дослідженні найбільш загальних форм організації, що припускає насамперед вивчення системи як цілого, взаємодії між частинами, дослідження процесів, що пов’язують частини системи з її цілями. Основними частинами організаційних систем виявляються індивідууми, формальні структури, неформальні фактори, групи, групові відносини, типи статусів і ролей у групах. Зв’язок між частинами системи здійснюється за допомогою складних комплексів взаємодій, які викликають зміну поведінки людей в організації. Основні частини системи зв’язані певними організаційними формами, до яких насамперед належать формальні і неформальні структури, канали комунікації і процеси прийняття рішень. На цій основі досягається подолання відцентрових тенденцій з боку окремих частин системи і спрямування усіх її складових частин до кінцевих цілей організації.

«Системний підхід», «системний аналіз»– ці словосполучення є зараз чи не найпоширенішими в літературі з управління. Але оскільки нерідко кожен дослідник вкладає в ці терміни особливий зміст, навряд чи можна говорити про наявність однозначної чи загальноприйнятої дефініції системного підходу. Крім того, поняття «системний аналіз», ставши дуже модним, перетворилося на ярлик, що навішується на будь–які успішно проведені управлінські операції, іноді навіть для того, щоб додати їм науково обґрунтовано­го вигляду і замаскувати цілковиту методологічну неспроможність тих чи інших соціологічних концепцій. Проте варто враховувати, що системний підхід поступово перетворився на чільну методологію багатьох менеджерів.

Системний підхід виник, з одного боку, внаслідок уза­гальнення досвіду фахівців з дослідження операцій, а з другого – внаслідок розвитку загальної теорії систем, теорії автоматичного регулювання й управління, а також кібернетики, що дали методологічний апарат для поєднання в єдине ціле різнорідних управлінських завдань. Як підкреслюється в численних амери­канських виданнях з питань організації і управління, системний підхід набуває дедалі більшого значення при обґрунтуванні управлінських рішень у багатьох галузях, у тому числі у військовій, промисловій, комерційній, фінансовій тощо. Стає загальновизнаним, що системна методологія є найбільш упорядкованою, надійною основою для управління складними сферами взаємо­залежної діяльності, дозволяючи розкривати й аналізувати складові системи компоненти і послідовно поєднувати їх одна з одною. При системному підході до дослідження організаційних систем виходять з того, що будь–яка організація є система, кожен з елементів якої має свої визначені й обмежені цілі. Відповідно до цього завдання управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів, яке може бути досягнуте за умови, що кожен керівник у вирішенні питань, котрі належать до його компетенції, буде підходити до них з позицій системного аналізу і синтезу.

Сутність системного підходу багато авторів, що пропагують його корисність і необхідність, зводять до наступного:

1) формулювання цілей і з’ясування їхньої ієрархії до початку будь–якої діяльності, яка пов’язана з управлінням, особливо з прийняттям рішень;

2) досягнення поставлених цілей при мінімальних витра­тах за допомогою порівняльного аналізу альтернативних шляхів і методів досягнення цілей і здійснення відповідного вибору;

3) кількісна оцінка цілей, методів і засобів їхнього досягнення, заснована не на часткових критеріях, а на широкій і всебічній оцінці всіх можливих і запланованих результатів діяльності.[11; 28; 32; 39; 43].
Системний підхід варто сприймати як зведення більшої частини складних завдань до одержання проектного результату, що може бути використане для підвищення якості вирішення одного чи кількох основних завдань. Він дозволяє зосередити увагу на найбільш істотних аспектах проблеми. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і техніці, особливо в кібернетиці. Наприкінці 50–х років настало століття систем. Організації, що існують сторіччя, перетворилися із закритих на відкриті і дістали назву систем.

Відомо, що система – це деяка цілісність, що складається з визначеної кінцевої кількості обов’язково взаємозалежних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого.[32]

Світ ускладнився, а разом з ним ускладнилися умови діяльності організації.

У світі науки і виробництва спостерігається швидкий перехід від багаторічної практики, заснованої на досвіді й інтуїції, до вирішення проблем управління за допомогою системного аналізу, коли проблеми управління розглядаються як щось конкретне, доступне для огляду і що можна кількісно виміряти, вирішуються за допомогою нової системної методології.

Системний підхід – це не є набір якихось посібників чи принципів для керівників. Це спосіб мислення стосовно організації і управління.

Системний підхід допомагає керівнику побачити орга­нізацію в єдності складових її частин, що нерозривно пе­реплітаються із зовнішнім світом.

Основною концепцією системного підходу до організації і управління як процесу є взаємозв’язок частин чи підсистем підприємства. Такий підхід передбачає встановлення цілей і зосередження уваги на побудові цілого, на відміну від побудови компонентів чи підсистем. У його основі лежить принцип розгляду проблем як єдиного цілого, як системи.

Сутність системного підходу допомагає зрозуміти раніше розглянуте положення про те, що система – це не тільки сума складових її елементів, а щось більше: організована сума складових її елементів. Тому, розглядаючи будь–який об’єкт як систему, необхідно враховувати і вивчати зв’язки між елементами, вплив елементів один на одного, складні залежності всередині системи, а також системи з зовнішнім середовищем.

Системний підхід стосовно вирішення практичних проблем охоплює теорію системного підходу і методику побудови систем, що забезпечують вирішення проблем.

Теоретична системна концепція передбачає розгляд проблеми і її компонентів у їхній взаємозалежній єдності замість аналізу їх як окремих частин. Його можна охарактеризувати в такий спосіб. Системний підхід – це упорядкований спосіб оцінки складних людських потреб з точки зору об’єктивного розгляду цих потреб.

Оскільки при системному підході зосереджується увага на побудові цілого, то всі компоненти розглядаються в їхньому взаємозв’язку до того, як уточнюється їхня суть.

Системний підхід – це напрямок методології соціально–наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об’єктів як систем. Системний підхід сприяє, адекватній постановці проблем у конкретних науках і розробці ефективної стратегії їхнього вивчення. Найважливіші принципи системного підходу (системного аналізу) подано на рисунку 1.1.

При визначенні поняття системи необхідно враховувати найтісніший взаємозв’язок її з поняттями цілісності, структури, зв’язку, елемента, відносини, підсистеми й ін. Основні системні принципи:

1) цілісності (принципове поєднання) властивостей системи до суми властивостей складових її елементів і неможливість виведення з останніх властивостей цілого; залежність кожного від його місця, функцій і т.д. усередині цілого;

2) структурності (можливість опису системи через вста­новлення її структури, тобто мережі зв’язків і відносин системи; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури);

3) взаємозалежності структури і середовища (система формує і виявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, будучи при цьому провідним активним компо­нентом взаємодії);

4) ієрархічності (кожен компонент системи, у свою чергу, може розглядатися як система, а досліджувана в даному разі система є одним з компонентів більш широкої, глобальної системи);

5) множинності опису кожної системи (через принципову складність кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи).[11].





Рис. 1.1. Найважливіші принципи системного підходу [28]/
У даному прикладі у вигляді системи може бути будь–яка фірма, її підрозділ, відділ тощо. Для забезпечення високої якості «виходу» системи спочатку потрібно забезпечити високу якість «входу», а потім високу якість процесу і зовнішнього середовища. Якщо, наприклад, якість «входу» машинобудівного підприємства задовільна, то, які б не були на підприємстві технологія, устаткування, кадри тощо, якість «виходу» теж буде задовільною. Якщо якість «входу» відмінна, а якість процесу задовільна, то і якість «виходу» буде задовільною, тобто оцінка якості «виходу» дорівнює нижчій оцінці попередніх елементів. При цьому спочатку формуються вимоги до «виходу» системи, потім – до «входу» і зовнішнього середовища і тільки потім – до процесу. Іншими словами, перш ніж висувати вимоги до колективу, потрібно вивчити якість документів, що надходять, інформацію, зовнішнє (стосовно колективу) середовище, тобто потрібно відпрацювати «вхід» системи, відрегулювати (якщо це можливо) відносини з зовнішнім середовищем і тільки потім приступати до підвищення якості процесу.

Як уже зазначалося, будь–яка система визначається сукупністю елементів. Але якщо врахувати складність систем і їх розміри, то варто мати на увазі, що об’єктивно необхідна їх різна класифікація за певними ознаками, внаслідок якої з’являються підсистеми.

Отже, підсистема – це виділена за якою–небудь ознакою частина системи, що має характерні риси. Вона взаємопов’язана з іншими частинами системи і її, у свою чергу, можна розглядати як самостійну систему.

Існують різні методи класифікації складних систем, які визначаються за загальними критеріями. Підсистеми повинні бути:



  • такими, щоб вони могли впливати на досягнення кінцевих результатів системи;

  • створені за певними ознаками, що чітко виявляють необхідний функціональний зв’язок між ними і з системою в цілому;

  • відповідно пов’язані з поведінкою всіх елементів системи і відбивати постійне функціонування взаємних зв’язків, встановлених для окремих елементів системи через її підсистеми з навколишнім середовищем.

Підсистеми повинні:

  • прив’язуватися до цілого за допомогою визначених відносин кожної частини до якої–небудь загальносистемної характеристики (чи характеристик), що має необхідний і логічний функціональний зв’язок з виконанням загальносистемних завдань;

  • поєднувати більш дрібні підсистеми, які необхідні для пояснення поведінки системи в цілому (для великих систем).

Виділення підсистем залежить від типу системи, цілей її дослідження, використовуваного апарату аналізу. Наприклад, підсистема основного виробництва, підсистема допоміжного виробництва тощо.

Підсистема формується з елементів і є частиною системи. Що ж таке елементи системи і якими властивостями вони володіють?

Насамперед елемент завжди є структуроутворюючою частиною якої–небудь системи. Наприклад, підприємство – елемент галузі. У той же час воно – складна сукупність різних цехів і служб.

Елемент має одну чи кілька властивостей, і кожна з них буде використана в системі або буде потенційною для функці­онального використання. Кожна з властивостей елемента може бути умовою для входження його в систему, в якій вона проявиться.

Властивості елементів визначають їх місце у внутрішній організації системи. Вони розвиваються в рамках системи та підкоряються умовам її функціонування, видозмінюючись у процесі розвитку чи під керуючим впливом.

Елементи функціонують і розвиваються в рамках системи, і тому їх властивості підпорядковані властивостям системи в цілому. Саме ці цілі системи визначають конкретну форму існування елементів як її власної частини. Отже, структурна автономність кожного елемента – одна з її ознак.

Функціонування системи відбувається нормально лише у випадку органічної і гармонічної взаємодії всіх її елементів, незважаючи на те що кожен з них відіграє самостійну роль у реалізації цілей системи.

Тому елемент – це деяка відособлена частина системи і саме структуроутворююча її частина, оскільки всі елементи пе­ребувають у певній ієрархічній залежності.

Специфічні властивості підсистем знаходять своє вираження в їх функціях, що є певними діями, які можуть проявлятися лише при наявності іншого елемента, здатного завдяки сумісності з ним сприймати і перетворювати цей вплив. Тільки на цій основі можлива взаємодія елементів і підсистем.

Звідси функціональна специфічність є іншою системною ознакою виділення підсистем і елементів. Залежно від конкретних умов кожен з елементів по черзі може виконувати функцію дії або функцію сприйняття.

Свою функцію та призначення елемент чи підсистема може виконати тільки за умови взаємодії з іншими елементами. Ефективність цієї взаємодії буде підвищуватися при збільшенні упорядкованості та організованості взаємозв’язків елементів.

Отже, впорядкований взаємозв’язок елементів, підсистем і системи із середовищем на основі функціональної інтегративності також є системною ознакою виділення підсистем.

Таким чином, розглянувши особливості елементів і під­систем, які утворюють системи, слід зазначити найважливіші системні ознаки їх виділення. Ними є:

1) структурна автономність кожного елемента підсистеми;

2) різна природа елементів, що складають підсистеми;

3) функціональна специфічність підсистем;

4) упорядкований взаємозв’язок елементів підсистем і самих підсистем із середовищем на основі функціональної інтегративності.

Звідси випливає, що система – це не просто сума її елементів, а ціле, що володіє іншими якостями, ніж складові її елементи.


1.2. Система управління та її складові
Сукупність засобів виробництва та виробничих процесів з перетворення предметів праці в готову продукцію це є фізична (речовинна), або виробнича система. Особливістю виробничої системи в умовах ринку є те, що в неї входять і нематеріальні елементи: постійні ділові зв’язки, положення на ринку, надбана репутація, клієнтура.

Система управління поділяється на дві підсистеми: керуючу та керовану. Для здійснення функцій управління керуюча підсистема повинна мати у своєму розпорядженні необхідні ресурси (матеріальні, трудові, фінансові), що забезпечують реалізацію управлінських впливів.

Керуюча підсистема виконує функції управління виробництвом. Вона містить у собі апарат управління усіма працівниками та технічними засобами: пристрої зв’язку, сигналізації, облікову техніку тощо. У першу чергу це лінійне управління: президент, директор підприємства, його заступники, начальники цехів, майстри. Сюди також входять і функціональні, або штабні підрозділи організації. У кожній господарській ланці управління вирішується по–різному, тобто кількість щаблів і кількість керуючих органів на кожному рівні визначається цілями, завданнями та функціями управління.

Кожна організація, об’єднання, галузь і економічна система в цілому управляється тільки певним органом. Цей орган наділений повнотою прав і майновою самостійністю, необхідними для управління. Для оперативного рішення питань повинен бути наявним необхідний мінімум інстанцій управління. При цьому потрібно чітко розмежовувати відповідальності окремих щаблів управління і їхніх функцій.[32].

У свою чергу управляюча підсистема складається із двох частин: керуючої виробництвом і керуючої процесами подальшого вдосконалювання як виробництва, так і самої управлінської підсистеми.

В управлінській підсистемі виділяються наступні елементи: плануючий (визначає перспективу розвитку та майбутній стан системи виробництва); регулюючий (спрямований на підтримку та удосконалення встановленого режиму роботи підприємства); маркетинг; обліковий та контрольний (одержання інформації про стан управляючої підсистеми). Необхідність наявності цих елементів у системі заснована на сутності управління і потреби виконання відповідних функцій.

Керована підсистема здійснює різноманітні процеси виробництва. До неї входять ділянки в складі певних груп робочих місць, цехи в складі виробничих і допоміжних ділянок, підприємства в складі основних і допоміжних цехів, галузі в складі підприємств і т.д. Їхнє функціонування взаємозалежне й взаємообумовлене.

Керуюча та керована підсистеми утворюють систему управління господарством (підприємством).

Керуюча підсистема безупинно посилає в керовану підсистему інформацію у вигляді управлінських рішень. Основою для вироблення управлінських рішень є інформація керованої підсистеми та інформація, що надходить із зовнішнього середовища. Під впливом рішень здійснюється взаємодія між елементами системи.

Кожна з підсистем самоврядна, однак постійно перебуває під впливом систем більш високого рівня. Вони характеризуються наявністю структури, рівнем організації, здатністю сприймати вплив від зовнішнього середовища та у свою чергу впливати на неї.

Під структурою розуміють співвідношення підрозділів системи, їхній взаємозв’язок і співпідпорядкованість, під організацією – створення підрозділів, забезпечення їхньої взаємодії, функціонування та розвиток системи.

Складність виробничої діяльності припускає необхідність системного підходу до формування та рішення завдань управління. При системному підході, по–перше, кожен об’єкт управління розглядається як система, що складається з безлічі підсистем; по–друге, чітко визначаються цілі системи і її підсистем; по–третє, ефективно забезпечується досягнення цих цілей. Важливою рисою системного підходу є те, що не завдання пристосовуються до сформованої організації, а організація будується виходячи з характеру завдань і методів їхньої реалізації.

Управління виступає як властивість системи, що постійно прагне зберегти власну структуру, розвивати внутрішні зв’язки й на цій основі покращуватися.

Система управління відповідає ряду вимог:

По–перше, між елементами (підрозділами) існує причинно–наслідкові зв’язки, які повинні бути встановлені між керуючою та керованою підсистемами. Ці підсистеми реагують на зміни, що виникають в одній з них, що можливо лише при наявності, зворотного зв’язку. При її відсутності ефективність управління зводиться до мінімуму.

По–друге система управління є динамічною, тобто володіє здатністю змінювати якісний стан.

По–третє, управління здійснюється лише за наявності в системі параметра, у випадку впливу на який можна змінити плин процесу.[39].

Система управління носить цілісний характер. У ній створені умови для передачі, нагромадження та перетворення управлінської інформації.

За функціональною ознакою керована система підрозділяється на ряд підсистем: технічну, технологічну, організаційну, економічну, соціальну.

Технічна підсистема – це взаємозалежний, взаємообумовлений комплекс машин та устаткування, за допомогою яких можуть вирішуватися конкретні завдання. Для цього необхідно, щоб окремі їх види були розташовані певним чином на виробничих площах і сполучалися один з одним за потужністю. Безпосередньо на підприємстві технічна підсистема – це виробничі потужності. У порівнянні з іншими технічна підсистема менш рухлива. Рухливість її визначається фізичним і моральним зношуванням, технічним прогресом, коштами, що виділяються на реновацію.

Технологічна підсистема — це ряд послідовних процесів і стадій виробництва. Її елементами є предмети праці, окремі операції та процеси. У порівнянні з технічною технологічна підсистема під впливом науково–технічного прогресу змінюється швидше, що дозволяє більш раціонально та ефективно використати устаткування, заводські площі та працю людей.

Сучасне виробництво різноманітне, складне, вимагає відповідного забезпечення та обслуговування. Тому найважливіше місце займає організаційна підсистема, що укладається в єдності технічних та економічних процесів і виражається в упорядкуванні всіх процесів. Метою організації є забезпечення найвищого виробничого ефекту з найменшими витратами праці.[43]

Економічну підсистему потрібно розглядати в широкому й вузькому розумінні. У широкому розумінні її представляють як підсистему суспільного виробництва, тобто сукупність продуктивних сил і виробничих відносин. Основу її становить тип виробничих відносин, що визначає характер зв’язків між окремими елементами підсистеми. Самі зв’язки виступають у вигляді процесів виробництва, обміну, розподілу та споживання. У вузькому розумінні під економічною підсистемою розуміють виробничі відносини, які відповідають даному способу виробництва.

В економічну підсистему входять природні, трудові, матеріально–речовинні, інформаційні ресурси та економіко–керуючі перетворювачі. У результаті функціонування економічної підсистеми народне господарство країни одержує різні блага, призначені для споживання населенням, оборони країни, нагромадження, відшкодування та експорту.

Економічна підсистема завжди цілеспрямована, виступає як єдиний цілісний організм. Створюється вона по складній ієрархічній структурі, що передбачає сполучення централізованого управління із самостійністю окремих елементів і наявністю вертикальних зв’язків по ієрархії та горизонтальним зв’язкам між елементами одного рівня. Економічна підсистема, як і вся система виробництва, безупинно перетерплює зміни, переходить із однієї якості в іншу. При цьому кожна зміна одного елемента призводить до зміни цілого ряду елементів, пов’язаних з ним.

Постійно впливаючи на інші підсистеми, економічна підсистема одночасно перебуває під впливом цих підсистем. Керована (виробнича) підсистема може розглядатися як трудовий колектив бригади, ділянки, підприємства. Єдність соціальних відносин становить соціальну підсистему. Цілі виробництва визначаються соціальна та економічна підсистеми, які відображають соціально–економічну сторону управління виробництвом.

Наявність технічної, технологічної, організаційної, економічної і соціальної підсистем припускає їхнє спільне функціонування, що дозволяє створити систему в її закінченому вигляді. Кожна з функціональних підсистем аналізується в рамках ієрархічного рівня виробництва, що забезпечує зв’язок між ієрархічною та функціональною структурами виробництва.

Система управління будується на основі двох основних принципах: ієрархічності та зворотного зв’язку.

Принцип ієрархічності відбивається у створенні багатоланкової системи управління, за якої первинні виробничі ланки управляються органами, що знаходяться під контролем органів наступного рівня.

Цілі перед низовими ланками ставляться органами більш високого по ієрархії органу управління. Однак орган, що ставить завдання, не регламентує дій нижчестоящої ланки на шляхах досягнення мети. Мистецтво управління в тому, щоб максимально впливати на внутрішні чинники системи, які працювали б з максимальною віддачею або домагалися переходу системи в новий стан з найбільшим ефектом. Управлінський вплив повинен охоплювати всі підсистеми даної ланки, а також внутрішні зв’язки та залежності.

При формуванні та удосконаленні систем управління виходять з того, щоб вони максимально відповідали цілям функціонування. Виробнича система повинна відповідати всім п’яти класам цілей: технічні, технологічні, організаційні, економічні, соціальні. З часом цілі можуть змінюватися. Тому при створенні певної організаційної структури це необхідно враховувати. Вона повинна бути рухливою, легко реагувати на зміни.

При проектуванні структур використовуються методи організаційного та економічного моделювання, які дають можливість вивчити систему та оптимізувати їхній розвиток.

Постійний контроль за діяльністю системи здійснюється за допомогою принципу зворотного зв’язку. Зворотний зв’язок – це сигнали, що виражають реакцію об’єкта на керуючий вплив. По каналах зворотного зв’язку інформація про роботу керованої підсистеми безупинно надходить у керуючу підсистему, завдяки чому є можливість перевірити реакцію об’єкта керування на команди та корегувати їх. У випадку невідповідності між фактичним і заданим станом системи приймаються заходи для ліквідації цієї невідповідності. Зворотний зв’язок здійснюється через звітні дані про продуктивність праці, запаси сировини, незавершене виробництво, виробничі резерви.

Необхідно, щоб форми зворотного зв’язку носили узагальнюючий характер і були в взаємопов’язані з такими ж формами зворотного зв’язку на інших ієрархічних рівнях.

Перебудова системи управління вимагає цілеспрямованості, наполегливості та тривалого часу для налагодження нових зв’язків і відносин, тому що кожна система зберігає свій стан незмінним, поки зберігаються її внутрішні та зовнішні зв’язки. У першу чергу це стосується завдань управління.

При існуючому раніше традиційному підході підприємство розглядалося як «закрита система», вважалося, що його успіх визначається внутрішньою раціональною організацією, зниженням витрат виробництва, виявленням внутрішньовиробничих резервів. Цілі та завдання підприємства задавалися на тривалий період часу. Стратегія при такому підході укладалася в поглибленні спеціалізації виробництва, удосконаленні функціонального управління, а під механізмом управління розумілася наявність чітка розписаних функцій ієрархічності і контролю.

В умовах ринкових відносин при розгляді діяльності підприємства використовується ситуаційний підхід, згідно з яким внутрішньофірмова будова системи управління є результатом дії факторів як в самій організації (внутрішні змінні), так і в оточуючому середовищі (зовнішні змінні).

Існування та функціонування систем в управління обумовлене рядом закономірностей: цілісністю, інтегративністю, комунікативністю, ієрархічністю, здійсненністю та ін.

Економічні виробничі системи володіють рядом особливостей, що відрізняють їх від інших систем. До таких особливостей можна віднести:


  • нестаціонарність (мінливість) окремих параметрів системи та стохастичність її поводження;

  • унікальність і непередбачуваність поводження системи в конкретних умовах (завдяки наявності у ній активного елемента – людини) і разом з тим наявність у неї граничних можливостей, обумовлених наявними ресурсами;

  • здатність змінювати свою структуру та формувати варіанти поводження;

  • здатність протистояти ентропійним (руйнуючим систему) тенденціям;

  • здатність адаптуватися до умов, що змінюються;

  • здатність і прагнення до цілеутворення, тобто формування цілей всередині системи.[28]

Виробнича система є відокремленою в результаті суспільного поділу праці частиною виробничого процесу, здатною самостійно або у взаємодії із іншими аналогічними системами задовольняти ті або інші потреби, потреби та запити потенційних споживачів за допомогою вироблених цією системою товарів і послуг.

Виникнення тієї або іншої виробничої системи обумовлено виникненням або формуванням на ринку попиту на продукцію, здатної задовольнити вимоги покупців.

Отже, виробнича система повинна бути пристосована до тривалого задоволення купівельного попиту.

Найбільш складною проблемою, що виникає при визначенні виробничої система як об’єкта управління, стає проблема обчислення елементів, сукупність і взаємодія яких створюють об’єктивні передумови для цілеположення, з одного боку, і для вибору кращої стратегії досягнення довгострокових глобальних цілей – з іншої.

До складу виробничої системи будь–якого рівня ієрархії традиційно включають наступні ресурси:


  1. Технічні ресурси (особливості виробничого устаткування, інвентарю, основних і допоміжних матеріалів тощо.).

  2. Технологічні ресурси (гнучкість технологічних процесів, наявність конкурентноздатних ідей, наукові заділи й ін.).

  3. Кадрові ресурси (кваліфікаційний, демографічний склад працівників, їхня здатність адаптуватися до зміни цілей ПС).

  4. Просторові ресурси (характер виробничих приміщень, території підприємств, комунікацій, можливість розширення й ін.).

  5. Ресурси організаційної структури системи управління (характер і гнучкість керуючої системи, швидкість проходження керуючих впливів і т.п.).

  6. Інформаційні ресурси (характер інформації про саму виробничу систему і зовнішнє середовище, можливість її розширення та підвищення вірогідності й т.п.).

7. Фінансові ресурси (стан активів, ліквідність, наявність кредитних ліній й ін.).

Кожний із зазначених видів ресурсів являє собою сукупність можливостей ПС для досягнення своїх цілей. Це означає, що, маючи у своєму розпорядженні ті або інші засоби виробництва (верстати, допоміжне устаткування, сировина й матеріали, інструменти й інвентар і т.п.), кадри (робітники відповідних розрядів, ІТП відповідної кваліфікації, наукових співробітників і т.д.), виробничі приміщення з певними характеристиками, шляхи, спорудження та інші ресурси, ПС здатний у тому або іншому ступені задовольняти потреби, що змінюються, потреби й запити потенційних покупців.

У результаті взаємодії всіх складових у систему ресурсів виходять нові властивості, якими кожен окремий вид ресурсів не володіє. Ці властивості позначаються таким поняттям, як ефект цілісності системи. Наприклад, не можна вчасно вивести на потрібний сегмент ринку товар, що відповідає його вимогам, не маючи у своєму розпорядженні відповідних ресурсів всіх видів: можливостями застосовуваного устаткування й використовуваної технології, кваліфікаційними можливостями кадрів і т.п. І, навпаки, кожен окремий ресурс не може розкритися повністю поза зв’язком з іншими ресурсами: можливості, якими володіють верстати, не можуть бути реалізовані без відповідної кваліфікації працівників, без застосування відповідних основних і допоміжних матеріалів, без необхідних характеристик виробничих приміщень.

У ринковій економіці істотну роль грає такий людський ресурс, як підприємницька здатність (заповзятливість). Це особливий вид ресурсу, що надає руху, організує взаємодію всіх інших видів ресурсів.




  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка