М. Ревегук В. Я. "Симон петлюра – від контроверзи до порозуміння"



Сторінка1/6
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Ворона П. В., Мучник А. М. Ревегук В. Я.

"СИМОН ПЕТЛЮРА – від контроверзи до порозуміння".

Автори пропонованого читачам збірника звертаються до історичної постаті Симона Петлюри через українсько-еврейський діалог. Вони зробили спробу розділити ідеологічні нашарування від соціально-історичної реальності, що панувала в Україні в період Української революції 1917-1921 рр. Їх науковий доробок може бути корисним для всіх, хто цікавиться постаттю видатного українського державного діяча, його місцем в історії та взаємозв’язками українського і єврейського народів в добу Української революції 1917-1921 рр.

Збірник містить також добірку цікавих документів, які проливають світло на позицію українських національних урядів і більшовицького режиму щодо євреїв. Більшість із них уведена в науковий обіг уперше і є фактично четвертим автором збірки.

Для всіх кого цікавлять проблеми та шляхи державотворення в Україні в минулому і сьогодні.

«СТАРШИНИ І КОЗАКИ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ!

…Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними.

Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.

Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від Вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного…»

Головний Отаман Петлюра, 12 жовтня 1919 року.

Вступне слово:

Симон Петлюра і євреї – погляд з Полтави

В. Я. Ревегук, кандидат історичних наук

Три величні постаті породила Українська революція 1917-1921 рр. Це – Михайло Грушевський, Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Але М. Гру-шевський ще навесні 1918 р. відійшов від політичної діяльності разом з Центральною Радою, а В. Винниченко залишив Україну в лютому 1919 р. у найбільш трагічний для неї час. І лише С. Петлюра разом з іншими українськими патріотами пройшов увесь хрестний шлях боротьби за свободу і незалежність свого народу. Тому визвольні змагання 1917–1921 рр. нерозривно пов’язані з іменем Головного Отамана української армії і голови Директорії Української народної республіки.

За роки комуністичної диктатури на С. Петлюру було вилито стільки бруду і наклепів, що саме слово «Петлюра» стало лайкою, а «петлюрівщина» - ворожим для радянської влади явищем. Ці страшні рецидиви комуністичної пропаганди ще довго даватимуть себе знати у свідомості багатьох людей і нинішніх українських можновладців. Але сьогодні, в умовах державної незалежності України, постать С. Петлюри поступово звільняється від багаторічних нашарувань ідеологічного бруду і повертається до свого народу, повертається своїми державними справами, талановитою публіцистикою, повертається в наукових дослідженнях, збірниках документів, спогадах сучасників і художніх образах.

Ім’я С. Петлюри на довгі роки стало прапором боротьби за волю України. Недаремно всіх українських патріотів, які бажали своєму народові щастя і добра, комуністичні ідеологи протягом 20-х-30-х років минулого століття називали «петлюрівцями», а пізніше – «бандерівцями».

С. Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві в сім’ї візника, яка мала давнє козацьке коріння. Тут мав здобути духовну освіту, але був виключений з Духовної семінарії за організацію надто теплого, на думку начальства, прийому, що його влаштували семінаристи українському композиторові М. Лисенку. Як свідчили пізніше сучасники, С. Петлюра ще в дитинстві часто ставав на бік євреїв, котрих ображали надто задерикуваті товариші. За це його дражнили «жидівським батьком».

Деякий час С. Петлюра працював на Кубані вчителем, слухав лекції у Львівському університеті, згодом заробляв на життя секретарем у газеті «Рада». У 1905 р. став одним із лідерів Української соціал-демократичної партії, редагував її партійний орган – газету «Слово». Після закриття газети служив бухгалтером у Петербурзі і Москві, редагував журнал «Украинская жизнь». Типовий український інтелігент, рішучий противник воєн, вихований на ідеях драгоманівського федералізму, прихильник автономії України в складі демократичної Росії, С. Петлюра в період першої світової війни пережив стрімку світоглядну еволюцію, перейшовши від літературної критики і публіцистики до активної політичної діяльності.

Під час першої світової війни в 1916 р. вступив до Земського союзу – добровільної організації, що опікувалася побутовими умовами російської армії. Після повалення самодержавства в Росії і початком українізації армії був  обраний головою Української ради Західного фронту. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся 22 травня 1917 р., С. Петлюра став одним з керівників Генерального військового комітету, а незабаром – і секретарем військових справ в уряді Української Центральної Ради.

С. Петлюра дуже швидко позбувся ілюзій щодо можливості побудови мирним шляхом незалежної України в оточенні імперіалістичних держав і доклав багато зусиль для створення українських національних військових формувань. З цього приводу він мав чимало гострих конфліктів із Центральною Радою, значна частина членів якої (М. Грушевський, В. Винниченко та ін.) не була позбавлена соціалістичних ілюзій і вірила в добру волю «російської демократії». Його побоювання виявилися небезпідставними. Уже 5 грудня 1917 р., лицемірно заявивши про визнання Української Народної республіки, Ленін послав червоні війська проти України. З власної ініціативи С. Петлюра сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і став з ним на захист рідного краю від московсько-більшовицьких агресорів.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. С. Петлюра відійшов від державної діяльності, але його авторитет серед народу був настільки великим, що його відразу ж було обрано головою Київського губернського земства, а пізніше – і головою Всеукраїнського союзу земств. Після того, як С. Петлюра влітку 1918 р. виступив з вимогою ліквідувати поміщицькі землеволодіння і повернути землю селянам, його було заарештовано. У листопаді цього ж року після виходу з тюрми С. Петлюра виступив ініціатором створення тимчасового органу для керівництва повстанням проти гетьмана П. Скоропадського– Директорії УНР. Одночасно він очолив і народну армію як її Головний Отаман. Про всенародне піднесення антигетьманського руху писав у своїх спогадах видатний український поет В. Сосюра: «З усіх сіл ішли до нас дядьки у свитках і з торбинами. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть».

І тоді я пішов до Петлюри, Бо у мене штанів не було, – зазначав пізніше з гумором поет.

14 грудня 1918 р. очолювана С. Петлюрою українська народна армія вступила до Києва. У своїй більшості вона складалася з селян і перебувала в стадії формування. Відновлена УНР опинилася у вогняному кільці: з півночі вдруге наступали червоні війська більшовицької Росії, з Дону – білогвардійська армія Денікіна, у чорноморських портах висадилися війська Антанти, на західних кордонах України знаходилися ворожі Румунія та Польща, які окупували частину українських земель. На півдні України Повстанська армія Н. Махна боролася проти всіх, намагаючись встановити свій анархо - комуністичний лад. Народна армія УНР навесні 1919 р. почала танути з такою ж швидкістю, як і з’явилася. Селяни, які становили основну масу її вояків, почали розходитися по домівках, щоб встигнути поділити і засіяти поміщицькі землі, які Директорія УНР повернула селянам. Замість того, щоб напружити всі сили для відсічі ворогів, подолати внутрішні незгоди, анархію і «отаманщину», окремі провідники УНР втратили голову й один за одним почали залишати Україну, сподіваючись відсидітися в Європі. За кордон виїхали М. Грушевський, В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін.

Усупереч загальній зневірі лише С. Петлюра до кінця залишався на полі бою, очолюючи боротьбу патріотів за волю України. Коли ЦК УСДРП через політичні незгоди відкликало своїх представників з Директорії та уряду УНР, С. Петлюра вийшов з партії, яку сам і створював. Загальнодержавні інтереси в нього завжди стояли вище вузько партійних. 11 лютого 1919 р. в листі до керівництва партії він писав: «Я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, тому не вважаю для себе можливим ухилятися від виконання своїх обов’язків, як син свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це буде можливо, стояти й працювати для державної праці». Того ж дня він очолив Директорію УНР, тобто став на чолі Української держави з функціями президента. Протягом 1919-1920 рр. в його руках формально зосереджувалася диктаторська влада: він очолював Українську Народну республіку, військо, керував внутрішньою і зовнішньою політикою УНР, але реальна влада на місцях знаходилася в руках чисельних «отаманчиків» і «батьків», які з’явилися в ході антигетьманського повстання. Внутрішні та зовнішні фронти, які постійно змінювалися, дестабілізували політичну ситуацію в Україні, робили її неконтрольованою з боку уряду УНР. Фактично Україна розпалася на безліч районів, майже непов’язаних між собою, ізольованих від усього світу, відданих на поталу озброєних загонів сумнівної репутації та кримінальних злочинців. Реальну владу мав кожний, хто спирався на зброю. Море насильства і сваволі заполонили Україну.

Восени 1919 р. українська армія була затиснута в «трикутнику смерті» на Волині, їй бракувало зброї, амуніції, продовольства. Поріділі ряди українських козаків викошував черевний тиф, у результаті чого боєздатними залишалися лише декілька тисяч вояків. На зміну білогвардійцям в Україну втретє прийшла Червона армія, яка на кінець листопада знову окупувала її. У цих умовах уряд УНР ухвалив у інтересах держави послати С. Петлюру за кордон для пошуку союзників і організації допомоги.

21 квітня 1920 р. після довгих і виснажливих переговорів між українськими та польськими урядами було підписано договір про спільну боротьбу проти більшовицької Росії. Проте він був неоднозначно оцінений українською громадськістю, особливо на західноукраїнських землях, які залишалися в складі Польщі. Польська армія, що вступила на терени України, нагадувала скоріше окупаційну, ніж союзну.

8 травня 1920 р. польські війська спільно з 6-ою українською дивізією вступили до Києва, але то був останній успіх союзницьких військ. Розпочаті в жовтні цього ж року сепаратні переговори поляків з радянською Росією привели до припинення воєнних дій. Кинута на призволяще своїм союзником українська армія ще близько місяця вела відчайдушну боротьбу проти більшовицьких загарбників на вузькій смужці української землі біля Збруча.

У листопаді 1920 р. Головний Отаман з рештками українського війська залишив терени України, зраджений своїми союзниками-поляками, але не капітулювавши, не схилившись перед переважаючими силами червоних військ. Оцінюючи значення визвольних змагань 1917-1921 рр., С. Петлюра стверджував: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде написана золотими літерами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнавати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю… Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, її народ живе і бореться за своє право, за свою волю і державну незалежність».

Перебуваючи в еміграції спочатку в Польщі, а з 1924 р. у Франції, С. Петлюра жив скромно і бідно, займаючи разом з дружиною і донькою двокімнатну квартиру в Латинському кварталі Парижа. В еміграції він повернувся до політики через слово, до праці журналіста і критика, закликаючи співвітчизників в Україні та за її межами до гуртування і злагоди в ім’я свободи України. С. Петлюра глибоко вірив, що український народ звільниться з-під влади іноземних поневолювачів і стане господарем на власній землі. З оптимізмом у майбутнє України він писав: «Ти переможеш, Великий Народе-Мученику!».

Невтомна діяльність С. Петлюри на благо України привела до того, що більшовики винесли йому смертний вирок, який було виконано 25 травня 1926 р. на вулиці Расін в Парижі. Убивцею виявився Самуїл (Шелом) Шварцбард – єврей із Смоленська, годинниковий майстер за фахом і анархіст за переконанням. Упродовж 1914-1917 рр. він воював у французькому іноземному легіоні, а в 1918-1920 рр. – у складі Червоної армії в Україні. У 1920 р. – він виїхав до Парижа й одержав французьке громадянство, але зв’язків з анархістами не поривав. На першому ж допиті С. Шварцбард заявив, що вбив С. Петлюру цілком свідомо, здійснивши акт помсти за організовані ним єврейські погроми в Україні.

Слідство у справі про вбивство С. Петлюри тривало майже два роки - і суд розпочався лише в жовтні 1928 р. Незважаючи на те, що були надані незаперечні докази непричетності С. Петлюри до єврейських погромів і що він як міг боровся з ними, суд присяжних оправдав убивцю С. Шварцбарда, що шокувало багатьох присутніх на процесі. На рішення суду вплинула та радянська агентура у Франції, і французька «ліва преси» (соціалістична і комуністична), і «ліві» настрої та «симпатії до СРСР», які на той час були модними в колах французької інтелігенції. На судове засідання були викликані чисельні свідки єврейських погромів в Україні, і С. Петлюрі приписали всі погроми громадянської війни, які відбувалися в Україні. Тому суд над С. Шварцбардом перетворився на судову справу С. Петлюри. Судили мертвого, який не міг себе захистити. Під впливом емоцій і неперевіреної інформації 8 із 12 присяжних заявили, що С. Петлюра винен. Рішення суду залишається на совісті французького правосуддя. Звідси виникає питання: чи був С. Петлюра насправді антисемітом і організатором єврейських погромів в Україні? На це запитання дають відповідь пропоновані читачам дослідження двох полтавських авторів - Петра Ворони та Анатолія Мучника.

Єврейська спільнота, що волею долі сотні років мешкала в Україні (на початку XX століття їх налічувалося більше двох мільйонів), ніколи не була однорідною, як і українська чи якась інша. Більша частина євреїв трималася своєї релігії - і це допомагало їм зберігати свою ідентичність, мову, культуру, звичаї та побут. Меншість євреїв, яка жила в Україні, в умовах царського режиму русифікувалася, сприйняла чужу для них культуру, мову і ментальність і, щоб позбутися меншовартості, на яку вони були приречені «межею єврейської осідлості», стала або служити колоніальній російській владі, або стала на шлях рішучої боротьби з нею, поповнивши ряди радикальних російських революційних партій есерів, анархістів, більшовиків і меншовиків. Вони стали єврейським варіантом українських «малоросів». Після захоплення в Росії влади більшовиками частина з них зайняла керівні посади в апараті правлячої партії і стала провідниками великодержавної політики російських комуністів в Україні.

Єврейські національні партії (Бунд, Поалей-Ціон, Фолькс Партай, Об’єднавці та ін.) однозначно підтримували і Центральну Раду, і Директорію УНР у їх боротьбі за незалежність України. Але під час погромів страждали всі євреї, незважаючи на їх політичні переконання та місце в соціальній структурі суспільства.

Єврейські погроми, що прокотилися Україною в роки визвольних змагань 1917-1921 рр., скоріше були рецидивом імперської політики російського самодержавства й базувалися на принципі «поділяй і владарюй», ніж вродженим антисемітизмом українського народу. На наше переконання, основною причиною єврейських погромів була не помста комісара-єврея носіям чужої українцям влади, а меркантильний інтерес темного і забитого люду, чиї приховані негідні інстинкти проривалися назовні в часи революційних збурень і соціальних потрясінь. Бажання поживитися за чужий рахунок штовхало їх на злочини, які суперечили і людській моралі, і християнському віровченню.

Погроми стали постійним супутником розпаленої більшовиками братовбивчої громадянської війни, але в Україні вони почалися ще влітку 1917 р. під час стихійної «демобілізації» російської армії, коли тисячі дезертирів, поставивши себе поза законом, залишили окопи й під більшовицькими гаслами «експропріації експропріаторів» (точніше – «грабуй награбоване») рушили до домівок, розорюючи на своєму шляху єврейські містечка й українські села. Саме тоді для захисту своєї власності та життя виникли в Україні загони «вільного козацтва». Уже в листопаді 1917 р. С. Петлюра, обіймаючи посаду військового міністра в уряді УНР, видав своє перше звернення, спрямоване проти погромів, а також запропонував створити озброєні загони «єврейської самооборони», але проти цього, як не дивно, виступили представники єврейських соціалістичних партій.

7 (20) листопада Українська Центральна рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної республіки як федеративної частини майбутньої демократичної Російської держави й обіцяла надати національно-персональну автономію національним меншинам України. Першою спробою урегулювати стосунки в багатонаціональній державі було прийняття 9 січня 1918 р. закону про національно-персональну автономію, який гарантував право національних меншин на «самостійне устроєння… національного життя в межах Української Народної республіки», а також створення спеціального міністерства в єврейських справах. Право неукраїнських народів на власне національне життя було закріплене в Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. УНР була чи не єдиною державою у світі, де була створена окрема інституція, що опікувалася справами євреїв. Пізніше, уже в часи Директорії УНР, декілька євреїв очолювали міністерства, понад 200 осіб єврейської національності працювали в нижчих ланках українського апарату. Дев’ята частина коштів, які призначалися для розвитку освіти, виділялася для єврейських шкіл.

Багатовладдя, а точніше – безвладдя, яке склалося восени 1917 р. в Україні, створило сприятливий грунт для погромної агітації. Погіршення матеріального становища, зокрема підвищення Тимчасовим урядом із 27 серпня ціни на хліб, викликало хвилю обурення міського люду. У Полтаві хтось пустив чутку, що «жиди поховали хліб на своєму цвинтарі». Частина натовпу, що зібрався біля крамниць, кинулася туди і розрила декілька могил, шукаючи в них лантухи з борошном. Звичайно, нічого не знайшли, але російські шовіністичні елементи використали цей випадок для розпалювання антисемітизму. Почалися погроми єврейських шинків і крамниць. Депутатів Полтавської міської ради, які намагалися вгамувати пристрасті, натовп зустрів вороже, а відомого полтавського більшовика кравця за фахом і єврея за національністю, Яхніса Дробніса було побито.

Криміногенна ситуація в місті особливо погіршилася після прибуття з Житомира до Полтави 4-го запасного піхотного полку, вояки якого відзначалися крайньою розгнузданістю, позаяк серед них було чимало амністованих кримінальних злочинців у зв’язку з поваленням самодержавства в Росії. Після їх від’їзду з Житомира там навіть відслужили молебень у церквах. Вояки цього полку відверто займалися грабежами на базарах і проводили самочинні обшуки в квартирах заможних міщан, які теж закінчувалися пограбуванням чужого майна. Групи екстремістів із числа міського люмпену та солдати громили продуктові крамниці та міські млини. Викликаний для відновлення правопорядку наряд Віленського військового училища був побитий збудженим натовпом міської бідноти і солдат [1]. Погроми і грабежі посилилися після приходу в Україну російських червоногвардійських частин, а з ними й більшовицького режиму, який маскувався під назвою «радянська влада». Грабіж у формі накладання контрибуцій на жителів захоплених міст і сіл став свого роду державним рекетом радянської влади. За наказом Муравйова в січні 1918 р. на Полтаву була накладена контрибуція в розмірі одного мільйона карбованців, але після умовлянь гласних міської думи червоний диктатор «змилостивився» і згодився на 600 тисяч карбованців [2]. У лютому 1919 р. на мешканців Полтави був накладений одноразовий податок у вигляді предметів першої необхідності, а в червні – надзвичайний податок у розмірі 25 млн. крб. У березні цього ж року контрибуція в розмірі 1,5 млн. крб. була накладена на Лохвицю, 700 тисяч – на Зіньківський повіт, 600 тисяч – Пирятинський, 880 тисяч – на Василівську волость Полтавського повіту і т. д.

Побори з боку радянської влади бралися з приводу і без нього, причому апетити її представників на місцях постійно зростали. У лютому 1919 р. з жителів Миргородського повіту було стягнуто 0,5 млн. крб., а в червні вже наклали надзвичайний податок у сумі 10 млн. крб. [3].

З приходом червоних військ на Полтавщині на початку 1918 р. склалося багатовладдя. Поряд із старими органами місцевого самоврядування (земствами і думами) виникли й нові (ради і ревкоми), але реальної влади жоден з цих органів не мав. «В дійсності всім розпоряджаються євреї, – писав у своєму щоденнику видатний український вчений і перший президент Української Академії Наук В. Вернадський, який був очевидцем цих подій, – дуже нахабні і грубі. Серед населення ростуть антисемітські настрої».

Євреями були перший голова Полтавського «Совєта революції», кравець Яків Городецький, голова губернської ради робітничих депутатів Герш Майзел, голова губернської ради солдатських депутатів Рахман Дунаєвський, комісар освіти А. Вагранська (Робсман), її брат – комісар Полтавського відділення Державного банку С. Мазлах (Робсман), лідер полтавських більшовиків Яхніс Дробніс, комісар юстиції Кантор та ін. Ці люди, раніше нікому не відомі, не маючи ні відповідної освіти, ні досвіду адміністративної чи господарської роботи, з приходом російських червоногвардійських загонів посіли керівні посади в апараті радянської влади і, маючи необмежену і ніким не контрольовану владу, поводили себе як диктатори у завойованій країні. Наприклад, на одному із засідань Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів А. Вагранська заявила депутатам соціалістичних партій (меншовикам і есерам), які були політичними опонентами більшовиків: «Ми вас вішати не будемо, тому що мотузки надто дорогі» [4]. Засилля євреїв у органах радянської влади, яку населення краю не сприймало і дивилося на неї як на ворожу, окупаційну, породжувало антисемітські настрої серед полтавців.

Проте перший прихід радянської влади в Україну тривав недовго. Уже в лютому 1918 р. австро-німецькі війська, згідно з умовами Берестейської мирної угоди, розпочали спільно з підрозділами українського війська наступ з метою звільнення України від московсько-більшовицьких нападників. Дорогою до Миргорода запорізька бригада О. Натієва опору майже не зустрічала. У перших числах квітня 1918 р. козаки 3-го гайдамацького полку вчинили самосуд над 29 заарештованими за розбій і насильство більшовицьких симпатиків: декількох розстріляли, а решту повезли із собою до Полтави. 8 квітня за звернення до них «товариш» козаки публічно побили різками двох євреїв, а одного з них – Якова Гольдберга – ще й пограбували. Насильство породжувало насильство і жадобу помсти, від якої страждали ні в чому не винні люди. Для розслідування цих злочинів військове міністерство УНР 23 квітня відправило до Ромодана спеціальну слідчу групу, але через з гетьманський переворот вона не встигла закінчити роботу [5].

Після втечі радянського керівництва Полтава була віддана на поталу червоним військам і кримінальним злочинцям, які відступаючи, грабували військові склади і приватні оселі громадян, найчастіше єврейських. Описаний у публікації П. В. Ворони єврейський погром тривав майже добу і був припинений лише через вступ до міста запорізької бригади О. Натієва. Козаки Гордієнківського полку прочесали місто і знищили окремі групи червоних мародерів, які все ще продовжували грабувати помешкання євреїв і пошту. У результаті погрому і грабежів, Полтаві та її мешканцям було завдано збитків щонайменше на 10 млн. крб. [6].

Нова хвиля погромів прокотилася Україною під час Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. Після поразки на Правобережній Україні декілька тисяч його учасників вирішили прориватися до нейтральної смуги, яка розділяла більшовицьку Росію і Українську державу гетьмана П. Скоропадського. На своєму шляху через Полтавщину вони сіяли смерть і руїну, аж доки не були остаточно розсіяні об’єднаними силами німецьких і гетьманських військ. Але поразка таращансько-звенигородських повстанців не принесла спокою в Україну, позаяк анти гетьманські повстання з новою силою вибухали в різних регіонах України.

13 листопада 1918 р. виник новий орган революційної влади – Директорія УНР у складі п’яти осіб. Її голова В. Винниченко і Головний Отаман С. Петлюра закликали повсталих не допускати погромів, погрожуючи карою смерті всім, хто брав у них участь або проводив погромну агітацію, проте контролювати дії окремих повстанських загонів та їх отаманів, які вливалися до армії УНР, вони не могли тому, що створити за місяць-два стабільний апарат не було змоги. Саме в цей час більшовицька Росія без оголошення війни вдруге розпочала агресію проти УНР. Підняли голову й місцеві прибічники більшовизму. Повстання проти Директорії УНР оголосила й українська партія комуністів-боротьбистів. Хаос і анархія, які ширилися Україною, стали сприятливим грунтом для єврейських погромів.

17-18 січня 1919 р., злочинні елементи, під час запеклих боїв Запорізького корпусу П. Болбачана з червоними військами в районі станцій Божкове і Свинківка, вчинили єврейський погром у Полтаві. Він почався на Подолі і супроводжувався грабежами магазинів і приватних помешкань. Під час погрому постраждали десятки людей, декількох євреїв було вбито. Для його придушення П. Болбачан змушений був зняти з фронту деякі військові частини. 23 січня завдяки рішучим діям козаків місцевого куреня вдалося попередити єврейський погром у Миргороді, його організатори, кримінальні злочинці, були заарештовані. У Ромодані під час погрому було вбито 11 євреїв [7].

Під час наступу Червоної армії частина отаманів (Зелений, Григор’єв, Ангел, Коцур, Струк та ін.) разом із своїми загонами перейшли на бік більшовиків або зайняли непевну позицію, усе більше схиляючись до бандитизму. За дії цих дезертирів з армії УНР С. Петлюра вже не міг відповідати, позаяк вони остаточно вийшли з-під його підпорядкування. Саме ці отамани упродовж січня-лютого 1919 р. вчинили ряд страшних погромів у Житомирі, Бердичеві, Сарнах, Коростені та ін. Криваву вакханалію в Проскурові, жертвами якої стало більше тисячі ні в чому не повинних євреїв, учинила розкладена частина отамана Семесенка, яка формально все ще перебувала в армії С. Петлюри, але його наказів уже не виконувала. Найбільш жахливою була хвиля погромів, що прокотилася Україною упродовж квітня-червня 1919 р. Їх організували не контрольовані Головним Отаманом загони повсталих селян, бандитські ватаги та частини Червоної армії. У складеному в 20-х роках минулого століття в Радянській Росії «Скорботному листі погромів» зафіксовано що в Україні білогвардійці вчинили 226 погромів, польська армія – 29, різноманітні повстанські отамани – 834, петлюрівці – 139, червоноармійці українських радянських дивізій і 1-ої Кінної армії Будьонного – не менше 40 [8].

Наприклад, організатором єврейського погрому в місті Сквирі, що на Київщині, який відбувся в ніч з 5 на 6 жовтня 1920 р., був командир першої сотні запасного кавалерійського дивізіону 8-ої червонокозачої дивізії, єврей за національністю Наум Мойсейович Соколовський. Приводом стала сваволя комісарів та відсутність у будьоннівців одягу і взуття, а у жидів, мовляв, усього цього вдосталь. Погром відбувався під гаслами: «Бий комуністів і жидів!». Під час заколоту будьоннівці кричали: «Кому з комуністів дороге життя – тікайте, а то всіх перерубаємо!». При цьому Н. Соколовський особисто поранив одного старця-єврея [9].

Проте ніхто не звинуватив ні Соколовського, ні Денікіна, ні Пілсудського, ні Будьонного, ні Щорса, ні Боженка, ні самого Л. Троцького (Бронштейна) в організації цих погромів. Їх організатором зробили С. Петлюру, хоча він найменше був причетним до них і єврейські погроми ніколи не були інструментом його внутрішньої політики. Саме на цю обставину вказували й лідери єврейських партій, які існували в Україні і підтримували уряд УНР в боротьбі за державність.

Володимир Жаботинський писав: «Є безумовним фактом те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не були погромниками. Я виріс поряд з ними, я разом з ними боровся проти антисемітизму; ніхто і ніколи не зможе переконати жодного із сіоністів Південної Росії, що подібні люди були антисемітами». Лідер «Бунду» Мойсей Рафес добавив: «… однією з найулюбленіших ідей Петлюри і багатьох інших українських націоналістів була ідея створити союз української і єврейської демократій». Президент єврейської територіальної організації і адвокат на процесі Бейліса Арнольд Марголін стверджував, що в 1919 році «український уряд послідовно виступав проти погромів, ніколи не приймав у них участі і не несе за них ніякої відповідальності» [10].

Уже в січні 1919 р. Директорія УНР видала своє перше звернення проти погромів. За наказом С. Петлюри жертвам заколотів була надана допомога в розмірі близько 32 млн. гривень. У 1919 р. виник Всеукраїнський комітет при єврейському міністерстві з надання допомоги постраждалим від погромів. З ініціативи С. Петлюри 13 травня була створена державна військова інспекція, яка мала контролювати і нейтралізувати спалахи антисемітизму в Україні. 27 травня були створені Надзвичайні комісії для розслідування єврейських погромів, до складу яких увійшли й представники єврейського населення. Учасники заколотів передавалися до суду військових трибуналів. Так, за злочини проти євреїв були страчені згаданий вище отаман Семесенко, старшина Іщук і декілька десятків рядових козаків та повстанців. Ужиті заходи привели до того, що на осінь 1919 р. на контрольованій урядом УНР території єврейські погроми вщухли. Таким чином, пов’язувати ім’я С. Петлюри з єврейськими погромами в Україні немає ніяких підстав.

«Чисте діло вимагає й чистих рук», – говорив С. Петлюра у зверненні до старшин і козацтва українського війська. Він уживав усіх заходів, щоб запобігти грабежам і вбивствам єврейського населення, але в силу складної воєнно-політичної ситуації подолати до кінця анархію і сваволю йому не вдалося. Відсутність союзників у боротьбі за українську державність штовхала С. Петлюру на угоди із різноманітними повстанськими загонами сумнівної репутації, дії яких неможливо було контролювати, а саме тих, що діяли в тилу Червоної армії. Крім того, деякі отамани повстанських загонів з метою легалізації і підтримки свого авторитету називали себе петлюрівськими, хоча ніякого відношення до війська С. Петлюри не мали.

Уже перебуваючи в еміграції у березні 1921 р., С. Петлюра звернувся до населення підконтрольної більшовикам України із закликом не допусками під час повстання єврейських погромів. Невідомо, якими таємними шляхами це звернення потрапляло і розповсюджувалося серед людей, але авторові цих рядків удалося знайти його в матеріалах слідчої справи пирятинської повстанської організації (уривок з цього звернення приводить у своєму дослідженні А. Мучник) [11].

Трагічно закінчилися визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. Оцінюючи місце і роль єврейського питання в них, видатний єврейський громадський і політичний діяч Соломон Гольдельман писав: «Жидівська національна автономія і українська національна революція явилися на світ як сіамські близнята. З упадком самостійної української держави прийшов автоматично кінець жидівській автономії». І далі він продовжує: «Українська республіка, що у тому народному піднесенні встала з мертвих, упала під жорстокими ударами московського залізного чобота, а жидівські ілюзії були втоплені у потоках крові тисяч невинних жертв протижидівських погромів» [12].

На кінець 1920 р. більшовицький режим втретє (на цей раз надовго!) прийшов в Україну. Радянська влада відразу ж знищила єврейську національну автономію, єврейські партії, культурно-освітні та громадські організації. Замість них постала «Євсекція» – єврейські відділи при партійних більшовицьких комітетах. Але в роки «великого перелому» і вони були ліквідовані, а їх очільники знищені, щоб і сліду не залишилося від «єврейського сепаратизму».

Під час вимушеного перебування в еміграції С. Петлюра постійно зазнавав нападок з боку білогвардійців, махновців, «лівих» і «правих» соціалістів, прибічників гетьманату і В. Винниченка, буржуазної і радянської преси, а також вчорашніх друзів і однодумців. Йому не прощали ні перемог, ні поразок. Можна цілком погодитися з відомим дослідником життя і діяльності С. Петлюри В. О. Савченком, який зазначав, що його вбивство було логічним завершенням цього довготривалого цькування. Але смерть була і його перемогою. Усім своїм життям і смертю С. Петлюра стверджував українську національну ідею, яка, незважаючи на багаторічну більшовицьку диктатуру і жорстокі репресії проти українських патріотів, продовжувала жити в серцях кращих синів і дочок України.

Автори пропонованих читачам досліджень не є професійними істориками, але їх науковий доробок може бути корисним для всіх, хто цікавиться постаттю видатного українського державного діяча С. Петлюри, його місцем в історії та взаємозв’язками українського і єврейського народів у добу Української революції 1917-1921 рр. Збірник містить також добірку цікавих документів, які проливають світло на позицію українських національних урядів і більшовицького режиму щодо євреїв. Більшість із них уведена в науковий обіг уперше.


  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка