Люко Дашвар Мати все Передмова



Сторінка9/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ 9


 

Маршрути є! Розпач веде. На плечі всівся, підганяє сироту! Батько помер, мама… Та, що народила, – проклята будь! Кинула. За гроші віддала. Та, що виховала, – проклята будь! За страх. Нагородила ним від початку, суворо контролювала його рівень у Лідиному серці з дня у день, як рівень цукру в крові діабетика. Тоха… Ох же Ліда з ним навошкалася, щоб мамі догодити! Хутірська… Ліда думала – вони схожі. А ні! Тій малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і гайда! Не купилася! А Ліді тепер куди?! Вона ж… Вербицька. Єдина з усіх справжня Вербицька! Хай навкруги все куплене – прізвища не віддасть! Стас і не ображається, що вона не Скакун. Стас… А чому він не ображається? Мама і його… Аж заклякла посеред вулиці. Похапцем відшукала мобільний. – Зоряно, – прошепотіла у трубку. – Можна я в тебе трохи поживу? – Так, пані Лідо, – сказала Зоряна. – Моя квартира порожня. Ми в Олеговій поки… – Я їду. – Куди? – здивувалася Зоряна. – До тебе. Зоряно. По ключі. – То ви хочете просто зараз, пані Лідо? Вже ніч надворі. Хіба до ранку… …На другу годину ночі Ліда Вербицька пріла в шубі у своїх апартаментах. В одній руці ключі від Зоряниної квартири, другою вчепилася в ручку невеличкої валізи на коліщатках. Утомлений, знервований Стас повернувся о пів на четверту. Надихався тих хімікалій на складах, аж у голові паморочилося, нарахувався тих коробок, налаявся з вантажниками, – йому би поспати. Не до концертів. Та, мабуть, картинка була настільки кумедною – Ліда у шубі на дивані, поряд валіза, – що Стас і про втому забув. Розреготався, як навіжений: – Дуню, ви куди? У Європу? Ліда стиснула долоньки, спитала глухо: – Стасику… Скільки конкретно грошей мама заплатила тобі за те, щоби ти… Лясь! У Дезінфікатора щока почервоніла. – Лідо… Кому ти віриш?… Твоя мати… Ліда незграбно підвелася, смикнула до себе валізу: – Стасику. Я йду від тебе… Насупилася, смикнула головою – не те. Волоцюжку згадала. Усміхнулася ошелешеному Дезінфікатору. – Стасику… Я сама покидаю тебе… Він не встиг крикнути: «Ну ти дурна!» або ще щось недоречне і зайве. Розгублено дивився їй услід, а коли двері за Лідою грюкнули, упав на диван, безпорадно скреготнув зубами: – Блін! Хіба не сука?!  



Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя. Ліда вискочила на вулицю, хоч збиралася при Стасові демонстративно зухвало викликати таксі й тільки після цього грюкнути дверима. – А й нічого… – шепотіла збуджено. – Із мобільного викличу! Мобільний жалібно блимав зеленим – батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла – ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий. Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися. …У покинутому домі горіла мала свічка, і від того він скидався на забутий храм. На ящику біля теплої батареї куняв чоловік. Не насторожився від чужих кроків. От же легковажний! А як злодюжки крадуться?… Ліда зупинилася кроків за десять від нього, гукнула: – Марку! Чоловік не озирнувся, а якось дивно, ніби під дупою не ящик, а рухливий диск для схуднення, всім тілом повернувся до Ліди, і вона побачила старезного діда з кудлатою бородою. На колінах у дідугана сидів здоровезний рудий кіт і дивився на Ліду холодними злими очима. Це був той самий кіт, що його щури з’їли. Хай би і свічку загасили – Ліда б і тоді не помилилася. А дід… Може, це Марк? Тільки геть старим став… в одну мить. Ліда раптом відчула, як всередині, з голови – у п’яти, покотилися холодні камінчики – так швидко, ніби Ліда – геть порожня, як водостічна труба. – А… кота ж… щури з’їли… – Ти хто? – прошамкав дідуган. – А… де Марк? – Пішов… – Куди? – Не докладував… – відповів дід. Похвалився: – Ось… Батарею мені залишив. І пальта свого… – Дякую, – прошепотіла вихована професорська донька. Полізла в дірку в стіні. Валіза застрягла серед битої цегли. Ліда смикнула її до себе, зиркнула на дідугана – хай би допоміг! Дідуган спав – підборіддя у груди. А на колінах у нього сидів здоровезний рудий боцман і не зводив із Ліди льодяних очей. – Вибачте… – якогось біса прошепотіла Ліда і так смикнула до себе валізу, що ручка одірвалася. О сьомій ранку дісталася Зоряниної квартири на Оболоні. Стала під душ, і хоч гаряча вода трохи розслабила напружені м’язи, думок не заспокоїла. Хотілося бігти. Не знати куди і як далеко, але бігти, щоб хоч якось вирватися з того відчайдушного полону. Ліда вхопила чужу мочалку і – чхати на гігієну! – довго-довго терла ноги, ніби від того бігти перехотілося б. «Навіщо мені мчати геть? – думки спалахували рятівними вогнищами, пожирали сумніви. – Хай біжать ті, кому є що рятувати. Бо якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла. Ні. Це не любов. Чому я не розуміла цього раніше? Хіба втіха – щодня подавати комусь своє серце, труситися, заглядати в очі: “Вам сподобалося? Я… хороша? Я заслуговую на те, щоби ви мене… любили? Не покинули?” Як же все зійшлося! Як же зійшлося все в один день – стара світлина, няньчині спогади і та втеча. А мені здавалося – ми з Раєю схожі. Ні? А-а-а… Знаю. У неї є скарб! Вона може будь-якої миті пригадати маму. А я – ні! Як страшно! Та – ні! Немає сенсу боятися, що тебе розлюблять і покинуть. Той страх – лише підтвердження гіркої, безпорадної самотності. Тому я… Я вже не боюся. Я сама покинула і Стаса, і… маму. І життя не втратило сенс, бо я… Я Вербицька. Остання справжня Вербицька, і цього не зможе відібрати в мене ніхто! Я Вербицька, тож знаю, що робити…» Рівно о дев’ятій ранку лікар Лідія Вербицька розпочала прийом хворих.  

Стас психонув. Мужчина простий, хоч рівняє ту борідку щотижня. Йому під Шнітке, йо… не ридати! Пішла?! І це після всього?! Після клятв про вічне кохання! Після блуду з лисим свінґером! Після того як він сам сказав їй: «Годі, люба, давай усе забудемо!» – Іветта – стерво! – знайшов першопричину. А мужчина ж конкретний. Ледь дочекався, поки сонце зійде. Галопом до ненависної тещі й уже, що на язиці, те б Іветта і почула. Якого біса? Він у неї грошей не вимагав! Він їй… Двері відчинила Ангеліна: від круглої няньки ніби хтось кілограмів десять по-живому відрізав. Тьмяна, метушлива. Рухи зайві, незрозумілі – то до волосся, то до шиї. – Що з вами, добра пані? – здивувався Дезінфікатор. – Лідуся… Лідуся прислала? – тремтячими губами запитала нянька. – Кого?! – вишкірився Стас. – Тебе… – Та ні. Я ще сам вирішую, куди мені йти. Іветта Андріївна вдома? – Ні… Стас насупився, зміряв підозріливим поглядом збентежену няньку, рішуче ступив у передпокій. – Я її почекаю! – не просив, повідомляв. – Із Платоном поки… побалабоню… Ангеліна схлипнула, притулилася до стіни. – Лідуся хіба не сказала? Втік Платосик… Стас від несподіваної новини закляк. Мовчки погрозив ошелешеній няньці пальцем, мовляв, ви тут, добра пані, мені голову не морочте! У взутті ступив на килими, пішов до Платонової кімнати. Рвучко відчинив двері і, тільки коли побачив порожню, як дурна голова, кімнату, розреготався азартно. – Ну Платон! Ну молоток! Нарешті хоч хтось стару каргу на місце поставив! Ні, ну красава! Поважаю! – Ой, святі-грішні! Ти що мелеш, Стасику?! – заплакала нянька. – Воно ж геть хворе та негодяще! Пропаде! – Не пропаде! Він з Іветтою не пропав! Без неї – тим паче виживе. А Рая? Рая теж? – Отож! Удвох зірвалися. З дівкою все ясно. Дитинку зберегти захотіла, а от чого Платосик слідом причепився, сам Бог знає. – Яку дитинку? За п’ять хвилин Стас знав усе: про Раїну вагітність, рішення Іветти позбавитися дитини, про аборт, який мала організувати Ліда, та чогось зволікала, аж поки дурна та хворий не дали дьору. Про те, як розлютилася Іветта, веліла доньці згинути з її очей, а Ліда… – А Ліда сама чогось… на матір розгнівилася… – Нянька очі відвела. – І слухати її не схотіла. Побігла кудись і Платона шукати відмовилася. Я оце думала, вона охолола, тебе прислала на поміч… – Та ні. Ліді, мабуть, зараз інше пече… – Няньці в очі глянув. – Не знаєте, що саме? – Я? А я яким боком? Нічого я не знаю, – перелякалася Ангеліна. – Мені Богу молитися, аби Платосик знайшовся… Стас озирнувся. – А він часом записки якоїсь не залишив? – Пішов по кімнаті. – У компі, приміром, чи… – Під ліжко зазирнув. – А що тут у нього за схованка? – Яка схованка? – почув від дверей голос Іветти. Стас обернувся і… очам не повірив. У дверях Платонової кімнати стояла нещасна немічна бабця, і тільки бездоганна зачіска підказувала – це Іветта Андріївна Вербицька. Дезінфікатор відчув себе шляхетним кілером. «Тільки не жінок і дітей!» Кивнув, мовляв, добрий день, Іветто Андріївно. Іветта насилу випрямила спину, пішла до ліжка. – Що за схованка? Ангеліна нахилилася, витягла на світ божий немалого глиняного бичка-скарбничку. Зі щілини для монет стирчала пігулка. Іветта здригнулася, повільно підійшла, взяла бичка з няньчиних рук і щосили гепнула ним об підлогу. Бичок розлетівся на сотні глиняних черепків, а серед них яскравими цятками біліли, жовтіли, червоніли різновеликі пігулки. – Ой, святі-грішні! – заголосила була нянька, та зиркнула на сполотнілу хазяйку, затулила рота долонею. Іветта хитнулася. Стас ледве встиг підхопити. – Іветто Андріївно. Ходімо… Присядьте. Та не хвилюйтеся, знайдемо. Клянуся, знайдемо ми Платона… Вона ще намагалася тримати марку. – Дякую, Станіславе, – прошепотіла ледь чутно. «Ні! Іветта з Лідою про ті гроші не говорила», – упевнився Дезінфікатор. Довів тещу до крісла-трону, усадив. – Відійдіть… Я не бачу… – прошепотіла Іветта. Стас озирнувся: чого не бачить? Дах поїхав? Кмітлива нянька відштовхнула Стаса вбік. Іветта вп’ялася поглядом у двері Платонової кімнати. – У місті часу не гайте… Тут їх нема. Стас знизав плечима, задумався: – А дівчина куди могла піти? Іветта раптом так рвучко підхопилася, що Стас аж відсахнувся. «Ого! Енерджайзер! Друге дихання?» – Ви на машині? – Іветта вже йшла до дверей і – молода, молода! – на ходу хапала сумку, весільну фотографію Платона і Раї, що їх таки зняв штатний фотограф загсу. – Їдьмо!  

Скільки їхали – мовчали, хоч Стасові так і кортіло запитати тещу, чи сказала вона Ліді про гроші. За три години вже під’їжджали до хутірця поблизу Петрівки. – Тепер куди? – До крайньої хати, – Іветта подалася вперед, намагалася роздивитися околиці хутірця. Ухопила Стаса за руку. – Стасику. Ми залишимо машину тут. Далі підемо пішки. – Добре, – Стас вирішив не сперечатися. Теща видалася йому вкрай знесиленою, а він же… «Крім жінок і дітей!» Залишили «тойоту» метрів за п’ятдесят від хутірця, побрьохали розбитим ґрунтовим шляхом. Та що ближче підходили, то з більшою тривогою Дезінфікатор поглядав на тещу. Хоч би на ногах утрималася! Іветта забула про пряму спину. Зігнулася гаком, місила мокрий сніг, а коли до крайньої хати лишалося метрів двадцять і вже добре було видно чорні обгорілі стіни покинутого злиденного помешкання, зупинилася, наче сили вмить випарувалися, безпорадно опустила голову: – Його тут немає… Тут нікого немає… Стас мало що зрозумів. Насупився. Кивнув на обгорілу хату: – Рая тут жила? Іветта мовчки кивнула. Застигла. Стас нервово потягся за цигарками, закурив, пішов до дядька, що колупався біля паркана сусідньої, цілком добротної хати. – Доброго дня, хазяїне. – Добрий, добрий… – Дядько витер об штани грубі руки, глянув на приїжджого. – Заблукали? – Та ні. Спитати хочу. Он у тій хаті… Пожежа була чи що? – Була. Навіть у газетах писали. Нінка… Хазяйка… Вчаділа, падло! Стас недобре на дядька зиркнув. – Що ж це ви так… про загиблу? – А як про таких казати?! На Різдво наклюкалася, як та зюзя, спати завалилася і – капут! І сама вчаділа, і дитинку загубила, бо вагітна була. – Дядько підозріло насупився: – І що вам до того? – Так… дочку її шукаємо. Раю. Не з’являлася? – Та звідки їй тут взятися? Люди кажуть, Нінчині малі у якомусь дитбудинку, а Райка в турецькі повії подалася. Як перед самим Новим роком здиміла, так її ніхто і не бачив. Стас ішов до Іветти, і здалеку вона раптом нагадала Дезінфікатору його власну маму в той день, коли багато років назад старший брат до крові побився з сусідським фраєром, бо той своїм джипом задавив цуценя. Приїхала міліція, брата скрутили, потягли до «бобика», а малий Стас біг слідом і кричав, щоби брата відпустили, та раптом побачив маму. Вона саме поверталася з магазину – у руках повні сумки. Здалеку помітила біду та, замість того, щоби рвонути до міліціонерів, раптом зупинилася, сумки впустила і, як оце зараз Іветта, стала стовпом, наче, ступи вона хоч крок – смерть! Стас підійшов до тещі, ніяково зітхнув: – Може, ще кудись треба поїхати? …До Києва поверталися вже поночі. Іветта зціпила руки, опустила голову і все дивилася на закам’янілі пальці, ніби не було у світі нічого важливішого за них. Стас скоса зиркав на тещу, думав про те, що, можливо, він був надто категоричним щодо неї і що Платон таки скотиняка, бо як надумав тікати, то хоча б записку матері залишив, щоб не побивалася. Нічого, нічого! Хай тільки з’явиться! Стас йому пояснить популярно правду життя.  



Платон і Рая щезли. Наче вітром аж до зірок понесло. Іветта підняла найвпливовіших знайомих – по всіх усюдах утікачів шукала міліція і трійко приватних детективів. Ангеліна щодня тинялася Подолом. Стас запропонував дати оголошення в пресу і надрукувати фотографію молодят, та Іветта не погодилася. – Це налякає їх, Стасику, – пояснила тьмяно. А час біг. Тиждень, другий… Кілька разів Іветта їздила до трупарні на впізнання невідомих небіжчиків, та, Бог милував, там не було ані Платона, ані Раї. Одного пізнього вечора з міліції зателефонували: знайшли! Іветта вискочила з дому, як той Платон – боса! Та в міліції помилилися – то знову були не вони… А час біг. Місяць, другий… Бджоли травень принесли. Коли вечір нагадував, що минув ще один безнадійний день, Ангеліна накривала у вітальні стіл для чаювання. І все як колись: порцеляна, справжній індійський чай, коричневий цукор і домашнє печиво з тими самими помаранчевими усмішками. Стас сідав до столу поруч з Іветтою так, щоб не заступати їй двері Платонової кімнати. Ну не сидіти ж їй одній! Дзенькав ложкою: цукор колотив. – Іветто Андріївно, до мене завтра постачальник з Одеси приїжджає. Я дам йому фотку? Добре? – Добре, Стасику, – шепотіла Іветта. Не відводила погляду від дверей синової кімнати. Про Ліду не говорили. Наче уклали мовчазний договір: не згадувати, не розпитувати, не лаяти. Та варто було Стасові вийти за поріг моторошної від горя професорської оселі, він діставав мобільний. – Лідо… Я під’їду? Хотів про Платона тобі розповісти… – починав зухвало, щоб вона не розчула, як він хвилюється. – Вибач, Стасе, я зараз дуже зайнята… – І короткі гудки. – Ну не сука?! – бісився Дезінфікатор. Геть нічого не розумів. Спочатку вирішив: маячня! Повернеться, бо любить! Потиняється по чужих кутках, охолоне і приповзе: «Стасику! Не покидай!» А він нічого й не покидав! Квартиру не покинув, речі Лідині, що вона їх тут більшість залишила, стереже. Брата її, до речі, шукає з ранку до вечора, тож Ліда краще не думала б, що Іветта його купила! У матері б запитала! В очі її подивилася: може, хоч тоді схаменулася б, зараза! Чи вона теж божевільна? І не зустрітися, не поговорити. У клініці вічно народу повно. Від Зоряни з’їхала. Орендує квартиру десь у центрі. А де? Тільки й лишилося – мобільний і Зоряна. Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла. – Вона розмовляє зі мною тільки про справи, – сама дивувалася. – Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть. – Може, у неї хтось з’явився? – припустив Олег. – Ні, – запротестувала Зоряна. – Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті. – Шнітке… – буркнув Дезінфікатор. – На одній ноті з життя зникає музика, – сумно всміхнулася Зоряна. Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з’ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик – чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко – краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим: – Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як? Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі. – Іветто Андріївно… Ви як? Поряд з’явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти – тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». – «А робота?» – спитав Стас очима. – «Яка робота?! Одна в неї тепер робота – синочка дочекатися». – Крісло допоможи пересунути, – прошепотіла нянька. – До вікна. – Навіщо? – не зрозумів. Озирнувся: Іветта вчепилася в ручки крісла, намагалася встати. Та де там! Нема сили. Платон із собою забрав. Обоє кинулися, під руки підхопили. Дотягли до дивана, всадили. Іветта вчепилася у диванні подушки, звела на Стаса очі. – Прошу, Стасе. Переставте крісло до вікна. Ангеліночці важко. – Добре. – Ого! Та ти підвищення в Іветти заслужив, – зашепотіла Ангеліна. Тягла разом з Дезінфікатором важке крісло до вікна, супилася. – Що ви, добра пані, мелете? – Ой, святі-грішні! Я мелю? Я правду кажу. Як був ти «молодим чоловіком» – ненавиділа. Як «Стасиком» і «Станіславом» став – простила. А як «Стасом» – полюбила. Стас спантеличено глянув на няньку. – А крісло навіщо до вікна? – Бо ноги не тримають, а хоче сидіти біля вікна, виглядати… – Авжеж, – посмутнів: «Що та Ліда собі думає? Мати, може, останні дні доживає, а вона геть із глузду з’їхала – хоч би забігла колись. Коза!» Удвох з Ангеліною спробували поставити Іветту на ноги. Не виходило. Геть нічого не виходило! Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як та коняка, няньку відсторонив: погуляйте, добра пані, – підхопив Іветту на руки і поніс до крісла. – Дякую, Стасе… – Іветта шепотіла рівнесенько. На одній глухій, безпорадній, моторошній ноті. «Ні, Лідо! Хоч казися, а я тобі сьогодні все скажу!» – подумки вибухнув Стас, пішов до дверей. Нянька бігла слідом. – Стасику! Ти скажи… А ввечері заскочиш? Треба ж її до ліжка перетягнути. Та й того… туалет там, умитися… А може, мені якусь помічницю собі найняти? Так Іветта не схоче чужих у хаті. – Заскочу… – ховаючи розпач, процідив Дезінфікатор.  

Ліда Вербицька все думала, думала. І все про себе. А вона – хто? Яка насправді? Що їй можна, а чого ні? Орієнтирів не було. Доля розмела. Тато… Тільки тато. У неї був справжній тато. І для початку нового життя Ліді Вербицькій цього видалося цілком достатньо. Та думки про сиротинець, Іветту, Платона і Раю, няньку, Стаса не покидали, заважали, роздирали серце сумнівами і врешті-решт Ліда вирішила: хай собі крутяться, раз від них – нікуди. Вона з цим упорається, бо вона – Вербицька. Остання справжня Вербицька, а Вербицькі – лікарі від Бога. Упала в роботу – й маківки не видно. Надвечір, коли прийом пацієнтів закінчувався і в клініці залишався тільки сторож Василь Іванович – жвавий дідуган із міліцейським минулим, лікар Вербицька виходила останньою. Пішки йшла до винайнятої квартири біля метро «Арсенальна». Якщо навпростець, так із півгодини ходу, та Ліда робила гак і спочатку йшла на «своє місце»: повертала до Лаври, ішла повз лаврський мур, зводила очі до золотих маківок, доходила до мистецької галереї і повертала праворуч, на вузьку, непримітну доріжку. Устелена старовинною бруківкою, захована у деревах, вона стриміла вгору, до невеличкого майданчика, звідки видно не тільки весь лівий берег Києва, а й синьо-зелений безкрай за ним. Майданчик обривався кручею. Падав до Дніпра. Здавалося, стоїш на затишній і аж ніяк не пафосній вершині світу. А якщо ще Бога шукаєш, то варто лише озирнутися праворуч – і золоті лаврські маківки, що до них треба знизу вгору линути, тут на рівні очей, поруч. Варто лише простягнути руку… Ліда ставала на край. Під ногами обсипалися камінці, торохтіли вниз, та вона не помічала: все про своє… «Ніколи не прощу тих, хто купував і продавав моє серце! Я покинула їх! І – живу… І так, мабуть, живу не лише я. Більше нікому не пропонуватиму своє серце. Воно – моє. А для спілкуванння досить і банальної логіки. От… Платон… Утік? Значить, йому так краще. І крапка. Мама?… Тобто – мама, Іветта. Вона заслужила, щоб ми всі її покинули. І крапка. Стас. Стасик… Як же я скучила… Ні! Він найманий! Я забуду його. Ще день-два, і точно забуду. Що на них озиратися? Досить того, що вони досі в моїй голові! А цікаво… Вони згадують мене? Дратуються, переживають чи, може, злі, як дияволи, бо ж не гадали, що я зможу… покинути їх!» Того травневого вечора Ліда вийшла на поріг клініки пізніше, ніж завжди. Сигналізація ніяк не вмикалася – і вони з Василем Івановичем чекали, поки працівники охоронної фірми налагодять її. Коли врешті впоралися, на вулиці засвітилися ліхтарі. «І нічого… – усміхнулася Ліда подумки. – Однаково піду на своє місце. На лівому березі – вогнів… Дух перехопить!» Василь Іванович вийшов разом із Лідою. – Шановна пані лікар, може вам таксі викликати? – любив дідуган естетику. – Дякую, Василю Івановичу. Не треба. Пройдуся… Ступила крок-другий і завмерла – метрів за п’ять від порога стояв Стас. Василь Іванович хоч і зметикував, що пані лікар якогось біса перелякалася молодика з дивною борідкою, та зважитися на такий-сякий мужній вчинок не встиг. Стас раптом зірвався з місця і зупинився навпроти Ліди так рвучко, що сторожу аж виск гальм почувся. Ліда зосередилася: сто разів промовляла-повторювала слова, що скаже Стасові, якщо несподівано зустріне його десь, – розгорнула плечі, згорда поглянула на чоловіка і рівно так, на одній ноті, аж надто ввічливо сказала: – Стасе, хочу нагадати тобі, що я… – далі мало прозвучати «…покинула тебе назавжди. Тож, дуже прошу, не витрачай даремно часу і дай мені…» – Та закінчити не встигла. Стас розмахнувся та я-а-ак лясне важкою долонею Ліду по щоці. Дзизь! Василь Іванович мало не зомлів. А він, сердешний, радів, що роботу спокійну знайшов. Очі вирячив: що? Стас мовчав. Ляснув Ліду по щоці – і ні гу-гу. Очі скажені, губи тремтять – хочуть, щось сказати. Ой хочуть! Ліда зойкнула якось дивно, із запізненням, ніби щока тільки згодом запекла. Безпорадно притисла долоню до щоки і враз стала колишньою Лідою Вербицькою. – Платон?… – прошепотіла. – Мама… – процідив Стас. Розвернувся, пішов геть. За мить зник серед дерев. Ліда схлипнула: – Мама! Зірвалася з місця. Аж загуло… Василь Іванович ошелешено подивився лікарці вслід, почухав маківку і вже хотів був замкнутися зсередини в клініці, аж раптом побачив вогник серед дерев. Роздратувався, поплентався на розвідку. На лавці сидів Стас. Курив, орав очима землю. Сторож обережно присів поруч, скоса зиркнув на дивного чоловіка. – Дай закурити, – сказав ні сіло ні впало. Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав: – Батя, ти чим голишся? – Та цим… «Жилєтом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі… Стас підвівся, викинув цигарку. – Ходімо! Даси свій «жилєт»… Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.  

Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того – тільки серце рвала. Влетіла до вітальні, побачила кам’яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам’яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?…» Не Іветта сидить – горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі – ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия – здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить. – Мамо… – І кроку не ступити. Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками. – Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю… – Лідочка? – шелестом. – Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити… – Тут перепочину, – повернула голову до вікна і знову закам’яніла. Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями. – Ангеліночко, – прошепотіла раптом жорстко. – Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися. – Ой, святі-грішні, біжу, – забубоніла нянька, засовала вітальнею. – Ти надовго, Лідусю? – Назавжди… Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй! Нянька плакала, божилася – нема життя! Як Платосик не знайдеться – пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба… – Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, – прошепотіла Ліда, вразилася: істина. – Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», – бовкнула нянька. – Я – Вербицька. Мій обов’язок… – То тебе обов’язок до нас привів, Лідусю? Не серце?… – Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, – наказала. – Бо вижену. – Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася. Ліда глянула няньці в очі, сказала: – Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку. – Чого б це?! – Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама. – А Платон? – набундючилася нянька. – Платосика не шукатимеш? – Не шукатиму, – прошепотіла. – Захоче – сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон – не Вербицький… І вплив наших генів… – Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?! – Годі вже! – Чого б це? Збрехала! – Навіщо? – Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся. – Навіщо веліла брехати? – Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що… – Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон… – А я звідки знаю?! – вибухнула нянька. – Як мені хазяйка веліла говорити – так і кажу! – Годі! – аж потьмяніла. – Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я – Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає… – Аби не впав! – прошепотіла нянька. – Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!  

Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон. – Сьогодні ще поснідай у кріслі, – говорила-навіювала. – А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається. – Добре, Лідочко, – Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом. Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу – усе по годинах розписане. Спішила до клініки. – Як справи, пані Лідо? – питала Зоряна. – Все чудово. – Як мама? Як Платон? – Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів. Та – починала. Дві ставки випросила – щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.  



За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас. – Лідки нема! – роздратовано буркнула нянька. – А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? – здивувався Дезінфікатор. – Як здуріла, так і стала! – насупилася Ангеліна. Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні. – Іветто Андріївно? Добрий день… – Обережно. Придивився, зрадів: – А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд! – Мене лікує Лідочка, Стасе, – кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. – Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає… – Добре… Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п’ять хвилин від Іветти чекати». Стас збентежився. Нахилився до Іветти. – А Ліда… – Наша Лідочка – справжня Вербицька, – прошепотіла Іветта. – Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої… «Марить», – подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку. – Я дочекаюся її? – Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б… – Звичайно, у Платоновій. Уже йду… Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно. …По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити – уже й не треба. На ліжку покривало зім’яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві, три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло. Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився – сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з’ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів: – Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня – десятки злочинів… – Мати дуже переживає… – Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMS’ками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?! Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда – Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий-здоровий…» Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» – подумав байдуже і незчувся, як заснув. …Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко – оце дав! – озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася? – Поговорімо? – ніяково видушив Стас. – За годину, – повідомила вона ввічливо. – Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна… – Допомогти? – Ні. Дякую. Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.  

Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти. – У тебе нема бороди… – констатувала Ліда. – Набридло виділятися… – Дивно. – Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле – не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми – звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди – звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори. – Вибач. Я – Вербицька. – Та ти що? І коли це до тебе дійшло? – Не так давно, як хотілося б. – То поясни. Вербицька… – вона не для Скакуна? Ліда опустила голову, сумно всміхнулася. – Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама… – Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай! – Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна – королева. – А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі. – Я роблю все можливе. – І щока не горить? – Я не ображаюся. – А я й не вибачаюся! – Тоді… навіщо ти тут? Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати – сам завівся з півоберта. – У справі, – кинув зло. – Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися… – Квартира твоя, – наїжачилася. – З яких це? – Я так вирішила… – Як із плеча панського. – Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки… – Майже п’ять! – За майже п’ять років… які тобі довелося жити зі мною. – Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! – підхопився. Стілець на підлогу – хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима – грюк! Ліда схлипнула, затулила лице долонями. – Не можу… Не можу більше… Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі. – Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька! – Вибач, – забелькотіла. – Мама… Я подумала – вона могла так зробити… Стас вишкірився недобре. – У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою? – До чого це? – Були гроші. Та я відразу сказав – мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають – бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім’ю, а сім’я… Блін, як же ти мене дістала! – Вибач… – А далі? Далі що? У тебе були питання – я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою? – Нічого! – знітилася. – Відпусти… Відштовхнув. Вишкірився: – Назавжди? – Мені… мені треба подумати. – Невже розлюбила?! – Що ти, Стасе! Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді… – Ходімо додому, Лідо, – попросив. – Я скучив… Вона почервоніла, відвела погляд. – Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я? Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя. – Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде – то вже й не шукай. Зрозуміло? – Зрозуміло… – прошепотіла спустошено. Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев’яте травня, – зафіксувала. – А недовго – це скільки?» – Дякую, Стасе. – За що?! – За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд. Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав: – Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?  

Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона – остання справжня Вербицька, стала для професорської доньки єдиним острівцем тверді під ногами. А навкруги – океан страхів, підозр і сумнівів. Ліда заборонила собі розпитувати Ангеліну про події, пов’язані з народженням брата. Платон – байстрюк. Не міг в академіка Вербицького народитися хворий син. Вона ж – нормальна. І на тата схожа. А Платон – тільки на маму. Ще менше Ліда намагалася думати про Платонову хворобу. Несподівана втеча брата, дивний факт – не приймав ліки, – звичайно, що збуджували цікавість, та і тут Ліда постановила для себе: хай вештається! А вона… Вона вперше за все життя ні з ким не ділитиме… маму. Вперто повторювала: мама. Тремтіла від збудження: так, так, тепер ніхто не відволікатиме мамину уваги від неї, Лідочки. Та потвора, та санітарка Олька, яка хотіла зробити аборт і згубити дитину, вона Ліді – ніхто. А мама… Мама наказала потворі народжувати, відібрала Лідочку з хижих лап, заховала у сиротинці і чекала слушної години, щоб повернути Лідочку в сім’ю. І хіба після цього Ліда може розриватися між Стасом і мамою? Ні, ні. Вона хоче бути поряд із мамою. Надолужити. Запам’ятати. Розбитися у прах біля її ніг, щоб мама всміхнулася і сказала, що любить її. Ліда ж заслужила? Заслужила? Заслужила! Свого не віддасть! Стасик… Ліда кілька разів потайки бігала до двокімнатних апартаментів, щоб пересвідчитися: Стас ще не покинув їх. Раділа. Он воно як! Чекає! Серце тішилося: хай звикає, бо вона тепер нова! На осінь до навчання. Ліді в хірурги треба. Татків шлях торувати. А зараз – переписати татову квартиру на Подолі на себе, увійти у право власності на татків спадок – гонорари за книжки, що видаються по всьому світу. Перерила всі документи: все шукала татків чи Іветтин заповіт. Не знайшла, іншим шляхом рушила. – Матусю, тут треба поставити твій підпис, – сідала на край Іветтиного ліжка, гладила маму по сивому волоссю. Іветта тьмяно всміхалася, ніби геть усе розуміла, мовчки ставила підпис на черговому документі, що їх щодня носила до неї Ліда. І не питала – що, навіщо? Іветта помирала від відчайдушної непоборної туги, і це побачив би навіть сліпий. Наприкінці червня остаточно злягла. Здавалося, її більше вбивав той факт, що вона не може підійти до вікна, щоб виглядати сина, а не глухий біль у серці. Ангеліна плакала, хапала Ліду за руки: – Лідусю… Лікарів треба. – Я – лікар! – шепотіла Ліда вперто і лягала на ніч біля Іветти, бо в її колишній кімнаті, де ще недавно товклася хутірська, нині йшов ремонт. – Та ти, хай Бог милує, може і лікар, а до Іветти спеціалістів треба, – все товкла нянька. І тоді Ліда сказала їй правду: – Маму ж у лікарню заберуть… – І що? – Ні, Ангеліночко. Я не хочу… без мами! Нянька захрестилася, заплакала. – Бідна Іветта… Стас навідувався до Іветти вдень, коли Ліда практикувала в клініці. Йому з Лідою говорити про що? Все сказав! Хай вирішує. Сидів біля тещі, все намагався розвеселити її анекдотами. Іветта слабко всміхалася, наче підтримувала відчайдушні намагання Дезінфікатора, та іноді засинала просто на середині чергової історії, і тоді Стас тихенько виходив зі спальні, питав няньку: – Може, щось допомогти треба, добра пані? – А давай, Стасику, телевізора до Іветти у спальню затягнемо, – попросила раз нянька. – Бо вже два тижні лежить та у стелю дивиться. Хіба то діло? Стас ухопив пласку панель, без зусиль переніс до тещиної спальні, де метка Ангеліна вже звільнила від дріботи комод навпроти Іветтиного ліжка. – Ой, святі-грішні, як ловко! – раділа. – Хоч якась розрада бідній Іветті. – Хіба їй до «Камеді-клабу»? – хмикнув Стас. – А я гарну штуку придумала, – відповіла нянька. – Казатиму Іветті, що зараз у телевізорі Платосика покажуть. Вона й відволічеться. От побачиш! Умикай. Стас увімкнув панель, екран засвітився. Ангеліна посунула до Іветти, нахилилася їй до вуха. – Іветто Андріївно! Ви мене чуєте? Зараз Платона по телевізору покажуть. Ви чуєте? Платона… Ану дайте я вам подушку краще під голову підкладу. Щоб вам видно було… Дивіться уважно, щоби не пропустити… Стас стояв спиною до телевізора, все на Іветту дивився і такою дурною здалася йому няньчина вигадка, що аж роздратувався: – Знаєте, добра пані, ви би краще… – І замовк, бо очі Іветти Андріївни Вербицької раптом засяяли так ясно і радісно, що Стас перелякався. А вона вже з божевільною, збудженою усмішкою силувалася підвестися, показувала тремтячим пальцем в екран. Стас озирнувся і не повірив очам. На екрані – певно, репортаж про сільгосппідприємство. Зелене поле, за ним – покручена дорога. Хати аж на обрії. На передньому плані капітальний дядько у картузі махав рукою в бік поля, щось пояснював зеленому, як те поле, журналісту. А на задньому плані… покрученою дорогою йшла дивна трійця – і Стас тієї ж миті впізнав одного. Платон! Він ішов і всміхався, – волосся відросло ще більше, борода. От чудило! Сорочка на грудях розстебнута, босий. Тримав за руку тендітну вагітну дівчинку. Рая? Платон казав їй щось, певно, дуже веселе, бо Рая сміялася, притримуючи рукою великий живіт. Теж боса. І щасливі. Видно ж – такі щасливі! От босяки! От чортяки! Веселяться! Супутника собі звели. Третього – молодого чоловіка років тридцяти – Стас не знав. Та ті двоє… – Платон! – закричав Стас на все горло. – Ну зараза! Платон! – Сміявся і плакав, витирав кулаком сльози і геть їх не соромився. – Іветто Андріївно! Платон! – Господи, Платосик! – і собі голосила Ангеліна. Стас рвучко подався до екрана: дядько ще говорив, та дивна трійця вже зникла. – Ангеліно! Папір! Ручку! Швидше! – закричав. – Для чого? Для чого?! – Ангеліна тремтіла від сліз і з нервів чомусь просте питання повторила двічі. – Неси, блін! – кричав Стас. Припав до екрана, читав титри внизу. – Віктор Іванович Гай, Полтавська область. Козли! А село. Село яке? Ангеліно! Записуй. Гай Віктор Іванович. Полтавська область. – Та записала! Записала! – Нянька й сама кричала, як на пожежі: – Господи. Оце щастя! Оце щастя! А ти, Стасику, казав – дурне діло. – Тепер я його точно знайду, – азартно вишкірився Стас. – Оце щастя! Іветто Андріївно… – Ангеліна посунула до ліжка. Зупинилася. Якось здивовано запитала: – Іветто Андріївно… А ви що… померли? Стас відірвався від папірця, на якому нянька записала прізвище капітального дядька з Полтавщини, обернувся до ліжка – Іветта Андріївна Вербицька дивилася в небеса і всміхалася тією незбагненою усмішкою вічного щастя, що при житті спалахує і зникає так швидко, що й не насолодитися вдосталь, і лише смерть фіксує її на чарівних вустах, якщо людина помирає щасливою…
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка