Люко Дашвар Мати все Передмова



Сторінка8/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ 8




 

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною – кальцій! – розклала білосніжну серветку – бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі. – Ви сьогодні надовго? – поцікавилася нянька. – Сьогодні операційний день, – відповіла. Віддала розпорядження: – Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев’ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться. – Підгоню, не хвилюйтеся. Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня – коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали – посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під’їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», – подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці. – Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати… Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мо’, вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. – Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. – А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, – жахнулася. – Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди – з необхідності, а то все – у чотирьох стінах. Нога й не пам’ятає, коли землі торкалася». Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест. – Бережи нас усіх, Боже… – Пішла на кухню. День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з’явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з’явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж – телефон. – Кому не спиться? – забурчала. – Слухаю! – Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! – почула глухий, наче чужий, голос Ліди. – Лідусю? – здивувалася. – А ти… – За десять хвилин щоби була, Ангеліно! – наказала Ліда і поклала слухавку. – Ой! Ой! «Щоби була!» Нá тобі – друга Іветта! – засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона – сплять! – і пішла до Іллінської церкви. – Що там у неї? – все буркала собі під носа. Ліда стояла на розі навпроти храму – не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду – нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки. – Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? – нянька підійшла, насторожено зиркнула. Ліда пропекла її очима. – Ходімо до церкви. – І першою пішла. – Та ти ще й не прокинулася, сердешна, – залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: – Та хто тобі в таку рань церкву відчинить? Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася. – Бог! – сказала і пішла до дверей. – Ти чого? Чого? Що сталося? – Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає. – Лідусю… Та хоч скажи… Ліда стала біля ікони Божої Матері: – Кайся, нянько. Бо така грішна… – Що?! Ти чого це?… Нема на мені гріха, а який був – давно замолений. Ліда всміхнулася гірко – скибку від серця відрізала: – І в храмі брехатимеш? – Ніколи не брехала. – Матінкою Божою заприсягнися. – Та в чому? Ліда подалася до няньки хижо. – Де мама з татом у вісімдесят п’ятому були? Коли мені лише три роки стало? Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки. – Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер – не зупинюся. – Та звідки… – ляпнула перелякана нянька. – Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п’ятий рік… Москва… Мама з татом… – говорила-стогнала. Додала брехні до правди: – Розповів багато чого… Аж занадто багато… – І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? – заплакала Ангеліна.  

Було в Ліди дві таємниці. Одну – про неймовірного брата Платона – раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу – сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося. Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з’їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама! У сиротинці з пелюшок Ліда не пам’ятала точно, коли в її житті з’явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук – на другі, із других – на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й – далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» – «Ліда Вербицька…» – «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» – «Ні…» – «Ні?… А хто тобі його дав?» – «Мама…» – «І де твоя мама?!» – «Не знаю…» Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді – щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» – «Від мами?» – питала мала Ліда. «А від кого ж!» – придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької». Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з’являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, – намагалася хоч якось розрадити себе. – Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших». У дев’яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев’ять років, світ перевернувся. Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Аською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили – Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші – фотокартку мами і тата. Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав – аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги: – Лідко! За тобою мама приїхала! Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі – на двері. Зараз ті двері – хлобись! А на порозі… мама? За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва. – Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася? Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб’ю ту кляту Аську! Уб’ю!» – билося. Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна. – Лідо! Ходімо зі мною, – сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі. …У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали і побоювалися, сиділа мила жінка років тридцяти з хвилястим розпущеним волоссям до плечей. Ліда відразу звернула увагу саме на русяве пишне волосся і дивилася тільки на нього, як дурна. Лариса Дмитрівна підштовхнула Ліду до жінки, сказала їй: – Я залишу вас… – Так… – мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. – Привіт… Ліда завмерла і прошепотіла: – Ви моя мама? – Ні, дорогенька, ні… – мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. – Зараз я тобі все поясню… Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!» Мила жінка посадовила Ліду на шкіряний диван, що він по краю весь мідними гвіздками був утиканий, присіла поруч. – Чекаєш на них? – спитала обережно. Ліда закам’яніла. От розуміла – треба кричати: «Так! Чекаю! – Та щелепи самі собою зціпилися. – Тільки би мені тут не розревітися. Бо тих, хто весь час реве, теж не беруть!» – Вони зуміли вирватися до тебе, – сказала мила жінка, і Ліда забула про все: про страхи, Аську Авдєєву, сльози, що взялися звідкись, біль у щелепах, про пальці, що аж заніміли в кулачках. – У мене і тато є? – прошепотіла насторожено і вперше подивилася милій жінці в очі. Із тих очей до дівчинки – тільки добро. Такі очі не брешуть. – Звичайно, дорогенька, – усміхнулася жінка. – А де вони? – Уже мчать до тебе. – А де вони були?… Мила жінка обійняла дівчинку. Заговорила тихо і сумно, ніби переповідала правдиву гірку казку, яку прочитала тільки-но, і так вона її вразила, що аж серце розболілося. – Твої батьки – лікарі, Лідочко. Коли ти народилася, їх відправили в далеке відрядження. В Африку. Дітей туди брати не можна було. Там війна. І страшні хвороби. Твої відважні батьки лікували в Африці людей, рятували їхні життя. Твої мама і тато сподівалися, що пробудуть у далекому краї рік, не більше, та повернення додому все відкладалося, а вони… Вони так страждали без тебе, Лідочко. І написати тобі звідти не могли. І приїхати. Тільки передавали через знайомих передачі для своєї донечки і мріяли скоріше повернутися додому. Кілька разів вони писали своєму начальству листи з проханням дозволити їм повернутися, та – марно. І тоді… Тоді твоя мама пішла на хитрість. Вони з твоїм татом вирішили, що народять ще одну дитину. Бо з дітьми в далекій небезпечній Африці спеціалістів не залишають. Їх терміново відправляють додому. – Жінка замовкла, насторожено глянула на дівчинку. – Так вони і зробили… Ліда зачаровано слухала тиху оповідь. Поворушитися боялася. Так он які в неї батьки. Мама… І тато є. – А вони… уже приїхали? – прошепотіла напружено. – Тато тут… У сусідньому кабінеті… – А мама? – А мама з маленьким братиком Платоном із нетерпінням чекають на тебе вдома… Твоя мама дуже виснажена пологами. Вона поки не може багато ходити. Їй потрібен відпочинок. Та вона не шкодує. Адже вона зробила це заради тебе, дорогенька. Щоб урешті забрати тебе у сім’ю. Ти потім… не забудь про це. – Мила жінка замовкла, прискіпливо подивилася на закляклу дівчинку. – Ти мене чуєш, дорогенька? Лідочка чула і не чула. Одне розуміла: у неї є мама. Саме – мама. Тато – теж велике щастя, але мама… важливіша, потрібніша… – Ти мене чуєш, дорогенька? – повторила мила жінка. Ліда кивнула… Жінка погладила дівчинку по чорних довгих косах, взяла за зап’ясток так ніжно, що кулачок сам собою розтиснувся. – Ходімо, дорогенька… Тепер я познайомлю тебе з татом… Ліда слухняно підвелася, та йти не змогла. Стояла біля шкіряного дивана директора Пердуна, тремтіла і з жахом усвідомлювала – зараз вона впісяється. Упісяється знагла, і ця мила жінка гидливо зморщить носик, затулить його двома пальчиками, вигукне: «Фі! Та вона впісюється!» Та жінка обережно поклала долоні на Лідині плечики, повернула дівчинку на диван. – Сиди, дорогенька… Зараз я повернуся. Потім багато разів Ліда Вербицька намагалася детально пригадати ту першу зустріч із татом, та картинки рвалися шматками, заливалися рясними сльозами, що й не роздивитися. …Тихо. Ось вона сама у кабінеті директора. Сидить, шкрябає нігтями мідні гвіздки дивана, очі – на двері. Ось двері розчиняються. На порозі стоїть геть спантеличений немолодий мужчина – окуляри на носі, борода скуйовджена. Губи тремтять, а руки… Руки безпорадно смикають краватку. Поруч мила жінка. Здається, тільки в неї в цю мить із головою все гаразд. Підштовхує мужчину до кабінету. – Петре Григоровичу, прошу, ви вже якось угамуйте хвилювання, бо вашій доньці важче… Мужчина слухняно киває, кидає на Ліду напружений погляд і раптом біжить прямо до неї. Падає на коліна перед диваном, зриває окуляри і його очі – просто навпроти Лідиних очей. – Лідочко, Лідочко… – белькотить. Хапає Лідину долоньку і цілує, цілує… – Петре Григоровичу, як же Лідочка на вас схожа! – чути голос милої жінки. – Ну викапана! Викапана… Мужчина не чує. Він раптом завмирає, безпорадно дивиться на закляклу, перелякану дівчинку: – Прости мене! Прости мене, дитино… – Лідочко! Та скажи хоч що-небудь, дорогенька, – мила жінка поруч. Уміло керує процесом, ніби не вперше. – Добре… – шепоче Лідочка, і мужчина геть втрачає розум. Він сидить просто на дерев’яній підлозі директорського кабінету і, не стидаючись, гірко плаче. До кабінету входить директор, за ним Лариса Дмитрівна. Вихователька жестом кличе Ліду до себе: – Ходімо, Лідо. Збереш свої речі. А Ліда не може встати, бо під нею, на директорському шкіряному дивані, мокра калюжа, і труси мокрі, а поряд він… тато, і як він зараз це побачить… – Ходімо, Лідо, – повторює Лариса Дмитрівна. – Що з тобою, дорогенька? – встрягає мила жінка. – Я піду з… дочкою, – говорить мужчина, простягає до Ліди руку, та дівчинка затято вчепилася в диван і, здається, ще мить – упаде на той диван і не підніметься. – Шановні! Прошу, не хвилюйтеся. Залиште нас із Лідою на хвилинку, – Лариса Дмитрівна спокійно йде до дівчинки, на ходу жестом показує на двері мужчині з бородою, милій жінці і самому директору Пердуну, і, коли ті слухняно виходять, Ліда подається до виховательки і відчайдушно шепоче: – Ларисо Дмитрівно… Я всцялася… – Знімай труси, – командує Лариса Дмитрівна. Зриває з шиї красивий квітчастий шалик, і поки Ліда тремтячими руками знімає мокрі труси, витирає мокру пляму на директорському дивані. Потім загортає Лідині труси в шалик, озирається і… вкидає все те у великий спортивний кубок, що стоїть на підвіконні директорського кабінету. – Все гаразд? – питає дівчинку. Ліда киває. Лариса Дмитрівна раптом присідає перед Лідою навпочіпки, бере за плечики, дивиться у вічі: – Попервах буде важко, – пояснює спокійно. – Коли тобі щось буде незрозуміло чи незвично… Ти відразу не думай, що тебе не люблять чи хочуть образити. Ти знай: твоїм мамі і татові в цю мить теж… незрозуміло і незвично. Ти розумієш мене, Лідо? – Так… – пошепки. – Гаразд. Ходімо. Зберемо твої речі. …У так і недомитій спальні плакала Аська Авдєєва. Ліда зніяковіла: ну хіба вона винувата, що сьогодні її забирають, а не Аську. – Асько! А я там… і твоїх батьків пошукаю… – гукнула. Аська вхопила швабру і щосили жбурнула в Ліду. Ліда впала на підлогу. Наспіла Лариса Дмитрівна, повела кудись зарюмсану Аську, наказала Ліді поквапитися. Ліда покидала до вигорілої наволочки шкільні зошити. І все. Тільки на зошитах записано, що вони Ліди Вербицької, а все інше – із сиротинця. І благі черевики, і спіднички з кофтинками, і труси. Ліда згадала, що без трусів, – розстроїлася ще більше, та часу шукати Ларису Дмитрівну не було. До спальні забігла мила жінка з хвилястим волоссям, взяла з рук дівчинки наволочку. – Ходімо, дорогенька… Схвильований мужчина зі скуйовдженою бородою тупцював біля розкішної білої «волги». Автівка стояла посеред двору, ніби напоказ, ніби для того, щоби всі житці сирітського прихистку обливали її заздрісними недобрими поглядами з відчинених вікон. Ліда йшла двором сиротинця і твердила собі, що обертатися не буде. Нізащо не буде, бо, певно, Аська Авдєєва стирчить у вікні і тільки чекає, щоб крикнути на весь двір: «А Лідка всцикається!» Вона вже дійшла до автівки, коли незрозуміла сила розвернула її обличчям до сиротинця, змусила безпорадними вологими очима натикатися на відчинені вікна і коли вона побачила в одному з них виховательку, то раптом відчайдушно закричала на весь двір: – Ларисо Дмитрівно… Вихователька махнула рукою, усміхнулася, мовляв: «Ти ж мене не підведи», та в цю коротку трагічну мить більш за все на світі Ліді хотілося вирвати руку з долоні милої жінки і мчати назад, до Лариси Дмитрівни. – Сідай, дорогенька… – мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки. За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей. – Ось… ми вже й удома, донечко, – сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці. Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум’яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати. – Дитинко… Дитинко наша! І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла: – Здрастуйте… мамо. – Ой, святі-грішні! – перелякалася та. – Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо. Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона – її мама? У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку. – Лідочко… – Ви моя мама? – видушила Ліда. Жінка всміхнулася привітніше, кивнула. – Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо… Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку. – А це твій братик, Лідусю. Платосик. – Братик? – усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, – затялася. – Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…» За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті. – Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода? – Добре, – прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: – Африка дуже далеко?… – Дуже… – гірко відповіла мама. До п’ятнадцятого березня дві тисячі дев’ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам’яті товсту Аську Авдєєву.  

У храмі – ніби тисячі комарів загуло. – Я… не Вербицька? – глухо прошепотіла Ліда. Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала. – Вербицька… – видихнула. – Африка… – Не було! – Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: – Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла. – Мама? – Вона тобі не мама! – Не мама? – Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили – не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала… – А я… Я звідки? Хто я? – Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж – сама знаєш! – як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та – взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю… – Ох, мамо-мамо… – прошепотіла Ліда. – За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. – Замовкла. – А де мати моя… справжня? – А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла. – Як її звали? – Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала. – Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила? – А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду… – Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був. – А що, коли Платон – не Вербицький… – Господи… – Іветта дуже вже хотіла народити. До неї тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них… – Тато знав? – Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу – Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав. – Навіщо ж я їй всралася? – запитала професорська донька словами Аськи Авдєєвої. – А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима – щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала. – Тато мене любив? – раптом прошепотіла Ліда. – Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! – захитала головою нянька. – Одна ти лишилася – справжня Вербицька. Кревна… – Прощавай… – Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть. – Лідусю, Лідусю… – Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…  

Ліда хлюпала по мокрому снігу навпростець і геть не знала, куди йде. Маршрути щезли, у голові – ніби хто з яскравим ліхтарем по закутках вештається. Найменші дрібниці з минулого, – багато років мучили, не мали відповідей! – в одну мить стали зрозумілими і такими гіркими, що Ліда відчувала ту гіркоту не тільки у серці – навіть на вустах. Вона раптом пригадала: одного пізнього вечора – може, за півроку по тому, як покинула сиротинець, – попхалася до туалету біля кухні. Її гнав страх запісяти білосніжні простирадла. Перетнула темний коридор, велику вітальню, уже підійшла до кухні і раптом прилипла до дверей, бо почула, як у кухні мама свариться з нянькою. То була дивна сварка… «Ти просто невдячна потвора, Ангеліночко!» – спокійно і жорстко казала мама. «Ой, святі-грішні, – бубоніла нянька. – Оце мені найбільше подобається. Потворою обзиваєтеся, і тут же тобі – “Ангеліночко”». «Я вихована людина, Ангеліночко, – так само спокійно і жорстко відказала Іветта. – Моя мама без крохмального комірця із дому не вийшла б, а тітка завжди зверталася до прислуги тільки у пестливій і водночас зменшувальній формі. Тому ти для мене завжди будеш тільки Ангеліночкою. Навіть якщо я захочу тебе вбити». – От і я – все Лідочка й Лідочка, – прошепотіла гірко. – І хутірська у нас… Раєчка. Усі – обслуга… Згадка про Платонову ляльку розвернула Лідині думки, як невдаху на «формулі-1». Хутірська… Так он чого Ліда так незлюбила її! Себе малу бачила – беззахисну, безпорадну, наївну. І тих надій за спиною – гора. А хутірська швидше зорієнтувалася. Їй тільки Платон потрібний. Вона заради нього не тільки власне дитя стратить, вона душу дияволу продасть. А Ліда… Ліда чого оце брьохає, як дурна?! Усе ж ясно. Стас. У неї залишився тільки Стас. Ліда схлипнула і побігла додому.  

Стас тільки прокинувся. Побачив на порозі вдягнену, тремтячу дружину. Здивувався. – Лідо, а де ти була? – У церкві, – не збрехала. – У якій? – не повірив. – В Іллінській. – І нащо так рано? Що там? – Серце повело. Свічку запалила. Богу молилася. За нас. За мене і тебе. Щоб ми ніколи не розлучалися, щоб ти ніколи не розлюбив мене, не покинув… – Я намагаюся забути все те, а ти знову, – роздратувався Стас. – Ні, любий. Ні! Я не згадуватиму. Ніколи. Насправді… Я люблю геть усе, що любиш ти. І порно! – Справді? – Ти мене хочеш? – Чекай! Тільки диск знайду! Секс замість ранкової кави, документи – у кейс. Стас вискочив із дому голодним і веселим. Ліда застигла біля вікна, дивилася, як чоловік біжить до «тойоти»… «Мамин подарунок!» – згадала і навіть перелякалася, ніби мова йшла не про «тойоту». Про Стаса. Озирнулася. Квартира, меблі, посуд, килими, навіть копійчана вазочка для пролісків – усе мамині дарунки. – Ох, обплела… – прошепотіла недобре, заходилася прибирати з таким завзяттям, ніби від того Іветтиних подарунків поменшає. За годину кинула, упала на диван посеред гармидеру і врешті заплакала. – Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! – ридма. – За що? За що?!. Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки – наливала у чайну чашку, пила-не п’яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла. Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов’язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама – гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного – своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон – не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама – хвойда! Хай би гнав їх геть! – Вона подзвонить… – прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав. На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього. – Не чекай мене, Лідо. Лягай, – крикнув у слухавку. – Усе! Я побіг… Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип’ятирічної давнини і пішла до материної квартири.  

Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і – кінець. – Мамо… – прошепотіла глухо. – А де Ангеліна?… Іветта дивилася крізь Ліду скляними холодними очима. – Мамо… – Тільки ти всьому виною, – раптом мовила Іветта з такою гострою ненавистю, що і скальпель позаздрив би. – Ти мала давно організувати аборт, а ти… Не хочу тебе бачити… Лідочко. Не хоче? І всі роки сирітські назовні. – Не хочеш? – закричала Ліда відчайдушно. Вихопила з кишені стару світлину, кинула в лице Іветті. – Це я тебе не хочу бачити! Ніколи! Чуєш? Ти… Ти сука! І геть. Сходами, сходами… Біжить, спотикається. Дайте повітря! Надвір. А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать. Ліда вискочила з під’їзду й остовпіла – біля дерева трусилася від сліз Ангеліна. – Що, нянько! – вигукнула Ліда люто. – Брехня й кроку ступити не дає?! Ангеліна затрусилася ще більше. – Лідусю… Біда! Райка з Платоном втекли. – Що?! Як утекли?… – А все ти, Лідусю. Усе ти! – заплакала нянька. – Погано тобі жилося! Припекло тобі оце сьогодні сповідь мені влаштовувати! Вони й дременули. Де їх тепер шукати? Платосик же, мабуть, босий, бідаха! Цілий вечір Подолом шастаю, все гукаю. Мати всю міліцію на ноги поставила. Господи, святий і безгрішний! Допоможи рабі своїй Іветті синочка знайти. Та напоум, Господи, ту Райку божевільну, що за собою його потягла. Це вона, зараза, учудила! Вона! А й подумала би… Хіба вона тим дитя своє врятує? Хіба по ній та ноша, Господи? Ліда розреготалася так недобре, що нянька й про Бога забула. – Ти чого, Лідусю? Ліда нахилилася до землі, взяла грудку льоду. Приклала до щоки. – Ох хутірська… – прошепотіла. – А ти не вибираєш… Усе своє забираєш… Побрьохала геть. – І куди ти, Лідусю? – кричала їй услід Ангеліна. – Хіба не допоможеш Платосика шукати? – Самі шукайте, – процідила. – Хто він мені такий?…


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка