Люко Дашвар Мати все Передмова



Сторінка6/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ 6




 

На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П’яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв. Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причестність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю. Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки. Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли – ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити – так і дух геть. – Температуру зіб’ю! – сміялася власним дурним думкам. – До остаточного, повного нуля! Рукою смик – кухоль додолу. Навколо п’яного Стаса – наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп’ялася на ноги й пішла до матері. Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула – й очі на лоба. – Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба. – Не помру, – прошепотіла Ліда. – Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду. – Ой, святі-грішні, – зітхнула нянька. – А ще лікарка! – А де мама? Як Платон? – Доброго ранку, – почула від дверей вітальні. Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча – коса довга, очі насторожені, на зап’ястку смішна золота браслетка теліпається. Ангеліна заметушилася. – Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут… Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку. – Ти… звідки?! – прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла. – Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер… – Ти звідки?! – Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті. – Із села, – прошепотіло дівча й уклякло. Ліді – чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти: – Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас – золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз… Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки з легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з’явилася тремтяча від люті молода жінка, і варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? Це ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай – проп’є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема – мамка вб’є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила. – От циганка клята… – прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані поселила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього! Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна. – Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося – так ти на неї визвірилася! А воно ж – хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж… – Скільки їй років? – прошепотіла Ліда. – Каже, шістнадцять, а насправді – хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю… – Ні, – прошепотіла. – Тут буду. – От біда! Ще з тобою марудитися! – роздратувалася нянька. – Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася! Ліда підхопилася й геть. – Та що з тобою? – бігла нянька слідом. – Сиди вже, де сиділа! Слóва їй не скажи. Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж – нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся – ще живий, а як зупинишся… Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай – чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці. – А… Мати Тереза! – узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він – хоч капюшон на носі, лиця не видно. – Ти… Як? Ще живий? – мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою. – А сама! – пхикнув. – І що?… Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець! Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася. – Де би тут… зігрітися? Чоловік кивнув – знає! – важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба. – Що? Дах загубила? – і не зрозуміти: про дім чи про голову. Недовго човгали. На Межигірській чолов’яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні. – Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки – нікому. Це моя таємниця. – Добре… – Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу. Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні. – Тільки щурів від батареї віджени… А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…» Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з’явився новий звук. Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі – мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати – поїсти чи погрітися. – Киш… – слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув. Пригнувся, – пузо до землі, – пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися. – Тікайте… – чогось схлипнула Ліда. Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить – перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, – топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить – жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу. – Ви… Ти ж де так довго?… А тут… щури кота розірвали! Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон – молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба – сідай! Із пакунка на саморобний столик – пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» – констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали. – Зараз вип’єш, язик розв’яжеться. – Уже наливав із пляшки, різав хліб. – Навіщо? – Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? – простягнув їй склянку з горілкою. – Ні! – Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий! Ліда випила, схлипнула: – Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить – покине, мама – іншу… на моє місце! А воно – моє! – Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш. – Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною… – Гуляща? – Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я… Чоловік розсміявся: – Не все кажеш! Не від того неприкаяна… Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього: – А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж – смерть… – Я сам усіх покинув, – сказав. Знову налив. – Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув. – Сам? – Ліда проковтнула горілку, розсміялася. – Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу… – Це в наймах любов тре’ заслужити… – Маячня! Ти просто не розумієш! – Ти просто всього не кажеш! – Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я – Лідія Вербицька! Справжня Вербицька! Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку. – Що, серйозно? А схожа на сироту…  

Стас очуняв першого січня о п’ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив – голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху – до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду – чарка горілки, огірок. Двадцять хвилин – і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою. – Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, – пробурмотів недобре. Озирнувся – а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові – не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне – він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли. Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше – прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов’язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі – ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге – алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона? О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне. О п’ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася. О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав. – У метро, – видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить. О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав. – Та живи, живи, збоченко, – рипів зубами. – Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова! О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду: – Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я – покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?! Пішов по вітальні: гарна квартира. – Не хочу без неї! – пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: – Без… Ліди. О дев’ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію. О десятій скінчилися цигарки, тож довелося бігти до найближчого кіоску. Коли Стас повернувся додому, на дивані у вітальні сиділа Ліда. У шубі й чобітках. Дивилася на пігулки, що й досі валялися на килимі, тихо плакала. Стас жбурнув цигарки і закричав: – Де тебе носило, чудовисько?! Вона звела на нього мокрі очі: – Ти не пішов? Стас розгубився. Ляпас! – Я… саме розмірковую… над цим! – процідив згорда. – Добре, – прошепотіла покірно замість того, щоб обхопити його і благати: «Не покидай!»  

Рая просиділа в рожевій кімнаті до вечора і, хоч можна було увімкнути телевізор, роздивлятися наряди чи зиркати у вікно. Усе сиділа на ліжку і з острахом дивилася на двері. Один ненависний Лідин погляд, одне запитання «ти звідки?!» загнали її сюди, мов батогом. Вийти страшилася. Цікавість брала гору. А де Платон? Що він робить? Піти б, подивитися, та хіба сміливості стане? Може, та сестра його й досі тут вештається. Ото ще циганка клята! Кілька разів зазирала Ангеліна. То сніданок прикотила на столику з коліщатками, то питала, що на обід приготувати, а коли вже надвечір утретє зайшла до рожевої кімнати, дівча не втрималося. – Дозвольте, на кухні вам допоможу чи там приберу… – Та відпочивай. – Можна я з вами? Нянька недовго пручалася, і під захистом її круглого тіла Рая наважилася вийти з рожевої кімнати, роззирнулася, зітхнула з полегшенням – не видно циганки. Хай би й зовсім згинула. – А де… усі? – спитала. – Скоро вечеря, усі зберуться, – загадково відповіла нянька. Зібралися не всі. Рая сиділа за столом збоку від красивої пані, мляво жувала, певно, смачний салат, а на язиці – сто питань. А де Платон? Чому не вийшов? Може, із сестрою поговорив і тепер бачити її не хоче? Страшно. Хай би що завгодно, тільки не це. Іветта скоса поглядала на ляльку, без слів читала гарячкові питання в її очах. Першою закінчила вечерю, пересіла на свій трон, покликала дівчину сісти поруч. – Він так страждає… – сказала без краплі фальшу. Рая мало не розридалася. «Чудово!» – констатувала Іветта. Зітхнула: – Отакий він у нас… Чисте серце. Брехати не вміє. Що думає, те й каже. Він полюбив тебе, Раєчко. Неймовірно! Я знаю свого сина – це назавжди. Він… Він тепер не знає, що з цим робити. Замкнувся в кімнаті, нікого не хоче бачити… Бідолашний хлопчик! Іветта замовкла, театрально приклала пальчики до скронь – слово ляльці. Зараз вона зізнається, що без Платона їй не жити, й тоді… Рая опустила очі й сказала зовсім не те, чого чекала від неї красива пані: – Мені поїхати? – Поїхати? – вибухнула Іветта. – Тоді ти остаточно розіб’єш його серце. Ти… Ти хочеш розбити його серце? – Ні… – Слава Богу. Я знала! Я відчувала: ти милосердна й добра дівчинка. Ти – янгол. Ти… Тільки ти, Раєчко, зможеш зробити Платона щасливим. Рая знітилася, збентежено подивилася на красиву пані. – Хіба я йому пара? – Ти – надзвичайна! Ти чудесна дівчинка! Красуня, – Іветта вже заспокоїлася. – Кохання – диво. Я ніколи не благатиму тебе полюбити Платона. Ти – вільна. Ти просто член нашої родини, і всі тут люблять тебе, але… Але якщо раптом у твоєму серці розквітне любов до мого сина, то знай… Я благословлю це кохання і радітиму, що у мого сина така красива, така милосердна й така сердечна… дружина. Рая не вірила. Дивилася на красиву пані й геть не розуміла її. Сльози підступали. Крикнути би: «Ох, ви мене обманюєте! Хіба я така вже чудесна, щоби ваш син за мною так страждав?!» І довіритися нема кому. Була би Вітка поруч… Про рідний дім згадала. Про малих. – Малим подзвонити хотіла… Іветта підготувалася. Миттєво дістала мобільний із великим екраном. На екрані – відео. Ось адвокат Поспєлов стоїть посеред вітальні, говорить у телефон: «Іветто! Усе нормально. Діти тут оживають. Моє старе серце радіє». Ось Яся сидить на килимку під ялинкою, зосереджено дивиться на молоду жінку років тридцяти. Жінка допомагає Ясі вдягати ляльку, а Едька з двома незнайомими хлопчаками гасає по вітальні з іграшковими літачками в руках. Андрійко малює. Так! Він малює. Він у мамчиній хаті всі стіни пообмальовував. А Миколка читає. От диво – читає. Та й не плаче ніхто, не замурзані, не перелякані. Ось Яся всміхається, притискає до себе ляльку, біжить кудись за молодою жінкою вслід… Відео гасне. – Дякую… – прошепотіла Рая. – Відпочивай, Раєчко. – Іветта вже гнала дівча до рожевої кімнати. – У нас із тобою від завтрашнього ранку багато справ. – До весілля готуватися? – ляпнуло. – Ні! Що ти! – розшматувала мрії. – Якщо Платон офіційно запропонує тобі руку і серце, от тоді… – А він хіба… – знітилася. – Ну, знаєш… Чого не бовкнеш у новорічну ніч?… Але якщо він так вирішить, то ти, Раєчко, мою думку знаєш, – холодно відповіла Іветта. Дівча до ночі в ліжку крутилося. Сумніви душу роздирали. А де Платон? Чому так і не вийшов, адже Рая навмисне голосно запитала про весілля. Щоби Платон її почув. Щоби зрозумів: вона… не хоче розбивати його серце. Коли ніч намірилася своїм покривалом затулити Раї очі, а за вікном, як у чистому полі, – ні звуку, ні шурхоту, дівчина обережно встала з ліжка і вислизнула з рожевої кімнати. Стала на порозі, аж тремтить від хороброго збудження. Зараз, зараз! Перетнути довгий коридор із книжковими полицями, вітальню з картинами, а праворуч від проходу на кухню знайти двері, за якими дихає він. Він! Рая не розуміла, яка сила штовхає її ризикувати всім багатством, що, наче вві сні, звалилося на її плечі й так притисло, – не дихнути. Думки шепотіли, що пхатися до Платонової кімнати – ганьба і сором. І як красива пані раптом дізнається, то, певно, уже не буде так радіти за кохання сина. Ще подумає, що Рая якась сучка мала… Що на мамку схожа. Отак думала і йшла. Коридор позаду. У вітальні темно. Де ті двері? На Іветтин трон наштовхнулася, аж зойкнула: так мізинчиком об ніжку вдарилася. Присіла біля крісла: ніхто не почув? Упала на коліна і поплазувала до дверей Платонової кімнати. …Він спав. От янгол! І спиться йому. А що ж ті страждання? От як Раїне серце крається, так хоч ніч тобі, хоч день, а сон не бере. Знай про Платона думає. Й ім’я ж таке дивне – Платон. У їхньому хуторі, у Петрівці сусідній, у бабусиному селі в кримському степу та й далі, певно, ніде нема Платонів. Просто люди. А він – Платон. Скрутилася біля його ліжка, як бездомне цуценя, витягнула шию. Оце він… Він для неї? Хай їй дадуть! Хай дадуть! Вона всі светрики з Міккі Маусами віддасть, сукню неймовірну, білу з блакитним, рожеву кімнату і цілий світ. Босою вслід піде. Схлипнула, підвелася. Обережно нахилилася і поцілувала Платона у зап’ясток, наче нагородила невидимою золотою любов’ю.  

Уранці, за сніданком, коли дівча ще роздивлялося вві сні чудесні мрії, Платон спокійно сказав матері: – Цієї ночі ми з Раєю одружилися. Іветта відчула, як серце смикнулося й відірвалося від судин. – Поясни, – тільки й змогла видушити. – Я сказав: ти моя. Рая кивнула і поцілувала мене у зап’ясток. Було тепло і приємно. Ми вже одружені? Вона моя? Іветта не відповіла. Підхопитися б, побігти до рожевої кімнати, вчепитись у волосся малій потворі й придушити. Як могла?! Як посміла?! Нянька виручила. – Що, знову наснилося? – запитала Платона уїдливо. – Так. – Одружений він! – буркнула нянька. – Іч, розігнався! Обручку треба купити. Квіти. На одне коліно стати… – Ангеліна правду каже? – запитав Платон Іветту. Іветті вже від серця відлягло: – Так, синку. Присвяти цьому день, подумай, а потім ми обговоримо це і я в усьому допоможу тобі. – Потім? Чому не тепер? – Зараз ми з Раєчкою маємо їхати в справах… – Іветта перехрестилася подумки і за мить скінчила сніданок. Справ таки вистачало. Дбайлива мати не збиралася підкладати синові під бік ляльку, не обстеживши перед тим стан її здоров’я від кінчиків волосся до вдареного вночі мізинця на нозі. – На вечерю Лідочку з чоловіком покличемо, – озвучила останню зі справ цього дня.  



По квартирі Ліди Вербицької гасали питання. Чіплялися хазяям на вуста, хапали звичні речі, вимахували ними: «Оце вам ще потрібно?» І виходило, куди оком не кинь, усе зайве. Геть усе: і цей величезний телевізор, і ці надзвичайно затишні м’які меблі, і ці шпалери, що їх добирали з любов’ю… Із любов’ю. Ось воно! Любов би посеред мотлоху відшукати, у неї запитати: «А нам зараз що потрібно? Телевізор залишати?» Ліда не сміла говорити. Стас не хотів. Бідкався подумки, що не пішов від дружини тої осінньої ночі, коли вона бігла за ним і кричала, щоб не покидав. Тепер би, але ні. Вона запитала: «Ти не пішов?», а йому пиха під кадик: чому він повинен іти, коли від нього цього чекають?! А він не хоче! А він коханку заведе, щоби дружині допекти. Чи Ліду врешті так грубо трахне, щоб і згадки про тих свінґерів не лишилося. Чи… ще щось. Коли задзвонив домашній телефон, обоє зраділи. Ліда схопилася була, та чоловік першим наспів. – Слухаю! – З Новим роком, Станіславе, – почув і вухам не повірив. Уперше за чотири роки їхнього з Лідою сімейного життя Іветта Андріївна Вербицька назвала зятя на ім’я. – З Новим роком, Іветто Андріївно, – відповів спантеличено. – У вас із Лідочкою на цей вечір нічого не заплановано? – ще більш люб’язно запитала теща, і Стас остаточно втратив орієнтири. «Що сталося? Чому теща не наказує, а лише запитує, як це зробила би й будь-яка нормальна людина?» – Ні, – відповів обережно. – Вам… Ліду покликати? Ліда підхопилася, та Іветта Андріївна Вербицька вкотре приголомшила зятя. – Дякую, не треба, Станіславе. Перекажіть Лідочці, що я запрошую вас двох сьогодні на сьому вечора на святкову вечерю. – Метелик обов’язковий? – не втерпів Стас, та теща – маслом по маслу. – Тільки гарний настрій і здатність скуштувати все, що приготує для нас Ангеліночка. Стас поклав слухавку, подивився на насторожену дружину. – Нас запрошено, – буркнув і з подивом констатував, що може… може розмовляти з нею. – Ти підеш? – вона все запитаннями. Геть змінилася після тих свінґерів. – І ти підеш! – мов кулаком по столу ляснув. – І ти підеш зі мною? – знову запитала Ліда. Примушувала до ствердних відповідей. «Так, він піде з Лідою, значить, вони й досі разом, значить, він не покине її, хоч вона й не благала, як зазвичай…» Стас не бажав дарувати їй надію. – О пів на сьому вдягнися! – пішов на кухню їсти щось із банок, що лишилися з новорічної ночі. Ліда здогадалася: крім смачної няньчиної вечері матуся приготувала для них оглядини трофею, здобутого для Платона. Знайомство з худою дівчиною-підлітком, яка спочатку зайняла Лідину кімнату, тепер – застовпила місце біля Платона, а далі – що? «Стас жахнеться», – подумала, та потім дійшла висновку, що Стас не здивується. Він Платона й досі не знає. Він просто не зрозуміє, на які тортури приречені і брат, і те худе дівчисько з переляканими очима, і, якщо вдуматися, – вони всі. – Їсти хочеться, – призналася собі, ніби перед нею – стіл, на столі – таріль, на тарелі – худе дівча, кропом обкладене. – Їсти хочеться, – повторила недобре.  

На столі – розкіш, нянька захекалася. А нікому й діла немає: біля ялинки скупчилися. Стас насторожений, Ліда на нервах, дівча те до Іветти тулиться, наче тільки вона захистить. Платон млявий. А Іветта в гуморі. Усе за планом. – Лідочко! Станіславе! Хочу познайомити вас із Раєчкою. Тепер вона житиме з нами, і Платон уже сказав, що щасливий від того. Так, синку? – Так… – безбарвно. Нормально! Іветта Раю до Ліди зі Стасом підштовхнула. Ліда почервоніла до скронь, випростала руку, – привітатися хотіла, та дівча відсахнулося. Ліда перехопила гнівний мамин погляд, видушила з себе максимальну привітність. – Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут… – До столу, до столу! – заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав: – Я – Платон, а хто ви такий? Іветта зблідла. Ліда гарячкувала: – Тохо! Це… – Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили. – Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! – сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою. – Добре, обов’язково зайду, – кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. – А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе? – Ходімо! Платон потяг Дезінфікатора до своєї кімнати. Жінки завмерли посеред вітальні й перезирнулися. Тільки Рая в неймовірній біло-блакитній сукні не побачила нічого надзвичайного. У душі свої страхи. Вона не бачила Платона майже добу: цілий день красива пані тягала її по лікарях, і ті обстежували дівчину так ретельно, ніби Раї завтра до армії. А навіщо? Здорова! Інше болить! Платон із неї очей не зводив, потім пані сама призналася, що він Раю полюбив і страждає, а він спав. Вона ж на власні очі бачила – спав собі. І пані раптом так дивно сказала, що, мовляв, ще подивимося, чи захоче Платон тебе, Раю, брати… І хіба не мука? Рая з рожевої кімнати вийшла, а тут та сестра його, що вона її циганкою про себе обзиває. І Платон… Оце ходить, наче і спить на ходу. І не глянув на неї. Хіба не мука? Їй би сісти, так тепер до столу ніхто і не пнеться. Що робити? Добре, що нянька все бачить. Заметушилася, всадила дівчину на диван, до хазяйки побігла. – Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж – таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика… – Мовчи! – так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало. Ліда розгублено стиснула кулачки. – Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені… – Усе буде добре! – Іветта посміхнулася грізно. – Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели. Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім’ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік! «Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?… Крім Петра Григоровича…» – краялося серце. …Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, – думав Стас. – І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…» – Чому ти босий? – запитав. – Щоби жити, – розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню. – А хіба… не можна жити взутим? – Не можна. – Фігня! – Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. – Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю? – Ні. – Чому? – Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема. – То і не біда. Зате ходити зручно. – Біда, – мовив Платон затято. Запитав: – А ти знаєш таке слово – «вісон»? Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився: – Композитор? – Вісон. Літера «В». Вісон – дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції. – Круто! А ти… – Чому ти не приходив раніше? – Справи, – знітився. Перевів стрілки. – А он там дівчина… – Рая. – Рая? Авжеж. – Ми одружилися. – Коли? – Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама… Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках. – До чого тут твоя мама? Ти – доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш? Платон задумливо кивнув: – Я її відчуваю. – Та ні, чекай! То дурня. Любов… – Любов – ідея, – перебив Платон. – Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей – любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема – тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться – трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов – трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен. – Філософія… – пробурмотів Стас безпорадно. – Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто – завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею. Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував – тоне. «Ну наплів – півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?» – А ти чим займаєшся? – щоб відволіктися від незрозумілої теми. – А ти? – запитав Платон. – Хлорку продаю, – усміхнувся Дезінфікатор. – А я три справи зробити мушу. А тоді помру, – й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: – А ти вже три справи зробив? Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона. – Я… у процесі. Ти… Чуєш, Платоне! Ходімо зараз до нас у гості. Ну! А хочеш, я тебе на руках понесу?! Платон мить подумав, раптом упевнено кивнув. Уже підхопився, та двері рвучко відчинилися. Із порога сяяла Іветта. – Вечеря чекає, хлопчики… – Добре, – сказав Платон і пішов до вітальні. Стас дивився йому вслід. Яка слабкість… Яка приголомшлива, зрадлива безпорадна слабкість у всьому тілі! Роззброїла – і не встати з того килима. Це через задуху. Тут повітря нема – тільки ідеї, що живуть… незалежно від людей. «Дідько, він нормальний… Нормальний і неймовірний, – застрягла зла думка. – Чому я не познайомився з ним раніше? Я би міг виколупати його з цього…» – Станіславе, ми чекаємо тільки на вас. – Почув голос тещі. Поверх червоного хреста – чорна печатка. Не лізь у чужі хащі. То тільки сторонньому оку – хащі, насправді – режим. Колючий дріт по периметру. Тобі – зась! – Іду, Іветто Андріївно, – відповів на диво слухняно. Платон уже сидів за столом, дивився на Раю, ніби вперше побачив, усміхався. – Раю… Ти мене відчувала? – спитав раптом голосно. Дівчина знітилася. Знизала плечима. Поруч виникла Іветта. Поклала вузькі долоні на плечі жертви, – план повертався у колію. – Платоне, якщо ти весь цей час думав про нашу Раєчку і твоє рішення остаточне, то роби все шляхетно. Ти ж справжній мужчина. Платон кивнув, рвучко встав, озирнувся, ніби шукав щось важливе. Наштовхнувся поглядом на ялинку, за мить відламав від неї густу колючу гілку зі скляним серцем, – гойдалося собі на гілці, горя не знало. – Раю… Він ішов до дівчини так, ніби поряд нікого не було. Іветта зблідла, нянька захрестилася, Стас насупився здивовано. Ліда стисла долоньки в кулачки: «Чудова вечеря, мамо! Усе прораховано. Те дівча ще не зрозуміло, що він хворий. Бачить тільки сині очі. Красивий. Ну чому ти такий красивий, Тохо?!» Платон нікого не помічав. Босий, у костюмі, з метеликом на білій сорочині. Усміхається. Рая вчепилася руками в поділ сукні, очі з орбіт. Платон опустився перед нею на одне коліно. Насупився: чи все так, як треба? Усміхнувся і раптом став на обидва коліна. Простягнув Раї гілочку. – Будеш моєю… – Дружиною, – схвильовано підказала Іветта. – …дружиною, – повторив Платон. – Будь мужньою, Раєчко, – надто голосно, як для моменту, вигукнула Іветта. – Кажи тільки те, що на душі. Краще розбий Платонове серце, якщо ти не хочеш… Рая стала червона як буряк. Мрії голову розхитують. Якби не руки красивої пані на плечах – улетіла би геть, бо серце у п’ятах, бо тут люду того – і всі на Раю витріщаються. Хіба можна відмовити? Засміють. А їй би з Платоном удвох залишитися… Як тої ночі. Щоб нікого поруч. Щоб вони тільки вдвох. – Будеш моєю дружиною? – повторив Платон. Рая задихнулася, імпульсивно кивнула, ніби спізнитися боялася. Стрільнула оченятами – витріщаються ще. А як не зрозуміють, що погодилася? А як… Оце б Вітка бачила. Чи ще хтось із хутора. Наштовхнулася поглядом на неприкаяні Лідині очі, вони кричали: «Геть! Геть!» – Буду… – прошепотіла вперто. Перелякалася, замовкла, голову до плеча. Хоч убийте її просто тут! Нікому свій трофей не віддасть. Платон розсміявся, ухопив Раю за зап’ясток із золотою любов’ю, і був би потяг до своєї кімнати, та Іветта за мить усадила всіх за стіл. Усе говорила, говорила: – Яке щастя! Який неймовірний початок нового року! Наша Лідочка має люблячого чоловіка, тепер і в Платона буде любляча дружина. Ми не зволікатимемо. Завтра ж молодята подадуть заяву, за тиждень влаштуємо весілля. Як тобі такий план, Платоне? А тобі, Раєчко? Рая опустила голову і прошепотіла: – У мене паспорта немає…  

Іветту і вселенський потоп не зупинив би. Ніби гарячої крові обпилася – фонтанувала енергією, лякала нею полохливу няньку, приголомшувала дівчину, вела Платона. Аж помолодшала. На Різдво Рая стала громадянкою України з документальним підтвердженням. На старий Новий рік запланували весілля. Клопоту – повні відра. Рая й словом із Платоном перекинутися не встигала: лікарні, паспортний стіл, стилісти, весільні салони… Вони з Іветтою поверталися додому увечері, Платон уже чатував біля дверей. – Я відчував тебе, – усміхався Раї, хапав її за руку. – Ходімо, ходімо… Іветта чіплялася дівчині в другу руку, пояснювала синові: спочатку ліки, потім вечеря. Хоч посидіти за столом, якщо їсти не хочеться, бо так набігалися за день – ноги гудуть. Платон слухав, кивав, а на третій день повідомив матері новим, до того нечуваним тоном: – Хай пігулки дає мені Рая. – Добре, синку, – здалася Іветта, подумала, що так навіть краще: хай жертва звикає до режиму. Розкладала пігулки в окремі пластянки, суворо пояснювала дівчині послідовність приймання ліків, попереджала питання, розставляла безжальні акценти. – Платон не хворий, Раєчко. Це вітаміни, необхідні йому для душевного спокою. Адже він так страждав відтоді, як побачив тебе. Зазнав такого стресу. Так боявся, що ти відмовиш. Тепер йому треба поновити сили. Рая винувато кивала, брала пластянки. Шкірою відчувала: красивій пані суперечити небезпечно. Вона її з хутора витягла, малих на ялинку відправила, рожеву кімнату подарувала і свого сина. Їй би ноги цілувати. Рая ніколи… ніколи не підведе красиву пані. – Усе зроблю, – заглядала Іветті в очі. Та варто було переступити поріг Платонової кімнати, усе зникало. Тут володарював він. Платон. Ішов до неї, кожен крок – ворожба. Рухи плавні, очі вологі. Обережно забирав із її рук пластянки, відставляв геть, сідав на килим, кликав її до себе. І коли суглоби тремтячих Раїних колінок підгиналися від несподіваного щастя, Платон вів долонею по довгих косах і щовечора питав одне й те саме: – Ти мене ніколи не покинеш? – Ні, – тремтіла. – Добре, – кивав зважено, обіймав за плечі, повертав до себе і розглядав, як обновку в магазині, як диво, як кару, як трофей. – Чому ти мовчиш? – Іветта Андріївна наказала тобі пігулки випити, – бурмотіла винувато. – Та краще бичка нагодуємо, – запропонував одного разу. Рая плечима знизала: це що таке? Платон упав на підлогу, витяг з-під ліжка бичка-скарбничку з діркою для монеток на рудому глиняному хребті, зосереджено притис до живота й одну за одною повкидав у бичка всі пігулки. Рая заніміла, перелякано зиркнула у вікно, наче красива пані на мітлі містом літала і так до вікна знадвору і прилипла. Платон засунув бичка під ліжко, ліг на спину, усміхнувся. – Це буде нашою таємницею. Добре, Раю? – Тобі вже краще… Платоне? – прошепотіла й оце тільки тепер зрозуміла, що вперше наважилася назвати хлопця на ім’я. – Мені легко, – відповів незрозуміло. Назавтра Рая віддано дивилася Іветті у вічі, беручи пластянки з ліками, а вже за мить у Платоновій кімнаті сама вкидала їх у черево глиняного бичка. Так хотів він. Вищого закону не існувало.  

Третього дня без пігулок, збуджений, сумний Платон випередив Ангеліну, що клопоталася на кухні з тим весільним меню, сам відчинив двері матері та нареченій, ухопив Раю за руку і запитав: – Ти моя? – Так, – прошепотіла перелякана Рая. Платон вирвав із її рук пакет із фатою, відкинув – аж до вітальні полетів, підхопив дівчину на руки і стрімголов побіг до своєї кімнати. На шум вибігла нянька, усе зрозуміла без слів, кинулася до хазяйки: – Іветто Андріївно, зараз він її… Іветта важко обперлася об стіну, прошепотіла: – А чого чекати? – Та ви що! Я зараз побіжу якось відволікати його! – забідкалася нянька. – Іди на кухню, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта. Пакети в передпокої. Переступила через них, у шубі та чобітках пішла до вітальні, опустилася у крісло-трон, чіплялася поглядом у зачинені двері синової кімнати. Поруч тихо і безпорадно голосила нянька: – Хіба то по-людськи?! Хіба то проститься?… – А скільки ж Платонові терпіти? – Та дали б йому таких ліків, щоби хоч до весілля почекав! Перед дитиною сором. Що то за новий режим ви йому вигадали? То спав день і ніч, тепер геть іншим став. Ото все дивується й дивується. – Думаю, це через появу нових постатей у свідомості Платона. Раєчка… Лідоччин Дезінфікатор. Відразу два нових обличчя. Бідний Платон. – Дівча бідне! Дозвольте чимось грюкнути, щоб отямився. Воно ж, наївне, мабуть, із переляку вже знепритомніло. – Наївне? У сім’ях алкоголіків наївні не виживають. – Ех, не знаєте ви межі! – Помовч, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта. – Я повинна чути, що там відбувається. Рая знала: це станеться. Вона думала – раніше, бо як мамка приводила додому нового кавалера, то на всі прелюдії йшло до п’яти хвилин – аби вигнати малих із хати. У першу ж ніч у розкішній столичній квартирі, коли вона вирішила втекти, та наштовхнулася посеред темної вітальні на Платона і мало не зомліла від шаленого щастя, вона знала: варто йому простягнути руку і розстебнути ґудзик на новій кофтині, вона не пручатиметься. Замре і… дозволить. І мамка казала: «Ох мужики дурні! Оце переспиш із ним – він твій!» А Рая вже з тої ночі затялася: нічого не хоче, аби лише Платон був її. Рая знала, але красива пані впевнено втовкмачула нові уявлення про життя, де мамчиних істин не відшукати. Усе по честі. Спочатку тре’ весілля відгуляти. Він – чоловік, вона – законна дружина, а вже потім… Довірилася. Чекала і страшилася. Слова вчила… У кіно бачила. Там жінка заходила до кімнати з високим ліжком, повільно скидала прозорий пеньюар, пір’їнкою падала на простирадла, де супився міцний дядько, і шепотіла: «Навчи мене своєї любові, мій єдиний, бо своєї любові в мене не лишилося. Я віддала її тобі до останньої краплі». – Навчи мене своєї любові, – шепотіла у Платонове фото, на яке й досі молилася щоночі, але того зимового вечора, за два дні до офіційного заміжжя, коли вони з Іветтою повернулися після чергових мандрів лікарнями, салонами і бутиками, слова застрягли в горлі, і вона лише встигла помітити, як округлилися очі красивої пані від несподіваного здивування, коли Платон підхопив її на руки і поніс до своєї кімнати. Вона спочатку не зрозуміла. Тільки задихнулася від відчайдушної гордості – ніхто її на руках ще не носив, а сусід дядько Микола – не рахується, бо коли ото Рая з малими на кукурудзяному полі в багнюці застрягли, так дядько Микола брав їх на руки по черзі, матюкався зі смаком, та виносив на дорогу. Вона спочатку навіть знітилася, що заважка для милого, учепилася в його шию обома руками, застидалася. І тільки коли Платон забіг до своєї кімнати, метушливо поклав її на ліжко і кинувся підпирати двері важким дубовим стільцем, задеревеніла. «Пані мене вб’є», – промайнуло, та посеред кімнати стояв Платон, дивився на Раю темними від збудження очима, стягував із себе одежину. «Я йому не сподобаюся! Я не можу сподобатися! Я нічого не вмію. Я боюся… Я все зіпсую. Я не знаю… Не знаю як…» – спина колом. Де вже там на ліжку вигинатися. – Раю! Чому ти не роздягаєшся? – раптом буденно спитав Платон. Рая зашарілася і потяглася до светрика. «От і все! – ридала душа. – Я пропала… Зараз він зрозуміє, що я не навчена. Що дурна… Дурна й огидна…» Стягала того светрика, руки тремтіли. І на Платона не глянути: голий стоїть, волосся на голові куйовдить, очей із неї не зводить. Платон раптом видихнув, хижо пригнувся і плигнув. Просто на дівчину. Ухопив за косу щосили, притиснув до ліжка. Рая зціпила долоньки у кулачки і поклялася собі подумки, що не закричить.  

…Іветта так і пріла в шубі – ніяк не могла відвести погляду від синової кімнати. Тихо. Чому так тихо? Глянула на годинник. «Ще хвилину… Ще тільки хвилину, і треба йти до них, – констатувала холодно. – Двадцять хвилин позаду. Досить для першого разу. Якщо дівчина перелякалася, доведеться пояснити їй: Платон – дуже високоморальний хлопець. Він мав перевірити: незаймана чи ні. Міцний аргумент. Нам драних ляльок не треба. Ми – достойні люди». Ангеліна сиділа на стільці поруч із хазяйкою, сльозу втирала. – Добре, що це сталося сьогодні, – прошепотіла Іветта. – І чим сьогодні краще, ніж завтра? – гірко зітхнула нянька. – Сьогодні тут немає Лідочки, – відповіла Іветта. – І не треба, щоб вона знала. Нянька зібралася була відказати хазяйці, що та дурне меле: «Лідуся, може, й не дізнається, а від Господа не сховатися». Та раптом із Платонової кімнати почувся відчайдушний Раїн крик.  



Ліда знала про пригоду вже наступного ранку. Ангеліна ледь дочекалася, поки дзвінок із клініки вижене Іветту з дому. Прислухалася до тиші у кімнатах Платона і Раї, ухопила слухавку, вихлюпнула професорській доньці: – Лідусю, все! Пропала дитина. Учора ввечері Платосик її чпокнув, як ту ляльку гумову. Майже у нас на очах. Як до кімнати добіг, сам Господь знає, а коли наївся, так покусав… До ранку плакала у своїй кімнаті. Я все чисто чула, тільки пожаліти не могла. Мати твоя біля неї чатувала. – Добре, – почула байдужий Лідин голос. – Як же «добре»?! – ошелешено. – Чи ти теж хвора, як ото твій брат?! Рятувати дівча якось треба, а ти верзеш, прости Господи! – Добре, – повторила Ліда і поклала слухавку. Дивні речі. Наїлася тих чудес новорічних, ніби розрослася зсередини дивним незбагненим усесвітом. Так багато всього в душі колотилося, що й помічати перестала – день, ніч, сніг падає, дітлашня на подвор’ї фортецю зліпила, Зоряна після свят як узяла відгули, так і досі не з’явилася в клініці, на Контрактовій баби з пиріжками за місце пересварилися, вітрини знижками ваблять, кава у кав’ярні пахне не кавою, над Дніпром сизо, а ті рибалки, що Ліда повсякчас за них переживала, ще далі від берега порозсідалися, а біля набережної затонув плавучий ресторанчик. Ох, маячня. Нема нічого ззовні, увесь світ усередину перекочував. Стас мовчить. Що він там собі думає? Не запитати. Язик не повертається. От душа рветься: «Не покидай!», а сказати не виходить. Хай би він в очах прочитав, бо все, про що говорять – пусте. Як постріл здалеку. Не влучить, так попередить: «Тонус, люба! Спину прямо! Стережися». – Ти снідав? – Так. – Я сьогодні затримаюся. – Авжеж! – Мама попросила віднести до загсу заяви від імені Платона і дівчини. – У неї є ім’я? – Я віднесу. Мама домовилася. Заяву приймуть… – Добре, хоч я не беру участі в цій комедії. – Це трагедія. – Шкода Платона. – А дівчини? – У неї є ім’я? – Певно. – Віднеси. Поки твоя матінка жива, врятуватися неможливо. – А я спробую… Піду до неї. – Ти серйозно? Тоді Платона я на себе беру. – Правда? – Так. Треба буде… днями… – Післязавтра їх розпишуть. – То не проблема. Розлучитися – раз плюнути. Я його витягну. – А я поговорю з дівчиною. – У неї є ім’я? Ліда не могла пояснити собі, чому вперто відмовляється називати Раю на ім’я, не хоче провідувати маму і брата, але з готовністю виконує доручення Іветти з приготувань до весілля. Та після дзвінка Ангеліни полетіла до материнської оселі. «Зґвалтував? – бісилися думки. – Чудово! Тепер я з легкістю вмовлю її бігти геть! Не потрібна вона тут! Платон… Платон не простить. І що?! Він – хворий. Він просто не усвідомлює: я роблю це заради нього! Навіть мама це зрозуміє! Згодом! Ніякого одруження! Поруч із Платоном і мамою завжди була я! Тільки я!» – Добре, що прийшла, Лідусю, – роздратовано пробурмотіла нянька, відчинивши Ліді двері. – Платон ще не виходив, я на кухні сховаюся, а дівчина там… У кімнаті своїй. Сніданку й не торкнулася. Хоч би руки на себе не наклала. Скрутилася на підвіконні. Мовчить. Це ж сором який. А як хто дізнається, що тут дівча зґвалтували? От посадять нас усіх, Лідусю! Їй-богу, посадять! – Добре, – ні сіло ні впало прошепотіла Ліда, пішла до рожевої кімнати.  

…Рая сиділа на підвіконні, дмухала на віконне скло, малювала на тумані серце, тикала всередину пальчиком, ніби про вуду начиталася. Серце пітніло, стікало водою, тануло. Рая знову дмухала на скло і малювала серце. Ліда вже секунд із десять стояла на порозі, та дівчина не помічала її. Скрутилася: ноги під себе, плечем до стіни, лице у скло. Ох і далеко полетіла. Чи в мрії, чи у біди свої. Ліда чогось захвилювалася, ніби свою душу побачила – тремтячу, безпорадну. – Ти… Раю! Раєчко! Дівчина озирнулася на звук, побачила Ліду, крутнулася, наче хто шило в зад, і впала з підвіконня на підлогу. – Ну ти незграба. Чекай, допоможу. – Ліда подалася до дівчини, присіла, простягнула їй руку. – Не забилася? Ходити можеш? Рая зіщулилася, обережно кивнула: може. Ліда раптом почервоніла до скронь, ухопила дівча за плечі, у самої з очей сльози, та великі, дощем. Як трусонула хутірську: – То біжи! Біжи звідси! Я допоможу! Невже не зрозуміла, куди потрапила? Невже не знаєш навіщо? Що вчора сталося? Платон… зґвалтував тебе? А це тільки початок, дівчинко! Він хворий. Ненормальний. Псих. Захоче – уб’є! І нічого йому не буде. Я гроші принесла. Тисячу доларів. На початок вистачить. Збирайся! У мене людина є. Довірена. Допоможе тобі з міста вибратися, супроводить. Я вихід знайду. Я тебе не покину. Головне – зараз швидко збирайся, бо мама скоро повернеться. А якщо вона повернеться – усе пропало. – Ліда замовкла, збентежено зазирнула дівчинці у вічі. – Ти… Ти мене чуєш? Ти зрозуміла? Рая зіщулилася так, що здалося: ще мить – і крапкою стане. Напружено зиркнула на Ліду, опустила очі. – Не любите ви мене, – прошепотіла. Ліда мало не впала. Чи вона просто недочула? – Що? Що?! Рая смикнула плечиком, вирвалася з Лідиних рук, ухопилася обома руками за білий килим – не відірвати, зиркнула недобре, ніби вогнем у повітрі: не підходь, не віддам. Ліда була готова до чого завгодно – дитячого переляку, скривдженого скигління, жаху, презирливої образи, безпорадного неприйняття, але тільки не до цього затятого недоброго дорослого жіночого погляду. Він бив навідліг, гнав на край світу, тюкав навздогін, цькував – геть, геть! І Ліда вже тікала, як навіжена, уже шукала, куди би сховатися, і тільки червоний слід Платонових зубів на Раїній шиї, від якого Ліда не могла відвести погляду, нагадував професорській доньці, що вона й досі тут, у рожевій кімнаті. «Платон укусив її точнісінько туди, куди мене кусав Стас, – констатувала вражено, ледь зіп’ялася на ноги, мовчки пішла геть. – Мабуть, він ухопив її за волосся, вона стиснула вуста і поклялася собі, що не закричить, щоб не показати, як їй страшно. Мабуть, стало надто боляче і вона не втрималася… Закричала. А він… Він подумав, що її збудження сягнуло тваринної межі, що їй добре, що він зробив її щасливою і вдячною, що він бог, а вона – його навіки і він може робити з нею все, що тільки може спасти на думку… тварюці». – Що там? – нянька чекала у вітальні. – Ангеліно, у тебе колись був мужчина? – спустошено прошепотіла Ліда. Нянька Ліді в очі – гірко-гірко. – Що? Буде свайба? Ліда хитнула головою – буде, буде. – Хоч пожаліла бідну? – спитала нянька. – Що її жаліти? У неї душа співає, – відказала професорська дочка.  

Рая второпала, хто тут головний її ворог, тої миті, коли в обіймах Платона поклялася собі не закричати, та не втрималася, зойкнула від болю. За мить важкий дубовий стілець відлетів від дверей. На порозі стояла Іветта Андріївна Вербицька. Мовчки смикнула з ліжка простирадло, накинула на дівча, потягла геть, і була в тому така прикрість і несправедливість, що Рая не стрималася, розревлася. Услід біг голий Платон, вражено повторював: «Вона моя! Моя!», та Іветта ніби не чула. Гола Рая плуталась у простирадлі. По ногах – кров, а думки ясні. Ось ця красива пані, що довела її до рожевої кімнати, змусила стати під душ, потім лягти і заспокоїтися, – вона тут цар і бог. Циганка не страшна. У неї очі розгублені, а пані… Пані не вагається. Як у неї ласки не заслужити, тої ж миті викине і не озирнеться. І Платон не врятує: пані й від нього відірве з м’ясом. Пані – ворог. Пані треба боятися і… дурити, щоб і не підкопалася. А Рая навчена. Рая в п’яної мамки копійки з кишені так ловко вигрібала, що та й не помічала – тільки потім товкла: «Де гроші?», а Рая їй: «Пропила ж…» Іветта Андріївна Вербицька сиділа на краю ліжка, пояснювала: Платону необхідно було пересвідчитися в Раїній цноті, хай це не бентежить дівчину, бо тепер весілля точно буде. Рая слухняно кивала, витирала кулачком сльозу, відводила очі. Весілля? Скоріше б те весілля! Після весілля Рая перетне цілий усесвіт і з усім своїм мотлохом переїде до Платонової кімнати. Замок у дверях змінять. Щоб ніхто… Тринадцятого січня зранку запрошений стиліст без вагань уклав довгу Раїну косу високою хвилею: Іветта наказала. Нянька допомогла надягти гарну весільну сукню, причепила фату так, як того хотіла Іветта, і Рая стала схожою на недозрілу іспанську інфанту з картини Веласкеса. Стояла посеред рожевої кімнати, куди за задумом Іветти повинен був зайти Платон із квітами й обручками. На душі – хура страхів і сподівань, в очах – повезе ту хуру, не зупиниться. До кімнати ввірвалася юрба: Платон у шикарному костюмі, Стас із Лідою, Іветта сяє, нянька хреститься. Квіти, гомін. Квіти надто духмяні, ніби женуть геть. – Раю! Зараз ми підпишемо якісь папери і ти будеш моєю, – сказав Платон. – Добре, – прошепотіла насторожено, ніби ще слово – і все зіпсує, і все щезне, і знову закине її у злиденний хутір поблизу Петрівки. Зиркнула на пані: не розсердилася? Іветта по-хазяйськи йшла рожевою кімнатою, керувала: – Зараз ми вип’ємо шампанського! Працівниця загсу приїде за годину, тож ми маємо час порадіти за Платона і Раєчку в родинному колі, а потім… – Навіщо їм тут розписуватися? – здивувався Стас. – У загсі краще. Більш урочисто. Така подія… Іветта завмерла. – Знаєте, молодий чоловіче… – не договорила. – Хочу в загс! – сказав Платон. – Їдьмо! – задьористо вишкірився Стас. Усміхнувся Іветті: – Ви з нами? Ліда перелякано зиркнула на Платонові ноги – босий! Заспішила до Стаса. – Стасе, ти не розумієш… – Взувайся, Лідо, – так недобре прошепотів Стас, що Ліда лише кивнула, побігла до передпокою. На матір і не глянула – страшно. За мить посеред рожевої кімнати лишилися ошелешені Іветта Андріївна й Ангеліна. Нянька перелякано дивилася на скам’янілу хазяйку і поворухнутися не сміла. Порожня тиша гула, вимагала звуків. Знадвору загуркотів двигун «тойоти». Ангеліна зірвалася, побігла до вікна. – Поїхали! – ніби прорвало. – Хай Бог милує, що буде? – Стіл накривай, – люто прошипіла Іветта.  

Година рання. Загс порожній. У величезному, обкладеному пістрявим гранітом холі мерзлі пальми в діжках і штатний фотограф у жмаканому піджаку – ночував тут чи що? – Фото і відеозйомка. Недорого. – А де розписують? – розсміявся Стас. – Чи ви тут усі спите й досі? Молодята чекають! Музику давайте. Мендельсона! Чи Шнітке. З урочистої зали у хол визирнула сувора жіночка з яскравим макіяжем, у довгій, схожій на професорську мантію, хламиді. – Що за неподобство? Припиніть галасувати. До початку робочого дня ще десять хвилин. І ви не перші. – Розписуйте! – вигукнув Стас. – У нас надзвичайні обставини. Так, Платоне? – Я… змерз, – прошепотів Платон. Ліда смикнулася від хвилювання, згадала люті мамині очі. Треба будь-що поставити ті закарлючки на документах, бо мама вб’є! Зірвала з плеча шубу, кинула на холодну гранітну підлогу, підштовхнула брата: – Стань на шубу, Тохо. Зараз уже… Платон узяв за руку бліду од відчайдушного страху Раю, поставив на шубу. Став поруч. – Тобі тепло? – Так… – Тоді зігрій мене, – обійняв, притис до себе. – Ти мене відчуваєш? Стас вразився: красиво! Як же красиво! Занервував. – Гей люди!? Куди йти? – стукав у двері урочистої зали. – Кімната підготовки до ритуалу ліворуч, – мляво підказав фотограф, наче мова йшла про кремацію. Стас уже біг до кімнати підготовки, рвучко розчахнув двері: – Тут тепло, Платоне! – крикнув через весь холодний гранітний хол. – Гайда! Зазирнув у кімнату і закляк: біля вікна стояв його найкращий товариш Олежка у звичайних джинсах і вовняному светрі під шию. Обіймав Лідину колежанку Зоряну. – Опаньки! – не втримався Стас. – А ви що тут робите? – Одружуємося, – розсміявся Олег. До кімнати ввійшли молодята, а за ними Ліда завмерла на порозі: – Не вірю… Зоряна розсміялася, подалася до Ліди. Обійняла. – Пані Лідо… Дякую, дякую… А ви… Сподіваюся, не розлучатися сюди прийшли? – Чекай, Зорянко… Вітаю, але ж… Ти ж зовсім не знаєш Олега! – Я його відчуваю, – сказала Зоряна чисто як Лідин божевільний брат. І на хвилину всі забули про молодят. Стас сміявся, плескав товариша по плечу – оце утнув так утнув! А як оті холостяцькі принципи? Ліда ошелешено розглядала щасливу Зоряну, ніби намагалася запам’ятати – яке воно, те щасливе обличчя. Платон узяв Раю за руку і сказав: – Ходімо шукати, де нам раді. Рая завмерла і не сказала «добре». – Ходімо? – спитав Платон, ніби випробував. – Добре, – видушила з себе. Одруження вкотре несподівано перетворювалося на нездійсненну мрію. А чорт із ним! Аби поряд… І вони дременули б, та до кімнати забігла жіночка у хламиді, зарепетувала: – Скоріше, скоріше! Де паспорти? Хто свідки? Про свідків забули всі, та Стас уже керував: – Спокійно! Ми з Лідою будемо свідками в Олега і Зоряни, а Олег із Зоряною свідками у Платона і Раї. Як завалили всім кагалом до урочистої зали – жіночка у хламиді ледь розібралася кому казати: «А тепер молодий на знак любові та вірності поцілує молоду». Здається, усі підряд цілувалися. Стас дивився, як Олег цілує Зоряну, як Платон усміхається блідій Раї і веде долонею по високій хвилі, на яку перетворилася чудова дівоча коса, рвучко пригорнув Ліду, припав до її вуст, а, коли врешті відірвався, вона прошепотіла те, що він прагнув почути всі ці дні після свінґерського раю: – Не покидай… До квартири Вербицьких повернулися на двох машинах. Іветта не бачила. Каменем сиділа у кріслі-троні, не відводила погляду від дверей порожньої Платонової кімнати, наче все життя – коту під хвіст, бо син пішов, однаково пішов, не вберегла, не розгледіла небезпеки. Дезінфікатор. Убити… Убити. – Ой Мати Божа! – зарепетувала від вікна Ангеліна. – Хвала Богові, повернулися. Усі живі-здорові. Сміються. Папірцем розмахують. Окрутили. Усе гаразд, Іветто Андріївно! Та й не самі. Їй-богу, ще когось за собою у хату тягнуть! Іветта Андріївна видихнула, ніби запустила заклякле серце, рвучко підхопилася – все в нормі. – Скільки? – Ще двоє. Чоловік і жінка. – Два чисті прибори на стіл. Крісла. Швидше! Розкішну вітальню заполонила галаслива юрба, Дезінфікатор люб’язно відрекомендував Іветті Олега з Зоряною: їхні друзі, це завдяки їм вони… Порозсідалися. Келихи, тарілки. Сміються… – Ми лише на хвильку, – перепрошувала Зоряна. – Увечері літак. – А ви куди? – тоскно запитала Ліда. – У літо, – відповів Олег. – А я хочу на землю, – сказав Платон. І всі замовкли. Зоряна уважним оком лікаря зміряла Лідиного брата, Олег засовався. – Дякуємо, нам час. Ліда зі Стасом пішли проводжати гостей, Платон обережно взяв Раю за руку: – Ходімо туди, де є тільки ми. – Добре, – вперше за цілий день зі щирою радістю прошепотіла дівчина. Іветта сама лишилася біля накритого столу. Холодним поглядом проштрикнула Раїну спину. – Раєчко… Рая обернулася і завмерла. Ще не все? – Ти забула вітаміни, які в ці години завжди приймає Платон. Ходімо. Я підготую, а ти віднесеш до Платонової кімнати. – Добре, – із полегшенням. Платон усміхнувся: – Треба нагодувати бичка. «Який жах! – холодно констатувала Іветта подумки. – Мабуть, вона розповідає йому про худобу зі свого хутора… – Розкладала пігулки в пластянки, трусилася від гніву. – Треба буде поговорити з нею про теми, які слід обговорювати з Платоном, а яких краще уникати, бо ще про матір свою алкоголічку заведе, про малих… Шкода! Шкода, що Платон не втерпів. Надто мало часу минуло, я не встигла ретельно підготувати ляльку. Доведеться надолужувати…» Простягнула дівчині пластянки, підштовхнула поглядом – іди, та Рая не встигла ступити й двох кроків, коли Іветта раптом зойкнула, вигукнула: – Стій! Стій, Раєчко! Я мало не забула найголовніше. В окремій упаковці лежали великі рожеві пігулки. Іветта дістала дві, простягнула дівчині: – Пий… – Це вітаміни? – тільки й наважилася запитати Рая. – Так. Хочеш бути з Платоном, мусиш пити їх щодня. – Довго? – Завжди. То були не вітаміни. Радикальні контрацептиви, що після них у жіночому лоні, як у В’єтнамі після напалму, – нічого життєдайного. Платонове сім’я ніколи не повинно було прорости. Ніколи Іветтин син не нестиме відповідальність за чиєсь життя. Тут усі навкруги тільки для нього і заради нього, а не він для них. Рая йшла геть – дрібненька, висока хвиля з волосся, біла сукня весільна волочиться, пластянки в руках. Іветта провела її поглядом, наказала няньці: – Прибирай зі столу, Ангеліночко. – А як Лідуся зі Стасиком повернуться? Все ж – подія, а всі порозбігалися по кутах. І не відсвяткували. – Ніхто і не збирався. Діло зробили – і добре. – То й собі відпочивати йдіть. – Справа є, – Іветта присіла до столу, відсунула тарілки, розгорнула грубий блокнот. Зміни в житті Платона вимагали корекції методів лікування, й Іветта Андріївна Вербицька вирішила не відкладати таку важливу справу на потім. Нянька покрутилася біля хазяйки, присіла поруч: – І що ті блаженні там удвох роблять? Як думаєте? Якось дуже підозріло тихо. Як задушить? Воно ж межі не знає… – Я додала до Платонових ліків снодійного. Хлопчику треба відпочити… – прошепотіла Іветта.  

Ніч – мед. І вартовому б очі зліпила. Нескінченна відповідальність – така ж дурня, як і вічний двигун. Спати. У кімнаті – мед. І хотів би різких рухів – не вийде. Місяцю з неба того меду не розігнати, слова до тиші липнуть. Спати… Платон із Раєю сиділи на килимі. Бичок глиняний поміж них – третій зайвий. Платон випростав голі ноги, сперся спиною на ліжко – все ляльку свою роздивлявся. Вона поруч скрутилася, коліна до грудей, а здається – підборіддям у хмарку, бо ж і досі в сукні весільній. Оце б і не знімала аж доти, доки весь хутір не збіжиться, щоби було потім про що язиками ляскати. Дивилася на прозорий довгий поділ і, здається, тільки тепер починала усвідомлювати, що сталося в її житті за останні тринадцять днів. От доля-хура. Закинула, Рая й оком змигнути не встигла. Мамка – у потилицю, малих – подалі, а тут – він. Він. Очей не відвести, руки цілувати, плакати біля нього від щастя, сподіватися… Поки серденько тьохкало, раз-два – жона. Хіба так буває? У чому підступ? Наче йшла полем і трофей знайшла. А потрібен він їй чи зайвий?… Ухопила – й бігти. А нині спинилася. І що з тим усім далі робити? «Та якось буде. Пані треба слухатися і якось буде», – забідкалася подумки. – Раю… Чому ти кричала позаминулої ночі? – почула Платонів голос. Знітилася. Ой, засміє дурну! – Боліло… – прошепотіла. – Іншим не боліло. Мовчали, – збентежився. Рая зиркнула скоса, згадала прекрасне кіно про любов і жінку на широкому ліжку, наважилася. – Навчи… – ледь чутно. Платон здивовано насупився, задумався. Відкинув волосся з лоба, раптом стиснув свій зап’ясток. – Хочу, щоб було, як тоді… Коли ти посеред ночі зайшла до моєї кімнати і зап’ястку стало гаряче. Ти… можеш? Вона почервоніла: можу. Повернула до нього обличчя і мало не розридалася. Наче все, що з нею інші робили – хоч би й ґвалтували – то нормально, то можна, бо не на ній гріх, бо вона до того й кроку не ступила. А як самій треба… Ой сором! Як він знає, що вона пробралася тої ночі до його кімнати і лише поцілувала? Він же спав. Потяглася до Платона. Він напружився. Похапцем вдихнув, відкинув голову назад, і Рая тицьнулася просто в хлопцеву шию. Завмерла. Обережно торкнулася вустами прозорої шкіри. Він здригнувся. Відсахнувся, упав спиною на килим. – Що це? – прошепотів. – Ти… Що ти робиш? – Цілую тебе… – Мене ніхто ніколи не цілував… так. Що він каже? Та він бреше! Розкинувся на килимі і безсоромно бреше. За ним, певно, всі дівчата столичні впадають, бо він… А в голові – ясно. Він тепер – чоловік Раїн законний. Оце так обернулося. Не втратити б! Не втратити б, бо без нього тепер – не хоче. Цілувати? Нахилилася до хлопця, всі ясні думки десь за спиною й лишилися. Білий день. Сонце в очі. Геть нічого не видно. А їй і не треба. Вона його… відчуває. І – мед. І хотіла б різких рухів – не вийде. Тремтіла, розстібала білосніжну сорочку, укривала поцілунками Платонову шию, груди, руки… Безпорадно шепотіла подумки: «Я тебе люблю… люблю…». Він лежав на килимі. Напівголий, збентежений, здивований. Уперше за життя не робив геть нічого, та збудливе божевілля розливалося тілом, ширилося, як чума, підступало до очей зрадливими сльозами і тішило. Купало в невагомих хвилях… Жодних рвучких рухів. Не вийде. Тільки вже – досить! Занадто… – Припини… – прошепотів відчайдушно. Рая завмерла, опустила голову. Знов щось не так? Ніколи вона йому парою не стане… Усе тут у них інакше. Платон збуджено видихнув, сів на килимі, обома руками обхопив Раю, притис до себе. – А можна, я тебе цілуватиму? Кажи – можна? Вона кивнула, та замість сидіти колодою, раптом рвучко подалася до хлопця, припала вустами до його вуст. Глиняний бичок – і той здивувався, хоч Платон із Раєю такою дозою ліків нагодували його, що мав би довіку спати. А він вирячив очиці: куди ті дурні люди поспішають? Чому так похапливо скидають одяг? Що їм за втіха – голими тілами одне одного обпікати і плакати, наче сльози ті опіки змиють? – Я тебе люблю! – не втрималася Рая. – Моя… Ти моя, – шепотів Платон.  

Ліда зі Стасом покинули святкове застілля лише для того, щоб проводити Зоряну з Олегом. Усе дивувалися: ну ви й швидкі! І куди ви тепер? Надовго? – За десять днів повернемося, – пообіцяла Зоряна. – Який дивний збіг, – мовила Ліда. – Ви одружилися того ж дня, що і мій брат. Чоловіки саме йшли до машини Олега. Зоряна обійняла Ліду, затримала на крок, зашепотіла на вушко: – Пані Лідо. У вас неймовірний брат. Я повернуся, і ми ще поговоримо. Він не хворий. От повірте мені. Не знаю, як я це знаю, але переконана: йому не місце у чотирьох стінах. У нього крила. Йому потрібне повітря… – Повертайся, Зорянко, – тільки й змогла вичавити з себе професорська донька. Дивилася вслід Олеговій автівці, що мчала геть, усміхалася подумки: «От щасливі. Летять собі кудись, і ніщо їх не тримає. А нам… Треба повертатися до Платона. У нього сьогодні свято. Цікаво, він усвідомлює, як тепер зміниться його життя? Треба сказати йому щось… обнадійливе». – Їдьмо додому, Лідо, – почула голос Стаса. Завмерла. Розгублено подивилася на чоловіка. У них є дім? – А ти… – Я – Станіслав Скакун. Чоловік Ліди Вербицької. Я її люблю. Ми живемо разом тут… неподалік, – Стас похмуро всміхнувся. – Тобі теж, як Платонові, все треба розтовкмачувати? Ні! Зайве. І в очі Стасу можна не заглядати. То все Платон. Ліда раптом зрозуміла: то все Платон! Знайомство з братом змінило Стаса. І як вона не помічала того раніше? Зірвалася, швидко пішла до «тойоти», ніби ще мить – і Стас поїде без неї. Тієї ночі, вперше після свінґерського раю, Стас і Ліда спали в одному ліжку. Не бавилися. Усе сталося ще до того, як вони впали на простирадла. Ліда зайшла до ванної. Стас зазирнув. Хотів запитати про чай… Про традиційний вечірній чай. Побачив голу дружину, ковзнувся на мокрій підлозі. Вона подалася до нього інстинктивно – підтримати, щоб не впав. Він ухопився за неї, як за рятівну соломинку, затремтів, потяг Ліду на кахлеву підлогу… І що там не зрозуміти: ох і скучили одне за одним! То була особлива близькість. Без слів, поцілунків і пестощів, ніби вони обоє просто перевіряли: чи зможуть знову бути разом після новорічних забав у лісовому готелі. Стас тихо гарчав від збудження, Ліда звично імітувала оргазм і жахалася власних думок. «А чому зі Стасом оргазму немає? – ображалася наївно, як дитина. – Так нечесно. Із тим же лисим – вийшло. З нелюбим! А зі Стасом…» Опісля холодної підлоги – гарячий душ, гарячий чай, теплі простирадла. Стас швидко заснув. А Лідина душа змерзла – застудилася на тих кахлях. Професорська донька лежала поруч із Дезінфікатором, дивувалася тому, що думає не про коханого, а про брата. Певно, зараз Платон знову зґвалтує ляльку свою. Іншого не знає. Та й звідки. Хоч би ранок скоріше. У мами й Ангеліни запитати: як? Минулося без жахів і шарпанини? Ангеліна, певно, захреститься, забідкається. А мама не зуміє приховати гордості: домоглася, купила синові ляльку!  



У ніч після весілля сина Іветта Андріївна Вербицька не відчувала ні радості, ні туги – тільки люту ненависть до Стаса, який увірвався в її дім, потоптався по її планах, потяг босого Платона до загсу, і Платон… Її неймовірний, розумний Платон пішов за ним, як теля за коровою. Роки материнської самопожертви, суворого режиму, нескінченних роздумів про майбутнє сина – усе, що давалося кривавими сердечними муками, – коту під хвіст! І ще не відомо, як перебування за межами звичного світу вплинуло на тендітну душевну організацію сина. «Надто багато людей. У його житті одночасно з’явилося надто багато людей. Погано! Треба уважніше придивитися до Платона. Можливі зміни в поведінці», – констатувала похмуро. За місяць після весілля дивні зміни в поведінці Платона помітила не тільки уважна Іветта, але й нянька, і навіть Ліда зі Стасом, хоч бували у квартирі Вербицьких не так часто. Платон став рухливим і вередливим. Весь час вимагав до себе Раю, дратувався, коли дівчини не було поряд. А в неї – купа справ із дня у день. Іветта втілювала свій план: наступним його етапом була стовідсоткова завантаженість дівчини вдень. – Раєчко, сонечку, – тьохкала. – Якщо ви з Платоном не розлучатиметеся день у день, то швидко набриднете одне одному, а я мрію, щоб ви все життя прожили разом. Тобі для цього треба ой як багато вміти. І починалося. Навчитися готувати Платонові улюблені справи треба? Треба. У магазин по продукти треба? Треба? Костюм Платонів здати до хімчистки, забрати з аптеки ліки, самій у перукарню, щоб завжди була найкрасивішою, потім на Петрівку – Платон уже склав список необхідних книг. Рая зі шкіри пнулася, так намагалася догодити красивій пані. Мріяла: «Та колись же це скінчиться. Пані помре. Чи просто зляже, як сусідська баба Нюся на хуторі, яка вже третій рік поспіль із ліжка не встає і говорити не може, а її сини біля баби як стануть, то так голосно її хату ділять, що на весь хутір чути. Потерплю. Та й обід є…» О так! Обід став святом. До обіду Рая обов’язково мала встигнути додому. Режим. Вони з Платоном сідали за стіл, і він усміхався дівчині так, ніби вперше бачив. А там і вечір. Платон зачинить двері своєї кімнати, і, хоч красива пані обережно натякає, щоб Рая якомога частіше спала у своїй кімнаті, вона щоночі залишається з Платоном аж до самісінького ранку. Він шепоче: «Ти поцілуєш мене?», і вона забуває все: вічно п’яну мамку, малих, що десь аж у Карпатах, і пані, що раз у раз демонструє Раї їхні усміхнені обличчя на екрані мобільного, набундючену Платонову сестру, її азартного чоловіка, круглу няньку, хутір, Вітку і «мартінси» – дарма що хочеться до Вітки злітати, сказати їй, що «мартінси» не найкрутіші, як та вважає. Рая забуває про галасливий день і спочатку цілує Платона у шию. Він усміхається, шепоче: «Тепер я…», і Рая відчуває велетенську силу – все можна. Хочеш – стрибай на ліжку, підскакуй аж до небес, хочеш – розкрий обійми і впади на Платона, притисни його до простирадл, цілуй у вуста. А хочеш – кружляй по кімнаті голою танцівницею чи притулися до нього і завмри. Одного не можна – кричати від щастя. Красива пані, певно, під дверима чатує. – Я люблю тебе… – Добре, – каже Платон. – Тоді завтра зранку не йди… – Я повернуся! Я швидко. А хочеш, зі мною у місто? – Ні! – Чому? – Там земля задихається. – Добре, не йди. Я швидко… – сказала раз і вже більше ніколи не просила Платона вийти з нею в місто. Небезпека. Місток хиткий. Гойдається – куди викине? Вона й сама збігає… Так навіть краще. Якби казки про Аладіна читала, зметикувала б, чим тішилася: печеру розкішну мала, а в печері – скарб. Платон. Надійно схований – ніхто не добереться, ніхто не поцупить. Наївна! Вже й не один, – двоє до того скарбу руки тягнуть, по-своєму розпорядитися мріють. Першим із тих двох був Стас. Затявся – печеру підірвати на фіг, Платона на люди витягти. – Їдьмо до Платона, – все частіше дивував Ліду. Платон Стасові радів як дитина. Обнімав, тягнув до себе в кімнату, і, як Раї не було вдома, удвох падали на килим, годинами теревенили про все що завгодно. – Ти де був? – розпитував Платон. – У спортзалі, – цілеспрямовано брехав Стас. – Хочеш поїхати зі мною наступного разу? – І що робитимемо? – А що завгодно. М’язи підкачаємо, у м’яча… Ти волейбол любиш? – Волейбол? Я знаю. Літера «В», – серйозно відповідав Платон. – Волейбол – гра за участі двох команд, гравці яких б’ють по м’ячу рукою, намагаються послати його через сітку на майданчик супротивника. Волейбол. Я знаю. Мені не цікаво те, що я знаю. Стас дратувався: – Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво. – Добре, – раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей. – Чекай. Взутися… – Ні. – Добре. Іншим разом… – здавався Стас. Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки. – Нічого не вийде, повір, – товкла Стасові. – Може, нам теж варто не виходити з дому, – сказав раз Дезінфікатор. – Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя… – Ми ж не хворі, – безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі – і світяться. – Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! – Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі – засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного. – Прошу, припини, Зорянко, – пручалася Ліда. – Мама і так робить усе що треба. – Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, – не вгавала Зоряна. – І я… Я вже бачила таке. Це страшно… – Нащо ти лякаєш мене, Зорянко? – Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися – й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…» – Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама – свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше. – Дівчину йому купила… – Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама! – Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину… – Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім’ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…  

Іветта городів нагородила – сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так – на тобі! – Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила: – Стасик сьогодні вдень заїжджав. – Із Лідочкою? – недобре примружила очі Іветта. – Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. – Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати: – А Платосик затявся: «Не хочу», – каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком. – Платон щось ще казав? – спокійно запитала Іветта. – Казав, казав! Я підслухала! – похвалилася нянька. – Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити». – Все? – Їй-богу, все, – збрехала Ангеліна. Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?! Хіба тобі в кайф у чотирьох стінах скніти?» Платон знизав плечима: «Мама не знає, що я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Це моя таємниця. Ти вмієш зберігати таємниці, Стасе?» – «І навіщо тобі ті таємниці?» – не вгавав Дезінфікатор. «Таємниці бережуть усіх, хто береже мене», – відповів розумник. Отакі справи! Ховається хворе від матері! І як їй про те сказати? Краще вже збрехати. Іветта не помітила полохливого няньчиного погляду. Усміхнулася краєчками вуст: от і ще однією проблемою менше. Платон сам із Дезінфікатором упорався. Відкинулася на спинку крісла – хай спина спочине, – попросила няньку: – Розігрій парафін на водяній бані, Ангеліночко. Парафінові маски для втомлених рук Іветта робила нечасто, але регулярно і тільки тоді, коли день проходив без пригод, а ніч не віщувала проблем. Хвилина повного розслаблення. Забуття. Сьогодні можна. Дезінфікатор, певно, червоніє від роздратування і зганяє злість на Лідочці. А Іветта давно їй казала: розлучайся! Не наша людина. Сказала би матері, Іветта б Лідочці пару дібрала. У неї око пильне. З хутірською ж не прогадала! Іветта обережно опустила долоні в теплий розплавлений парафін, задумалася. «Так! З Раєчкою я не помилилася. Платонові однозначно стало краще. Він став більш витриманим і передбачуваним. І здається, ця сіра миша йому подобається. Який жах! Треба якось звикнути до цього факту. До неї самої, бо вона не така проста, як здається. Так, тиха. Тиха і покірна, та вже надто напружена. Треба подарувати їй щось коштовне. Щось яскраве. Щось… домашнє, аби не виникало спокуси вирватися на вулицю і похвалитися. Щось неймовірне. Платон. Я замовлю золотий ланцюжок із медальйоном у вигляді імені “Платон”. Головне, щоби Платон не забажав медальйона з іменем “Рая”. Ні! Не даруватиму золота. Може, годинник? Чудова ідея. Ні! Навіщо їй годинам лік вести. Каструлі! Я подарую їй набір каструль. Психологічно правильно: вона обростає власним господарством, готує для Платона у своїй каструлі… Ілюзія самостійності. Так! Я подарую їй каструлі!» Наприкінці лютого, за півтора місяця по тому, як відбулося те дивне весілля, Іветта остаточно заспокоїлася. Після всіх тривог, появи дівчини, Лідоччиних нервів і підступного втручання Дезінфікатора життя нарешті повернулося до звичного режиму. Лялька вела себе бездоганно: зранку вже стояла перед Іветтою з пластянками. Іветта розкладала в них денну порцію ліків для сина, змушувала Раю випити протизаплідні пігулки і з усмішкою благословляла ляльчин день. Рая куховарила в нових каструлях, прала постільне, доглядала за Платоновим одягом і на вулицю не рвалася. Принаймні, коли Іветта повідомляла про черговий похід до перукаря чи в магазин, Платон вказував на няньку і казав: – Піде Ангеліна. – І в перукарню я? – дивувалася нянька. – Я би краще до храму Божого. – А ти, Раєчко, хіба не хочеш причепурити волосся? – демонстративно привітно питала Іветта. – Ми зайняті, мамо! – відповідав Платон, і вже саме те, що замість ляльки відповідав син, тішило Іветту. – Чим? – все ж питала. – Я вчу Раю користуватися комп’ютером. – Добра справа… – здавалася. – Добре, у магазин піде Ангеліночка. – Я і косу Раї помити можу! – сміялася нянька. – Дякую. Я сама… – напружено відповідала дівчина, а Іветта вкотре відзначала ту напругу. І нові каструлі не допомогли. Рая теж не пропускала настороженого пильного погляду красивої пані. Навчилася читати з очей. Ось коли та щось дарує, треба всміхатися. А коли вони з Платоном удень надовго в його кімнаті зачиняються, так у пані очі темні. Та найбільше пані дратує, коли ввечері Платон відмовляється вечеряти за круглим столом у вітальні. Кладе на тарілки всього чого хоче, тягне Раю до кімнати. Тоді пані кам’яніє за столом і майже не їсть. А це вже геть погано. Треба, щоби пані всміхалася. Можна було би просто сказати Платонові: «Повечеряємо у вітальні», та тоді пані здогадається, від кого милостиня. А як зробити, щоби Платон сам захотів того, дівчина й гадки не мала. Нянька допомогла. Припхалася одного ранку до Платонової кімнати з пилососом. – А ти як думав! – бурчала. – Ти тут знай кришиш собі на килим, а мені – гнися! – Вийди, Ангеліно, – наказав Платон. – Ти заважаєш нам із Раєю. – А ти, нечемо, вечеряй, як усі люди, за столом, тоді й мені легше буде. Платон насупився, кивнув: – Добре, Ангеліно. Ти і пилосос перемогли. І все стало – як раніше. Уранці Іветта поспішала до пацієнтів, удень кілька разів телефонувала додому: перевіряла, чи дотримуються режиму, а ввечері втомлена і щаслива сідала за стіл, де на неї чекав Платон. Ну, і ця… То нічого. Її можна просто не помічати. Іветта брала в руки виделку, дивилася на Платона, питала: – Як минув день, синку? Переконана, сьогодні ти дізнався про щось нове і зараз обов’язково розкажеш мені… Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп’ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки. – Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, – обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці. Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці – зараз кров бризне. – Якщо не секрет… – обережно почала Іветта. Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув: – У нас буде дитина! Рая каже – у нас буде дитина! Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже – тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?…» – Не треба, – прошепотіла, щоб хоч щось сказати. Зусиллями м’язів розтягла вуста у страхітливій посмішці. – Приголомшлива новина. – Ти рада? – спитав Платон. – Безумовно, – Іветта смикнула головою і відчула, як серце на мить зупинилося. Руїни. Навкруги височіли руїни.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка