Люко Дашвар Мати все Передмова



Сторінка5/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Розділ 5




 

Зранку тридцять першого грудня Ліда перебрала весь гардероб – не те, не те, не те… Три дні за містом наодинці з коханим. Новий етап їхніх стосунків. Первозданна тиша. Біле з сосновою зеленню за вікном. Вона добиратиме бежево-шоколадні кольори. Тепло. Ніжність. Тільки трішечки молочно-білого – аж ніяк не сніжно-білого. Можливо, шалик, рукавички… Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку – все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій. На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в’яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! – раділа. – Тиша, ми тільки вдвох. Ми врешті вдвох послухаємо цю неймовірну, збудливу музику… І полетимо… Прямісінько в рай…» У душі – не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв. – Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, – шепотів. – Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… Я божеволію від тебе… Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився – і вони кинулися до «тойоти». Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, – хтозна, що кому на Новий рік знадобиться. За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс – трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб. Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» – вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас – по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка. – Білки… – усміхнувся Стас. – Ходімо… Скло розчистимо… Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок – додолу лавиною. «І чого я відтягую? – раптом подумала Ліда. – Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце – неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки – не випадково! І все – не випадково». – Стасе! – крикнула чоловікові. – Я хочу вручити тобі свій подарунок. – Тут? – здивувався. – Так! Саме тут! Тут – ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно! – Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки… – Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? – побігла до нього. Ухопила обома руками його плече, обійняла… – Тут… Зараз… По плечу – на землю. Упала на коліна й поцілувала Стасову долоню. – Люблю… – почала ворожити. Дістала з кишені футляр. Відкрила. Наділа на палець коханого каблучку з обсидіаном. І завмерла. Він збудився вкрай. Присів біля Ліди просто в сніг, обвив руками шию. Грубо, із силою, пригорнув до себе. – Ніяких заборон… Ніяких обмежень, – шепотів. – Так, так… Ця каблучка… – Чудова каблучка. Я люблю тебе… – Тепер усе буде інакше… – Відкрию тобі й свій сюрприз. – Я його знаю! – засміялась наївна. – Ні! – усміхнувся. – Ти не знаєш і краплі. – То кажи. – Тепер ми свінґери, Лідо. Сьогодні – посвячення. Ми святкуватимемо Новий рік у компанії свінґерів. Ніяких заборон! Ніяких обмежень. Я мріяв про це все життя. І ти… Ну, скажи… Ти рада? – Так! – засміялася. Та він жартує! Він жартує жорстоко й безбожно. І такий радий… Господи, який же він щасливий. Хіба вона зможе зіпсувати його радість навіть тривожним поглядом? Ні! Він жартує. Вони приїдуть до заміського готелю посеред тихого, чарівного лісу, де апріорі не може бути жодних свінґерів. Хіба що білки… Він розсміється, обніме її і скаже: «Як я пожартував, Лідо!» Вони питимуть рідкісний французький коньяк і вдвох сміятимуться, згадуючи ошелешену Лідину фізіономію. Стас розчистив скло від снігу, «тойота» зрушила, чоловік скоса поглядав на дружину й усе намагався вдатися в деталі. – Ні, Стасе, прошу! – якось дивно сміялася Ліда. – Тоді точно не буде ніякого сюрпризу. – Але ти повинна зрозуміти: це не зрада. Це принципово інша позиція. Додатковий сексуальний досвід лише зміцнює подружні пари. Коли чоловік і дружина… – Досить! – Ні, ні! Коли чоловік і дружина свідомо йдуть назустріч побажанням одне одного, щоб не опускатися до випадкових «лівих» шльондр. Ти розумієш? – Так… – Ми ж кохаємо одне одного? – Так… – Це головне. Ми просто скуштуємо трохи екстриму й урізноманітнимо наш секс. Круто, чи не так? За годину «тойота» запаркувалася на стоянці невеликого, схожого на чарівну хатинку готелю посеред лісу, біля вкритого кригою озера. «Втоплюся! Проб’ю лунку в озері й утоплюся! – подумала Ліда, коли їм назустріч висипала весела компанія. – Людей двадцять, – відмітила. – Чоловіків і жінок порівну. Усі по двоє тримаються». Струнка білявка у флісових брюках і лижній куртці підбігла першою. – Ганнуся! – представилася. – Ми з чоловіком як організатори координуємо програму, – показала на лисого молодика в пуховику. – Це мій чоловік Олесь. А ви… – Стас! – збуджено вишкірився. – Ліда… – прошепотіла. – Ви спізнилися! – їдуче дорікнув Олесь. – Вигадаємо вам покарання. – Так, так! Ви запізнилися, друзі! Ми всі чекаємо тільки вас! – заторохтіла Ганнуся. Обернулася до інших свінґерів, почала називати: – Льовочка й Неля, наші давні друзі. Тимур із Машею – новенькі, як і ви. Сергія і Тоню ми знаємо не так давно, як Нелю та Льовочку, але вони такі потужні свінґери… Можуть влаштувати таку відкриту секс-експансію, що ви навіть не помітите, коли опинитесь… – Зарано, Ганнусю! – нагадав лисий. – Так, зарано! А це наші улюблені Дімка з Ксюхою, а ось ці двоє… – Білявка все торохтіла, торохтіла. – Люди, пропоную продовжити знайомство в теплі, – вискочив уперед гладкий дядько років сорока. Усі посунули до готелю. Сон… Ліда всілася у м’яке крісло у напрочуд затишній, майже домашній вітальні з дерев’яними стінами, теплим каміном, до якого хотілося притулитися, м’яким килимом, по якому би – босоніж. Їй здавалося, голоси людей зводять вітальню з розуму. – Оскільки ви трішки запізнилися… – Тільки трішки! – сміявся Стас. – …То програма дещо корегується. Ми планували, щоби кожна пара спокійно розмістилася у своєму номері… – Ми розмістилися! – озвалася, здається, товста потвора на ім’я Неля. – …І тільки потім розіграти наші перші варіанти, бо ж, погодьтеся, Новий рік… Час чудес. Хто з ким – ми не знаємо! Розіграємо і це буде справедливо! Тому Стас і Ліда познайомляться зі своїм номером після обіду й розіграшу перших варіантів пар. – Ми не проти! – Стас. – А ви, Лідо? «Що? Це до неї? – Ліда ошелешено озирнулася. – Хто? Білявка? Кому відповідати?» – Ви не проти, Лідочко? – знову запитала Ганнуся. – Я за, – прошепотіла. – Чудово! Поки накриють стіл, ми розігріємося аперитивом. У нас шикарний аперитив – абсент, вермут, кампарі. Компанія відірвала дупи від крісел, покотилася до столиків біля засніжених вікон. Задзеленькали бокали. Голоси злилися. – Тонєчко! Залиш мені хоч краплю кампарі! – Олесику! Сподіваюся, ти подбав про музику? – Ні, тільки не класику. Що за фігня, люди? Ми приїхали відриватися! – Повідомляю всім, хто мене не знає: під час сексу я матюкаюся. – Це природно! – Так, ми поважаємо все природне. – Я би сказала, ми – втілення всього природного і нормального. – А в мене тост! Ліда смикнулася, одним ковтком вихилила келих вермуту. Тост? У Стаса тост? Відірвала погляд від стінок келишка, у який витріщалася затято. Полохливо зиркнула на Стаса. Чоловік підійшов до Ліди, обійняв її, усміхнувся дияволом, підніс угору келих. – У мене тост, панове! – повторив пафосно. – Ми бажаємо товариству нескінчених трансформацій, що породжували б нові і нові варіації на одну й ту саму вічну тему. Бо, погодьтеся, весь час міняти свою кохану дружину на одну й ту саму свінґер-партнершу – це те саме, що завести коханку. Тупа дискредитація геніальної ідеї. Ми з Лідою – проти. Ми – за… – Експансію! – вигукнула Тоня. – Я тебе обожнюю, Стасе! – Прошу до столу, – у вітальні виник офіціант. Стас довів Ліду до столу, галантно відсунув стілець, допомагаючи дружині зручніше сісти, присів поруч, поклав на Лідину тарілку ложку грецького салату. – Я не помилився? Ти ж любиш грецький, кохана? – Дякую… Салат? Оливка в горлі… Ліда повільно повела поглядом по лицях, наче багнюкою ялозила. «Вдавіться! Я хочу, щоби ви всі вдавилися і померли! Мені однаково, як це буде. Я навіть не заплющуватиму очі й не жахатимуся, коли ви почнете кашляти й задихатися, – божеволіла подумки. – Раз за все життя забуду, що лікар. Нізащо не допоможу. Помріть усі! Крім Стаса…» Згадка про чоловіка не зупинила моторошний потік. Перед очами весела компанія: «Ось вони їдять з апетитом, сміються, давляться великими шматками стейків із кров’ю. Мало крові! Мало… Ось вони червоніють – зле! Хапаються за келихи, намагаючись запити криваве м’ясо, та марно. Марно! На підлогу! Кашляйте і здригайтеся в судомах. Надто далеко… заїхали! Навкруги тільки ліс. “Викличте лікаря!” Лікаря? А де взяти лікаря посеред лісу? Надто далеко зайшли! Здохніть же всі природною смертю. Здається, вам подобається все природне! Усі здохніть. Крім Стаса… Стас – ні до чого! Він просто не розуміє. Обсидіан! Чорний камінь надії. Він змінить мого коханого. Він… А якщо не змінить? Уже кілька годин на пальці, поруч з обручкою. Обман? Навіщо ж ти брехала, дівчино з ювелірного бутика? Навіщо Ліда наділа ці дурні сережки з лазуритом? Невже обман? А якщо Стас не має дурних намірів? Так теж може бути… Якщо компанія цих дурнуватих свінґерів – це нормально? Вони ж нікого не вбивають, а от вона… Вона тільки-но палко бажала смерті кожному з них. Значить, ненормальна – вона?» – Їж, кохана. Тобі знадобляться сили, – прошепотів Стас. – Добре, – відповіла спустошено. «Сон… Усе це сон…» Їй дістався лисий Олесь. За ним дебелий дядько років сорока. Третім став рухливий, як сперматозоїд, білявий хлопець років двадцяти. – Вау! Лідо! Я Ерік! Ти станеш моєю останньою жінкою в цьому році! – махнув їй. «Сон… Це сон. Тікати!» Ліда підхопилася надто жваво. Кампанія розцінила по-своєму, розвеселилася. – Чого чекаємо, панове? Розпочнімо? – Так, жінки рвуться… Білявка вискочила перед кампанією, жестом попросила уваги. – Друзі, сьогодні Новий рік. Тому діймо так… – подивилася на годинник. – Друга дня. Чудово. До третьої дня – «намбе ван»! Із третьої до п’ятої – розважальна програма у вітальні. Обіцяю, буде цікаво. Із п’ятої до шостої – «намбе ту»! Із шостої ми знову чекаємо вас у вітальні. Святкова вечеря, розваги і веселощі аж до десятої. Із десятої до одинадцятої познайомтеся зі своїм останнім партнером цього року. Але вже надто не затримуйтеся. О пів на дванадцяту ми починаємо новорічні розваги до ранку! Супер? Так? – Е ні, ні! – запротестував Стас. – Пощадіть! Ми з Лідою ще не розклали речі. У вас буде година, а нам… і нашим партнерам? Олесь збуджено глянув на Ліду, крикнув білявці: – Ганнусю! І чого стоїмо? Швидше покажи людям номер! «Сон… Це сон». У номері Ліда кинула на ліжко сумку й запакований разом із продуктами коньяк, мовчки залізла під душ. – Лідо! Не переймайся! Потім усе порозкладаємо, добре? – почула голос Стаса. – Добре… – Я побіг? – Біжи… – прошепотіла. Стас зазирнув до ванної кімнати, прискіпливо глянув на Ліду й раптом сказав: – Ти ж не цілуйся… у губи… Ліда почула, як грюкнули двері, схлипнула. «Сон… Це сон». Вилізла з-під душу, гола-мокра-заплакана, почовгала по номеру до ліжка. Розірвала пакунок із делікатесами, дістала коньяк. «Коньяк плюс гаряча вода. Тиск підвищиться! Має підвищитися!» – безпорадно. Спробувала відкоркувати пляшку. Куди там! Руки тремтять. Зубами в кришку – зі стогоном. Та відкорковуйся ж, клята! Вийшло. Ковтнула… Пішла під гарячий душ. Із пляшкою. Голова обертом. – Клас! – почула за спиною. Обернулася – у дверях ванної кімнати стояв голий Олесь. – Гаряча вода, коньяк… Збуджує… – усміхнувся. Ліда замахнулася пляшкою. – Пішов ти! – О! А це вже занадто! Я люблю домінувати! Один стрибок – і вже у ванній кімнаті. – А мені – начхати! Ось просто взяти і начхати на те, що ти любиш! – Венами коньяк. Сил – як у Геракла. Штовхонула лисого – до стіни прилип. – Любиш експерименти? – Уб’ю! Олесь зареготав, обхопив її. Забалансували на слизьких кахлях, не втрималися – гепнулися на підлогу. Ліда відчула під собою гарячу, збуджену плоть, та в цю мить ні логіка, ні емоції, ні дитяча образа за понівечену гордість, ні жадання вже не мали значення. Ліда раптом ухопила мужчину за лису голову, стисла пальці, аж шкіра побіліла, притисла його до підлоги і з люттю вчепилася зубами йому в плече. – А-а-а! – заревів Олесь. Відштовхнув Ліду, навалився на неї всім тілом. – Тварина! Обожнюю! – хрипів у Лідину шию. – Давай! Ще! Вона не чула. Вона билася, наче востаннє. Дряпала, кусала, била і тільки несподіваний, справжній оргазм раптом знесилив тіло і спустошив душу. Ліда лежала на мокрій підлозі ванної кімнати, приголомшено прислухалася до власного тіла. Голова обертом. Що ж це?! Вона любить Стаса, але з ним ніколи… А цей чужий мужчина… Що він зробив? Чому її тілом і досі розливаються неймовірні сплески бурхливої радості? До неї нахилився Олесь. Подав руку, допоміг підвестися. Накинув халат на плечі й поцілував руку. – Ніколи не забуду, – усміхнувся, як цілком нормальна людина. – Ви неймовірна жінка, Лідо… – Дякую, – прошепотіла вихована донька академіка Вербицького. Поки похмурий Стас після свого «намбе ван» дійшов до їхнього номера, кілька чоловіків устигли привітати його з надзвичайною сексуальністю дружини. – Олесь каже – це щось поза розумінням. Цунамі! – смикався рухливий Ерік. – Моє виховання, – віджартувався Стас, та настрій тільки погіршився. Першою його партнеркою стала молода і досить приваблива темноволоса жінка років тридцяти, цілком зваблива, та варто було Стасові торкнутися сухої, зовсім не такої ніжної, як у Ліди, шкіри, його охопила відраза і паніка. – Чого чекаємо? – тоном торговки з базарного лотка запитала жінка. «Чого чекаємо? – Стаса телепнуло. – Ах ти ж, сучка безпардонна. Звідки ти вилізла? Мабуть, крім трахання нічим не цікавишся. А Шнітке – це хто у нас? А? Не знаєш? А нормальні люди знають. Треба тебе провчити…» Стас кинув жінку на ліжко й ухопив за волосся, та збудження, яке охоплювало його щоразу, варто було лише торкнутися Лідиного волосся, наче змінило правила. Упс! І все інакше! Хоч смикай за волосся, хоч ні – цемент не застигав! Жінка відштовхнула Стаса, вирячила очі: – Що ти робиш, ідіот довбаний?! Обкурився чи що? Ще жодна жінка не дозволяла собі так знущатися з Дезінфікатора. Він уявив Ліду, впав на практично незнайому партнерку, та навіть це не подіяло. Цемент не застигав. Жінка завмерла під Стасом, глянула йому в очі. – Допомогти? Він підскочив, ухопив рушник, обмотався… – Пішла ти… Вона сіла на ліжку, скептично всміхнулася. – Ну, давай! Вичави середню трійочку… за дванадцятибальною. – Учителька? – А ти кмітливий. – Пішла ти! – Ну… Одним словом – капець! – резюмувала жінка. – Комусь скажеш – знайду і язик відріжу, училко! – пообіцяв Стас. Поплентався до свого номера через вітальню, а у вітальні «відкриті» свінґери трахалися на килимі, хоч роздратована Ганнуся й бігала навколо, репетувала, що до п’ятої ця територія під забороною і тут зараз будуть новорічні сюрпризи для всіх. – Опа! Тоді всі до нас! – горлали «відкриті», світили голими дупами в небезпечній близькості від ялинки. Стас відчув нудоту і малоконтрольоване бажання забити гол голою сракою в ялинку. – Так! Люди! Дайте пройти! – гукнув демонстративно-весело, намагаючись рухатися центром вітальні. Відтіснив «відкритих» до ялинки, раптом зойкнув, ухопився за ногу. – Ох! Судома, мать її… – хитнувся, наче від болю. Наче випадково штовхонув ялинку. Ялинка хитнулася і завалила «відкритих». – Ай! – заверещала жінка. – А мені не коле, – сказав чоловік. – Звичайно, не коле. Ялинка на мені, а ти, сволото, піді мною! Стас чув їх за спиною. Усміхався хижо, швидко йшов до свого номера. Ліда, Ліда… Суперзірка! Що ти утнула? Одному дала, а всі вже у захваті. Чутки пішли, слава шириться, черги шикуються. Може, за тебе гроші брати, шльондро? Як це розуміти? Ще вранці у лісі руки цілувала і божилася, що тільки Стаса кохає. А сама, сучка… Що за фігня?! Черевиком у двері – а де тут наша популярна Ліда? І аж зіщулився – у номері зимно, як надворі. До кімнати. В самому лише халатику на голе тіло Ліда стояла біля відчиненого вікна, дивилася на вкрите кригою озеро і ковток за ковтком спустошувала пляшку коньяку. Озирнулася на шум. Побачила чоловіка. А може, когось іншого, бо погляд непевний – намішано! Хитнулася, смішно приклала долоньку до вуст, безсило сіла на ліжко. Із пляшкою. Він зціпив щелепи, стримав лють. «Паскуда! – Безпорадні думки, як мавпи на ґрати в зоопарку. – Лягла під якогось лисого козла на “раз-два”! З ким я одружився? Як на неї взагалі тепер дивитися?! – Зиркнув на відчинене вікно. – Хай би замерзла, захворіла і здохла, сволото!» «Кріо… терапія… – Лідині п’яні думки ще прикидалися тверезими. – Ні, уже не змерзла, геть замерзла… Тобто… Крижане серце. Ніяких емоцій. Стас? Прости… Не можу. Скажи їм – вона випала… Я випала…» Змерзнув Стас. Пішов до вікна підстрибцем, ніби під босими ногами бите скло… Зачинив. Кинув похмурий погляд на дружину. – Одягайся! – процідив. Ліда здивовано хитнулася. – Так скоро?… Стас загарчав, ухопив дружину за плечі, поставив посеред номера. Зірвав халат. Кидав у Ліду речі, та все бежево-шоколадних відтінків ніжних – білизну, светр, брюки, шалик молочно-білий, шубку норкову – молоко. Поки Ліда незграбно натягувала на себе одяг, покидав у сумку все, що свого побачив. Ухопив дружину, що ледве трималася на ногах, за руку, потяг із номера. І знову вітальня на шляху. Весела компанія реготала біля вже повсталої ялинки, чоловіки у фраках і метеликах курили сигари, жінки у вечірніх сукнях виблискували діамантами. Бомонд, трясця матері! Тут вам не малолітки-покидьки зібралися одну на всіх самокрутку з маріхуаною викурити і «заторчати» – дорослі, цивілізовані, нормальні люди зі статусом і статками, із принципами, врешті-решт, – сімейні цінності понад усе! – Стасе! Лідочко! Ви куди?! – ошелешено закліпала накладними віями організаторка Ганнуся. – Гей, новачки! Забави тільки починаються… Ухопила Стаса за рукав – які проблеми?! Стас здригнувся, відштовхнув білявку. – Так, тітко! Прибрала руки, бо обламаю! – Потяг Ліду до виходу. Кричав на ходу: – Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік святкувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?! Та хто на вас зазіхне? Товчіть одне одного, виродки! До дверей добіг, озирнувся: – З Новим роком! – З Новим роком, – приголомшено прошепотіла вихована донька академіка Вербицького. Грюк! Тільки під дверима на підлозі – молочно-біла вовняна рукавичка.  

На стоянці готелю хрипіла «тойота». Не заводилася. Змерзла. Ліда тремтіла у вистиглому салоні, не тверезіла. Думки врозтіч, одне розуміла: вони їдуть… Однаково куди, головне – далі звідси, із затишного готелю, де навіть на стіни глянути соромно. Стас матюкався, усе повертав ключ, тиснув на педаль газу: заводься, заводься, японська сволото! Хвилин за п’ять автівка гикнула, смикнулася і завелася. Стас хижо всміхнувся, вчепився у кермо і глянув на годинник. П’ята. У місті, певно, ще сутінки, а тут – ніч. «За годину дістанемося траси, – подумав. – А там – легше. Там – цивілізація». Яке «за годину»?! Японська тендітна сволота блимала фарами, повільно шкреблася, щоб не стрибати по замаскованих снігом ямах німого лісового шляху. Білки поснули, птахи повмирали, гілки закам’яніли – ні звуку, ні шурхоту. І лісу нема. Ближні до шляху дерева на мить підстрибували у непевному світлі фар і танули у густій, як львівська кава, темряві. У вже теплому – клімат-контроль – салоні змерз Стас. Лють і розпач не відпускали – у скронях уже дірки пробили, дідько, і та училка темноволоса кривиться: «Капець…» Шльондра! Хочеш трахатися – облийся олією, якщо на кремах економиш, сухе дурне стерво! Хто тебе взагалі захотіти може? Треба було поцікавитися, хто її чоловік… Плюнути в харю. А ще вчителька. Чого вона дітей вчить? Училки – всі язикаті. Розпатякає… Обов’язково розпатякає, що Стас не зумів… Підлота! У таких честі нема. Їм до чужої честі – як до бруду на чужих черевиках. Розпатякає… Що того Києва? Десь обов’язково перетнуться. Ще Ліда взнає… Ліда? Ох Лідо… Убила! Зиркнув скоса. «Ти ба! Сидить собі, ніби їй хто мільйон винен! Сумку з залишками коньяку й банками якимись до грудей притисла, губки докупки, очі крізь лобове скло. Що ти там побачила, сучко?! Кобеля?…» «Стас п’яний… П’яний, – гойдалися Лідині думки. – Аперитив. Кампарі змішав з абсентом. За обідом горілка. Кепські справи! Можемо не доїхати. Однаково. Надто тепло. Задуха… Повітря скінчилося. Зате є коньяк. Із нотками… квітів і ванілі…» Після двох годин мовчазного руху «тойота» й далі плазувала лісовим шляхом. Попереду – навіть спомину про цивілізацію. Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками… – Усе! – кричав у ліс. – Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу! Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг. – Я… За кермо можу… сісти… – Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно! – Що ти кажеш?… – сиділа в снігу. – Шльондра! – Ти сам… – Я?! Я?! – Стасе… – Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? – повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. – Ану! Повернися до них! Запитай! А ти… – Стасе… – Шльондра! Ненавиджу! – Ти сам привіз мене туди. – А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти… Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса. – Я не хотіла, не хотіла туди їхати… – Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті! – Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла… – Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче! – Припини! – Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком! – Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! – закричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався. – Брехня! – Ні! Ні! – кричала і плакала. – А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав? – Так! – агресивно. – Я мав пересвідчитися, що ти… – Чому ж ти не зупинив його? Чому?! – Я намагався, але двері були замкнені… – Тобто… – Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… – заплутався. Смикнувся – бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе. – Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш! – Ні… – І оргазму не було? – Ні! – закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив – не втекти. І не забути. Зі Стасом такого – ніколи… За що? Як тепер із цим жити?… А він… Він буде з нею жити? Ухопила Стаса за руку. – Тільки не покидай… Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже, Господи, і забути про все навіки. Бо – скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…» І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть. Ліда – за кермо. За Стасом услід. – Стасе… Зачекай! За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно: – Я благаю… Благаю тебе! Їдьмо додому. Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс. – Ти живий? Стасику! Ти живий?! Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон – двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу. До міста дісталися за дві години до Нового року.  

Зазвичай Зоряна від’їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими: 1. Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п’ять – не більше. 2. На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя. За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під’їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» – і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти – що не втрималася. – З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу… – А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… – скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися. Зоряна остовпіла: – Чекайте. Звідки ви мене знаєте? – Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от… – А… То ви Олег! – Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення. – Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці. – Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля. – Співчуваю… – Зоряна до дверей. Олег ухопив її за руку. – Чекайте. А пошиймо їх у дурні. – Як? – Вони ж упевнені, що ми не знайомі. – Даруйте, але ми справді… – І хто про це знає?  



За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що – хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю. Проблеми десь позаду, на відстані метра, – щоб зглянутися на них, мусила б хоч озирнутися. Та сил не було. Стас жінки не помічав. Сидів на килимі посеред вітальні, розклав перед собою банки й коробки, що їх Ліда до подорожі зібрала. Ікра, шоколад, в’ялена конина… Пив горілку з пляшки. Тупо дивився на веселі пики артистів у телевізорі. Скаженів: тем для розмови з дружиною безліч. А говорити… Говорити нема про що! «Дідько, – лютився подумки. – І це Новий рік?! Тільки б куранти не пропустити. Бажання загадаю. Щоб це стерво… Ця чемна падлюка здохла! Щоб більше ніколи… Ніколи я не чув її голосу, не бачив її обличчя, не торкався її волосся… Особливо волосся! Хай лежить і здихає! Не викличу “швидку”!..» Не добажав Ліді всього злого – дзвінок у двері. Важко підвівся. «Ліда “швидку” викликала? Коли?» – не втямив, пішов відчиняти. – Олег?! – навіть зрадів. – Я не сам. Із подружкою… – Та хоч із двома! Проходь! – А Ліда… – Лежить. А ти думав, ми тебе надурили? Що захотіли зірватися кудись, тому… – З Новим роком, Стасе! – поруч з Олегом стала Зоряна. Усміхалась привітно. Стас розгубився. – Зоряна? – Ми з Олегом тільки пані Ліду привітаємо… – То ви знайомі? – Стас очам не вірив. – Що тебе дивує, друже? – знизав плечима Олег. Обійняв Зоряну демонстративно ніжно. – Ми на хвилинку, – заспішила Зоряна. – Нам ще треба встигнути… Стас плентався слідом за Олегом і Зоряною до вітальні, все дивувався: – Чекайте! А якого дідька ви не сказали… Ми хотіли вас… А ви… І давно? Зоряна не відповіла. Похапцем до Ліди. – Пані Лідо, ви температуру міряли? Я залишуся. Вам треба… – Не треба, Зорянко, – так гірко видихнула Ліда, що Зоряна відсахнулася. – Але ж ви… – Іди, – пошепки попросила Ліда. Зоряна закивала, поставила на підлогу біля дивана торт і шампанське. Пішла до Олега. – Нам справді треба йти, Олеже… Стас розходився. Сміявся, як дурний. Сіпав Олега. Ухопив за руку Зоряну. – Та що відбувається?! Ви з мене знущаєтеся?! Коли ви познайомилися? Я вам не вірю. Ви з нас жартуєте! Ви… Я хочу доказів! – Та прошу! – Олег розсміявся, глянув Зоряні в очі й повільно простягнув до неї руку. Зоряна знітилася. Застигла. Звела брови. Олег раптом шумно видихнув, подався до львів’янки, припав вустами до її шиї трохи нижче вушка. Вона вигнулася, намагалася повернути до нього голову, сказати щось ввічливе і водночас категорично жорстке. Та коли врешті це вдалося, її вуста натрапили на вуста Олега. І вітальня зникла. Зоряна не бачила збудженого, скаженого Стаса, що стрибав навколо них і улюлюкав, безпорадної ошелешеної Ліди, що привстала на лікті й зачудована – тільки вологі очі блищать захватом – дивилася на завжди стриману шляхетну колегу, не чула гучних пісень із телевізора й передчасних салютів, що гриміли за вікном. Дивний, несподіваний поцілунок ніс її в інші виміри, і Зоряна відчувала на вустах лише збудливий присмак крові. І точно знала: та кров не її, і не Олега, чиясь чужа, жертовна і чиста, ніби комусь цієї миті випало померти заради того, щоби вона могла цілувати цього іронічного, схожого на полярника незнайомого чоловіка. Він відірвався від неї, знітився, розсміявся. Ухопив за руку, потяг до передпокою. Кричав на ходу: – Все, все! З Новим роком! Одужуй, Лідо! Стасе! Дякую, чуваче! Я женюся! Їй-богу, женюся! – Навіть не думай, бовдуре! – крикнув Стас у вже зачинені двері. Зоряна й Олег не чули. Бігли сходами вниз. З усіх дверей-квартир-вікон, з усіх усюд – бом-бом-бом! – Новий рік! – розсміялася Зоряна. Вибігли з під’їзду. Звідусіль – такі сподівання! Олег обхопив Зоряну, притис до себе: – Встигну загадати бажання. Щоби ти завжди була поруч зі мною. І що для цього треба? А виходь за мене! А по вітальні бігав збуджений Стас: – Моє бажання… Я бажаю… «Я так і не дізналася, хто в мене мав народитися – хлопчик чи дівчинка… – гірко видихнула Ліда й заплющила очі. – Ох і питань назбиралося за рік! Як мідяків у фонтані. Тільки говорити… Говорити нема про що!»  

Тої ночі не тільки Олег із Зоряною вирішили одружитися. Куранти ще не встигли означити закінчення старого року, коли Платон запитав Іветту: – Бажання вже можна загадувати? – Саме час! – Хочу, щоб Рая завжди була зі мною. Вона вже моя? Нянька зойкнула, штовхонула Платона в бік. – Та що ти таке кажеш, сорому в тебе нема! Іветта недобре примружила очі, подивилась на няньку. – З Новим роком, Ангеліночко! – Та й вас, Іветто Андріївно, тільки… Іветта поглядом примусила няньку замовкнути, обернулася до занімілої дівчини. На мить лише випустила найманку з поля зору, а та вже від страхів аж прилипла до спинки крісла. А все Ангеліна, хай би їй язик відсох. – Раєчко… – Іветта демонстративно радісно всміхнулася дівчині. – Загадуй скоріше бажання, люба! От побачиш, воно обов’язково збудеться. Ти… про що мрієш? – Мамо! Рая вже моя? – перебив матір Платон. Іветта розправила крила і полетіла рятувати ситуацію. Ангеліна слухала й дивувалася: «Ох Іветта Андріївна! Ох актриса! А ручки… Ручки як красиво склала. Я б так нізащо не змогла. А словами крутить! Як циган сонцем. От кожне окреме слово – зрозуміло, а все гамузом – наче рій бджолиний: усе гуде, дзижчить, а яке увіп’ється й отруїть – не розібрати». – Ти полюбив Раєчку, Платоне? Ти полюбив її з першого погляду і назавжди?! Яка приголомшлива правда! – вела соло Іветта. – Звичайно, я вірю в такі сильні й несподівані почуття… Я знаю твоє світле романтичне серце, але навіть я трохи збентежена, а Раєчка, певно, геть спантеличена. Так, Раєчко? – Не знаю, – прошепотіла жертва. – І я не знаю відповіді на твоє питання, Платоне. Не мені вирішувати. Раєчка повинна захотіти цього так само сильно, як і ти… Повинна полюбити тебе так само сильно, як її любиш ти. Платон нахилив голову до плеча, проникливо подивився на дівчину. – Ти любиш мене, Раю? Рая затамувала подих і з острахом глянула на красиву пані. – Якщо люди люблять одне одного, вони повинні одружитися, – обережно сказала Іветта. – І якщо ти, Платоне, справді бажаєш ніколи не розлучатися з Раєчкою… Ти повинен запропонувати їй руку і серце. Ось тоді ви таки ніколи не розлучитеся. Дівчина не здивувалася. Здавалося, вона вже не розуміє ні слова з того, що кажуть цієї чарівної новорічної ночі у розкішній квартирі красивої пані. Страшенно хотілося в туалет і нудило. Босі ноги змерзли, а по спині бігла цівка холодного поту. Хитнулася. Тої ж миті підхопилася нянька, бризнула дівчині в обличчя холодною водою зі жменьки, за руку вхопила. – Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити… Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій. – Я теж хочу спати, – сказав Платон. – Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися? – Добраніч, синку. Поговорімо зранку, – якомога спокійніше відповіла Іветта. Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко – пожежа! – подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко. – Мамо… – шепотіла, мов божевільна. – Не можу більше! Дай мені сил! Присіла біля столика – ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, уже не розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев’ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»…Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» – «Мама померла! – плаче Іветта. – Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала – і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!» Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято: – Не буду, Марто. Царство небесне… О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило – розслабляло думки – і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її. Іветта озирнулася – нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом – й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка