Люко Дашвар Мати все Передмова



Сторінка3/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Розділ 3




 

Морозяка розгулявся – руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе. Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля – небо. Справжнє життя. Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас – прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи – додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали – вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі? Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити. Головне… Головне – Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би. Головне… Маму не втратити – ось головне. Мати – все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас – то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі. Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї! Забрехалася – політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла». – А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б’ється головою об стіну, а стіна – стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, – відповідала нянька. Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало. – Навіщо? – випитувала Ліда. – Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило! – І що – тисячі кілометрів наїздили? – Тисячі – не тисячі, але й по тижню десь блукала. – І де? – Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона. Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією. – Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, – сказала няньці. – Може, передумала Тоху женити? – Схоже на те, – погодилася Ангеліна. – Ти би дізналася в неї, – попросила Ліда. – Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, – зітхнула нянька. А Ліді аж серце обривається – так треба знати материні плани. Головне – зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці – таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще? Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути. – Іветта Андріївна на операції, – пояснив адміністратор клініки. Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» – по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати. Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили… – Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! – перелякалася. Іветта всміхнулася втомлено. – Добрий день, Лідочко. Справді – добрий. До кабінету заскочила операційна медсестра. – Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується… – Дякую, Риточко! Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки – «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася. – Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим». Ліда присіла біля крісла, обійняла маму. – Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким. – Ми і не просимо їх про це. Іветта задумалася. – Скажи, щоби мені зробили чаю, – тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. – Поговорити хочеш? – запитала упевнено. – Так, мамо, – винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. – Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати… – Годі метушитися, Лідочко, – мовила Іветта холодно. – Кажи. Ліда напружилася, підвелася – з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація? – Я думала про Платона, мамо… – закинула пробну кулю. – Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я – монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я… Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки. – Господи… Про що це я? Я ж не про це… – А про що, Лідочко? – Іветта уважно дивилася на доньку. Ліда видихнула і раптом бовкнула: – Платона треба одружити, мамо! Іветта примружила очі, в’їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала – звідки такі думки? Звідки? – Я спробую пояснити свою логіку, – поквапливо заговорила Ліда. – Щоб ти не подумала, що я геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому. – Не треба, Лідочко, – спокійно мовила Іветта. – Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю… Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея – каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з’явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди? Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, – констатувала подумки. – Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?» Морозне повітря в легені. Каяття – геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! – бідкалася. – Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…» А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам’ятала. І робила висновки.  

Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі – таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки: – Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася? – Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… – зітхнула. – Оце викинете мене з дому, під парканом помру. – У мене на тебе інші плани, – відрубала хазяйка. На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками – по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала – на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під’їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні. Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом – молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п’ять, – оцінила. – Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано». – Їхати треба? – запитав таксист, коли Іветта підійшла. – Так, – відповіла. – Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом? – Нормально. – Іветта Андріївна Вербицька, – простягнула хлопцю долоню. – Юрко, – обеззброїв усмішкою. Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці – схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою – не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину. – І далеко мандруватимемо? – запитав Юрко. – А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа – довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад. – Домовилися, – погодився. Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг – сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті! Юрко зупинив автівку при в’їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав: – Тепер куди? Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній – епідемія, мор? – вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого. Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці. – Туди! – вказала на єдину живу душу. – А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину. За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з’ясувати головне. Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів: – Ти, холєра, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу… – Доброго дня, молодий чоловіче, – беземоційно мовила Іветта. Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту. – Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? – якомога доброзичливіше запитала Іветта. – Ну… – Що? – не зрозуміла. – Що «що»? – заплутався дядько. – Сільрада. – Ну… Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі: – Так… Спокійно… – Я спокійний! – пробурмотів дядько. – Я не вам! – прошипіла Іветта. – Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні? – Ну… – здивувався дядько. – Що «ну», дебільне ти створіння?! – незворушно холодно процідила Іветта. – Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш? Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася. – А! – закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. – Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман! Ухопив Іветту за барки, заволав і – от воно! – люди з хат повискакували. – Де гроші?! – кричав. – Гроші де, що ти дівкам нашим обіцяла?! Гроші давай, а то ми тебе всім селом раком поставимо, відьма ти стара! Влаштуємо тобі цей… турецький гамбіт у всі дірки! Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв. – Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте? – Ти кого до нас привіз, чортове сім’я! – набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. – Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені! Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п’яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події. Жінки швидко розібралися. Одна – дебела й груба – мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла: – Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає. – Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, – холодно відрізала Іветта. – Здається, він сплутав мене з якоюсь… – А, так, так, – закивали головами жінки. – Було, було… Приїжджала минулим літом до нас одна молодичка. Та на вас зовсім не схожа. А ви до нас із чим? Когось шукаєте? – Сільраду питала! – вигукнув з-під лавки ображений Аркашка. – Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, – заторохтіли жінки одна перед одною. – А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту? – Ні, – холодно відповіла Іветта. – У мене особиста справа до голови. Коли він… – Та за тиждень! А ви що хотіли? От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки. – За тиждень повернемося? – запитав Юрко. – На цей смітник? Ні! Таксист здивувався, та промовчав. До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад, Чернігівська область. Далі – список сільських рад. Є! Прізвища, ім’я та по батькові голів – є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є. Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі – за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, – бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок – відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі – не проблема. – Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… – сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. – Ви дитину шукаєте для всиновлення? – Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… – Й оком не змигнула. – Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися… – О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей. Довірливий таксист усміхнувся: – А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки? – Ваша правда. – От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…» – Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви відробляєте чесно. – Дякую, – усміхнувся. Не втримався: – І багато грошей іноземці нашим дівчатам дали? – Не знаю. Моя справа – вчасно надати список претенденток на ґрант з обґрунтуванням. – Так той ґрант для багатьох? Не для однієї? – Звичайно. Проект дуже масштабний. Хто б це заради однієї…  

Масштаби, справді, – зашкалювали. Гроші вилітали, наче Іветта по чернігівських селах бананові плантації закладала. Не заради однієї – заради єдиного хлопчика свого. От уже, здається, все прорахувала! Зметикувала, як у ті сім’ї багатодітні пролізти, вимогливим поглядом обмацати кожну дівчинку, а перепон не меншало. Певно, у голів сільрад була своя «пошта», бо тепер уже Іветті не доводилося розшукувати сільських царків. Чутки про неймовірний ґрант і вибагливу пані бігли попереду. У кожному наступному селі на неї вже чекали. Ледь не всі мешканці збігалися з хлібом-сіллю. – Ну, врешті ви приїхали! А ми оце виглядаємо та молимося, щоби ви до нас, а не в сусідню Петрівку. У Петрівці всього через край. А нам допомога ох же й потрібна. Нам! Газу би… Проект оплатили, на більше не вистачило. Фельдшеру тиньк на голову сиплеться, от-от дах завалиться, місток через річку на трьох цурпалках гойдається, асфальту зроду не бачили, із земельними паями – біда… – А потім в один голос: – Ви тут про наші біди не слухайте! Нащо воно вам? Просто – дайте грошей! Багато! А ми тут самі розберемося… Іветта ледь стримувала лють, пояснювала: вона тим грошам міфічним не хазяїн. Ґрант. Певна програма, конкретні вимоги… А чи можна відвідати багатодітні сім’ї? – Пані, я людина проста. Кажу прямо – десять тисяч доларів. Мені. Готівкою. І я вам добру сотню тих дівок вишикую. Під ваші вимоги й стандарти! Як місцевих не вистачить, сусідніми селами проїдуся. Вам навіть не доведеться по хатах бігати! А далі – робіть із ними що завгодно! – озвучив один із сільських голів консолідовану позицію всіх своїх колег. – Я повинна заплатити вам за те, щоби ви не заважали мені… допомогти багатодітним родинам? – холодно констатувала Іветта. Сільський голова кивнув. Зухвало пояснив: – Владу треба поважати, шановна пані. Без влади ви й кілометра не проїдете. Дороги тут у нас погані… для приїжджих. План, що так старанно підготувала Іветта, реальні люди розгризли вправніше, ніж міль вовну. За місяць хазяї чернігівських сіл уже знали номер її мобільного, нахабно телефонували посеред ночі, випитували, коли вона врешті навідається в те чи інше село. Ще за місяць їй телефонували уже з усієї України: меланоми, трагічні опіки, отруєння, рак кісток, пухлини різної етіології… Люди плакали у слухавку – спасіння нема, нема… Нікому не потрібні! Нікому! Оце на вас остання надія! Рятуйте… Молимо… Іветта розлютилася не на жарт. Поміняла номер мобільного. «Чого я досягла? Того, чого жадала найменше, – розголосу. Треба зупинитися! Охолонути і ще раз усе спокійно обдумати! – вирішила. – Однаково Юрочка реанімує “шкоду” після останньої мандрівки». Голова сільради виявився людиною слова.  



А час не зупинявся. Осінь скрутилася від холоду, побігла геть, зима крижані перспективи малює, а ляльки для сина нема. Іветта заходила до Платонової кімнати, сідала на край ліжка, дивилася на сон сина. – Диво ти моє неймовірне, – шепотіла ніжно. – Хлопчику мій милий… Я знайду її. Слова не мали значення. І без слів кожен віддих присвячувала йому. Вона тільки посидить біля сина, тільки набереться від нього сили рухатись далі. Тільки перепочине трохи, послухає його голос… Скоро вечеря. Як же Іветта любила час вечері! Вони з Платоном сідали за стіл у вітальні. Вітальню наповнювали Ангелінина метушня, запахи. Вони каламутили простір – мертву стоячу воду, у повітрі з’являлися вихори й тіні, колихалися портьєри, навіть коштовна люстра починала блимати… Життя. Справжнє живе життя. Нянька шаруділа посудом, дзвеніла чашками, виставляла глибокі керамічні миски – печеня, салатик… У пласкому тарелі під кришкою – що? – Так рибку засмажила, фосфор! А тут ще сир домашній, сметанка. Печива напекла, – не замовкала нянька. Іветта завжди починала першою. Клала в тарілку ложку салату, усміхалася синові: – Упевнена, Платоне… Зараз ти повідаєш мені щось нове й неймовірне. Платон кивав, їв неспішно, так само неспішно приголомшував Іветту… От пишуть, озонові дірки згублять Землю… Україна підписала Віденську конвенцію 1985 року, Монреальский протокол 1989-го… Чому ж вона продає свої квоти на викиди іншим державам? Це ж те саме, що дарувати зброю вбивці. А сніг на вулицях посипають сіллю. Квіти зникнуть, дерева всихатимуть. А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в’ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве. – Твоя правда, – шепотіла Іветта. Серце краялося. Як збагнути? Блискавичні аналітичні здібності, світла голова. Усе розуміє про світ, та тільки за умови, що існує паралельно з ним. Будь-яке зіткнення з реальністю – шок, примітивні реакції, дитяча довірливість і повна відсутність аналізу подій. Іветта все життя присвятила розгадці цієї таємниці, перепробувала безліч методів лікування, та від її життя лишилося саме шмаття, а вона ні на крок не наблизилася до розуміння Платонового внутрішнього світу. Задумалася. – Мамо… – почула голос сина. – Ти знаєш таке слово «віварій»? – Ні, синку. – А Ліда знає! – похвалився Платон. – Я їй роз’яснив. Іветта напружилася. – Лідочка приходила? Платон задумливо насупився, відкинув волосся з очей. – Ні. Іветта здивовано вигнула брову. Завмерла. Платон усміхнувся: – Ліда тепер мені вві снах являється. Ми розмовляємо. Іветта полегшено видихнула. «Платон брехати не вміє, – подумала. – Лідочка не наважилася б… Характер не той! Уся в Петра Григоровича… Така ж непрактична у звичайних справах і надто емоційна». – І про що ви розмовляєте? Платон знизав плечима. – Про різне. Ліда каже, що та остання лялька ніколи не повернеться. А вона була кращою за інших. Вона була теплою… Це приємно… Іветта Андріївна так стиснула виделку, що аж пальці посиніли. – Лідочка має рацію, та лише наполовину, синку, – мовила обережно. – Та остання… лялька… Трохи зіпсувалася. Та до тебе їде інша. Краща. І назавжди. – Добре, – погодився. Запитав: – Ти завтра будеш удома, мамо? – Ні, Платоне, – якомога тепліше відповіла Іветта. – У мене термінова справа. Та я не забарюся… «Їхати! Негайно повертатися до пошуків!» – било у скроні.  

Куди? Розгубленість розпорошувала сили. Зима ускладнила й без того непрості мандри. Перш за все Іветта викинула списки сільрад і їхніх очільників – дармоїди! Подумки викреслила чернігівські села – туди ні ногою. На південь. Подалі від великих міст і центральних магістралей. У глушину, де й досі варять карамельки з цукру на вогні, зі звичайного борошна місять тридцять три різні страви, не враховуючи хліба і пасок, картоплю смажать на смальці, а кукурудзу гризуть із качана, а не виловлюють із консервів. Версія про ґрант від благодійного фонду дискредитована апостеріорі. Нову вигадати. Яку? Треба щось майже неймовірне. Люди легше ведуться на рядки з казок. І якщо вже змінювати версію мандрів, то й водія… Іветта пригадала Юрка. Не хотілося б! Вихід підказав сам таксист. – Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, – сказав раз, коли під’їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». – Машину доб’ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об’їздить навколишні села… – Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, – скаженіють… – нагадала Іветта. Задумалася. – Може… Соцопитування. Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з’ясовує рівень здоров’я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів. За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все – і рік народження, – а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев’ятнадцяти років, – і стан здоров’я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, – і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль – близькою, як власний пульс. Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно. Кілометри не долалися – насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу – і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари. – За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, – сказав Юрко. – Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. – Глянув на пасажирку: – Може, повернемося, Іветто Андріївно? Іветта дивилася вперед. – Тихо поїдемо, Юрочко. Згодом «шкода» повернула з траси праворуч і зупинилася: вкрита снігом дорога попереду зливалася з засніженими полями, ямами-пагорбами. Тільки варта з тополь, ліщини й абрикосів, виструнчених обабіч, непевно натякала, що дорога таки існує. – Дуже тихо поїдемо, – сказав Юрко. На третю дня захмарене небо потемнішало аж до вовчої шкури. Попереду, із боків і позаду – біло-сірий простір без краю, трохи зелених соснових барв і чорні голі дерева. Юрко ввімкнув радіо. Ілюзія: вони не самі посеред німої холоднечі. Хтось є зовсім поряд. Занервував: «Дарма назад не повернули! І дорога якась підозріла. Може, заблукали?» Глянув на Іветту. Іветта Андріївна медитувала, розпорошивши погляд по білому безкраю. Дерев нема, сірого, зеленого. Біле… Довгоочікуваний спокій. Несподівано усвідомлена нірвана. Їхати б так і їхати, ніби плисти на хвилі… Несе… Без думок, тривог, обов’язків… – Іветто Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, – сказав Юрко. – Нам би спочатку доїхати до неї, – відповіла Іветта. Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався. – Що сталося, Юрочко? – Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста. – Плани міняються, Іветто Андріївно, – якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. – Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху… Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку. – Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах… – Це ви не переймайтеся, Юрочко, – перебила його Іветта. – Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. – Показала в бік крайньої хати. – Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір’я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду». – «Видимі ознаки наявності» – це круто! – полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця. Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір’я. Бачиш: у вікнах світло – значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена – хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п’ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!» Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути – завалиться. Хвіртка – навстіж. Світло у вікні – тьмяне. Та головне – по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, – скубало собі кудлате собача. Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! – дорікнула собі. – І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…» Не встигла підхопити сумку – двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами. Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено: – Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде… Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча. – Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш? – Там… З міліції… – прошепотіло дівча. Молодуха обернулася до Іветти. – Так… Геть за хату! – крикнула. Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти – їй? З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою – бігом. «Дисципліна залізна», – вразилася Іветта. Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі. – Не маєте права! – кричала йдучи. – Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть… Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, – додавала аргументів. – Може, така згодилася б?… Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він – неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня – просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша – працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна». Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе: – Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете? Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять, не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі – мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані – SOS! «Я не помилилася, – подумала Іветта. – Тут живуть порок і розпуста». – Так! Я не зрозуміла… – вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром. Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала: – Продайте мені вашу старшу дочку. – На органи? – зацікавлено запитала вагітна. Іветта приголомшено відсахнулася: – Ми можемо поговорити в домі?  

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок». Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала: – Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені… Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно… – Бідно живете… – сказала якомога голосніше. – Чого вам не вистачає найбільше? Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти. – Грошей! Дуже важко! Дуже… Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки. – Нащо ж ви… знову? – За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні… – А ваш чоловік… – Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах. – А діти… Здорові? – А що їм буде? Здорові… – Яка несправедливість, – гірко прошепотіла Іветта. – Що?… – хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має? Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте. – Ви теє… справді купити можете чи пожартували? – запитала багатодітна мати. Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила: – Тища! – Що? – Тища баксів і по руках! – заторохтіла. – Беріть! Здорова дівка! Я її в п’ятнадцять років народила. Тверезою була – клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно. Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна. – Вас… звати як? – процідила презирливо. – Нінуха, – догідливо пробелькотіла молодичка. – Так от, Ніно… – холодно говорила Іветта. – Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж… Нінуха ошелешено почухала потилицю. – Що за маячня? – пробурмотіла незадоволено. – На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… – Насупилася, із підозрою глянула на гостю. – А… Ви сектантка! Тоді – дві тисячі! Іветта презирливо посміхнулася. – Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім’ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається? – А скільки за це можна взяти? – жадібно запитала істота. – Двадцять тисяч доларів. – Йєс! – закричала Нінуха. – Є дві умови… – Хоч двадцять дві! І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним: – Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його… – Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, – Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець. – Та я на все згодна! А гроші… Коли? – Так от слухайте або я зараз просто піду! – холодно наказала Іветта. – Слухаю! – Обцілувала би. – Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде… – А чого ж не підійде? – захвилювалася істота. – Райка в мене здорова, роботяща… – Я дівчину скромну шукаю… – А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема! – Нервова система міцна? – Що? – Донька ваша спокійна чи не дуже? – А як треба? «Безнайдійна!» – роздратувалася Іветта. Підвелася з брудного стільця: – Я піду до вашої доньки і сама поговорю з нею. Після цього скажу вам, підходить вона мені чи ні.  

На годиннику – шоста вечора, надворі та в душі Іветтиній – чорна діра. Світи, не світи – марно. Куталася в легку теплу шубку, пленталася слідом за моторною Нінухою – а та скаче, ніби до фінішу першою добігти має. За хату забігла, зупинилася. – А… Он вони… Козу гріють… До Іветти обернулася: – Мені як… Малих розігнати чи хай собі тирлуються? Іветта не відповіла. Напружено примружила очі. Що тут? Сарайчик дощаний до хати притулився, біля сарайчика напіврозвалений курник без даху. Порожній. Дрова розкидані. Лопати та граблі звалені. Лахміття якогось купа немала. А діти де? Нінуха вже відчиняла двері сараю. – Тут вони… Іветта ступила кілька кроків до сараю так обережно, ніби кожен дотик до землі на цьому подвір’ї вкорочував їй віку. Зазирнула. З хати вікно – просто на сарай, – линуло світло, тож принаймні можна було все роздивитися. Солома, кілька величезних пнів, порожні кролячі клітки, худа коза посеред сараю. На одному з пнів сиділа старша Нінушина донька. Тримала на руках найменше дівча. Обіймала однією рукою, другою намагалася дістати близнюків. А ті казилися, бігали навколо старшої, дражнилися, відскакували, та вона раз по разу встигала хльоснути когось із них по спині. Іветта озирнулася. А де ще одне хлоп’я? По подвір’ю ніби четверо малих гасало. – Едька, зараза! Ану геть від кози! – крикнула Нінуха. Іветта придивилася: п’ятирічний Едька сидів під козою. Намагався присмоктатися до дійки. – Так! Усі до хати, босото! – керувала Нінуха. – А ти, Райко, пригальмуй. Жити красиво хочеш? А? Що ти тут мені плечима смикаєш? Хочеш! Я знаю! Дітлашня збилася докупи, обліпила Райку. Дівчинка підвелася, притулила до себе малу, прошепотіла: – Я в інтернат не поїду… – Та хто тебе туди візьме, дурепо?! – розлютилася Нінуха. Завелася. До дітей кинулася – хлопців у потилицю, малу з Раїних рук видерла, одному з близнюків тицьнула. – Хто за мить у хаті не буде, біля кози ночуватиме! – Зупиніться, Ніно! – холодно й люто наказала Іветта. – Ми всі йдемо у дім. Але ви… Прошу вас – ні слова. Ви мене зрозуміли? – Та я німа! То я так… Щоби поважали мамку… До хати побрьохали гуртом. Нінуха нервувалася, збуджено смикала Раю. – Ти ж дивись мені… Не підведи! Важко нам живеться. Сама знаєш… Порозсідалися. Іветта і Рая біля стола. Нінуха з малими на проваленому дивані – спостерігачі чесного вибору, чорти б їх. Іветта зосередилася. «Спокійно! – наказала собі. – Не бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…» Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі. – Давай знайомитися, Раєчко. – Привітність на максимумі. – Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… – простягнула дівчинці фото. – Це дім, у якому мешкає наша сім’я. Нінуха підхопилася, підбігла до стола. – Ого! Шоколад… Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані. – Люди повинні допомагати одне одному, – повернулася в русло. – Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко? – Так, – розгублено прошепотіла дівчинка. – …Один допомагає добрим словом, інший… – Грошима! – встряла Нінуха. – А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь… Іветта видихнула і продовжила: – У нашої сім’ї свій шлях. Ми хочемо запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати все? Замовкла, глянула дівчинці в очі: – Поїдеш зі мною, Раєчко? Дівчинка недовірливо подивилася на незнайому дивну жінку, перевела погляд на матір. Нінуха кивала всім чим могла. Головою, руками, очима – погоджуйся, погоджуйся! – Я… не хочу… – зацьковано. – Чому? – Іветта й не сподівалася миттєвого результату. – Не знаю… – Ризотта Андріївна! – Нінуха підхопилася. Енергія фонтаном. – Мене звати Іветта!..Андріївна! – Ну так! Іветто Андріївно! Дозвольте! Рідна мамка зараз популярно пояснить… – Ні! Іветта вибрала одну зі світлин, простягнула дівчинці. – Це твоя кімната, Раєчко… Ми вже підготувати її. Для тебе, янголятко. А це – наша вітальня. Тут ми обідаємо і вечеряємо, а сніданок наша служниця Ангеліна кожному приносить до його кімнати. Так зручніше, хіба ні? Приголомшена Рая роздивлялася кольорові фото. Світлу, схожу на покої принцеси кімнату – рожеві барви, біле на широкому ліжку, дзеркало таке велике, що оце гуртом навпроти стати – всіх буде видно. Іветта хижо спостерігала. Надто затюкана. Ну, це непогано… Їй амбітних панянок не треба. Їй таку, щоб із першого разу все виконувала без вагань. Треба сину догодити, так щоби без сумнівів лягала і розчепірювала ноги. Треба Платонів сон стерегти – так щоб із радістю. – Що скажеш, Раєчко? – Не знаю, – прошепотіло вражене дівча. Іветта напружилася… і поклала перед дівчинкою фото Платона. – А це мій син. Платон. От уже хто найбільше чекає на майбутню подругу – так це він. Сподіваюся, ви потоваришуєте, бо… Ти ж погодишся? Платон так про це мріє… Рая глянула на фото і мало не вмерла. Зі світлини на неї дивися юний бог. Запаморочливо красивий хлопець із синіми очима. Чорне волосся по плечах. Їй такі навіть не снилися. Навіть у снах Раї бачився інший шлях до мрії. Приміром, щоб заробити собі на гарну спідничку і яку не яку футболку китайську. І збігати на дискотеку в школі якось по весні, бо босоніжки є, а чобітків – нема, тільки старі черевики з секонду. «“Доктор Мартінс”! – пояснювала “просунута” подружка Вітка. – Це така фірма кльова. Дарма що ношені. Однаково круті!» Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі… Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала! Іветта зосередилася: здається, «час Х» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози… – Раю… Не їдь… – відчайдушно вигукнув один із них. Менші – ніби чекали. П’ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах. – Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?! Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи. – І третя умова, – процідила їдуче. – Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли? – Та хіба я б’ю? Я виховую! – огризнулася Нінуха. Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню. – Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай. Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш – поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… і все добре, що є в цьому світі. Не захочеш – на мотузці не потягну.  

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула – нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому – залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» – напружилася. Пішла подвір’ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу. – А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли? Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди. – Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку. – Нізащо! Сама погодиться! От побачите! – Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець – ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно? – І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи. Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші. – Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! – пообіцяла на радощах.  



Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва. – Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже… – Ні, Юрочко! – усміхнулася Іветта. – З вами поїду. – Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! – здивувався таксист гарному настрою пасажирки. – Усю ніч змарнуємо. – Прекрасна перспектива, – запевнила Іветта. – Ніколи в житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо? Додому шлях скоріший. Незчулися – уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався: – От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо. Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ. Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина. – Іветто Андріївно… Вам не холодно? – запитав Юрко. Іветта тільки головою хитнула – ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно. – Ви би поспали… Нам ще – їхати і їхати… – Дякую, Юрочко, – лагідно. – Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі. Таксист зиркнув навкруги – імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч – пануй! Та й розляглася – всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти. Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід’ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав – миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає – наснилося… «А дівчина точно не спить!» – подумки хижо посміхнулася Іветта.  

Під важкою ватяною ковдрою – задуха. А ніс висунеш – мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з’явилася і теж – старшій сестрі під бік. І нічого – безсоння нікого не мучило. Рая глянула у вікно – а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш? «…А в Києві ялинки теж прикрашають? – подумала – злякалася: – Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний – і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі – красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший! Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло – думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?… З кухні грюкіт – мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила – значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді – вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп’є. З кухні белькотіння: – Ра… Бля… Райко! Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила – спить. Міцно спить. Геть нічого не чує. Іноді допомагало. Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо чула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею. – Райко… Та ти що – спиш?! План рятівних дій… Рая закам’яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий – чи страх, чи задуха… Піт. Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно. – Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?! План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла: – Так, мамо. – От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Нє, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно? – Так, мамо. – Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам’ятай. Не погодишся з нею їхати – загризу! Ти мене почула? – Так, мамо. – Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла? – Так, мамо… Дякую. Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, – сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких – палке кохання до кінця… пляшки. Зупинилася. Штовхонула доньку. – Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла. – Добре, мамо, – прошепотіла. Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, паморочилося – не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож – довелося. Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислýхалася – тихо. Заснула мамка. – Рай’… Ти поїдеш? – почула шепіт від дивана, де спали брати. – Андрійко? Ану спи мені! – прошепотіла грізно. Від дивана – схлипи тихі. Підвела голову, придивилася – стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує. – Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде! – Нікуди я не поїду. Спіть уже, – прошепотіла. Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть? Схаменулася. Заховала фото під подушку, усміхнулася сумно. Ніхто за нею не приїде, хоч подружка Вітка й довбе весь час, що на Новий рік дива просто під ногами валяються. А от вона завтра побіжить до Вітки й покаже їй фото… І скаже, що той хлопець у неї закохався без тями. Коли?… А того… Їхав повз хутірець колись, зупинявся біля їхньої хати, і Рая йому адресу дала. Просто так. А він, бач, написав їй листа і фото вклав… Що пише? То секрет! Тихо сповзла з ліжка. Годі мріяти. Треба по кишенях мамчиного пальта полазити. Мамка за день усього не пропиває. Може, і Раї щось перепаде…  

Ліда тої ночі теж не спала. Увечері, після прийому пацієнтів, зателефонувала няньці, дізналася несподівану новину. – Матінка твоя поїхала ще зранку. Сказала, завтра надвечір повернеться. Отак, Лідусю. Дарма ми сподівалися, що кине ту справу грішну! Не кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… – нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала: – Чекай, Ангеліно. Забіжу – розкажеш. За півгодини вже була на Подолі. – А чоловік не гніватиметься?… – запитала нянька. – Стас у відрядженні. – Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею. – У відрядженні? – розсміялася. – Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться? – Так само, як і мама. Завтра надвечір, – Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила – обоє рябоє. Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм – як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната… Згадала – потьмяніла. Оце залишитися б ночувати – і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають. – Ангеліно, чуєш? – прошепотіла. – Я сьогодні у вас лишуся. – І де спатимеш? – запитала нянька. – Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу… Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала. – Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, уже прокинувся. Ліда на годинник глянула – десята вечора. – І давно спить? – О! Знайшла крайню! – здивувалася Ангеліна. – Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув… – Господи… – Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. – І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!. – Лідусю! А Платосик у нас – ще той партизан… – нянька човгала за Лідою, доповідала. – Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий – збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся… – Ну й добре, – похмуро відказала Ліда. – Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин. …Платон лежав нерухомо, ніби задерев’янів. Очі в стелю. – Тохо… Привіт, братику, – Ліда присіла на край ліжка. – Не спиш? – Лідо, я теж повинен зробити три справи? – спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон. – Про що ти, Тохо? – Я мужчина? – поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру. – Так, – відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок? – Значить, я теж повинен зробити три справи у житті? – А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево… – …Народити сина. Так? – Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти… – Знаю. Я надзвичайний. – Так… – А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев – цілий ліс? А синів – арміями? Приклади є? – Може, пошукати в Інтернеті… – вона безпорадно. – Інтернет – найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки… Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло. – До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни… – Геополімерний бетон? – сказав Платон. – Ти знав? – здивувалася Ліда. – Ні. Здогадався. – Як?! Тобто… Ти сам здогадався? Платон зазирнув Ліді в очі. – Лідо… А в жінок є три справи? – Що? – збентежилася. – У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще? – Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?… «Ти, мама, Стас! – закружляло в Лідиній голові. – Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати – все, а потім…» – Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… – прошепотіла непевно. – Даремних життів не буває, – мовив Платон. Гукнув: – Ангеліно! Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима. – Що, дитино? Либонь, їсти захотів? – Ангеліно. Які в тебе три справи? – Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ – з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила… До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла. – Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину? – Лідо, не лягай у вітальні, – сказав Платон. – Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше. – Раніше? – знітилася. Невже докоряє? – Я і тепер можу… – Добре, – погодився. Пішов до своєї кімнати. Ліда слідом. – А давай не спати, Лідо, – раптом запропонував брат. – Давай, як у дитинстві… Пам’ятаєш? Розглядати хмари. Ще б пак! То була найперша забавка – носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане. Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо. – Ми схожі на героїв вестернів… – іронічно всміхнулася Ліда. – …Чи просто невихованих бовдурів! – серйозно додав Платон. – Ну і що? Мені добре. – Мені теж, – погодився брат. – І нічого, що хмар не видно. Правда ж? – Так… Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав: – Мама повертається… – Зрозуміло, – мляво відповіла напівсонна Ліда. «От і помилився ти, Тохо! – подумала. – Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».  

Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п’яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, – Лідині чобітки в передпокої. Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати… Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе – ілюзія? Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, – констатувала. – Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще. Дарма я…» – Мамо! Це ти? – запитав Платон. Не озирнувся. Наче перевіряв власну інтуїцію. – Доброго ранку, Платоне, – сказала Іветта від дверей. Ліда враз очуняла, смикнулася, перелякано озирнулася. – Матусю?… – Доброго ранку, Лідочко, – Іветта м’яко всміхнулася, і Ліда перелякалася ще більше. Підхопилася. – Матусю, я все поясню… – Зайве, Лідочко, – Іветта бентежила дочку незвично м’яким голосом. – Усе добре. – Чаю? Що? – заметушилася Ліда. – Давай чаю тобі зігрію. Ванну? Ти ж бо замерзла. …Чай. Руки тремтять. Очі бігають. Зараз… Зараз мама на неї весь свій гнів вихлюпне. То при Платонові не можна, а тут, на кухні… – Вибач, матусю… – Я так вдячна тобі, Лідочко. Вдячна? Здивувалася, а запитати не сміє. І руки ті ніяк не вгамувати. – Добре, мамо… Чай… Ти пий. Я з тобою посиджу. Дзелень – чашка на тарілочку. Цукор. Тут десь! Ангеліна, певно, в інше місце переставила, а Ліда так давно вдома не була – нових порядків не знає, оце тільки сьогодні випадково забігла… Зовсім випадково! Річ у тому, що… – …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, – сказала Іветта. – Яку? – Знайти дружину. Для Платона. – Ні! – прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна! – Що? – напружилася Іветта. – Не розумію тебе, Лідочко! Відсунула чашку з чаєм, примружила очі. – Чужа людина… – Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. – Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо. – Ти помиляєшся, Лідочко, – спокійно відповіла Іветта. – Ось Ангеліна… Вона нам чужа? – Ні. – Тепер ти розумієш мою логіку? – Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя. – Так, – погодилася Іветта. – Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко. Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу! – А чому ти згадала про ту ідею, мамо? – запитала розслаблено. – Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім’я Раєчка, – відповіла Іветта. – Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.  

Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури – сніг у чоботи. Не зважала. «Ні! – билося в голові. – Не хочу! Ангеліна правду каже – гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте – дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала – забороняти мені в рідний дім приходити!» Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода? Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий – лихим чи добрим. За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок – валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито: – Стій! Дай закурити! – Закурити?! – Ліду аж тіпнуло від обурення. – А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім’я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?! – Хочеш купити мені дім? – вишкірився той. Ліда спантеличено озирнулася – ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього… – У тебе був дім? – Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився! – І де? Чому ти не там? Чому тут? – Тобі як – від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш. Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок. – Не хочу слухати. Свого вистачає. Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася. – Ти знаєш таке слово «віварій»? – Це що? – запитав волоцюга. – Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі – піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш? – Так, – збрехав щедрій пані. – Дуже красиве слово. – Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? – врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька. – Слухай, іди вже куди йшла! – обурився чоловік. – Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок? – А ти невдячний! – Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік! – Він мене не «витримує»! Він мене любить! – вигукнула Ліда. «Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, – молилася, підходячи до дверей власної квартири. – Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип’ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень». Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м’якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів – це ти! І я купив тебе таку. Стас». Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка – не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали. – Любий мій… – пішла до вітальні. Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку. – Господи! Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту – злочин. «Мамо, ну навіщо?…» – простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама? Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється». – Не помиляється, – прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа. «Стасе, Стасе… – подумала спустошено. – Хіба я така біла й пухнаста?» Кава – зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів – і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся – не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною. Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там – спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона – Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі… Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти – єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка