Лубенське міськрайонне управління юстиції девіантна поведінка питання виховної системи



Скачати 257.39 Kb.
Дата конвертації12.04.2016
Розмір257.39 Kb.




ЛУБЕНСЬКЕ МІСЬКРАЙОННЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ
ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА - ПИТАННЯ ВИХОВНОЇ СИСТЕМИ

ЛУБНИ -2012




Матеріали підготовлені для використання в практичній роботі керівниками загальноосвітніх навчальних закладів, педагогами-організаторами, психологами, громадськими інспекторами.
Методичні рекомендації підготовлені провідним спеціалістом Лубенського міськрайонного управління юстиції – І.О. Павленко

В посібнику використані матеріали практичних психологів загальноосвітніх навчальних закладів м. Лубни та матеріали надані методичним кабінетом управління освіти Лубенського міськвиконкому

ЗМІСТ

Вступ

1. Види порушень поведінки

2. Поняття девіації. Предмет та об’єкт соціології девіації

3. Девіантна поведінка у дітей та підлітків

4. Види девіантної поведінки

ВСТУП
Девіантна поведінка, що розуміється як порушення соціальних норм, придбало в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, педагогів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.
Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стала насущною задачею. Її розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому і суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясне. Соціальна норма – це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».
Звичайно, українське суспільство не може довго залишатися в такому положенні. Девіантна поведінка значної маси населення втілює сьогодні найбільш небезпечні для країни руйнівні тенденції.
Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».
Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Можна зрозуміти повну гіркоту висловлювання А. Солженіцина: «Яка це реформа, якщо результат її – презирство до праці і відраза до неї, якщо праця стала ганебним, а шахрайство стало доблесним.

1. ВИДИ ПОРУШЕНЬ ПОВЕДІНКИ
Необхідно вивчити взаємозв'язок самооцінки та соціального статусу у підлітків з девіантною поведінкою.
Як відомо, що підлітки характеризуються нестабільною поведінкою, неврівноваженістю, невмінням себе контролювати і регулювати в між-особових стосунках, самооцінка їх нестабільна і може бути завищеною чи заниженою в залежності від соціального статусу особистості в колективі. А це негативно впливає на розвиток особистості підлітка, його взаємин, психічної діяльності в цілому.


  • Серед підлітків виділені наступні види порушень поведінки (дослідження психологів-фахівців Київського обласного центру соціальних служб для молоді Кузнєцової Т. В., Молчанової Т. Д.):

прогули уроків і окремих днів в школі,

втечі з дому,

крадіжки (бувають пограбування в вигляді вимагання грошей у слабких),


  1. дрібні спекуляції,

  2. участь в бійках,

  3. конфлікти в родинах,

  4. вживання алкоголю, тютюну, наркотиків,

  5. зловживання снодійними і транквілізаторами,

  6. токсиматичні випадки,

  7. девіації сексуальної поведінки,

  8. схильність до суїцидальної поведінки тощо.

Це приводить до виникнення девіантної поведінки і деструктивної форми психічного розвитку.


Як показали дослідження Баранова В. В., Відєнєєва І. О., Похлібної І. О., Філонова П. Б., Ейдемілера Е. Г. та інших, що девіантна поведінка підлітка пов'язана з безвідповідальністю, порушенням норм моралі, етики, бажанням досягти цінностей шляхом негативних вчинків тощо.
Ставлення батьків до дитини має особливе значення під час вікових криз розвитку, зокрема, і протягом молодшого шкільного віку. Слід зауважити, що характер дитячо-батьківських взаємин обумовлює розвиток емоційної сфери дитини.
Батьківське ставлення, стиль виховання, характер поводження батьків з дитиною суттєво впливають на особливості розвитку дитини, формування її особистості, рис характеру протягом усіх років дитинства.

Але особливо важливу роль вони відіграють в критичні періоди розвитку дитини (кризи новонародженості; одного-трьох років; 6-7 років; підліткового віку), оскільки вплив вказаних чинників може суттєво змінити "... весь хід її (дитини) розвитку в даний період" (Л. С. Виготський [3, С. 248]).


Криза 6-7 років - це переломний критичний віковий етап розвитку дитини, яким відкривається весь період її подальшого шкільного життя. Тому, говорячи про проблеми молодшого шкільного віку, треба насамперед мати на увазі проблеми двох вікових відтинків (за термінологією Л. С. Виготського): кризи 6-7 років як критичного віку; і власне молодшого шкільного віку, який охоплює період від 6-7 до 10-11 років.
Даний критичний етап не має чітких вікових рамок і може тривати до досягнення дитиною молодшого підліткового віку. В цей період у житті дитини відбуваються значні зміни в анатомо-фізіологічних характеристиках організму, змінюється соціальна ситуація розвитку, характер діяльності, з'являються відповідні до віку новоутворення (довільність, внутрішній план дій, рефлексія).
Під вихованням прийнято вважати специфічну діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особистості, її підготовку до життя та виробничої праці.
В той же час, родинне виховання розглядається в літературі не тільки як цілеспрямована система впливу батьків на дитину, але і як характер поводження з нею.
Важливими чинниками виховання є також устрій родини, стиль життя, стійкі стереотипи взаємин в родині.
Різноманітні системи впливу та способів поводження батьків з дитиною позначаються як "тип виховання", "тактика виховання", "стиль виховання", "батьківська позиція". В даній статті ці терміни використовуються як синоніми, через те, що родинне виховання поєднує у собі три основні компоненти: ставлення до дитини, уявлення про неї та способи впливу (контроль, покарання, заохочення, вимоги і т. ін.), характер поводження з дитиною.
Отже, батьківське ставлення - це цілісна система різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються в поводженні з нею, особливостей сприйняття та розуміння характеру дитини, її вчинків.
Ряд дослідників наголошують, що прояви неадекватного батьківського ставлення, а саме, недостатня увага, гіпоопіка нерідко викликають у дітей сенсорний голод, недорозвиненість вищих почуттів, інфантильність особистості. М. І. Буянов, спостерігаючи за дітьми, які виховані за типом гіпоопіки, відзначає, що їм властиві надмірна рухливість, суєтливість, роздратовування.
В той же час протилежний вказаному тип батьківського ставлення - гіперопіка, сильні обмеження з боку батьків - призводять до невротичного та пригніченого стану, підозрілості, невпевненості та тривожності, психічної незрілості труднощів у спілкуванні з іншими дітьми.
Таким чином, взаємини батьків та дітей, характер родинного спілкування, типи батьківського ставлення виступають потужнім фактором розвитку дитини. Даний фактор набуває особливої ваги під час критичних періодів життя, зокрема в період кризи молодшого шкільного віку (6-11 років).
Найбільш розповсюдженим механізмом формування характерологічних рис дитини, які відповідають за самоконтроль та соціальну компетентність, виступає інтеріоризація засобів та навичок контролю, що використовуються батьками. При цьому адекватний контроль передбачає поєднання емоційного прийняття з високим об'ємом вимог, їх ясністю, несуперечністю та послідовністю в пред'явленні дитині.
Діти з адекватною практикою батьківського ставлення характеризуються гарною адаптованістю до шкільного середовища та спілкуванню з однолітками, вони активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі, емпатичні.
У психологічній літературі широко описана феноменологія взаємин батьків і дітей, проаналізовано характер та негативні результати неадекватного батьківського ставлення, хибних стилів виховання на актуальний і перспективний розвиток дитини. В той же час, недостатньо досліджені, а, отже, потребують додаткового вивчення характер та механізми впливу окремих аспектів батьківського ставлення на емоційну сферу дитини.
Отже, при утворенні певного типу батьківського ставлення детермінують такі чинники, як:

  1. риси та якості особистості батьків;

  2. фізичні, психологічні та статеві особливості дитини;

  3. особливості подружніх взаємин; соціокультурні фактори;

  4. сімейні традиції;

  5. етіологічний фактор.

Це дозволяє характеризувати батьківське ставлення як складне психологічне утворення, яке підпадає під вплив багатьох змінних, котрі необхідно враховувати в процесі складання психокорекційних програм.


Згідно системного підходу до типологізації батьківського ставлення в структурі останнього можна виділити наступні складові:

інтегральне емоційне ставлення ("прийняття-нехтування"),

міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною ("симбіоз"),

сприймання дитини на когнітивному рівні ("інфантилізація"),



а також форми та спрямованість контролю за поведінкою дитини ("авторитарна гіперсоціалізація").
Вивчення батьківського ставлення до дітей свідчить, що майже у половини батьків високі значення має складова "інфантилізація", що відображає проблеми у когнітивному компоненті ставлення. Високі значення складових "симбіоз" (порушення діагностується у половини батьків), та "авторитарна гіперсоціалізація" (виявлено майже у третини батьків) вказують на проблеми у поведінковому компоненті батьківського ставлення.
Також можна зазначити, що, по-перше, у переважної більшості батьків існують певні порушення батьківського ставлення, які потребують психологічної корекції; по-друге, типи батьківського ставлення зустрічаються у батьків даної категорії з різною частотою; по-третє, в структурі батьківського ставлення ту чи іншу ступінь порушення мають всі три основні компоненти ставлення (емоційний, поведінковий, когнітивний).
Таким чином, позитивний ефект в процесі корекції неефективного батьківського ставлення до дитини молодшого шкільного віку досягається шляхом цілеспрямованого та комплексного впливу на когнітивний, емоційний та поведінковий компоненти ставлення.


2. ПОНЯТТЯ ДЕВІАЦІЇ. ПРЕДМЕТ ТА ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЇ ДЕВІАЦІЇ
Під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.
Вихідним для розуміння відхилень служить поняття «норма».
У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого (з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – це припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується схоронність об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна (адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи.
Спеціальні соціологічні теорії досліджують окремі соціальні феномени як підсистеми конкретної суспільної системи, залежності об'єкта вивчення від соціального цілого і взаємозв'язку з іншими соціальними процесами (підсистемами).
Предметом подібних теорій можуть виступати соціальні явища й інститути у визначеній сфері суспільного буття (праця, політика, побут, дозвілля) чи ж «наскрізні», властивим різним сферам.
Функціонально частки соціологічні теорії служать методологією пізнання окремих соціологічних процесів, спільностей, інститутів і методологічною основою емпіричних досліджень.
Як було сказано раніше, під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування
Соціологія девіантної поведінки відноситься до «наскрізних» теорій. Специфіка її предмету полягає в тому, що коло досліджуваних явищ історично мінливе і залежить від сформованих у даний момент у конкретному суспільстві соціальних норм.
Існування кожної системи (фізичної, біологічної, соціальної) є динамічний стан, єдність процесів збереження і зміни. Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації – у живий) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності, розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації (організованості), чим система динамічні, тим більше значать зміни як засіб збереження (по вираженню І. Пригожіна – «порядок через флуктуації»).
Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно зв'язано з людською життєдіяльністю (предметною колективною свідомою діяльністю суспільної людини), соціальні девіації реалізуються в кінцевому рахунку також шляхом девіантного поводження.


  • Об’єктами дослідження виступають різні види відхилень:


Культурні і психічні відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв'язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв'язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поводження, що відхиляється. Звичайно психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про тім, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів.
Індивідуальні і групові відхилення
індивідуальні, коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури;
групове, розглянуте як конформне поводження члена девіантної групи стосовно її субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. "Підвальне життя" здається їм нормальною, у них існує свій "підвальний" моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури).
Первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення так незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою, чи ексцентричністю на худий кінець помилкою.
Вторинним відхилення називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне.
Культурно схвалювані відхилення. Поводження, що відхиляється, завжди оцінюється з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поводження, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:
зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поводження, що приводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальна посередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, чи спортсмена політичного лідера;
особливі схильності. Дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності.
зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за чи позбавлення переживання, перенесені в чи дитинстві юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мала високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваного їм у дитинстві, чи Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатку і глузувань однолітків;
особистісні якості - особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;
щасливий випадок. Великі досягнення - це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час.
Культурно засуджувані відхилення. Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.
Девіантна поведінка розглядається як результат соціопатогенеза, що виникає внаслідок різних впливів на особистість
Негативні чинники, що зумовлюють девіантну поведінку дітей:
- неблагополуччя в сім’ї (неповна сім’я, батьки – п’яниці, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя; безвідповідальність батьків за виховання дітей, їх психолого-педагогічна неграмотність; негативні приклади в моральній поведінці; брак доброти, сімейного затишку, любові до дітей, справжнього батьківського авторитету; прояви насильства, жорстокості; матеріальне неблагополуччя);
- низька педагогічна культура сім’ї (батько й мати працюють, освічені, інтелектуально розвинені, але матеріальний достаток проявляється у створенні для дітей “парникових” умов, що призводить до ослаблення внутрішніх сил особистості, матеріального перенасичення, вседозволеності, несформованості системи самовимог і самоконтролю);
- недостатній рівень виховної роботи у загальноосвітніх закладах (проявляється у перевантаженості програм навчальним матеріалом, який учень не може засвоїти, що породжує негативізм, опір, намагання “втекти” від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності; прояви негативізму з боку вчителів-вихователів до учнів з моральними вадами; недостатній рівень педагогічної культури вихователів; ізоляція, відсторонення від цікавих колективних справ тощо);
Негативні соціальні впливи, що грають десоціалізаційну роль у виникненні девіантної поведінки підлітків:
- прямі десоціалізаційні впливи чиняться з боку найближчого оточення, яке безпосередньо демонструє зразки асоціальної поведінки, антисуспільних орієнтацій і переконань, коли діють антисуспільні норми і цінності, групові приписи, зовнішні поведінкові регулятори, що спрямовані на формування особистості асоціального типу;
- непрямі десоціалізаційні впливи середовища полягають у відсутності необхідних умов для “запуску” провідних механізмів і засобів соціалізації, за допомогою яких здійснюється “трансформація” системи зовнішньої регуляції у внутрішню.
Кримінальний фактор виникнення девіантної поведінки:
- група підлітків, що сформована поза соціально-значущої діяльності, в умовах марного згаяння часу та ризикованих хуліганських занять. У таку групу, яка виявляється “каталізатором” злочинної поведінки неповнолітніх, підліток потрапляє в разі неможливості добитися успіху, відсутності позитивної діяльності, в якій підліток може реалізувати себе; в разі психологічного дискомфорту, що виникає як результат престижного невдоволення, відчуження від колективу, як це буває з “важкими” учнями внаслідок їх слабкої успішності, конфліктів з вчителями та однокласниками, що призводить до зниження референтної значущості підлітка та пошуків ним іншого кола спілкування.
Психобіологічні передумови асоціальної поведінки дітей:
а) кризові явища, що характеризують психофізіологічний розвиток у підлітковому віці (кризові явища в організмі, психіці та взаємовідносинах підлітка);
б) нервово-психічні захворювання, акцентуації характеру

- психічні аномалії: олігофренія, психози, психопатії, неврози, психофізичний інфантилізм, ознаки органічного ураження головного мозку;

- частіше за інші зустрічаються акцентуації за гіпертимним та нестійким типом;
в) відставання в розумовому розвитку

- за особливо несприятливих умов внаслідок своєї підвищеної навіюваності підлітки можуть легко підпасти під вплив дорослих, досвідчених злочинців;


г) різні фізичні вади, дефекти мови, зовнішня непривабливість, вади конституційно-соматичного характеру;


3. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА У ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ
ЗОВНІШНІ форми прояву девіантної поведінки відомі всім: безвідповідальне ставлення до навчання, конфлікти з однолітками і дорослими, невиконання вимог дорослих, пропусків уроків, втечі з дому, бродяжництво, вживання наркотичних речовин, крадіжки, здирництво, бійки тощо. Проте перш ніж з’ясовувати причини виникнення такої поведінки у дітей та підлітків, визначимо ознаки та прояви девіантної поведінки.
ЯКА ПОВЕДІНКА ВВАЖАЄТЬСЯ ДЕВІАНТНОЮ?

Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятих норм (психічного здоров’я , права, культури, моралі тощо). Як зауважує І.С Кон, девіантну поведінку особистості можна поділити на дві великі категорії,а саме: поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, коли йдеться про наявність психопатології; поведінка, що порушує соціальні, культурні й правові норми.

О.В Змановський називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки:


  • Багаторазові, тривалі порушення норм, прийнятих суспільством;

  • Різноманітні прояви соціальної дезадаптації, які викликають негативну оцінку з боку інших людей;

  • Поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо).

  • Результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи оточуючим.

До психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносяться такі:

  • Духовні проблеми, зокрема відсутність або втрату сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

  • Деформацію ціннісно-мотиваційної сфери, несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переживання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

  • Емоційні проблеми: тривогу, депресію, переживання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, доказувати їх), ефективність тощо;

  • Проблеми саморегуляції: неадекватність самооцінки і рівня домагань, недостатній розвиток рефлексії, самоконтролю, низький рівень адаптивних можливостей;

  • Викривлення у когнітивній сфері: стереотипність, ригідність мислення, обмеженість або недостатній розвиток пізнавальної сфери, наявність забобонів;

  • Негативний життєвий досвід: наявність шкідливих звичок, психічних травм, насильства, соціальної некомпетентності тощо.

Причини виникнення

Виникнення девіантної поведінки особистості відбувається під впливом несприятливих соціально-економічних, політичних чинників та визначається біологічними, індивідуально-психологічними, соціальними, педагогічними причинами.

Біологічними причинами девіантної поведінки дітей та учнівської молоді є органічне вираження головного мозку внаслідок патології вагітності, пологів, внутрішньоутробних і ранніх постнатальних порушень, інтоксикації, мозкових інфекцій, черепно-мозкових травм; патологія нервової системи тощо.

На виникнення відхилень у поведінці впливають індивідуально-психологічні чинники, наявність таких характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації:



  • Специфічні риси в межах психічної норми: не сформованість емоційної сфери і навичок спілкування, пасивно залежний тип комунікацій, порушення самоконтролю і самооцінки, розгальмованість, агресивність, тривожність, порушення гендерної ідентичності, гіперсексуальність, акцентуація характеру;

  • Пограничні стани: психогенні розлади (неврози, реактивні депресії, розлади адаптації, гострі і посттравматичні стресові розлади, дериваційні порушення), психосоматичні захворювання, психопатії, соціальна і педагогічна занедбаність;

  • Психопатологічні стани: розумова відсталість, шизофренія, ендогенні депресії.

Соціальні причини пов’язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості із своїм найближчим оточенням, з негативним впливом соціуму на розвиток особистості.

Педагогічні-виявляються в недоліках сімейного виховання та організації навчально-виховного процесу в закладах системи освіти.

Роль сім’ї у становленні особистості дитини, на думку Е.Еріксона, має особливе значення на первинному етапі соціалізації дитини. Так, на першій стадії (до 1 року) розвиток дитини відбувається вздовж осі «довіра-недовіра». Рівень розвитку почуття довіри до інших людей і світу залежить, як зазначає Е.Еріксон, насамперед від рівня материнської турботи, причому не стільки від кількості їжі чи материнської ласки, скільки від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття постійності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти.

На другій стадії (13 років) розвиток відбувається вздовж осі «автономія – сором і сумнів». Тут формується здатність самоконтролю рухів, встановлюється певне співвідношення між проявами впертості і добровільністю дій. Особливості даного співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно здійснювати контроль над своїми діями, ненав’язливо обмежуючи її у тих сферах життя, що є потенційно або актуально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому Е.Еріксон розглядає як лють, спрямовану на себе, коли дитині не дозволяють бути самостійною, коли батьки постійно або виконують все за дитину, або очікують, як вона буде робити те, що поки не здатна виконати самостійно. Як результат, у дитини може сформуватися невпевненість у собі, недостатній рівень емоційно-вольової сфери.


4. ВИДИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
Залежно від виду норми, з якою зіставляються особливості поведінки та її негативні наслідки, виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (деліквентну і кримінальну), асоціальну (аморальну), ауто деструктивну.

Антисоціальна поведінка суперечить соціальним і правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю ближніх. При цьому делінквентна поведінка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності; може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства.

Поступово делінквентна поведінка може трансформуватися в злочинну. Кримінальна (злочинна) поведінка особистості виявляється у вчинках, що суперечать нормам права і передбачають кримінальну відповідальність.

Асоціальна поведінка на думку М.Андреева,є формою дезорганізації індивіда в групі осіб або у суспільстві, де виявляється невідповідність очікуванням, що склалися у суспільстві (насамперед, моральним вимогам). До асоціальної поведінки можна віднести бродяжництво як наслідок соціальної дезадаптації, що спричинює прагнення уникнути соціального контролю, втечу від вимог суспільства через суб’єктивне переживання неможливості їх дотримання ( з одного боку). Дуже часто до втеч із дому дитина виявляє схильність ще до підліткового віку. Перші втечі діти здійснюють через страх покарання чи як реакцію опозиції, а в міру їх повторення вони набувають умовно-рефлекторного стереотипу.

Останнім часом дослідники виокремлюють такий вид втеч, як «вуличний рух». У ньому беруть участь підлітки, які формально не втікають з дому, вони приходять додому лише для того, щоб заночувати. Ці підлітки своє життя поєднують із вживанням наркотиків, сексуальною свободою, пошуком їжі та місць для ночівлі. Стосунки з батьками у них напружені та конфліктні. А.У. Нураєва виділяє такі типи втеч із дому підлітків:


  • Емансиповані втечі зустрічаються найчастіше (45%) і здійснюються дітьми з метою звільнення від надмірного контролю дорослих, від набридлих обов’язків, щоб відчути «вільне легке життя». Як правило, початок таких втеч збігається з віком 12-15 років. Ці втечі здійснюються з одним-двома приятелями. У 85% до здійснення втеч діти пропускають уроки, у 75% втечі поєднуються із деліквентністю, у 32% - із вживанням алкоголю;

  • Імпунітивним втечам (26%) сприяють переслідування дитини однолітками, її пригнічений стан, роль «попелюшки» в сім’ї. Такі втечі зазвичай здійснюються одним учнем, і його поведінка підпорядковується одній меті – забути, відволіктися від складної ситуації. Інші негативні вчинки дитина не здійснює. Наприклад, гроші на їжу вона заробляє своєю працею, а не крадіжками. Вік імпунітивних втеч дуже різний – від 7 до 15 років;

  • Демонстративні втечі є наслідком реакції опозиції дитини і спостерігаються у 20% випадків. Їх відмінність – відносно невеликий ареал: діти тікають недалеко й у ті місця, де їх можуть знайти чи побачити, повернути додому. Під час втечі діти ведуть себе так, щоб привернути увагу оточуючих. Причина цих втеч – прагнення привернути увагу оточуючих. Причина цих втеч – прагнення привернути до себе увагу, інколи – прагнення певних переваг, виконання їхніх бажань, особливо тих, що допоможуть підняти власний рейтинг серед однолітків;

  • Дромоманичні втечі зустрічаються у підлітковому віці рідко (9%).

Аморальне поведінка – сукупність учинків, що характеризуються негативним ставленням індивіда до етики і моралі, до загальнолюдських цінностей, зокрема до дисциплінованості, почуття обов’язку, поваги до оточуючих, ввічливості, чесності, і передбачає громадський осуд.

Аутодеструктивна поведінка являє собою поведінку, що відхиляється від психологічної, медичної норм, загрожуючи цілісності і розвитку особистості. Видами ауто деструктивної поведінки є суїцидальна, віктимна (поведінка жертви) та адитивна поведінка.

Суїцидальна поведінка, тобто самогубство або його спроба, спрямована на виведення особистості з кризової ситуації, усвідомлення якої є для неї нестерпним, і вона не бачить іншого виходу, ніж власна смерть (хоча такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність , безпорадність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб і мислить за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть.

Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням отримати допомогу з боку інших людей) суїцид ант часто подає відповіді сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення, листи, наводячи лад у спавах тощо. Американський суїцидолог Е. Швейдман суїцидальну поведінку характеризує наявністю агресії, зумовленої сильним душевним болем, породженим фрустрацією психологічних потреб.

Роз’ясняють такі види суїцидальної поведінки:


  • Істинний суїцид (власне суїцид на поведінка), викликаний бажанням померти через втрату сенсу життя. Має місце продуманий, поступово спланований намір покінчити з життям. Поведінка будується так, щоб суїцидальним діям не заважали. У залишених листах звучать ідеї звинувачення себе, щоб позбавити близьких людей відчуття провини;

  • Демонстративний суїцид як засіб привернути до себе увагу, закликати на допомогу в несприятливих життєвих ситуаціях, виявляється у розігруванні театральних сцен зі спробами самогубства без будь-яких намірів справді покінчити з життям. Усі дії підпорядковані одній меті – привернути увагу, викликати співчуття, позбутися неприємностей (покарань), покарати людину, що образила. Слід враховувати, що демонстративні дії необачливості чи прорахунків можуть призвести до трагічних наслідків;

  • Афективний суїцид – спроби, які здійснюються на рівні афекту чи внаслідок напруженої ситуації. Тут, власне, може бути присутній компонент демонстративності, проте самогубство чи цього спроба здійснюється під впливом афекту;

  • Прихований суїцид, що супроводжується високою ймовірністю летального наслідку через невиправдану ризикованість, екстремальність у поведінці тощо. Він поєднується із парасуїцидальною поведінкою, коли особистість прагне завдати собі каліцтва, щоб вийти із негативного стану шляхом афективно-шокових переживань. Для цього використовуються певні ризиковані і небезпечні для життя дії, зокрема, удушення до напівпритомного стану, ходіння в небезпечних місцях, над прірвою, по поручнях моста тощо.

Віктимна поведінка являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню насильства проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо. О.Ю. Дроздов, М.А. Скок виокремлюють два типи віктимних особистостей:

  • Пасивна жертва, для якої характерна підвищена тривожність, невпевненість у собі, низька самооцінка, поведінка, якою вона виявляє нездатність опиратися тиску інших;

  • Активна жертва, яка виявляє схильність до конфліктного стилю спілкування, часто підвищену товариськість, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці тощо.

Адиктивна поведінка – форма поведінки людини, яка виявляється у прагненні втекти від дійсності внаслідок свідомої зміни свого психічного стану. Об’єктами залежності за адиктивної поведінки можуть бути психоактивні речовини, їжа, ігри, секс, релігія й релігійні культи тощо. Відповідно, така поведінка може виявлятися у порушеннях харчової поведінки (переїданні, голодуванні, відмові від їжі тощо), гемблінгу (ігровій залежності); релігійному фанатизмі – сліпому наслідуванні ідеї релігійного культу деструктивної спрямованості.

Що робити?

Більшість педагогічних працівників вважає, що достатньо розробити один алгоритм роботи із зазначеною категорією учнів, і проблему буде розв’язано. Проте в кожному окремому випадку має здійснюватися психолого-педагогічний супровід девіантна з урахуванням індивідуальних, вікових, особливостей, уподобань, оточення та ситуації розвитку.






База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка