Література 70-90-х років ХІХ століття. Умови розвитку української літератури в другій половині ХІХ століття



Скачати 416.69 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації24.04.2016
Розмір416.69 Kb.
  1   2   3
Викладач Подолян Надія Дмитрівна (nadin-podolayn@mail.ru)

УРОК № 1.

ТЕМА: Література 70-90-х років ХІХ століття. Умови розвитку української літератури в другій половині ХІХ століття.


  1. Опрацювати теоретичний матеріал, скласти конспект у зошитах.

Суспільно-політичний  і загальнокультурний процес 70-90 рр.
Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг» і «мертвих антрактів» (Сергій Єфремов).

Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.

Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: «Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі».

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається “ходіння в народ” різночинців з метою підняти селянство на боротьбу “за землю і волю”. Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури. 


У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець П.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних “Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного “Архива Юго-Западной России”.

Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук. 
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство «Просвіта», засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою («Правда», «Зоря», «Діло») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово». Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах «Перший вінок», що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття», Іван Франко з гордістю зауважив: «Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок».

Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.

Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка». 
Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші. 
У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенев, Федір Достоєвський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І   Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських з  реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов'язують утвердження у світовому і   письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — французький письменник, автор «Руґон-Маккарів» — серії із 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні І   засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показував життя соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І   певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького («Бурлачка»), Івана Франка («На дні», твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.

Перша — Михайло Старицький, який « завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поема «Мойсей».

Творцями української ПРОЗИ аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).

Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали  українські  майстри  слова,  показавши  життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».

Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка, «Задля празника» Івана Франка), новели («Лови» Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова («Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка («Старосвітські батюшки і матушки» Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична повість («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі». Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів».

До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Не судилось», «Талан» Михайла Стариць-кого, «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украдене щастя» Івана Франка.


                                                                          Тематика художніх творів


Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину (“Микола Джеря” Нечуя-Левицького, “Панщизняний хліб” Франка, “Протестант” Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства (“Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького, “Лесишина челядь” Франка, “Козарський ланок” Кониського, “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами” Грінченка, “Навернений скупець” Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства (“Лихо давнє й сьогочасне”, “Морозенко” Панаса Мирного, “Ціпов’яз” Коцюбинського), його відхід на промичли, його пролетаризацію (“На роботі”, “Навернений грішник” Франка, “Панько” Грінченка, “П’яниця” Ганни Барвінок, “Наслідки непорадності” Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка “Boa constrictor”, “Борислав сміється”, в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція (“Іван Базилець” Бордуляка, “Пересельці” Грицька Григоренка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва (“Для домашнього огнища”, “Основи суспільства” Франка, “Пропащий чоловік” Павлика, “Перекинчики” Ярошинської, “Старосвітські батюшки і матушки” Нечуя-Лувицького, “Суддя Гарбуз” Кониського).

Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті “Лихі люди” показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню (“Рутенці”, “Свиня”, “Опозиція”). Нечуй-Левицький (“Хмари”), Кониський (“Семен Жук і його родичі”, “Юрій Горовенко”), Грінченко (“Сонячний промінь”, “На розпутті”), Олена Пчілка (“Світло добра і любові”) намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.


2. Усно відповісти на питання. 
1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття? 
2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українського культурного життя? 
3. З'ясуйте значення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у розвитку українознавства. 
4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років ХІХ століття. 
5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка? 
6. Назвіть українських письменників, чия творчість припадає на 70—90-і роки ХІХ століття. 

3. Домашнє завдання.

Осмислення лекції, читати «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького.

УРОК № 2.

ТЕМА: Основні віхи життя І.С. Нечуя-Левицького. Загальна характеристика творчості.



  1. Опрацювати матеріал лекції (усно).

Можливо, не зовсім етично порівнювати статки вчителя й священослужителя, але в другій половині ХІХ ст. життя останніх було значно кращим і більш забезпеченим. Іван Семенович Левицький, який народився 1838 року в містечку Стеблеві Канівського повіту на Київщині в родині священика, мав би продовжити сімейну традицію. Навіть пройшов для цього довгий та важкий шлях — Богуславське духовне училище, Київську духовну семінарію, нарешті, Київську духовну академію. І… став учителем. Викладав російську словесність у Полтаві, в Каліші та Седлеці (в Польщі).

Але своє покликання вбачав у літературній праці, про яку він ні з ким не говорив, навіть із товаришами, що жили з ним на одній квартирі. Не знав про це й батько письменника, та й згодом так і не дізнався, хоч перші повісті Івана було надруковано в «Правді» ще за батькового життя.

Звідки ж у Левицького така тяга до літератури, така любов до художнього слова, знання українських народних звичаїв, українського характеру? Мабуть, із дитинства, зі своєї родини. Батько Івана, Семен Степанович, сільський священик, був освіченою людиною, цікавився українською літературою і народною творчістю. На власні кошти він збудував приміщення для громадської крамниці й організував школу для селянських дітей, але поміщик-шляхтич закрив її.

Свої проповіді отець Семен виголошував українською мовою, однак у духовній академії це не схвалювали. Батько письменника любив розповідати про героїчне минуле українців.

Мати Ганна Лук’янівна була весела, «говорюча і співуча» жінка, на руках якої трималося все господарство. За роботою мати часто співала українські пісні. Зворушливо читала дітям про життя святих, розповідала народні казки.

Сім’я спершу жила в тісному приміщенні, через що діти спали в кухні на підлозі, поруч зі своєю нянькою бабою Мотрею — далекою материною родичкою.

Вона знала безліч казок та пісень, оповідала і співала їх дітям, водила Івана із собою по весіллях та хрестинах. Пісні, що їх співали баба Мотря й дівчата на кухні за роботою, він вивчив напам’ять.

Далі була наука — важка й незрозуміла навіть для тямущої дитини. Потім у повісті «Причепа» письменник розповість, як важко було героєві твору Якиму Лемішці зрозуміти оті склади: тма, мна, здо, тло, оті псалми, писані незрозумілою мовою. «Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі. Сліпає Якимко по часословці: «Вскую шаташася язици», а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики.»

В автобіографії Левицький писав, що в Богуславському духовному училищі («бурсі») «наука була суха, мертва та абстрактна». Хто з учнів розмовляв українською, тому вішали таблички «за мужичі слова», «за сквєрнословіє». Дітей часто карали різками, забороняли читати художню літературу. Навчання в семінарії мало чим відрізнялося від того, що було в бурсі. Єдине що — можливість купувати в крамницях художню літературу та читати її.

Зовсім непривабливим, насиченим антиукраїнськими настроями було й навчання в духовній академії. Здобувши звання магістра богословія, Левицький робить мужній громадянський крок — відмовляється від вигідної посади й чину на користь учительства. І віддається таємній пристрасті до літературної праці. Оскільки українська мова була забороненою, друкувати свої твори Левицькому довелося за межами царської Росії — в Галичині. Перша його повість «Дві московки» побачила світ 1868 року у львівському журналі «Правда».

«Я знав, що мені не вдержатись в духовній семінарії, як я буду писати по-українські,— зазначав письменник в автобіографії.— Треба було з неї виїхати заздалегідь. В той час виїхали в Польщу два професори академії. багато моїх товаришів. Я й собі попросився на місце учителя гімназії».

Роки педагогічної діяльності в Каліші й Седлеці були для Нечуя-Левицького періодом творчого піднесення. Він написав твори «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», «Запорожці», перший варіант повісті «Микола Джеря». Подорож до Швейцарії збагатила митця новими враженнями.

Після семирічного вчителювання в містах Польщі Левицький переїжджає в Молдову, влаштовується на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Іван Семенович щиро віддається педагогічній праці й разом із тим створює свої кращі художні полотна: «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Баба Палажка та баба Параска», «Старосвітські батюшки й матушки», «Чортяча спокуса» та ін.

Громадська й літературна діяльність Левицького була не до вподоби начальству, за вчителем-українолюбом встановлюють негласний жандармський нагляд. Це, а також стан здоров’я змушують письменника піти у відставку. Він їде до Києва, де займається літературною працею, пише історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», повісті «Пропащі», «Над Чорним морем», «Навіжена», «Поміж ворогами», «Не той став», «На гастролях в Микитянах», оповідання «Афонський пройдисвіт», п’єси, нариси, літературно-критичні статті.

Підписувався митець спочатку І. Нечуй, потім І. Нечуй-Левицький.

Іван Семенович був добрим знавцем живопису й музики. Сам добре грав на роялі, захоплювався концертною музикою М. Лисенка, Л. ван Бетховена (учні прослуховують в аудіозапису улюблений музичний твір письменника — «Апасіонату»).

Письменника вражала гра акторів трупи М. Садовського. Сам він малював (у музеї Стеблева є картина І. Нечуя-Левицького).

(Демонструється репродукція улюбленої картини митця — «Українська ніч» А. Куїнджі.)

І. Нечуй-Левицький щоліта виїжджав у рідні місця, спілкувався з людьми, вивчав їх життя. Охоче допомагав письменникам-початківцям. Саме він дав путівку в життя літературним творам Бориса Грінченка.

На вісімдесятому році митця не стало.

На батьківщині І. Нечуя-Левицького, в Стеблеві, відкрито його меморіальний музей. Здійснено десятитомне видання творів письменника, окремі з них постійно перевидаються й стали хрестоматійними, а це — найвища ознака популярності.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка