Лірика василя симоненка в контексті доби



Скачати 422.57 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації29.04.2016
Розмір422.57 Kb.
  1   2   3
ЛІРИКА ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА В КОНТЕКСТІ ДОБИ

ВСТУП


Актуальність дослідження.

Україно! Ти – моя молитва...

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Саме від рядків цієї пісні, вперше почутої більшістю з нас ще в дитинстві, починається сходження до вершин творчості Василя Симоненка, відомого українського поета, талант якого довгий час був у духовному підпіллі. Василь Симоненко (1935—1963). Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон. Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Фронтове дитинство було важким.

В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід, -

Нікому не мовив "тату"

І вірив, що так і слід.

згадував В. Симоненко.

Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. Перші уроки життя, уроки доброти, любові брав від матері та діда. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ)[ ].

Вчився разом із такими визначними й талановитими в майбутньому людьми, як поет Т. Коломієць, М. Сом, прозаїки В. Близнець, В. Чехун, Б. Рогоза, гумористи Ю. Ячейкін, І. Шипталь, І. Дубенко, перекладач А. Перепадя, критик і публіцист А. Шевченко, письменник, публіцист, науковець, директор Інституту журналістики А. Москаленко, репортери новин Радіо-Телеграфного Агентства України — РАТАУ (нині — Укрінформ) Л. Іванченкова, Н. Роздобудько, редактори та журналісти газет І. Сподаренко, В. Біленко, М. Кіпоренко, В. Решетилов, Ю. Калоченко, Б. Князюк, А. Хоменко, П. Савченко, М. Бураківська, Г. Костікова, О. Кахілевич та інші.

До поезій, написаних ще в студентські роки і датованих у щоденнику С. Буряченка 19 жовтня 1956 року, належить "Брама", що була надрукована потім під заголовком "Брама замку Стюартів". Як зазначає літературознавець А. О. Ткаченко, "Брама замку Стюартів" уже своїм заголовком мала відводити від автора підозри в перегуках із сучасністю, а з другого боку - надавала зображенню ще більшого драматизму, загальнолюдської епічної об'ємності". Сповідуючи правду, зазначимо, що у В. Симоненка траплялися й вірші, які він "пік" з потреби бути обережнішим, лояльнішим до влади, адже закінчувалася короткочасна "відлига"; іноді "прохідні" патріотичні "поези" присвячувалися тій чи іншій "знаменній" події, що давало привід партійним критикам кваліфікувати його як поета-комуніста. Так, у "Примітках" до вибраного (точніше: перебраного, з вилученням таких характерних для Симоненка творів, як "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті" тощо.

У літературі ж тієї доби спостерігаємо не тільки несприйняття псевдохудожніх шедеврів "фанфаристів", співців "квітуючої Країни Рад" та фальшивої "дружби народів" (дружби ярма і шиї), - мало того, зводиться, міцніє духом протесту ціла когорта українських патріотів-тираноборців. Це голоси шестидесятників Івана Дзюби, В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, Івана Світличного, Василя Стуса, Олеся Бердника, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Івана Покульського.

Місце Василя Симоненка в цьому ряду - особливе. На думку Станіслава Буряченка однокурсника, колеги та сусіда, "його, Василева, українська національна сутність завжди противилась будь-якому насильству, будь-якій тиранії, і в першу чергу російсько-більшовицькому свавіллю, що особливо виразно проявилось у неопублікованих за його життя поезіях, написаних на початку шістдесятих років"[ ].

С.Буряченко відзначав: "У творчості Василя Симоненка антибільшовицька тематика займає особливе місце… Василь у своїх тираноборчих віршах про ката українського народу Йосипа Сталіна та інших вождів-деспотів вважав їх уособленням абсолютистської, деспотичної влади і сили саме більшовицько-комуністичної партії…" .

Аналізуючи "Баладу про зайшлого чоловіка" В. Симоненка, у якій оповідається про прибульця, котрий обіцяв людям зачати Месію, а виявився… кастратом, Станіслав Буряченко стверджує: "…Знаючи Василя і першоджерела його творчості, вважаю, що він міг бачити в отому кастраті обожествлену більшовицьку партію, котра десятиріччями обдурювала мільйони й мільйони людей не тільки в Союзі, а й у всьому світі примарою ідеї комунізму - отого недосяжного Месії" 2,с. 27.

Нам дорогий увесь Симоненко, але особливо дорогий своїм доробком періоду студентських літ (1952-1957) та перших років журналістської праці в Черкасах. Вражаюча сміливість поета у тематичному виборі, в тяжінні до Правди Історії, безкомпромісність і прямота; цілковита протилежність кон'юнктурним вправам "придворних" поетів - зрусифікованих слуг кремлівських вождів, болісні згадки про національних витязів, спаплюжених ідеологічною інквізицією, гнівний осуд і прокляття існуючій дійсності, - оце і є Симоненко:

Мене ще кожен може розтоптати,

Принизити, грязюкою облить.

А що я можу дати у відплату,

Кому моє скавчання дошкулить?

Чи хватить в мене розуму і сили

Відповісти ударом на удар?

Хіба розтопить мармурові брили

Малого серця пристрасний пожар?

Хіба вогонь той висушить болото?

Хоч як би він завзято не горів -

Його заглушить темрява і сльота,

Його завіють подихи вітрів.

Над ним жорстоко кожен посміється,

Дотепи сиплючи нахабні і нудні…

Для кого ж це маленьке серце б'ється,

Кому воно присвячує пісні?

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю[ ].

На провесні 1960 року в Києві під впливом хрущовської «відлиги» утворився Клуб творчої молоді. На горе партократам з’явився він як ініціативне й динамічне об’єднання, яке ставило за мету об’єднати духовні й фізичні зусилля молоді для оновлення України. Туди прийшли молоді поети Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Коротич, В. Симоненко та багато інших. Їх пізніше нарекли шістдесятниками. Не подобалась партноменклатурі їхня непідкупність, загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно- політичного руху, розвінчування злочинів сталінізму, бо все це виливалось у високому рівні поетичної творчості, яка відразу здобула широку читацьку аудиторію. Їхні перші збірочки вмить зникали з полиць книгарень, окремі вірші переписувались від руки, вивчались. Молодих поетів широко підтримали Павло Тичина, Андрій Малишко, Павло Загребельний[ ].

Симоненко хоча й жив у Черкасах, проте був активним членом клубу. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, намагався пробудити в ровесників національну свідомість. Згодом став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД і пошуки місць потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із А. Горською обійшли десятки сіл довкола Києва, опитали сотні людей. Факт масового розстрілу офіційно визнано тільки недавно, але місцеві жителі про це знали давно. На основі незаперечних речових доказів, були встановлені таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, в Биківнянському лісі. За участю Симоненка був написаний і поданий до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Першу свою поетичну збірочку «Тиша і грім» встиг видати в 1962 році. Оскільки видавалась вона довго, до того ж із вилученням окремих віршів і цензорським втручанням, задоволення від неї не мав, хоча її схвально зустріли читачі й критики. Вже тоді було зрозуміло — в літературу прийшов самобутній поет з великим потенціалом. Але друкувати нові твори не давали.

Особливою подією був творчий вечір двох молодих поетів — В. Симоненка та М. Вінграновського в Будинку письменників України, на якому головував М. Рильський. Василь читав вірші глухо, монотонно і дуже тихо, здавалось, що мало хто й почує. Та Максим Тадейович почув і високо їх оцінив.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла збірка «Тиша і грім». Він був веселою, доброзичливою людиною, романтиком, ліриком, закоханим у життя, істинним патріотом:

Україно! Ти для мене - диво!

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

("Україні")

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим[ ].

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось, подивіться...

Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.

У пізній грудневий вечір 1963 року навіки зупинилося його молоде серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами.

Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків»[ ].

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино з троянд». У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, « Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз».

Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що

Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх.

Довго цар мріяв спіймати й покарати Лоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, коли той міцно спав. Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкували весілля капітана Макаки з дочкою царя, батраки й робітники врятували свого захисника Лоскотона. З'явившись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя на смерть, виганяє його дочок і синів за межі царства.

Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх.

Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

Об’єктом дослідження є: оригінальні поетичні твори поета шестидесятника В.Симоненка.

Предметом дослідження є поезія В.Симоненка у контексті доби «відлиги».

Мета роботи полягає у аналізі доби та дослідження мотивів лірики В.Симоненка

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

проаналізувати історичний період доби відлиги, біографію В.Симоненка

визначити культурно-мистецькі передумови творчості «шестидесятників»

проаналізувати патріотичні мотиви у поезії В.Симоненка, особливості, стиль викладу

з’ясувати особливості образної системи і поетичних засобів у поезії В.Симоненка;

Дослідження передбачає комплексне використання методів:

порівняльного, який є провідним, історико-літературного, літературознавчого та культурологічного аналізу.

Проведене дослідження дозволить визначити значущість творчості, відзначити особливості та багатство літературної мови, патріотичність лірики В.Симоненка.

 

І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДОБИ «ВІДЛИГИ» В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ



1.1.Суспільно-політичне становище в СРСР 50-60-х рр. XXст.

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956–1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А, Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу[ ]. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух[ ].

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін[ ]. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум´яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам´яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця[ ].

Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).

Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", редагована В. Чорноволом та І. Світличним, книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А; Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін[ ].

З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем´єрі фільму "Тіні забутих предків" С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І. Дзюби, В. Чорновола та В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С. Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами до парторганів про роз´яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об´ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Після процесів 1965-1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Параджанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв´язку поколінь, історичної пам´яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

 

1.2.Культурно-мистецькі передумови «Відлиги»



Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих “шестидесятників ” - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури ´- шлях до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє[ ].

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Сєврук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності".

Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронення жертв репресій у Києві.

У 1962 р. було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший - психолог, другий - мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за кількістю учасників творчі об´єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську[ ].

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка