Лекція Тема. Граматика. Морфологія



Скачати 284.68 Kb.
Дата конвертації27.04.2016
Розмір284.68 Kb.
Лекція

Тема. ГРАМАТИКА. МОРФОЛОГІЯ

План

1. Граматика. Предмет морфології. Основні поняття морфології

2. Граматична категорія

3. Граматичне значення і способи його вираження

4. Способи вираження граматичних значень

5. Частини мови і принципи виокремлення їх


Список використаної літератури

Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови. Морфологія : Підручник. – К. : Либідь, 1993. – 336 с.

Вихованець І.Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика укр. мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К. : Унів. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400 с.

Горпинич В.О. Морфологія української мови : підручник для студентів ВНЗ. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – 336 с.



Сучасна українська літературна мова : Морфологія. Синтаксис : підручник / Мойсієнко А.К., Арібжанова І.М., Коломийцева В.В. – К. : Знання, 2010. – 374 с.

1. Граматика. Предмет морфології. Основні поняття морфології

Поняття про граматику

Термін “граматика” походить від грецького “письмове мистецтво, пор. грец. літера, написання” і первісно тлумачився як техніка читати і писати букви. Нині він має кілька значень. 1. Граматика – це устрій, лад, структура мови, тобто система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій, способів словотворення. Мову формують три чинники: звуковий, лексико-фразеологічний і формальний (структурний). Формальний чинник і є граматикою. Це вся незвукова і нелексична організація мови, що виявляється в її граматичних категоріях, граматичних одиницях і граматичних формах. У цьому плані вона є структурною основою мови, без якої не можуть утворюватися слова, словосполучення, речення, висловлювання. 2. Граматика – це сукупність правил зміни слів і сполучуваності морфів у слова, слів – у словосполучення і речення, тобто значеннєвих елементів нижчого рангу в значеннєві одиниці вищого рангу з метою реалізації комунікативної і когнітивної (пізнавальної) функцій мови. Існують правила творення слів, правила сполучуваності морфів у слово, правила поєднання слів у словосполучення
(правила творення, побудови словосполучень), правила побудови речень і одиниць, більших за речення (абзац, текст). Усі вони становлять об’єктивну реальність, що існує в мові і мовній свідомості мовців у формі моделей і схем. Отже, об’єктом граматики є структура, будова мовних одиниць: слів, словосполучень, речень, тексту, їх моделей і схем. 3. Граматика – це наука, вчення про її об’єкт, розділ мовознавства, що вивчає закономірності та особливості будови і форми слів, словосполучень, речень, тексту. Граматика як будова, устрій, лад (структура) мови є системою систем, що об’єднує словотвір, морфологію, синтаксис. Ці системи називаються підсистемами граматичної будови, або різними її рівнями. Кожна граматична підсистема має свої одиниці – носії узагальнених граматичних властивостей. Одиницею словотвору як граматичної підсистеми мови є система словотвірних моделей, які формують дериватему. Вона охоплює всі закономірності творення похідних слів. Одиницею морфології є слово як система словоформ, що становлять парадигму (грец. приклад, взірець). До одиниць синтаксису належать різні синтаксичні конструкції: словосполучення і речення, тобто одиниці, більші за слово, а також структури “вищого синтаксису” (складного синтаксичного цілого, абзацу, періоду, дискурсу, тексту), хоча питання про належність їх до одиниць граматики є дискусійним. Граматичні одиниці за ступенем абстрагування протиставляються як одиниці мовлення і як одиниці мови. Виділяють два види протиставлень: лінійні (синтагматичні) і нелінійні (парадигматичні) граматичні одиниці; абстрактний зразок, схема, модель граматичних одиниць і конкретна, лексично наповнена реалізація відповідних зразків, схем, моделей. Лінійністю (синтагматичністю) граматичних одиниць називають послідовне, синхронне розташування їх елементів у синтагматичному ряду в процесі мовлення. До лінійних у словотворенні належать морфи (зручність:з-, руч-, -н-, -іс'т'), у синтаксисі – конкретні словоформи (немає води, бачу воду, водою, на воді), у словосполученнях – лексичне значення (читати книгу), у реченнях – висловлювання (їх лексичне значення). Це нульовий (найнижчий) рівень узагальнення й абстракції, він характерний для мовлення. Не лінійністю (парадигматичністю) є сукупність елементів системи мови, об’єднаних у пам’яті за методом протиставлення, які можуть реалізуватися в мовленні як їх інваріанти: морфеми, фонеми, словоформи як парадигма, тип словосполучень, тип речення. Нелінійність – це вищий рівень абстракції і узагальнення. Граматичні одиниці існують як абстрактні зразки, моделі, схеми (словотвірний тип, морфологічна форма слова, тип словосполучення, тип речення) і конкретні реалізації, тобто наповнення схем, зразків, моделей відповідним лексичним матеріалом (похідне слово, словоформа, лексичні значення конкретних словосполучень, лексичне наповнення конкретних схем речень). Абстрактні моделі і схеми – це одиниці мови, а їх реалізація і наповнення лексичним матеріалом – одиниці мовлення. Граматика є результатом тривалої абстрагуючої роботи людського мислення. Без узагальнення і абстрагування не могло бути мови. Люди не могли б розуміти один одного, якби кожний предмет чи явище треба було називати окремим словом. Усі компоненти мови мають узагальнюючий характер. Навіть однобічна одиниця – фонема – є узагальненим звуковим типом, абстракцією, емічною одиницею, що узагальнює спільні риси, які одночасно й розрізняються між собою: фонема /к/ (рук-/руч-/руц-); фонема /и/, що має конкретний вияв у звуках ([и], [ие],[еи]) (сила, силище, силенний). Але для граматики характерна абстракція найвищого ступеня. Абстракція в граматиці – не творчість науковців. Вона формувалася поступово в мові і разом з нею, спираючись на здатність людського мислення до узагальнення. Отже, граматика як устрій, будова мови формувалася в мовленні первісних людей, постійно розвивалася і вдосконалювалася. Граматика як наука виникла значно пізніше. Вона вивчає лише абстракції та узагальнення, що можуть виявлятися по-різному: – як узагальнене абстрактне поняття словотвірного типу, моделі, словотвірного способу, словотвірного гнізда (у словотворенні); – як узагальнене абстрактне поняття роду, відмінка, словозміни, предметності, ознаки, дії (у морфології); – як узагальнене поняття сурядності, підрядності, узгодження, структури словосполучень і речень, засобів вираження синтаксичних значень (у синтаксисі).Отже, поняття граматики багатозначне: вся незвукова і нелексична організація мови, що виявляється в її морфологічних, словотвірних і синтаксичних категоріях, одиницях і формах, тобто структурна основа мови, її устрій, лад; сукупність правил словозміни (формотворення), сполучуваності морфів у слова, слів – у словосполучення і речення, тобто значеннєвих елементів нижчого рангу в значеннєві одиниці вищого рангу з метою реалізації комунікативної і когнітивної функції мови; розділ мовознавства, що вивчає закономірності семантики, будови, творення, функціонування словоформ, лексем (слів), словосполучень, речень.

Зв’язки між підсистемами граматики. Існує тісний взаємозв’язок між підсистемами граматики: словотвором, морфологією і синтаксисом. Він сформувався на базі двобічного характеру їх одиниць і високого рівня абстракції в словотворі (пор. поняття дериватеми), морфології (пор. поняття грамеми), синтаксисі (пор. поняття синтаксеми). Дуже тісний зв’язок між морфологією і синтаксисом. Морфологія вивчає зміни форм слів. Але ці зміни виникають лише тоді, коли слова поєднуються між собою в реченні. Отже, всі наявні в морфології явища спочатку були в синтаксисі. Наприклад, словоформи іменників формуються в синтаксичних словосполученнях: лежить книга, немає книги, завдячувати книзі, бачу книгу, задоволений книгою, напис на книзі. Значна частина синтаксичних явищ зумовлена морфологічними. Наприклад, якби в українській морфології не було наказової форми дієслова, сурядних і підрядних сполучників, дієприслівників, то в синтаксисі не було б спонукальних, складносурядних, складнопідрядних речень і дієприслівникових зворотів. Зв’язок між морфологією і синтаксисом такий тісний і складний, що віднесення окремих граматичних явищ до морфології чи синтаксису не може бути вирішене однозначно. Наприклад, активний і пасивний стан дієслів – явище більш синтаксичне, ніж морфологічне. Те ж саме стосується і категорії відмінка іменників, роду, числа і відмінка прикметників тощо.

Морфологія (від грец. форма і слово, вчення) є розділом граматики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх.

Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражають відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів. Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою.

Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів).

У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у них це нульовий показник), наявна одна словоформа. Це так звані незмінювані слова.

Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються словозмінною морфемою – флексією. Однак у системі відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, певні функції виконують також морфонологічні явища (чергування звуків, перенесення наголосу в слові тощо), наприклад: дуга, дуги, дугою, дузі, дуги, дуг, дугам, дугами; воджу, водиш, водить, водимо, водите, водять.

Об’єктом морфології є також форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітива, дієприслівника та інші, для творення яких використовуються суфіксальні засоби – формотворчі афікси.
2. Граматична категорія

Граматична категорія — це інтегральна одиниця, яка обіймає єдиним граматичним значенням декілька взаємопротиставлених і формально виражених родових значень, протиставлення значень “теперішнє” – “минуле” – “майбутнє”, закріплене в певному наборі матеріально виражених афіксів, утворює категорію, а відповідно й парадигму часу. Розрізняють два типи категоріальних парадигм.

Перший тип – це парадигми, в яких морфеми є носіями сем, об’єднаних родовим категоріальним значенням. У слов’янських мовах, і в українській зокрема, це, наприклад, парадигми особи, часу, способу, стану, частково роду та ін. У таких категоріях інваріантом кожної семи є категоріальне значення. Разом з тим спорідненість сем визначається їх взаємною протиставленістю, що дозволяє їм об’єднуватися для вираження категоріального значення.

Проте однотипність вираження не завжди є свідченням значеннєвої однотипності сем. Відмінкові форми іменника служать в українській мові для вираження різних значень: називний відмінок указує на відношення до діяча,

родовий – на відношення до сталої ознаки (хата удови), на відсутність чогось/когось (давно немає дощу) та ін., давальний і знахідний – на відношення динамічних ознак до певного кола об’єктів (дав книжку другові, побачив друга), орудний – на стосунок суб’єкта або об’єкта до виконуваної дії (осяяний сонцем). Отже, кожна відмінкова форма є носієм таких сем, які не інтегруються в єдину категорію. Якщо відношення до діяча об’єднує семи,

що: передаються називним і орудним відмінками, відношення дії до об’єкта – давальним і знахідним, то відношення до сталої ознаки (колір вишні, ім’я батька, очі матері) об’єднує сему родового відмінка іменника в одну категорію з семою прикметника. Але разом з тим кожна відмінкова сема зараховує всі відмінкові форми іменника до єдиного категоріального значення – предметності, кожна відмінкова форма прикметника – до єдиного категоріального значення – статичної ознаки. Отже, формальним втіленням категорії предметності – визначальної ознаки іменника як частини мови – є відмінкова парадигма, але в ній, на відміну від парадигм часу, способу, стану дієслова та ін., семи окремих форм протиставляються не за однією ознакою (предметності), а за різними, підпорядкованими цій ознаці: діяча, об’єкта, статичної ознаки та ін.

До другого типу парадигм можуть бути, віднесені парадигми відмінка, роду й числа прикметника. У прикметнику, який завжди виступає в поєднанні з іменником, часткові відмінкові категорії нейтралізуються і категорія відмінка загалом виступає як показник статичної ознаки, кожен відмінковий афікс протиставлений усім іншим тільки формально, будучи носієм тієї самої семи. Отже, з погляду семантики розгалужена відмінкова парадигма прикметників української мови повністю збігається з нульовою парадигмою прикметників англійської мови. При цьому прикметник лишається прикметником, не втрачаючи головної своєї властивості: сполучатися з іменником для виділення певної якісної сторони в понятті про предмет, який він позначає; англ. the white fang відповідає укр. біле ікло, а with the white fang – укр. з білим іклом.

У парадигмах першого типу подібна нейтралізація форм вираження неможлива, вона означала б ліквідацію самої категорії. Так, відсутність у певній мові граматичного протиставлення іменників за родо-статевою ознакою само собою означає відсутність у ній категорії роду, а отже, неможливість виразити граматично родо-статеві відношення.

Отже, граматична категорія – це дуже широке значеннєво-формальне поняття, яке інтегрує слова в частини мови або шляхом протиставлення форм слова дозволяє виразити певні, зафіксовані мовою, відношення, наявні в об’єктивній дійсності.
3. Граматичне значення і способи його вираження

Граматичне значення (граматична сема) є семантичною основою граматичної категорії. Кожне повнозначне слово має одне або декілька лексичних значень і одне або певну кількість граматичних. Скажімо, слово садок співвіднесене з поняттям “ділянка землі, спеціально відведена в для вирощування плодових дерев, кущів і под.” і, звичайно, з відповідними конкретними реаліями (обробленою землею, яблунями, грушами, вишнями, малиною і т. ін.); крім того, нульове закінчення цього слова в називному відмінку однини, співвідносячись із закінченням – а в родовому відмінку однини, засвідчує, що слово включене у відмінкову систему (має відмінкові значення), а зіставлення з називним відмінком множини, де виступає закінчення -а (садки), доводить, що це слово має значення числа. Нульове закінчення слова садок відносить його до чоловічого роду. Отже, за допомогою одного нульового закінчення в слові передаються одночасно три граматичні значення: відмінка, числа й роду. Наявність цих граматичних значень засвідчує також належність лексеми садок до слів, яким притаманне значення “предметності”.

Таким чином, змінні повнозначні слова, незалежно від того, до якої частини мови вони належать, мають різні набори граматичних значень: рід, число, відмінок для іменних частин мови; особа, час, число для дієслів і т. ін. Семантично взаємозалежні граматичні значення утворюють граматичну категорію. Кількість граматичних значень у різних мовах неоднакова, бо кожна мова по-своєму членує світ. Усі мови мають засоби для вираження кількості, якості, часу, простору, віку, статі і т. ін. Але далеко не в усіх мовах ці поняття виражаються граматично. Скажімо, у фінській мові родо-статеві поняття передаються тільки лексично. Граматичне значення може бути вираженим, якщо воно є змістом знака, тобто якоїсь субстанції, що служить для позначення чого-небудь. Одним знаком (як у раніше наведеному прикладі) може передаватися декілька значень і, навпаки, те саме значення може передаватися кількома знаками. Так, значення майбутнього часу недоконаного виду має дві форми вираження (буду працювати – працюватиму), значення давального відмінка однини чоловічого роду передається закінченнями -ові та (батькові – батьку), значення орудного відмінка іменника гроші – закінченнями -ми та -има (грішми – грошима) і т. ін.

Кожен знак – граматично зв’язана або вільна морфема. Серед граматично зв’язаних морфем розрізняють афікси (іду, ідеш, іде), постфікси (утвердитися)у внутрішні флексії (набрати – набирати).

Граматичне значення, на відміну від лексичного, властиве не одному слову, а охоплює більші чи меншій групи повнозначних слів. При цьому одним знаком (однією формою) у флективних мовах, до яких належить і українська, можна передавати велику кількість значень. Усе залежить від числа парадигм, у які цей знак входить. Так, закінчення в дієслові сяду є елементом особової парадигми (сяду, сядеш, сяде), часової (сяду, сів), способової (сяду, сядь) та ін. Граматичні значення супроводжують лексичні і навпаки. Так, поняття часу передається граматичними значеннями (іду, ішов, ітиму) і лексичними (тепер, зараз, тоді, торік, завтра і т. д.). Якщо повнозначні слова мають лексичні і граматичні значення, то так звані службові слова, або аналітичні синтаксичні морфеми, – тільки граматичні. Вони є переважно носіями синтаксичних значень, передаючи поняття просторової взаємозалежності предметів (тополя біля криниці, ставок під горою), якісного стану предметів (яблуня в цвіту, кінь під сідлом) напряму (іти до хати, пливти від маяка), часу (прийти під вечір, працювати до року), сурядності (батько і син), підрядності (прийти, щоб привітати) і под. Проте аналітичні синтаксичні морфеми можуть використовуватися в морфології, включаючись до складу парадигм. Так, значення наказового способу дієслова в частині особових форм передається синтетично, за допомогою зв’язаних граматичних морфем (іди, ідімо, ідіть), в решті – аналітично, за допомогою аналітичних синтаксичних морфем – часток хай і нехай (хай/нехай іде, хай/нехай ідуть). Отже, граматичні значення організують думку, а лексичні наповнюють її конкретним змістом.

Граматичне значення – спільна семантика кількох граматичних одиниць одного класу, яка має в мові регулярне (постійне, стандартне) вираження.
4. Способи вираження граматичних значень

У сучасній українській мові є чотири способи вираження граматичних значень: синтетичний, аналітичний, аналітично-синтетичний і супрасегментний.



Синтетичний спосіб вираження граматичних значень реалізують у межах морфологічного слова афіксальні засоби: закінчення, суфікси, префікси, інтерфікси, напр.: братові (закінчення виражає значення давального відмінка, однини і чоловічого роду), гусеня – гусеняти (суфікс -ат- (орфографічно -ят-) і закінчення передають значення родового відмінка, однини і середнього роду), писати – написати (префікс на- виражає значення дієслівного доконаного виду), сінокіс (інтерфікс -о- формує структуру складного слова). Афіксальне граматичне оформлення в межах морфологічного слова можуть супроводжувати чергування звуків і под.: нога – нозі, смуток – смутку.

Граматичну форму, утворену синтетичним способом, називають синтетичною.



Аналітичний спосіб вираження граматичних значень маємо тоді, коли показником цих значень виступає службове слово-морфема, напр.: буду читати, читав би, читала б, читало б, читали б, хай читає. Граматичну форму, в якій граматичне значення виражають службові слова-морфеми, називають аналітичною.

Аналітично-синтетичний спосіб вираження граматичних значень поєднує афіксальне (синтетичне) граматичне оформлення слова з аналітичними елементами. Наприклад, у сучасній українській літературній мові флексія і прийменник виокремлює грамему місцевого відмінка з-поміж інших відмінкових грамем. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається.

Супрасегментний спосіб вираження граматичних значень стосується випадків, коли формальну афіксальну нерозрізнюваність граматичних значень компенсує наголос, напр.: руки (родовий відмінок однини) і руки (називний і знахідний відмінки множини), книжки (родовий відмінок однини) і книжки (називний і знахідний відмінки множини).

До формальних засобів вираження граматичних значень належать:

- флексія (найактивніший і найтиповіший засіб у відмінюваних словах), зокрема й нульова: земля, земель;

- суфікси, префікси, постфікси (формотвірні і словотвірні): мати – матері (формотвірний суфікс множини родового відмінка), учень – учениця, копати – викопати, читати – читатися;

- наголос: води – води, руки – руки, виносити – виносити;

- службові слова: написав би (умовний спосіб), і читав, і писав, але не склав;

- чергування голосних: день – дня (-е; -0 – родовий
нідмінок), вибрати – вибирати (-0; -и – недоконаний вид), зима – зим (-а; -0 – родовий відмінок множини);

- чергування приголосних: рука – руці – ручний – руків’я – значення давального або місцевого відмінка однини; [к:ч] – граматичне значення прикметника; [к:к’] – значення конкретного предмета;

- суплетивізм (утворення різних основ): ловити – піймати (доконаний вид); іти – ходити, я – мене; ми – нам;

- словопорядок: Інтерес породжує любов; Любов породжує інтерес (у першому реченні іменник інтерес має значення називного відмінка, а в другому – знахідного);

- редуплікація (повторення): Небо блакитне-блакитне (найвищий ступінь якості); Полечу високо-високо за синії хмари (ступінь дії); На долині туман, на долині туман упав, мак червоний в росі, мак червоний в росі купав
(В. Діденко) (виділення реми);

- нульові засоби вираження (імпліцитні): люблю кіно
(значення знахідного відмінка виражається нульовим засобом), незадоволений кіно, шоу, таксі (значення орудного відмінка виражене нульовим засобом);

- інтонація: Я тобі, друже, кажу;

- синтаксичний зв’язок: нове таксі (середній рід), наші таксі (множина), люблю кіно (знахідний відмінок), не люблю кіно (родовий відмінок).

Отже, граматичне значення – це зв’язки між словами, що виражаються формальними засобами, які відображають стосунки між фактами дійсності.
5. Частини мови і принципи виокремлення їх

Граматична характеристика слів знайшла своє з’ясування в теорії частин мови.



Частини мови традиційно розглядають як граматичні класи слів, об’єднані спільністю: а) загального категорійного (частиномовного) значення; б) морфологічних ознак (граматичних категорій і форм словозміни); в) морфемного складу і словотворчих засобів; г) синтаксичних функцій.

Кожний клас слів має своє загальнокатегорійне лексичне значення: предметності, статичної ознаки предмета, кількісності, узагальненої вказівки на предметність, ознаку або кількість, динамічної ознаки (або дії, процесуальності), статичної ознаки дії або іншої ознаки чи стану як сутності. Такі класи слів називають повнозначними. Класи слів, що виражають певні відношення між повнозначними словами, надають додаткових семантичних, модальних відтінків словам, словосполученням, реченням або служать для зв’язку слів, але свого загальнокатегорійного значення самостійно не виражають, називаються неповнозначними.

У сучасній українській мові до класів повнозначних слів належать такі частини мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник.

До неповнозначних частин мови належать прийменник, сполучник, частки. Вигук займає проміжне місце як клас слів, що служить для вираження (не називання) почуттів і волі.

Кожна повнозначна частина мови має властиві їй граматичні категорії, що дістає свій вияв у системі словозміни.

У сучасній українській мові до змінюваних слів належать: іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини є незмінюваними словами.

Вираження граматичних категорій, відповідних граматичних значень у кожній повнозначній частині мови своєрідне. Граматичні значення виражаються за допомогою граматичних засобів – флексій, граматичних афіксів, морфонологічних чергувань та ін., що знаходить відображення у морфологічній будові слова і словотвірних типах кожної частини мови. Порівняймо, наприклад: два, двійко, двійка, двійня, двічі; синій, синька, синяк, синіти. Кожне з названих слів має різне граматичне оформлення, за формальними показниками і словотворчими суфіксами можна визначити належність слова до тієї чи іншої частини мови.

Слова кожного лексико-граматичного класу мають свою систему форм – парадигму (або її не мають). Кожна словоформа є морфологічним засобом вираження певної основної функції та додаткових синтаксичних функцій. За синтаксичними функціями частини мови поділяються на самостійні і службові. Самостійні слова виступають у реченні в типовій для кожної частини мови синтаксичній функції, виявляють властиві їм ознаки сполучуваності і синтаксичних зв’язків.

Усі повнозначні слова є синтаксично самостійними. До службових належать прийменники, сполучники і частки, які виконують синтаксичні функції не самостійно, а в поєднанні із самостійними як засоби вираження семантико-синтаксичних відношень у словосполученні і реченні; засоби зв’язку частин речення, ускладненого однорідними членами, та частин складного речення; як засоби вираження різних модальних і логічних відтінків у реченні.

Осібне місце в системі частин мови займають вигуки, які не маючи номінативного значення і не виконуючи функції службових частин мови, виражають емоції, волевиявлення, спонукання.

Застосування різних критеріїв віднесеності слів до того чи іншого граматичного класу у мовознавстві зумовило появу суперечливих поглядів на класифікацію частин мови. Так, дискусійними є питання про дієприкметники, порядкові числівники, про службовий статус прийменників, модальних слів, слів категорії стану, звуконаслідувань тощо. Неоднозначне трактування класів слів пов’язане також із невизначеністю їх розгляду – у морфології чи в синтаксисі.

Частини мови і принципи їх класифікації

Наскрізним питанням морфології є теорія частин мови
(класів слів). Проблему поділу слів на класи намагалися розв’язати вчені різних епох і народів. У IV ст. до н.е. давньогрецький філософ Аристотель слова давньогрецької мови поділяв на чотири групи слів: ім’я, дієслово, член (вигук), сполучник (зв’язка). У V ст. до н.е. давньоіндійські граматисти Яска і Паніні в санскриті виділили п’ять груп слів: ім’я, дієслово, прийменник, частка, сполучник. Грецький учений, представник александрійської школи Арістарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський у II ст. до н. е. вперше у грецькій мові виділили вісім груп слів і запровадили термін “частина мови”: ім’я, дієслово, дієприкметник, член (вигук), займенник, прийменник, прислівник, сполучник. Цю класифікацію прийняли, замінивши назву “член” вигуком, римська граматика Варрона (І ст. до н.е.) та граматика слов’янської мови Мелетія Смотрицького (XVII ст.). Російський учений Михайло Ломоносов (1711-1765)
у “Российской грамматике” стосовно російської мови назвав десять частин мови: ім’я, прикметник, числівник, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник, вигук. Наприкінці XIX ст. О.Потебня і П.Фортунатов розробили принципи класифікації частин мови (О.Потебня – семантичний, а П.Фортунатов – морфологічний). У
XX ст. свою теорію частин мови сформулював В.Виноградов у книзі “Русский язык. Грамматическое учение о слове” (М., 1947). Сучасна традиційна граматика виокремлює десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук.



Частини мови – граматичні класи (групи) слів, що розрізняються категоріальним значенням, притаманними їм морфологічними ознаками, синтаксичними властивостями в складі словосполучень та речень і за суфіксами. Ці граматичні класи слів характеризуються:

- спільністю категоріального значення, абстрагованого від лексичних значень (напр., предметність в іменників, ознака предмета у прикметників, число у числівників, процесуальна дія у дієслів, ознака ознаки у прислівників);

- спільністю морфологічних категорій і правил словозміни (напр., рід, число, відмінок у іменників, вид, спосіб, час у дієслів);

- тотожністю синтаксичних властивостей слів (напр., підмет і додаток у іменників, присудок у дієслів, означення у прикметників, обставина у прислівників);

- спільністю суфіксів, з допомогою яких утворено відповідні слова (напр., суфікси іменників -тель, -ець, -анин,ик, -ник, -ист, -ізм, -ач, -ук; суфікси прикметників -н-ий,-ськ-ий, -аст-ий, -ан-ий, -ов-ий; дієслівні суфікси -ну-ти, -ича-ти, -ува-ти). Класифікація за цими чотирма ознаками зафіксованав “Сучасній українській літературній мові. Морфології”
(1969), “Русской грамматике” (1980) та шкільній граматиці.

Одним із принципів класифікації частин мови є здатність або нездатність слова (словоформи) бути членом речення. Одні словоформи можуть бути самостійними членами речення (напр., Україна, суверенний, будувати, радісно), виконувати номінативну функцію і вживатися в реченні як його компоненти. Це самостійні слова(словоформи). Інші слова самостійними членами речення не бувають: пор. слова і, але, якщо, щоб, бо, не, ні, би, адже, під, через, біля і под. Вони входять до складу речення разом із самостійними членами і вказують або на зв’язок між словоформами, або на відношення мовця до висловлюваної думки. Це службові слова. У зв’язку з цим частини мови поділяють на самостійні та службові. Але лише цієї ознаки для класифікації частин мови недостатньо, бо межа між самостійними і службовими словами умовна, оскільки самостійні слова, втрачаючи певною мірою лексичне значення, переходять у службові (думати, вважати, почати, стати і под.).

Українська морфологія (1969) класифікувала частини мови за “наявністю чи відсутністю у слові лексичного
(співвідносного з поняттям) і граматичного значень”. Відповідно до цього слова, а отже, й частини мови, поділила на повнозначні й неповнозначні. Службові частини мови (прийменники, сполучники) відносила до тих, що не мають лексичного значення. У сучасній морфології службові слова розглядають як такі, що мають лексичне значення, оскільки кожне слово становить єдність лексичного і граматичного значення. Традиційно основним вважали морфологічний принцип поділу слів на частини мови. Прихильниками цього принципу були російський мовознавець Пилип Фортунатов (1848-1914) і його послідовники Олександр Пєшковський (1878-1933) та Дмитро Ушаков (1873-1942). Морфологічні категорії є однією з суттєвих ознак частини мови: морфологічні категорії іменника (рід, число, відмінок) чітко протиставляються морфологічним категоріям дієслова (вид, спосіб, час). Але цей принцип придатний для класифікації лише тих слів, які мають систему словозміни, яким властиві флексії (іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник). Слова невідмінювані (таксі, бюро, депо, вчора, сьогодні, через, при, над, щоб, бо та ін.) залишаються за межами цієї класифікації. На однобічність морфологічної класифікації вказували російські вчені Лев Щерба (1880-1944) і В.Виноградов.

Отже, морфологічний принцип суттєвий лише для певної групи слів, а тому є не визначальним, а допоміжним. Існує класифікація частин мови і за лексичним значенням словоформи, носієм якого є корінь слова, наприклад, назви кольорів – прикметники (білий, синій, голубий), назви дій – дієслова (читати, писати, боротися), назви осіб – іменники (сопілкар, читач, вихователь) і ін. Але лексичне значення кореня є надто низьким рівнем узагальнення і надто дрібною семантичною одиницею для частин мови, бо практично неможливо всі слова мови поділити на групи за лексичним значенням із більш-менш чіткими межами між ними: колір цукру, шоколаду, мокрого асфальту. Тому для класифікації частин мови застосовується значно абстрактніша семантична одиниця – категоріальне значення, яке виражається суфіксами і закінченнями. Російський учений Михайло Панов (нар. 1920) довів, що належність слів до частин мови формально визначається не значенням коренів, а значенням суфіксів і закінчень. В українському мовознавстві на базі закінчень і суфіксів розрізняють такі типи категоріального значення: категоріальне значення предметності, категоріальне значення ознаки, категоріальне значення дії. Всі слова, яким притаманне категоріальне значення предметності, є іменниками (українець, стілець, завдання), слова з категоріальним значенням ознаки предмета – прикметниками (блакитний, ранковий, капроновий), слова з категоріальним значенням числа і кількості (три, сім) належать до числівників, слова з категоріальним значенням ознаки ознак – до прислівників (читав швидко, ставився серйозно, вивчив учора).Семантичний принцип з категоріальним значенням в основі не є універсальним, бо за допомогою значень суфіксів і флексій не можуть бути віднесені до певної частини мови:

- невідмінювані слова (іменники, прикметники, прислівники, дієприслівники, модальні слова, які не мають флексій);

- службові слова, які не мають ні суфіксів, ні флексій, не означають ні предметності, ні ознаки, ні дії;

- дієприкметники, які мають категоріальне значення і ознаки предмета, і дії;

- дієприслівники, які мають категоріальне значення дії і ознаки дії;

- кількісні числівники, які за закінченням можна віднести і до категоріального значення предметності, і до категоріального значення ознаки (числівник два відмінюється як прикметник);

- субстантивовані прикметники типу шашлична, булочна, варенична, пельменна, які мають закінчення прикметників і тому співвідносяться з категоріальним значенням ознаки, а лексичне значення “назви конкретних предметів” співвідносить їх із категоріальним значенням предметності;

- запитальні (хто?, що?), заперечні (ніхто, ніщо), неозначені (дехто, дещо, хтось, щось) займенники, які мають закінчення прикметників, а семантику – предметності.

Тому в цих розрядах слів категоріальне значення формується на базі кореневої семантики (категоріальне значення кількості і числа у числівників, категоріальне значення дейксиса (грец. вказівка) у займенниках, категоріальне значення ознаки дії, ознаки ознаки у прислівниках, сполучуваності у сполучниках і т. д.). Український мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) перший висунув принцип семантичної класифікації, звернувши при цьому увагу й на синтаксичний принцип. Найповніше всі слова мови розподіляються на частини мови за синтаксичним принципом залежно від конкретної синтаксичної функції слова в реченні, тобто від конкретної синтаксичної позиції слова в реченні. За цим принципом окремі класи слів дуже чітко протиставляються один одному: слова, що виконують функцію підмета, тобто займають позицію підмета, є іменниками; слова, що виконують функцію (займають позицію) присудка – дієслова; всі слова, що займають у реченні позицію означення, є прикметниками і т. д.

Синтаксичні функції частин мови бувають первинними і вторинними . Наприклад, іменник в українській мові може бути підметом і присудком: Студенти працюють в бібліотеці і Ми студенти. Бути підметом – первинна функція іменника, а бути присудком – вторинна. Первинна функція дієслова – бути присудком (Човен пливе), а вторинна – бути підметом, неузгодженим означенням, додатком (Жити – батьківщині служити; Бажання вчитися не залишало юнака; Ви мене навчили любити). Отже, визначальною для частин мови є первинна синтаксична функція. Цей принцип дає змогу розподілити між частинами мови невідмінювані слова, службові слова, числівники, дієприкметники, дієприслівники і субстантивовані слова. Особливого значення йому надавали російські лінгвісти Олексій Шахматов (1864-1920), який виокремив на цій основі так звані предикативні прислівники, Л.Щерба, В.Виноградов і Микола Поспєлов (1890-1984), які кваліфікували предикативні прислівники як самостійну частину мови – слова категорії стану. Але синтаксичний принцип самостійно не розв’язує проблем розподілу всіх слів мови за частинами мови і не є єдиним при визначенні складу частин мови. Л.Щерба запропонував компромісний підхід до класифікації – поділ слів на частини мови за чотирма ознаками. Сучасна класифікація частин мови є наслідком компромісу між синтаксичним, семантичним і морфологічним принципами класифікації, що став причиною розбіжностей у мовознавстві з приводу класифікації частин мови. Але розбіжності в класифікації мають і об’єктивний характер, оскільки лексичний склад мови в частиномовному відношенні постійно змінюється, розвивається і вдосконалюється. Формуються нові частини мови, нові типи слів. У теорії частин мови є низка дискусійних питань:

1) кількість частин мови. В різних мовах виокремлюють неоднакову кількість частин мови (в українській десять, в індійській мові йума – лише дві: ім’я і дієслово; в китайській – три: ім’я, предикатив, прислівник; в окремих мовах Північної Америки немає таких груп слів, які ми називаємо прикметниками і прислівниками);

2) одиниці, що розподіляються між частинами мови – слова, лексеми чи словоформи (І. Милославський);

3) ознака класу слів, що є частиною мови – граматична (О.Реформатський), лексико-граматична (В.Виноградов) чи семантична група слів (І. Милославський);

4) ієрархічна система частин мови (послідовність за значущістю): іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники, категорія стану; чи іменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники, категорія стану, дієслово; чи іменник... дієслово; чи дієслово... іменник;

5) віднесеність слів до певної частини мови (порядкові числівники, займенники, дієприкметники).

Отже, провідними принципами класифікації частин мови є категоріальне значення, морфологічні категорії та синтаксичні властивості слів.
Система частин мови за В. Виноградовим

Класифікація частин мови В.Виноградова одна з найпоширеніших. На його думку, не всі слова є частинами мови, а до слів, які перебувають за межами частин мов, належать модальні слова, частки мови і вигуки. Отже, за функціями В.Виноградов усі слова поділяв на чотири групи: частини мови, модальні слова, частки мови, вигуки.



Частини мови. До них належать слова, які виконують номінативну функцію, є або можуть бути членами речення. На цій основі він виокремив сім частин мови: іменник, прикметник, числівник як іменні частини мови, залишки займенників, дієслово, прислівник, слова категорії стану.

Модальні слова. Такими він вважав слова, які виражають відношення висловлюваної думки до дійсності, яке встановлює мовець. Синтаксичні функції і семантична будова модальних слів відрізняється від функції і се мантики частин мови та часток мови.

Частки мови. До цієї групи він відносив власне частки, зв’язки, прийменники і сполучники. Службові слова В. Виноградов, як і французький мовознавець Жозеф Вандрієс (1875-1960), називав морфемами, тобто виразниками суто граматичних відношень.

Вигуки. За В.Виноградовим, вони перебувають за межами частин мови і часток мови й не мають нічого спільного з морфологією. На його думку, ці слова пов’язані з емоційним мовленням і не належать до структури інтелектуального мовлення.

Порядкові числівники В.Виноградов називав прикметниками із значенням ознаки (відчислівникові прикметники).

До займенників він відносив як залишкові явища лише особові займенники (я, ти, він, ми, ви, вони), зворотний займенник (себе) та їх похідні. На його думку, займенник перебуває в стані занепаду.

Як і Л.Щерба, В.Виноградов виокремив і слова категорії стану, яка утворилася на основі деяких іменників, прикметників, прислівників і дієслів.



Усі частини мови, як зазначав В.Виноградов, між собою генетично пов’язані і взаємозумовлені: прислівник сформувався на основі іменників, прикметників, прислівників, займенників, дієприслівників, дієслів, дієприкметників; слова категорії стану – на основі іменників, прикметників, дієприкметників, прислівників, дієслів; дієприкметник – на основі прикметників і дієслів; дієприслівник – на основі дієслів, прислівників і дієприкметників.
Сучасні українські граматисти (І.Вихованець, К.Городенська) при класифікації частин мови користуються гетерогенною (за кількома різнорідними критеріями) системою трьох принципів (семантичного, морфологічного, синтаксичного). На її основі Іван Вихованець (нар. 1935) виокремив лише чотири частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник. Катерина Городенська (нар. 1948) – ще й числівник, однак тільки за однією семантичною ознакою, їхня класифікація відрізняється від традиційної низкою особливостей. Ці граматисти, як і російський мовознавець Олена Кубрякова (нар. 1927), у семантиці частин мови на перше місце ставлять ономасіологічну (грец. назва, найменування і слово, вчення) властивість слів (здатність бути номінативними знаками, знаками-назвами), а не їх синтаксичну функцію. Автори класифікації не відносять до розряду частин мови займенників, оскільки ці слова виконують лише дейктичну функцію, яку вони вважають недостатньою підставою для частиномовного статусу. І.Вихованець і К.Городенська зазначають, що прислівник не має власного лексичного значення, хоч і має категоріальне значення “ознаки ознак”, а також відстоюють нечастиномовний характер службових слів, кваліфікуючи їх як аналітичні синтаксичні морфеми, оскільки вони, передаючи семантику відношення, виконують лише релятивну функцію. Отже, в сучасній морфології тривають пошуки нових напрямів у вивченні частин мови. Поняття частин мови, на нашу думку, слід висвітлювати ширше, ніж В.Виноградов, який усі слова мови поділяв на частини мови і нечастини мови (модальні слова, частки мовлення, вигуки), і до частин мови відносити всі однотипні слова (зокрема модальні слова, частки і вигуки), що виділяються з мовлення на основі спільних ознак. Слово – це звук чи комплекс звуків, які пройшли через свідомість людини, відтворені її мовленнєвим апаратом і виконують соціальну функцію, тобто є лінгвальними ознаками дійсності. Тому до слів належать вигуки і всі службові слова. Усі слова мови семантично навантажені. Єдність лексичної і граматичної семантики становить сутність слова. Асемантичних слів не буває, як не буває слів лише з граматичним або лише з лексичним значенням. Тому й прийменники, сполучники, частки, вигуки мають лексичне і граматичне значення, хоч і своєрідне. Лексичним є не лише понятійне, речовинне значення, що виконує номінативну або вказівну функцію, а й таке, що має певне смислове навантаження, певний зміст, усвідомлений колективом. Найбільш прийнятною є традиційна класифікація частин мови за чотирма ознаками: категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів. На їх основі доцільно виокремлювати дванадцять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану, модальні слова, прийменник, сполучник, частку, вигук (Володимир Олександрович Горпинич). Лексичне значення слова має мінімальний рівень узагальнення (абстрагування), якого достатньо для розрізнення окремих слів, але недостатньо для розрізнення груп однотипних слів. Тому частини мови розрізняються не лексичним, а категоріальним значенням, оскільки воно є вищим рівнем узагальнення і базується на лексичному значенні окремих слів.

Категоріальне значення об’єднує слова з однотипним лексичним значенням в окрему групу і одночасно відокремлює її від групи слів з іншим лексичним значенням. Категоріальне значення мають усі частини мови, в тому числі і займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки. Категоріальне значення є ознакою, на основі якої всі слова мови групують у класи, паритетні між собою в комунікативному, когнітивному та структурному відношенні. Вони виконують рівнозначні, однаково важливі для мовлення функції. Ці паритетні класи слів з непаритетними функціями є частинами мови. Кожна з них протиставляється всім іншим (іменники – неіменники: прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники; прикметники – неприкметники: іменники, числівники, займенники, дієслова). За характером функції частини мови поділяються на номінативні, вказівні, зв’язкові (прийменник, сполучник, частка) і виражальні (вигуки, звуконаслідування). Поділ на повнозначні і неповнозначні (або службові) умовний і неприйнятний, бо не охоплює всіх слів (вигук не відносять ні до повнозначних, ні до службових), а функції кожної частини мови, які б вони не були (службові чи повнозначні), є однаково важливими. Все, що існує в мовній системі, працює на когнітивну (пізнавальну) і комунікативну функції, тому в ній усе важливе, все повнозначне і водночас службове, бо чомусь служить. Наприклад, іменник служить дієслову, яке в свою чергу служить іменнику. Немає підстав вважати прийменник, сполучник, частку неповнозначними (неповноцінними) словами. Вони мають усе необхідне для виконання своїх функцій, зокрема стільки семантики і таку, скільки і яка їм для цього потрібна. Тому вони також повнозначні, повноцінні у своєму вияві, у своїй функції. Протиставляються самостійні і службові, тобто несамостійні частини мови. Наявність чи відсутність морфологічних категорій сама по собі вже є диференціальною ознакою частини мови. Наприклад, наявність категорії виду і часу в словах із значенням дії (читав, прочитав, читаю, прочитую) маркує їх як дієслова, а відсутність їх у словах із значенням дії (читання, прочитання) маркує ці слова як недієслова. Але буває, що не самі морфологічні категорії, а особливості морфологічних ознак протиставляють одну частину мови іншим. Наприклад, іменники і прикметники мають морфологічну категорію роду, але грамеми роду іменника відрізняються від грамем роду прикметника несинтаксичним характером. На основі особливостей морфологічних ознак до окремих частин мови віднесено займенник і числівник. Диференціальною ознакою частин мови є також характер суфіксів. Одні суфікси маркують лише іменник (-ець, -тель, -ник, -иц-я), інші — лише прикметник (-н-ий, -ськ-ий, -ов-ий, -ів, -ин) або лише дієслово (-ти, -ся, -а-, -ува-). Але ця ознака виявляється лише в словах зі службовими словотвірними морфами. Отже, є підстави виділяти як окремі частини мови іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, станівник, модальник, прийменник, сполучник, частку, вигук за чотирма ознаками (категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними функціями, суфіксами) і протиставляти самостійні частини мови несамостійним, тобто службовим.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка