Культура як предмет культурології



Скачати 327.27 Kb.
Дата конвертації14.04.2016
Розмір327.27 Kb.


ЛЕКЦІЯ 1.2.

ТЕМА: КУЛЬТУРА ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОЛОГІЇ
Мета: Усвідомити культуру як систему, яка характеризує унікальність певного історико-культурного типу, що історично склалася у практиці та свідомості певної людської спільноти.

Завдання: Проаналізувати культуру і людину в контексті соціально-економічного розвитку суспільства. Усвідомити предмет культурології не тільки в межах гуманітарних форм людської діяльності, таких як мистецтво, філософія, релігія, але й природничих знань, технологій предметного середовища, соціально-економічних інститутів суспільства, "низької" культури, її буденних, субкультурних, маргінальних, масових надбань.

Ключові поняття і терміни:

Герменевтика – мистецтво і вчення про способи тлумачення текстів культури.

Динаміка культурна – процес змін у культурі, що характеризується спрямованістю, цілісністю, закономірністю, впорядкованістю тенденцій.

Знак – матеріальний предмет, явище, подія, які виступають представником іншого предмета, явища або події і використовуються для збереження і передачі інформації.

Інтерпретація – тлумачення текстів, орієнтоване на реконструкцію і конструкцію смислів; метод роботи з культурними текстами як зі знаковими системами.

Контркультура – сукупність соціокультурних настанов, що полягають у протистоянні цінностям фундаментального ядра культури.

Маргінальність – якісний стан неадаптованості людини чи групи людей до провідних засад культури, існування на межі культур.

Масова культура – сукупність явищ сучасного соціокультурного процесу, орієнтованих на формування споживацького типу людини і маніпулювання на цій основі її свідомістю.

Мова – система знаків, за допомогою яких здійснюється комунікація.

Морфологія культури – розділ науки про культуру, який вивчає структурну і організаційно-функціональну будову культури.

Семантика – розділ семіотики, що вивчає знакові системи як засіб вираження смислів.

Семіотика – наука про знаки та знакові системи.

Символ – знак, в якому виявляється дієва наявність означуваного ним змісту.

Субкультура – цілісне утворення всередині культури, що відрізняється власною системою цінностей, звичаїв і норм.

Типологія культури – класифікація культур на основі певної спільності ознак.
План:

      1. Сутність культури

      2. Морфологія культури

      3. Типологія культури

      4. Динаміка культури

      5. Семіотика культури


1.2.1.Сутність культури

Основною категорією культурології є поняття "культура". Спочатку досить вузьке і спеціальне за своїм змістом латинське слово culture,, що походило від colo, colere (вирощування) і означало способи обробляння землі, з XVIII ст. поширилось на сферу вдосконалення, виховання (тобто "вирощування") людини в суспільстві, на різні прояви соціального життя людства. Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить довільно. Загальним місцем стало згадування 164 визначень культури, нарахованих американськими теоретиками культури К. Клакхоном і А. Кребером ще у 1960-ті роки та 70 формулювань, процитованих М.С. Каганом у його дослідженні філософії культури.

Виділяються такі концептуальні домінанти тлумачення феномена культури: соціально-атрибутивна; особистісно-атрибутивна; діяльнісна; аксіологічна; інформаційно-знакова; діалогова; системно-філософська.

Культура – це іманентна характеристика суспільства. Те, що поза суспільством –- не є культурою. Ви знання культури специфічним змістом суспільства становить сутність соціально-атрибутивного визначення культури. Б. Маліновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-.Гае-сет – соціальне спрямування, що його надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.

Культура як система соціальних конвенцій колективного існування і взаємодії людей вирішує завдання консолідації та організації людей, нормування і регуляції практичних форм їхньої колективної життєдіяльності, накопичення та трансляції соціального досвіду суспільного життя, адаптації людей до реальних умов оточення, здійснення комунікації між людьми, соціальної репродукції спільноти як суспільної цілісності.

Важливим в аналізованій концепції є визнання того, що суттєва частина описаних культурних процесів здійснюється не тільки стихійно в межах буденного колективного життя людей, а й одночасно організується і регулюється спільнотою цілеспрямовано. Інструментами такої організації і регуляції є соціальні інститути – спеціалізовані структури, які практично регулюють життєдіяльність людини згідно з суспільними ціннісними нормами.

Проте людина проявляє себе не тільки як пасивний "продукт окультурення", тобто як механічний транслятор засвоєних нею нормативних зразків, а й як активний інтерпретатор. Фактичним суб'єктом культурних процесів завжди є конкретна людина. Саме в процесі інтерпретаторської та інноваційної практики людей і відбувається динамічний розвиток культури, її еволюція з метою підтримання досягнутого рівня комфортності існування, а також адаптування до змінних умов буття. Тому неправомірно обмежувати культуру лише її соціальними результатами поза самим процесом людської діяльності, без якої накопичений досвід не може бути включений в життя соціальної системи, оскільки буде випадати з неї.

Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, .гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними стосовно способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.

Важливою з цього погляду є позиція В. Межуєва щодо включення в культуру всіх сфер людської діяльності, а також щодо злиття суспільного життя з культурою тільки тією мірою, якою воно становить не просто зовнішні умови існування людини, а насамперед умови її формування, „олюднення” її самої та її оточення й обставин її існування. Суспільство, яке нехтує розвитком людини, опиняється "по той бік культури”. За В. Межуєвим, культура – це діяльнісно-практична єдність людини з природою і суспільством, певний спосіб її природно і соціально детермінованого діяльнісного існування, яке фіксує той момент культури, який можна назвати її змістом - соціальний досвід.

Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаниях, водночас люди живуть у культурі Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого ---•• пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, зо допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.

Культура як процес, результат і поле реалізації людських потенцій, як рефлексія творчості, як гуманістичний змістовний аспект суспільних відносин, як напружений пошук людиною самої себе і свого місця у світі постає в дослідженнях В. Розіна, М. Поповича, С Кримського. Вони розглядають культуру як історично і соціально зумовлене, об'єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе. Кожний національний чи історичний тип культури є не повторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом неповторних людських почуттів, думок, цінностей.

Суб'єктний принцип в уявленні про культуру виводить на проблему залучення до змісту культурно-історичного процесу. Тут як загальний методологічний фактор засвоєння цього змісту виступає орієнтація на поняття цінності як способу адресувати особистості предметне багатство культури. Справа в тому, що особистісний зміст поняття „культура” включає рефлексивне ставлення індивіда як споживача її цінностей до предметного світу культури, її культурних текстів. Розробка філософської теорії цінності відкрила можливість відповідного погляду на культуру.

В аксіологічній площині про культуру йде мова як про сукупність матеріальних і духовних цінностей. Цінність є значенням предмета для людини як суб'єкта культури, Близько до цієї позиції стоїть Н. Чавчавадзе, який пише, що з культурою ми маємо справу лише тоді, коли ідеально-духовні цінності реалізуються, матеріалізуються, наповнюються плоттю, отримують часово-просторове тіло. М. Хайдеггер визначає культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот. Цінності, втілені в різнопланових культурних текстах, становлять підґрунтя історичної та соціальної стабільності певної культури.

Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.

Для знаково інформаційно] концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли, Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури виступають універсальним способом утвердження смислу людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру її символічної, смислової та інформаційної насиченості.

Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і як незамкнений на собі. Кожна культура, за образним висловом В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе в намаганні змінити й доповнити своє власне буття. Діалогова концепція культури постає в роботах М. Бахтін і В. Біблера. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності.

Багатовекторність осмислення культури провокує прагнення визначити її в реальній цілісності та повноті конкретних форм її існування та розвитку. Так з’являється визначення культури як системи. Для методологічних позицій М.С. Кагана є істотним визнання культури, як багатоелементної за своїм складом, тому науковому дослідженню мають підлягати не тільки різні сторони, аспекти, грані, властивості культури, але й різні форми її існування – наука, мистецтво, техніка, релігія, мораль, різні її інститути – політичні, правові, освітні, масових комунікацій, різні культурні процеси – форми управління.

Системний аналіз культури дає змогу вести мову про необхідність вивчення вертикальних і горизонтальних відношень у тришаровій структури побудови культури, обумовленій діалектикою загального, особливого та одиничного. Вищезазначена концепція вводить фактор динамічності, розглядає культуру як динамічну систему, акцентуючи вивчення законів саморухливості культури, включає філогенетичні та онтогенетичні проблеми теорії культури. Системний підхід пропонує дослідження культури як підсистеми буття з іншими її підсистемами та вивчення внутрішніх відношень у самій культурі. Системний підхід провокує певною мірою різні способи узагальнювати в одній дефініції усі аспекти, грані, функції культури, визначати культуру як все те, що створене людиною.

Аналіз представлених концепцій щодо визначення сутності культури дає змогу зробити висновок, що формулювання змісту досліджуваного поняття фактично відображає лише один бік. цього складного явища і до нього, по суті, зводиться. Неважко помітити, що самий підхід до культури обумовлений багато в чому дослідницькими настановами, оскільки культура стає об'єктом вивчення з боку філософів, істориків, соціологів, психологів, етнографів тощо. Тобто спосіб опанування досліджуваним феноменом потрапляє в залежність від теоретичної методики.

Зазначена нелокалізованість предмета культури, складність її визначення обумовлена також і тим, що будь-які явища соціального життя за принципами свого існування можуть вважатись приналежними культурі. Неабияку роль відіграє і те, що культура виступає в історії як прояв суб'єктності буття як багатовекторного складного феномена.

Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Правомірним буде кожне з визначень пов'язувати, діалектично сполучати з іншими рисами і властивостями культури. Так, спосіб діяльності діалектично пов'язаний з предметно існуючими продуктами культури; втілені суб'єктивні цінності – з об'єктивними знаннями і практичними уміннями; соціальна інформація –- з сукупністю її кодуючих знакових систем, що дають змогу зберігати, транслювати останню; креативний потенціал культури ~ з репродуктивним, нормативним потенціалом її традицій. Тобто кожне з представлених вище визначень є самим лише компонентом багатовимірної системи, в якій вони необхідні не лише самі по собі, а й один одному і культурі як цілісності. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.
1.2.2. Морфологія культури

Морфологія культури вивчає її внутрішню структуру, її організаційно-функціональну будову. Поділ культури на матеріальну і духовну не можна вважати достатнім з огляду на розкриття її смислового аспекту. Сучасні погляди на. будову штучного середовища існування людини ґрунтуються на. концепції російських дослідників Е. Орлової та А. Флієра, які виділяють два рівні функціонування культури – спеціалізований і буденний. Буденна культура пов'язана із побутовою практикою людини, засвоюється на рівні виховання і соціальних контактів. Спеціалізована культура вимагає спеціальної освіти.

В межах спеціалізованої культури виокремлюються її кумулятивний і трансляційний компонєнти. Кумулятивний компонент реалізує процеси накопичення професійного соціокультурного досвіду, акумуляції цінностей суспільства, Кожному кумулятивному елементу на спеціалізованому рівні відповідає елемент на буденному рівні. Відповідно, кумулятивний компонент складається з культури соціальної організації і регуляції (господарча, правова, політична культури на спеціалізованому рівні, домашнє господарство, мораль і суспільна думка, міжособистісні стосунки і звичаї – на буденному рівні); культура пізнання і рефлексії світу та людини (філософська, наукова, релігійна, художня культури на спеціалізованому рівні, буденний світогляд, практичні технології, магія і містика, ужиткове мистецтво на буденному рівні); культура фізичної репродукції, реабілітації і рекреації людини (сексуальна культура, культура фізичного розвитку, медична культура, культура відновлення енергобалансу людини (кулінарія), культура відпочинку на спеціалізованому рівні, масовий спорт, самолікування, традиції споживання, неорганізовані форми відпочинку на буденному рівні).

На трансляційному рівні здійснюється взаємодія між кумулятивними і побутовими рівнями, відбувається обмін культурною інформацією. Він об'єднує культуру міжпоколінної трансляції соціального досвіду, культуру масової інформації, інформаційно-кумулятивну культуру (освіта, телебачення, радіо і преса, музеї, бібліотеки, архіви на спеціалізованому рівні, домашнє виховання і народна педагогіка, чутки і плітки, вірування і легенди на буденному рівні).

Виявлення структури культури уможливлює з'ясування функціональних позицій культури щодо людського суспільства. Відповідно, основними функціями культури можна визначити адаптаційну, інтеграційну, нормативну, пізнавальну, комунікативну.

Адаптаційна функція культури забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона виступає одним з основних факторів культурогенезу, інноваційних процесів у людському суспільстві, а також підтримання балансу між людиною та її оточенням.

Інтеграційна функція культури здійснює соціальну консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного існування на основі формування системи соціальної ідентичності шляхом вироблення спільних смислів, спільних цілей та спільних ідеалів. Все це надає існуванню людини певної захищеності та виступає засобом маніфестації її лояльності до соціальної групи,

Нормативна функція культури передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується на значному досвіді соціокультурної регуляції шляхом ціннісного детермінування і підтримання соціальної взаємодії та консолідації.

Пізнавальна функція культури сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, процесу впорядкування і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення і реформування навколишньої дійсності. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу.

Процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності шляхом обміну інформацією між людьми за допомогою прийнятих певною культурою знакових систем забезпечується комунікативною функцією культури. Символізація об'єктів і явищ дійсності на вербальному і невербальному рівнях виступає способом досягнення розуміння однією людиною іншої. Наведені функції не вичерпують усієї повноти взаємодії культури і людського суспільства, проте дають певне уявлення про ті завдання, які вона покликана виконати.



1.2.3. Типологія культури

Безкінечна складність феномена культури та множинність його проявів вимагає певного їх впорядкування. Класифікація культури може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосовно множинних культур як цілісних феноменів. Основою побудови типології культури є певні підстави, ознаки, іцо дають змогу об'єднувати окремі феномени в групи і розрізняти їх за наявністю чи відсутністю цієї ознаки. Конкретний вибір підстави для класифікації визначається конкретними завданнями конкретного дослідження.

Сучасне культурологічне знання представлене різними типологіями. Культури класифікуються за їх. змістом (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), за основним споживачем (масова, елітарна), за кількістю домінуючих стилів (моностильові, полістильові). Підставою для класифікації культур можуть слугувати художньо-стильові ознаки: ренесанс, бароко, класицизм, рококо, романтизм, реалізм, модерн, модернізм, постмодернізм. Культури класифікуються за їх домінантними формами (парадигмами): згідно з цією концепцією виокремлюються міфологічна, релігійна, наукова культури. Підставами для розрізнення культур виступають також домінантні форми мислення: партикуляризм (акцентування специфічного, асоціативність) і універсалізм (узагальнення і абстрактне мислення).

У межах етнографії існує господарчо-культурна типологія на основі комплексу особливостей господарства і культури, що складається в народів, які знаходяться на одному рівні соціально-економічного розвитку і в подібному географічному середовищі. Згідно з цією типологією виокремлюються три послідовних культурно-господарчих типи докапіталістичної доби: присвійний (мисливство, рибальство, збиральництво), ручне землеробство, орне землеробство.

Визнається також розділення культур на матріархальні та патріархальні. Провідними ціннісними засновками матріархальної культури є зв'язок із землею, кровні узи, пасивне ставлення до природи, рівність людей як дітей матері. Патріархальні культури ґрунтуються на організації моногамної сім'ї, вищості батька, суспільній ієрархії, відносинах підкорення, домінантності раціонального мислення, вторгненні у довкілля.

Підставою для класифікації культур можуть виступати також їх технологічні основи. Так, Ю. Лотман, базуючись на процесі зміни типів комунікації, виокремлює неписемну культуру, писемну, книжну, культуру нових інформаційних технологій. X. Ортега-і-Гассет виділяє "технологію випадку" (примітивні технології архаїчної людини, що не є результатом ціле-покладання), "технологію майстра" (закриту для інновацій і підпорядковану нормативній традиції), "технологію техніка" (деантропоморфізована технологія, яка базується на розподілі праці та обслуговуванні машин).

Німецький філософ Ф. Ніцше (1844–1900) використав для типології культур образи грецької міфології. "Аполонівські" культури раціонально впорядковані, ілюзорно-оптимістичні й критичні, ґрунтуються на індивідуалізмі. "Діонісійські" – чуттєві, ірраціональні, вакхічні, знервовані – спрямовані на знищення індивідуальності шляхом містичного єднання.

Американський соціолог П. Сорокін класифікував культуру на підставі характеру світосприйняття, виділяючи ідеаціональний (надчуттєве осягнення Абсолюта), чуттєвий (чуттєве сприйняття світу і світськість), ідеалістичний (гармонійне поєднання перших двох), еклектичний (суперечність чуттєвого та ідеаціонального) типи.

Російський соціолог М. Данилевський розробив концепцію культурно-історичних типів, в основі якої лежить ідея заперечення лінійного розвитку людства. Він наголошував на неповторності кожної локальної культури: єгипетської, китайської, давньосемітської, індійської, іранської, єврейської, грецької, римської, аравійської, європейської. Мексиканську і перуанську культури він вважав такими, що не завершили свій розвиток.

Багато в чому близькими концепції культурно-історичних типів є погляди О. Шпенглера, який також заперечував поступальний розвиток культур, стверджуючи існування їх коловороту. Він розглядав культурно-історичні типи як замкнені, ізольовані, не готові до продуктивного діалогу. Всі явища культури, на його думку, мають значущий смисл лише для певного її локального типу. Внутрішня цілісність кожної великої культури, за О. Шпенглером, має основою певний "дух71 ("прафеномен"), який розкривається на кожній стадії її історичного поступу.

Німецький філософ К. Ясперс намагався вибудувати єдину схему історії культури, "Прометеївська" доба визначається процесом формування людини, закладенням підвалин її соціального існування, появою вогню, знарядь праці, мови, табу, людських колективів. Доба ".великих культур давнини охоплює шумеро-вавилонську, єгипетську і давньокитайську культури. "Осьовий час" є добою заснування дихотомії Захід - Схід, періодом, коли локальні культури поступаються, місцем історії світового людства. В п'яти окремих світових культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській – в середині І тис. до н. є. в "осьовий час” діяльність релігійно-філософських "вчителів людства" сприяла привнесению в культурну свідомість персоналі стичних цінностей, духовних проблем буття особистості. Доба „розвитку техніки” передбачає створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

Важливою підставою для культурної типології є також домінанти типи соціальної консолідації. Так, А. Флієр виділяє кровний (домінування кревних зв’язків у суспільстві, збережених у формах сучасної сім’ї) та етнічний (ґрунтується на досвіді спільного проживання на спільних територіях, спільній господарчій діяльності та оборони) типи культури. У добу виникнення буржуазних націй здійснюється становлення національного типу культури, в межах якого знижується значимість станової диференціації та починають домінувати загальнонаціональні стандарти соціальної адекватності, культурної компетентності, національний економічний інтерес.



Субкультури є найбільш значними сегментами цілісних локальних культур, що відрізняються певною специфікою тих чи інших культурних рис. Субкультура об’єднана спільним стилем життя, ієрархією цінностей, менталітетом носіїв. Існування субкультур пов’язане із тим, що практично кожна культура внутрішньо неоднорідна, об’єднуючи різні за становими, професійними, конфесійними, функціональними ознаками групи. У кожній культурі існує елітарне і масове, офіційне і народне, містичне і профанне. Субкультура завжди герметична: вона не прагне вийти за свої межі – так, карнавальна культура Середньовіччя і Відродження не претендувала на утвердження сміхового світу як ядра всієї культури. Для позначення установок, що протистоять фундаментальним принципам ядра культури, використовується термін „контркультура”.

Субкультури можуть бути заснованими на соціальній чи віковій специфіці. Соціальна специфіка визначає сутність маргінальних субкультур, для яких характерна не адаптованість її носіїв до фундаментальних засад культури, існування на межі різних культур. Конфесійна субкультура (протестантська, православна, мусульманська, буддійська тощо) об’єднує людей на підставі спільної релігії, її світоглядних настанов, ставлення до проблеми смерті та психологічної адаптації до неї. Вона задає також певні норми побутового аскетизму, заперечення всього земного, залучення до духовних цінностей. Професійна субкультура (військового, актора, педагога, письменника тощо) ґрунтується на визнанні спільності свідомості та поведінки на підставі особливостей технології певної професійної діяльності, професійних традицій, професійного сленгу, статутних ролей. Станова субкультуре прояв ллється в символах соціальної престижності, жаргоні, стилі поведінки й одягу, способі життя, які покликан! виразити ставлення до існуючих соціальних порядків і соціальної цілісності.

Виникнення молодіжних субкультур пов’язане із невизначеністю соціального статусу молодої людини в тому її віці, коли вона є фізіологічно і психологічно готовою для участі в „дорослому” житті. Молодіжні субкультури дають юнакові можливість пошуку майбутньої соціальної ролі, яку він отримує в процесі залучення до неформальної групи. Таким молодіжним субкультурам властиві зовнішній протест проти соціально значущих цінностей, підтримання повного підкорення системі внутрішньогрупових норм, постулювання гедонізму як стратегії існування, мораль вседозволеності, невербальні способи позначення належності до замкненого кола людей. Нонконформізм властивий такими неформальним молодіжним субкультурам, як металісти, брейкери, пацифісти, „зелені”, „качки”, „гопники”. В нових соціально-економічних умовах з’явилися так звані „мажори”, „золота молодь” і „яппі”.

Своєрідним феноменом сучасності стало становлення масової культури. Її зародження супроводжує процеси урбанізації та індустріалізації, формування транснаціональних корпорацій та індустріального суспільства. У традиційних суспільствах проблема передачі соціально значущого досвіду вирішувалася за допомогою засобів персоналізованих каналів його трансляції, від людини до людини, на основі прямого спілкування. Поява необхідності передавати транснаціональні норми соціокультурної адекватності людини суспільству, широким прошаркам населення в різних країнах викликала потребу в маніпулюванні свідомістю масового споживача. Саме це завдання і вирішує масова культура.

А. Флієр формулює такі її основні напрямки: індустрія субокультур и дитинства і масова школа, спрямовані на універсалізацію виховання, стандартизацію ціннісної свідомості людини; засоби масової інформації, що інтерпретують актуальну інформацію на основі стандартизованих кліше; система державної ідеології та масової соціальної міфології, яка контролює свідомість людей та їх "електоральну" поведінку на основі примітивізації та архаїзації системи цінностей; організація та стимулювання масового споживацького попиту, що формує стандарти престижності та. вкорінює споживання як самоціль існування людини; формування іміджу та фізичної досконалості індивідів, які запроваджують стандартизований ідеал людини; індустрія розваг, спрямована на інфантилізацію смислів художньої творчості.

Сучасна історична типологія культури ґрунтується на синергетичній методології, за якою соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи різноспрямовані. можливості їхньої подальшої динаміки. Соціокультурний процес не розглядається як однозначно детермінований розвитком способу виробництва, що стверджувалось у марксистській п'ятичленній формаційній схемі. Поліфакторна кореляція культурних елементів задає імовірнісну логіку становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього в сьогоденні. В концепції українського дослідника Ю. Павленка на методологічних засадах стадійності, не-лінійності, дискретності, поліваріантності та цивілізаційної унікальності соціокультурних організмів представлена така соціокультурна структура світової історії: первісне суспільство: формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції"; ранні цивілізації давнини (ПГ--І тис. до н. є.); традиційні цивілізації (від початку І тис. до н. є. до "осьового часу"); індустріальне суспільство та макроцивілізація (починаючи з XVIст.). Полілінійність соціокультурної типології передбачає можливість безвихідних ліній (наприклад, кочівництво), зупинок розвитку (застиглість східних культур), ліній нереалізованих можливостей (цивілізації поливного землеробства), наскрізних ліній європейського і східного шляхів розвитку.


1.2.4. Динаміка культури

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю, закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в культурній традиції. Накопичення протиріч. у культурній системі призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури. Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки. Одна з найдавніших - циклічна модель культурної динаміки. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М. Данилевського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера проходять цикл від "дитинства"" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А.Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі, етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості, людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні, суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціонізмом. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г. Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації, та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Однолінійна модель соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Е. Тейлор і Дж. Фрезер сповідували ідею того, ідо нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистка модель формацій – первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що монофакторно зумовлені розвитком виробничих сил суспільства. Полілінійна модель еволюції визнає множинність векторів соціокультурної динаміки та поліфакторну визначеність її причин,

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в економічних науках. Російський соціолог М. Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з періодом 48–55 років, що визначають циклічну динаміку господарчо-економічної системи. Американському соціологу II. Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної динаміки. Кожен елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази єдиного циклу: на першій відбувається накопичення і кристалізація соціально значущих смислів, на гребені хвилі вони фіксуються у вигляді культурних норм і цінностей, потім вони вступають у протиріччя з наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він поновлюється.

Функціональний підхід до культурної динаміки, представлений, зокрема, в дослідженнях Т. Парсонса, полягає у виявленні зв'язку між соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, позбавленого напрямку і регулярності, своєрідного "руху бажання". Таку модель постмодерністи називають "ризомою".

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базується на принципово новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування, готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу моментів біфуркації, що несуть у собі поліваріантність розвитку культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є результатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю. Лотман у своїй книзі "Культура і вибух" обґрунтовує концепцію непередбачуваних динамічних процесів, що реалізуються у вигляді вибуху. Культурний вибух, за категоріями синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна вектора культурного розвитку, за Ю.М. Лотманом, співіснує з поступовими соціокультурними процесами. Вибухові й поступові зміни перебувають в діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної динаміки провокує появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і хвильових процесів, можливості поступового руху і культурних вибухів, Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки культури.


1.2.5. Семіотика культури

Семіотика культури передбачає вивчення соціокультурних процесів і явищ як системи висловлювань, культурних текстів, культурних мов, яке здійснюється насамперед лінгвістичними методами» Засновник семіотики американський філософ Ч. Пірс (1839–1914) розробив типологію знаків (іконічний, індекс, символ), дослідив їх функціонування. Швейцарський лінгвіст і антрополог Ф. де Соссюр (1857–1913) привніс в семіотику лінгвістичні методи вивчення. Російська школа семіотики пов'язана з іменами О. Потебні (1835–1891), Ю. Лотмана. Ю. Лотман увів поняття семіосфери – універсального семіотичного простору, що виступає передумовою комунікації, і який є, по суті, рівним культурі. Функціональну роль семіотики пов'язували із можливостями точного аналізу культурних явищ, проте водночас її послідовники зазнавали і зазнають звинувачень у формалізації та дегуманізації гуманітарних наук. Семантика як розділ семіотики вивчає знакові системи як засоби вираження смислів, методи інтерпретації знаків культури.

Різноманітні знакові системи виступають специфічно людським каналом передачі інформації від покоління до покоління. Спільним для всієї живої природи каналом передачі інформації є генетичний. Людська культура починається там і тоді, коли з'являється здатність свідомості до символізації. Знак виступає частиною матеріального світу, символ – частиною людського світу значень. Знак характеризується інструментальністю і. адресністю, прямим зв'язком між знаком і тим, що він означує. У символі прямий, первісний, буквальний смисл передбачає водночас смисл інший, непрямий, вторинний, переносний: наприклад, трикутник як символ може означати те, що взагалі не має відношення до трикутної форми.

Аналіз будь-якого символу дає змогу виявити реальний і метафоричний компоненти в його структурі: приміром, меч має свою конкретну утилітарну функцію і водночас метафоричне значення, що не може бути випадковим і хаотичним, оскільки конструюється навколо координат однієї функціональної лінії тяжіння до фізичного знищення.

К. Юнг вказував на такі можливі шляхи символізації; аналогія, об'єктивне порівняння, суб'єктивне порівняння, функціональне порівняння. Так, функціональними характеристиками води є те, що вона запліднює, очищує, розчиняє при домінуванні одного фактора – плинності, відсутності усталеної форми. Це допомагає визначити символіку води як сили, здатної руйнувати і розпочинати життя.

Символи утворюють символічні композиції в просторі й часі. Комбінація символів впливає на їх інтерпретацію: підвищення символа за вертикальною віссю вказує на його високий духовний статус. Проте слід нагадати, що абсолютизація процесу символізації смислів часто призводить або до зникнення безпосередності переживання образів за рахунок алегоричного спрощення, або до двозначності шляхом перебільшення значення символу.

Значущість тієї чи іншої культурної події означується шляхом переведення її в текст: подія стає актом культури, коли вона отримує вираження в тексті. Лише тоді культура може виконувати функцію збереження і передачі інформації. Культурний текст є сукупністю культурних об'єктів, форм, рис, смислів, виражених в знаковій формі. При цьому прийнято розглядати як текст усе, що створене штучно; книги, картини, одяг, споруди, музичні твори. Інакше їх називають артефактами. Кожне явище культури може і має бути розглянуте як культурний текст.

Знаки, символи, форми, тексти культури утворюють її мову, яка. дає змогу людям вступати в комунікативні зв'язки й орієнтуватись у культурному просторі. Мова культури є вторинною мовою, оскільки виникає на основі первинних, природних мов. Мова є ядром системи культури, оскільки саме за її допомогою здійснюється "увнутрішнення" (інтеріоризація) системи культурних цінностей, універсальної картини світу в структурі особистості.

Як, особливі мови у культурі задіяні акти людської поведінки, художні образи різних видів мистецтва, обрядові та церемоніальні ситуації, системи норм і табу, особливі смислові конструкції у філософських, релігійних і наукових творах, символічні риси будь-яких матеріальних продуктів культури. Багатоканальність і гетерогенність є обов'язковою умовою функціонування культури. Соціальний смисл множинності мов культури пов'язаний із потребою людства у багатократному дублюванні рис своєї групової ідентичності.

Мова культури забезпечує збереження й передачу інформації від покоління до покоління. Саме в семантичному полі мови культури відбувається накопичення, оформлення в культурний тексту а потім за допомогою різноманітних систем – дешифрування й декодування інформації, закладеної в глибинних структурах колективної та індивідуальної свідомості.

Мова культури є універсальною формою осмислення буття, вона означає логос культури, даючи людям змогу вступати в комунікативні зв’язки один з одним, орієнтуватись у просторі культури. Тому проблема мови культури – це, насамперед, проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як по вертикалі, тобто діалогу між культурами багатьох епох, так і по горизонталі, тобто діалогу багатьох культур, що співіснують в одному часі. Розуміння є водночас інтелектуальним процесом, проте воно вимагає також емпатійного включення людини в смисли, які вона осягає, переживання їх як дотичних її буттю. Нова інформація асимілюється також шляхом співвіднесення з тим, що вже відоме, новий досвід поєднується з уже набутим. Чим більшим стає діапазон освоєних людиною мов культури, тим глибшає її розуміння світу. За допомогою поліфонізму мов нам відкривається поліфонізм буття, оскільки мови становлять різні способи мислення та сприйняття світобудови.

Інтерпретацією текстів займається сучасна філософська герменевтика, засновником якої є німецький філософ Х. Гадамер. Герменевтичний метод передбачає розуміння тих чи інших культурних мов шляхом співставлення смислів з особистістю інтерпретатора, наділення смислами, актуальними для автора інтерпретації. Смисл не може бути жорстко детермінованим. Він визначається контекстом, в якому виникає, конструюється залежно від історичної ситуації, суб’єктивного досвіду, національного етосу.



Сучасна інтерпретація культурних текстів ґрунтується на принципах компліментарності, компаративності, діалогу і додатковості. Відтак, розуміння іншої культури не вимагає „переселення” в її світ, навпаки, розуміння іншого вимагає залишатись на власних позиціях. Зрозуміти культурний текст значить сконструювати власний смисл, а не реконструювати авторський. Отже сучасний підхід до розуміння культури є не стільки способом пізнання, скільки способом буття людини.
Література

  1. Библер В. От наукоучения - к логике культури. - М., 1991.

  2. Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

  3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л.Т.Левчук. - К., 1999.

  4. Каган М. Философия культуры. - СПб., 1996.

  5. Культурология / Под ред. Н. Багдасарьян. - М., 1998.

  6. Культурология. XX век. Словарь. - СПб., 1997.

  7. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семешко та ін.; За ред. М.М.Заковича. - К., 2004.

  8. Лотман Ю. Избранные статьи: В 3-х т. - Таллинн, 1992.

  9. Межуев В. Между прошлым и будущим. - М., 1996.

  10. Орлова 9. Введение в социальную и культурную антропологию. - М., 1994.

  11. Полікарпов В.С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

  12. Розин В. Культурология. - М., 1999.

  13. Сокульський А.Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006.

  14. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

  15. Успенский Б. Семиотика искусства. - М., 1995.

  16. Флиер А. Культурология для культурологов. - М., 2000.

  17. Чавчавадзе Н. Культура и ценности. - Тбилиси, 1984.

  18. Энциклопедический словарь по культурологии / Под ред. А. Радугина. – М., 1997.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка