Культура і духовне життя в період загострення кризи радянської системи



Скачати 326.62 Kb.
Дата конвертації30.04.2016
Розмір326.62 Kb.



Конспект уроку

на тему:

Культура і духовне життя в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.)

Тема: .Культура і духовне життя в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.)

Мета: розкрити історичні умови розвитку культури; охарактеризува­ти наступ русифікації та ідеологізації культурного життя; розкрити основні форми пошуку митцями шляхів виходу за межі соціалістичного реалізму; показати основні здобутки української культури даного періоду; продовжувати роботу над розвитком історичного мислення, критичного осмислення минулого; виховувати в учнів високі моральні якості на кращих зразках національної культури, повагу до діячів літератури і мистецтва; заохочувати учнів до читання літературних творів, до вивчення минулого.

Тип уроку: комбінований з використанням індивідуальних інформаційних проектів.

Форма уроку: інтегрований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна в період застою», атлас, виставка творів Л. Кос­тенко, П. Загребельного, М. Стель­маха, О. Гончара, Д. Павличка, В. Стуса; портрети Л. Костенко, П. Загребельного, Д. Павличка, В. Симоненка, О. Гончара, В. Стуса, І. Драча, В. Івасюка, І. Миколайчука, І. Гончара, С. Параджанова; фо­нограми пісень «Червона рута», фотовиставка життя і творчості В. Івасюка.

Основні поняття і терміни: русифікація, ідеологізація.

Очікувані результати: учні визначають власну позицію щодо питання про системну кризу радянського суспільства, зв’язки між цими процесами та особливостями політичного життя і суперечливими явищами у розвитку культури та духовного життя в Україні;

характеризують і пояснюють основні чинники особливості і тенденції розвитку культури другої половини 60-х середини 80-х років ХХ ст.;

висловлюють власну щодо кризи суспільної свідомості та початку формування подвійної моралі радянського суспільства.

Цінності: усвідомлення учнями великої ролі діячів української культури даного періоду у розвитку культури та їхнього внеску у боротьбу за незалежність та культурне відродження України.

На все розхресті люті і жаху,

На все прозрінні смертного крику

Дай, Україно, гордого шляху,

Дай, Україно, гордого лику...

В. Стус

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань та вмінь учнів

Фронтальне опитування


  1. Які причини активізації дисидентського руху в другій полови­
    ні 1970-х років?

  2. УГГ була легальна чи підпільна організація?

  3. Назвіть форми діяльності УГГ.

  4. Чим було зумовлене посилення переслідувань дисидентів наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років?

  5. Які наслідки діяльності дисидентів?


III.Вивчення нового навчального матеріалу

План


  1. Розвиток системи освіти. Русифікація. Середня спеціальна та вища школа.

  2. Становище науки: здобутки і проблеми. Зростання ідеологічного тиску на освіту і науку.

  3. Розвиток літератури. Формування опозиційних напрямків та репресій відносно письменників.

  4. Основні тенденції розвитку українського мистецтва.

  5. Наступ тоталітаризму на українську культуру.

1. Розвиток системи освіти. Русифікація. Середня спеціальна та вища школа.

У другій половині 1960-х — першій половині 1980-х років освіта розвивалась досить суперечливо.

Слід більш докладно зупинитися на процесі ідеологізації і руси­фікації.



Розповідь учителя.

Брежнєвські часи характеризуються стрімким наростанням ідео­логізації і русифікації в усіх сферах культурного життя.




Розвиток освіти

Позитивні явища

Негативні явища

1. Перехід до загальної середньої освіти.

2.Зростання обсягів методичного і мате­ріального забезпечення школи

3.Ґрунтовна підготов­ка учнів з базових дис­циплін. Запроваджен­ня нових дисциплін. Загальний високий
рівень навчання.

4.Формування педаго­гічних шкіл передового досвіду




1.Зростання ідеологізації та русифікації освіти

2.Жорсткий партійний контроль над учителя­ми

3.Підвищення навантаження на учнів у зв'яз­ку з ускладненням навчальних програм.

4.Накопичення розриву між вищою і середньою освітою. Базової підготовки в школі стає


недостатньо для вступу до вузу.

5.Поглиблення розриву між сільською


і міською школами.

6.Школи орієнтувалися на оволодіння учнями


знань, а не практичного життєвого досвіду.

7.Система освіти відставала від потреб нового


етапу НТР.

8.Майже відсутня диференціація шкіл




За часів партійного керівництва В. Щербицького в республіці з дру­гої половини 1970-х років знов стали посилюватися процеси русифі­кації. Вона ніколи не проголошувалася метою держави, проте «при­родна» асиміляція, «злиття націй» проголошувались об'єктивним і прогресивним явищем. Державні чиновники ретельно маскували свої продумані методи.

З ініціативи Л. Брежнєва в цей період почала активно поширюва­тися теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдину націю «радянський народ».

Найбільш підступними були ці дії в галузі народної освіти. Пов­зуча русифікація освіти, що була започаткована у 1938 р. і посиле­на у 1960-ті роки, на кінець 1970-х років мала для українських шкіл катастрофічні наслідки.

У зв'язку із запровадженням загальної середньої освіти в 1978 р. почався і новий наступ на українські школи: 31 червня 1978 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення ви­вчення і викладання російської мови в союзних республіках».

Новий етап русифікації та ідеологізації розпочався у 1983р. із запровадження нової реформи школи. У травні 1983р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загально­освітніх і навчальних закладах союзних республік». Виконуючи по­станову центру, партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. прийняло власну постанову, якою, зокрема, передбачалася надбав­ка в розмірі 15 % учителям російської мови і літератури.

Така цілеспрямована русифікація призвела до того, що в Криму і східних районах УРСР українські школи зникли. В обласних центрах українські школи складають лише 22 % .

Крім освіти русифікація швидко поширювалася й на інші сфери культурного життя: книговидавничу справу, бібліотеки (українські книги складали лише чверть книжкового фонду), театр (у Києві з 11 театрів лише 1 був українським), кіно ( за десятиліття з 1976 по 1986 р. українські кіностудії, створили 200 кінострічок, і лише 126 було продубльовано або знято українською мовою), телебачення.
2. Становище науки: здобутки і проблеми. Зростання ідеологічного тиску на освіту і науку.

Самостійна робота за підручником.

Скласти тези до даного питання, визначивши здобутки україн­ської науки тих часів.

Особливу увагу слід звернути на такі ключові моменти:



  • центром наукових досліджень залишалась АН УРСР;

  • зростання чисельності наукових працівників;

  • прогресували ті галузі науки, які не потребували складного
    лабораторного обладнання, й ті, що були пов'язані з військовими
    і космічними розробками;

  • майже повний занепад суспільних дисциплін, їх ідеологізація;

  • залишкове фінансування більшості наукових установ.




    1. Розвиток літератури і мистецтва. Формування опозиційних напрямків та репресій відносно письменників.

Основні тенденції розвитку літератури і мистецтва.

1. Панування методу соціалістичного реалізму.

2. Паралельне існування офіційного і «справжнього» мистецтва
. літератури.


  1. В умовах русифікації та ідеологізації боротьба за збереження
    національного колориту, самобутності.

  2. Поширення в обмеженій кількості кращих зразків світового
    класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу».

  3. Замкненість, відірваність від світового мистецького процесу.

Суперечності і трудності в житті суспільства 60-80-х років не могли не позначитися на стані літератури і мистецтва України. Влада хотіла підкріпити досягненнями мистецтва партійні ідеї про розвинуте соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації, про нову історичну спільність людей – «радянський народ», про непорушну єдність партії і народу. Але в Україні як і в загалі в Радянському Союзі інше мистецтво. Чесні талановиті письменники, поети вбачали причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету, права українців самим вирішувати їхню долю. У задушливі атмосфері 70-80-х зі своїми вільнолюбивими художніми творами не могли пробитися до українського читача письменники і поети: О. Гончар, Р. Іваничук, Ю. Дрозд, Є. Гуцало, І. Чандей, І. Білик, Л. Костенко, М. Вінграновський.

Учнівські індивідуальні інформаційні проекти:

реферат на тему: «Життєвий і творчий шлях Василя Стуса»(Додаток 1).

історико-художній аналіз творчості Ліни Костенко «Камертон її поезії»(Додаток 2).

фотовиставка Володимира Івасюка(Додаток 3).

репортаж про діячів українського кінематографа(Додаток 4).



  1. Наступ тоталітаризму на українську культуру.

Розповідь учителя.

Посиленням ідеологічного тиску системи на українську культуру характеризувалися 1970—1980-ті роки. Будь-яке відстоювання прав української культури, відступ від ідеологічних догм розцінювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Активізувалася цензура, відбулась справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Поси­лився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію. Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю, Маланчука проходила кам­панія цькування митців, які не бажали працювати в чітко визначе­них партією ідеологічних межах. Так, було засуджено і заборонено друкувати роман «Собор» О. Гончара, вилучено з продажу роман Р. Іванчука «Мальви». Були виключені зі складу Спілки письмен­ників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та ряд інших. З ве­ликими труднощами до читача пробивала собі дорогу творчість Л. Ко­стенко. У 1989р. у таборі помер І. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Ті ж самі процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві та інших галузях культури. У 19.70-ті роки з партії було виключено 37 тис. представників української інтеліген­ції. Наприкінці 1970-х років було дещо послаблено ідеологічний тиск на українське слово.

У той час як незначна частина митців намагалася боротися з ідео­логічним тиском тоталітарної системи, інша у своїй творчості слух­няно виконувала вказівки і зауваження компартійних ідеологів, від­даючи свій талант служінню системі: О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та інші.
IV. Закріплення вивченого матеріалу та набутих навичок

Бесіда за запитаннями.

Як ви вважаєте, 1960—1980-ті роки були періодом піднесення чи занепаду української культури? Свою думку обґрунтуйте.



V. Підсумки уроку
Заключне слово вчителя.

Реформа освіти забезпечила загальне обов'язкове навчання в об­сязі середньої школи. У той же час посилилась русифікація націо­нальної школи, ідеологізація навчального процесу.

Розвиток наукових досліджень спрямовувався тоталітарною дер­жавою передусім на потреби ВПК. Розвиток гуманітарних наук зна­ходився у повному занепаді.

У культурному житті велику роль відігравали письменники і пое­ти, які засобами художнього слова протистояли русифікації Украї­ни. Чільне місце серед них посідали «шестидесятники». У збере­ження національної самосвідомості громадян значний вклад зробили митці кіно і театру;

Частіше за все, однак, компартійним ідеологам вдавалося вико­ристовувати творчу інтелігенцію як своїх підручних у пропагандист­ській роботі. Ті, хто не корився диктату, рано чи пізно втрачали можливість займатися своєю професією й отримувати доступ до спо­живачів культурних цінностей — народних мас.

V. Домашнє завдання

Опрацювати текст підручників: § 25—26 [25]; § 29 [16]; § 19 [19].

Додаток 1.

Життєвий і творчий шлях Василя Стуса.

06.01.1938 — 04.09.1985

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. 1939 року батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк), влаштовуються працювати на один із хімзаводів. 1940 року перевозять до міста дітей. 1954 року Василь закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). 1959 року закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961 - 1963).

1963 р. він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів Стус - аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро».

Письменник і близький товариш В. Стуса Юрій Покальчук згадує: «Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало упертого, безкомпроміс­ного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ, бо ті, хто став «шістдесятниками», проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися, й на Україну повзли важкі часи».

Однак Василь Стус багато працює: над дисертацією («Джерела емоційності поетичного твору»), пише вірші, критичні нариси, перекладає німецьких поетів, Гарсіа Лорку.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На початку вересня на перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Украї­на» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

З цього часу він працює на різних роботах — то в будівельній бри­гаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву Ук­раїни, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства буді­вельних справ.

У 1966—1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письмен­ник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горсь­кої (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 року його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус,<...> починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили дер­жавний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянсь-кою агітацією в усній формі. Так, в період 1963—1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів <...>, в яких поро­чить радянський державний і суспільний устрій <...>. У 1965—1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимови­чу...» (листи до тодішнього глави Української республіки П. Ю. Шелеста - Т. К).

«Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропа­ганди та агітації...».

І Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Ув'язнення відбував у в'язниці Мордовської АРСР, заслання — в селищі Матросова Магаданської області. Присуджений термін відбув повністю.

До Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Українсь­кої Гельсінської спілки, знайшов роботу — формувальником 2-го розря­ду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київсь­кого виробничого взуттєвого об'єднання «Спорт», незабаром йому прис­воюють II розряд намазувальника затяжної кромки. У травні 1980 р. знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання. Як писав Андрій Сахаров з Горького 1980 року у відозві «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту», на цей раз Стус був «засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу». Відбувати особливий режим ув'язнення він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час. Михайло Горинь, що відбував тоді ув'язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається лри стіні, і стогін Василя...»

Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Ук­раїні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбиру­вання сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «при­четності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривд­женості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і сар­кастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обиватель­щини» (І. Дзюба). Характерні для другого мотиву вірші «Не можу я без посмішки Івана» (написаний як відгук-протест на арешт поета, літератур­ного критика Івана Світличного), «Звіром вити, горілку пити...», цикл «Костомаров у Саратові».

Третій мотив виразно звучить в поезіях «Отак живу: як мавпа серед мавп...», «Балухаті мистецтвознавці!..», «У Мар'їнці стоять кукурудзи...». Збірка «Зимові дерева» — це щемливий біль про долю свого по­коління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:

Моє ж досьє велике, як майбутнє.

Напевно, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

Окравши край, окрали спокій мій.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

У ситуації розгортання наступу на будь-які вияви демократії поета дратує пасивність правдолюбів. Поетичне слово виявляє безкомпромісність і несхитність В. Стуса, що підтвердиться усім його подальшим життям.

Сидять по шпорах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би вас побрав.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брю­сселі.

Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар», в якій посилюють­ся гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням громадського і твор­чого становища поета, а також духовною і політичною ситуацією в Ук­раїні. Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки увійшли також вірші із збірки «Зимові дерева», про які сказано у вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» (зокрема, «Не можу я без посмішки Івана...», «Звіром вити, горілку пити...», «Отак живу: як мавпа серед мавп...», «Балухаті мистецтвознавці!..», «Який це час?..», «У Мар'їнці стоять кукурудзи...» та інші), а також вірші, написані в ув'язненні, і переклади німецьких поетів — Рагеля Фарнгагена (1771 — 1833) та Райнера Марія Рільке (1875—1926).

Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична.

Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я».

Причому це самопочуття викликане максималістськими оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям трагізму самоусвідом­лення, що нерозривно поєднується з відчуттям трагізму національного. У вірші, присвяченому Аллі Горській, читаємо:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай!

У чорній стужі сонце України...

Переживання під враженням трагічної смерті художниці ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і водночас безсмертні.

У білій стужі білих голосінь

ці ґрона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну:

Додаток 2



Доповідь на тему:

Камертон поезії Ліни Костенко

Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навча­лася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Мос­ковський літературний інститут.

В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятника­ми», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Промін­ня землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу пи­сьменниці належить історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої до­лі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадян­ськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, твор­чими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Огляд творчого шляху

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя - елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентименталь­ність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.

Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.

Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.

"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтер­текстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Історичний роман “Маруся Чурай”

«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгу­ки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко» ,— писав наприкінці 1980 року лі­тературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочинала­ся не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного ха­рактеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником».

Додаток 3

Слайд-шоу. Міститься у папці.

Назва файлу «Презентація творчасті Володимира Івасюка»

Додаток 4.



Репортаж про діячів українського кінематографа
Друга половина 60-их 70-ті роки стали періодом формування неповторного напрямку кіномистецтва – українського поетичного кіно з’явилися такі стрічки як: «Тіні забутих предків»(реж. Сергій Параджанов), «Камінний хрест»(реж. Леонід Осика), «Криниця для спраглих»(реж. Юрій Іллєнко), «Вавилон -ХХ»(реж. Іван Миколайчук). Кіно стрічку «Білий птах з чорною відзнакою» режисера Юрія Іллєнка було продано у 57 країн світу.
Іван Миколайчук

Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.

В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Народився в с. Чортория Чернівецької області. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нинi запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».

Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.

У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.

Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювавла його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».

У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середені 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорториї прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…

Леонід Осика.

Коли людина ще серед нас, живих, втручатися в її життя якось незручно. Коли щось незрозуміле, чекаємо, що вона сама все пояснить. Але коли видатна особа йде від нас, то залишає нам не тільки свої досягнення, а й біографію. На її основі твориться життєпис, де відкидається все зайве, а залишається суттєве.

Осику знають насамперед як автора "Камінного хреста" та "Захара Беркута". Але є фільми і менш відомі. І, мабуть, найзагадковіша сторінка його фільмографії - "Дід лівого крайнього".

Осика збирався зняти його після "Камінного хреста". І сценарій було написано разом із Іваном Драчем. І команда була майже та сама: оператор В. Квас, композитор В. Губа, актори Б. Брондуков, К. Степанков, В.Симчич. Але сценарій не задовольняв керівництво, і Осика зняв "Захара Беркута". А потім знову повернувся до свого задуму.

З тою ж командою, але підсиленою. Бо у головній ролі мав зніматися Микола Яковченко. На нього, власне кажучи, і був розрахований сценарій.

Яковченко без перебільшення геніальний актор. Цей епітет зараз використовується легко, бездумно і навіть недбало. Дуже важко доводити геніальність актора, якого вже нема. Театр - штука ефемерна, а кіно майже не використало його можливостей, хоча знімався він немало. Ті, хто бачив його на сцені, хто спілкувався з ним, підтвердять тезу щодо геніальності. Але чи можуть бути доказом особисті враження?

Ну і, нарешті, його фольклор. Усі його висловлювання, усі міфи та легенди, серед яких загубилося й те, що було насправді, - якби їх зібрати і видати окремою книжкою, був би бестселер, яким би зачитувались. Як "Енеїдою" Котляревського.

Осика знав, чого цей актор вартий, і мріяв зняти з ним фільм. Сценарій, як уже згадувалося, вони написали разом з Іваном Драчем.

Ім'я Драча стоїть у титрах багатьох фільмів, але, як на мене, існує небагато сценаріїв, де його можливості кінодраматурга, його відчуття кіно, його здатність виявити себе на обмеженій території літератури екрану виявлені повною мірою. І "Дід лівого крайнього" - один із них. Драч взагалі як сценарист нагадує Ріверу, героя оповідання Джека Лондона "Мексиканець". Про Ріверу сказано, що він був просто створений для боксу, хоча ненавидів цей спорт. Драча знають перш за все як поета, і це справедливо. Все нормально і з публіцистикою, політикою. І він любить кіно. Але чи на повну силу він використав свої можливості сценариста? На це може відповісти тільки він сам. Якщо Валерій Квас, що неперевершено зняв "Камінний хрест", вже тоді був готовий знімати "Діда", то можна собі уявити, на що він був здатний після "Захара Беркута", коли, здавалося, у царині операторської майстерності не залишилося нічого неможливого.

Що казати - існували всі передумови для створення шедевра.

Але ще одне. Разом із Осикою у виробництво було запущено фільм Юрія Іллєнка "На поклони". Сценарій режисер написав разом з Іваном Миколайчуком.

Осика запропонував свій проект ще після "Камінного хреста", а Іллєнко - після "Білого птаха з чорною ознакою". Обидва сценарії були спочатку зустрінуті прихильно, а потім заборонені, як перед тим "Київські фрески" Параджанова.

Табу з обох було знято, коли влада в республіці помінялася. Замість П. Шелеста ЦК КПУ очолив В. Щербицький. С. Іванова з посади голови Кінокомітету було усунуто, Цвіркунов керував студією останні дні. Тут все зрозуміло. Нова влада прагнула продемонструвати, що вона краща, ніж попередня.

Отже, Осика починав знімати фільм з найкращими сподіваннями. Мені не довелося безпосередньо брати участь у роботі над ним, і тому я був здивований, зустрівши раптом Осику у студійному коридорі в той час, коли він мав бути у Вилковому, знімаючи натуру. Перше, про що подумав: зйомки зупиняють або фільм взагалі закривають.

Виявилося, ні. Осика сам зупинив творчий процес, бо йому здалося, що знімається щось не те. Інстинктивно відчув якусь різницю між задумом і відтвореним. Повіривши своїм відчуттям, Осика почав діяти, як завжди, швидко й оперативно. Він виїхав до Києва, зібрав і переглянув відзнятий матеріал і, нарешті, скликав художню раду. Ні, не ту, офіційну, а свою власну. Тобто покликав людей, які, на його думку, спромоглися б щось слушне порадити, підтвердити чи заперечити його сумніви.

І тут час сказати кілька слів про фільм. Його головний герой, Трохим Бесараб - маляр за фахом (як, до речі, і батько режисера Михайло Осика, тож фільм певною мірою автобіографічний). Все життя він споруджує будинки по всьому Києву. Тому рідне місто - ще один герой фільму. Трохим Бесараб - щаслива людина. У нього велика родина, і всі його діти знайшли місце у житті. І місце гідне, хоч би де і за яким фахом працювали. Пишається дід і своїм старшим онуком, бо той гравець футбольної команди. Справді, як можна розповідати про Київ без футболу! Так от, роль онука і лівого крайнього виконував Анатолій Бишовець, блискучий центрфорвард київського "Динамо". Видатні представники цієї улюбленої гри мільйонів завжди були нашими національними героями - Лобановський, Бишовець, Блохін, тепер Андрій Шевченко.

Бишовець також був присутній на цій нараді. Він переживав нелегкі часи - двадцятисемирічний гравець змушений був розлучатися з великим футболом. Але ми зараз про кіно.

Осика, зупинивши зйомки, порушив логіку розвитку сюжету драми, якою є історія створення всякого фільму. Коли написано режисерський сценарій, режисер бачить перед собою на папері ідеальний фільм, втілення своєї мрії. А все, що відбувається далі, це процес руйнації цієї мрії. І хоч би чого автор досяг у подальшій роботі, під час зйомок та монтажу, хоч би якими яскравими були творчі знахідки, хоч би яке високе місце посідали його твори в історії кіно, ідеал назавжди залишається недосяжним. І сенс драми творення полягає у тому, щоб захистити те, що є, і врятувати, що можливо.

Ідеал Драча та Осики на папері, здавалося б, був максимально захищений від негоди. І той відзнятий матеріал, що його показав Осика, здавалося б, про це свідчив.

Коли збиралася велика родина Бесарабів і починала співати пісню про канарейку, що прилітала перший раз, а потім другий і третій, і кожного разу вона співала старий київський романс, коли цей родинний гімн поєднувався з пахощами бузку в Ботанічному саду, що їх буквально випромінював екран, коли на цьому екрані виникав переповнений Центральний стадіон під час великого футболу, здавалося: перед нами запорука ще одного успіху молодого непереможного режисера. Його тривоги ніхто не поділяв, не розумів, що його турбує. А він, такий дотепний завжди, не міг пояснити. Або не хотів, очікуючи, що скажуть інші. А інші були сповнені добрих намірів і намагалися щось порадити, та не знали що. Тому, користуючись нагодою, розпитували Бишовця про ті чи інші, приховані від загалу, особливості великого футболу.

Врешті-решт, побачивши, що всі ці розмови результату не дають, Осика плюнув і поїхав у Вилкове закінчувати фільм.

Сьогодні, оглядаючись на ці події, можна зробити певні припущення, що спонукало Осику зупинити зйомки фільму. Та почекаймо.

А час ішов. Влада закінчила перший тайм гри з українським кінематографом. Це коли демонструвався лібералізм. Почався другий. Умови гри змінилися. Треба було кінчати з поетичним кіно. І обидва представники цього напрямку опинилися в епіцентрі цієї кампанії. Осика та Іллєнко.

Від Іллєнка без кінця вимагали щось міняти, переробляти, переписувати, перезнімати. Здавалося, ось-ось... і все закінчиться катастрофою. Та хоч як це дивно, спаплюжений і понівечений, змінивши назву, фільм все ж на екрани вийшов. І хоча це не можна було назвати перемогою, режисер все-таки досяг хоч якогось результату.

Не те з Осикою. До нього теж були претензії, але він не дуже й пручався, хоча щось там заперечував. Досить мляво, попри свою бійцівську вдачу. Тому, мабуть, і потрапив під прес заборони. Фільм на екрани не вийшов. Влада не дуже й турбувалася про мотивацію, про якісь логічні підстави такого рішення.

Трохи згодом до Спілки кінематографістів України приїхала з Москви делегація всесоюзної Спілки на чолі з Сергієм Герасимовим. До її складу входив Григорій Чухрай. Обговорювали результати діяльності студії. Чухрай виступав дуже критично, багато чого йому не сподобалося. Та фільм Осики обминув.

А от Герасимову фільм сподобався. Сергій Герасимов - постать поважна та номенклатурна. Людина, що мала можливість спілкуватися будь з ким на будь-яких щаблях владної ієрархії. Був наділений абсолютною довірою влади. Цю довіру він цінував і користувався своїми можливостями виважено. Прекрасний актор і неперевершений оратор, він міг переконати кого завгодно, якщо вже брався за справу серйозно. Він був чудовим педагогом. Випускники ВДІКу працювали у всіх республіках, і, якщо була можливість, Герасимов намагався їм допомогти, хоча б порадою. Взагалі, ВДІК - це було його вразливе місце. Недарма ця кіношкола носить його ім'я.

Так от, про "Діда лівого крайнього" Герасимов сказав, що його створено за законами китайської опери. Осика сприйняв це визначення, як дуже вдалий жарт. Ніхто ж, казав він, не знає, що таке китайська опера. Та професор не жартував. Цим він доводив, що фільм не можна сприймати як звичну трагікомедію чи мелодраму. Тут потрібен особливий підхід. Герасимов дав зрозуміти, що Осика не той режисер, до творчості якого можна ставитися неуважно. Не допомогло. Попри всю повагу до професора, класика та громадського діяча, влада залишається при своїй думці. Фільм на екрани не вийшов.

І от прийшла перебудова. Спілка кінематографістів створила спеціальну комісію, що переглядала заборонені фільми і давала в'язням довідки, завдяки яким ці нещасні знову поверталися до своїх щасливіших родичів. Потім починалися запізнілі прем'єри, спогади, недобрі слова на адресу винуватців.

Але фільму Осики серед цих новонароджених не було.



Нещодавно Лариса Брюховецька видала книжку "Леонід Осика". Книжка відрізняється не тільки тонким розумінням художніх засад творчості режисера, а й розумінням психології митця. Це розуміння базується на діалектичності аналізу і його фільмів, і перипетій його біографії. Але щодо фільму "Дід лівого крайнього" висновок впевнений і категоричний - повний провал. І ніякої діалектики. З критиком можна, звичайно, посперечатися. Але при цьому треба врахувати той факт, що думка Осики не розходиться з її думкою. Майже. Бо він не такий категоричний.




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка